Амок

By Артем Поспєлов

Їх було троє. Дев’ятнадцятирічний Рябий, який носить великі окуляри та їздить на чотирьохколісному велосипеді. Мес, який купує екстазі і за плечима якого сповнене насиллям дитинство. І третя, Ада — дівчина з перерізаними венами, яка чує дивний голос. Незабаром почнеться загадкове Шоу Кролика Ло, і заблукані душі потягнуться вервечкою до Доктора. Зміни — ось чого вони прагнуть. Але для цього трійця мусить подолати випробування. Кожен із них зустрінеться із самим собою, щоб зазирнути в очі тому, хто прочитає цей роман. Бо вони — це ми, і ми занадто довго ходили по колу.

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jun 8, 2023
• ISBN: 9786171702066

Book preview

Рябий

1.

Він у мене хороший. Дурний, але хороший. Якось, буває, почне танцювати і сміється, сміється. Сонечко таке, знаєте. Танцювати, звісно, не вміє, але йому і не треба. Йому взагалі мало треба, знаєте. Так от, коли думає, що танцює, то бере одну руку в іншу і пробує відкинути подалі, ніби сподівається, що та полетить. Але вона ж не летить, самі розумієте, бо прив’язаний він до неї, як я до нього (зітхає). І сміх і гріх, ну бо що тут ще, знаєте, сказати.

Чи важко? Ну, буває і важкувато, звісно, не без того. Я з ним, ми самі отак удвох завжди справлялись. Коли батьки живі були, царство їм небесне, то ще трохи мені помагали. Не відразу, звісно, бо не все так гладко починалося, та й не те щоб потім усе дуже легко було, але то таке. Ще сестра дуже помагала, то й добре. Та, якщо чесно, то десь рік тому перестала, і нам, звісно, стало важкувато. Але що поробиш? Се ля ві, як то кажуть (сміється). Що, вибори були? Та не вірю я в них, якщо чесно. Не вірю, що щось поміняється.

Ну, як я? Справляюся? Ну й добренько, бо щось так хвилююся, знаєте.

17618.jpg

Тут був час для змін.

Сказав якось Екран.

Він заходив і пішов.

Спочатку вони обирають тобі прізвисько, а трохи згодом беруть на першу справу.

Ти все поняв, Рябий? питає той, від якого тхне сигаретами, він — Перший. Давай ше раз, так сказать, пройдемся. Хочеш ту тьолку?

Х-х-х! намагаєшся сказати. Хочу! думаєш, але не говориш.

Чудно. А знаєш, шо тобі для цього нада? Точняк, бабло. Хочеш бабла, Рябий?

Х-х-х!

От-от, і ми хочемо. Хто ж не хоче, да? питає в іншого.

Канєшно, да! відповідає той, від якого просто смердить, він — Другий.

Ферштейн? Готов раббітен?

Д-д-д! намагаєшся сказати. Друзі! думаєш, але не говориш.

Та поняв він, не дрейфуй, знову говорить другий.

Не дрейфи, баран. Дрейфують кораблі.

Шо бля? Не в тому ж суть. Давай, погнали, бля! Пока там нема нікого. Побачим, шо з нього буде. Бо так собі маза, мені кажеться.

Ой, вернем туда, де взяли, ніхто й не замітить.

Ну всьо, Рябий, запригуй в тачку. Отак, пригни голову. Ну і здоровий же ти, як слон, бля.

17616.jpg

Просто ти хочеш її. Не так, як хочуть собі, наприклад, велосипед, а радше так, як хочуть з’їсти святковий торт. Ги! Такий, що у ньому свічки і він сяє. Велосипед у тебе є — чотирьохколісний, бо на звичайному завжди завалюєшся на бік. Одного разу так упав, що роздер підборіддя. Вона тоді розсміялася, а ти заплакав. Прийшла злість, і Зірка зникла. Натомість з’явилася та, що звеш її мама. Сказала: бідний мій кролик! І забрала тебе туди, де можна вгамувати злість. То було п’ять років тому — давно тобто, — а тепер ти їздиш на чотирьохколісному велосипеді — два великі колеса і два маленькі, — і коли бачиш Зірку, то уявляєш її усміхненою і без одягу. Ги!

