Три обіцянки: Роман

By Наталія Чайковська and Альона Шум

Київ, 1938 рік. Над світом зависло передчуття великої війни, а в
Радянському Союзі настали часи жорстоких репресій. За щонайменшу підозру у нелояльності сталінському режимові людей забирають і розстрілюють, а членів їхніх сімей  відправляють у табори.
Марина — киянка, її чоловіка розстріляли за доносом співробітника, а вона сама опинилася в нелюдських умовах у далекому Казахстані в Акмолінському таборі для дружин зрадників батьківщини. Табір розташований у степу, взимку бранки мерзнуть, а влітку задихаються від спеки і потерпають від піщаних вітрів. Вони працюють на примусових роботах — по коліна у воді заготовляють очерет, з якого потім формують
саманну цеглу.
Саме там Марина пізнає як важку працю, звірства та зґвалтування, так і дружбу, людяність і надію. Вона то припинятиме боротися, опускатиме руки, а то з новою силою хапатиметься за життя. І настане день, коли Марина доживе до звільнення і спробує виконати свої обіцянки, які дала дорогим їй людям.
Під час написання твору авторка спиралася на історичні джерела, правдиво відобразила побут і життя жінок у таборі. «Три обіцянки» — це роман не тільки про страшні випробування, а й про життя всупереч планам радянських вождів.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: Jun 12, 2023
• ISBN: 9789666881109

Book preview

Пролог

За вікном похитувалася стара яблуня. Календар на стіні сповіщав, що настав листопад.

Невисока худа жінка повільно ступила крок до вікна, обперлася обома руками на підвіконня, провела вказівним пальцем по потрісканій білій фарбі й прикипіла поглядом до різнобарвного садка за хатою.

На яблуні майже не лишилося листя, а груша, яка повільно всихала, стояла геть голою. Кущ калини тріпотів, торкаючись похиленої дровітні, стіни якої увігнулися всередину, ніби засмоктані.

Минуло трохи часу — може, хвилин двадцять, а може, й година збігла, — жінка відвела від вікна погляд і голосно зітхнула, й те зітхання пронеслося порожньою хатою, як порив вітру.

Здригнулася від такого порівняння. Не любила вітрів. Вони їй навіювали думки про безповоротність долі. Тоді, коли вулицями гуляв вітер, підхоплюючи сухе опале листя, вона намагалась не виходити з дому, а якщо і йшла кудись, то швидко переставляла ноги і часто кліпала очима, аби не загрузнути в спогадах. Той вітер — точніше, його настирливий голос, який наганяв спомини з минулого, — був її ворогом.

Вона хотіла забутись.

Але не вдавалося.

Її звати Марина. Це все, що вона могла про себе сказати з упевненістю, а інше… Решта інформації здавалася вигаданою, туманною, штучною, її хотілось би поховати й забути. Подумки часто порівнювала себе з водоростями на дні каламутної річки — вони ніби й існували, але приховані від людського ока. Отак і вона, жила з дня в день, а підводна течія її гойдала, заколисуючи.

Розвернулася і попрямувала до столу. По центру стояв тріснутий глечик. Збоку тарілка з хлібом, який завжди накривала чистим лляним рушником, карафка з водою і чашка, на денці якої лишилося трохи вишневого компоту.

Жила ощадливо. Не викидала навіть черствий хліб, розмочувала його в супі чи рибній юшці, а крихти згрібала в долоню. Грошей, які вона отримувала, працюючи прибиральницею в місцевому санаторії у Ворзелі, ледве вистачало, однак уже багато років вона не нарікала на долю. Як буде, так буде, часто повторювала і гірко всміхалася. Якби їй хтось сказав подібне тоді, коли вона була молодою і задерикуватою, певна річ, не повірила б. Проте життя відшліфувало. Аж занадто витесало її, не лишивши й сліду від тієї колишньої Марини.

Їй іще п’ятдесяти немає, а почувалася на всі дев’яносто. У волоссі блищали сиві волосини. З кожним днем їх ставало все більше. Вони перепліталися з її чорними локонами і нагадували сірий туман. Руки сухі, пальці покручені й скалічені. Торкаючись подушечками пальців до будь-якої поверхні, нічого не відчувала. Сама про себе часто думала як про стару бабу, котра прожила довге й важке життя. На обличчі зморшки — глибокі, довгі, розлогі. І рубець на пів щоки — великий, помітний. Той рубець став щоденним нагадуванням про те, що минуле їй не наснилося. Воно було, як би Марина не намагалася від нього заховатись.

