Демон зі срібних копалень

By M.M. Gaidar

Кассандра та її супутник, Нейтан Геммонд, прибувають до Японії. Мисливці за головами ще й досі полюють на них, тож їм доводиться шукати притулку подалі від великих міст, у віддаленій префектурі Сімане. Проте їм не довго доводиться насолоджуватися райськими пейзажами, бо навіть у раю є свої монстри, і один із них полює на жінок. Їхні тіла знаходять понівеченними і позначеними таємним символом, а свідки стверджують, що бачили білолицього демона.

• Language: Українська мова
• Publisher: M.M. Gaidar
• Release date: Sep 7, 2023
• ISBN: 9798215238431

M.M. Gaidar

Hello, my dear readers. I am a Canadian-Ukrainian writer. Mostly, I gravitate towards the genres of Gothic mystery, epic and adventure fantasy. I'm a winner of the short horror story competition Twisted 50 that was held in London, in 2017. Another short story of mine was published in the compilation "The Christmas Whisper" in Kyiv. I write in English and Ukrainian.Currently, my home is in Canada where I'm working in the film industry as a screenplay writer and Script Supervisor.I am a coffee lover and cat admirer. I love reading and watching movies. To my mind, the best way to broaden one's life experience and get inspired is travelling. The idea of starting the series of novels about the private detective, Cassandra Ayers, was conjured in my mind while visiting Highgate Cemetery in London.Read as much as you can! This is the only way to live many lives.Вітаю вас на моїй сторінці. Я канадсько-українська письменниця. Пишу переважно у жанрі готичного детективу, а також епічного та пригодницького фентезі. Переможниця конкурсу коротких оповідань жахів Twisted 50, що проводився у Лондоні у 2017. Маю публікацію короткого оповідання у збірці "Різдвяний шепіт". Пишу українською та англійською мовами.Наразі проживаю у Канаді і працюю у кіно, пишу сценарії та виконую роль помічника режисера на знімальному майданчику.Люблю каву і котиків. Обожнюю літературу та кіно. Вважаю, що найкращий спосіб, у який можна набувати нового життєвого досвіду та натхнення - це подорож. Ідея розпочати детективну серію про Кассандру Ейрс, наприклад, мені спала на думку, коли я була на екскурсії на Хайгейтському цвинтарі у Лондоні.Читайте! Лише так можна прожити кілька життів.

Book preview

Пролог

Монстр у місті Юноцу

Чійоко не могла перестати милуватися своїм новим кімоно. Навіть у сутінках, яскраво рясніли червоні квіти на білому шовку, який струменів позаду молодої дівчини, коли та хутко дріботіла уверх вулицею. Вона перебігала з одного острівця світла до іншого, остерігаючись зайвої уваги. У будинках, повз які вона прослизала, вечеряли родини, лунали розмови, торохкотів посуд, хтось сьорбав із миски.

Хоч і голодна та страшенно налякана порушенням батькової волі, Чійоко бігла і посміхалась. Їй пощастило. Як же їй пощастило. Вона, донька звичайного крамара, мала змогу зазирнути у краще життя, у життя, в якому було щось більше за хатню роботу. Бо у неї закохався він, чоловік із заможної родини. Ім’я його, як магічний ключ, відчиняло усі замки, навіть до палаців, у які вона ніколи і не мріяла потрапити. Батько спочатку сердитиметься на неї за те, що вислизнула ось так з дому, але коли почує, хто хоче взяти її за дружину, неодмінно дасть своє благословення. І тоді, разом зі своїм нареченим, вона відправиться до Америки.

Ніщо не могло зупинити Чійоко, ані гнів батька, ані слизька бруківка, ані сильний вітер, який напинав крони дерев і жбурляв листя їй в обличчя. Ось він, останній будинок у її рідному місті Юноцу, за межами якого вона ніколи не бувала.

Стара пані Аокі-сан саме складала гіркою казанки для приготування їжі у себе на подвір’ї. Вона подивилася вслід дівчині, витираючи руки ганчіркою, і похитала головою — щось тут було не ладно. От вже буде привід старій потеревенити із сусідками. Та Чійоко не зважала. Вона бігла, подалі від міста, із його задушливим димом від копчення риби і такими ж задушливими звичаями.