Ти давно з нею знайомий, хоч іноді і забуваєш про це. Просто з часом Зірка стала розумнішою, казала якось та, що звеш її мама, а ти розумним не був ніколи. Так історично склалося, що вона виросла, а ти — ні. Звісно, справа не у розмірах, бо ти і Зірка — це як, наприклад, слон і гепард. Справа у дорослішанні та самостійності, бо, скажімо, у тобі може бути дві Зірки зросту, але на зашнуровування кросівок ти іноді витрачаєш більше часу, ніж на сніданок. Зате як ти тоді собою пишаєшся — як-от цього ранку, — і та, що зветься мамою, тебе не сварить, і сонце світить, і Зірка світить. Махаєш їй рукою, а вона махає тобі у відповідь.

Ей, дурбецало! гукає.

Їдеш до неї, але вона з того боку дороги, а тобі туди не можна. Вона ще раз махає, а тоді більше не озирається. Зірка йде далі й далі, окуляри сповзають, і ти її вже майже не бачиш. Тоді губи стають як желе. Б’єш руками кермо — і дзвінок дзвенить, як кожного ранку дзвонять великі церковні дзвони в церкві, що неподалік. Тоді вони також означають злість — тільки вранішню й заплановану.

М-м-м! бурмочеш.

Але сказати, що хочеш, не виходить.

Зірко, обніми мене! думаєш, але не говориш.

Сильніше б’єш кермо, гучнішає дзвінок, а окуляри от-от зваляться з носа. Приходить злість, і Зірка йде. На балконах з’являються люди. Тобі не подобається, коли вони витріщаються, тому ти ховаєшся. Швидко злазиш із велосипеда і чіпляєшся за нього штаньми. Ти падаєш, велосипед падає на тебе, люди сміються, а довкола здіймається пил. Ти повзеш у тінь зеленого дерева, здоровий як слон, велосипед повзе за тобою, смикаєш сильніше ногою — і штанина рветься. Сідаєш під стовбуром, вдихаєш запах цвіту, б’єш землю і чекаєш, коли прийде та, що звеш її мама. А ще вирішуєш, що мусиш якось привернути увагу Зірки, тому попросиш ту, що зветься мама, щось їй купити.

Дурний мій кролику! чуєш нарешті.

От-от і тебе поведуть до м’якої кімнати — туди, де зможеш вгамувати злість.

2.

Коли танцює, то, напевно, думає, шо артіст. Одна рука вбік, а потім друга, сідає на підлогу, крутить ногами, як ото хлопці люблять крутити. Телевізора надивиться й мріє собі про всіляке.

Ну так, вмощую його перед Екраном, буває, бо шо ше зробиш? Всі так роблять, і з розумними, і з дурними. Навіть із собаками, я сама по телевізору бачила! Треба ж якось від них відпочивати, щоб з розуму не сходить. Він собі вмоститься зручненько, ляже на живіт чи на спину, а буває, шо на боку дивиться. Зір же в нього завжди паршивий був, то вже нічого псувати, я так думаю. Ну а поки він перед Екраном, то я і ванну можу прийняти чи журнал який модний почитати. Я сама телебачення дуже люблю. Колись ведучою була, я вже казала?