Її життя було схожим на небо в листопаді — темне, буремне й загрозливе.

Та вона звикла.

Звикла до того, до чого звикнути неможливо.

Почувся гавкіт Тото. Марина глянула на годинник, що монотонно відбивав хвилини на стіні, й здивувалася — полудень, а хтось завітав у гості. Своїх вона чекала ближче до вечора, а сама посеред будня-полудня лишилася вдома, оскільки тиждень тому вивихнула ногу, послизнувшись біля колодязя. Нога боліла, але Марина не зважала. Це не той біль, який її скосить. Вона терпіла й сильніший.

Хутко накинувши теплий светр на плечі, пошкандибала в темні сіни, відчинила старі двері, які завше рипіли, й визирнула надвір. Прохолодне осіннє повітря змусило її струснутися, ніби від різкого поштовху. Примружившись, вона дивилася на втоптану стежку від порога до хвіртки.

Накрапав дрібний холодний дощ, торкався її чола, запалих щік. Знала, що, коли змерзне, рубець на обличчі посиніє, стане майже фіолетовим і нагадуватиме півмісяць.

— Добрий день, — почула дзвінкий голос, який одразу ж упізнала.

— Добрий, — привіталась у відповідь.

Там стояла поштарка Люда — зсутулена жінка одного з нею віку.

— Тут лист, — гукнула та голосніше.

— Лист, — повторила Марина й важко ковтнула.

Люда крокувала до неї стежкою, скоса позираючи на будку Тото. Пес гавкотів гучно, аж у вухах дзвеніло.

— Треба розписатися, — простягла Люда папірець із зім’ятими кутиками й тицьнула в руку ручку.

Марина поставила підпис, намагаючись приховати тремтіння руки, видушила нещиру посмішку й подякувала.

— У мене ще є календар на наступний рік. Може, треба, то я з торби дістану? — вела своє поштарка, але жінка вже не чула її слів, бо конверт, який тримала в руці, обпікав.

Там була відповідь. І надія.

Коли Люда пішла, невдоволено скривившись, бо жінка не купила календар, Марина зачинила хвіртку і попленталася до хати, замкнула двері й спинилася біля столу. Поклала конверт, а сама сіла на стілець, обпершись плечем об мисник, що тулився у кутку кухні.

Вона ніяк не могла наважитись і торкнутися конверта. Внутрішній голос настирливо нашіптував, що там може бути послання, яке подарує надію, а страх сковував тіло, адже не раз доводилося читати, що пошуки марні.

Минав час, а вона так і сиділа згорблена за столом, дивлячись утомленим поглядом на конверт.

Невже вдалося знайти? Невже роки, які вони витрачали на пошуки, не минули даремно?

Тото замовк і заховався в будку. Чути було, як кукурікав півень. А в будинку панувала задушлива тиша.

Насилу підвівшись, Марина попрямувала надвір. Дрова самі в хату не прийдуть, а топити грубу треба. Набрала на оберемок сухих полін і кинула коло печі. Переступила з ноги на ногу, аби не навантажувати зболене місце. Пошукала в шухляді мисника сірники, підсунула низький дерев’яний ослінчик і вмостилася.

Коли перші іскри затріпотіли в грубці, вона підвелася, взяла конверт і помітила, як тремтять руки.

Важко опустилася на стілець. Від раптового поруху заколисалася квітчаста фіранка на вікні. У грубі потріскували соснові поліна. Смолисте дерево шкварчало, як сало на плиті.

Вона й не пригадувала, чи їла сьогодні. Таке траплялося не вперше, коли забувала перекусити.

Візит поштарки вибив її з колії. Не дивно, адже скільки подібних листів вона читала і розуміла, що надія гасне з кожним днем.

Зрештою зважилася. Відірвала тонку смужку паперу. Витягнула лист. Він був написаний розлогим, рівним почерком, трохи нахиленим уліво. Літери акуратно тулилися одна до одної, слів багато. До болю знайомий почерк.

В очах запекли сльози.

Вона тричі кліпнула й розгорнула послання.

Прочитала, відклала, схилила голову й голосно видихнула.

«Знайшла, — йшлося в листі. — Не уявляю, що ти відчуваєш, бо я, коли довідалася, то ридала пів дня. Знаєш, я вже починала втрачати надію, але нам таки вдалося. Отож чекай гостей. Звісно, я теж приїду. Ти тільки уяви, скільки років минуло, але ми змогли».

