Підручник янгола

By Helen Karpenko

Ноель – незвичайний студент. Він вчиться на янгола. Аби отримати омріяний диплом, потрібно у триденний термін зупинити людину, яка стоїть на межі самогубства, допомогти їй повірити у себе та подарувати їй любов.
А це завдання не з простих, адже підопічний – багатій та знаменитість, спокушений популярністю і самотністю Джеф Ербі, один із найкращих саунд-продюсерів Америки. Джеф чує все: і музику, і фальш оточуючих, і внутрішній голос, але знову і знову «переграє» недосвідченого студента-янгола. І собі, і Ноелеві на біду.
Іронія, гумор, філософічність і лірика, сплетені з елементами детективу та пародії на світ сучасного шоу-бізнесу – такий літературно-світоглядний мікс захоплює і занурює читача у чарівний світ.
Одні кажуть, що це казка. Інші вважають «Підручник янгола» Шляхом до Самого Себе.
Що ця книга значитиме для Вас? Відкрийте – і дізнаєтеся.

• Language: Українська мова
• Publisher: Helen Karpenko
• Release date: Sep 11, 2018
• ISBN: 9780463249796

Helen Karpenko

Helen Karpenko (stage name - Solomia ) is a singer, composer, poet, writer and social activist. Musical work She writes music in various styles (Jazz, Blues, Rock, Pop, Adult Contemporary, Classics and World). By giving concerts in different countries, she performs her mission of culture diplomacy. Among her featured events were: the solo concert as a part of the official reception devoted to the 20th Anniversary of the Ukrainian Independence, performed at the invitation of the Head of the European Council (Strasbourg, France, 2011); charity tour and fundraising for Ukrainian orphans of the Russian-Ukrainian war (USA, 2016); signature song of the Ukrainian show at the New York Fashion Week (2015) etc. Solomia studied opera singing at the vocal faculty of the National Academy of Music (Ukraine, 2003-2007). She is a winner and a laureate of a number of national, international and worldwide competitions on vocals and composition: Billboard World Song Contest (USA, 2007-2009); Song of the Year (USA, 2007); Toronto Exclusive Magazine Awards (Canada, 2007); Your Talents, Ukraine (1996), just to name a few. Solo albums: Solomia (2007); Rondo (2011); Birthday (2011). Literature work Olena’s poetry and prosaic pieces were published in newspapers, magazines, almanacs and books of modern literature in Ukraine and abroad, being translated into several languages. She is an author of five books: “Touch”, poetry (1998); “Necklace”, poetry (2005); “Dialogues with a Silence”, poetry (2014); “Trojan Horses of TV Advertisement. Language Manipulations”, investigation on mind manipulation (2007); “Angel’s Schoolbook”, ironic novel (2016, 2017). For “Angel’s Schoolbook” Olena was awarded with a Grant of Kyiv Mayor (2016) and a diploma from the “Dnipro Book Festival” (2018). She became a laureate of the “Smoloskyp” literature contest for two investigations (2004 and 2006). One of them – “Trojan Horses of TV Advertisement. Language Manipulations” (2007) – was published by the “Smoloskyp” publishing house and became a best-seller. It was included into studying plans for journalists, philologists and psychologists in many Universities of Ukraine. Helen Karpenko received her BA in Art Studies (2002) and MA in Journalism (2005) from the National University of “Kyiv-Mohyla Academy”, Ukraine. She is a member of the National Union of Writers of Ukraine (since 2013), National Union of Journalists of Ukraine (since 2014) and a jury member of the “Coronation of the Word” International literature contest (since 2015). Web: www.solomia.net YouTube: www.youtube.com/solomiamusic

Book preview

Якби це була вистава, то початок міг би виглядати приблизно так: темна зала, порожня сцена, тьмяний промінь, що пробивається з-за лаштунків.

Тиша…

Раптом – звук чоловічих кроків. Не швидких, але й не повільних. Якраз у темпі ударів серця: раз-два, раз-два, раз…

Кроки металевим дзвоном лунають залою.

За освітленим екраном, немов у театрі тіней, з’являється силует чоловіка. Він наближається до джерела світла. Його пропорції викривлюються. Такими ж викривленими на екран лягають тіні столу й стільця, комп’ютера, пляшки на столі.

