Львівщина

By Наталія Бандило

Цей путівник присвячений унікальному краю — Львівщині, яка є духовним осердям Східної Галичини, справжньою скарбницею України. Звичайно, старовинний і дивовижний Львів приваблює своєю архітектурою, смачною кавою та різноманітними фестивалями. Але це далеко не все, чим може здивувати цей регіон. За межею міста ховається не менш захоплива багатовікова історія, пам'ятки культури й архітектури, красива природа, заповідники, мінеральні джерела з лцілющою водою. Неповторний колорит відтворюють численні старовинні замки з їх благородною архітектурою і містичними легендами, монастирі та храми, скельні споруди. Оповіді про минуле і сьогодення міст і сіл Львівської області, про її мешканців, цікаві факти, цифри і чудові світлини — усе це знайде читач на сторінках цього видання.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Feb 2, 2020
• ISBN: 9789660384309

Book preview

Львівщина

Вступ

Наша Україна багата на унікальні місця. Та одним із неповторних місць є Львівщина зі своєю первозданною диво-природою, високим мистецтвом, самобутністю та місцевим колоритом.

Це чарівний край, де можна пізнати багатовікову архітектурну та культурну спадщину, зачаровуватись мальовничими карпатськими краєвидами та водоспадами, відпочити на лікувальних та гірськолижних курортах, стати учасником відроджених традицій та обрядів поколінь, насолодитись екологічно чистими національними парками, поспілкуватись з гостинними та приязними галичанами.

Ті, хто віддає перевагу активному відпочинку, знайдуть багато можливостей в гірськолижних центрах під час рафтингу, пішохідних прогулянок вершинами Карпат чи велосипедних мандрівок.

Туристи з України та з-за кордону залюбки відвідують львівський край з європейським шармом та українською автентичністю.

Львівщина належить до давніх регіонів Галицької землі. Її назва походить від назви міста Львова, яке було засноване за часів короля Данила і має ім’я його сина Лева. Розташована на стику Розточчя і Поділля та водночас у воротах, крізь які проходить шлях зі Східної у Західну Європу, Львівщина була оплотом оборони галицьких володінь від татарських набігів, а сам Львів був великим торговельним центром.

Також Львівщина багата на чарівну природу, яка є особливою гордістю України. Тут природа настільки різноманітна, що, не полишаючи меж області, можна відвідати ландшафти від поліських низовин до карпатських верховин. За наявністю природно-рекреаційних ресурсів Львівська область займає одне з провідних місць в державі: їх частка складає близько 5,4 %. Серед карпатських областей вона поступається лише Закарпаттю. Природний рекреаційний потенціал Львівщини представлений лікувальними мінеральними водами, лікувальними грязями, озокеритом, кліматичними водними та лісовими ресурсами. З восьми типів мінеральних вод, що застосовуються в бальнеології, на Львівщині відомо сім. В зоні поширення мінеральних вод типу «Нафтуся» розташовані курорти Трускавець, Східниця, Верхньосиньовидненське родовище та близько 40 інших проявів джерел «Нафтусі». В зоні поширення лікувальних розсолів з підвищеним вмістом сульфатів розташований курорт Моршин. На базі мінеральних сульфатних вод функціонують курорти Великий Любінь, Шкло, Немирів.

Значну частину області займають гори Карпати з мальовничими краєвидами. Річки, які беруть початок на Львівщині, живлять басейни Чорного та Балтійського морів.

Романтикам та мандрівникам Львівщина, скоріш за все, запам'ятається Карпатськими горами із завжди чудовими краєвидами у будь-яку пору року, гірськими хребтами, стрімкими потоками, кліматичними умовами, придатними до гірського туризму та гірськолижного відпочинку. Гірський туризм займає особливе місце серед інших. Надзвичайно цікаві маршрути пролягають на гори Пікуй (найвища точка Львівської області — 1404 м), Парашку (найвища карпатська вершина, яка повністю лежить на території Львівської області 1268 м), Маківку (гора у Високому Бескиді висотою 958 м, де точилися запеклі і переможні бої легіону Українських Січових Стрільців з російською імперською армією під час Першої світової війни, і яка стала на 60 днів непереборною твердинею української землі), на Ямель-ницю (карпатське село у мальовничій долині, відоме своїми скельними комплексами).

У Львівській області знаходяться також цінні об'єкти природно-заповідного комплексу — Національний парк «Сколівські Бескиди» — резерват самобутньої природи, на території якого височить гора Парашка, історико-культур-ний заповідник «Тустань», водоспад Гуркало; Яворівський національний природний парк, що знаходиться на території Українського Розточчя на Головному Європейському вододілі між басейнами Чорного і Балтійського морів. Територія Львівщини всіяна багатьма річками, озерами та водоспадами, пристосованими для водних видів відпочинку, оздоровлення і туризму. Найвідомішими є ж, звичайно, річки Дністер, Стрий, Західний Буг, водоспади Кам'янка, Гуркало, Лазний.

