Порцелянова лялька: Роман

By Наталія Чайковська

Чоловік Марти знайдений мертвим. Друзі їй спів­чувають, але Марта нарешті почувається вільною. Усе почалося 5 років тому. Тоді Марта переживала важкий період після смерті матері. Тому, коли познайомилася з чоловіком, який запропонував шлюб, вона довго не вагалася, вважала, що новий старт допоможе пережити втрату. Але невдовзі почало відбуватися щось дивне. Життя Марти перетворилося на пекло. І, здавалося, вихід з цього пекла був тільки один...

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: Sep 7, 2022
• ISBN: 9789666880874

Book preview

2021 рік

Червень

Четвер

Похоронна процесія рухається в напрямку кладовища. Попереду — хрести, хоругви, півчі, а за ними повільно, риплячи колесами, їде машина, на якій лежить тіло мого чоловіка.

Сьогодні прохолодніше, ніж було в попередні дні. Вітер хитає верхівки дерев, гойдає їх, ніби заколисуючи, лоскоче моє тіло і грається підстриженим волоссям. Нарешті я позбулася тих довгих клятих локонів, які протягом п’яти років вважала тягарем і водночас порятунком.

До мене підходить Оксана, з якою ми працювали в дитячому садку, бере під руку і шепоче:

— Мені так шкода, Марто. Страшно уявити, що тобі довелося пережити протягом останніх днів, — висловлює співчуття колишня напарниця.

Зітхаю і втягую голову в худі кістляві плечі. Вона й гадки не має, що мені довелося пережити протягом останніх п’яти років.

Оксана лишається позаду й приєднується до натовпу. Так краще. Мені зараз не потрібне товариство.

Заходимо на територію кладовища, а мені хочеться розвернутися і втекти геть. Асфальтовані доріжки тягнуться вздовж могил. Я ступаю тихо, ледве торкаючись землі. Чітко чую кроки за спиною, а своїх не чую. Я звикла пересуватися тихо, беззвучно, так, ніби мене немає, ніби йде не людина, а тінь. Цієї звички я теж хочу позбутися.

Звертаємо праворуч, і в кінці ряду помічаю викопану могилу, вона ховається за хрестами і пам’ятниками незнайомих мені людей. Опускаю голову, намагаючись заховати обличчя. Сльози не течуть. Чому я не ридаю? Не втрачаю свідомість?

Здригаюся від доторку до плеча. Повертаю голову й бачу Максимового шефа. Якщо не помиляюся, його звуть Андрієм Андрійовичем.

— Прийміть мої щирі співчуття, — промовляє він і спітнілою долонею стискає мою руку.

Чому вони вирішили, що я хочу чути співчутливі слова? Уявляю, як усі присутні, а їх досить багато, вишикуються у чергу, аби мене втішити, заспокоїти й підтримати.

За сьогоднішні пів дня я чула мільйон разів: прийміть співчуття, мені шкода, тримайтеся, мужайтеся, така втрата, така безглузда смерть, усі ми будемо там, хай спочиває і нас дожидає… Добре, добре і ще раз добре. Хай так і буде.

Я безнадійна. Все роблю не так. Відчуваю не так. Мислю не так. Мені невтямки, що роблять у таких випадках, тому вирішую просто мовчати.

Важко зітхаю й чую, як моє багатозначне й гірке зітхання перекриває шарудіння сотень кроків за моєю спиною.

Ми зупиняємося біля глибокої ями, куди за пару хвилин опустять Максимове тіло. Люди стоять близько одне біля одного, чую їхнє дихання і сопіння.

Втуплюю погляд у купу піску, під яким заховається Максим, вдивляюся в напис на табличці, прикріпленій до металевого хреста, тоді змахую долонею піт з чола й знову зітхаю.

Всередині мене порожнеча. Пустка заполонила думки й оселилася глибоко в серці. Немає жодних емоцій, немає відчуття втрати. І мені не болить.

Священник ходить навколо могили, розмахує кадилом і щось бурмоче собі під ніс.

Моє тіло скували кайдани. Руки закостеніли, ноги німіють і підкошуються, спина заклякла. Хочу додому. Хочу зачинити двері й заховатися від усього світу. Хочу втекти подалі від співчутливих нещирих слів, від поглядів, сповнених жалю, від людей, які не розуміють, який вагомий і відповідальний сьогодні день.