Чоловік відпиває з пляшки, присівши на краєчок столу. Потім повільно й безцільно оглядає простір довкола. У його рухах – приреченість і втома. Він повільно пригладжує волосся та знову озирається. На мить чоловік відходить від екрану, а потім повертається з мікрофонною стійкою в руках. Неквапливо підключає дріт до комп’ютера, налагоджує рівень чутливості на пульті (ми чуємо його дихання та звуки зали, які «повернулися» до нас із колонок). Чоловік натискає кілька клавіш на комп’ютері, й над сценою спалахує ліхтар із червоним написом Silence, please!»¹

Глядачі мимоволі затамовують подих. Ми чуємо, як десь скрипить мостина й жіночий голос у темряві зали шикає на когось: «Тс-с-с-с»!

Переривчасте дихання чоловіка в мікрофон.

І – постріл…

Глава 1

Спалах сіруватого світла окреслив університетську аудиторію.

– Пам’ятай: ти можеш лише переконувати й спонукати. Але рішення приймає він. Усі дії – лише його дії, його свобода волі. Ти не можеш впливати на нього жодним фізичним способом.

Літній чоловік спрямував пульт дистанційного управління на екран – і той слухняно скрутився під стелею. За екраном нікого не було.

Приголомшений студент, насилу відвівши погляд від місця, де щойно застрелився чоловік, здивовано подивився на Професора, кілька разів кліпнув очима, озирнувся, оглядаючи порожню аудиторію та, мовби очікуючи на допомогу звідкись із простору, розгублено вимовив:

– А чому не можна… е-е-е… фізично впливати?

Професор із цікавістю глянув на парубка.

– А що, знаєш як це зробити?

Студент поміркував, глибоко зітхнув і знизав плечима.

Поспостерігавши за ним, Професор трохи присунувся до нього і пом’якшив тон.

– Штука ж не у тому, аби щосили стримувати себе й не торкатися. Все простіше. У тебе не вийде. – Професор розвів руками, ніби підтверджуючи, що все елементарно. – Наша природа та природа людей – дуже різні. Тому люди не відчувають наших дотиків.

Студент виглядав спантеличеним.

По обличчю наставника майнула тінь усмішки.

– Дивися!

Професор простягнув руку, і вона безперешкодно пройшла крізь студента. Трохи порившись у хлопця в голові, Професор дістав звідти кілька металевих знаків питання і зі дзвоном кинув їх на викладацький стіл.

– Запитання є?

Парубок, простеживши рухи Професора, подивився на стіл. У нього був такий вираз, ніби він щойно забув щось важливе. Мить повагавшись, невпевнено відповів:

– Здається, вже немає.

– Ну ось і добре, – Професор випромінював доброзичливість. – А тепер головне. Є три дні й три умови. Умова перша: можна змінювати свій зовнішній вигляд. Умова друга: можна повернути час шляхом трансферу. Але тільки один раз. І умова третя: можна покликати на допомогу мене. Теж один раз. Запам’ятав?

Не встиг студент кивнути, як професорська указка метнулася в той бік, де щойно висів екран.

– Якщо цей бідолаха протягом трьох днів усе-одно – попри твоє втручання – вчинить самогубство, то іспит ти провалив: справжнім янголом тобі вже ніколи не бути. Це, сподіваюся, зрозуміло?

Студент невпевнено кивнув і потер наморщеного лоба.

– Якщо ж чоловік залишиться жити і прийме життя таким, яким воно є, то вже за три дні я особисто вручу тобі справжні білі янгольські…

– Крила?

– Який ти старомодний! – Професор аж порснув – чи то від обурення, чи то від сміху. – Туфлі. Туфлі, як у мене. Бачиш?

Взуття і справді було непогане, хіба що трохи потерте.

– Гарні туфлі, Професоре.

Незграбність компліменту була очевидна.

Професор, схиливши голову вбік, з іронічною посмішкою оглянув студента з ніг до голови, від чого по тілу хлопця пробіг холодний струм.

Дивне відчуття – суміш смутку й розпачу від власного безглуздя – враз наринуло й ковзнуло у шлунку чимось металевим, але напрочуд швидко відступило.

– А ти звідки, кажеш, родом?

– Із Корджиба.

Погляд Професора посвітлішав.

– О, та ми майже сусіди – я з Тольверро, це десь у трьох-чотирьох світлових роках. Чув?

Студент чомусь дуже зрадів:

– Звичайно, Професоре!

– Ну що ж, земляче, щасти тобі. Ось Підручник. Там усе написано.

