Бібліотекарка з Аушвіцу

By Антоніо Ітурбе

Аушвіц, 1943 рік.

Чотирнадцятирічна єврейка Діта Адлерова опиняється в сімейному блоці табору смерті. Біль, бруд, голод та розпач, але свої шрами в’язні табору змогли перетворити на броню. Діта дізнається про підпільну бібліотеку, створену в’язнями. Діта отримує завдання: приховувати від нацистів 8 видань, які вдалося зберегти для навчання малечі.

Якщо члени СС дізнаються про це, на кожного причетного чекає розправа.

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Feb 20, 2023
• ISBN: 9786171701632

Book preview

1

Аушвіц-Біркенау, січень 1944 року

Ці вбрані в чорне офіцери, які дивляться на смерть із байдужістю гробарів, гадки не мають, що тут, на темному баговинному ґрунті, що поглинає все довкола, Альфред Хірш заснував школу. Вони цього не знають, і не треба, щоб колись довідалися. В Аушвіці людське життя геть нічого не варте, воно вважається таким нікчемним, що віднедавна нікого не розстрілюють — куля цінується більше, ніж людина. Використовують суміжні камери, куди запускають газ «Циклон», що дозволяє суттєво зменшити витрати: одного балону вистачає для знищення сотень осіб. Смерть перетворилася на промислове виробництво, що приносить прибуток тільки тоді, коли здійснюється у великих масштабах.

Класні кімнати — конструкція з розставлених колом табуретів у порожньому дерев’яному бараку. Стін немає, дощок теж не видно. Учителі креслять у повітрі рівнобедрені трикутники, знаки циркумфлексу і навіть показують розташування річок Європи помахами рук. Діти розбилися на групи — близько двадцяти маленьких острівців, кожен із яких підпорядкований одному наставнику. Ці острівці розташовані впритул один до одного, тож учителі змушені проводити заняття пошепки, аби оповідь про десять кар єгипетських не зливалася з мелодійним наспівуванням таблиці множення.

Дехто не вірив, що таке можливо, сприймаючи Хірша як божевільного або як наївного дурника. Як організувати шкільне навчання у жахливому таборі смерті, де заборонено геть усе? Та він лише усміхався. Хірш завжди загадково усміхався, немовби володів таємними знаннями, до яких ніхто, крім нього, не мав доступу.

Не має значення, скільки шкіл закрили нацисти, відповідав він. Щоразу, як дорослий зупиняється на розі й починає щось розказувати, спонукаючи дітей розсістися навколо і слухати його історії, це означає, що з’явилася нова школа.

Несподівано двері барака розчахуються і всередину вривається помічник охоронця на ім’я Якопек. Він мчить до кімнати Хірша — старшини блоку. Його дерев’яні сабо забризкують підлогу багном. Тиха, умиротворена атмосфера блоку № 31 лопається, як мильна бульбашка. Зі свого кутка Діта Адлерова, немов загіпнотизована, дивиться на крихітні часточки багна: вони видаються незначними, але заражають усе потворною реальністю — так одна-єдина крапля чорнила псує цілий глечик молока.

— Шість! Шість! Шість!

Це умовний сигнал, що вказує на наближення патруля есесівців до блоку № 31. Бараком шириться стривожений шурхіт. В Аушвіці-Біркенау, на цій фабриці вбивства, де цілодобово працюють печі, а паливом служать людські тіла, тридцять перший блок є чимось дивним, нетиповим. Радше аномалією. Досягнення Фреді Хірша, який починав простим тренером у юнацьких секціях, а нині став атлетом, що бере участь у тривалому забігу з перешкодами, борючись проти найбільш нищівного в історії людства котка війни. Йому вдалося переконати німецьке керівництво концтабору, що їм вигідно розмістити дітей в окремому бараку і зайняти їх чимось, бо це полегшить роботу батьків у секторі BIIb, який називають «сімейним табором» через те, що в інших блоках діти зустрічаються так само рідко, як і птахи. В Аушвіці немає птахів: вони гинуть на дротах огорож, вражені електричним струмом.

Адміністрація схвалила створення дитячого барака (можливо, вони від самого початку мали намір зробити це). Щоправда, німці висунули одну умову: цей блок — ігрова зона, де суворо заборонені будь-які навчальні заняття.

Хірш визирає з-за дверей кабінету старшини блоку № 31. Немає потреби щось пояснювати ні асистентам, ні вчителям, чиї очі прикуті до нього. Він обмежується ледь помітним кивком. Його грізний погляд вимагає покірності. Він завжди робить те, що належить, і очікує, що інші чинитимуть так само.

Заняття перериваються, змінившись невинними німецькими пісеньками й іграми на відгадування, що створюють видимість, ніби в’язні дотримуються правил. Коли сюди вдеруться світлоокі арійські вовки, вони не побачать нічого підозрілого. Зазвичай патруль, що складається з двох солдатів, переступає поріг і кілька секунд спостерігає за дітьми. Часом есесівці навіть аплодують виконавцям пісні або гладять по голові когось із малюків, після чого квапливо виходять і продовжують обхід.

Та цього разу Якопек доповнює звичний сигнал тривоги уточненням:

— Перевірка! Перевірка!

Перевірка — зовсім інша річ. Усім наказують вишикуватися. Солдати проводять обшуки й інколи розпитують наймолодших діток, сподіваючись скористатися їхньою наївністю і витягти важливу інформацію. Ніхто не проговорився. Жодного разу. Дітлахи розуміють більше, ніж це засвідчує вираз замурзаних личок, мокрих від шмарклів.

Хтось шепоче: «Священник!» Чути бурмотіння, в якому відчувається розпач. «Священник» — прізвисько одного унтерофіцера СС (обершарфюрера), отримане за манеру ходити, сунувши руки в рукави мундиру, наче священник, що прикриває пальці сутаною, хоча всім відомо, що єдина сповідана ним релігія — це жорстокість.