Хочу крикнути священникові: «Чому так довго? Швидше. Нехай уже все закінчиться. Я не можу цього витримати».

Може, він прочитав мої думки, бо велить усім прощатися з покійним. Оскільки Максимова мама не приїхала на похорон, чим зовсім мене не здивувала, я маю право першою попрощатися. Віра, Максимова сестра, сидить на інвалідному візку й мовчки спостерігає. Її руки стиснуті в кулаки, на голові чорний прозорий шарф, а на колінах лежать дві троянди. Вона не плаче.

Підходжу до труни, нахиляюся й ціпенію. Максимове обличчя змінило колір, він не схожий на себе. Вуста посиніли, щоки запали, а навколо очей утворилися фіолетові кола. Мушу схилитися і поцілувати його холодний лоб, та усвідомлюю, що не зроблю цього. Це занадто, такі випробування вище моїх сил. Падаю навколішки. Я не можу. Я нездара. Затуляю обличчя долонями, і крик, випущений із грудей, здіймається аж до верхівок дерев, які досі колишуться від вітру.

Кричу голосно, пронизливо й щиро. Кричу так, як ніколи в житті не кричала.

До мене підбігає Руслан і, поклавши руки на плечі, шепоче:

— Заспокойся. Опануй себе. Все позаду.

Мої плечі трусяться, тіло здригається й сіпається. Чую навколо шурхіт і перешіптування чужих мені людей.

— Бідолашна Марта. Так побивається, — каже котрась із наших сусідок, з якими ми ніколи не спілкувалися.

— І не кажіть. Така втрата, — відповідає інша.

— А він так безглуздо помер.

Говорять ті, з ким ми навіть не віталися. Ті, хто не знав Максима, а мене пам’ятав іще дитиною. Як вони можуть шепотітися?

Господи, чому б цим людям просто не заткнутися? Це все не може бути правдою. Вони знущаються з мене своїми традиційними репліками.

Руслан тягне мене на асфальтовану стежку й трясе за плечі.

— Заспокойся, Марто.

— Угу, — мугикаю.

Моя голова теліпається на плечах, як надувний м’яч. Це відчуття мені знайоме, коли здається — ще мить, і вона відвалиться й покотиться.

— Добре, — опанувавши себе, кажу, — не хвилюйся. Все буде добре.

Близько третьої похорон закінчується і Руслан відвозить мене додому. Він пропонує скласти компанію, але я прошу його залишити мене.

Заходжу в дім і прямую до ванної кімнати. Напускаю воду і занурююся. Вода трохи прохолодна. Освіжає й бадьорить.

Надвечір, коли перші сутінки сіріють у повітрі, відчиняю вікно й сідаю на підвіконня. Чую цвіркуна і всміхаюся.

Згодом іду на кухню й відкорковую пляшку вина, наливаю червоний напій у келих і знову всідаюся на підвіконня.

На небі з’являються перші зірки. Ніч пахне свободою.

Легкий вітерець заповзає в кімнату. Висовую голову з вікна і, дивлячись на зоряне небо, голосно кажу:

— Боже, я дожила до цього дня. Невже насправді він настав?

Надпиваю вино, і мій голосний сміх злітає до зірок.

2016 рік

Вересень

Середа

— Ти все зібрала? — чую голос за спиною.

До кімнати заходить Богдана і сідає на ліжко. Їй майже тридцять, а схожа на підлітка: коротка стрижка, сяйливі зелені очі, високе чоло і жодної зморшки на обличчі.

— Не чула, коли ти прийшла, — кажу й запихаю весь непотріб з шухляди до косметички.

Богдана жує жуйку і спостерігає за моїми рухами. Потерті джинси, біла майка, поверх якої накинута джинсова куртка. Мені її не вистачатиме, особливо тих беззмістовних балачок про останні крики моди й тупого начальника відділу, який мацає дівчат у коридорах редакції. Богдана вже чотири роки працює в інтернет-виданні, отримує непогану зарплату і щовечора обіцяє собі звільнитися за першої-ліпшої нагоди. Як на мене, причин для нарікання у неї немає, адже навіть грошей їй платять удвічі більше, ніж мені за мою роботу вихователькою в дитячому садку.