Намагалась осмислити ті акуратно написані рядки і пройнятися змістом кожного слова. Марина відклала конверт і відчула, як пересохло в горлі. Потягнулася по чашку з компотом, зробила жадібний ковток, а тоді відхилила фіранку і визирнула надвір, аби подивитись, чи не повертаються додому її рідні. Не було нікого. Тото вистромив морду з будки і вдавав, що спить. Вулиця за парканом теж була порожньою. Потерла ногу, яка нила після вивиху, обережно провела рукою по конверту і притулилася спиною до стіни.

Чекала.

Довго слухала потріскування полін у грубі і вперше за довгий час відчула, як тугий вузол, який протягом років зав’язався на її шиї, послаблюється.

У вухах дзвеніли слова з листа.

«Ти тільки уяви, скільки років минуло, але ми змогли».

— А нам справді вдалося, — мовила вголос сама до себе і затулила долонями обличчя.

Розділ 1

ВОНА ДИВИЛАСЯ НА ЙОГО РУКИ. Доглянуті, випещені, з довгими пальцями, як у піаніста. Він поклав їх на стіл. Долонями донизу. Шкіра була гладенька, як у дитини.

Хіба у такої людини можуть бути такі гарні руки?

— Ви мене чуєте? — повторив чоловік.

Марина кивнула. Один раз. Спокійно, але трохи знічено. Звісно, вона чула, хоча воліла б ніколи не чути.

Чомусь він нагадував їй батька — забальзамовану неживу фігуру. От тільки батько перетворився на живого мерця, лежачи на лікарняному ліжку, а цей чоловік сидів навпроти неї й, з огляду на його здоровий колір шкіри, почував себе більш ніж нормально. Невдале порівняння, відзначила подумки. Відігнала спомини про хворого батька. Тільки не зараз. Не тут, не в цьому клятому й темному місці.

Марина пересмикнула плечима, але не від холоду. Радше від зніяковіння й сум’яття. Що вона робить тут?

— То ви мене чуєте? — перепитав чоловік — мабуть, не помітив її кивка.

— Так, — спромоглася видушити з себе.

Їхні погляди зустрілися. Ніби дві стріли, які зіткнулися в повітрі.

Вона сиділа на твердому й незручному стільці навпроти нього. На столі перед ними лежала тека з документами. Кутики на деяких аркушах були зігнуті, зіжмакані. Чоловік повільно розгорнув теку, але погляду з Марини не зводив. На верхньому аркуші великими літерами було написано: «Вересень. 1938 рік». Збоку інша тека: «Серпень. 1938 рік». І таких тек було багато.

Вона подумала, що він надає великого значення ретельності й клопочеться над паперами, як турботлива мати над немовлям. Іще одне невдале порівняння. Все, що останніми днями спадає на думку, невдале.

Наступної миті чоловік потягнувся по цигарку.

Зараз знову почнеться.

Глибоко вдихнув дим і випустив їй в обличчя.

Навмисне.

Вона була певна, що він робить це навмисне. Скільки разів він уже так робив? Тридцять, п’ятдесят, сто?

В кабінеті було душно й без цигаркового диму — вузьке приміщення з низькою стелею, єдине куце вікно наглухо зачинено, двері теж. Дим стояв стовпом. Хоч ножем ріж. Щипав очі, дер горло.

Марина перевела погляд на запилюжене вікно. За ґратами й брудним склом дрімав вечірній Київ, загорнувшись в осінні сутінки. Уявила, як у цей момент стомлені кияни повертаються додому з роботи, як шепочуться на кухні чоловіки з жінками, боячись, аби їхні слова не просочилися крізь стіни до сусідів. Уявила, як хтось збирається в театр, а хтось крокує тротуаром до ресторану. Ніби все було звичним — місто, вулиці, проспекти, але не таким, як раніше. Не таким, бо нині столиця змінювалася щодня. В повітрі відчувалася напруга, в поглядах читалося нерозуміння, а в думках панував хаос, перемішаний зі страхом.

«Важкий час», — не так давно мовив Маринин батько. Не просто важкий, виснажливий. Надто багато прибуло до Києва чужинців, яким люди всміхались, але яких водночас остерігалися. Чужинців з Москви, Ленінграда, таких, як оцей чоловік, навпроти якого вона сиділа. Кузнєцов — випещений, доглянутий і вірний партії.

Подумки порівняла Київ із задимленим кабінетом Кузнєцова — зачиненим і погрузлим у тривозі, де правила диктувалися прибулими з Росії представниками, які впевнено вкорінялися в місті, які були чужими і небажаними, але ж ніхто не питав киян, чого вони прагнуть.

