Ловець невинних душ

By Донато Коррізі

Події детективного роману «Ловець невинних душ» розгортаються в Римі, що постає з уяви автора зовсім не таким, до якого всі звикли. Місто архітектурних шедеврів і мистецьких насолод окутане цілим павутинням злочинів на тлі містицизму. Люди безслідно зникають, як-от звичайна студентка із зачиненої зсередини квартири. Поліція вже незабаром розвела руками, і за пошуки дівчини взявся Маркус — спеціаліст із аномалій, що має здатність бачити послання зла в найзаплутаніших злочинах. На своєму шляху він зустрічає Сандру — інспекторку-криміналістку, чия робота полягає у фотографуванні місць, де сталося вбивство. Поки Маркус і Сандра намагаються розв’язати таємничу загадку, перед їхніми очима відкривається жахливий світ, схований у темних нетрях Рима. Світ так само досконалий, як і жорстокий. Світ гріхів і смерті

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jan 1, 2021
• ISBN: 9789669825544

Book preview

П’ять днiв тому

0:03

Зважаючи на адресу, це було за містом. Через мерзенну погоду й кепську роботу GPS, який зовсім не допомагав знайти шлях, вони дісталися цієї віддаленої місцини за півгодини. Якби на початку під’їзної дороги не висів маленький ліхтар, можна було б подумати, що тут ніхто не живе.

Швидка поволі просувалася через занедбаний сад. У світлі блискавки з мороку виринали вкриті мохом статуї німф і понівечених венер із пошкодженими руками. Фігури, застиглі у вишуканих позах, наче вітали їх безтямними посмішками. Ніби танцювали на місці.

Стара вілла здавалася безпечним притулком посеред бурі. Усередині не світилося, проте двері були прочинені. Будинок чекав на них.

Їх було троє. Моніка, молода лікарка-інтерн, яка тієї ночі чергувала у відділенні швидкої допомоги. Тоні, фельдшер із великим досвідом у надзвичайних ситуаціях. І водій, який залишився в машині, поки Моніка й Тоні попри бурю рушили до будинку. Перш ніж зайти досередини, вони голосно попередили імовірних мешканців про своє прибуття.

Ніхто не відповів. Тож вони ввійшли.

Повітря в приміщенні було застояне, у тьмяному помаранчевому світлі від ламп можна було розгледіти довгий коридор із темними стінами. Праворуч були сходи, що вели на другий поверх.

У найдальшій кімнаті хтось лежав.

Вони поквапилися туди, щоб допомогти, й опинилися в кімнаті з меблями, накритими білими чохлами. Не накрите було тільки понівечене крісло посередині, навпроти старого телевізора. Власне, усе в цьому приміщенні тхнуло старизною.

Моніка зупинилася біля чоловіка, що лежав на підлозі. Він важко дихав. Дівчина покликала Тоні, який ніс реанімаційний комплект.

— Ціаноз, — констатувала Моніка.

Тоні впевнився, що дихальні шляхи чоловіка вільні, тоді приклав до його рота мішок Амбу ¹, а Моніка посвітила в його очі ліхтариком.

Непритомному було щонайбільше п’ятдесят років. У смугастій піжамі, шкіряних домашніх капцях і халаті, з кількаденною щетиною й тонким скуйовдженим волоссям, він мав занедбаний вигляд.

В одній руці чоловік стискав мобільний, із якого зателефонував до швидкої, поскаржившись на сильний біль у грудях.

Найближчою була клініка Джемеллі. Виклику присвоїли червоний код — це означало, що справа потребує невідкладної допомоги, — і черговий лікар зв’язався з екіпажем найближчої швидкої.

Ось чому Моніка тут.

Вона побачила перевернутий стіл, а поряд розбиту чашку, розлите молоко й крихти печива — усе змішане із сечею. Мабуть, чоловікові стало зле під час перегляду телепередачі й він напудив у штани. «Класичний випадок», — подумала Моніка. У людини середнього віку серцевий напад, і зазвичай, якщо ніхто не покличе допомогу, труп знаходять уже тоді, коли сусіди відчувають сморід. Але на цій віддаленій віллі все могло бути інакше. Якщо він не мав близьких родичів, то минули б роки, перш ніж хтось помітив би, що з чоловіком щось сталося. Хай там як, Моніка була переконана, що ситуація типова, тому їй було його шкода. Принаймні аж поки вони не розстебнули піжаму, щоб зробити масаж серця. На грудях у чоловіка були витатуювані два слова.

«Убий мене».

Лікар і фельдшер вдали, що не помітили цього. Їхнім завданням було врятувати життя. Але від цього моменту їхні рухи стали напружені.

— Насиченість знижується, — сказав Тоні, перевіривши рівень кисню на приладі.

Повітря не доходило до чоловікових легень.