— Коли ти забереш речі? — питає Богдана.

— Не знаю, можливо, в понеділок.

— Марто, ти з глузду з’їхала? — вигукує вона. Вона завжди вигукує, викрикує і при цьому махає руками. — У тебе в неділю весілля, а ти плануєш возитися з цим барахлом наступного дня після вінчання?

— Ми не будемо вінчатися, — кажу й ховаю погляд.

— А-а, — тягне вона, — тільки зареєструєте шлюб.

Дістаю з шафи взуття й кладу на дно чорної дорожньої сумки. Речей небагато, приданого немає, отож я, як бідний родич, усе втрамбую в одну валізу.

— Фотографії хоч покажеш? — питає Богдана, і в її голосі чути нерозуміння.

Навіщо вона так? Сідаю поруч неї на ліжку і зітхаю.

— Ти образилася? — запитую, хоча знаю відповідь.

— Ні, не переймайся. Це ж твоя справа і твоє весілля, кого хочеш, того і запрошуєш.

— Ми нікого не запрошуємо. Це буде скромна церемонія без шуму.

— Це ти так вирішила? — в її питанні чується гіркий присмак, і мені хочеться, щоб вона замовкла.

— Не я. Ми вдвох вирішили.

Богдана кладе голову мені на плече, і я вже сумую за нею. Три роки ми разом знімали квартиру, готували один суп на двох, обмінювалися одягом, шепотілися ночами, втішали одна одну і реготали, дивлячись комедії. Я про Богдану знаю все: розумію її настрій з одного погляду, ціную відвертість, мирюся з вибуховим характером. Знаю напам’ять усі пісні Олександра Пономарьова, бо вона його боготворить, через день готую плов за рецептом моєї мами, бо Богдана каже, що смачнішого ніколи не куштувала.

Як могла, я підтримувала її, коли вона розірвала стосунки зі своїм хлопцем і втратила дитину. Викидень психологічно травмував Богдану, хоча вона вдавала, що давно змирилася з втратою. Тепер вона заливає горе дешевим вином у нічних клубах, курить якусь траву, від якої у неї тьмариться у голові, і щоночі спить з якимось іншим чоловіком, пояснюючи це тим, що здійснює акт помсти за те, що її колись кинули.

Знаю її так, як не знає вона мене. Я звикла замикати свої страхи й проблеми, намагаюсь не відкриватися людям, і це мене влаштовує.

— Ми будемо бачитися, — кажу, аби хоч щось сказати.

Вона мовчить, і гнітюча тиша важкою брилою давить мені на груди. Причина одна — їй не подобається Максим, як і вона йому. Спочатку я гадала, що глибоко в душі Богдана мені заздрить, однак тепер розумію, що тут щось інше.

Вона підводиться з ліжка і йде на кухню. Лишаюся в кімнаті й прокручую в голові уривки розмови. Чому вона так себе поводить?

Ніколи раніше Богдана не дозволяла собі втручатися у моє життя, не нав’язувала власного бачення, не кидала висловлювань з приводу мого рішення. Щось було не так. Чи, може, я занадто намагаюся вберегти свій світ від стороннього ока? Чи це звичайне хвилювання? Певно, так, адже всі наречені хвилюються і зважають на те, що не варте уваги.

Внутрішній голос нашіптує й нашіптує, ніяк не може заспокоїтись. У серці оселяється нав’язлива тривога.

До кімнати зазирає Богдана, тримаючи в одній руці бутерброд з ковбасою, а в іншій кружку з чаєм, і каже те, що остаточно вибиває ґрунт у мене з-під ніг:

— Знаєш, Марто, або твій Максим звичайнісінький скупердяй, або насправді такий, як я про нього думаю, — кидає вона, але так і не озвучує своїх думок щодо мого майбутнього чоловіка.

Мовчки відвертаюся від Богдани, дістаю старий ранець і починаю акуратно складати свою невеличку колекцію порцелянових ляльок.

Вересень

Четвер

Кабінет Зої Павлівни розташований у кінці коридору. Відпрацювавши першу зміну в садочку, йду до завідувачки. Діти сплять, про що свідчить не притаманна цьому місцю тиша.