— Ну ж бо! Мерщій! Юдо, співай: «Я бачу, я бачу…»¹

— А що я «бачу», пане Штайн?

— Байдуже! Будь-що! Співай, синку! Заради Бога!

Двоє наляканих учителів піднімають голови. Вони тримають у руках те, що підлягає найсуворішій забороні в Аушвіці. Їм винесуть смертний вирок, якщо спіймають на гарячому. Ці речі — такі небезпечні, що за володіння ними призначено найстрашнішу кару, — не є гострими, ріжучими або тупими предметами, а також не мають стосунку до жодного виду зброї. Те, чого бояться безжальні лідери Райху, — звичайні книжки, старі, облізлі, без палітурки, з вирваними сторінками. Нацисти женуться за ними, знищують і забороняють з маніакальною одержимістю. Упродовж історії людства всі диктатори, тирани, пригноблювачі — арійці, африканці, азіати, араби, слов’яни — будь-якого кольору шкіри й ідеології — ті, що виступали за народну революцію або захищали привілеї аристократії, ті, що дотримувалися Божих заповідей або підкорялися військовій дисципліні, — мали дещо спільне: вони люто переслідували книжки. Так, книжки дуже небезпечні, адже заохочують думати.

Групи дітей залишаються на своїх місцях, розспівуючи німецькі пісні в очікуванні патруля. Аж раптом якась дівчинка порушує тиху гармонію ігрового барака і зривається з місця, оббігаючи табурети.

— Лягай на підлогу!

— Що ти робиш? Ти що, здуріла? — кричать їй знадовкола.

Один із учителів намагається схопити її за руку, проте вона вивертається і, спотикаючись, мчить далі, хоча мала б діяти геть інакше — за нинішніх обставин треба принишкнути, зачаїтися, намагатися бути непоміченою. Дівчинка залазить на горизонтальну піч заввишки один метр, що ділить барак на дві половини, і з розгону перестрибує на інший бік. Трохи промахнувшись, вона збиває порожній табурет, і той падає з голосним звуком, змусивши всіх припинити свої заняття.

— Хай тобі грець! Ти занапастиш нас усіх! — верещить пані Кризкова, почервонівши від гніву. Діти називають її позаочі «пані Індичка». Вона не відає, що це прізвисько дала їй та сама дівчинка, на яку вона гримає. — Сідай у кутку разом з асистентами, дурепо!

Однак порушниця не зупиняється, а стрімголов біжить уперед, не зважаючи на осудливі погляди. Чимало дітей захоплено спостерігають за миготінням її тоненьких ніжок, обтягнутих вовняними панчохами з поперечними смужками. Дівчинка дуже худа, але не видається хворобливою. Каштанове волосся розметалося по плечах, злітаючи вгору і вниз із кожним її стрибком. Діта Адлерова пересувається серед сотень людей, але біжить сама. Ми завше біжимо самі.

Кривуляючи, вона дістається центру барака і насилу протискається в одну з дитячих груп. Різко відсуває табурет, мимохіть штовхнувши якусь дівчинку, що гепається об підлогу.

— Обережно! За кого ти себе маєш? — кричить школярка, що впала.

Учителька із Брно здивовано витріщається на юну бібліотекарку, яка, задихаючись, постає перед нею. Часу на пояснення немає. Діта вихоплює книжку з її рук, і жінка миттю відчуває полегкість. Отямившись, вона хоче подякувати своїй рятівниці, але та вже відскочила на кілька метрів. До появи нацистів залишаються лічені секунди.

Інженер Мароді, який бачив цей маневр, уже чекає на неї за межами кола. Він кидає їй підручник з алгебри, ніби передаючи естафету. Діта стрімголов мчить до асистентів, які з демонстративною старанністю замітають протилежний кінець барака.

Подолавши половину шляху, вона помічає, що дитячі голоси стають тихішими і тремтять, мов вогник свічки від пориву вітру, що влетів у розчахнуте вікно. Немає потреби розвертатися, аби зрозуміти очевидне: двері відчиняються, і заходять есесівці. Рвучко нагнувшись, Діта падає і приземляється посеред групи одинадцятирічних дівчаток. Потім засовує книжки під сукню й обхоплює себе руками, аби нічого не випало. Розвеселившись, дівчатка косують на новеньку, а вкрай знервована вчителька легким порухом підборіддя велить їм не припиняти спів. Есесівці зупиняються біля входу і якусь хвильку роздивляються приміщення. Потім вигукують одне зі своїх улюблених словечок:

— Ахтунг!

Западає тиша. Стихають пісеньки й речитатив «я бачу, я бачу». Усе завмирає. Чути лише один звук — хтось чисто насвистує П’яту симфонію Бетховена. Сержант на прізвисько Священник уміє наганяти страх на своїх підлеглих, але навіть він здається занепокоєним, оскільки його супроводжує хтось іще більш жахливий.

— Хай Бог нам допоможе, — долинає до Діти шепіт учительки.

Мати дівчинки грала на піаніно до війни, тож Діта легко впізнає Бетховена, усвідомлюючи, що їй знайома ця своєрідна манера насвистувати симфонії з точністю істинного меломана. Вона вперше почула її, щойно потрапивши до табору. Тоді вони аж три дні тряслися у закритому вантажному вагоні без їжі та води. У такий варварський спосіб їх вивезли з Терезінського гетто, де вони прожили рік після вигнання з Праги. Бранці прибули до Аушвіцу-Біркенау глупої ночі. Годі забути скрегіт металевих воріт, що розчахнулися перед ними. Годі забути перший ковток крижаного повітря, пропахлого горілою людською плоттю. Годі забути вогні, що проріза`ли темряву: платформа була яскраво освітлена, наче операційна. Трохи згодом почулися крики, накази солдатів, удари гвинтівок об перегородку вагону, постріли, свистіння, вереск. І посеред усього цього хаосу лунала симфонія Бетховена, ідеально відтворена навдивовижу спокійним гауптштурмфюрером, на якого всі, разом з есесівцями, позирали з відвертим жахом.