17614.jpg

Щомісяця та, що зветься мама, комусь телефонує. Зазвичай розмова видається коротка, і ти встигаєш подивитися одну рекламу чи дві, якщо дуже пощастить. Але цього разу вона довго ходить по вітальні з телефоном в одній руці й іноді бере щось у другу. Ходить ось так: туди-сюди, вперед-назад. Бере спочатку газету, а потім фотографію в рамці, де вона молода, гарна і на телебаченні. Мовчить, чекає. Вітальня у тебе перед очима, ніби другий Екран, тільки більший, ти сам у спальні, сидиш на картатому килимі. Жорсткі ворсинки лоскочуть ноги й сідниці. На меншому екрані стара жінка виймає щелепу й сміється. Тебе це лякає, і ти закриваєш руками обличчя. Стає темно, і це лякає ще сильніше, тож ти прибираєш руки і радієш, бо страшна щелепа зникла, і тепер замість неї когось б’ють. Ги!

Шо, значить, даватимеш менше? чуєш нарешті ту, що зветься мама.

Туди-сюди.

Та де ж на нього хватає? Знаєш, скільки я потратила на те, шоб комірчину переробить?

Вперед-назад.

Не так і давно це було! Не бреши! Та я на себе ні копійки не витратила, чуєш?

Сюди-вперед.

Слухай, щось я дарма закипіла. Давай тепер спокійно поговоримо, без емоцій, да? Повір, я знаю, шо кажу, нам не вистачить цих грошей на двох... Яку в сраку роботу? Де я тобі її знайду зараз? А куди це одоробло подіну?

Туди-назад.

Сука! От ти хто, ясно? Іди ти! чуєш востаннє, і більший Екран гасне.

На меншому тепер жінка міцно обіймає чоловіка. Ти обхоплюєш себе руками і починаєш хитатися вперед-назад, втрачаєш рівновагу і падаєш на спину.

С-с-с! намагаєшся сказати.

Сука! думаєш, але не говориш.

17612.jpg

Ну всьо, Рябий, запригуй в тачку.

Просто ти здоровий як слон, і тому сильний. Вони — твої друзі — не такі сильні, тому їм потрібна твоя допомога.

Нада піднять важкі двері, сказали.

От тільки ти вже не пам’ятаєш, куди ті двері ведуть. От-от — і дізнаєшся. Ги!

Мес

1.

— Як ти переживаєш те, що сталося?

— Так, ніби нічого не сталося зовсім.

— Ти тремтиш. Тобі холодно?

— Тоді чи зараз?

— А про що ти думаєш — про минуле чи про теперішнє?

— Думаю, я завжди однією ногою тут, а іншою — там. Але, якщо чесно, у твоєму кабінеті я часто замерзаю.

17610.jpg

Ну, думай рєжчє! каже він мені. Синя чи червона?

І наступної миті теплий подув повітря приводить мене до тями.

А скільки в синій? ще раз питаю.

Ти заїбав, братан, однаково в них. Ну, плюс-мінус однаково. Давай рішай, бо мені ше до людей їхать, шариш, нє?

Давай синю.

Отак краще. Бабос ти вже кинув, да?

Да, кажу. Здибаємось.

Ага, я погнав.

Наостанок чую, як шморгає носом, і Аскольд зникає в прохідній. Раніше на роботі не юзав, але тепер нежить у нього рідко в такі дні минається. Такі — це весняні і теплі, коли ніби нічого й не стається. Вдихаю вологу солодку ніч і повертаюся всередину, бо на мене вже, певно, зачекалися.

Біля прохідної і входу трохи людей. Біля прохідної менше, а біля входу більше. Хтось когось чекає, як чекав я, а дехто вже курить і говорить. Чути музику і як вібрують поверхні. Бочка відбиває ритм, ніби азбука того самого: довгий, довгий, короткий і двічі по три коротких. Прикладаю руку до спітнілої стіни: три коротких, три довгих і три коротких. Нічого-нічого, рідний, я вже йду, але кого тут рятувати треба — це ще питання. Ха-ха.

Всередині запах бетону і диму, троє розвалилися на підлозі біля стіни й зализують одне одного. Дві дівчини і хлопець. Свята Трійця, дивляться на мене, ніби через аламогордове скло. Рука під футболкою, рука на стегні й під спідницею. Поряд стоїть пляшка води.

Йо, чуваки, можна водички? питаю.