Була певна, що цей тридцять восьмий рік назавше запам’ятається напругою і наругою. Рік, коли люди боялися вірити одне одному, а ті, на кого впала тінь партії, ставали міченими. Рік, коли такі, як Кузнєцов, проводили чистки, наче Київ був хворим організмом і потребував викорінення заражених клітин. От тільки питання в тому, як цей організм до приходу Кузнєцова і йому подібних дихав і жив без їхнього втручання, але, знову ж таки, це питання нікого не цікавило.

Доки Кузнєцов мовчав, Марина вкотре роззирнулася довкола. Подумалось, що вона вже вивчила кожну деталь у цьому кабінеті, спросоння могла б відтворити всі дрібниці — павутину в кутку справа від вікна, тріщину в склі, зігнуту навпіл лампу на столі, попільничку, напхану недопалками, і випещені руки чоловіка, які абсолютно не пасували до загальної картини вбогості й ницості.

Марина ще раз подивилася на вікно й прикипіла поглядом до ґрат.

Невже він справді думає, що вона може втекти? Отак просто встати з-за столу й вискочити у вікно?

— Продовжимо? — хрипким голосом вів чоловік.

— Так, — мовила вона.

Він схилився над паперами й своїми довгими пальцями перекладав документи з теки на стіл. Зігнута лампа кидала слабке світло на центр столу, захоплювала клапоть сірої стіни, але на документи потрапляло достатньо світла. Більш ніж достатньо.

— То ви будете співпрацювати зі слідством? — не відриваючи погляду від паперів, запитав чоловік.

Марина зраділа, що він не дивився тієї миті на неї. Бо, певна, розгнівався б.

Вона всміхалася. Краєчком губ.

Співпрацювати зі слідством.

Це недоречний жарт? Як вона могла співпрацювати, коли донині, провівши уже третій день під замком, гадки не мала, чому її пов’язали й зачинили тут. Театр абсурду, в якому їй відвели одну з головних ролей, починав набридати. Цікаво, а якби вона погодилася на співпрацю, то що б отримала натомість? Волю? Жінка сумнівалася. Це абсолютно не було схоже на політику комуністичної партії — звільняти людей. Та й, зрештою, чим вона могла б допомогти слідству? Це ж смішно.

— Ні, — вирвалася відповідь.

Чесна відповідь. Бо Марина не вміла кривити душею. Вона ніколи не брехала.

— Ні? — перепитав чоловік.

Вона здивовано глянула на нього.

А чого він чекав?

Доки тиша заповзала в кожну щілину тісного кабінету, жінка й далі невідривно ДИВИЛАСЯ НА ЙОГО РУКИ.

*

(…ДИВИЛАСЯ НА ЙОГО РУКИ й голосно сказала:

— Я втомилася від такого життя. Розумієш?

— Від якого?

— Від життя з тобою.

Але той погляд — напівсонний і скляний — красномовно доводив, що він не розуміє.

Марина важко опустилася на незастелене ліжко, накинула на плечі квітчастий халат й обхопила голову руками.

Чому з ним так важко?

— Ти стала надто нервова, — почувся Борисів голос.

— Справді? — не витерпіла.

Підвела на нього очі. Невже він завжди таким був, а вона цього не помічала? А може, не хотіла помічати, який Борис безсердечний і самовпевнений?

— А яким став ти? — запитала й підвелася з ліжка. Босими ногами стояла на холодній підлозі, ледве помітно тремтіла й важко дихала. Їй не було холодно. Тремтіння розтеклося тілом від усвідомлення того, на що перетворилося їхнє життя.

— Я таким і був.

Гірка правда злетіла з його вуст.

Вони дивилися одне на одного, ніби вперше бачили.

Як два незнайомці, що зустрілися посеред вулиці й коли їхні погляди переплелися, то спинилися на мить. А потім рушили далі. Кожен своїм шляхом.

Вони стали чужими, крутилася в голові колюча думка, але слідом за нею з’явилася інша: а хіба вони колись були по-справжньому близькими, хіба вона любила його так, як мала це робити, хіба тільки його провина, що вони віддалились, як розведені мости над річкою?

Заховала стиснуті кулаки в кишені халата, аби Борис не помітив, як тремтять руки.

В кімнаті запанувала тиша. А Марина почувалася безпорадною, й від того в горлі залоскотало.

За вікном гув Київ, чувся звук клаксонів, звичний столичний гамір, до якого вона звикла. Але зараз, у мить, коли вони спопеляли одне одного поглядами, місто ніби зникло. Все довкола зникло — широка вулиця, якою Марина ходила на роботу, крамниця на розі будинку, булочна, де вона купувала свіже печиво…

Нічого не було — ні тут, ні там.