— Треба інтубувати трахею, бо він помре. — І Моніка дістала із сумки ларингоскоп, умостившись над головою пацієнта.

Коли вона нахилилась, фельдшер зміг краще роздивитися приміщення. Аж тут дівчина помітила в його очах спалах, збентеження, і причини на те не зрозуміла. Тоні був професіоналом і бачив різні ситуації, та все-таки щось його налякало. Щось позаду Моніки.

Усі в лікарні знали історію молодої лікарки та її сестри. Ніхто з нею про це не розмовляв, але вона бачила співчуття та тривогу на обличчях колег, коли вони дивилися на неї й запитували себе, як можна жити з таким тягарем.

Зараз схожий вираз з’явився на обличчі фельдшера, але водночас в його очах можна було прочитати жах. Моніка обернулася й побачила те саме, що й Тоні.

У кутку кімнати лежав роликовий ковзан, наче вісник пекла.

Він червоний, з позолоченими пряжками. Такий самий, як той другий, його близнюк, з іншого будинку, з іншого життя. Моніка вважала ці роликові ковзани трохи кітчевими, а Тереза казала, що вони чудові. Сестри теж були близнючки — Моніці навіть здалося, що вона побачила себе, коли труп Терези знайшли на галявині біля річки холодного грудневого ранку.

Сестрі був лише двадцять один рік, і хтось перерізав їй горло.

Кажуть, один близнюк відчуває, що відбувається з другим, навіть на великій відстані. Але Моніка не повірила в те, що сталося. Вона не відчула страху чи небезпеки, коли Тереза зникла в неділю по обіді, повертаючись після катання на роликах із подругами. Її тіло знайшли через місяць. На Терезі був той самий одяг, у якому вона була під час викрадення. І червоний ролик, який здавався гротескним протезом на нозі мерця.

Моніка зберігала цей ролик уже шість років, запитуючи себе, що сталося з його парою й чи знайде вона її. Скільки разів дівчина уявляла собі обличчя людини, яка викрала Терезу… Скільки разів шукала це обличчя серед незнайомців на вулиці… Із часом це перетворилося на одержимість.

Можливо, зараз вона знайшла відповідь.

Дівчина дивилася на чоловіка, який лежав на підлозі. На його розпухлі долоні з попеченою шкірою, на волосся, що виднілося з носа, на пляму сечі на холоші. Він не був схожий на чудовисько, яким вона його завжди уявляла. Пересічний чоловік. Звичайна людська істота, до того ж зі слабким серцем.

Її роздуми урвав голос Тоні:

— Знаю, про що ти думаєш. Можемо припинити, якщо хочеш. І чекати неминучого. Вистачить єдиного твого слова. Ніхто про це не дізнається.

Можливо, Тоні запропонував це, тому що помітив вагання Моніки, коли її тремтлива рука прикладала ларингоскоп до губ чоловіка, що ледь дихав. Вона знову подивилася на його грудну клітку.

«Убий мене».

Можливо, то було останнє, що бачили очі сестри, коли він по-звірячому вбив її. Жодного слова втіхи, що на неї заслуговує кожна людська істота, яка завчасно йде з життя. Убивця насміхався над своєю жертвою. І цим утішався. Можливо, Тереза благала про смерть, жадала, щоб це скоріше скінчилося. Розлютившись, Моніка стиснула ларингоскоп у руці так, що її пальці побіліли.

«Убий мене».

Негідник витатуював ці слова на своїх грудях, однак, коли самому стало зле, зателефонував і попросив про допомогу. Він теж боявся смерті.

Моніка замислилася. Ті, хто знав Терезу, бачили в Моніці її відбиток, постать із музею воскових фігур, жалюгідну копію. Вона була тим, ким могла стати її сестра. Люди споглядали, як вона дорослішала, і намагалися відшукати в ній Терезу. Тепер Моніка мала можливість відокремитися від образу своєї сестри. «Я лікар», — нагадала вона собі. І захотіла відчути чи то співчуття до чоловіка, який лежав перед нею, чи то страх перед вищою справедливістю або побачити щось схоже на знак. Проте усвідомила, що нічого такого не відчуває. І тоді дівчина завагалася, розпачливо подумавши, що ця людина може не мати нічого спільного зі смертю Терези. Але цей ролик тут якось опинився, і, як не крути, на це існувала тільки одна причина.

«Убий мене».

Тієї миті Моніка зрозуміла, що вже все вирішила.