Далі певна кількість секунд вологих цмокань і протягнутих охань. Я нараховую шістнадцять і думаю, що зараз уночі так тепло, наче вже липень.

Пий на здоров’я, нарешті чую голос хлопця і потім сміх. Усіх трьох ніби сповільнили в декілька разів.

Ніштяк, кажу й запиваю таблетку, різко закинувши голову.

А тепер давай до нас, шепоче якась із дівчат. Так уже їй солодко.

Паспорти покажіть спочатку, кажу.

Ме-ені дев’ятна-адцять, підводить руку чувак.

А нам на двох сорок — пауза — п’ять, говорить та сама дівчина і показує долоню.

Яка у тебе гарна рука-а-а, знову влізає хлопець, дай торкнуся...

Нє-нє, врешті кажу, посміхаючись, мені ще рано. А вам хорошого вечора, кажу наостанок і отримую блаженну посмішку у відповідь.

Далі піднімаюся сходами. Назустріч ідуть люди — певно, говорити і курити. Опиняюся перед останніми дверима і готую кишені до огляду. Від хвилювання судомить живіт, але ще пів години — і я про нього забуду. Власне, як іще багато про що. Так, ніби нічого не сталося і наче ніхто позавчора не дзвонив.

17608.jpg

Бачився з Батьком тиждень тому. Навіть побалакали трохи. Говорили, звісно, про теперішнє, бо про минуле і майбутнє ми ніколи не говоримо.

2.

— Про що ти думаєш?

— Згадав сон.

— Який?

— Снилося, що у мене є сестра. У сні було багато снігу, ми йшли ним, а під ногами хрустіло.

— Хрустіло?

— Так, ніби щось тріскотить.

— Ти б хотів мати сестру?

— Ні.

— Чому?

— Бо тоді Батько бив би і її.

17606.jpg

На плато виходжу, коли ми куримо на вулиці. Тут щось схоже на зимовий сад на задньому дворі, тільки весною, ха-ха. Саме у цю мить нас із нею і знайомлять. Просто знайома знайомих, і все таке.

Я намагаюся сфокусуватися на дерев’яному ідолі розміром із людину, але, само собою, нічого у мене не виходить. Очі бігають орбітами, окреслюючи зірки і з ними сузір’я на вологому нічному небі. Ця статуя схожа на якого-небудь язичницького Перуна на кам’яному стовпі, тільки з грудьми. Скільки разів я вже отак на неї дивився? Забрав ти, друже, душу і непрожиті роки. Просто Перун був жінкою, думаю, а потім чую голос.

Хаюшки. Я Ді, каже і простягає руку.

Я торкаюся її правиці. Та тепла й надто вже контрастує з моєю, що її вкриває гусяча шкіра.

Яка холодна в тебе рука, каже.

Мені завжди холодно, відповідаю.

І думаю, чи видно їй мої зіниці. А потім дивом вихоплюю з цілого скупчення думок ту, одну, що говорить: з цього може вийти щось цікаве. У потилицю вставляють механічного ключа, повертають декілька разів — і тепер, здається, зрозуміло, куди бігти далі.

17604.jpg

Батько бив мене, а потім ішов на балкон курити.

17601.jpg

«Танцюй, поки не помреш», чую з колонок.

Там говорять мало і не по-нашому, але мені зараз якось похєр, бо голова палає й пульсує. Ледь не кожне почуте слово приносить задоволення, і у кожному пакунку звуків, що надходять мені у вуха то тут, то там, знаходжу мелодійність і естетику. Чиїсь вигуки поряд, густий ритм і тонка мелодія, фрази на кшталт: дядь, у тебе часом нічо нема, і знову вигуки поряд — тотальна еклектика піших тіл і слів, але все тримається серотонінової купи, як би там не було, ха-ха.

Ахуєнно! кричить на вухо Філ, задираючи футболку.

