Голоси за стінами

By M.M. Gaidar

“Голоси за стінами” — третя книга у серії “Тіні Кассандри”.

• Language: Українська мова
• Publisher: M.M. Gaidar
• Release date: Mar 17, 2023
• ISBN: 9798215825167

M.M. Gaidar

Hello, my dear readers. I am a Canadian-Ukrainian writer. Mostly, I gravitate towards the genres of Gothic mystery, epic and adventure fantasy. I'm a winner of the short horror story competition Twisted 50 that was held in London, in 2017. Another short story of mine was published in the compilation "The Christmas Whisper" in Kyiv. I write in English and Ukrainian.Currently, my home is in Canada where I'm working in the film industry as a screenplay writer and Script Supervisor.I am a coffee lover and cat admirer. I love reading and watching movies. To my mind, the best way to broaden one's life experience and get inspired is travelling. The idea of starting the series of novels about the private detective, Cassandra Ayers, was conjured in my mind while visiting Highgate Cemetery in London.Read as much as you can! This is the only way to live many lives.Вітаю вас на моїй сторінці. Я канадсько-українська письменниця. Пишу переважно у жанрі готичного детективу, а також епічного та пригодницького фентезі. Переможниця конкурсу коротких оповідань жахів Twisted 50, що проводився у Лондоні у 2017. Маю публікацію короткого оповідання у збірці "Різдвяний шепіт". Пишу українською та англійською мовами.Наразі проживаю у Канаді і працюю у кіно, пишу сценарії та виконую роль помічника режисера на знімальному майданчику.Люблю каву і котиків. Обожнюю літературу та кіно. Вважаю, що найкращий спосіб, у який можна набувати нового життєвого досвіду та натхнення - це подорож. Ідея розпочати детективну серію про Кассандру Ейрс, наприклад, мені спала на думку, коли я була на екскурсії на Хайгейтському цвинтарі у Лондоні.Читайте! Лише так можна прожити кілька життів.

Book preview

Розділ 1

Тридцять шість

Усе того дня мало гидкий присмак для Артура Іллінгсворта. Навіть улюблений сендвіч із відвареним телячим язиком не вдовольнив його очікування. Гірчиця виявилася недостаньо гіркою, мариновані огірки — надто солоними, а хліб розкришився по всьому письмовому столу. А вже що до чаю. Чи може щось смакувати гірше за вичахлий чай?

Однак справжня причина дратівливості начальника поліцейського відділку Нортамберленду стосувалася зовсім не ленчу. Він щойно повернувся із зустрічі зі своїм керівником, єдиною метою якої було відчитати й полаяти Артура, як недолугого школяра, який не вивчив урок з арифметики. На зустрічі тій він стояв перед керівництвом і вислуховував довгу нотацію. Начальник його слів не добирав. І хоча некомпетентний і не було найгіршим зі сказаного, слово це нанесло удар по тому, що Артур цінував найбільше — по його роботі та власній старанності.

Але ж, треба визнати, він і справді не впорався із поставленим перед ним завданням. І стіна навпроти його письмового столу нагадувала про це. Чоловік підвів очі до розвішаних там газетних вирізок, його власних приміток, фотографій та листів, що разом утворювали ціле простирадло. Усі вони стосувалися розслідування, котре почалося ще у 1868 році й з тієї пори мало просунулося, окрім як у кількості жертв. У відділок приходили нові начальники і йшли, але справа залишалася на стінці, немов глузуючи з кожного нового чоловіка у формі, що брався її розкрити.

На столі лежав свіжий випуск газети. Один погляд на нього — і обличчя Артура Іллінгсворта, що заробило йому прізвисько Бульдог, через дивовижну схожість, скривилося. Заголовок статті на передовиці вражав своєю тупістю: Помста Рагнара Лодброка: король давнини повернувся? Відтоді, як розкопали той клятий курган тридцять років тому, кінця не було недолугим теоріям та усіляким забобонам. Місцевий археолог, Пітер Страуб, стверджував, що у кургані спочивав той самий легендарний Рагнар Лодброк. На його думку, король вікінгів повстав, щоб мститися за своє вбивство, і що саме він ніс відповідальність за викрадення усіх зниклих людей. Артур зім’яв газету і пожбурив її у відро. Ніколи не мав терпіння до дурнів.