Нічого не мало значення.

Вона розуміла, що ЇЇ ЖИТТЯ РУЙНУЄТЬСЯ…)

*

ЇЇ ЖИТТЯ РУЙНУЄТЬСЯ в цю саму мить, коли Кузнєцов укотре запалює сірник і знову видихає клубчастий дим їй в обличчя.

Її життя руйнується в цих сірих, обдертих стінах. У цьому кабінеті, де доволі симпатичний чоловік, а Марина направду вважала, що природа не обділила Кузнєцова вродою, вершить над нею суд.

— Ви ж знаєте, що вас засуджено за 58-ю статтею?

І вкотре їй хотілося засміятись. Про 58-у статтю знали всі. Мабуть, навіть безпритульні собаки й звірі в київському зоопарку знали.

Він її лякав. Принаймні намагався залякати.

Петро Кузнєцов — чоловік з довгими пальцями, високим чолом, русим волоссям, ледве помітною щетиною на підборідді. Він жив у сусідньому будинку. Чула, як люди в магазині перешіптувалися, мовляв, партія виділила поважному представникові величезну квартиру, буцімто за заслуги перед батьківщиною. Марина знала Кузнєцова, адже вони жили неподалік одне від одного в тихому районі на околиці Києва, де сусіди всміхалися одне одному і важким гріхом було пройти повз і не привітатися. Знала, і, як не смішно було визнати, він їй здавався доволі привітним, хоча й трохи зверхнім чоловіком.

Це було раніше, а зараз він сидів надто близько, випускав дим їй в обличчя і говорив про 58-у статтю.

Усі довкола знали не тільки про суть 58-ї статті, а й про діяльність так званих органів, які приплітали ту статтю винним і безневинним.

«Трійки». Так їх називали.

До «трійок» входили люди, які поєднували у собі слідство, звинувачення і суд. Ловили, обирали тих, хто годиться для спокути за здійснені або ж вигадані злочини, оголошували вирок, як ото зараз Марині, й виконували його.

Люди, які не просто звинувачували, а й відповідали за виконання вироків. Плітки про виконання вироків ширилися Києвом, як навала комах літньої днини. Одні казали, що приречених в’язнів страчують просто в камерах, а інші заперечували: вивозять за місто, ставлять на краю рівчака, стріляють у потилицю, а тоді закопують у заздалегідь виритих ямах.

Люди, які слухняно слідували указам і чітко виконували постанову Політбюро ЦК ВКП(б), в якій чорним по білому описувалося, хто ж такі антирадянські елементи.

Люди, які вирішували, яку категорію звинувачення приліпити затриманим — першу чи другу. Перша — розстріл. Друга — ув’язнення. І ніхто не знав, що краще, а що гірше.

Люди, для яких служіння партії було сенсом життя.

І одним із тих, хто керував процесом відбору і покарання негідних елементів, був Кузнєцов.

— Вам відомо, що відбувається після встановлення провини? — хрипко запитав каратель.

— Так, — збрехала, бо ж хіба мало значення те, що вони їй готували. Розуміла єдине — її або вб’ють, або ув’язнять, а потім уб’ють. Майбутнє чітко постало перед очима, от тільки як реагувати на подібне, не відала.

Марина поклала руки на коліна й ледве чутно зітхнула. Лишилося не так уже й багато. Вона це знала.

Знала, що, будучи звинуваченою за 58-ю статтею, приречена.

Як знала і те, що жоден адвокат не захоче братися за подібну справу. Адже в ці дні не варто сподіватися ні на оскарження вироку, ні на клопотання про помилування. Навіть якщо хтось і насмілиться просити чиєїсь допомоги, то жоден захисник не зважиться йти проти правлячого режиму, адже тим самим наразить на небезпеку себе і своїх рідних.

Замкнене коло, в яке потрапляли без вини винуваті.

Кузнєцов, який сидів навпроти й мляво перекладав папери, невдовзі вирішить її долю. Мине, можливо, хвилина або ж дві, і вона почує, до якої категорії належить її звинувачення.

— Мені прикро, що так сталося, — сказав він.

Зазвичай, коли хтось вимовляє такі слова, в них чується щирість і співчуття. А тут була тільки якась зловтіха.

Петро Кузнєцов відвів погляд убік, ніби мусив про щось подумати. А Марина його роздивлялася — тонкі зморшки навколо очей, випрасувана сорочка, годинник на руці.