Тієї ночі страхітливий офіцер пройшов повз Діту. Вона побачила його бездоганну форму, білосніжні рукавички, Залізний Хрест на манишці (цим орденом нагороджували за участь у бойових діях). Зупинившись перед групою матерів і дітей, він здійняв затягнену в рукавичку руку і дружньо поплескав по плечу одного з хлопчиків. І навіть посміхнувся. Потім вказав на двох чотирнадцятирічних братів-близнюків — Зденека та Жирку, і командир квапливо вивів їх із шеренги. Мати вчепилася у поли мундира охоронця і стала навколішки, благаючи, аби їй повернули синів. Капітан незворушно відповів:

— Ніхто й ніде не ставитиметься до ваших дітей із такою турботою, як дядько Йозеф.

У певному сенсі він сказав правду. Жоден солдат в Аушвіці й пальцем не торкнувся б дітей, яких відбирав для своїх досліджень лікар Йозеф Менґеле. Ніхто не доглядав би за ними з такою самовіддачею, як цей офіцер, чиї генетичні експерименти мали на меті з’ясувати, яким чином німецькі жінки можуть якомога частіше народжувати близнюків і збільшувати кількість арійців. Дівчинка згадує, як Менґеле віддалявся, тримаючи хлопчиків за руки й не припиняючи безтурботно свистіти.

Та сама симфонія лунає зараз у блоці № 31.

Менґеле…

Двері кабінету старшини блоку відчиняються з легким скрипом. Директор Хірш виходить зі своєї крихітної кімнатки, удаючи, ніби поява есесівців приємно дивує його. Він вітається з офіцером, дзвінко клацаючи підборами: з одного боку, це формула ввічливості, за допомогою якої він визнає високий статус військового, а з другого — спосіб виявити войовничу позицію, далеку від покірності й страху. Менґеле ковзає по ньому байдужим поглядом. Він думає про щось своє і невпинно свистить, схрестивши руки за спиною з таким виглядом, наче не має жодного стосунку до цього обшуку. Унтерофіцер на прізвисько Священник уважно оглядає барак своїми світлими, майже прозорими очима, не витягаючи руки з рукавів мундира, що звисають уздовж тіла, ледь торкаючись кобури з пістолетом.

Якопек не помилився.

— Перевірка, — бурмоче обершарфюрер.

Есесівці, що супроводжують його, повторюють наказ, зриваючись на оглушливий крик, від якого тремтять барабанні перетинки в’язнів. Стоячи в оточенні дівчаток, Діта відчуває, як по спині їй пробігають мурашки. Вона притискає руки до тіла й чує скрип паперу під ребрами. Якщо її обшукають і знайдуть книжки, все закінчиться.

— Це несправедливо, — шепоче вона.

Їй чотирнадцять років. Ціле життя попереду. Стільки всього треба зробити! А вона ще навіть не починала. У пам’яті спливають слова, що їх полюбляє повторювати мати, коли Діта нарікає на життя: «Це війна, Едіто… це війна».

Вона була такою малою, що навіть не пригадує, яким був довоєнний світ. У її голові зберігається альбом зі спогадами, які вона ховає так само ретельно, як оці книжки під сукнею. Діта заплющує очі, силкуючись уявити світ без страху.

Вона бачить себе, дев’ятирічну, під астрономічним годинником на Староміській площі в Празі, на початку 1939 року. Дівчинка скоса позирає на старий скелет, що роздивлявся довколишні дахи своїми порожніми очницями, схожими на величезні чорні кулаки.

У школі їм розповіли, що великий годинник був звичайним механізмом, створеним майстром Яном понад п’ять століть тому. Однак легенда, яку переповіла бабуся, засмучувала її: король попросив Яна виготовити астрономічний годинник із вбудованими фігурками, які урочисто дефілювали щогодини. Коли замовлення було виконане, король наказав охоронцям осліпити майстра, аби він не зміг створити щось подібне для іншого монарха. Жадаючи помститися, годинникар просунув руку всередину свого винаходу і вивів його з ладу. Шестерні відтяли йому кінцівку, і механізм зламався. Довгий час годинник не могли полагодити. Іноді Діта бачила страшні сни про ту відтяту руку, що повзала між зубчатими коліщатками — вгору і вниз, вгору і вниз. Скелет трусив дзвоником, і починалося свято механічних створінь: парад фігурок нагадував містянам, що хвилини знервовано підштовхують одна одну, що години стрімко рухаються, немов ці іграшки, що впродовж багатьох століть хутко вискакують із гігантської музичної скрині й застрибують назад. Тепер, коли тривога стискає їй серце, вона усвідомлює, що дев’ятирічна дівчинка ще не розуміла таких речей і вважала, що час — це густий клей, нерухоме липке море, де неможливо плисти вперед. У цьому віці годинники можуть налякати, тільки якщо на циферблаті видніється скелет.