6:19

Через страшенну зливу в Римі було похмуро й тоскно. Потоки води сірим саваном накривали історичні будівлі в центрі міста, фасади палаців скидалися на мовчазні заплакані обличчя. Провулки, що, наче нутрощі, оплутали П’яцца-Навона, були безлюдні. Але за кілька кроків від монастиря, творіння Браманте ², з вікон старого кафе «Делла Паче» пробивалося світло, і його відблиск було видно на мокрому блискучому асфальті. Усередині стояли оббиті червоним оксамитом крісла, столики з мармуру, помережаного сірими жилками, неоренесансні статуї. А також були постійні клієнти. Це і митці, передусім художники й музиканти, яких розтривожив світанок; і майстри з антикварами, що вже готувалися відчиняти свої майстерні й крамниці на цій вулиці, а ще кілька акторів, котрі, перш ніж піти спати, надумали попити капучино після нічних репетицій у театрі.

Того похмурого ранку всі шукали тут утіхи й спілкування з друзями. Ніхто не звертав уваги на двох чужинців у чорному вбранні, які сиділи за столиком навпроти входу.

— Як твоя мігрень? — запитав молодший.

Його супутник умить припинив збирати пучкою дрібки цукру, розсипані навколо порожньої філіжанки, і провів рукою по шраму на лівій скроні.

— Часом не дає спати, але можна сказати, що почуваюся краще.

— Усе ще бачиш той сон?

— Щоночі, — відповів чоловік, підвівши на співрозмовника темно-сині меланхолійні очі.

— Це мине.

— Так, мине.

Тишу, що запала після цих слів, урвав довгий звук кавомашини, яка випустила пару, коли було готове еспресо.

— Маркусе, настав час, — сказав молодший.

— Я ще не готовий.

— Не можна чекати довше. Тобою цікавляться, хочуть знати, на якому ти світі.

— Я просуваюся, чи не так?

— Так, справді, ти стаєш вправнішим, і це мене заспокоює, можеш мені повірити. Але вони дуже на тебе розраховують. Від тебе багато що залежить.

— То хто мною цікавиться? Я хотів би зустрітися з ними й поговорити. Бо я знаю тільки тебе, Клементе.

— Але ж ми про це вже говорили. Це неможливо.

— Чому?

— Бо так завжди буває.

Маркус знову торкнувся шраму, як і завжди, коли непокоївся. Клементе нахилився до чоловіка, змусивши його здійняти погляд.

— Це задля твоєї безпеки.

— Ти хотів сказати, задля їхньої безпеки.

— І їхньої теж, якщо хочеш.

— Я міг би завдати клопоту, а цього не можна допустити, так?

Попри саркастичний тон Маркуса, Клементе залишився спокійним.

— У чому проблема?

— Мене не існує, — вимовив він незвичайним болісним голосом.

— Завдяки тому що тільки я знаю тебе в обличчя, ти залишаєшся на свободі. Невже ти не розумієш? Їм відоме лиш твоє ім’я, а стосовно решти вони звіряються на мене. Ти маєш необмежені можливості. Тож тобі не можна зашкодити.

— Чому це? — здивовано спитав Маркус.

— Бо здобич, на яку полюємо, може вполювати їх. Якщо вони не зможуть захиститися, якщо оборона виявиться неефективною — залишиться хтось, хто їх боронитиме. Ти їхня остання надія.

У Маркусових очах з’явився зухвалий блиск.

— Поясни мені… Є й інші такі, як я?

Клементе замислився, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Не можу знати.

— Ти мав залишити мене в тому шпиталі…

— Не кажи так, Маркусе. Не розчаровуй мене…

Маркус визирнув на вулицю, окинувши оком кількох перехожих, які скористалися з того, що злива стишилася, і поквапилися залишити випадковий прихисток, подавшись своєю дорогою. Він досі мав багато запитань до Клементе. Запитань, які були безпосередньо пов’язані з ним і про які він забув. Людина навпроти — єдине, що пов’язує його зі світом. Точніше, вона і є для нього цілим світом. Маркус не розмовляв ні з ким, не мав друзів. Однак він дізнався те, про що не волів би знати. Про людей і зло, яке вони могли б учинити. Це було дещо аж таке страшне, що могло б примусити зневіритися кожного, навічно отруїти будь-чиє серце. Він дивився на оточення, яке не знало всього цього, і заздрив тим людям. Клементе його врятував, але водночас увів у світ темряви.

— Чому обрали саме мене? — запитав він.

Клементе всміхнувся.

— Собаки не розрізняють кольорів. — Цю фразу він говорив у таких ситуаціях. — То ти залишаєшся?

Маркус обернувся лицем до свого єдиного приятеля.

— Так, залишаюся.

Клементе, нічого не сказавши, сягнув у кишеню плаща, який висів на спинці крісла, вийняв із нього паперовий конверт, поклав на столик і підсунув до Маркуса. Той обережно взяв конверт (кожен його жест завжди був обережний) і відкрив.

Там лежали три фотографії.