Одразу ж за містом починався ліс. Він нависав над тонесенькою дорогою, немов збирався її розчавити. Через вітер, сосни шипіли, а стволи їхні стогнали, як щогли кораблів. Зарості здавалися єдиним живим організмом, що вишкірився на Чійоко, як хижий звір.

Раптове відчуття присутності когось прихованого від її зору змусила дівчину зупинитися. У кількох кроках попереду знаходилося Святилище Омото. До нього Чійоко дійшла повільною ходою, уважно придивляючись до хащів навколо воріт торії. Вона ходила цією дорогою до порту кожен день, але ще ніколи у сутінках і одна. У хащах усе тріскотіло. Чи то вітер? Чи то заєць?

Далі побігла ще хутчіше, тепер вже скоріше не з радощей, а від непоясненого страху, що охопив її. Скелястий схил, що виріс з одного боку від дороги, загрозливо тріпотів густими папоротями, як хвостами гримучих змій. Дорога ставала дедалі вужчою, а ліс насувався з усіх напрямків.

У заростях щось знову вигулькнуло і щезло. Немов біла пляма, виразна серед зеленого. Чійоко засапалася і раптом не стримала сліз: вона мала слухатися батька і залишатися вдома. У яких справах коханий покликав її до лісу у таку годину? У нього на умі точно не було нічого хорошого. І ось вона побігла за ним, варто було йому поманити пальцем. Батько сорому не обереться.

Дівчина знову зупинилася, рішуче налаштована повертатися додому, поки вона не зайшла надто далеко. Якщо наречений і справді має серйозні наміри, нехай не змушує її соромити батька, і приходить на поріг просити її руки, як заведено. Але ж цього ніколи не станеться. Родина нізащо не дозволить йому одружитися на донці крамаря. Лише тепер вона усвідомила це. Яка ж вона дурепа.

Утираючи гнівні сльози довгим рукавом свого нового кімоно, Чійоко розвернулася, щоб піти назад, і заклякла на місці. Перед нею зависло біле лице. Вона лише і встигла помітити над тим лицем довгі роги, коли між нею та невідомим створінням блиснув клинок. Лезо зникло у неї в животі, немов дівчина була не із плоті, а із повітря. Вона навіть скрикнути не встигла, коли лезо вдарило знову і знову. Лише і могла дивитися на палаючі очі на білому обличчі.

Розділ 1

Земля богів. І демонів

Після кількох тижнів, що вони провели заплутуючи свої сліди у Калькутті, як дві лисиці, що намагаються втекти від переслідування мисливських собак, Кассандра та Нейтан дісталися берегів країни, де сходить сонце. Або як сказав капітан пароплава, на якому вони прибули, shinkoku — земля богів. Від цієї назви у Кассандри по тілу пробігся холодок. Вона сподівалася, що старі, знайомі їй боги залишили її на покинутих берегах, але, здається, тут її зустрічали боги місцеві. І якими вони виявляться, детектив не могла знати напевне.

Порт Йокогама, куди прибув їхній пароплав Касуга мару, лише на перший погляд нагадував будь-який інший порт у світі, проте варто було придивитися уважніше, і маска західного впливу спадала з його лиця. У натовпі європейських костюмів вулицями снували кімоно різних забарвлень. Серед котелків, то тут то там, вигулькували поголені чоловічі голови із вузликами волосся на маківці. А іноді котрась із жінок озиралася, бліда, як привид, у гримі гейши. Над головою її тріпотілли штучні пелюстки, що прикрашали зачіску. Тут вірили, що шпилька могла відігнати злих духів. Кассандра лише сподівалася, що їй це не знадобиться.

Поки Нейтан домовлявся, щоб їх відвезли до готелю, його супутниця стояла біля їхніх нечисленних валіз і роззиралася навкруги із захватом дитини. Якщо хтось і шукав міфічних створінь, то Японія була саме тим місцем, куди вели всі дороги. Тут, якщо вірити словам мандрівників, мешкали і вільно проявляли себе ті, що приходили із годин, не відмічених на жодному годиннику.

У потоці чужої мови, що злітала з вуст портового носія, Нейтан розчув лише одне знайоме слово — готель.

— Так. Так. Готель, — вчепився він за слово і закивав головою. Носій закивав у відповідь і погукав рикшу, невеличкого чоловіка із м’язистими засмаглими руками, що стирчали з рукавів.

Носій пояснив рикші японською, що щойно прибулі пасажири Касуга мару бажали дістатися готелю.