Він рухається поміж людей і повз загальний ритм, але це як завжди, бо йому так треба. Тут гаряче і повітря мало, але кілька митей тому мені вдалося зловити протяг чи два. А ще, здається, починаю відчувати втому. Це завжди починається однаково.

Куплю води, кричу Філу.

Ага, давай, кричить Філ у відповідь.

Ти будеш? питаю Ді, торкаючись головою її плеча.

І показую жестом, як п’ю з пляшки.

Я з тобою, відповідає так само на вухо.

І я тим самим вухом відчуваю теплий потік, а відразу за ним — доторк вологих губ. Тож ми повільно пробираємося через натовп, аби не ламати нікому кайф, і я думаю, чому було не навпаки — потік і доторк, а вже потім слова.

Ді йде попереду. У неї довге кучеряве волосся і коротка спідниця. Спідниця поверх колготок, а колготки поверх голих ніг. Механічний ключ знову повертають раз-другий, і я нарешті доганяю, чому не навпаки — просто мене ще не попускає, ха-ха.

Ідучи поміж тіл, бачу знайомі обличчя. Хтось киває мені, торкається плеча, а комусь киваю й простягаю руку я. Бо тут зустрічаєш людей, і вони розказують про себе, а потім ти про себе, чи навпаки. Вони виливають тобі душу, або ж їм душу виливаєш ти. Тоді, буває, в кухлях по вінця, ви додаєте кілька тостів і випиваєте кожен те своє реальне, що несете за спиною, і те своє реальне, що несете за спиною, змусить вас іти далі й водночас погубить. Просто хороші часи вбивають.

Вода! кричу патлатому васі на барі.

І показую два пальці. А ще шкодую, що не взяв окуляри, бо знаю, що думає вася, дивлячись на мене. Чи просто думаю, що він думає, чи просто думаю, що він знає. Ну і валить же мене досі. Барна стійка на дотик як стовбур дерева в осінньому лісі. Заплющую очі, й у ніздрі б’є запах вологої хвої. На мить гублю Ді, але відразу знаходжу. Ді десь позаду, — не далі й не ближче — так, що я відчуваю її теплий подих. А потім знову бачу знайоме обличчя.

Ви притягуєтеся, знаходите точки перетину або хоча б дотику, не встигаєте знайти точки розриву, і вуаля — така собі дружба на одну ніч. Хтось тут уже оселився, а хтось заходить лише на свята. Хтось дизайнер, режисер, батько-мама чи депутат. Хтось давно виїхав із країни і повертається сюди вже як гість з іноземцями-колегами, іноземцями-коханцями, іноземцями-друзями, але ніколи з іноземцями-земляками. А хтось тут уперше і не знає, чого це ви, чуваки, такі веселі, так багато говорите, не бухаєте і на водичці, спортсмени, чи шо?

Плачу за воду і йду з Ді курити на дивани.

17598.jpg

Батько бив мене, а потім викурював дві, а інколи й три сигарети поспіль.

17596.jpg

Сорян, чувак, я ж її не шукав, бачив — сама мене знайшла, ха-ха. Та й ранок уже скоро.

Ага, Мес, каже й зітхає.

Ну нє, вася, відповідаю йому, не треба так. Скажи, шоб я чув.

Усе гуд, чувак. Норм повисіли. Отчалюй і погрій її й від мене, каже й посміхається.

Добро, Філ, кажу і обіймаю його.

Давай, говорить. Люблю тебе.

І я тебе, вася. На зв’язку.

Ну, все, думаю, до наступного двіжа ми не побачимось. Вже неясно, добре це чи трохи гірше. Хтось клацає пальцями, і наступної миті я їду до Ді.

17594.jpg

А ось і світанок, думаю, коли мчимо набережною. Починається прилив світла, і тепер день поступово заливатиме місто. Наші руки, ніби випадково, застигли на сидінні й торкаються кінчиками пальців. Далі виїжджаємо на міст підземки. Позаду схили, а обабіч чорний потік із помаранчевим тоном на кінцях. На лівий берег їдемо. За містом живе, думаю, ха-ха. Думаю, але не кажу, бо раптом образиться, а воно нікому не треба.

