Нотатки з кухні: Переписування історії

By Володимир В'ятрович

Історик Володимир В’ятрович зібрав низку власних публікацій — від початку 2000-х до нашого часу — та доповнив їх сучасним наративом. Це статті, колонки, інтерв’ю, у яких ідеться про національну ідентичність, Голодомор, визвольну боротьбу й «людей волі», Помаранчеву революцію і Євромайдан, матеріали під грифом «цілком таємно», які одного дня стали «цілком нетаємними». Значну частину цієї історії автор ретельно дослідив, а ще частину — допомагав творити.

Ось чому це книжка про минуле — авторове, українців, минуле загалом, про історію як history і story, про колективне й особисте.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: May 11, 2022
• ISBN: 9786177973682

Book preview

Моя iStoryя

Книжка, яку ти, майбутній читачу, взяв до рук, дуже відрізняється від усього, що я написав і опублікував дотепер. Вона навіть мало схожа на щось інше, що ти дотепер читав у інших авторів. Це не спогади (хоч тут багато пригадування), а швидше роздуми про історію в моєму житті та трохи про мою участь в історії.

Свого часу мені, студентові істфаку, забракло власне українського погляду на історію. Я бачив, як історики та громадяни інших країн проходили шлях самопізнання і самооцінювання, дивилися на себе в минулому «із власної дзвіниці», працювали над помилками, використовували здобутки. Водночас зауважував, як Україну тримали в полоні нав’язаної думки «старшого брата». А справжня незалежність — це також і самоусвідомлення.

Тож я вирішив зосередитися не лише на науці, а й на роз’ясненні вивченого — зробити минуле доступним. Для мене це була не тільки робота зі здобутками та помилками, а й частина (понад двадцять років!) життя на тлі неспокійної історії нашої країни. У цій книжці переплелися історія як history з моєю особистою історією — story. Це текст про минуле — моє, українців, минуле загалом. Про те, як формувалися мої погляди на історію, як і чому я намагався допомагати формувати їх іншим. Це водночас і мій особистий досвід, і спроби спонукати українців переосмислити наш колективний. Щоб не повторювати помилок, які вже позаду, і впевненіше прямувати вперед. Це однаково актуально для мене особисто й для нас усіх разом. У мене часто буває так, що остаточний текст відрізняється від задуманого напочатку. Первинна ідея, що спонукає почати писати, розвивається, міняється. Дещо — спершу позірно доречне — цілком відкидається. Іноді письмо несе, як стрімка ріка, і заводить туди, куди ти спочатку не збирався чи навіть уявлення не мав про це місце. Міняється не лише зміст, а й форма задуманого. Наприклад, робота над збірником документів про польсько-український конфлікт 1940-х закінчилася не лише двотомником матеріалів українського підпілля (як задумував від початків), а й монографією з використанням польських, совєтських, німецьких матеріалів. Тому що хотів допомогти читачеві краще зрозуміти контекст друкованих документів ОУН та УПА.

Ця книжка теж спочатку задумувалась як збірник статей про історію, пам’ять, політику, яких написав уже чимало. Потім побачив, що багато цікавих думок висловлював у численних інтерв’ю. До того ж із часом, коли зростала зайнятість, кількість статей зменшувалася, кількість розмов із журналістами збільшувалася, бо слід було постійно пояснювати свої дії.

Ще одним засобом донесення ідей, їхньої публічної апробації виявилися дописи у фейсбуці. Соціальна мережа стала майданчиком для ініціювання суспільних дискусій, іноді досить гарячих і масштабних. Деякі дописи згодом вдалося розгорнути у ширші публікації, деякі через брак часу так і зосталися «протостаттями». Часом дописи, навпаки, мали на меті максимально сконденсовано подати розгляд якоїсь доволі великої проблеми. Тому з’являлися тексти на взір «коротка історія про...».

Перегляд зібраних публікацій (тепер уже статей, інтерв’ю, фейсбучних дописів) показав, що багато з них потребують контекстуальних пояснень і коментарів. Особливо інтерв’ю, які завжди більше прив’язані до конкретного моменту запису. Тому виникла ідея супроводити ці тексти узагальненим наративом, який краще допоможе побачити обставини появи, зрозуміти мотиви створення, а отже, можливе їхнє значення для мене та інших. Цей наратив більше зосереджений саме на особистому (відчуття, бажання, враження). Тому він моя story. Тоді як другий рівень, мої спроби розуміння минулого (і трохи формування майбутнього:)), — моя history.

Статті, інтерв’ю (деякі — повним обсягом, дещо — фрагментами) і дописи у фейсбуці — це тексти, які писалися приблизно протягом 20 років. Уважний читач помітить, як розвивалися думки, погляди на ту чи іншу проблему минулого протягом цього часу. Деякі з них, висловлені в ранніх текстах, тепер вважаю застарілими, іноді навіть недоречними. Але вони важливі, бо саме із цих, може, навіть частково помилкових суджень, починався мій шлях до того, що тепер (і це, ймовірно, теж не остаточно) вважаю ближчим до істини.

Натомість узагальнений наратив — це свіжий текст, написаний протягом останнього року, під час мого перебування на лікуванні. Травма правої руки та її подолання, з одного боку, коштувала чималих фізичних зусиль, з іншого — дала унікальну можливість призупинитися на своєму шляху, озирнутися назад і дещо переосмислити. Є для цього гарне слово в українців діаспори — застановитися. А ще травма стала приводом для реваншу лівші, якого совєтська школа у 1980-ті змусила стати «як всі» — правшею. Текст писався лівою на телефоні, а потім переносився для редагування на комп’ютер. Загальносуспільні павзи через карантинні заходи 2020–2021 років, що спиняли мою актуальну політичну активність, теж дали більше можливостей для переосмислення проробленого на попередньому етапі життя і його письмового викладу.

І на завершення вступу — про другу, дещо провокаційну частину назви книжки. «Переписування історії» — словосполука, яку неодноразово чув на свою адресу в заявах політиків чи публікаціях журналістів, що засуджували мою діяльність. У відповідь я повторював: ми не переписуємо свою історію, ми щойно намагаємося написати її. Написати історію України не з погляду її сусідів, а так би мовити — від першої особи. Написати українську історію саме як історію України, а не Росії, Польщі чи ще когось на нашій землі. Звісно, такий підхід не подобається тим нашим сусідам, які вже написали для нас / замість нас / без нас цю історію, визначили її героїв, зрадників, ключові та другорядні події. З їхнього погляду наше самопізнання непотрібне і навіть шкідливе. З нашого — неминуче й необхідне. Тільки коли story нашої країни збіжиться з її history, можна буде говорити про те, що ми заклали основи для свого національного наративу про минуле. Хоч і після цього він зазнаватиме змін, адже кожне покоління дивиться на минуле зі своєї висоти й бачить його дещо інакше, ніж попередники. Але тоді ми вже не вважатимемо словосполуку «переписування історії» лайливою.

P. S. Тут буде багато текстів із фейсбуку — вони вперше з’являлися в соціальній мережі, частина з них — результат спровокованих нею дискусій. Врешті, фейсбук відіграв вирішальну роль у появі цієї книжки. Зібравши матеріал до неї, я все ще вагався. Тому запитав своїх читачів у мережі, чи цікавим було б їм таке видання. Після того, як понад півтори тисячі висловили готовність купити майбутню книжку, рішення на користь її появи було ухвалене.

Тож хотіли — маєте, welcome to my (hi)story.Київ, 27.05.2021

***

Історія як розповіді про минуле ввійшла в моє життя зі слів батьків, потім — із книжок. Тоді, в дитинстві, вона мало відрізнялася від раніше чутих казок. Трохи менше чудес (хоч куди без них навіть там), періодично повторюване «колись», яке мало надавати більшої реалістичності розказуваному, іноді щось матеріальне (руїни чи осколки), яке промовляло «це справді було».