Очі його знову націлилися на стіну навпроти, ту, що була вкрита добре знайомими матеріалами зі справи. Там він вже встиг вивчити кожен лист, кожну кому, кожен загин паперу. Тридцять п’ять жінок. Зникли. За тридцять два роки. Без жодного сліду. І сталися усі зникнення у цьому регіоні. Не у Лондоні. Чи Манчестері. Чи будь-якому іншому великому місті, що кишіли злочинцями; де було вдосталь куточків, щоб заховатися, і темних алей, щоб прослизнути; де знайшлася б тисяча причин, щоб збожеволіти. Чому з усіх місць саме тут? Що такого особливого у місцевих вуличках, схилах та узбережжі? Яке зло приховувалося тут десятиліттями серед людей, котрих він знав по імені, чиї руки він потискав? І доби не минало, щоб Артур не намагався розгадати цю таємницю із тієї самої миті, як його призначили на посаду начальника відділку.

Деякі з тих жінок були місцеві, інші приїхали сюди із різних містечок та графств розкиданих по всій країні. Прибули одні у справах, інші — щоб навідати родину. Проте щойно ступали вони на землю Нортамберленду, щось викрадало їх, немов мурена, що хапає здобич, блискавично атакуючи й одразу ж ховаючись у темряві своєї нори.

Артур викинув обгортку зі сендвіча, просякнуту жиром від телячого язика, у смітник і змахнув крихти, що заплуталися у ворсинках його уніформи. Ленч завершився. Час було серйозно подумати над справою. З цією метою чоловік наблизився до стінки, де слідство зібрало матеріали зі справи. Що їм було відомо? Вік жертв? Різний у кожної жінки. Наймолодшій, донці місцевого рибалки, на момент зникнення було ледь сімнадцять, а найстарша прибула потягом до Алнмута саме у день свого народження, коли їй виповнилося сорок чотири. Артур підозрював, що мав справу зі статевими злочинами.

А тепер, наче йому цього не вистачало, ще мав займатися цією сміховинною витівкою Пітера Страуба, який вдерся до Какстон Холу. Тому вже один раз відмовили у доступі до бібліотеки Лорда Данстана, але Страуба це не зупинило. Артур повернувся за письмовий стіл. Потер обличчя, сподіваючись хоч трохи збадьорити себе. Однак втома не полишила його. Без будь-якого ентузіазму, підтяг до себе лист паперу і зняв ковпачок із дорогоцінної перової ручки, що йому подарував начальник у день призначення його на посаду. На папері він вивів назву місця, де Страуб скоїв злочин — Какстон Хол. Навів слова ще раз, вкриваючи їх додатковим шаром чорнила.

Лише один спогад пов’язував його із Какстоном, приємний спогад про дівчину, у яку він колись був закоханий. Кассандру Ейрс. У них обох дитинство було не з легких, і батьки тиранічні. Артур чув, вона стала приватним детективом, ота мала, що пурхала разом із ним по деревах у дитинстві, аж поки тіло її не обзавелося першими ознаками жіночих форм. Тоді їй заборонили вештатися у компанії того створіння, як якась волоцюжка. Саме так висловилася мачуха Кассандри, леді Данстан. Вона не стишила голос, не дивлячись на те, що Артур усе чув у сусідній кімнаті. Те створіння пані сказала саме про Артура. Йому не треба було навіть дивитися у дзеркало, щоб нагадати собі, чому вона так його назвала. Одного разу батько побив його так сильно, що зламав щелепу і носа. І хоча лікар зробив усе, щоб переломи загоїлися, обличчя хлопчика назавжди спотворилося: щелепа стала квадратною, а ніс — пласким.