Львівщина також одна з найбагатших областей України за кількістю і значимістю архітектурних, культурних та сакральних пам'яток. Тут налічується п'ята частина об'єктів архітектурної спадщини України. На державному обліку перебуває понад вісім тисяч пам'яток архітектури, історії та археології, з них 816 — пам'ятки національного значення. Як регіон з віковою спадщиною Львівщина багата на музеї, замки, палаци, храми, багато з яких занесені до Списку об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО.

Давні традиції на Львівщині мають музичне та театральне мистецтво. Тут у ХІХ ст. створено перший в Україні постійно діючий театр, першу музичну школу. А будівля Львівського оперного театру вважається однією з найгарніших в Європі.

Сьогодні наш регіон залишається одним з найбільш культурних, духовних та туристичних осередків України.

Своїми можливостями Львівщина задовольнить кожного подорожуючого. Для гостей із Заходу — це інша, незнана Європа. Край, де повсюди чекають цікаві несподіванки, національні особливості, характерний гумор. Тут історія та сучасність живуть поряд.

Львівщина — це насамперед легендарне місто Львів, це старовинне місто-фортеця Жовква, що має в області найбільшу кількість пам'яток після Львова, це старовинні замки знаменитого маршруту «Золота підкова», чудові ландшафти з озерами в державному заповіднику природи «Розточчя», гірськолижні курорти Карпат, відомі курорти Трускавець, Моршин, Східниця, Немирів та ін.

Перевага Львівщини в тому, що туристичний сезон триває впродовж року.

Львівська область є одним з найпривабливіших місць в регіоні для інвестицій та ведення бізнесу. Докладніше про це можна дізнатись на сайті http//www.loda.gov.ua.

Значна перевага Львівщини ще й в тому, що вона має понад 280 км кордону з країнами Євросоюзу.

Відстань від Львова до пунктів перетину кордону в середньому 75 км. Число митних переходів та транспортних коридорів постійно зростає. Через область проходять два трансєвропейські коридори Е50 і Е40, які з'єднують Європу з Китаєм. За останні роки в область було введено багато інвестицій, довший час тут працюють такі відомі світові бренди, як Lafarge, Siemens, Volksbank, Carlsberg, Nestle, Leoni, METRO та ін.

У Львові працює понад 100 відомих центрів з розвитку ІТ-технологій. Основні галузі економіки — харчова промисловість, виробництво комплектуючих для автомобілів, ІТ, харчове виробництво, туризм, сільське господарство.

Дуже важливою перевагою Львівщини є той факт, що тут існують давні традиції багатокультурності, що мало значний вплив на толерантність і гостинність місцевих жителів.

На Львівщині працюють більш ніж 25 вищих навчальних закладів, чисельність студентів у яких складає 159 тис. Крім громадян України тут навчається багато іноземців з країн Азії, Африки, а також і Європейського союзу. Кваліфікована робоча сила регіону легко адаптується до вимог сучасного ринку у зв'язку з постійним зростанням кількості інноваційних підприємств, стрімким розвитком телекомунікаційних мереж, ринком фінансових послуг.

Унікальною є і галицька кухня, де поєднано наїдки і традиції народів, які тут проживали. Австрійські, угорські, вірменські, польські, єврейські смаколики чудово «прижилися» з українськими традиційними стравами. Обов'язково треба скуштувати страви, які не знайдете в інших регіонах, — флячки, часникову зупу в тарілці з хлібини, па-жиброду, телятину з чорносливом, терті пляцки, пироги (так в Галичині називають вареники) з картоплею і грибами, голубці з бульбою (картоплею), гречаний яворівський пиріг, цвіклі. На десерт скуштуйте струдель, сирник, малинову руладу, пампухи, маківник і ще купу надзвичайно смачних пляцків. Запашна кава, смачний узвар, чай на травах, живе пиво, вишукане вино — багато напоїв на усі смаки.

У часи радянської окупації галицька кухня практично зникла з меню ресторанів, кафе та різноманітних кнайпочок. В останні десятиріччя галицька кухня відродилась, і її смачні страви можна скуштувати в багатьох закладах.

Кожен знайде для себе на цій землі щось неповторне, чарівне, інколи незвичайне!

Чому варто відвідати Львівщину? Бо це край, котрий може здивувати кожного! Ті, хто вже побував тут, повертаються, щоб знову зануритись у світ нових пригод і вражень. Якщо на просторах степів України живе її козацька душа, то тут, біля підніжжя сивих Карпат, б'ється її серце.