Зоя Павлівна оперлася на спинку високого крісла, потонувши в ньому. Окуляри в тонкій оправі тримаються на кінчику носа, і мені хочеться їх трохи підсунути. На тонкі вуста нанесено густий шар червоної помади, на щоках стільки пудри, що вона от-от посиплеться, а очі губляться на яскраво нафарбованому обличчі. На зріст вона висока, широка в плечах і має швидше чоловічу, ніж жіночу статуру. Це особливо кидається у вічі, коли вона вбирається в сукню — тоді плечі видаються аж надто кремезними.

У кабінеті завідувачки садка стіни обвішані грамотами й дипломами; там, де лишилося вільне місце, вона втулила портрет Шевченка, а зверху вчепила вишитий рушник. Типовий кабінет типової завідувачки.

— Заходь, — каже, помітивши мене в дверях.

Про весілля знає весь садочок, адже, як любить повторювати Зоя Павлівна, «ми одна родина, і секретів між колегами не може бути». З її трактуванням я не згодна, проте свою думку тримаю при собі.

— То коли? — питає і пильно вдивляється мені в очі.

— У неділю.

— В цю неділю? — здивовано перепитує.

— Так.

Мої короткі відповіді їй не подобаються, однак нічого не можу з собою вдіяти. Я не з тих, хто засяде в кабінеті начальниці й патякатиме про приготування до весілля: від фати аж до планів відносно майбутніх дітей. Смішно, але якби мене запитали про фату, то я знітилась би, адже вбрана буду у звичайнісіньке плаття бузкового кольору. І щодо дітей планів у нас ніяких немає. Принаймні поки що.

Зважаючи на це, розумію, що я нецікавий співрозмовник і весілля у мене буде нецікаве — примітивно просте й банальне. Звісно, за мірками пліткарок нашого садка.

— Підпишете заяву? — кладу на стіл аркуш з нахиленими вправо літерами.

— На скільки днів? — спершу питає Зоя Павлівна, а тоді переводить погляд на написане.

— На два.

Її брови від здивування підскакують і ховаються за гривою русявого волосся. В цей момент вона схожа на клоуна, який вдало імітує приголомшеність.

— На два? — перепитує.

— Так.

— Але ж… Так мало. Я можу відпустити тебе на тиждень.

— Ні, дякую, — веду своє, — двох днів досить.

Вона міркує і не намагається приховати свого збентеження.

— Ми не поїдемо у весільну подорож, — кажу, не розуміючи навіщо.

Мої слова звучать, мов виправдання, хоча я не збираюся виправдовуватись. Кому яке діло? Моє весілля — це моє весілля. Моє подружнє життя — це моє подружнє життя.

— Авжеж, — каже Зоя Павлівна, і її брови поволі повертаються на місце, — не в тому річ. Звичайно, не кожен із нас може дозволити собі весільну подорож. Я всього лише подумала, що тобі хотілось би відпочити, облаштуватися на новому місці.

Мовчу. Що тут скажеш?

— Ти ж переїдеш до нього? — питає й свердлить мене поглядом.

Гадаю, я зменшуюся в розмірах.

— Так, переїду.

— У нього квартира?

Чорт, що їй до того? Квартира, палац чи хлів? Чому людям так конче потрібно запхати носа у чуже життя і винюхати всі подробиці?

— Квартира. Малосімейного типу, — крізь зуби проціджую. Кладу руки на коліна і почуваюся школяркою, яку викликали в кабінет директора школи.

— А, — протягує Зоя Павлівна і поправляє окуляри, — може, краще було б у твого батька оселитися?

Пішла в хід важка артилерія — поради, якими завідувачка сипле направо й наліво. Зоя Павлівна добре знала мою маму, тому повсякчас пояснює свою турботу про мене материнськими почуттями. «Ти ж мені мов дочка», — часто полюбляє казати завідувачка, і я певна, що вона вважає, ніби давні приязні стосунки з мамою дають їй право втручатись у моє особисте життя. Але я так не думаю.

— Ну, як хочеш, — зітхає вона й підписує заяву, — я хотіла, як краще.

— Дякую, — відповідаю й намагаюся всміхнутись. Хоча не бачу себе у дзеркало, та знаю, що посмішка крива й натягнута, а очі сполохані й перелякані.