У день, коли це сталося, Кассандра вислизнула із Какстон Хола і прокралася до нього у кімнату. Видерлася вербою, що росла у Артура під вікном. І потім довго сиділа біля нього на ліжку із сумними очима. Саме тоді їй спало на думку, що тепер він нагадував бульдога, і що носити це прізвисько він мусить із гордістю.

— Із гордістю? — запитав хлопець. — У чому ж тут гордість?

— Усі тепер сміятимуться із тебе і називатимуть цим прізвіськом. Прийми його. Не дай використовувати, як зброю проти тебе. Нехай воно навпаки служитиме тобі щитом.

— Щитом? Як це?

— Бульдог — це відважна тварина. Може повалити на землю навіть бика.

— Думаєш, я можу повалити бика на землю? — посміхнувся він крізь біль набряклого обличчя.

— Якщо трохи потренуєшся, — визнала вона із грайливим блиском в очах.

Якщо хтось і міг повалити бика, так це вона. Для неї все було можливо. Їй підкорилося саме життя. Однак потім дівчина несподівано поїхала із Какстона, ще до того, як він міг зізнатися їй у своїх почуттях. Минуло вже майже одинадцять років, як він її не бачив.

Стук у двері розігнав спогади.

— Так? — відгукнувся він і зробив ковток жахливого холодного чаю, щоб прочистити горло.

Констебль Перкінс устромив голову в прочинені двері.

— Можна зайти, сер? — дихання його збивалося від швидкої їзди верхи.

— Так. Прошу, — Артур визирнув у вікно на коня Перкінса, прив’язаного до входу у поліцейський відділок. Красивий кінь. Начальник подумав, що і собі має такого роздобути.

Веллінгтон чоботи констебля поскрипували, коли він зайшов до кабінету і зупинився, чекаючи дозволу говорити. У минулому військовий, молодик мав чудову витримку і такт.

— Що у вас, Перкінсе?

Проте той відтягував із відповіддю, що змусило Артура стурбовано подивитися на колегу і повторити питання. Перкінс зовсім не радів від того, які новини приніс. Натомість, він мовчки простягнув листа керівнику. Той вже був відкритий. Артур перевірив адресу на конверті. Надісланий він був Перкінсу. Це змусило начальника підвести до свого підлеглого запитальний погляд.

— Ви маєте це прочитати, — наполягав Перкінс.

Як завжди, Артур спершу поглянув на ім’я автора вкінці листа, щоб знати заздалегідь, чи то хтось знайомий. Підписав лист певний Ніколас Лонгфорд. Ім’я це начальник не чув раніше. Знову, не знаючи, чого очікувати, чоловік поглянув на молодого колегу. Останній кивнув на листа — той усе мав пояснити. Артур занурився у читання.

Мій любий Перкінсе,

Ви моя остання надія в усьому світі. Заклинаю вас, допоможіть встановити місце знаходження моєї невістки, Кейтрін Найтлі. Другого вересня цього року Кейтрін сіла у потяг до Алнмута. Відтоді я не отримував від неї жодної звістки.

Дайте мені знати, чи ви можете допомогти.

Щиро ваш,

Ніколас Лонгфорд

Артур опустив на стіл листа. Відчуття нудоти підкрадалося йому до горла. Рахуючи Кейтрін Найтлі, список жертв тепер становив тридцять шість.

Розділ 2

Місце, де нічого не змінювалось

Дорога блукала у полях змарнілої осінньої трави нортумбрійського узбережжя. Хоч куди поглянь, усюди все було коричневим, сірим, зеленим і знову коричневим. Вздовж дороги стояли калюжі по коліно, і багнюки було стільки, що, здавалося, вона могла поглинути цілу цивілізацію.