Не пропустіть шанс відкрити щось незвичайне для себе.

Львівщина туристична запрошує!

Львівська область

Бродівський район

Бродівський район знаходиться на північному сході Львівської області. Географічно відноситься до малого Полісся. Тут беруть початок річки басейну Дніпра — Стир, Іква, басейну Дністра — Серет. Бродівщина надзвичайно багата на культурні та історичні пам'ятки. Районний та адміністративний центр — місто районного значення Броди. Населення становить 59 981 особу (на 1 серпня 2013 року). Площа району — 1162 км². Утворено 17 січня 1940 року. Відстань зі Львова до районного центру 103 км.

Саме місто Броди знаходиться фактично на межі між Галичиною і Волинню. До 1569 року тут пролягав кордон між Польською короною та Великим князівством Литовським, а з 1772 року — між Австрійською та Російською імперіями. Давнє поселення Броди лежало на важливому шляху, що пролягав на Володимир і Київ. Назва містечка, напевно, походить від того, що недалеко протікають дві річки, а місцевість надзвичайно заболочена. Через неї переправлялись убрід, звідси і назва Броди. Поселення, яке тут знаходилось, вперше згадується у «Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям». Літочислення Бродів ведеться від 1084 року. Орди монголо-татарського князя Батия сплюндрували Броди й околиці в 1241 році. З XV ст. село Броди належить до магнатів Каменецьких, а з 1580 року — переходять у власність родини Жолкевських, з 1629-го тут хазяйнують Конецпольські, потім у 1682-му — Собеські, а з 1704-го надовго потрапляють у власність Потоцьких, а їх родовий символ стає гербом міста — у лазуровому полі срібний п'ятираменний хрест.

У 1584 році Броди отримують магдебурзьке право і статус міста. У 1630—1635 роках тут будується фортеця за зразками нового голландського фортифікаційного мистецтва, за проектом Гійома де Боплана на кошти тодішнього власника міста, великого коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Коли Броди належали до родини Потоцьких, у XVIII ст. Станіслав Потоцький перебудовує фортецю на барокову резиденцію. У 1812 році за наказом австрійського уряду Вінцент Потоцький розбирає фортифікації з боку міста. Приблизно у 1833-му Броди купив Ян Казимир Молодецький, і це місто перебувало у їхній власності аж до 1939 року. Після першого поділу Польщі у 1772 році Броди опинилися фактично на кордоні з Російською імперією і отримали статус «вільного торгового міста». Місто жило з прикордонної торгівлі й у першій половині XIX ст. налічувало майже 20 тис. мешканців, більшість з яких становили жиди (євреями їх стали називати вже під час радянської окупації). На той час Броди стають третім за величиною містом Галичини (після Львова і Кракова). Після Першої світової війни, коли кордон пересунувся на схід, Броди стали занепадати. З Бродівською гімназією пов'язані імена Івана Труша, Василя Щурата, Мирона Тарнавського, класика австрійської літератури Йозефа Рота.

Також збереглись тут цікаві храмові споруди: церква Воздвиження Чесного Хреста (колишній костел, збудований близько 1660 року), Різдва Пресвятої Богородиці (XVII—XVIII ст.), Святого Юра і Святої Трійці (середина XVIII ст.).

Церква Святої Трійці зовні практично не відрізняється від типової тридільної архітектури Галичини, але унікальність її полягає в різних іконостасах, що відразу виділяє її серед інших споруд. Храм був збудований в 1744 році, пережив не одну реставрацію. Головною цінністю цієї церкви є унікальна ікона Святої Трійці, яка була встановлена в головному престолі ще в 1829 році. З 1960-х церкву закривають і віддають під клуб. У 1994 році в церкві проводиться нова реконструкція. Всередині і зовні її реставрують за проектом Б. Кіндзельського. За його задумом встановили новий іконостас з використанням окремих елементів XVIII ст. У дворі, поруч із церквою, розташована дерев'яна дзвіниця, представлена в такому ж стилі. Проста і водночас досить унікальна архітектура акцентує на українській національній культурі.

Історико-краєзнавчий музей був заснований в 1984 році до 900-річчя міста Броди. Фонди музею розташовані в двох будівлях. Головна знаходиться на площі Свободи. В XVIII ст. тут був монастир сестер-плакальниць. А в 1882—1918 роках засідало староство повіту Австро-Угорської імперії. Другий підрозділ музею знаходиться на території Бродівського замку. У музейних фондах зберігається близько 5 тисяч експонатів. Експозиція включає 43 розділи і розміщена в 7 залах музею. Тут можна дізнатися про історію краю, починаючи з давніх часів (від кам'яного віку до Київської Русі). Представлений Литовсько-польський період; часи володарювання Австрійської імперії. Висвітлені: Перша і Друга світові війни. Зібрано багато матеріалів, присвячених боротьбі за незалежність в період ЗУНР та діяльності на Бродівщині ОУН-УПА. У музеї зберігаються археологічні пам'ятки, гроші різних століть, зброя, нагороди, предмети побуту та культури, цікаві фото та документи.