Історію як творення майбутнього я побачив на вулицях Львова в кінці 1980-х. Мітинги, походи під ще забороненими синьо-жовтими прапорами, концерти з піснями (стрілецькими, повстанськими), що поверталися із забуття, вийняті з дідівських шаф, чи новостворені вишиванки на молодих чоловіках і жінках — це була українська весна. Її паростки швидко і стрімко здіймалися з-під землі, руйнуючи совєтський бетон, під яким мали бути поховані.

Напевно, саме через цю другу історію, що відбувалася в мене перед очима, я і зробив свій професійний вибір. Так само через бачене тоді назавжди підхопив внутрішню суперечність, що досі в мені: між бажанням описувати минуле й бути серед тих, хто творить майбутнє.

Перша книжка з історії України потрапила мені до рук в буремному 1990-му. До того про минуле України, яке поверталося із забуття та заборон, вичитував із газетних статей чи уривків книжок, друкованих у журналах. Антін Лотоцький зі своєю «Історією України для дітей» просто таки увірвався в моє читацьке життя, сповнене на той момент пригодницько-історичною літературою на кшталт романів Вальтера Скотта чи Александра Дюма. І хоча вважав, що за віком уже трохи переріс цю книжку, орієнтовану на дітей (до яких я, звісно, вже себе не зараховував), захопився нею відразу. Аж так, що вона могла позмагатися в рейтингу улюблених історичних з науково-популярною книжкою Войтеха Замаровського (чехословацького автора, як виявилося згодом, агента комуністичних спецслужб) «Їх величності піраміди», яка прищепила мені любов до історії загалом.

Лотоцький не лише давав відповіді на безліч питань щодо минулого України, якими було переповнене сьогодення, що мене оточувало. Він перший для мене формував цілісну картину цього минулого. Уже потім її поглибили й уточнили книжки Крип’якевича (прочитав у тому ж 1990-му), Аркаса, Грушевського, Субтельного.

Символічно, що автор першої для мене книжки з історії України був такий, яким я прагнув стати в подальшому: історик, письменник, активний громадсько-політичний діяч, учасник визвольного руху. Хоча нічого цього про Антона Лотоцького я не знав, навіть дочитавши його книжку, що не містила біографії, як не містили її тоді ще енциклопедії і довідники. Він довів свою розповідь про минуле до передодня Другої світової, з якої в майбутньому почнеться сфера моїх історичних зацікавлень. Тож, може, я досі намагаюся писати продовження книжки, якою захопився в дитинстві?

:fb: 6 січня 2018 року

Спогад про дитинство. Різдвяна таємниця

Для теперішньої дитини ця словосполука означає загадку про те, що буде подароване на Різдво або яким чином чудовий подарунок опиняється під подушкою чи ялинкою. У часи мого дитинства таємницею було саме свято і навіть слово, яким воно означене. До нього готувалися вдома заздалегідь, тож розмов було багато. Але на відміну від інших свят (Нового року чи дня народження) про це не можна було говорити у школі. Поза домом — на вулицях, у школі, телевізорі — Різдва не було, тільки «Новий год». Заборона додавала святу таємничості й навіть якоїсь особливої урочистості.

Свічка, яку запалювали на столі, була не просто даниною традиції, а елементом прихованого від сторонніх ритуалу. Її мерехтливе світло виривало з темряви тих, хто сидів довкола. На цьому дивному святі не було гостей, тільки свої, найближчі — мама, тато і нас четверо дітей. І не вірилося, що це та сама вітальна кімната (у звичному дев’ятиповерховому домі спального району Львова), де тиждень тому весело і гучно під звуки кремлівських курантів з телевізора зустрічали Новий рік.

Тепер ця кімната була інакша, ніби переносилася в якесь далеке заметене снігом село, де виростали тато з мамою. Зима тоді була справжня, не те що тепер...

Повнилася їхніми розповідями про те, як колись святкували весь вечір. А ще тихим співом пісень, які називали гарним і теж забороненим словом «колядка». Слова цих пісень, часом химерні й незрозумілі, не можна було прочитати в жодній книжці, тож, щоб долучати свій голос до коляди, треба було їх запам’ятовувати просто зі співу.

Опісля на вулиці ти зустрічав своїх друзів і легко міг відрізнити тих, хто знав таємницю Різдва, і тих, хто не чув про неї. Напевно, в їхніх очах ще залишався вогник тієї свічки, яку тишком запалювали вдома. А потім таємниця Різдва почала виходити поза межі домівок. Колядники з’явилися спочатку на вулицях, а відтак уже навіть і в телевізорі. А ще пізніше, у студентські роки, ми вже самі «експортували» це свято далі на схід. Їздили з вертепами (спочатку політичними, а потім, коли зрозуміли, що нас не надто розуміють, — із традиційними) до Донецька, Луганська, Сум. Для наших однолітків там, у родинах яких не збереглася традиція Різдва, дивиною було, що хтось справді святкує його так, як «каже телевізор», — з 12 стравами, колядками і вертепом.

Нині Різдво всюди — на вулицях, у телевізорі, комерційній рекламі та зверненнях політиків. Але навіть попри це для мене воно не втрачає своєї вічної таємниці. Може, тому, що на Різдво вогник свічки на столі далі вихоплюватиме з темряви тільки найрідніші обличчя.

***

Мої студентські роки припали на відносно спокійну другу половину 1990-х. «Революція на граніті» дісталася тим, хто вчився на кілька років раніше: вони саме закінчували університети, коли туди серед інших новачків потрапив і я. Піднесений настрій, який панував у суспільстві на початку дев’яностих, поступово сходив нанівець, поглинутий матеріальною скрутою більшості українців.

Але я знову віднайшов його у глибшому минулому — в історії УПА. Як і для багатьох галичан, вона була пов’язана з моєю родинною. Можливо, поштовхом до того, щоб зайнятися саме цим періодом, стало маленьке історичне відкриття. У перевиданні діаспорної книжки Миколи Лебедя «УПА» (оригінал 1946 року потрапив мені до рук значно пізніше) я знайшов інформацію про безвісти зниклого брата моєї бабці — Івана Дяківа. Як виявилося з німецького оголошення, що було ілюстрацією в книжці, його стратили нацисти за участь у бандерівському підпіллі.

Але остаточно мій вибір теми закріпило двоє людей — друг і однокурсник Юлій Хвещук та той, хто став мені в ній першим учителем — історик та етнограф Григорій Дем’ян. Відмовитися від захоплення археологією у старші шкільні роки спонукала матеріальна скрута для цієї галузі історії. Романтику археологічних експедицій через брак коштів замінили на вивчення звітів тих, кому раніше пощастило самим розкопувати минуле.

Григорій Дем’ян натомість навчив спілкуватися з історією віч-на-віч — записуючи спогади її живих учасників. Документи українського визвольного руху чи структур, які з ним боролися, тоді ще були важкодоступними. Вони зберігалися в українських архівах, але часто через безліч успадкованих ще із совєтських часів обмежень оберігалися і від дослідників. Дем’ян був професійним фольклористом, тож розробив методологію опитувань, якою ми почали користуватися, записуючи колишніх повстанців. У спогадах він бачив не лише важливі для реконструкції минулого факти, але й зразки народної мови, культури, уявлень про Україну та світ. Тому спонукав нас також записувати й пісні, навіть якщо ті здавалися загальновідомими. Співали здебільшого жінки, їм після цього було легше розповідати про своє життя. Хоч одного разу здивував суворий полковник УПА Василь Левкович (розповідав дуже чітко, ніби звітував, і тільки те, що бачив чи знав безпосередньо), коли заспівав романтичну пісню зі словами «під пошум сосон ми зустрілись з тобою».

Записані спогади ми ретельно розшифровували й передавали вчителеві. Іноді він давав нам розшифровувати свої записи. А він назбирав спогадів дуже багато: весь час носив із собою готовий диктофон. Крім того, як народний депутат у 1994–1998 роках часто їздив Україною і зустрічався з ветеранами УПА, яким не судилося повернутися до рідних домівок після ув’язнення. Так ми мали змогу почути навіть більше живих бандерівців, аніж бачили. І це давало можливість ще ліпше відчути їх, кожного зокрема і як унікальне покоління в нашій історії.