На першій був гурт молоді, яка бавиться на пляжі. На передньому плані дві дівчини в купальниках стоять біля вогнища й збираються цокнутися пляшками пива. На другій — тільки одна з дівчат, волосся зав’язане у хвіст, в окулярах, усміхнена, позаду неї — Квадратний Колізей, зразок неокласицизму у Кварталі всесвітньої виставки ³. На третій — та сама дівчина обіймає чоловіка й жінку, можливо, своїх батьків.

— Хто це?

— Її звуть Лара. Двадцять три роки. Навчається в Римі, але приїхала здалеку. Архітектурне відділення, четвертий курс.

— Що з нею сталося?

— У цьому й проблема: невідомо. Вона зникла місяць тому.

Маркус сфокусувався на обличчі Лари, забувши про все навколо. Вона мала типовий вигляд провінціалки, яка переїхала до великого міста. Дуже гарна, з ніжними рисами, без макіяжу. Маркус подумав, що вона зазвичай збирає волосся у хвіст, бо не може дозволити собі перукаря. Можливо, вона його відвідує, тільки коли повертається до батьків, щоб заощадити. Манеру вдягатися можна назвати компромісною: дівчина носить джинси та футболку з короткими рукавами, а це дає змогу не залежати від моди. За її обличчям можна помітити, що вона проводить ночі над книжками. І загалом здається, що весь її раціон — це бляшанка тунця, остання надія студентів, які живуть не вдома, коли вони вже вичерпали місячний бюджет і чекають підтримки батьків. Уперше далеко від домівки. Повсякчас бореться з тугою за близькими та тішиться мріями про те, щоб стати архітекторкою.

— Розкажи про неї.

Клементе поліз у кишеню за записником, відсунув філіжанку кави й став переглядати нотатки.

— Увечері перед зникненням Лара відпочивала з друзями в одному закладі. Кажуть, здавалася спокійною. Вони розмовляли про щось звичайне, а близько дев’ятої Лара сказала, що їй сумно, вона хоче повернутися додому й лягти. Тоді приятелі, хлопець із дівчиною, підвезли її на авто й зачекали, поки вона ввійде до приміщення.

— Де вона мешкає?

— У старій будівлі в центрі.

— Є сусіди?

— Близько двадцяти. Будинок належить університету, там здають квартири студентам. Помешкання Лари розташоване на першому поверсі. До серпня вона жила в ньому разом з однокурсницею, але та виїхала, тож дівчина шукала нову сусідку.

— Коли урвався слід?

— Те, що Лара була в будинку протягом наступних годин, підтверджують два вихідні дзвінки з мобільного, зареєстровані о дев’ятій двадцять сім та о десятій дванадцять. Перший — розмова з матір’ю впродовж десяти хвилин, другий — з найкращою подругою. О десятій дев’ятнадцять вона вимкнула телефон і вже не вмикала.

Молода офіціантка підійшла до столика, щоб забрати філіжанки, і затрималася на хвильку, даючи їм змогу зробити нове замовлення, але чоловіки це проігнорували. Вони мовчали, поки дівчина не пішла.

— Коли повідомили про зникнення? — спитав Маркус.

— Наступного вечора. Однокурсниці не бачили її в університеті й телефонували до неї протягом дня, але щоразу вмикався автовідповідач. Близько восьмої постукали у її двері, однак вона не відповіла.

— І що про це думає поліція?

— У день зникнення Лара зняла з рахунку чотириста євро, щоб сплатити за оренду кімнати, але адміністратор не отримав грошей. За словами її матері, з шафи зникло щось із одягу та рюкзак. Також пропав мобільний. Ось чому поліція припускає, що дівчина зникла з власної волі.

— Гадаю, їм це вигідно.

— Знаєш, як розслідують такі справи? Якщо немає жодної причини, яка змусила б побоюватися найгіршого, вони швидко припиняють пошуки. І чекають.

«Можливо, десь є труп», — подумав Маркус.

— Дівчина жила спокійно, більшість часу проводила в університеті, постійно перебувала в колі друзів, — провадив далі Клементе.

— А що думають її подруги?

— Що Лара не була тією, кому могло раптом щось стрілити в голову. Хоча останнім часом вона змінилася, здавалася втомленою та неуважною.

— Ніяких залицяльників, флірту?

— За списками викликів не видно, що вона телефонувала комусь невідомому, і ніхто не казав про нареченого.

— Може, через інтернет?

— Вона підключалася з бібліотеки свого факультету або з інтернет-кафе біля станції. Підозрілих листів у пошті немає.

Цієї миті прочинилися скляні двері кафе, увійшов клієнт. Залою пролинув вітерець. Усіх це роздратувало — крім замисленого Маркуса.