— Готель Гранд? ОрієнтЙокогама? — перепитав рикша, допитливо дивлячись на американця.

— Ні. Гранд, Орієнт — ні, — Нейтан рішуче похитав головою і показав руками, що шукав щось менше. — Невеликий готель. Невеликий, — він повторив жест, що демонстрував зменшення.

Рикша підозріло запитав, визираючи з-під грибоподібного капелюха: — Рьокан?

— Я не знаю, що це значить. Вибачте, — американець ніяково посміхнувся.

— Традиція. Японська готель, — пояснив той і своїми вузлуватими руками повторив жест співрозмовника, що демонстрував дещо маленьке. — Маленька готель.

— Чудово! — погодився Нейтан. — Маленька готель, — радісно повторив він і підхопив обидві валізи, з якими він та його супутниця подорожували ще із самого Єгипту.

— Прошу за мною, — ця фраза прозвучала, як добре натренована, коли рикша вів мандрівників до свого транспортного засобу, який представляв собою двоколісну повозку, проте запряжену не кіньми, а самим водієм.

Нейтан допоміг Кассандрі влаштуватися і сам всівся поряд, обіймаючи свою валізу. Рикша підхопив раму, яка і слугувала йому за упряж, і хутко рушив у гущавину міста. Повз них проносився вихор тамтешнього незвичного життя, яке відрізнялося усім, від запахів їжі до кольорів, котрі можна було побачити навкруги. На якусь мить цьому вихору навіть вдалося захопити Кассандру настільки, що вона відволіклася від постійного страху утікачки.

Її супутника, здавалося, теж поглинула цікавість до нового оточення. А після довгого споглядання, вони обмінялися усміхненими поглядами, у яких вгадувалася солодка надія на те, що тепер усе буде добре. Тут вони розпочнуть усе наново. Стирання минулого зі свого лиця заради того, щоб надягти нову маску, під якою тебе ніхто не знав, навіть ти сам, дарувало відчуття п’янкіше за хміль. Кассандра вже не могла дочекатися, коли зможе надягти цю нову маску, під якою, вона сподівалася, її не упізнають навіть її старі демони.

Вулички Йокогами ставали дедалі вужчими і темнішими поміж одно і двоповерховими будинками зі старого, потьмянілого дерева. Рикша спритно дряпався вгору бруківкою. Перехожим доводилося розступатися і чекати попід стінами.

Місто усе більше сплутувалося у клубок, який неможливо було розплести, щоб знайти дорогу назад. Це на краще. Позаду на неї нічого не чекало — у цьому себе запевняла Кассандра, кидаючи погляди через плече, потай запам’ятовуючи дорогу. У ній змагалися за першість два почуття — захват і страх. А що як це нове життя і справді назавжди?

Рикша стрімко зупинився поряд із двоповерховим будинком із червоною вивіскою, що складалася із двох ієрогліфів. Пасажири зійшли на землю. Нейтан видобув із кишені жменю монет, на які він обміняв свої долари у порту, і спантеличено подивився на них. Рикша прийшов на допомогу і сам відрахував собі плату із руки американця, а потім усміхнувся, вклонився і за мить щез у натовпі, спритний, як заєць.

— Ну, що ж, — підсумував їхню подорож Нейтан і зробив крок до входу під вивіскою. Постукав.

Двері відсунулися, вікриваючи двом прибулим смиренне обличчя жінки, котрій було не більше за сорок. Вона кліпнула і запитала щось японською.

— Рьокан? — запитально відповів Нейтан, котрий завжди швидко підхоплював слова нової мови.

— О хайрі кудасай, — відповіла та і жестом запросила гостей всередину.

У генкані, передпокої, господиня зупинила їх і вказала на полиці із взуттям, а потім на їхні ноги, натякаючи, що вони мають роззутися. Обоє послідували інструкціям. Жінка усміхнено вклонилася і подріботіла вглиб дому, запрошуючи їх йти за нею.

Всередині усе було немов зіткане з повітря: паперові розсувні двері відділяли одну від одної кімнати, у яких не було жодних меблів, окрім татамі. Дім здавався порожнім. Лише в одній кімнаті чоловік похилого віку пив чай за невисоким столиком. Все було саме так, як колись Кассандра читала у мемуарах мандрівників у батьковій колекції.

Господиня розсунула те, що здавалося стінкою, але виявилося черговими дверима, і жестом вказала, щоб гості заходили. Вона пояснила щось японською і знову обвела кімнату руками.