Співпраця з Григорієм Дем’яном йшла поряд із вивченням історії в університеті. І ці дві справи майже не перетиналися. На факультеті тема УПА, звісно, вже не була забороненою, як у совєтські часи, але вважалася непрестижною. Викладачі використовували м’якше формулювання — неперспективна. Мовляв, джерел мало, тема політично гаряча (на той момент уже опинилася в епіцентрі політичних баталій щодо визнання ветеранів УПА на державному рівні), «нащо воно тобі треба».

Тому першу курсову наукову роботу на самостійно вибрану повстанську тему я написав аж на 4 курсі, після тривалих наполягань і запевнень, що джерел мені вистачить. Взявся до закордонних рейдів УПА: хотілося підкреслити розмах повстанської боротьби. Дуже дратувало її зведення до малозначущого локального явища. Для мене вона — це частина українського визвольного руху, який увінчався перемогою в 1991-му. І навіть ширше — частина антикомуністичного та антитоталітарного руху в Центральній та Східній Європі. Таким його бачили очільники цього руху. Таким хотів відтворити його я у своїх роботах. До погляду на боротьбу УПА як частину боротьби народів Європи (поляків, литовців, латвійців, естонців, словаків, угорців, чехів) спонукав мене другий учитель, уже в аспірантурі, професор Юрій Сливка. «Витягніть їх із бункерів, — казав він, — покажіть, як широко дивилися вони на своє місце в історії». Я намагався це робити, занурившись у публікації ідеологів ОУН Петра Федуна, Осипа Дяківа та інших. Тому в моїй дисертації ті самі закордонні рейди УПА, про які почав писати у студентські роки, — уже не просто пропагандистські акції українського підпілля, а спроба втілити в життя одну з його ключових концепцій — антитоталітарну національно-демократичну революцію народів Центральної і Східної Європи. Ця концепція виявилася передчасною, але бандерівці мали рацію — комуністичний тоталітаризм вдалося повалити лише спільними силами національних демократичних рухів Європи. Це сталося через десятки років після придушення УПА, але, як і передбачали її ідеологи, за активною участю українського визвольного руху, що був продовженням боротьби повстанців.

Тоді в кінці 1990-х — на початку 2000-х я цілком занурився в історію УПА — написав дипломну роботу про рейди українських повстанців на терени Чехословаччини, яку незабаром видав окремою книжкою, став автором біографії одного з повстанських командирів («Сотенний Бурлака»), почав готувати дисертацію. Працював у Військово-історичному архіві у Словаччині й відчув різницю в доступі до документів між нами і сусідами. Суспільно-політичні процеси у країні мало зачіпали мене, поглинутого минулим. Можливо, тому, що були доволі мляві — друга перемога Леоніда Кучми на президентських виборах 1999-го, здавалося, гарантувала обіцяну ним «стабільність», яка скорше скидалася на стагнацію.

Ситуація в країні змінилася в кінці 2000 року. Спочатку стало відомо про зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Потім Олександр Мороз, лідер Соціалістичної партії, оприлюднив у парламенті плівки, які свідчили про ймовірну причетність до цього президента Кучми. На вулицях Києва почалися протести, які переросли в масову акцію «Україна без Кучми». Її учасниками стали люди з дуже різними політичними поглядами — від соціалістів, які розпочали її, до націоналістів з УНСО, що долучилися незабаром. Більшість протестувальників навряд чи сповідували якусь ідеологію, виходили на вулицю розчаровані корумпованою владою, нездатною організувати достойне життя громадянам.

На момент, коли ці події починалися, я вже кілька тижнів був у закордонному відрядженні у словацькому місті Трнаві. Занурений у документи з коробок із позначками Banderovci, не помічав того, що робиться в Україні. Не звертав на це особливої уваги й після повернення. Наростання протестів, перші сутички з міліцією, поява молодіжного крила акції «За правду!» — все це відбувалося поруч, але не зі мною.

Моя громадська активність обмежувалась участю в роботі «Молодої Просвіти» — організації, створеної роком раніше для поширення української культури та збереження народних традицій, спротиву русифікації.

Іронічно, що ставлення до акцій протесту змінилося саме під впливом культури, що деякий час служила мені прихистком від політики. У січні 2001-го я потрапив на прем’єру вистави «УБН (Український буржуазний націоналіст)» театру імені Марії Заньковецької. Її головний герой — реальний історичний персонаж, учасник визвольного руху, багатолітній політв’язень Зиновій Красівський. Він помер незабаром після проголошення незалежності, а у виставі жив далі і став свідком того, у що перетворилась Україна після 1991-го, як скурвилися навіть його побратими в боротьбі. Розлючений і незламний, герой під кінець спектаклю вирішує дістати захованого пістолета — бо боротьба за Україну триває!

Чудова гра акторів, неймовірна музика сестер Тельнюк, підкреслена політична заангажованість спектаклю (фоном до надрукованих програмок були розшифрування розмов Кучми про Гонгадзе) вражали. Вистава миттєво викликала скандал в українському інформаційному полі (дехто з дисидентів — друзів Красівського — не могли змиритися з ідеєю «оживлення» померлого героя). А для мене вона стала поштовхом, який розвернув від минулого до сучасності. «Герої, якими ти захоплюєшся, про яких ти пишеш, не стояли б тепер осторонь» — меседж, який я відчитав у спектаклі.

Тому вже незабаром опинився серед протестувальників на вулицях Києва. Там поринув у знайому і вже призабуту стихію мітингів. З одного боку, вона надихала й навіювала настрій відомий з кінця 1980-х. З іншого — участь в акціях лівих активістів, наявність на них червоних прапорів відверто напружували й не давали себе відчути там вповні своїм. Довелося переконувати себе — можливо, у такому політичному котлі, де зійшлися представники різних областей країни, де разом протестують унсовці та комсомольці, і твориться модерна українська нація, а участь у ній небайдужих до української ідентичності зробить її українськішою.

Акції, що спочатку динамічно наростали, врешті захлинулись і пішли на спад після піку протистояння, що припав на 9 березня 2001-го. Участь у них дозволила мені не лише пригадати мітинги підліткового віку, а й набратися нового вуличного політичного досвіду — іноді я опинявся на чолі колони протестувальників, був організатором протестів.

Водночас ця активність коштувала мені стосунків із першим учителем Григорієм Дем’яном, який бачив у ній антидержавні провокації лівих сил. Ми поступово розходилися в поглядах на сучасність. А потім — і на минуле.

Дем’ян не сприймав мого бажання ширше дивитися на УПА в контексті антитоталітарної боротьби в Європі, вважав це теоретичними мудруваннями, які лише заважають займатися справжньою дослідницькою роботою в архівах чи із записами спогадів. Мене ж почав дратувати дещо патетичний тон його публікацій. Мені хотілося писати легшою, зрозумілішою і точнішою мовою. Тому в науковій роботі я став ближче співпрацювати з офіційним науковим керівником Юрієм Сливкою.

На момент написання дисертації я зрозумів, що для зміни ставлення суспільства до УПА лише наукових досліджень замало. На цю тему гаряче дискутували в українському суспільстві, вона була предметом запеклих політичних суперечок. Українці ділилися на тих, хто вважав за потрібне державне визнання ролі повстанців у відновленні незалежності, і тих, хто досі вважав їх зрадниками і колаборантами нацистів. Других було виразно більше. Очевидно, завдяки десятиліттям роботи совєтської пропаганди. Протистояти їй з наукових трибун було важливим, але не достатнім. Робота спеціально створеної групи дослідників, що мала підготувати науковий висновок, залишалася малопомітною. Через брак фінансування її публікації (збірники документів, а згодом і монографії) виходили мізерними тиражами і були важкодоступні навіть для зацікавлених дослідників. Відчувалася й обережність керівника групи професора Станіслава Кульчицького, на той час уже відомого дослідника Голодомору, якому тепер «доручили» ще одну політично дражливу тему. Аби не наражатися на різку критику протилежних таборів прихильників та опонентів УПА, група мінімізувала власну публічну активність.