У нього є дружина і дві доньки — віком десяти й семи років. Дружину звати Тетяна. Привітна, усміхнена жінка, яку Марина часто бачила в булочній. Вони не раз подовгу говорили, доки стояли в черзі, питали одна одну про самопочуття, обмінювалися жартами, теревенили про буденні клопоти. Тетяна сама з Підмосков’я, а коли вийшла заміж за Петра, довелося їздити за чоловіком, якого партія направляла в різні міста.

«Я вже звикла, — поділилася жінка з Мариною, коли обидві вийшли з крамниці, — Київ мені подобається, і доньки призвичаїлися. От тільки у Петра багато роботи. Особливо зараз».

Не було в Тетяні пихатості чи зверхності, вона була схожа на слухняну вівцю, яка сумирно слідувала за чоловіком. Але для Марини це не стало приводом пройнятися до неї повагою або ж розумінням. Марині було байдуже, звикли вони до Києва чи ні.

Спершу вона придивлялась до Тетяни, ніби намагалася збагнути, що за птаха ця московська дама — гарно вбрана, з охайною зачіскою й акуратно нафарбованими вустами. А потім Марину почала цікавити інформація про Петрову роботу, яку дозовано видавала Тетяна, адже плітки поширювалися швидко і жодна з них не була втішною. Тому Марина не раз міркувала, що будь-яке слово, сказане Тетяною, колись зможе допомогти. Наївна, знала б вона.

«Справді? Багато працює?» — вдавано здивувалася Марина, бо про те, що Петро став катом, теревенили всі навколо.

«Так. Він такий заклопотаний, — невгамовно продовжувала Тетяна, — працює допізна, буває, навіть у суботу й неділю летить на роботу».

«Певно, йому подобається», — з сумною іронією в голосі вела Марина.

«Так, дуже».

«Нехай йому щастить», — кинула наостанок і пішла в напрямку свого будинку.

Нехай йому щастить.

А йому й щастило, вона не сумнівалась. Ось іще мить — підпише документ або ж про розстріл, або ж про ув’язнення — покладе його на купу таких самих тек і піде додому.

А там на нього чекають Тетяна й дві доньки. І вечеря на столі, застеленому скатертиною з китицями. А на тарілках — картопля, ковбаса, риба, овочі, фрукти… І затишок. М’яка постіль, в яку він ляже пізньої ночі, пригорнеться до Тетяни, вдихне запах її тіла, заховає обличчя у густому волоссі. І засне — тихим мирним сном.

Але це буде згодом. Трохи пізніше.

Бо нині він має одну справу — засудити Марину.

— Отож, Маріє Ходоровська…

— Марина! — чітко мовила.

— Що?

— Марина. Не Марія.

Він глянув на неї, примружившись. Придивлявся пильно і довго. А зморшки навколо очей стали помітніші, виразніші.

— Чому? — запитав.

— Бо Марія звучить недоречно в цих стінах.

— Тобто? — не тямив Петро.

Вона втомилася, тому пояснювати й задовольняти його цікавість не збиралася. Їй ніколи не подобалось, коли її кликали Марією. Надто ніжно це ім’я звучало, надто пестливо й мелодійно. Так можна кликати ту, в кого м’який характер, лагідна вдача. А вона називала себе Мариною.

Чоловік втямив, що відповіді не дочекається, й узявся писати щось в паперах. Вона опустила очі й перебирала пальцями тканину на синій сукні, яку замовила у відомого київського кравця Назарія Трохимова. Пошив майстерно, не придерешся. От тільки за ті дні, що Марина провела в ув’язненні, тканина покрилася пилом і втратила блиск.

— Отож, Маріє… Точніше, Марино Ходоровська, вас засуджено за статтею 58-ю до восьми років ув’язнення.

Отак просто.

Його голос не здригнувся. А на її обличчі не відобразилося ні здивування, ні розпачу. Жодної емоції.

— До восьми років ув’язнення, — сказав він, навіть не відірвавши погляду від документів. Сказав так, ніби запитав, чи піде вона на нову прем’єру в драмтеатр, бо його Тетяна не має компанії. Слова прозвучали буденно. Нічого дивного, адже подібну фразу він вимовляв по кілька разів на день.

— За що? — поцікавилася Марина.

Чоловік відклав документи, опустив руки на стіл й усміхнувся:

— За те, що ви дружина ворога народу.

Тієї миті легке здивування промайнуло в її очах. Здивування, бо епілог цієї історії ні в які рамки не тулився.