Затим згадую попередні кілька годин — від зустрічі з Аскольдом до прощання з Філом — так, наче це було вчора. От тепер відпускає, думаю.

Я сценаристка, тоді сказала Ді.

Але якось так невпевнено і тихо, що я в тому галасі заледве розібрав. Відповів, що теж малюю, ну типу так само нещасний, ха-ха, і вона засміялася. Я намагався говорити короткими реченнями, бо язик місцями не встигав за думками. Пас задніх, так би мовити. Тоді ключа повернули ще на півоберта.

А писав коли-небудь? спитала.

Хіба шо коли був малий, то вів щоденника, відповів їй і замовк.

Уже на тому боці бачу, як двоє сонних роботяг знімають агітаційний плакат із рекламного борда. Частина вже закрита новим написом зі словом ШОУ, але ще читається старий напис зі словами НАРОД і РЕФЕРЕНДУМ. Ну да, думаю, вже вибрали. Нахєр зміни, якщо вони такі.

Ти шось казав? питає Ді.

Опа, я вже вголос свої збочені думки балакаю, чи шо.

Гарно на вулиці, відповідаю.

І ми їдемо далі.

17592.jpg

Із Батьком бачився тиждень тому. Цього тижня не побачусь.

17589.jpg

А зараз, а тепер? Приїхали.

Виходимо біля п’ятиповерхівки, яких багато, — такий собі клон клонованого клона. Тільки щось у цьому будинку не так, думаю, хоч поки й не розумію, що саме. Але воно веде мене, заводить, тобто є причиною мого бажання, ха-ха.

Далі, якщо по порядку, то спочатку зелені стіни під’їзду, а потім сходи. Ді йде вище й попереду, я — ще вище й позаду. Знову бачу її спідницю і ноги, знову ключ повертають, і я тепер точно знаю, що хочу її.

Раніше нічо такого не робила, сказала, коли були в машині.

Я, власне, так само, але для чого їй знати? Як на мене, це само собою ясно. Як ясно і те, що нам одне від одного треба. Просто квити і все таке. Опа, наша зупинка, тобто поверх. Квартира нічого така. Чия — навіть не питатиму.

Тут батьки живуть, говорить Ді й дивиться на мене. Їх у місті зара нема, додає й сміється. Я за вазонами дивлюся.

Ну, я так і подумав, кажу.

Пити шось будеш?

Чай?

А ти смішний, говорить.

А мені зараз більше й не треба.

А, ну так, каже. Я в курсі, шо ти хавав, і мені пофіг, додає.

І йде в іншу кімнату.

Не знаю, чому, але ці слова заводять ще більше, кажу їй услід.

І сідаю на диван у вітальні. Сьорбаю чай. Особливо квартиру не розглядаю, бо яка мета? За мить Ді повертається в футболці на голе тіло й порізаних джинсах на голі ноги. Власне, джинсів куди менше, ніж голих ніг. Здається, я навіть бачу білизну, і в голові вже осідає ідея — потягнути, як штору, мереживо кольору нафти, тобто не знімати.

Ді підходить ближче, падає на диван і кладе свої майже голі ноги на мої. Щоб спалити ліс, достатньо однієї іскри. Тож я торкаюся її коліна через дірку в джинсах спочатку одним, а потім двома пальцями — шкіра там така ж тепла. Веду руку вище, чую тихий зойк і розумію, що тепер горіти лісу гектарами.

Коли виходимо на балкон курити — я в халаті, а Ді гола, — то вже чути розмови і пташиний спів. Може, то плаче та пташка, гніздо якої ми

Reviews for Амок

[Dwarfi Dreamleand · Rating: 3 out of 5 stars]

Занадто дивна структура і багато тем
Зовсім не моє, хоч щось в цьому і є