— Лара повертається додому, як і щовечора, — сказав він за хвилину. — Вона засмучена, це триває деякий час. Її останній контакт зі світом відбувається о десятій дев’ятнадцять, коли вона вимикає телефон, який потім зникає з нею й більше не вмикається. Ми нічого не знаємо про те, що сталося відтоді. Щезли одяг, гроші та рюкзак, тому поліція припускає зникнення з власної волі… Вона пішла з будинку, і все. Можливо, сама, можливо, з кимось. Її ніхто не бачив. — Маркус подивився на Клементе. — Що змушує нас думати, ніби з нею сталося щось погане? І чому думати про це повинні ми?

Погляд Клементе був промовистий. Отже, це ключовий момент справи. Аномалія, адже вони застрягли саме на цьому. Незначні відхилення від норми. Неузгодженість у логічній послідовності поліційного розслідування. У цих крихітних суперечностях сховано ключ до якоїсь іншої, неможливої правди. Їхня справа розпочинається саме тут.

— Лара взагалі не виходила з будинку, Маркусе. Двері до її квартири були замкнені зсередини.

Клементе й Маркус приїхали на місце. Будівля була розташована на Віа-деї-Коронарі, за кілька кроків від П’яцца-Сан-Сальваторе-ін-Лауро з невеличкою церквою XVI століття. Вони ввійшли до приміщення на першому поверсі. Ніхто їх не помітив.

Тільки-но вони потрапили до Лариної оселі, Маркус став роззиратися. Йому одразу впав в око вибитий замок. Щоб увійти до приміщення, поліція мусила вибити двері; офіцери не помітили незначної деталі — ланцюжка, що причиняв оселю зсередини, а тепер він, вирваний, звисав з одвірка.

Двоповерхове помешкання мало площу щонайбільше шістдесят метрів. На першому поверсі розташована кухня. Біля стіни стояла шафа з робочою поверхнею та електрична плита, над якою висіли полиці. Поряд холодильник, увішаний кольоровими магнітами, на ньому стояв горщик із засохлим цикламеном. У приміщенні також були стіл і чотири стільці, на столі — таця із чашками й чайником. Перед телевізором кутом стояли дві канапи. На пофарбованих у зелене стінах висіли не картини або постери, а проекти відомих у всьому світі будівель. Вікно, як і решта в оселі, було заґратоване й виходило на внутрішнє подвір’я. Ніхто не міг через нього пролізти.

Маркус намагався не пропустити жодної деталі. Він мовчки перехрестився. Клементе зробив те саме. І Маркус заходився нишпорити кімнатою. Чоловік не просто роздивлявся все навколо. Він торкався речей, проводив по поверхнях долонею, немовби шукав у них залишки енергії, натяк на радіосигнал. Ніби речі могли спілкуватися з ним, могли повідомити його про щось, відкрити те, що знали й бачили. Подібно до лозохода, який слухає голоси схованих у надрах підземних вод, Маркус досліджував глибоке мовчання неживих речей.

Клементе спостерігав за ним, стоячи поряд, щоб не заважати. Він не помітив у ньому вагань: Маркус здавався сповненим енергії й зосередженим. Це було важливе випробування для них обох. Маркус мав довести самому собі, що може взятися за завдання, до якого його готували.

Клементе хотів переконатися, що не помилився, сподіваючись на повернення його здібностей. Він побачив, що Маркус рушив у глиб кімнати, до дверей, за якими була невелика ванна кімната, облицьована білим кахлем і освітлена неоновою лампою. Душова кабіна розташована між раковиною та унітазом. Поряд пральна машина й шафка для щіток та мийних засобів. На дверях у ванній кімнаті висів календар.

Маркус розвернувся й пішов ліворуч, до сходів, що вели на другий поверх. Долаючи по три щаблі за раз, він дістався нагору й опинився на майданчику перед дверима до двох спалень.

Одна з кімнат чекала на нову мешканку. Там були тільки нічим не покритий матрац, крісло й комод.

Друга — спальня Лари.

Жалюзі були підняті. У дальньому кутку стояв стіл із комп’ютером, на стінах — книжкові полиці. Маркус підійшов ближче й провів пальцями по корінцях книжок з архітектури. Потім торкнувся до теки з незавершеним проектом мосту. Узяв пальцями один з олівців, що стояли в склянці, і понюхав, тоді вчинив так само з гумкою, відчувши надзвичайне задоволення — так пахне тільки канцелярське приладдя.

Ті запахи належали до світу Лари, там вона почувалася щасливою. Її маленьке королівство.

Маркус відчинив шафу й розсунув вішаки з одягом, кілька з яких були вільні. На нижній полиці стояли черевики: дві пари спортивних і одна вечірня для особливих випадків. Але поряд було місце для четвертої пари, якої не вистачало.

Ліжко було трохи ширше за односпальне. Поміж подушок лежав плюшевий ведмедик. Він був свідком Лариного життя від часу, коли вона була дитиною. А тепер залишився сам.