Для зміни спотворених совєтською пропагандою суспільних уявлень про повстанський рух потрібна була просвітницька та популяризаційна робота. І я відчував у собі готовність не лише долучитися до неї, але й організувати її. (Само)впевненості додавала наявність досвіду діяльності в студентських організаціях та академічної роботи. Так виникла ідея створити Центр досліджень визвольного руху.

Тим часом у 2000 році комісія Кульчицького вийшла з попереднім висновком щодо діяльності повстанської армії, у якому, з одного боку, говорила про її визвольний характер, з іншого — оцінювала її з перспективи громадянської війни. Звісно, що я був категорично не згоден з другою частиною висновку. Достатнє занурення в тему додавало мені, тоді молодому дослідникові, нахабства брати участь у суперечках з поважними науковцями.

Але бажання ще більше боротися за правду про УПА мобілізували особисті знайомства із живими повстанцями. Старі, часто хворі, здебільшого бідні, забуті державою, появі якої присвятили своє життя, вони були прикладом кричущої несправедливості історії. Розмови з ними про минуле і сучасність штовхали до спроб змінити ситуацію, щоб не було соромно дивитися їм у вічі.

Історики люблять давати узагальнені назви якимсь періодам минулого, сукупності подій чи групам людей. Так можна відразу підкреслити їхню (періодів, подій, людей) визначальну характеристику, щось, що робить їх унікальними, вирізняє серед інших, об’єднує їх. Учасників визвольного руху ОУН та УПА я для себе назвав «Люди волі». Друге слово у двох значеннях, передбачених у нашій мові. Волі — як внутрішнього стрижня, незламності, цілеспрямованості. І волі як свободи, особистої та колективної, національної. Адже гаслом їхнього життя було «Воля або смерть». І вони довели, що для них це не просто патетичні слова.

Для мене ці старі люди (а на момент наших зустрічей у 1990-х їм здебільшого було далеко за 70) стали втіленням обох однаково важливих значень цього слова. Людина волі — це полковник УПА Василь Левкович, один із творців повстанської армії, якого не зламали 25 років таборів. Який, вийшовши на волю в 1971-му, відмовився брати радянський паспорт і вимагав перегляду свого вироку, тому що був засуджений як кримінальний злочинець, а не як військовополонений. Врешті він таки переміг систему, отримавши вже паспорт незалежної України та добившись реабілітації в 1997-му.

Людина волі — це тендітна стара жінка з потворно покрученими пальцями, що геть не личили їй, — Ірина Тимочко-Камінська, з якою я познайомився в офісі «Літопису УПА». Підпільниця, повстанка, керівниця районного проводу ОУН, вона наводила жах на ворогів. Тож, коли потрапила до їхніх рук, вони не шкодували жінку. Потворні пальці — результати роботи польських чекістів на допитах. Але в її мові не було ні крихти жалю до себе, в очах — невичерпаний за десятки років терпінь запал. «Усе, що робиш, — казала вона весело, — навіть в носі колупаєшся, роби із завзяттям».

Людина волі — це Володимир Кашицький. Пластун, член ОУН, в’язень ГУЛАГу, який вийшов на волю, зголосившись воювати у створюваній в Сибіру польській дивізії. На фронті втратив дві руки, але не волю до життя. У комуністичній Польщі зумів стати мільйонером і підтримувати фінансово українські ініціативи. Я багато читав літератури про силу волі — художньої, філософської, психологічної. Але, певно, найкраще відчув, що воно таке, саме у спілкуванні із цими людьми. Вони стали моїми вчителями. Розмови з ними надихали, заряджали і заражали волею. Спогади про них, незламних, досі допомагають триматися у важкі часи. Адже вони вистояли в набагато гірших обставинах. Не згоріли, запалили інших.

На той момент я мав близькі стосунки з Василем Куком, останнім головним командиром УПА. Познайомив нас на якійсь із наукових конференцій Григорій Дем’ян. Першим враженням від знайомства було навіть розчарування. Не знати, чого я очікував, але побачив невисокого зросту інтелігентного дідуся, що геть не асоціювався з останнім керівником підпілля. Хибне враження розвіялося, коли Кук заговорив. Притаманні іншим старим бандерівцям упевненість, завзяття, незламність поєднувалися з глибоким розумом і розважливістю. Незабаром у мене не було сумнівів, чому саме він очолив визвольний рух після загибелі Шухевича.

Саме в ньому я побачив іншу частину руху, який вивчав, — його провідників. Людей, які не лише готові були жертвувати собою, а й брати на себе відповідальність за інших, які визначали напрямки боротьби, бачили і формулювали її стратегію. Підпільник у ньому відчувався більше, ніж у будь-кому з бандерівців, з якими доводилося спілкуватися. Напевно, через рекордний досвід перебування на нелегальному становищі до арешту — 17 років. Я швидко відчув, що Кук уважно та обережно придивляється до мене, промацує важливими для нього питаннями, випробовує дорученою роботою.

Одного разу він жорстко розкритикував нас за помилки на виставці фотографій УПА, яку організували від «Молодої Просвіти». Ми тішилися, що зробили перший такий захід і запросили на нього поважного гостя з Києва. Кук публічно привітав нашу ініціативу, подякував за неї, а потім наодинці вказав на помилки, підкреслив, що ми не застосували новітніх технологій для дизайну та експонування. «Коли завершуєш якусь роботу, вона має виглядати як останнє нагадування про тебе у світі», — наставляв він.

Станом на 2002-й я вже встиг «реабілітуватися» в його очах і реалізацією кількох спільних проєктів заслужити довіру генерала. Відтак майже кожне відвідання Києва передбачало гостину в пана Василя на Дарниці. Їли приготовлений ним «дніпропетровський» борщ, говорили про історію (куди спрямовував розмову я) і політику (куди гнув Кук). Іноді до розмов долучався ще один пан Василь — Галаса, один з керівників ОУН на Закерзонні і безпосередній об’єкт моїх досліджень. Саме він був ініціатором і організатором найуспішніших закордонних рейдів УПА на терени Чехословаччини. За характером інакший, ніж Кук, — яскравий екстраверт, у ньому досі відчувався успішний комунікаційник, здатний переконувати маси. На жаль, спілкування з Галасою не було тривалим — він помер у кінці 2002-го.

Певною мірою воно продовжилося після смерті. Василь Кук доручив готувати до друку написані Галасою спогади. Ця робота познайомила мене зі ще однією людиною, яка неймовірно вразила, — дружиною Галаси, Марією Савчин. Тут знайомство відбулося в порядку зворотному до попереднього: спершу я прочитав її спогади (які вважав і досі вважаю найкращими мемуарами про УПА), а згодом ми зустрілися особисто. Вона була жінка, що фонтанувала енергією, у свої 80 з лишком просто світилася завзяттям. Тому молодече ім’я «Марічка» — як досі зверталися до неї — їй абсолютно личило.

Три знайомства з Марією Савчин

Вступне слово до книги «Тисяча доріг», 2017 рік

Першим було знайомство через книжку, яку ти, шановний читачу, тримаєш у руках. Видання, яке з’явилося 1995 року в серії «Літопис УПА», незабаром після того потрапило до моїх рук. На той момент я вже ознайомився з великою кількістю спогадів вояків УПА, але ці були особливі, адже стали першими прочитаними мемуарами жінки з підпілля. Проте особливість книжки цим не вичерпувалася. Для мене, як історика, спогади повстанців були передусім джерелом інформації, часто єдиним доступним, адже документи УПА у сховищах КГБ ще довгий час залишалися недосяжними. Книжка Савчин у цьому сенсі не розчарувала — вона наповнена надзвичайно цікавими фактами про боротьбу підпільників на теренах Закерзоння протягом 1944–1947 років, а згодом на території Галичини, Волині та Поділля до 1953 року. При цьому в книзі можна віднайти інформацію про діяльність підпілля як на низовому рівні, так і на рівні керівництва ОУН.