Широко усміхнений студент враз відчув, що тримає в руках пергаментний сувій з важкими сургучевими печатками та потертими, подекуди пригорілими краєчками. Від сувою виразно тхнуло чи то нафталіном, чи то щурами. Професор не дав студентові отямитися й продовжив:

– Ну що ж, звільняй свідомість – і дій! Так… Іще одне. Намагайся не відхилятися від приписів. – Тут він підсунувся впритул до студента, ніби натякаючи, що між ними є якийсь глибокий містичний зв’язок, і стиха мовив: – Навіть ми, янголи, впадаємо у спокуси. Що вже про інших казати?

Обоє перезирнулися. У професоровій усмішці було щось бешкетне.

– У тебе три дні. Земних дні.

Студент з ентузіазмом кивнув. А Професор підвів палець:

– З цієї миті ти вже не дух, а янгол, хоч і тимчасовий. Будь готовий до того, що тобі доведеться багато до чого звикати прямо на ходу, на практиці, так би мовити. Потрібно мислити й діяти, як янгол. Так що дивися, нічого не наплутай.

– Не наплутаю, Професоре. Дякую!

Ці слова вже були сказані у порожнечу – ані Професора, ані аудиторії наче й не було. Знаки питання теж були відсутні. Проте з’явився час оговтатися та звикнути до нового статусу.

Варто сказати, що юнак був досить непримітним. На вигляд років двадцять п’ять – двадцять вісім, світле волосся, худорлява фігура без натяку на знайомство з турніком. Легка сутулість, м’які риси обличчя. Ось, загалом і все, що можна було би про нього сказати, якби в нього в руках не було сувою.

Ця річ аж ніяк не в’язалася із зовнішнім виглядом хлопця. Величезні пергаментні аркуші невідомого поліграфії формату були ретельно згорнуті та перев’язані посередині червоно-білою стрічкою з важким срібним гербом. Крім того, було ще кілька печаток, які, мабуть, скріплювали різні розділи тексту. Та дізнатися, наскільки це припущення відповідало дійсності, було не так уже й просто. За будь-якої спроби зняти стрічку аркуші починали роз’їжджатися, ризикуючи розірватися під вагою печаток.

Акробатичні спроби студента розв’язати сувій свідчили про те, що він унікальним чином поєднує риси фантазера і трудоголіка.

Положення ускладнювалося тим, що навколо була Порожнеча, так що ані покласти, ані обперти сувій не було на що. Врешті-решт, утримуючи сувій, як сповите немовля, і орудуючи то ногами, то зубами, а то і тим, й іншим вкупі, парубок зняв червоно-білу стрічку, яка оперізувала пергамент. Сувій одразу ж наїжачився.

Виявилося, що кожна із трьох печаток скріплює по розділу. Ще кілька піруетів – і студентові вдалося дізнатися їхні назви: «День перший», «День другий» і «День третій». Не сказати, щоб аж дуже винахідливо, проте по суті.

Далі потрібно було вибирати: чи спробувати прочитати бодай сторінку, утримуючи весь сувій, чи зробити відчайдушну спробу звільнитися від двох неактуальних розділів і розібратися із «Днем першим».

Повагавшись, парубок обрав друге. Але зробити це виявилося зовсім непросто. Настільки непросто, що в якийсь момент студент навіть заблагав:

– Ну хіба не можна було придумати для Підручника зручніший формат?

Порожнеча на невизначені запитання не відповідала.

Насилу відокремивши два розділи, хлопець зрозумів, що тепер він у безвиході. Щоб одночасно скручувати один сувій та читати інший, утримуючи його розгорнутим, студентові були потрібні ще як мінімум дві руки.

Уявивши на мить, як могла виглядати ця еквілібристика збоку, парубок стиха розсміявся. А потім, побалансувавши в незручній позі, вимовив:

– Полеж поки так, зроби милість, – і поклав сувій у Порожнечу.

На подив, сторінки не просто виконали прохання, а й підрівняли стос і, віртуозно зігнувшись, скрутилися в акуратний сувій та перев’язалися стрічкою.

Студент усміхнувся й знову подивився на обидва сувої:

– Ну ось, не встиг я прочитати й рядок, як ти мене вже чогось навчив. Дякую, Підручнику… А тепер давай так: ти станеш невеличким блокнотом, а я тебе за це покладу в кишеню і весь час носитиму з собою. Як тобі таке?

Сувій миттєво зник, а на долоні в студента з’явився старенький пошарпаний блокнот із шкіряною обкладинкою.

– А як щодо запаху? Може, щось полегше, поприємніше, га?

На це блокнот не відреагував.

Почекавши з півхвилини, студент розчаровано зітхнув і розкрив Підручник:

«День перший»

Введіть пароль

Саме так: «Введіть пароль».