Перша синагога у місті була дерев'яна і побудована наприкінці XVI ст., тому згодом, у 1742 році, вирішили спорудити кам'яну синагогу. Цегляна будівля увінчана двоярусним аттиком. Стиль бароко.

Нині євреїв у Бродах практично немає — від них залишились лише кілька будинків та синагога. Точніше руїни синагоги. Але руїни настільки величні, що навіть вони можуть прикрасити не лише Броди, а й будь-яке інше місто. Про дерев'яну синагогу у Бродах відомо із XVI ст. На жаль, під час чергової пожежі, що часто траплялися у єврейських кварталах, вона згоріла. До того ж юдейська громада міста дуже зросла й потребувала нового, значно більшого і багатшого храму. Наріжний камінь під синагогу, яка в майбутньому отримала назву Велика Бродівська, було закладено у 1742 році. Його заклав Іцхак Горовіц, син Якова Горовіца з Болехова, а кошти на її спорудження дав Яков Щкович, син !цхака Круківера. Правда, за ініціативою тогочасного луцького єпископа Антонія Кобєльського місцева влада в обмін на дозвіл будівництва домовилася з кагалом про виплату 350 злотих на рік для утримання одного учня у Луцькій духовній семінарії, на що євреї погодились. I це дійсно стала велика синагога, мабуть, одна з найбільших в Україні. Збудована синагога була спорудою оборонного типу (отвори в її аттику були свого роду амбразурами) і майже квадратною у плані. Неспокійний тоді був час, особливо для євреїв, татари шастали, та і місцеве населення завжди було не проти звинуватити «обраний Богом етнос» у всіх своїх негараздах, тому храм став справжньою цитаделлю.

Протягом понад двохсотлітньої історії на Велику Бродівську синагогу валилося немало нещасть (війни, пожежі і т. д.). Значних пошкоджень синагога зазнала в роки Другої світової війни: були втрачені південна і північна прибудови. У середині 1960-х проведено ремонт споруди, і приміщення синагоги облаштували під склад. У 1991 році місцева влада намагалася провести реставрацію споруди з метою пристосування її для картинної галереї. Однак через складну економічну ситуацію, задум не був втілений.

Підгорецький замок. 1432 рік — перша згадка про Підгірці. За вірну службу Владислав Варнєньчик дарує село Підгірці у 1440 році Янусу Підгорецькому (герб Бєліна — буква Б з зірочкою) і до XVII ст. воно перебуває у власності роду Підгорецьких. Одного разу сюди приїжджає власник Бродів, великий гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Тут кращий клімат, ніж у Бродах. Починає вести переговори про продаж Підгірців. Станіслав Конецпольський був на той час великим магнатом. Тільки на Волині йому належали 18,5 тис. хлопських господарств. Він багато подорожує, бачив французькі замки на Луарі і вирішує збудувати тут власне такий замок. Роботи йшли дуже швидко, нестачі в грошах не було, майже за 5 років замок був вибудуваний. Головний автор проекту Андреас дель Аква і Гійом де Боплан. Цей тип називається Palazzo in fortezza (палац у фортеці), тобто поєднання панської резиденції з добре захищеною фортецею.

Збудований з каменю і цегли, в основі плану — квадрат 100x100 з бастіонами на кутах. Замок оточений канавами, крім тильної сторони — там було болото. Три покоління Конецпольських робили все для покращення замку, запрошували найкращих художників того часу. Останній Конецпольський, Станіслав (внук засновника), заповідає замок Собеським у 1682 році. Зробив він це нібито за дарований йому титул гетьмана. Власником замку стає Якуб Собеський — син короля Яна. Наступним власником стає його брат Костянтин, 1720 року замок продають Жевуським. Станіслав Жевуський був злий і дуже ревнивий. Одного разу він настільки приревнував свою дружину, що вирішив її замурувати в пивницях замку живцем. Коли її туди вели, вона сказала, що проклинає весь рід Жевуських по чоловічій лінії на стільки поколінь, скільки буде сходинок до пивниці. Їх виявилось чотири.

Станіслав Жевуський помер 1728 року, його син Вацлав Жевуський — 1799-го (тоді була золота доба замку), Северин Жевуський — 1811-го, Вацлав Жевуський помер 1831-го, його син Леон Жевуський продає замок у 1865 році Сангушкам. Перший із них, Владислав, через 2 роки передає замок синові Євстахію. Останній власник — Роман Сангушко виїхав у 1939 році в Бразилію, в Сан-Пауло, де і помер у 1984 році. Залишились його сини Петро (помер у 1989-му) і Павло.