Але оригінальність цих спогадів усе-таки не лише в їхній важливості з погляду відтворення фактів минулого, а в надзвичайній здатності авторки переконливо передати емоції людей, що присвятили себе боротьбі за свободу. Любов, ненависть, страх, відвага, жертовність і зрада — ці переживання самої Марії Савчин та її друзів дуже проникливо відтворено на драматичному тлі подій 1940–1950-х.

Завдяки емоційній наповненості книга читається як талановитий художній твір, втримуючи увагу читача до останньої сторінки. Після спогадів Савчин мав можливість перечитати десятки інших мемуарів про ОУН та УПА, зокрема жіночих, але ніякі з них не справили на мене такого глибокого враження, як «Тисяча доріг».

Схожі відгуки про книжку я чув майже від усіх, хто мав нагоду прочитати її. Іван Кривуцький, учасник визвольного руху і теж автор спогадів про боротьбу УПА, писав: «Тисяча доріг Марії Савчин — це досі найкращий літературний твір про нашу визвольну боротьбу під час і після Другої світової війни; це вічний пам’ятник загиблим за волю на рідній землі, пам’ятник тим, хто перейшов крізь тюрми, концтабори, заслання разом з дітьми». Спогади Савчин цілком заслужено і досить швидко стали культовою книжкою про підпілля. Читачі спочатку розкупили її наклад у виданні «Літопис УПА», а потім і опублікований «Смолоскипом». 2001 року з’явився її англомовний переклад, передмову до якого написав відомий американський дослідник Джон Армстронг.

Для мене ця книжка стала важливим засобом поширення інформації про УПА. Через брак науково-популярних видань про боротьбу українських повстанців (перша такого формату книжка «УПА. Історія нескорених» з’явилась аж 2007 року) саме спогади Марії Савчин були найкращою пропозицією для тих, хто нічого не знав, але хотів «почитати щось про бандерівців».

Десь на початку 2000-х мені поталанило познайомитися з пані Марією особисто. Вона на той момент уже кількаразово приїздила до України і використовувала свої візити не лише для відвідин рідних і близьких людей, але й для проведення просвітницької роботи серед молоді. Якраз під час такого заходу ми й зустрілися.

Пані Марія виступала в актовій залі одного з університетів. Приміщення було заповнене студентами, більшість із них, імовірно, прийшли не з власної волі. Тому на початку виступу авдиторія була доволі неуважна, дехто з молодих людей нетерпляче чекав, коли все закінчиться. Але за кілька хвилин Марія Савчин геть змінила атмосферу в залі. Старша жінка невисокого зросту говорила з таким запалом, що здавалося, ніби вона ровесниця тих, до кого промовляла. Вона нікого не повчала, лиш переповідала про своє життя та побратимів, про те, із чим стикалися вони, коли їм було як більшості з присутніх — по двадцять з лишком років. Марія Савчин ніби оживляла тих, хто для слухачів були в кращому разі лише книжковими героями з давніх часів.

Згодом, ближче познайомившись із пані Марією, побачив, що вона не лише натхненна промовиця, але й людина, здатна швидко й ефективно організовувати роботу. Разом з нею ми підготували і опублікували 2005 року спогади її чоловіка, Василя Галаси, «Наше життя і боротьба». Книжка теж надзвичайно цікава, але досить серйозно відрізнялася від спогадів Марії Савчин. Чоловік і дружина разом перейшли через найдраматичніші перипетії визвольної боротьби на Закерзонні та Волині, тож по суті писали про ті самі події. Проте писали геть по-різному — текст у Галаси здебільшого сухий звіт командира, у Савчин — емоційна розповідь жінки, свідка та учасниці. Обидві книжки взаємодоповнювалися, створюючи унікальний в історіографії тандем спогадів, написаних подружньою парою. З часу готування мемуарів Галаси між нами зав’язалися дружні відносини. Ми листувалися, говорили телефоном, кілька разів зустрічалися в Україні чи Америці. Розмови, звісно, були про минуле, але не лише — пані Марія дуже цікавилася сучасними політичними подіями. Зокрема, боляче сприймала те, що Україна так довго йшла до державного визнання ОУН та УПА. Врешті, вона так і не дочекалася цього — їй забракло двох років життя до законодавчого ухвалення 2015 року закону, який надав воякам УПА та учасникам підпілля ОУН статус борців за незалежність.

Третє знайомство з Марією Савчин, як і перше, було заочне — через текст. Цього разу не написаних нею спогадів, а записаних КГБ свідчень. 2009 року, працюючи над розсекреченням документів комуністичних спецслужб, дістав і можливість ознайомитися з матеріалами архівно-кримінальної справи № 55204 «по обвінєнію Савчин Марії Пєтровни». Протоколи допитів записані протягом липня 1953-го — квітня 1954 року, одразу після арешту, містять чимало важливих деталей, яких іноді бракувало у спогадах, написаних значно пізніше. Два томи справи (разом майже 600 аркушів) — безперечно, важливе джерело для істориків, яке допоможе уточнити конкретні дати подій чи імена їхніх учасників. Серед останніх найбільше згадуються загиблі побратими з підпілля. І не лише тому, що називати на допитах тих, хто вже не живе, було звичною тактикою підпільників на допитах. Але й тому, що спіймані чекістами влітку 1953-го Галаса та Савчин належали до «останніх могікан», які все ще продовжували боротьбу.

Але попри відносно більшу фактографічну точність, матеріали справи не здатні повною мірою передати перипетії складного життя Марії Савчин. Очевидно, що заарештована підпільниця не збиралася бути щирою з чекістами. Крім того, на заваді стояв і формат протоколів — суха, канцелярська мова, стандартні питання і так само оформлені відповіді, які позбавляють читача можливості почути допитувану. Здається, що серед сотень сторінок справи лише одна демонструє нам справжню Марію Савчин — та, на якій можна побачити її арештантське фото. Зі старого знімка на нас дивиться молода, красива жінка, втомлена, але незломлена. Визивний погляд її очей наче застерігає чекістів, що надто швидко повірили у свою перемогу над нею. І справді, боротьба для Марії не закінчилася тоді в 1953-му. Архівно-кримінальна справа мовчить про те, що сталося після арешту. Але про це від першої особи можна дізнатися з книжки «Тисяча доріг», що знову побачила світ у видавництві «Смолоскип».

***

Спілкування з такими людьми, як Савчин, Галаса, Кук, десятками інших, керівниками і звичайними учасниками визвольного руху, чоловіками і жінками давало можливість глибше зрозуміти мотиви, відчути джерело сили, яке дозволяло не зламатися тоді, не розчаровуватися тепер. Часом розмова ніби заносила в минуле — і я вже вів її не з дідусем чи бабусею, а зі своїми ровесниками, яким двадцять з лишком.

Побачити їх молодими, зрозуміти, чому і як вони боролися, — іноді вдавалося вловити такі миті у спілкуванні. Я хотів ділитися ними. Аби люди зрозуміли представників цього унікального покоління революціонерів, щоб усвідомили, на яку шану ці люди від нас заслужили. Цього не можна було передати сухою мовою наукових досліджень, публікацією документів чи навіть спогадів (не всі могли писати їх так виразно і соковито, як Марія Савчин). Я зрозумів, що бодай частково побачити їх, справжніх, можуть допомогти світлини. Тут вони молоді, у розквіті сил, сповнені віри у свою боротьбу. Унікальні повстанські світлини я бачив у архівах Григорія Дем’яна. Із Карпат, Закерзоння, Волині, Галичини. На них молоді хлопці і дівчата, у вишиванках, військових одностроях чи цивільному одязі, сумні чи веселі. Заглядають в об’єктив підпільного фотографа, напевно, розуміючи, що це може бути останнє нагадування про них нащадкам, їхні «селфі» з історією.