Учепившись у старі книжки, що можуть стати причиною її загибелі в газовій камері, Діта з ностальгією відтворює образ щасливої дівчинки, якою вона була колись. Супроводжуючи матір, коли та йшла на закупи до середмістя, вона полюбляла зупинятися перед курантами на ратуші — не для того, щоб помилуватися переміщенням фігурок (насправді той скелет бентежив її більше, ніж вона воліла визнати), а для того, щоб повеселитися, тайкома спостерігаючи за зачудованими перехожими — майже всі були іноземцями, що прогулювалися столицею. Діта безуспішно стримувала сміх, викликаний здивованими гримасами і дурнуватим хихотінням присутніх. Вона моментально давала їм прізвиська. Дівчинка з легким сумом пригадує, що однією з її улюблених розваг було вигадування прізвиськ для всіх, кого вона зустрічала, зокрема для сусідів та знайомих її батьків. Манірну пані Готліб, яка витягала шию, надаючи собі поважного вигляду, вона охрестила «пані Жирафа». А шпалерника-християнина з нижнього поверху — хирлявого і геть лисого — подумки називала «пан Гладенька Голова». Діта пам’ятає, як гналася за трамваєм, який із гучним дзеленчанням завертав на розі Староміської площі й заглиблювався у квартал Йозефов, а потім бігла до крамниці пана Орнеста, де її мати купувала тканини, щоб шити їй пальта та спідниці на зиму. Вона не забула, як їй подобалася та крамниця, де двері були прикрашені мерехтливою вивіскою з різнокольоровими лампочками, що послідовно запалювалися одна за одною знизу догори.

Якби вона не була маленькою дівчинкою, яка неслася вперед, сповнена безпричинним щастям, притаманним усім дітям, то, можливо, звернула б увагу на довгу чергу перед кіоском і помітила б, що на першій шпальті газети «Lidové noviny»² надруковано чотири колонки тексту і заголовок величезними літерами, який не просто сповіщав, а буквально кричав про таке: «Уряд погодився на введення німецьких військ до Праги».

Діта на мить розплющує очі й бачить есесівців, що нишпорять у глибинах барака. Вони навіть піднімають малюнки, прибиті до стіни цвяхами, виготовленими з дроту, перевіряючи, чи немає там чогось забороненого. Ніхто не наважується розмовляти, і в довколишній тиші добре чути стукіт солдатських чобіт, що ходять приміщенням, пропахлим вогкістю й цвіллю. А ще в повітрі відчувається страх. Це запах війни. З-поміж небагатьох спогадів, пов’язаних з її дитинством, вирізняється один: Діта завше пам’ятатиме, що мирні часи пахли густим курячим супом, який треба було варити цілу ніч із п’ятниці на суботу. Важко забути аромат добре просмаженої баранини й макаронів під яєчно-горіховим соусом. Довгі дні, проведені в школі, безтурботні вечори, коли вона гралася в класики чи в хованки з Марґіт та іншими однокласницями. На жаль, ідилія закінчилася, і все пішло шкереберть.

Зміни відбувалися не швидко, а поступово. Щоправда, був один день, коли її дитинство несподівано зникло, провалилося під землю, наче печера Алі-Баби, вхід до якої навіки закрився. Той фатальний день Діта пам’ятає дуже чітко. Вона не знає дату, але це сталося 15 березня 1939 року. Прага прокинулася від тремтіння.

Лампа у вітальні трусилася, гублячи кришталеві сльози. Проте Діта знала, що це не землетрус, оскільки ніхто нікуди не біг і не здіймав галасу. Батько спокійно пив ранковий чай і читав газету, удаючи, ніби нічого дивного не відбувається.

Мати повела Діту до школи. Місто здригалося. Вона розрізнила шум, підходячи до Вацлавської площі, де земля так тремтіла, що аж підошвам було лоскотно. Мірою того, як вони наближалися до площі, глухий гуркіт ставав гучнішим. Незрозуміле явище заінтригувало Діту. Діставшись площі, вони не змогли перейти вулицю, вщерть забиту людьми. Нічого не було видно, крім спин, потилиць, пальт і капелюхів.

Мати різко зупинилася. Її обличчя спохмурніло і за одну мить постарішало. Вона взяла доньку за руку, збираючись повернути назад і піти до школи іншою дорогою, але охоплена цікавістю Діта не втрималася від спокуси й одним ривком вивільнилася з її хватки. Оскільки вона була маленькою і тендітною, виявилося зовсім неважко протиснутися крізь юрбу, лавіруючи між людьми, що скупчилися на хіднику, і стати в першому ряду — саме там місцеві поліціянти утворили «живий ланцюг», переплівши руки.

Шум був оглушливим: процесію очолювали сірі мотоцикли з колясками, де сиділи солдати у лискучих шкіряних куртках, спустивши на шию захисні окуляри. Сяючі шоломи були щойно виготовлені на заводах центральної Німеччини, їх ще не зіпсувала жодна подряпина, жоден слід запеклих битв. Позаду їхали оснащені кулеметами бронетранспортери, а за ними гуркотіли танки, що просувалися бульваром із загрозливою повільністю слонів.

Діта пам’ятає, що солдати асоціювалися у неї з фігурками астрономічного годинника. Здавалося, вони ось-ось стрибнуть у скриньку і дверцята затріснуться. І тоді дрижання припиниться. Але цього разу дефілювали не іграшки, а люди. Найближчими роками вона дізнається, що різниця між механічними створіннями і живими істотами не завжди є відчутною.

Їй було лише дев’ять років, проте вона відчула побоювання. Оркестр не грав, не було чути ні реготу, ні свисту, ні радісних криків. Німий парад. Навіщо сюди прийшли ці чоловіки у формі? Чому ніхто не сміявся? Мовчазна хода раптом нагадала Діті жалобний кортеж.

Залізна рука матері висмикнула її з натовпу. Вони рушили у протилежному напрямку, і невдовзі перед ними постала звична весела Прага. Таке враження, ніби вони прокинулися після кошмару і з полегшенням пересвідчилися, що все повернулося на свої місця.