Вацлав Жевуський після смерті брата Юзефа стає власником ще й Олеського замку.

Він добудовує ще один поверх, легкі барокові павільйони, дах увінчує скульптурами атласів — один тримає земну кулю, другий — Всесвіт. У Підгірці запрошуються найкращі художники того часу, зокрема Шимон Чехович, який працював разом зі своїм сином. Вони створюють понад 100 полотен, з них багато портретів. У костелі на той час працював Лука Смуглевич теж із сином. Вся збірка налічувала понад 700 полотен. Замкова каплиця була повністю завішана образами. Коли в XIX ст. їх перевірили — виявилось, що це все копії, але які вже на той час становили певну мистецьку вартість.

Вацлав привозить першу в Польщі парову машину, яка виробляє електрику, організовує друкарню з самим сучасним (на той час) обладнанням. Її потім викупить Антоній Піллер, львівський видавець. Вацлав зробив автентичний китайський зал, обставив замок прекрасними камінами і п'єцами з Гданська, привіз меблі а Іа Людовік XV. Мав опінію інтелектуала і розумної людини. Був навіть такий віршик:

З Хребтовічем жиць,

з Радзивеллем піць,

з Огінськім ядаць,

з Жевуським гадаць.

Також він створив найкращий приватний театр, сам писав для нього п'єси на французькій мові, тут навіть виступав дід Юліуша Словацького. До наших часів дійшло дві комедії і дві трагедії.

У 1764 році тут, на третьому поверсі, відбулося гучне весілля його дочки Тереси, її видали заміж за Радзивілла «панє коханку».

На сеймі Вацлав різко виступає проти Росії. Його відправляють на заслання до Калуги разом із сином Северином. Коли заслання скінчилось, він виїхав до Холмщини, де і помер. Після заслання ніколи не голив бороди. Його син Северин був дуже конфліктною людиною, боровся проти конституції «3-го Мая», подружився з Катериною II, організував Тарговіцьку конфедерацію, був вірний Російській імперії. В історію Польщі ввійшов як Жевуський-зрадник.

Наступний Вацлав (внук першого Вацлава) увійшов до історії як Емір. Він цікавився східною культурою, дружив із ученими, був кінним підприємцем. У 1817 році виїхав на Схід, був там до 1821-го, де отримав титул Емір Тадж Уль-Фахр. Привіз біля ста арабських скакунів, до газет передавав репортажі зі своїх мандрівок, написав тритомну працю. У 1831 році бере участь в Листопадовому повстанні і пропадає без вісти.

Жевуські в Підгірцях збудували мануфактуру «брокатів» — парчових тканин. На цій мануфактурі працювали дуже кваліфіковані робітники, яких навчали ткачі з Фландрії. Вацлав також привіз хороші сорти винограду, з якого виготовляли досить хороше вино. Зали палацу оббили тканинами дуже гарних кольорів. Були зали кармазиновий, золотий, зелений, китайський, дзеркальний, паркети — з цінних порід дерев. У декотрих залах — мармурова підлога. Вацлав перевіз до Підгірців з Олеська найцінніші речі. Дружина Вацлава, Анна з Любомирських, була надзвичайно релігійною особою. Постійно перебувала в молитві і весь час постилась. Проте це їй не заважало свою білизну прати у Франції, бо місцеві пралі, на її думку, були недостатньо кваліфіковані. Одного разу довелося продати ціле село, щоб розрахуватися з французькою прачкою.

Леон Жевуський жив у розкошах, надзвичайно багато тратив грошей і змушений продати Підгірці Сангушкам. Економ Євстахія Сангушка зробив опис замку, який і зберігся до наших днів.

Підлога на першому поверсі була встелена плитами рожевого теребовлянського пісковика. При вході висіла кістка мамонта і портрет Августа з дружиною. Був вихід до підвалу і креденсової кімнати для гостей. Також тут була розташована їдальня, де висіло турецьке шатро з-під Відня. Партер обставлений меблями стилю бідермаєр. Найцінніші твори мистецтва зберігались на другому поверсі.