Потім мені до рук потрапив альбом фотографій литовських повстанців. Хтось приніс його до видавництва «Літопис УПА», де я на той час працював. Спалахнула ідея видати такий же про УПА. Це було нелегко не лише через тодішній брак повстанських фото, але й через небажання «власників» цих світлин ділитися. Чимало колекціонерів, які володіли унікальними фото, не хотіли оприлюднювати навіть копії, які для них були об’єктом обмінів чи навіть купівлі-продажу. Але врешті вдалося: з архіву «Літопису УПА», кількох приватних колекцій і світлин так званого Яворівського архіву, віднайденого в негативах у Карпатах. Останні передав великий фанат повстанських фото Василь Гуменюк, який став співавтором видання.

Армія безсмертних

Вступне слово до книги-альбому «Армія безсмертних. Повстанські світлини», 2002 рік

Правда про героїчну боротьбу Української повстанської армії поступово повертається до нас зі, здавалося б, вічного забуття. Врешті можемо побачити на полицях бібліотек і книжкових магазинів десятки книжок, присвячених цій тематиці, — це спогади учасників національно-визвольної боротьби, документи тої доби, дослідження сучасних істориків, науково-популярні видання. Звісно, їх ще надто мало для того, щоб докорінно змінити сформоване радянською пропагандою ставлення значної частини населення до проблеми ОУН та УПА, а отже, й на державному рівні визнати заслуги борців за свободу. Проте це все одно станеться, адже їхню правоту визнала сама історія, довівши до торжества їхньої ідеї — створення Української держави.

Серед численних документів тієї епохи чи не найкраще промовляють, особливо до необізнаного з тематикою читача, фотоматеріали. «Краще один раз побачити, аніж сто разів почути» — каже давня приказка. Отож завдяки цьому винаходові техніки кожен може побачити на власні очі борців за волю України в ті буремні роки. Навіть крізь десятиліття, дефекти плівки та паперу до нас зі старих світлин промовляють їхні молодеча енергія, ідейність, запальність і віра в перемогу. Ми бачимо людей, що знали, чого хочуть, і жертвували заради цього всім, навіть своїм життям. Саме світлини здатні об’єднати в собі документальність і пропагандистський ефект — потужний засіб для утвердження в суспільній свідомості справжнього образу українського повстанця.

Ідеї створення альбому фотографій УПА вже багато років, кроками до її реалізації були численні виставки цих світлин, що викликали велике зацікавлення громадськості. Врешті до 60-ї річниці Української повстанської армії цю ідею вдалося зреалізувати. Пропонована увазі читачів книга містить фотоматеріали з різноманітних джерел. Значна їхня частина зосереджена в архіві «Літопису УПА» та друкувалася в багатотомній серії цього видавництва. Багато світлин міститься у фондах відділу історії визвольних змагань України Львівського історичного музею. Велика кількість фотографій походить із так званого Яворівського архіву.

Значна частина матеріалу, використана в книжці, взята у приватних колекціонерів.

Більшість фотографій, поданих у книжці, публікується вперше. Частина з них ідентифіковані та відповідно підписані, решта містить зображення невідомих учасників визвольного руху.

Окрім світлин, книжка містить публікації, що знайомлять читача з такими аспектами історії УПА, як нагороди цієї армії, її однострої та озброєння. Стаття професора Юрія Сливки має на меті визначити місце Української повстанської армії в українській та світовій історії. У книжку внесено також низку повстанських документів, зокрема «Присягу вояка УПА», листівку «За що бореться УПА». Основні віхи діяльності генерал-хорунжого Романа Шухевича та його значення у становленні та розвитку національно-визвольного руху відображені в поміщеному «Повідомленні УГВР» про смерть головного командира. Розділ «Керівництво воюючої України» містить цікавий текст наказу головного командування до 10-ї річниці УПА. Документ «Героїка Української Повстанчої Армії» — розпорядження підпілля про вшанування могил загиблих повстанців.

Більшість людей, зображених на пропонованих світлинах, як і інших незнаних, але не забутих борців за волю України, уже немає серед живих. Отож хай цей альбом буде нашою скромною даниною їхній пам’яті.

***

«Армія безсмертних. Повстанські світлини» вийшла до річниці повстанської армії і стала першим дуже успішним проєктом Центру досліджень визвольного руху. До молодих дослідників, які його заснували, долучилися поважні науковці, зокрема професори Володимир Косик та Ярослав Дашкевич. Останньому центр завдячує остаточною назвою. Саме він наполіг на формулюванні «український визвольний рух», пояснивши, що означення «національно-визвольний» звужує важливе явище, частиною якого була і соціальна боротьба українців. У 2003-му ЦДВР розпочав видання наукового збірника «Український визвольний рух», який згодом виходив спільно з Інститутом українознавства НАН України. Журнал став першим спеціалізованим науковим виданням про боротьбу за незалежність у ХХ столітті. Це було неабияким досягненням для організації, яку створили молоді науковці.

Ми бачили свою мету в організації різносторонніх наукових досліджень діяльності ОУН та УПА. Втім, уже тоді по суті створили осередок «публічної історії» (а через 15 років мій колега і співзасновник Центру Іван Патриляк уже на посаді професора й декана історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка вперше запровадить навчальний курс «Публічна історія»).

Центр планувався як сервісна установа, для потреб дослідників ми розпочали збір спеціалізованої бібліотеки, закуповували книжки і навіть вирішили створити громадський архів, щоб віднайдені документи УПА не залишалися недоступними в приватних збірках.

«Значна кількість матеріалів, присвячених цій тематиці, розпорошені не тільки по Україні, але й далеко поза її межами, у приватних колекціях чи збірках організацій. Вони досі залишаються недоступними для дослідників і не вводяться в науковий обіг. Зібрати їх в один комплекс, провести опис та організувати доступ зацікавлених науковців, щоб так істотно збільшити джерельну базу для досліджень історії ОУН та УПА, стане одним із першочергових завдань центру. Архів мав би бути його складовою частиною. Це забезпечить комплексний підхід до проблем зберігання і використання архівних документів. Схожий проєкт єдиного дослідницького центру разом з архівом та бібліотекою зреалізували литовські науковці під назвою Інститут геноциду та резистансу в Литві, який діє вже близько десяти років», — ішлося в обґрунтуванні створення Архіву Центру досліджень визвольного руху в 2002 році.

Іноді важко уявити, яких зусиль вимагатиме втілення ідеї. Наприклад, наша команда не лише працювала із родинами і колекціонерами, а й археологами, щоб зі спеціальним обладнанням шукати заховані, зариті під землею чи вмуровані у стіни архіви. Іноді доводилося лазити смітниками (українськими чи американськими), куди спадкоємці викидали вже нікому не потрібні після смерті старих «папери». Але що відоміший ставав Центр, то менше документів опинялося на смітнику: альтернатива у вигляді навіть громадського архіву заохочувала передати документи нам. Так в архіві ЦДВР зокрема опинились унікальні приватні архіви чільних діячів визвольного руху: Миколи Лебедя, Василя Кука, дисидентів Івана Геля, Стефанії Шабатури.

40 літрів повстанських документів

Газета «День», Україна Incognita, 23 грудня 2012 року

Таємне листування командирів УПА, звіти Українського Червоного Хреста, списки вояків УПА та хроніки цілих сотень — у знайденому в бідоні повстанському архіві 1941–1950 років. Документи передано до Архіву Центру досліджень визвольного руху, після реставрації він буде доступний науковцям.

Влітку на Львівщині в 40-літровому бідоні, закопаному в землю на 80 см, знайдено повстанський архів. Бідон не був добре законсервований, що наштовхнуло нас на припущення про те, що документи ховали люди, які потрапили в оточення. Версію переховування архіву під час бойових дій підтверджують і залишки гільз, знайдені поряд.