Який пароль? Звідки пароль? І, навіть якщо знати цей пароль, то як і куди його ввести?

Покрутивши у руках блокнот і переконавшись, що сторінки – всі, окрім першої – порожні, студент почав уголос підбирати:

– Янгол… Ні? Гаразд. Підручник Янгола… Теж ні? Е-е-е-е-е… Ну тоді, може, Іспит?.. М-м-м… Всесвіт? Ну, це, як його, Життя? Смерть?.. Закон? Рівновага?…

Студента, вочевидь, тягнуло на філософію.

Із Порожнечі виник стілець. Студент аніскільки не здивувався й сів. Мабуть, простір підказував: довго відгадувати будеш, дуже довго.

– Світло? Пітьма?.. Космос? Світоустрій?.. Свідомість? Ну, може, Дух?

Коли всі піднесені терміни, які лізли в голову, було названо, студента охопила в’язка туга. Сторінки, скільки їх не гортай, залишалися чистими, мов совість немовляти.

«Цікаво, – подумав студент, – адже все, буквально все, про що я мріяв протягом свого життя, сьогодні збулося. Мене прийняли до Школи, я отримав завдання, у мене в руках Підручник. Здається – бери й працюй. Так ні».

Юнак підвівся зі стільця, нервово пройшовся й рішучим тоном звернувся до когось, чеканячи кожне слово:

– За три дні я, простий дух, можу стати справжнім янголом. І невже мені у цьому завадить… пароль? Просто пароль! Ні, панове, дзуськи вам! Нумо, дайте мені словник. Я пройду всі слова від «А» до «Я», навіть якщо для цього знадобляться всі три дні.

На стільці з’явився товстенний сувій із синьою стрічкою.

– Е-е-е… ні, у вигляді книги. Oxford Press², будь ласка.

Словник слухняно змінив форму.

– Оце мені вже починає подобатися, – усміхнувся студент, потер руки й трохи відсторонено подивився у бік книжки.

– Словник… Ні, «словник» було. Стілець.

Простір сповнився таким нестерпним скрипом, що хотілося занурити голову під воду. Не інакше, як хтось намагався відімкнути величезні двері покинутого собору. Це сама собою перегорнулася сторінка блокнота.

– «Стілець». Хто би міг подумати? – гигикнув студент, сів і з повагою почав розбирати дрібні готичні письмена:

Належить вам зв’язки збагнути,

Знайти об’єкт, ім’я й себе,

І голос хай почуто буде,

Хай буде визначено шлях.

І – жодною літерою більше.

Студент прочитав текст чотири рази. Подумав – і прочитав іще раз. Повагався трохи:

– А можна не так туманно? Хотілося б якесь пояснення. Або натяк. Ну хоч один. Будь ласка.

Підручник не реагував.

«А, певно, знову пароль хоче», – промайнуло в голові.

– Стілець!

Пролунав жахливий скрип, ніби зачинилися великі важкі двері. Блокнот закрився, виплюнувши студентові в обличчя клуб нафталінового пилу.

Глава 2

Коли Джеф увійшов до студії, Гледіс іще не було.

Спізнюватися як мінімум на півгодини було її традицією – багаторічною традицією, встановленою ще у далекі роки її популярності. Кар’єра королеви блюзу потьмяніла, проте сама ex-diva³, певно, перебувала у стані затяжного післясмаку, відтак звичкам своїм зраджувати аніскільки не збиралася.

– Твоя кава, – Кейті подала Джефові чашку й присіла на край столу.

– Дякую, Кейті. Як провела вихідні?

– Чудово, дякую. Ти?

– Нормально. Що нового?

– Дзвонили з «Триб’юн»⁴. Хотіли почути твої коментарі щодо підготовки до «Best Voice»⁵.

– Що ти їм сказала?

– Щоби надіслали запитання поштою.

– Молодчинка. Відповіси сама. Далі?

– На MTV у ротацію запустили «Come To Me»⁶.

Джеф протягнув якесь невизначене «м-м-м-м…». Кейті зарахувала це за відповідь і продовжила:

– «Billboard»⁷ включив «Dance With A Fire»⁸ у чарт⁹.

– У який?

– У топ-40.

Джеф скривився.

– Непогано би Роба підключити з його хлопцями, аби трохи по інтернету пошаруділи: накидали коментів, посилань усіляких. Топ-40 – це несерйозно. А що на першій позиції?

– «Never Fly Again»¹⁰.