Однак земля все ще хиталася під її ногами. Місто тремтіло. Мати теж тремтіла. Вона тягла дівчинку за собою, відчайдушно намагаючись залишити позаду той парад, утекти від величезних лап війни, квапливо пересуваючи ніжки, взуті у кокетливі лаковані черевички. Діта зітхає, не випускаючи книжки з рук. Вона зі смутком усвідомлює, що її дитинство добігло кінця не в день першої менструації, а того дня, коли німці вторглися в місто. Саме тоді вона втратила страх перед скелетами й давніми байками про примарні руки і почала боятися людей.

1 «Я бачу, я бачу» — гра в діалоговій формі, суть якої полягає в тому, що необхідно вгадати предмет, який бачить інший учасник. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)

2 Щоденна празька газета, заснована у 1893 році.

2

Майже не дивлячись у бік в’язнів, есесівці почали огляд барака, зосередившись на стінах, підлозі та речах. Німці, як завжди, поводяться педантично: спершу вивчають форму, а потім — вміст. Менґеле продовжує розмову з Фреді Хіршем, який увесь цей час залишався в одній позі, не зрушивши ні на міліметр. Діті цікаво, що вони обговорюють. Хотілося б дізнатися, що міг розповісти Хірш тому чудовиську, якого бояться навіть есесівці; офіцер завмер біля нього, жодним порухом не виявляючи своїх емоцій, проте уважно слухаючи кожне слово. Мало хто з євреїв був би здатним так упевнено спілкуватися з чоловіком, кого часто називають «лікар Смерть»; одиниці вміють робити це без тремтіння в голосі, не видавши себе нервовим жестом. Здалеку здається, що Хірш підтримує бесіду з невимушеністю людини, що зупинилася на вулиці потеревенити з сусідом.

Дехто стверджує, що Хірш — безстрашний чоловік. Дехто каже, що німці симпатизують йому як співвітчизнику. Дехто натякає, що за його ідеальною зовнішністю ховається щось брудне, мерзенне.

Священник, який керує обшуком, робить жест, значення якого незрозуміле для Діти. Якщо їм накажуть виконати команду «Струнко!», як їй удасться втримати книжки?

Перша порада, що її дасть новачку будь-який старожил, полягає в тому, що необхідно чітко розуміти свою мету: вижити. Той, хто проживе кілька годин, розтягне їх на один день, який, додавшись до попередніх, розтягнеться на цілий тиждень. Отак, повільно нанизуючи дні, можна просуватися далі: ніколи не варто виношувати грандіозні плани, ставити собі за мету щось складне й масштабне. Жити — дієслово, що відмінюється лише у теперішньому часі.

Це її останній шанс сунути руку під сукню, дістати книжки й крадькома покласти їх на порожній табурет за метр від неї. Коли в’язні підведуться і вишикуються, книжки опиняться на видноті, але Діту не звинуватять. Винуватцями вважатимуть усіх й водночас нікого. Нацисти не зможуть відправити всіх до газової камери. Хоча вони, безумовно, закриють тридцять перший блок. Діта замислюється, чи справді це важливо. Вона чула, що деякі вчителі попервах не підтримували ідею Хірша: чи є сенс навчати дітей, які, ймовірно, загинуть в Аушвіці? Чи є сенс розповідати їм про полярних ведмедів або змушувати зубрити таблицю множення замість того, щоб поговорити з ними про труби крематорію, звідки валує чорний дим спалених людських тіл і стелиться за кілька метрів від бараків? Зрештою Хірш переконав їх своїм авторитетом та ентузіазмом. Він пообіцяв їм, що блок № 31 стане оазою для дітей.

«Оаза чи міраж?» — дехто досі шукає відповідь на це запитання.

Найбільш логічним було б позбутися книжок, боротися за своє життя. Та вона сумнівається.

Унтерофіцер виструнчується перед своїм командиром і отримує від нього чіткі інструкції, які негайно озвучує владним голосом:

— Встати! Струнко!

Зчиняється переполох — люди підводяться одне за одним. Така метушня може посприяти її порятунку. Щойно Діта послабила хватку, книжки ковзнули під блузою і почали сповзати до колін. Вона знову притискає їх до живота — з такою силою, що сторінки хрускотять, наче мають кістки. З кожною секундою затримки смертельна небезпека зростає.

Есесівці грубо наказують усім мовчати, забороняють рухатися. Безлад — ось що найдужче дратує німців. Вони терпіти не можуть розгардіяшу. На початку всього цього жахіття, коли був запущений процес «вирішення єврейського питання» і євреїв оголосили ворогами, багато офіцерів СС не схвалювали криваві страти. Їм було огидно дивитися на купи мертвих тіл, перемішаних з агонізуючими; на калюжі крові, що хлюпотіли під ногами, коли вони топталися по трупах; на руки помираючих, що чіплялися за їхні чоботи, мов в’юнкі рослини. Їх утомлювала важка робота — добивати розстріляних одного за одним. Відколи вони знайшли спосіб ефективно винищувати євреїв, без хаосу, що раніше панував у таких центрах, як Аушвіц, масове вбивство, організоване за наказами берлінських високопосадовців, уже не створювало жодних проблем. Це стало рутиною, однією з буденних процедур, породжених війною.

Люди, що стали перед нею, затуляють її від есесівців. Діта занурює праву руку під блузу і хапає підручник з геометрії. Торкнувшись його, вона відчуває шерехатість сторінок, обводить пальцем борозенки акацієвої камеді на відірваному корінці. У голові проноситься думка: «Книжка без корінця — це зоране поле».

Дівчинка заплющує очі й щосили притискає томи до себе. Усвідомлює те, що знала від самого початку: вона не здасться. Вона — бібліотекарка блоку № 31. Не можна підвести Фреді Хірша, адже вона сама просила його, майже вимагала, аби він довірився їй. І він погодився — показав їй вісім підпільних книжок і сказав: «Ось твоя бібліотека».