Любомир Горбач, голова Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять», уже понад шість років періодично отримує інформацію про закопані повстанські сховки. Цього разу відомості підтвердились і архів вдалося відшукати. Місцевий житель Євген Білинський повідомив, що на перетині п’яти доріг у лісовому масиві біля Добротвору на Львівщині повстанці закопали документи. Цю інформацію свого часу матері пана Євгена переповів її дядько, що був зв’язковим, поштарем і розносив інформацію від Закерзоння аж до Бродів, а у 1950-х він вирішив законсервувати архів. Відомості були доволі непевні, і нащадки зв’язкового більше ніж два роки намагалися уточнити місце сховку, аж поки не віднайшли товариша цього повстанця, що живе у Франції.

«Серед знайдених документів, — говорить Євген Білинський, — я знайшов сліди своїх двох родичів. Це — повстанський командир Ханас та дядько моєї матері Залізняк. Я знайшов їхні записки, посвідчення. Для мене це надзвичайно знаково і приємно».

За попередніми оцінками, архів містить понад тисячу документів періоду 1941–1950 років. Він становить цілісний документальний комплекс підпілля Сокальсько-Равської округи ОУН, а в структурі УПА — тактичних відтинків «Розточчя» та «Климів» Воєнної округи «Буг».

Основний масив документів датується 1945–1946 роками — часом найінтенсивнішої діяльності підпілля та повстанських відділів. Невелику групу становлять пропагандистські видання, датовані 1941 роком. Найпізніші документи походять із 1950 року і стосуються діяльності підпілля ОУН у межах Сокальщини та Равщини. Це не дивно, бо на той час повстанські відділи були розформовані й перейшли до повністю підпільних методів боротьби.

Документи розповідають про діяльність у 1945–1946 роках окружної референтури пропаганди, організації та функціонування видавничих осередків, господарської референтури, Українського Червоного Хреста та інших структур підпілля.

Діяльність тактичних відтинків УПА відображена не тільки в їхніх оперативних зведеннях, а й у докладних звітах нижчих структурних ланок — відділів. Збереглися «хроніки» — своєрідні літописи сотень «Переяслави», «Холодноярці», «Кочовики», «Жубри». Цінні для вивчення діяльності та життя сотень є їхня внутрішня документація у вигляді книг наказів, обліку озброєння, поранених, особового складу, розрахунків норм харчування.

Окрему групу становлять списки загиблих. Один із документів, наприклад за рік і два місяці (травень 1945 — липень 1946 року), подає інформацію про 952 повстанців. Це неоцінне джерело для встановлення фактичних імен та місця й обставин загибелі стрільців УПА, долі яких здебільшого до сьогодні залишаються невідомими.

Збереглася в цьому бідоні до наших днів чимала частина «грипсів» — листування командування УПА, листи підлеглих до командира ВО «Буг» Василя Левковича — «Вороного», командира ТВ «Розточчя» та «Климів» поручника «Угриновича».

Відкриття цього архіву виводить джерельну базу дослідження національно-визвольного руху на Львівщині на друге місце після Закерзоння і перше — серед теперішніх західних областей України.

Стан збереженості документів різний: від поганого до задовільного, загалом на архів чекає реставрація, після чого він буде впорядкований, описаний та оцифрований. Весь процес може зайняти 2–2,5 року, однак після цього відреставровані документи зможуть зберігатися 100–200 років.

Більш як пів століття тому документи клали в землю з надією, що їх знайдуть у незалежній Україні і вони відкриють факти про боротьбу УПА та ОУН. Ці сподівання виправдалися: нині дедалі частіше чуємо про віднайдення упівських архівів. Проте повстанці ніколи не очікували, що проплачена людською кров’ю правда стане предметом торгу. Продані на авкціонах архіви розпорошуються і знову зникають на десятиліття — тепер у сховках колекціонерів.

Цей випадок цілком інакший — знайдений архів потрапив до істориків, в Архів Центру досліджень визвольного руху. Унікальні документи про боротьбу УПА на Львівщині збережуть для науки, ляжуть в основу книг, будуть доступні всім зацікавленим.

***

Моя роль у створенні та розгортанні ЦДВР далеко не обмежилася роллю одного з дослідників визвольного руху. Я взяв на себе функції «продюсера» новоствореної організації, вишукуючи ресурси для роботи (здебільшого серед фундацій і окремих благодійників української діаспори), налагоджуючи партнерства з українськими науковими установами, медіями, видавцями. Попередній громадський досвід виявився дуже корисним і для організації внутрішньої роботи. Досить швидко ЦДВР де-факто визнано важливою науковою організацією в темі визвольного руху, для ЗМІ ми стали ключовими експертами в темі ОУН та УПА.

Проблема державного визнання УПА на тлі політичної ситуації в Україні

Виступ на конференції українознавчих студій Іллінойського університету, м. Урбана-Шампейн, США, 2004 рік

Друга світова війна була однією із найдраматичніших сторінок історії людства. Ця війна стала також поворотним пунктом української історії. Українські землі в черговий раз перетворилися на арену боротьби чужих імперіалізмів, що прирікало українців на роль гарматного м’яса. Та саме тоді найбільше розвинувся український визвольний рух, який у формі боротьби ОУН та УПА охопив чималі терени України та сотні тисяч людей.

За рівнем масовості та зорганізованості цей рух немає аналогів ані в українській, ані у світовій історіях. Більш як десятилітнє протистояння українських повстанців спочатку німецькому, а згодом радянському окупаційному режимові залишили глибокий слід.

Саме тому ця боротьба протягом п’ятдесяти років була об’єктом постійного шельмування та оббріхування радянською пропагандою. Саме так радянська система намагалася нейтралізувати головний здобуток визвольного руху — злам у свідомості українців, коли мрія національного визволення стала не лише справою купки інтелектуалів, а загалом народу. Але навіть попри фізичну ліквідацію носіїв ідеї свободи, системі не вдалося зупинити росту самої ідеї. Тому після ліквідації націоналістичного підпілля естафету боротьби підхопив дисидентський рух, а згодом — національно-демократичний рух кінця 1980–1990-х, що привело до відновлення української державності в 1991 році.

Однак на тринадцятому році незалежності Українська держава досі не спромоглася на офіційному рівні визнати заслуги визвольної боротьби ОУН та УПА, віддати належне живим та полеглим її воякам.

Чому так сталося, які подальші перспективи розвитку цього питання в сучасній політичній ситуації? Саме це я намагатимуся з’ясувати у доповіді.

Для того щоб зрозуміти суть так званої «проблеми ОУН-УПА», розглянемо її ретроспективно від 1991 року до наших днів. Це дозволить обґрунтувати центральну тезу: питання визнання визвольної боротьби ОУН та УПА — об’єкт маніпуляцій політичних сил в Україні, як українських, так і зовнішніх чинників.

Отже, кінець 1980-х став епохою оксамитових революцій на теренах СРСР та підконтрольних йому держав. Радянська імперія тріщала по швах ізсередини, втрачала зовнішні впливи. Революційні процеси найпотужніше проявились у зміні ціннісних орієнтирів: утратили силу колишні комуністичні міти, народи почали повертатися до своєї національної історичної пам’яті. З небуття повертали цілі періоди, незаслужено забутих героїв, передусім тих, що відстоювали незалежність у боротьбі з комуністичним режимом. У Польщі остаточно реабілітували Армію Крайову та інші підпільні антирадянські структури, у країнах Балтії — місцеві антикомуністичні рухи, угорці по-новому оцінили події 1956 року, назвавши їх революцією, чехи віддали належне героям «Празької весни» 1968 року.

Аналогічні процеси стартували і в Україні, де ще з 1988–1989 років прокотилася хвиля відзначень національних свят, побудови пам’ятників українським героям. У справжню маніфестацію незламності національного духу перетворилися святкування 1990 року 500-річчя козацтва. У місцях боїв українських повстанців відбувалися мітинги, перепоховання загиблих героїв. Масове зацікавлення забутою історією проявилось у численних публікаціях про ОУН та УПА, започаткуванні збору спогадів ветеранів.