Передпокій лівої лоджії був розписаний Жаном де Бааном на тему подвигів Геракла. Тут була найстаріша пічка з біло-синього кахлю. Призначена для відпочинку варти. Був оздоблений портретами гетьманів, королів, воєначальників, відомих людей (у т. ч. Богдан Хмельницький), портрет селянина Коника. Всі двері оздоблені мармуровими порталами з гербами Жевуських. З передпокою був вхід до великої їдальні або лицарського залу. Два каміни і два п'єци опалювали зал. Стіни оздоблені дзеркалами в позолочених рамах. Плафони були вкриті розписами, на підлозі два великі годинники в стилі Людовіка XV і перські килими. Меблі — курди-бани і столики стюккової мозаїки. Стіни прикрашали тісно розвішані картини. Одна з них «Станіслав Жолкевський представляє королю полонених царів Шуйських», автор Стефан Донабелло. Але це була копія, привезена Євстахієм Сангушко з Волині. По кутах — найбагатша в Польщі колекція як холодної, так і вогнепальної зброї, а також все, що пов'язане з військом. Найдорожчий експонат — булава гетьмана Жевуського, інкрустована дорогоцінним камінням. Тут же і відбулося знамените весілля дочки Тереси.

Далі потрапляємо до особистого покою Вацлава, а потім і Леона Жевуських. Тут знаходилось понад 90 картин Шимона Чеховича — копії Рафаеля і Рембрандта.

Із зеленої зали переходимо до кармазинової. Плафони розписані Карлом Педретті «Жертвоприношення Діани Аполлонові». Зі стелі звисала люстра венеціанського скла, підлога — мозаїчно-мармурова. Тут були меблі родини Собеських — комоди з колекції Марисенькі. Біля каміна стояв столик із кишеньками для гри в карти чи в кості — тепер знаходиться в Олеському замку.

Із зеленої зали також можна було потрапити до палацової каплиці. Головна ікона — «Христос перед Пілатом» Чеховича. В куполі розпис «Воскресінні куса Христа», на стінах — 53 ікони, а також 8 портретів власників. Біля вівтаря — мармуровий столик Яна Собеського. Навпроти вівтаря — мармуровий балкон для замкової капели. У XVIII ст. оббивка стін змінилася. Стіни оббивали полотном з розписами («фото-шпалери»).

Далі — жовта зала, де плафони розписані на теми «Створення світу», «Лот з дочками».

Тут же знаходилась спальня Яна III Собеського, де він спав і де зберігалися його речі.

Останній поверх збудували на початку XIX ст., обстановка покоїв третього поверху була досить скромною. Над кармазиновою залою знаходилась алхімічна лабораторія Вацлава Жевуського.

Над китайською залою — замість склепіння був акваріум, де плавали рибки. При Жевуських у західному павільйоні другого поверху був бальний зал. А за часів Сангушків туди вивезли шлюбну карету Ізабелли Чарторийської (з Любомирських).

Над жовтою залою був театр і музей музичних інструментів, що відкрили для публіки у 1720 році. (Лувр відкрили для публіки тільки у 1793-му.) Все це було до 1914 року, а в 1915-му тут перебували члени російської царської родини. Найцінніші речі вивезли до Гумниська (під Тарновом), а архів до Кракова (на Вавель). У 1916 році тут побували австрійський імператор Карл I (наступник Франца Йосифа) та німецький кайзер Вільгельм II, а до них — Оноре де Бальзак, коли їхав вінчатись до Евеліни Ганської і написав їй тут листа, Глінка, Мазепа, Хмельницький, Франц Йосиф, Петро I (після його візиту були вивезені до Літнього саду в Санкт-Петербурзі деякі скульптури).

Після війни сюди повертаються власники, які проживають до 1939 року. Вибухає Друга світова війна. Сангушки вивозять 16 вантажівок майна і через Румунію потрапляють на корабель, який відпливає до Бразилії. Тут пізніше було створено фонд Сангушка.

Двадцять шостого квітня 1945 року замок та костел передають Львівському історичному музею. Складають кошторис і проект відбудови, автор Євген Нагірний. Та з невідомих причин приміщення віддають під туберкульозний санаторій. Пожежа 1956 року сильно пошкодила палац, У 1997-му його передають Львівській картинній галереї.

Тут знімались фільми «Д’Артаньян і три мушкетери» і «Потоп» Єжи Гофмана.

Сам ландшафт просився, щоб зробити в Підгірцях терасний парк. Перший парк заклали в 1640 році, який у 1648-му спалили козаки Хмельницького. Наступний парк висаджують, він складається з трьох терас. До парку можна було вийти з партеру замку. Під терасою, що відділена від парку балюстрадою, — величезні приміщення 5x40 м. Припускають, що там були великі цистерни для води і лазні. Коли приїжджали гості, то запору піднімали і фонтани починали працювати. На нижній терасі, засадженій квітами, був великий фонтан. Нижня тераса (практично не збереглася) мала також фонтан, чотири квадрати з квітів килимового типу і була прикрашена скульптурами. Кожна тераса мала аркаду луки були сліпі. На самому нижньому рівні — насаджені дерева, кущі, став для форелі, куди стікала вода з фонтанів. З іншого боку був регулярний англійський парк. Частково збереглася алея з буків та лип завдовжки близько 300 метрів.