Зрештою Діта обережно випростується. Однією рукою обхоплює груди, утримуючи книжки на місці, не дозволяючи їм гепнутися на землю. Стає у центр групи дівчаток, які трохи прикривають її. На жаль, цього недостатньо — Діта вища на зріст, і її підозріла поза впадає у вічі.

Перш ніж перейти до обшуку в’язнів, унтершарфюрер віддає кілька наказів, і двоє есесівців зникають у кабінеті старшини блоку. Діта думає про інші книжки, сховані в кімнаті Хірша, й розуміє, що директорові загрожує неабияка небезпека. Якщо німці виявлять їх, для нього все закінчиться. Щоправда, схованка здається надійною. У приміщенні постелено дощату підлогу, і одна з кутових дощок знімається. Під нею вирито достатньо глибоку яму, аби розмістити там маленьку бібліотеку. Книжки прилягають одна до одної з міліметровою точністю. Навіть якщо хтось наступить на дошку або постукає по деревині фалангами пальців, жодних порожнистих звуків не пролунає і ніщо не підштовхне до припущення, що внизу є крихітний потайник.

Діта стала бібліотекаркою лише кілька днів тому, але їй здається, що минули тижні або місяці. В Аушвіці час не біжить, а повзе. Стрілки тутешніх годинників крутяться незрівнянно більш повільно, ніж в інших куточках світу. Кілька днів в Аушвіці можуть перетворити новачка на старожила, юнака — на старого, а здорову людину — на немічного інваліда.

Поки німці нишпорять в його кімнаті, Хірш не рушить з місця. Менґеле, схрестивши руки за спиною, відійшов на пару кроків від нього й насвистує якусь мелодію Ліста. Двоє есесівців чекають, коли їхні товариші закінчать обшук у кабінеті старшини; вони вже розслабилися і ліниво відкинули голови назад. Натомість Хірш стоїть прямо, тягнучись усім тілом угору, мов древко прапора. Він і є прапором. Що більш недбалих поз набувають солдати, то більш напруженим видається він. Хірш не промине щонайменшої нагоди показати непохитність єврея будь-яким ледь помітним жестом або зміною пози. Він переконаний, що євреї значно сильніші за нацистів і саме тому нацисти їх бояться. Саме тому вони прагнуть знищити їх. І поневолили євреїв вони тільки тому, що останні не мають власної армії, але, на думку Хірша, у майбутньому вони не припустяться такої помилки. У нього немає жодних сумнівів: коли все закінчиться, вони створять свою армію — наймогутнішу в світі.

Двоє есесівців виходять з кабінету; Священник тримає в руках кілька аркушів. Судячи з усього, це єдиний підозрілий предмет, який їм вдалося знайти. Менґеле бігцем проглядає текст і зневажливо повертає папери унтерофіцеру, мало не жбурнувши їх на підлогу. Це рапорти про функціонування блоку № 31, складені старшиною для керівництва табору. Менґеле дуже добре ознайомлений із цими документами, оскільки їх пишуть для нього.

Священник знову ховає руки у пошарпані рукави свого мундира. Він віддає накази пошепки, проте охоронці підстрибують, неначе виштовхнуті пружиною, і вся зграя мисливців мчить на пошуки здобичі. Вони прямують до в’язнів, люто перекидаючи всі табурети, що трапляються їм на шляху. Страх опановує дітей та вчителів-новачків, які тоскно кричать і ридають. Старожили хвилюються менше. Хірш не відступає ні на міліметр зі свого місця. Поряд з ним стоїть Менґеле — лікар Смерть усамітнився в кутку і здалеку спостерігає за тим, що відбувається.

Старожили знають, що причина цієї бурхливої активності полягає не в несподіваному сплеску вандалізму; йдеться не про раптове божевілля, що спонукає німців стріляти з кулемета направо і наліво. Така агресія — частина військової рутини, і побиття стільців передбачене сценарієм. Так само, як і волання. Або навіть кілька ударів прикладом. Нічого особистого. Перекидання табуретів — символічний акт, один зі способів попередити, що наступної миті вони з такою ж легкістю можуть обірвати чиєсь життя. Убивство теж належить до звичних, рутинних процедур.

Діставшись першої групи, шалені мисливці різко гальмують. Коли до них приєднується командир, вони продовжують перевірку майже в режимі уповільненої зйомки. Зупиняються на кожному кроці, когось роздивляються, а когось обшукують, крутять головами в різні боки, шукаючи бозна-чого. Усі в’язні удають, ніби дивляться перед собою, хоча крадькома косують на того, хто стоїть поруч.

Одній з учительок наказують вийти вперед. Ця жінка викладає рукоділля, завдяки їй діти творять маленькі дива зі старих шнурків, трісок, зламаних ложок і обрізків тканини. Вона не розуміє, що їй кажуть, бо погано розрізняє німецькі слова, проте солдати кричать на неї, а один із них штовхає її. Мабуть, безпідставно. Крики та штовханина також передбачені сценарієм. Висока тендітна вчителька нагадує очеретину, що ось-ось переломиться з сухим тріском. Востаннє вилаявши жінку і нагородивши прощальним стусаном, есесівці повертають її назад до шеренги.

Патруль прямує далі. Попри те, що рука Діти втомилася, вона ще міцніше притискає книжки до грудей. Охоронці затримуються біля сусідньої групи, за три метри від неї. Священник піднімає підборіддя і наказує якомусь чоловікові виступити вперед.