Новообрана демократична влада розпочала кроки на шляху до державного визнання ОУН та УПА — у містах Західної України з’явилися вулиці, названі на їхню честь, живі учасники отримали підтримку нової влади. Ця, по суті, стихійна реабілітація борців за волю України охопила передусім терени Західної України, тобто саме ті землі, де зародилася та найдовше тривала боротьба повстанців. Саме тут комуністичній системі так ніколи й не вдалося вичистити з народної свідомості пам’ять про боротьбу УПА, комуністична пропаганда тут ніколи не змогла повністю замінити собою правду, яка жила в кожній хаті.

Заряд національного відродження із західних областей охопив усю Україну. Саме тоді жителям Східної та Південної України вперше почала відкриватися правда про ОУН та УПА. Поступово відступав на задній план створений совєтською пропагандою демонічний образ «бандерівця-різуна», стали виявлятися сенсаційні на той час повідомлення про підпілля ОУН на Донбасі, у Дніпропетровську, Криму. Стало зрозуміло: ОУН та УПА це не тільки «західняки» — це вся Україна. Радикальне переосмислення не могло відбутися дуже швидко і стати масовим, проте встигло набрати таких обертів, що на нього мусила відповідати найвища (тоді ще радянська) влада в Україні.

Першою ластівкою стало ухвалення Верховною Радою УРСР Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» 17 квітня 1991 року. Великий позитив цього закону в тому, що він констатував терористичну суть режиму, встановленого на теренах колишньої Російської імперії після 1917 року. Очевидно, що акт був ще дуже половинчастий, несміливий. Згідно із закладеним у ньому формулюванням реабілітованими могли бути тільки ті жертви режиму, які не чинили йому відвертого спротиву і потрапили під жорна репресій, не бувши їхнім основним об’єктом. У законі зазначено, що реабілітації не підлягають особи, засуджені за «зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти... організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої, грабежі й інші насильства, та особисту участь у вчиненні цих злочинів». А саме за цими статтями і судили абсолютну більшість учасників визвольної боротьби ОУН та УПА, тож цей закон не відіграв ролі, на яку претендував, — відновлення історичної справедливості.

Тому визнання українських повстанців і надалі залишалося на порядку денному, влада змушена була діяти під тиском громадськості.

12 червня 1991 року голова Комісії Верховної Ради УРСР з питань оборони і державної безпеки Василь Дурдинець звернувся до президента АН УРСР академіка Бориса Патона:

«11 червня 1991 року на засіданні Президії Верховної Ради Української РСР була розглянута заява групи (більше 200) народних депутатів УРСР з приводу намагань політичної реабілітації ОУН–УПА. Президія Верховної Ради УРСР доручила ряду комісій Верховної Ради, в тому числі й комісії з питань оборони і державної безпеки, терміново вивчити цю проблему разом з науковими та іншими установами і відомствами республіки й підготувати проєкт відповідної постанови Верховної Ради УРСР. У зв’язку з викладеним просимо Вас доручити підготувати і надіслати нам історичні довідки щодо діяльності Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, а також дивізії СС Галичина».

Виконати державне доручення довірили відомому історикові, спеціалістові з історії Другої світової війни Вікторові Ковалю. 1 липня 1991 року він на базі доступних йому документів та матеріалів підготував висновок:

«Розглядаючи питання про реабілітацію УПА, треба враховувати такі моменти:

Оунівський рух мав національно-визвольний характер.

УПА виникла як народний прояв волі утворити самостійну Українську державу.

УПА не служила нікому, крім народу.

Реабілітації УПА рано чи пізно не уникнути з двох причин: а) цього вимагає історична справедливість; б) ще більш необхідно це зробити для ліквідації шкідливого напруження, що існує між західноукраїнським регіоном та київським центром. Нарешті зазначимо, що за умов вільної преси процес реабілітації УПА йде в суспільстві сам собою. Щоб не залишитись у хвості подій, республіканському керівництву доцільно узяти процес у власні руки і через свою пресу публікувати об’єктивні матеріали».

Висновок науковця спричинив чималий скандал серед владних кіл, що явно не були готові до такого. Керівництво Верховної Ради звернулося до Академії наук з вимогою відкликати документ. Створили спеціальну комісію, що мала підготувати прийнятніший для комуністичної влади текст. Проте історичні події серпня 1991 року завадили реалізації цього плану.

Новопостала українська держава тепер мала сформулювати власне, відмінне від комуністичного, бачення так званої «проблеми ОУН-УПА». Відтоді це питання періодично виринає в політичному житті, не знаходячи розв’язку.

Особливої актуальності визнання УПА набуло 1992 року, напередодні 50-літнього ювілею. Політична кон’юнктура була найсприятливіша — активні вороги, комуністи, опинилися поза законом після заборони КПУ, національне піднесення охопило всі терени України, українці істотно переоцінили ідейні та політичні орієнтири.

На жаль, ця ситуація була використана тільки частково. Шість обласних рад ухвалили рішення прирівняти ветеранів УПА до учасників Другої світової війни та звернулися до Верховної Ради з пропозицією про офіційне визнання учасників визвольної боротьби 1920–1950 років. У відповідь 1 лютого 1993 року парламент ухвалив постанову, аби «провести перевірку та вивчення цього питання і подати Президії Верховної Ради України юридично та історично обґрунтовані висновки».

Тоді ж група відомих українських істориків та громадсько-політичних діячів подала до парламенту звернення з вимогою визнати УПА, яке підкріпили «Науковим висновком про боротьбу УПА в 1940–1950 роки». На жаль, цей висновок, як і попередній, владні структури не використали.

Єдиним помітним кроком став ухвалений 22 жовтня 1993 року Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У ньому до категорії учасників бойових дій зараховані «вояки Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941–1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Це зовсім не вичерпувало проблеми, бо стосувалося тільки періоду боротьби УПА з німецькими силами. Виходило, що солдати, які продовжили воювати з радянським окупантом після 1944 року, з визнаного учасника бойових дій перетворювалися на злочинців. Ускладнювало справу посилання на закон 1991 року: більшість не могли бути реабілітовані, бо радянська прокуратура приписувала їм саме ті злочини, які не підлягали реабілітації.

Закон 1993 року залишився декларативним, його так і не доповнено підзаконними актами, що мали б запровадити ці норми. Проте саме він залишається найбільшим кроком української влади на шляху до визнання УПА.

Наступні десять років відзначилися помітним регресом. Політична криза 1993–1994-х, яка привела до перевиборів і полівіння парламенту, відновлення діяльності Компартії, збайдужіння значної частини українців до національної історії через заклопотаність власним виживанням в украй важких економічних умовах, істотно загальмували визнання українських повстанців.

Ба більше, із середини 1990-х розпочинається наступ лівих і совєтських ветеранських організацій. Для дискредитації українського визвольного руху зібрано тисячі підписів, проведено конференції, видано книжки. За змістом усі ці активності були не оригінальні і повторювали основні положення пропаганди СРСР про «українсько-німецьких буржуазних націоналістів». Опираючись на підтримуваний державою апарат ветеранських організацій, а часто й на державних чиновників, що були представниками старої комуністичної еліти, вони здійняли шалений галас проти визнання ОУН та УПА.

Створену в парламенті тимчасову комісію очолив представник лівих Юхимчук, який організував робочу групу лише з істориків — ветеранів Великої Вітчизняної війни. Метою вони визначили «виявлення необхідних документів про злочинну діяльність ОУН-УПА».

Такий підхід не сприймався як громадськістю, так і значною кількістю депутатів. Тому 28 трaвня 1997 рoку прeзидeнт Лeoнiд Кучмa дaв дoручeння Кaбiнeтові Мiнiстрiв ствoрити Урядoву кoмiсiю з числa вiдпoвiдaльних прaцiвникiв мiнiстeрств, вiдoмств, дeржaвних устaнoв і грoмaдських oргaнiзaцiй із зaвдaнням вивчити дiяльнiсть OУН-УПА тa вирoбити oфiцiйну пoзицiю щoдo дiяльнoсті цiєї oргaнiзaцiї.

Відтак 12 вeрeсня Кaбмін ствoрив Урядoву