— Ти мені і слова не сказала за всю нашу подорож, — Валентин опустив вікно екіпажу і вдихнув повітря, важке від запаху моря, яке вже було десь поблизу, але й досі непомітне оку.

— Я сказала передай сіль за обідом, — нагадала Кассандра. Вона налаштувалася похмуро спостерігати краєвиди, що пропливали повз і змішалися у суцільну картину бруду й багнюки. А наприкінці подорожі на неї чекав дім, куди вона собі колись пообіцяла більше ні ногою, відтоді як втекла з дому у віці вісімнадцяти років. Минуло вже десятиліття. Звичайно, повністю уникнути контактів не вдалося. З батьком вона бачилася, коли той навідувався до Лондона у період засідань парламенту. І кожного разу, коли він збирався до столиці, мачуха писала Кассандрі, щоб нагадати про її ганебну втечу з дому і скільки страждань вона цим завдала батьку. У бажанні побачити таки страждання батька, Кассандра кожного разу погоджувалася на зустріч, однак завжди знаходила його абсолютно здоровим і повним отрути.

Зустрічалася з батьком вона завжди у його клубі, де джентльмени збиралися, щоб грати в карти та більярд і попутно обговорювати, як збільшити свої прибутки. Рандеву тривали не довго і вражали холодністю. Лорд Данстан незміно цікавився здоров’ям доньки, нагадував їй, якою кульгавою та була, пропонував їй гроші, від яких та відмовлялася, а потім вони вечеряли у тиші, окрім батькових сухих зауважень щодо справ у Какстон Холі та парламенті. І кожного разу, коли вони прощалися, Кассандра дивувалася, чому вона ще й досі підтримувала стосунки із цим незнайомцем, якого люди називали її батьком. Проте наступного разу усе повторювалося знову.

Тож повернення до сімейного гнізда разом із невчасною спробою кинути курити опіум та сигарети перетворили детектива на буркуна. Навіть Валентин не витримував її компанію довше, ніж п’ятнадцять хвилин. А після доброї півгодини, що вони провели разом у тряскій кареті, він вже виставив голову у прочинені двері, чи то щоб подихати свіжим повітрям, чи то щоб викинутися на дорогу і покінчити із цією подорожжю.

— Вибач, — попрохала Кассандра. — Я знаю, що я нестерпна компаньйонка. У мене не було гарного настрою відтоді, як… здається вже цілу вічність.

— Не знаю, про що ти говориш, — Валентин закрив дверцята, немов змінив думку і більше не збирався викинутися з карети. — Я насолоджуюся кожною хвилиною, — він підморгнув.

— Ти міг би робити собі фотографії своїх молодих німф у студії, а натомість волочешся через усю країну із занудою, котра до тебе насилу одне слово промовила, у той час, як ти увесь цей час був просто чудовим компаньйоном.

— Справді? Ну, я ж таки не передав тобі сіль за обідом.

— Ти знаєш, про що я.

— Так, знаю. Не хвилюйся. Однак почекай. Ти сказала німфи? Мені ще не надто пізно повернутися?

У відповідь він отримав скептичний погляд.

— Вони не мої німфи. Я позичаю тих дівчат у школі мистецтв. Вони всього-на-всього позують для мене, — пояснив Валентин із безневинним виглядом.

— Як скажеш.

Кульгава нога Кассандри мучила її ниючим болем, тому вона вже вкотре змінила позу на сидінні. Кажуть, до всього звикаєш. Вочевидь не до болю. Він просто стає твоїм постійним супроводом, присутність якого просто неможливо не помічати. Зазвичай біль втамовував опіум, але вона вирішила не вживати його протягом візиту додому. По-перше, не бажала нічим затьмарювати мислення, бо для справи, у якій мала розібратися, потребувалася чиста голова. По-друге, не хотіла, щоб Лідія, її мачуха, випадково провідала про її залежність — тоді вже кінця не буде проповідям стосовно поведінки, що пасує справжній леді. Одначе нічого не завадило їй усе-таки в останню мить перед від’їздом покласти набір для куріння у валізу.