— Дружина ворога народу? — перепитала.

— Так.

Виходило, що її чоловіка Бориса Ходоровського, який тільки те й умів, що плести язиком де треба й не треба, особливо тоді, коли нап’ється, — визнано ворогом народу. Її чоловіка, якому партія, комунізм, ідея, блаженство радянської епохи були по цимбалах. Чоловіка, який з власних причин зневажав партію, але тримав ту зневагу при собі, допоки в захмелілій голові не виринали нові анекдоти, якими він сипав направо й наліво. Чоловіка, який мав гроші й нерозважливо їх витрачав, який любив ресторани, горілку, смачну їжу, гарні костюми й вважав, що життя надто коротке, аби нехтувати його спокусами.

Борис любив життя, воно його вабило. А Марина полюбила його саме за ту ненаситну спрагу, з якою він проживав кожен день. Він кохав її — вона була в цьому певна, — але завше ховав свої емоції. Бо ніколи й нічим не переймався. Точніше — майже ніколи й майже нічим. Борис звик жити заради себе, тільки задля власного задоволення. Навіть Маринині хвилювання його не зачіпали. Спершу її це влаштовувало. Трохи захоплювало. Однак із часом усе полетіло шкереберть…

І от Борис — ворог народу.

А вона — дружина ворога народу.

Нонсенс, парадокс, нісенітниця.

Вона не знала, доки ці думки крутилися в голові, що весь цей час всміхається. Сама до себе, ніби якщо осмислить і зможе зрозуміти, то прийняти буде легше.

— Чому вам смішно? — запитав Петро Кузнєцов.

Думка, яка з’явилася й одразу зникла, — може, йому пояснити?

Але не стала.

Намагалася стримати сміх, але так і не змогла. Зрештою на весь кабінет ГОЛОСНО ЗАСМІЯЛАСЯ.

*

(…ГОЛОСНО ЗАСМІЯЛАСЯ і взяла келих з вином зі столу. Вони з Борисом пішли в ресторан. Часто ходили, доки тріщина, завбільшки як широка річка, не розколола їхні стосунки.

— За що вип’ємо? — запитала Марина.

— За тебе, — мовив він.

Вона знову засміялася. Захмеліла й окрилена, ніби відірвалася від землі й здійнялася в небо, пригубила червоне вино й обвела поглядом простору залу ресторану.

Того вечора тут було людно й гамірно. Розслаблені відвідувачі, відкинувшись на спинки стільців, смакували стравами. Жінка за сусіднім столиком насуплено дивилася на літнього чоловіка, який спопеляв поглядом Марину.

Не вперше вона ловила на собі погляди чоловіків. Закличні й відверті, вони їли й роздягали її очима.

Борис ревнував. Шалено казився, коли вона хихотіла до когось або ж усміхалась у відповідь на пронизливий погляд.

Марина була гарною. Знала це й користувалася цим. Завдяки своєму шарму й білосніжній посмішці вона отримала роботу секретарки директора київської лікарні. Одного дня постукала у двері й сказала, що прочитала оголошення. Вбрана була в строгий костюм й бежеву блузку, акуратно вклала волосся й широко всміхалася. Чітко відповідала на поставлені запитання, була впевненою в собі, адже знала, що роботу, на яку претендувала, цілком осилить. Марина вдавано соромилася, коли директор незграбно жартував, а вже наступного дня вправно вистукувала на друкарській машинці в його приймальні.

Середня на зріст і струнка. Чорне густе волосся до плечей, високе чоло, гострі вилиці й темно-зелені очі, які блищали, коли вона сміялась. І тоді, коли гнівалася.

«Ти говориш поглядом, — часто казав Борис. — У твоїх очах можна прочитати всі твої думки». Марина кивала, мовляв, звісно, що можна, а подумки заходилася від сміху, бо її думки були винятково її думками. І ні з ким вона ділитись ними не збиралася.

— Я шаленію від тебе, — муркотів Борис, і Марина вже уявляла, якою гарячою буде ця ніч.

З дня їхнього весілля минуло два місяці. Вона була певна, що щастя поруч, варто тільки простягнути руку. А Бориса тієї миті вважала хорошим супутником життя. Привабливий, з почуттям гумору й галантними манерами. Високий, рудоволосий, з широкими плечима й довгими руками. Коли він одягав костюм, вона завше палко цілувала його перед дверима. На роботу він ішов першим, бо працював на іншому кінці Києва. Йому пророкували перспективне майбутнє на київському машинобудівному заводі «Більшовик». Якось розповів, що влаштувався туди завдяки зв’язкам рідного дядька, материного брата, котрий займав на тому ж заводі високу посаду. Дядько подбав, аби завод виділив Борисові квартиру, а це було неабияким проявом не тільки великодушності, а й впливовості. Марина не допитувалася і не заглиблювалась у подробиці ні Борисових родинних зв’язків, ані дядькового впливу. Їй достатньо було того, що Борис її полонив і захопив собою, а приємним плюсом у стосунках стало відкриття, що чоловік досить забезпечений.