— Марто, — гукає Зоя Павлівна, коли я рушаю до дверей кабінету, — зичу щастя.

— Дякую, — знову видушую посмішку й виходжу в коридор.

Вересень

Неділя

Наш шлюб реєструє жінка, яку я б хотіла запросити на якесь зі свят у дитячий садок, щоб вона зіграла роль Баби Яги або Бабая. Гримуватися й вживатися в роль їй не треба — такою, видно, вродилась. Довгий горбатий ніс, прищулені очі й широкі густі брови.

Дивлюся на Максима, і здається, він зараз зарегоче. Мені не до сміху. Це ж наше свято, й отаке чудо має оголосити нас чоловіком і дружиною.

На мені бежеве плаття, яке вранці Богдана дістала зі своєї шафи і, шалено махаючи руками, наказала вдягнути. Бачте, мені не личить бузковий колір і плаття, в яке планувала вбратись я, надто просте й буденне. «Хочеш бути як курка?» — лементувала вона. Я здалась і підкорилась її волі. Тріумфуючи, вона вкотре обізвала Максима скупердяєм, оскільки, згідно з її уявленнями, він мусив би знати про мою нікчемну зарплату і подбати про вбрання. Бежеве плаття гарне, не заперечую, проте трохи тисне мені в грудях, і тому я почуваюся скуто.

Богдана подбала про мій макіяж і пів ранку бігала навколо мене, наносячи останні штрихи. Вийшло нівроку, однак страшенно хочеться вмитись, бо здається, що шкіра на обличчі стала картонною — не дихає і вже починає свербіти.

Нарешті Баба Яга завершує коротку церемонію й велить нареченому поцілувати наречену.

— Тепер ти моя, — каже Максим і схиляється наді мною.

На вулиці жадібно ковтаю свіже повітря. Ми сідаємо в авто й прямуємо до ресторану «Царська вечеря», де Максим замовив столик.

Робимо замовлення. Офіціантка весь час усміхається, і її нещира посмішка й примружені очі нагадують мені жінку, котра реєструвала наш шлюб. Може, вони родичі?

Максим розповідає про роботу, тішиться своїми досягненнями й тим, що має найкращі показники з продажу квартир серед колег. Він працює агентом з нерухомості, займається пошуком покупців, допомагає клієнтам з оформленням документів.

Вино зігріває мене зсередини, я розслабляюся й ніжусь у затишній атмосфері. Трохи захмелівши, спираюсь на спинку м’якого крісла й милуюся своїм чоловіком.

Максим вищий за мене, плечистий, з суворою поставою. Вираз його сірих очей гострий і впертий. На ньому дорогий молочного кольору костюм, біла сорочка й до блиску начищені туфлі. Густе русяве волосся акуратно зачесане. Знаю, що він працелюбний і наполегливий. У голосі звучить сила й упевненість, і, маю визнати, цим він нагадує мого батька. Максим рідко сміється, попри те, що полюбляє жартувати й знає безліч анекдотів. Він начитаний, розумний і має хорошу пам'ять. Приміром, вражає мене фактами, які ніколи не знайшли б місця у моїй голові. Подумки називаю його ходячою енциклопедією.

— Ти мене слухаєш? — питає Максим і кладе праву руку на мою.

— Так, просто задумалась.

— Поділись зі мною, які думки літають у голові нареченої.

Замість відповіді дарую йому усмішку.

Приносять десерт. Я озираюсь навколо і помічаю, що відвідувачів у ресторані мало. За столиком в іншому кутку великої зали сидять дві жінки і про щось жваво розмовляють. Видно, вони в таких закладах почуваються як риба у воді, не те, що я.

Тьмяне світло майже не потрапляє на наш стіл, і я ніжусь в обіймах напівтемряви. Ми наче на безлюдному острові, усамітнені й щасливі.

— Цього місяця у мене добрі показники, — голос Максима повертає мене з роздумів, — я вже продав три квартири.

Не знаю, як реагувати. Три — це багато? Певно, так, якщо він каже, що показники добрі.

Мабуть, Максим помічає розгубленість на моєму обличчі, тому пояснює:

— Не кожен агент з нерухомості може влаштувати продаж трьох квартир у Луцьку за такий короткий термін.