Воздвиженський храм у Підгірцях. Навпроти палацу знаходиться костел Воздвиження Святого Хреста. Його збудував Вацлав Жевуський і для цього запросив Карла Романуса. Костел у плані має ротонду, діаметром 12 м. Портал прикрашали 14 коринфських колон. Автор — Себастьян Фесінгер, за участю архітектора Леблана. Коли Жевуський підписував з Фесінгером угоду про створення фігур, він поставив умову: «Фігури не згинати, не вигинати, не бароко, а класицизм». Цей костел є однією з найкращих будівель з рисами класицизму на наших землях. Напис на порталі — Наше спасіння у вірі в Бога.

Інтер'єр костелу в стилі французького рококо розписував Лука Смуглевич з сином.

 Поліхромія, кольори пастельні, не яскраві. Купол ділиться на вісім секторів і там постаті стародавніх пророків. Усередині збереглася галерея, інтер'єр у відносно непоганому стані. Епітафії в основному Жевуських і Сангушок.

У 1745 році Леблан поставив на десятиметрових колонах дві скульптури: Богоматір Непорочного Зачаття і Йосиф із дитятком. У міжвоєнний період тут була турбаза, де зупинялась молодь. Є сонячний годинник. На річці Стир, що поблизу, був звіринець, а також млин і замкова пасіка.

Пліснеське городище. Знаходиться недалеко від Підгірців. Історія Пліснеська почалася ще за часів, коли тут проживало плем'я антів, початок IV ст. — так говорить легенда. Правителем був Бож. Анти боролись з готами. Готи перемогли, Божа, його жінку і сім синів розіп'яли на хресті в 375 році. Потім ці місця заселили дуліби (предки слов'ян). Почали будувати житло. Потім розрослось до найбільшого городища часів Київської Русі, площею 160 га (тогочасний Київ 260 га — для порівняння). Згадується в літописах 1188 і 1233 років. Пліснеськ був оточений сімома рядами земляних валів, 7 км завдовжки, від 7 до 20 м завширшки, заввишки від 3 до 5м. Зовнішні стіни валів були облицьовані каменем. За складністю і потужністю пліснеська оборонна система не має рівних і перевищує всі відомі системи середньовіччя. Ще збереглися залишки валів, цвинтар ХІ ст., залишки курганів. Під час розкопок знайшли вироби із золота, кераміки.

Тут загинула у 1180 році княжна Олена — сестра белзького князя Олександра Всеволодовича. Про це свідчить напис на кам'яній плиті в монастирській церкві. Княжна очолила оборону Пліснеська від половців. Відтоді частину Пліснеська називають «Оленин парк». Місто було повністю знищене в 1241 році, під час наїзду хана Батия. Загинуло майже все населення міста. Пліснеськ згадується у «Слові о полку Ігоревім» як історія походу на половців.

Чортів камінь у Підкамені. Селище Підкамінь Бродівського району Львівської області зручно вмістилося під так званим Чортовим каменем, що височіє поруч із монастирською горою з найдавніших часів. Науковці стверджують, що Чортів камінь заввишки 17 м, або Камінь-велет — останець товтрової Гологорсько-Кременецької гряди. Кажуть, за часів язичництва він використовувався як капище або жертовник.

З назвою Підкамінь пов'язано чимало легенд. Один переказ розповідає про те, як один богатир приніс із гір скелю та поставив її на місці, де буде заснована фортеця. Історики довели, що в княжі часи на камені й справді стояло дерев'яне укріплення. Подекуди все ще помітні вирубані в камені древні пази. А ще розказують казочку про те, як чорт розлютився на монахів, які з'явилися в Підкамені, й вирішив роздавити монастир каменем. Відірвав від Карпат скелю та кинув, але не вистачило сили, тому впала каменюка не на монастир, а поруч. Недалеко від каменя є майже недосліджені печери, які в легендах пов'язані з опришками та козаками, зокрема, з іменем Олекси Довбуша. Незважаючи на всі ці перекази, є наукова гіпотеза, як все ж таки з'явився Чортів камінь. кнує припущення, що це шмат коралового рифу, який виник тут сотні мільйонів років тому, коли над ним ще було море.

Згідно з писемними джерелами, 1441 рік вважається роком першої згадки про «місто під Каменем». Поселення з'явилося тут одночасно із заснованим у XVIII ст. домініканським монастирем. Існує версія, що заснували монастир монахи, що тікали з Києва в нещасливому 1234 році. Пріор Урбан і 12 ченців поставили на горі хрест, а біля нього — каплицю. Але недовго тут протрималась братія: всі вони загинули під час одного з татарських нападів.