На нічному столику стояла фотографія Лари з батьками й металева скринька, а в ній — перстень із невеличким сапфіром, бурштиновий браслет і деякі інші прикраси. Маркус придивився до знімка. Він упізнав його: це фото було серед тих, що Клементе показав йому в кафе «Делла Паче». На шиї в Лари був золотий ланцюжок із хрестиком, але в скриньці з прикрасами чоловік його не знайшов.

Клементе чекав на Маркуса внизу й звернувся до нього, коли той став спускатися:

— То що?

Маркус завмер на місці.

— Її могли викрасти.

Він зрозумів це, коли вимовив уголос.

— Чому ти так думаєш?

— Надто все впорядковано. Схоже, що відсутній одяг і мобільний, який не можуть знайти, — це просто інсценування. Але той, хто це скоїв, не врахував ланцюжка, що на нього двері були замкнені зсередини.

— Але як у такому разі… — став запитувати Клементе.

— Дійдемо й до того, — урвав його Маркус і спустився зі сходів, прагнучи зосередитися на тому, що тут сталось.

Його розум працював страшенно швидко. Фрагменти мозаїки складалися перед його очима в цілісний образ: у Лари був гість.

Клементе розумів, що відбувається. Маркус став ототожнювати себе з таємничим незнайомцем. Це був його талант.

Бачити те, що бачив злодій.

— Він прийшов сюди, коли Лари не було. Сів на її канапі, перевірив, чи м’яке ліжко, попорпався в речах. Подивився фото, привласнив її спогади. Тримав у руках її зубну щітку, нюхав одяг, шукаючи запах Лари. Випив зі склянки, яку вона залишила в мийці, щоб пізніше помити.

— Я не встигаю за тобою…

— Він рухався впевнено. Він усе знав про Лару, знав її розклад, звички.

— І все-таки тут немає нічого, що дає привід думати про викрадення. Ніяких слідів сварки, ніхто в будинку не чув криків, ніхто не волав про допомогу. Як ти це поясниш?

— Він викрав її, поки вона спала.

Клементе хотів щось сказати, але Маркус випередив:

— Допоможи мені знайти цукор.

Хоча Клементе не зрозумів, що мав на увазі Маркус, він поквапився на поміч. У шафі над плитою він знайшов слоїк з написом «ЦУКОР», а Маркус перевірив цукорницю, що стояла на столі поряд із чашками.

І цукорниця, і слоїк були порожні.

Чоловіки довго стояли й дивилися один на одного. Наче обмінювались натхненною енергією. Те, що цукру не було, — не випадковість. Маркус не міг помилятися. Він мав передчуття, здатне підтвердити все.

— Найкращий спосіб сховати наркотик — підсипати його в цукор, це маскує смак і гарантує, що жертва постійно вживатиме його.

— Так, Лара здавалася втомленою, її однокурсниці про це казали.

Клементе раптом здригнувся. Ця деталь усе змінювала. Але поки що він не міг розповісти Маркусові.

— Це відбувалося поступово, неспішно, — провадив далі Маркус. — І це доводить, що той, хто викрав її, бував тут раніше, не тільки тієї ночі. Забравши одяг і мобільний, він подбав, щоб цукор із препаратом також зник.

— Але він забув про ланцюжок на дверях, — додав Клементе. Ця деталь руйнувала всі теорії. — Як він пробрався сюди, а перш за все, як вони обоє вийшли?

Маркус знову окинув оком квартиру.

— Де ми зараз?

Рим — найбільше населене місце археологічних розкопок у світі. Тут є історичні шари, і досить заглибитися на кілька метрів у землю, щоб знайти ознаки попередніх епох і цивілізацій. Маркус добре знав, що навіть на поверхні землі сліди життєдіяльності з часом розшаровуються. Кожне місце має відбитки історичних епох та своє призначення, і не одне.

— Що це за місце? Я маю на увазі не нині, а взагалі. Ти казав, що будинок датується XVIII століттям.

— Це було одне з помешкань маркізів Костальді.

— Так. Аристократи займали горішні поверхи, а тут були майстерні, що обслуговували двір, склади й конюшні.

Маркус торкнувся шраму на лівій скроні. Він не міг пригадати, звідки виринає такий здогад. Звідки він це знає? Багато інформації зникло з його пам’яті назавжди. А щось поверталося несподівано, провокуючи неприємне запитання: звідки йому це відомо? Певні речі були в його голові, однак лишалися прихованими. Знову і знову вони спливали на поверхню, нагадуючи про існування темного закутка в його пам’яті й про те, що він ніколи не дістане до нього доступу.

— Маєш рацію, — сказав Клементе. — Будинок упродовж тривалого часу залишався в такому стані. Університет успадкував його за заповітом близько десяти років тому, а тоді облаштував тут квартири для студентів.