«Де ти береш гроші?» — якось запитала Бориса.

«У мене небідна сім’я. Особливо бабця, яка після смерті всі заощадження передала улюбленому онукові».

«І ти їх тринькаєш?»

«Життя надто коротке, аби трястися над грошима», — з цим Марина була згодна.

«А батьки знають?» — несміливо запитала.

«Мене це мало обходить», — відповів і відвів погляд. Він не хотів розмовляти на цю тему, а вона й не наполягала. Лишень подумки відзначила, що Борис про батька не згадував, а тільки про маму, дядька і бабцю, мамину маму. Здогадувалася, що всі зв’язки, які підтримує з родиною, стосуються материної лінії.

Втім, у кожного свої таємниці або ж болючі спогади, про які не хочеться ні згадувати, ні говорити.

— Ми гарна пара, — мовив Борис, коли вони рушили до виходу з ресторану.

— А хто прикраса цієї пари? — запитала Марина й ухопилася за його руку, бо мало не впала.

— Ти, — поцілував її в щоку, — я люблю тебе всяку.

— Тобто? — різко спинилася вона й вирівняла спину. На ній була довга бордова сукня, чорні туфлі на високих підборах, а червона помада сяяла блиском.

— І п’яну, і тверезу, — засміявся Борис.

— Хто б казав, — засміялася у відповідь, — я теж тебе люблю.

Вона не напивалася до провалів у пам’яті. Не напивалася так, як, буває, напиваються люди, коли не мають міри.

Марина любила дороге вино, вишукані страви, якісний одяг, солодкі парфуми. Любила все те саме, що любив Борис. Любила стан, коли перше захмеління туманило розум. Коли світ видавався іншим — не таким гострим, строкатим і набундюченим. Любила, коли перші ковтки зігрівали нутрощі, а в роті лишався кисло-солодкий присмак.

Вона любила гарно жити.

Ніч була тепла. Вуличні ліхтарі дарували скупе жовте світло. На вулиці ані душі. Марина всміхнулася, бо, покинувши задушливе приміщення, відчула себе вільною. Взяла Бориса під руку й ГЛИБОКО ВДИХНУЛА...)

*

ГЛИБОКО ВДИХНУЛА й одразу ж пошкодувала. Не те місце, де можна вільно дихати, жадібно ковтати повітря й насичуватися свіжістю, яка б потрапляла в легені. В грудях стиснуло, а в горлі зашкребло.

Кімната, в якій тримали ув’язнених жінок, була схожа на лисячу нору. Низька стеля тиснула на голову, місця, де вони сиділи пліч-о-пліч, мало, на стінах відлущена штукатурка, яка щоразу обсипалася, коли торкаєшся її рукою.

І сморід.

Кислий запах немитих тіл, від якого Марина втомилася морщити носа. Від неї тхнуло так само. Неприпустимо не давати людям помитися й гідно задовольнити власні потреби. Але це питання, здавалося, хвилювало тільки її. Решта жінок…

Були загнаними й приниженими.

Місце, де помирає надія.

Праворуч від Марини сиділа молода дівчина років дев’ятнадцяти. Худа як тріска, з величезними запалими синіми очима, що нагадували воду в глибокому озері. Вона колись була гарна. Марина уявила, як це дівча розчісується перед дзеркалом, вкладаючи неслухняні кучері. Як поспіхом вибігає з під’їзду, гучно зачинивши важкі двері, а на тротуарі її чекає хлопець. Вони йдуть алеєю, тримаючись за руки, а вітер розгойдує її довгу легку сукню. Раніше ця дівчина жила вільним життям, доки не потрапила сюди.

Якщо її засудили на вісім років, то якою вона буде після звільнення? Що залишиться від цього кістлявого тіла?

Її звали Варвара. Марина чула, як старша опецькувата жінка на ім’я Віра називала її Варварою. Мабуть, її мама.

Ув’язнено обох — і матір, і доньку.

Дружину й дитину ворога народу.

Якось так.

Варвара важко дихала, ніби повітря от-от мало закінчитися