— Ти молодець, — хвалю його. І наступної ж миті картаю себе за неуважність до свого чоловіка.

Він задоволено всміхається і бере келих.

— За нас, — виголошує.

— За нас, — підтримую тост і пригублюю сухе виноградне вино.

Ми теревенимо на різні теми, правильніше сказати, Максим говорить, а я слухаю. Його трохи хрипкий голос оповиває мене.

Невдовзі Максим кличе офіціантку і просить розрахувати нас.

— Гарно посвяткували, — чи то до мене, чи сам до себе каже він.

— Так. Гарно.

— Ти не образилась, що ми нікого не запрошували?

Хвилину я зволікаю з відповіддю, бо перед очима стоїть лице ображеної Богдани. А ще ж Ярослава не знає. І своєму братові Андрію я нічого не казала. Відчуваю, як вино разом із соромом гепає в голові, а щоки наливаються багрянцем. Добре, хоч освітлення тьмяне.

— Не бачу в цьому нічого поганого, — нарешті з моїх вуст злітає відповідь, — це ж наше свято, і ми маємо право самі вирішувати, як його відзначати.

— Розумничка, — шепоче Максим.

Відчуваю в роті гіркий присмак. По-перше, мені не подобається, коли мене називають «розумничкою», з однієї простої причини — так колись називав мене батько. Та й називав не для того, аби похвалити, а навпаки — щоб підкреслити мою недолугість. По-друге, направду вважаю, що ми вчинили неправильно, не запросивши нікого з рідні та друзів. Нехай у нас не таке велике коло людей, з котрими можна було б розділити цю радість, але ж вони є.

Втім, що зроблено, те зроблено.

Засмучувати Максима мені аж ніяк не хотілося, тому, коли він запропонував відзначити подію у вузькому колі, я погодилась. Незважаючи на те, що не зовсім розуміла, наскільки це коло буде вузьким.

Офіціантка приносить рахунок. Максим дістає гаманець, а тоді дивиться на суму. В його очах спалахує гнів. Мить, усього лише мить той вогонь відбивався у погляді, але мені чомусь стає незатишно.

— Ну й ціни у вас, — каже Максим і дістає гроші, — навряд чи такі розцінки приваблять багатьох клієнтів.

Офіціантка продовжує нещиро всміхатись, а я готова крізь землю провалитися, розчинитися, випаруватися.

Максим удруге перераховує гроші. Видно, боїться помилитись і дати більше потрібного. Офіціантка терпляче чекає, а я нервово кусаю нижню губу і, заховавши руки під стіл, тру долоні.

Вересень

Понеділок

Надворі похмура погода, небо затягнуло важкими хмарами. Гадаю, дощитиме.

Максим збирається на роботу, а я закуталась у його синій махровий халат і спостерігаю за чоловіком. Він дістає з шафи білу сорочку, обирає підходящу краватку і натягує штани.

— Я хотіла сьогодні перевезти речі. Ти не міг би мені допомогти?

— Певно, ні. У мене на сьогодні заплановано багато справ. Тому мусиш упоратись без мене, — каже він і заправляє сорочку в штани.

— Добре. Якось довезу, — промовляю й прокручую можливі варіанти виходу з ситуації. Сумка насправді одна, але важка. Та це не проблема в порівнянні з реакцією Богдани, коли вона побачить, що речі я тягтиму сама. Отож слід упоратися до обіду, доки вона буде на роботі, аби не наткнутися на її гнів.

— Тільки не кажи, що у тебе багато сумок, — Максим прискіпливо оглядає своє відображення у дзеркалі. Іноді мені здається, що він читає мої думки.

— Не багато.

— Ти ж сама бачиш, що квартира мала, а якщо ми її загромадимо, то не зможемо пересуватися.

Мені нічого не лишається, як погодитись, тому видушую з себе «так» і озираюсь навколо. Помешкання належить Максимовому дядькові, який люб’язно згодився здати в оренду племіннику ці мікроскопічні квадратні метри. Що б сказав мій батько, коли б побачив таку крихітну комірчину?

Місця справді небагато, але мені тут подобається. Порядок усюди — на поличці, мов під лінійку, стоять креми до і після гоління, парфумовані води; в шафі все акуратно складено; кухня теж вражає натертими до блиску каструлями.