Діта вперше звертає увагу на професора Морґенштерна — смиренного старого чоловіка, який, судячи зі складок шкіри під підборіддям, колись був огрядним. Він має сиве кучеряве волосся, одягнений у дуже потертий смугастий костюм, явно завеликий для нього, а ще носить круглі окуляри, бо страждає короткозорістю. Діта погано чує адресовані професору слова Священника, але бачить, як Морґенштерн віддає йому свої окуляри. Обершарфюрер хапає їх і уважно роздивляється. Нікому з в’язнів не дозволяється мати при собі особисті речі, та водночас ніде не вказано, що окуляри для короткозорих вважаються предметом розкоші. Попри це, есесівець вивчає їх так ретельно, ніби не знає, що оправа виготовлена не із золота, що ця річ не має жодної цінності, адже її єдине призначення — дати змогу старому архітекторові щось розгледіти. Нарешті Священник повертає окуляри власнику, але, коли професор простягає руку назустріч, упускає їх і вони розбиваються об табурет, не долетівши до підлоги.

— Йолоп! Незграба! — кричить на нього унтерофіцер.

Морґенштерн покірно нахиляється і підбирає розбиті окуляри з підлоги. Коли він випростується, з його кишені випадають два зім’яті паперові голуби і йому знову доводиться нахилятися. Окуляри вдруге опиняються на підлозі. Священник спостерігає за незграбним чоловіком із ледь стримуваним роздратуванням. Потім сердито клацає підборами й продовжує перевірку.

Менґеле, який стоїть позаду, пильнує за всім, що відбувається; жодна подробиця не проходить повз його увагу. Виблискуючи кашкетами із зображенням черепа, топчучи важкими чоботами все, що трапляється на їхньому шляху, есесівці крокують напрочуд повільно. Вони впиваються поглядом у кожне обличчя; жадібний блиск очей видає жагу насильства. Діта відчуває, як вони наближаються, і не наважується навіть покосувати у той бік. На її превеликий жах, патруль зупиняється прямісінько перед її групою, і Священник завмирає навпроти неї, на відстані чотирьох-п’яти кроків. Діта помічає, що дівчатка, які стоять попереду, тремтять мов осиковий лист. Крижаний піт заливає її спину. Вона розуміє, що нічого не можна вдіяти: високий зріст вирізняє її з-поміж інших, і на додачу вона — єдина, хто стоїть не струнко, опустивши руки й притиснувши їх до тіла. Дивна поза — очевидно, що вона підтримує щось рукою, — розкриває її секрет. Немає жодних шансів сховатися від невблаганного погляду Священника — одного з тих нацистів-тверезників, які, подібно до Гітлера, п’яніють лише від ненависті.

Діта дивиться перед собою, але все одно відчуває, як очі Священника пронизують її наскрізь. У горлі застрягає клубок, їй бракує повітря, вона задихається від страху. Лунає чоловічий голос. Дівчинка готується вийти з групи.

Усе скінчилося…

Але ні. Вона ціпеніє, усвідомивши, що Священник не кликав її. То був значно тихіший голос сором’язливого чоловіка. Голос розгубленого професора Морґенштерна.

— Перепрошую, пане унтерофіцер, чи даєте ви мені дозвіл повернутися на моє місце? Звичайно, якщо ви не проти. Інакше я лишуся тут, поки не отримаю відповідний наказ. Останнє, чого б мені хотілося, — завдати вам найменшого клопоту.

Священник повертає голову і кидає гнівний погляд у бік нікчемного чоловічка, який насмілився звернутися до нього, не попросивши дозволу. Старий професор знову начепив на носа окуляри, не зважаючи на потріскане скельце. Вийшовши із шеренги, він благодушно дивиться на есесівців. Його дурнувате обличчя виражає безмежну доброту. Священник робить кілька великих кроків і підскакує до нього; солдати йдуть слідом. Він уперше підвищує голос.

— Старий недоумок! Чортів жид! Якщо за три секунди ти не повернешся на своє місце, я пристрелю тебе!

— Слухаюсь. Як накажете, — сумирно мовить професор. — Уклінно прошу вибачити мене. Я не хотів турбувати вас. Просто вирішив уточнити, аби не порушити дисципліну якимось своїми діями, що суперечили б правилам. Мені не подобається поводитися недоречно, адже моє найщиріше бажання — вірно служити вам…

— Стань у шеренгу, бовдуре!

— Так, пане. Я підкоряюсь вам. Ще раз перепрошую, пане. Я не мав наміру перебивати, я просто…

— Замовкни! Інакше я випущу кулю тобі в макітру! — волає розгніваний нацист.

Низько схиляючи голову, професор відступає назад, у ряд, де вишикувалася його група. Священник не помітив, що його підлеглі ходили за ним, і коли він, не тямлячи себе від люті, різко розвертається, то налітає прямісінько на них і всі зіштовхуються лобами. Ця сцена варта кінокомедії: нацисти наштовхуються один на одного, наче більярдні кулі. Кілька дітей тихенько хихотять, а стривожені вчителі штовхають їх ліктями, закликаючи мовчати.

Явно схвильований, обершарфюрер крадькома позирає на свого начальника — похмурого капітана медичної служби, який усе ще стовбичить у темному кутку, схрестивши руки за спиною. Священник не бачить його обличчя, але з легкістю уявляє презирливий вираз. Ніщо так не дратує Менґеле, як пересічність і некомпетентність.

Унтерофіцер сердито відганяє від себе солдатів, налаштовуючись продовжити перевірку. Він проминає групу Діти, і вона ще міцніше стискає затерплу руку. Зуби теж. Стискає все, що тільки можливо. Вона б навіть вуха стиснула, якби була спроможна. На щастя, виведений з рівноваги Священник помилково вважає, що вже оглянув цю групу, і переходить до наступної. Знову лунають крики, зчиняється штовханина, когось обшукують… Нарешті патруль повільно покидає їхній сектор.