Маркус нахилився до підлоги. Паркет виготовлений із твердої необробленої деревини. Мостини вузькі. «Ні, не тут», — сказав він собі й рушив до ванної кімнати. Клементе подався за ним. Маркус дістав одне з відерець, схованих у шафі для щіток, поставив під душ, наповнив водою до половини й відступив на крок. Клементе стояв позаду і ще не здогадувався, для чого це.

Тоді Маркус нахилив відро й розлив воду на підлогу, вкриту кахлями. Калюжа під ногами розросталась, а вони напружено за цим спостерігали.

За кілька секунд вода стала зникати. Здавалося, це такий трюк, як з дівчиною, що зникає з оселі, замкненої зсередини. Але цього разу все можна було пояснити.

Вода просочилася під підлогу. В певних місцях, де стикалися кахлі, виникали повітряні бульбашки, — зрештою вони окреслили певну площу, це виявився квадрат, зі сторонами близько метра кожна. Маркус став рачки й поводив пальцями по кахлях, намагаючись знайти щілину. Здалося, він її таки відчув. Чоловік підвівся, озирнувся навколо, шукаючи щось, чим міг би підважити кахлю. Узяв із полиці маленькі металеві ножиці. Цього було досить, щоб трохи підійняти квадрат із кількох кахлів. Маркус просунув пальці в тріщину й потягнув — під кахлями був кам’яний люк.

— Зачекай, я допоможу, — мовив Клементе.

Вони відсунули люк і побачили старі травертинові ⁴ сходи, що вели до підземного коридору.

— Злодій скористався цим ходом, — сказав Маркус. — Принаймні двічі: коли прийшов, а потім вийшов із Ларою.

Він витягнув маленький ліхтарик, який завжди носив із собою, увімкнув його й освітив отвір у підлозі.

— Ти хочеш туди полізти? — запитав Клементе.

Маркус повернувся до нього:

— А в мене є вибір?

Тримаючи ліхтарик, Маркус спустився кам’яними сходами. Унизу він зрозумів, що перебуває в тунелі під будинком. Невідомо, куди він веде.

— Усе гаразд? — запитав Клементе, який залишився нагорі.

— Так, — коротко відповів Маркус.

Певно, у XVIII столітті тунель слугував для втечі в разі надзвичайної ситуації. Нічого не лишалося, як ризикнути й піти в тому чи тому напрямку. Він вибрав той, з якого було чути глухий шум зливи. Пройшовши щонайменше п’ятдесят метрів, Маркус кілька разів послизнувся на мокрій землі. Побіля його щиколоток пробігло кілька щурів, вони доторкнулись до нього теплими гладкими тілами та втекли у свої темні схованки. До чоловіка донісся стугін Тибру, повноводого від сильних дощів. Він відчув солодкавий річковий запах, подібний до запаху тварини, яка мчить щосили під час гонитви.

Він пішов на запах і незабаром побачив масивну решітку, крізь яку пробивалося сіре денне світло. Отже, звідси не можна вийти. Маркус повернувся, щоб спробувати пройти у зворотному напрямку. Щойно ступивши крок, він побачив унизу, посеред мулу, щось блискуче. Чоловік нахилився й підняв золотий ланцюжок із хрестиком. Він згадав, що бачив такий самий на Лариній шиї — на фото з батьками, яке стояло на тумбочці. Це було підтвердженням того, що його припущення правильні.

Клементе не помилився — у цьому був талант Маркуса.

Вражений знахідкою, він не помітив свого супутника, який тим часом теж спустився вниз. Маркус зауважив його аж тоді, коли той підійшов упритул, і показав ланцюжок.

— Подивись… — Клементе взяв прикрасу, і Маркус, заохочений своїм відкриттям, припустив: — Можливо, дівчина ще жива. У нас є підказка, ми можемо дізнатись, хто її викрав.

Однак чоловік помітив, що Клементе не поділяє його оптимізму. Навпаки, він здавався збентеженим.

— Ми це вже знаємо. Я просто потребував підтвердження… І, на жаль, воно в мене є.

— Про що ти кажеш?

— Про наркотик у цукрі.

Маркус не зрозумів, що мав на увазі Клементе.

— А в чому проблема?

Клементе серйозно подивився на нього.

— Можливо, саме час познайомити тебе з Єремією Смітом.

8:40

Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа, — будинки ніколи не брешуть.

Коли люди розповідають про себе, можуть вигадувати історії й будувати сюжети, у які зрештою самі починають вірити. Але місце, де вони живуть, неминуче розкриває всі їхні секрети.

Через своєрідність роботи Сандра побувала в багатьох помешканнях. Щоразу, коли переступала поріг, їй здавалося, що вона має попросити дозволу ввійти. Але щоб виконати те, що мусить, вона не повинна навіть натискати на дзвінок.