— Чому ти не взяв на сьогодні вихідний? — запитую.

— Навіщо? — дивується Максим.

— Ну, ми могли б побути вдвох. Перший день подружнього життя…

— Ще набудемось, — відповідає й концентрується на краватці, — тобі тут подобається?

— Так, подобається, — щиро всміхаюся, — парубоцьке лігво, ані вазонів, ані картин чи букетів у вазах, — доки говорю, вкотре озираюся навколо, а коли переводжу погляд на Максима, бачу затуманені сірі очі. Я чекала, що він сміятиметься з мого жарту. Однак…

— Лігво — це місце, де живе тварина, — його голос сталевий, погляд холодний, сірі очі ніби змінюють колір, а на обличчі гнів.

На мить ціпенію. Невже мої слова його образили?

— Пробач, — шепочу безкровними губами, — пробач, я не те сказала.

Помалу гнів щезає з його обличчя.

— Пробач, — знову і знову повторюю.

Максим взуває шкіряні туфлі, дістає з шафи жакет і спиняється в дверях.

— Ти гніваєшся? — майже плачучи питаю.

— Вже ні, — він цілує мене в щоку і йде, але я бачу, що він образився й не вибачив мені.

На мене насувається гнітюча тиша, а на очі навертаються сльози, які душать.

Я все зіпсувала своїми недоречними жартами. От хто тягнув мене за язик? Чому не могла змовчати?

***

Ярослава сидить навпроти мене в кафе й сьорбає чай. Наш столик біля вікна, звідки видніється клаптик міста. Високі дев’ятиповерхові будинки тягнуться вгору, виблискують вітрини магазинів, перехожі поспішно крокують прямокутною бруківкою, гадаю, не помічаючи, що вона викладена у формі вишиванки. Люди звикли поспішати, бігти, не озираючись, не бачачи світу навколо. Висока струнка жінка тягне за руку малого хлопця, який відмовляється йти, довготелесий лисий чоловік розмахує портфелем, ніби щойно отримав довгоочікувану роботу, а старенька бабця переминається з ноги на ногу перед дверима аптеки. Життя невпинно біжить.

А я тішуся можливістю перевести подих й насолодитися компанією Ярослави. Ми не бачились майже три місяці, а це досить великий термін для давніх подруг, тому тем для розмови у нас назбиралося багато.

Вона зателефонувала мені близько третьої по обіді й запропонувала почаювати. Я якраз розпакувала речі, приготувала свій фірмовий плов і тинялася квартирою в пошуках заняття.

Вона змінилася — нова зачіска, яскравий манікюр, нафарбовані очі й сукня з глибоким вирізом.

— З Києва ти повернулась іншою, — піддражнюю я подругу.

— Київ тут ні до чого, — сміється Ярослава, сяючи білосніжною усмішкою.

— То в чому секрет?

— Я закохалася, — каже так, наче декламує вірш.

— Знову? — не можу стриматись, бо знаю її слабкість. Чоловіки у житті Ярослави змінювалися настільки часто, що, коли ми не зустрічалися бодай тиждень, я встигала заплутатися у її любовних петлях.

— На цей раз усе по-справжньому, — вигукує вона й починає в деталях описувати їхню зустріч з Ігорем, перші побачення, подарунки і пропозицію руки й серця.

— То він тобі освідчився? — щиро дивуюся.

— Так. І я погодилась.

— Це щось нове. Я такого повороту не чекала, — відверто кажу.

— Смійся-смійся. Весілля буде в листопаді, ми вже й ресторан замовили, а ти будеш свідком з боку нареченої.

Вона захоплено продовжує розповідати, а я німію. «Будеш свідком з боку нареченої», — слова тарабанять у голові. Соромно перед подругою. Вона не заслужила такого ігнорування з мого боку.

— Ярославо, — перебиваю її, — я тобі не встигла сказати… Тут таке…

Як важко підібрати правильні слова, аби не здаватися більшою потворою, ніж я є насправді.

— Що сталося? — вона стривожилась. — З батьком щось? Чи з Андрієм? Кажи вже.

— Я вийшла заміж, — наче й сповіщаю радісну новину, проте почуваюся Юдою — цілую й зраджую. У роті стає гірко, тхне нещирістю.