Монастир «Походження Дерева Хреста Господнього» студитського уставу в Підкамені — видатна пам'ятка архітектури XVII—XVIII ст. на теренах України. У недалекому минулому це був домініканський римо-католицький кляштор «Успіння Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, Апостолів Петра і Павла та Всіх Святих». Сучасного вигляду монастир набув у XVII—XVIII ст. Наново зведення монастиря з костелом розпочали у 1612 році. Вознесенський бароковий костел будували довго, аж до 1695 року. Однією з причин такого тривалого будівництва була війна Речі Посполитої з козацьким військом Богдана Хмельницького. Саме тоді з 1648-го по 1650 рік монахи покинули Підкамінь. н шими причинами, що затягували будівництво, були прорахунки будівельників, через помилки яких двічі обвалювалось склепіння (у 1640 і 1685 роках). У 1702—1704 роках було завершено спорудження оборонних мурів, веж і брами. У 1708-му до костелу прибудували чотирикутну вежу, на якій у 1713 році поставили годинник. Келії будувались упродовж 1612—1685 років, а у 1764-му почали спорудження другого поверху. У 1719 році на подвір'ї' поставили колону з фігурою Богородиці, поруч з якою спорудили каплицю-ротонду.

Найбільшого розквіту монастир зазнав у XVIII ст. На той час у Підкамені перебувало понад 150 монахів. Монастирська ікона Богородиці віддавна вважалась чудотворною, а у 1725 році Папа Римський Бенедикт ХІІІ прислав для неї золоті корони, а сама коронація відбулась через два роки. Цю подію відвідало понад 200 тисяч осіб — просто неймовірна кількість людей для того часу.

Занепад обителі розпочався у 1772 році, коли ці землі перейшли у володіння Австро-Угорщини і розпочались масові закриття монастирів. Саме тоді було вивезено коштовності і зброю, а також забрано значну частину земель. Від остаточного закриття монастир врятувала смерть імператора Йосифа II, проте до колишнього розквіту обитель вже ніколи не повернеться.

Сильних ушкоджень монастир зазнав під час Першої світової війни, коли було значно поруйновано будівлі і внутрішнє оздоблення костелу. Від сильного артилерійського обстрілу у 1915 році частково обвалилося склепіння. У результаті пожежі, яка виникла у 1916-му, згоріло багато картин, портретів та ікон, матеріальних цінностей. Вогонь знищив майже 500 цінних рукописів і книжок бібліотеки. Реставрацію споруд було проведено в міжвоєнний час. На початку 40-х років ХХ ст. монастир закрили, а ченців вивезли до Сибіру. В радянські часи на території святині діяла в'язниця, потім психоневрологічний інтернат закритого типу, а храм перетворили спочатку на конюшню, а потім на гараж.

Розповідають, що під час Другої світової війни чи то німці, чи то радянські солдати вирішили порозважатись і почали стріляти у фігуру Матері Божої, але жодна куля у неї не влучила.

У 1997 році сакральні споруди, а також частину келій, передали монахам Студійського Уставу УГКЦ. Відтоді йде повільне відновлення монастиря. Проте і зараз не обходиться без казусів і втрат. У лютому 2011 року під час падіння риштувань було розбито дві барокові скульптури, а перед тим із храму було демонтовано верхню частину вежі.

Монастир мав багату бібліотеку й архів, які повністю згоріли під час Першої світової війни. На основі цього архіву історик Садок Баронч, вірменин за походженням, написав цілу низку історичних праць. Баронч народився у Станіславові у 1814 році, а поховано його в Підкамені у 1892-му. Тут він, залишивши незадовго до закінчення Львівський університет, став ченцем-домініканцем та провів більшу частину життя. Серед його праць є і записи старовинних українських народних пісень та казок.

Велике значення для нормалізації життя в монастирі мало спорудження колодязя. Ця важка праця тривала 18 років і лише у 1708 році була закінчена. Робота утруднювалася тим, що на всю глибину доводилося довбати кам'яну скалу, яку «ніяке залізо не хотіло брати». У записах С. Баронча збереглася легенда, яка у спрощеному вигляді передає процес будівництва: «23 листопада 1690 р. після відспіваної молитви пролетів перед вікнами лелека і, сівши на монастирському подвір'ї, три рази ударив дзьобом об землю. Зрозуміли отці, що він указує їм на джерело води. Спочатку робота просувалася швидко, але через декілька сажнів заступи і кайла наштовхнулися на тверду скалу. Засмучені монахи уже вирішили припинити роботу, як з'явився бідний чоловік. Він порадив розвести в ямі велике вогнище із твердопородної деревини. Коли вогонь згас, взялися монахи до роботи і скала почала ламатися великими брилами... » Так повторювалось щораз, аж поки на глибині 94 (за іншими даними 97) метри не було досягнуто води.

Вознесенський костел було