Багато років тому, коли вечорами їздила в поїзді, ще до початку професійної кар’єри, вона дивилася на освітлені вікна будинків і запитувала себе, що там відбувається. Яке там життя, які стаються події? Щоразу їй вдавалося щось помітити: жінка прасувала, дивлячись телевізор, чоловік у кріслі намагався випустити клубок сигаретного диму, дитина стояла на стільці й порпалась у шафі. Короткі кадри з фільму, що його вона бачила поперед себе з вікна. Поїзд проносився, залишаючи їх позаду. Люди жили далі, не знаючи, що хтось за ними спостерігає.

Сандра завжди намагалася уявити собі, як вона невидимкою проходитиме поміж речей, що для цих людей становлять справжній скарб, спостерігатиме за ними, за їхніми рутинними клопотами, неначе за рибками в акваріумі. І щоразу, коли переїжджала в нову квартиру, вона запитувала себе, що відбувалося в цих стінах перед її приходом. Якими були радощі, сварки чи скорботи попередніх мешканців? Іноді вона міркувала про драми або жахливі події, що залишалися там таємницею. На щастя, квартири та будинки швидко все забувають. Змінюються орендарі, і все розпочинається знову.

Однак ті, хто йде, іноді залишають сліди свого перебування. Забута помада в шафці ванної кімнати. Старий журнал на столі. Пара взуття у шафі. Схований у глибині шухляди номер телефону поліційного відділку, що ловить ґвалтівників. У деяких випадках, склавши докупи ці маленькі знаки, ви можете простежити чиюсь долю.

Їй ніколи й на думку не спадало, що пошук таких деталей стане її професією. Однак існувала певна особливість: жінка з’являлася в такому місці вже тоді, коли воно назавжди позбувалося своєрідної невинності.

Сандра почала працювати в поліції, пройшовши конкурс і діставши стандартну підготовку. Вона мала службову зброю та вміла нею користуватися. Проте її формою був білий халат, який носили в науково-дослідницькому відділі. Та вона закінчила спеціальний курс і попросила призначити її фотографом-криміналістом.

Вона опинялася на місці злочину з камерою, щоб зупиняти час. У спалаху все застигало. Відтоді те, що потрапило в об’єктив, не могло змінитися.

Друге правило для Сандри Веґи: будинки гинуть так само, як їх мешканці.

Доля дозволила їй спостерігати за останніми моментами їх життя, коли орендарі вже пішли й більше не повернуться. Ознаками цієї повільної смерті були незастелені ліжка, тарілки в мийці, шкарпетки на підлозі. Вочевидь, мешканці рятувалися від раптового кінця світу, коли насправді кінець світу вже стався в цих чотирьох стінах.

Ледве Сандра ступила на поріг квартири на п’ятому поверсі багатоквартирного будинку в передмісті Мілана, зрозуміла, що це місце злочину, якого вона не забуде. Спочатку побачила новорічну ялинку, хоча до Різдва було ще далеко. Інстинктивно вона все збагнула. Її сестра, коли їй було п’ять років, після свят не дозволила батькам зняти іграшки. Вона плакала й верещала цілий день, і врешті батьки здалися, сподіваючись, що рано чи пізно вона забуде. А пластикова ялинка з гірляндами й кольоровими кульками стояла в кутку цілі літо й осінь. Ось чому в Сандри все похололо всередині. Вона одразу зрозуміла, що в цій квартирі жила дитина.

Вона відчувала її присутність також у повітрі, тому що третє, що вона засвоїла, — кожен будинок має свій запах. Це залежить від людей, які тут живуть, він завжди єдиний у своєму роді. Коли орендарі змінюються, старий запах зникає, поступаючись новому, і той утворюється з часом із різних запахів природного чи штучного походження: прального порошку й кави, шкільних підручників і кімнатних рослин, засобів для миття підлоги й капустяного супу, — стає запахом, що належить родині, членів якої він супроводжує постійно, а вони його навіть не відчувають.

Тепер тільки запах відрізняв квартиру, до якої вона ввійшла, від квартир інших сімей, що живуть лише із заробітку матері або батька. Три кімнати й кухня. Меблі, куплені в різний час, коли це ставало можливим. Фотографії в рамках на спомин про літні канікули — єдині, які сім’я могла собі дозволити. Плед на канапі перед телевізором: саме тут, притиснувшись одне до одного, вони проводили вечори, переглядаючи різні програми, поки їх не зморював сон.

Сандра уявляла ці сцени. З-поміж тих «кадрів» не було нічого, що могло віщувати недобре. Ніхто й уявити такого не міг.

Кімнатами, як непрохані гості, ходили поліціянти, порушуючи своєю присутністю всю інтимність. Але Сандра вже давно позбулася