— Здається, це наше житло, — здогадався Нейтан і поставив посередині свою валізу, немов застовпив своє місце. Він знову видобув із кишені гроші і із запитальним виразом простягнув пригорщу до хазяйки. Та підняла вказівний палець, немов просила, щоб їй дали хвилинку і пішла кудись.

Наодинці, Кассандра та Нейтан озирнулися довкола і не стримали сміху.

— Тут немає меблів, — озвучила дектив очевидне. — Можливо, нам варто було оселитися у європейському готелі?

— Там нас і будуть шукати. Тут ми у відносній безбеці.

Повернулася господиня, а за нею до кімнати увійшов молодик із ріденькими вусиками, одягнений у європейський костюм. Він уважно дослухався до щебетання малесенької власниці рьокана.

— Вітаю, — молодик заговорив до прибулих англійською. — Мене звуть Хатанака Шого. Можете звертатися до мене просто Шого.

— Дуже приємно, Шого. Я Нейтан Салліван, а це моя дружина, Кассандра, — відрекомендувався він, не затинаючись. Ця брехня вже встигла закарбуватися на його язиці. Обидва давно вирішили, що представлятимуться, як подружжя, щоб не викликати нарікань у консервативно налаштованих незнайомців.

— Я перекладатиму для вас, якщо ви дозволите, — повів далі японець.

— Ви нам дуже допоможете.

Поки господиня вустами свого молодого помічника пояснювала Нейтанові скільки коштуватиме перебування у рьокані, коли вона подаватиме вечерю, а також інші побутові деталі, Кассандра відійшла до вікна. Вона відсунула паперову панель, що закривала його і визирнула на вулицю.

Там саме кипіла робота у майстернях навпроти. Широкі вікна були прочинені і можна було спостерігати, як у майстерні зліва четверо чоловіків запаковували різні фарфорові вази у захисну упаковку із соломи. На великому дерев’яному ящику поряд із штампом компанії великі літери проголошували Лос-Анджелес.

А прямо навпроти рьокана розміщувалася ткацька майстерня. Маленька жінка стояла за ручним верстатом і зосереджено робила свою роботу. Кассандрі подобалося це місце — воно надавало їй можливість вивчати життя людей. У подорожах для цього завжди знаходилося вдосталь матеріалу для споглядання та вивчення.

— Якщо ви не проти, я покажу вам решту кімнат і лазню, — сказав Шого, коли тристороння розмова добігла кінця.

Нові гості вийшли за молодим японцем до коридору і пішли у самий кінець.

— Де ви так добре вивчили англійську, Шого? — поцікавився Нейтан.

— Я брав уроки у одного добродія з Англії. Тут у нас багато підприємців із заходу. Можливо, вам навіть здасться, що ви не у Японії, а у себе вдома, — пожартував той.

Вдавані чоловік та дружина обмінялися поглядами: багато іноземців із заходу — саме цього їм не вистачало. Не найкраще місце для переховування.

— До речі, звідки ви, якщо можу поцікавитися? — запитав Шого, зупиняючись перед останніми дверима у коридорі.

— Ми з Канади, — брехня знову далася Нейтанові гладко.

— О, Канада, — захоплено протягнув японець. — Велика країна. Японія — просто крихітка у порівнянні.

Він розсунув двері перед гостями, і ті на якусь мить отетеріли.

— Це кімната відпочинку. Тут можна пити чай, а також займатися медитацією.

То була не зовсім кімната, а скоріше ґанок, оскільки одна стіна складалася із дерев’яних панелей і наразі ті стояли розсунуті. Через це із кімнати відкривався вид на райський внутрішній сад, який, здавалося, не міг існувати просто посеред міста. Невеличкі старі дерева покрутилися над зеленим ставком, через який бігла доріжка із каменів.

— Це наш сад, — прокоментував Шого і пішов до дверей у суміжну кімнату.

Гості спробували не виглядати так, немов натрапили на оазис посеред мертвої пустелі, і пішли далі за провідником.

— Ось тут наші лазні, — Шого завів їх до сусідньої кімнати, де стояли дві величезні бочки. Звідти також відкривався вид на сад. — За кілька будинків звідси є пральня. Якщо вам щось буде необхідно, просто запитайте мене. Я тут залишатимуся до від’їзду. А це станеться ще не скоро, — у його словах