— То який він, твій дім? — запитав Валентин.

Відповіддю на це було довге замислене зітхання.

— Какстон Хол важко назвати домом. Це місце, де мене тримали в ув’язненні, поки я не втекла.

— Ясно. Тоді розкажи мені про ті стіни із цегли та цементу, які ти успадкуєш після смерті свого батька.

Кассандра знизала плечима.

— Похмурий яковіанський маєток. Кожен закуток лякав мене, коли я була малою. Темний, холодний, непривітний дім, з усіма можливими незручностями житла середньовіччя.

Валентин хмикнув із недовірою.

— Чи так вже все погано?

— Ти правий. Не дуже погано. Якщо пробути там недовгий час і поїхати, перш ніж отрута відніме у тебе свідомість, і ти не помреш страшною смертю людини, ураженої какстерітом.

— Какстерітом?

— Це термін, який я вигадала разом із другом у дитинстві. Какстеріт — це тяжка емоційна травма, яку можна отримати при тісному контакті із власниками Какстон Холу.

— То у тебе все ж були тут друзі. І як її звали?

— Його звали Артур Іллінгсворт.

— А! Перше кохання.

— Та ні. Ми просто дружили.

— Тоді ти точно не знаєш, що відбувається у голові хлопця підлітка. Дай вгадаю. Ви разом лазили по деревах, каталися верхи, потай прокрадалися до кімнат одне одного, розповідали одне одному таємниці батьків; він був першим хлопцем, хто звернув увагу на твої груди.

— Та досить. Це просто смішно.

— Та невже?

— Це не було перше кохання, — наполягала Кассандра. — Нас об’єднували інші речі. Він навіть і другом мені не був, так просто син наших сусідів.

— Ну, звісно. Звісно, — Валентин відвернуся, посміюючись. За вікном смужка бруду й трави все ще тягнулася, незкінчена, як та стрічка ілюзіоніста, котру він витягує із рукава. — А дім населений привидами?

— Мене б це не здивувало, — тут вона пригадала видіння, що не полишало її останні два тижні, видіння повішеної жінки. Насправді то був головний поштовх, щоб кинути курити опіум — у сподіванні, що відмова від наркотичної субстанції допоможе позбавитися галюцінацій. Якщо причина полягала саме у цьому.

— Ти збираєшся розповісти батькові про шантажний список Ольги Манн і що він був у тому списку? — запитав Валентин.

— Якщо наважуся.

— А я думав Кассандра Ейрс, полювальниця на вокулак та іншу нечисть, нічого не боїться.

— Лише дурні нічого не бояться. Ти ж не думаєш, що я дурна?

— Звісно, ні.

— Проте, можливо, і дурна. Бо повернення сюди — це і справді найдурніша річ, яку я могла вчинити.

— Усі інколи чинять дурощі. Навіть найрозумніші з нас.

— Не можу погодитися. Розумний — означає, що ти вчиняєш правильно. Дурний — означає, припускаєшся помилок. Як кажуть, третього не дано. І повір мені, скоро ми переконаємося, що приїзд сюди — це помилка. От побачиш.

— Все у тебе чорне і біле, — Валентин тихенько посміявся, але сперечатися не збирався.

Дорога звивалась між пологими схилами, і за наступним її поворотом відкрився довгоочікуваний вид на Північне море, сіре і неспокійне. Потужний порив вітру накинувся на карету, немов увесь цей час чекав на них у засідці. Валентин із цікавістю витягнув шию, щоб краще роздивитися масивний будинок біля води, перш ніж той знову зник за пагорбами. То був Какстон Хол.

Кассандра відсіла вглиб екіпажу і заплющила очі. Стиснула руки у кулаки. Сподівалася, що дім щезне, так само, як і видіння повішеної жінки, варто лише докласти зусиль. Попри її сподівання, за двадцять хвилин карета