Бібліотекарка вирівнює дихання, хоча розслаблятися зарано — небезпека не мине, поки есесівці не вийдуть з барака. Вони нагадують отруйних змій, що можуть повернутися будь-якої миті, коли ти зовсім не чекаєш цього. Діта щосили втискає палітурки у своє тіло і вкотре радіє, що не має пишних жіночих форм. Її дитячі груди дозволяють надійно сховати книжки. Напружена рука, що надто довго була знерухомлена, починає боліти. Діта відчуває неприємне поколювання, проте не насмілюється ворухнутися, побоюючись, що весь стос гучно впаде на підлогу. Аби не думати про біль, вона згадує, як доля привела її до блоку № 31.

Прибуття грудневого транспорту, що привіз її до табору, збіглося з останніми етапами підготовки до показу театральної постановки казки «Білосніжка та семеро гномів». У такий спосіб зазвичай відзначали Хануку — свято на честь повстання юдейських воїнів Маккавеїв проти грецьких правителів. Перед ранковою перекличкою мати Діти несподівано зустріла свою знайому з Терезінського гетто — пані Турновську, власницю фруктової крамниці з міста Злін. То була маленька радість на тлі суцільних негараздів.

Саме ця мила жінка, яка овдовіла на початку війни, розповіла їм, що до неї донеслися чутки про існування дитячого барака-школи, куди приймають дітей до тринадцяти років. Коли мати сказала, що Едіті вже виповнилося чотирнадцять, пані Турновська зауважила, що директор школи виявився завбачливим і переконав німців, що йому потрібна допомога асистентів для підтримання порядку в приміщеннях. Під цим приводом він узяв на роботу декількох підлітків від чотирнадцяти до шістнадцяти років.

— Перекличку проводять під дахом. Уранці діти не мокнуть і не тремтять від холоду. Їм не доводиться працювати цілий день. Навіть пайки трохи кращі.

Пані Турновська, яка була джерелом найважливішої інформації, також довідалася, що заступницею директора Фреді Хірша призначено Міріам Едельштейн.

— Міріам Едельштейн живе в моєму бараку. Ми знайомі. Ходімо поговоримо з нею.

Вони зустріли Міріам на Лаґерштрасе — головному проспекті табору, що перетинав його від одного кінця до іншого. Жінка кудись поспішала і була в кепському гуморі. Її справи йшли погано, відколи їх перевезли сюди з Терезінського гетто, де її чоловік Якуб обіймав посаду директора Єврейської Ради. Щойно вони прибули, його змусили покинути групу і відправили до Аушвіцу-1 разом з іншими політв’язнями.

Пані Турновська заходилася нахвалювати чесноти Діти так, неначе продавала сливи на базарі, проте закінчити монолог не встигла. Міріам перервала її:

— Команда асистентів уже відібрана. Багато людей звернулися до мене з цим проханням раніше за вас.

І щодуху помчала далі.

Однак, коли силует Міріам майже розчинився у туманній пустці Лаґерштрасе, вона різко зупинилася. І повернула назад. Уся трійця була така ошелешена її словами, що ніхто з них ні на сантиметр не зрушив з місця.

— Ви сказали, що ця дівчинка чудово розмовляє чеською та німецькою, а також добре читає?

Волею випадку того ранку помер суфлер вистави, прем’єра якої мала відбутися ввечері того ж дня у блоці № 31.

— Нам терміново потрібен суфлер… Вона впорається?

Усі погляди спрямувалися на Діту.

Звісно, вона впорається!

Того вечора Діта вперше переступила поріг блоку № 31. На перший погляд, ішлося про один із тридцяти двох бараків сектору BIIb, розташованих двома рядами, що налічували шістнадцять будівель у кожному (між рядами пролягала головна вулиця, Лаґерштрасе, якщо це болото, звісно, можна назвати «вулицею»). Один із численних прямокутних хлівів, уздовж яких була побудована цегляна піч, що тягнулася над земляною підлогою і ділила простір на дві половини. Утім, Діта швидко пересвідчилася, що блок № 31 суттєво відрізняється від інших: замість рядів триповерхових нар, де спали бранці, стояли табурети — єдиний предмет меблів; замість гнилої деревини стіни були розмальовані зображеннями ескімосів і гномів — персонажів «Білосніжки».

Ретельно розставлені табурети утворювали імпровізований партер. Скрізь панував веселий хаос: добровольці снували туди-сюди, налаштовуючись перетворити убогий барак на театр. Хтось закріплював місця для сидіння, ще хтось приносив і відносив різнобарвні тканини, якась група проводила репетицію з дітьми, що намагалися завчити напам’ять свої монологи. У віддаленому кінці приміщення асистенти старанно складали матраци, будуючи невеличку сцену, а дві жінки невизначеного віку розвішували зелену тканину, що мала зобразити казковий ліс. Спостерігаючи за цією метушнею, Діта згадала останню книжку, яку прочитала перед від’їздом із Праги. Книжка називалася «Мисливці за мікробами»; її автор, Поль де Крайф, розповідав про життя видатних учених, які досліджували бактерії та мікроорганізми. Потрапивши до незвичайного барака, Діта зрозуміла, що відчували Кох, Ґрассі та Пастер, коли спостерігали крізь збільшувальне скло за хаотичним рухом крихітних створінь, що жваво снували у межах свого світу завбільшки з краплину води. Ця діра нагадувала ледь видиму плямку цвілі, де життя, усупереч усім припущенням, невпинно йшло вперед.

Для Діти підготували суфлерську будку — маленький чорний куб із обгортального паперу, розташований перед сценою. До неї підійшов режисер вистави Рубінек і попросив пильнувати за маленькою Сарою: коли дівчинка нервується,