– Оця нудота? Та куди вони всі там дивляться?.. Ну, ні… Невже нормальні композитори перевелися?.. До речі, як ти?

– Вчора якийсь New Age¹¹ написався. Ось думаю, що тепер із аранжуванням робити.

Джеф іронічно глянув на Кейті.

– І не набридає тобі щодня в іншому стилі писати? Може, врешті визначишся?

Кейті всміхнулася і розвела руками.

– Знаєш, Джефе, я чую музику одразу готовою, ніби на концерті. Повір, у такі моменти найменше думаєш про те, який це стиль.

– А хто, по-твоєму, про це мусить думати?

Кейті відвела погляд. Джеф, відпивши кави, схилив голову вбік і усміхнувся:

– Наскільки пам’ятаю, я тебе не про музику, а про тебе саму, про твоє особисте життя запитував.

Кейті підвела брови.

– Твоя студія і моє особисте життя – поняття несумісні.

Джеф порснув і зробив іще ковток.

– Добре, добре, що іще?

Кейті зітхнула, іронічно глянула на Джефа і повернулася до довжелезного списку нотаток.

– Дзвонили з «Кінслі Букінг Менеджмент» щодо гастролей Нео і «Шибайголів». Коли вас з’єднати?

– Давай відкладемо всі перемовини на четвер, а поки розберемося з «Best Voice». У «Меріен Мюзик Хол» підтвердили отримання райдера¹²?

– Так, Джефе.

– І як?

У Кейті в очах промайнув глузливий вогник.

– Кажуть, що ти зажерся.

Джеф весело гмикнув.

– Тоді нехай пошукають когось бюджетнішого. Чом би, скажімо, Гордону МакФауеллу чи Джорджу Сілу за пультом не посидіти? На мені що, світ зійшовся?

– Вони кажуть, що ти єдиний саунд-продюсер, який працює не лише зі сценою, а й зі звуками зали. Що лише ти можеш зробити так, щоб аплодисменти десятка глядачів у прямому ефірі звучали наче овації цілого стадіону.

– А навіщо їм це? На конкурсі ж і так буде повно публіки: батьки, бабусі, сусіди, друзі, собаки та хом’яки конкурсантів. Фанів – досхочу!

– І все-таки, організатори хочуть, аби працював саме ти. Але не бажають переплачувати втричі. Вони просять про знижку за умови, що тебе висвітлюватимуть усі акредитовані ЗМІ.

Джеф замислено почухав потилицю.

– Всі наче показилися. Діти піару. Напиши Робу та його хлопцям, що я задоволений їхньою роботою.

– Добре.

– Що далі?

– Седі Грей їде у тур і запитує, чи не складеш ти йому компанію.

Джеф повеселішав.

– О, Седі – це добре. Класний мужик. Тільки п’є забагато.

– Та ти теж забагато п’єш.

Тон у помічниці був жартівливий, але фраза Джефові не сподобалася. Він оцінююче оглянув Кейті. А потім усміхнувся:

– Мала ще моралі мені читати.

«Ти втратив рівновагу». – Це прозвучало дуже голосно і немовби звідусіль водночас. Джеф озирнувся.

– Семе, не бався з мікрофонами.

– Сем курить.

– Гаразд, тоді що це було?

– Що, Джефе?

– Ну, це: «Ти втратив рівновагу»?

Кейті здивовано подивилася на боса, а потім широко усміхнулася:

– Я ж кажу: ти забагато п’єш.

Джеф криво всміхнувся.

– Так, марш працювати, моралістко.

Кейті зістрибнула із столу й сіла за мікшерний пульт, вдаючи максимум завзяття до роботи. Потім лукаво глянула у бік Джефа, очікуючи побачити його жартівливий погляд. Але Джеф стояв у півоберта до неї, почісуючи щетинисте підборіддя та вдивляючись у темряву по той бік великого студійного вікна.

– Іде. Щойно бачив її машину біля входу, – Сем неквапливо вплив до студії, розповсюджуючи запах цигарок і випитого напередодні пива.

Його волосся було в міру скуйовджене, а вічна чорна футболка – злегка прим’ята. На зап’ястку красувався шкіряний браслет. Свій образ представника богеми Сем відпрацьовував до найменших деталей.

Ні на кого не глянувши, він узяв пару шнурів і знову вийшов. А за мить з’явився по той бік скла, у кімнаті для запису, увімкнув там світло і почав зосереджено встановлювати мікрофон.

«Ти втратив рівновагу, Джефе», – гучно повторилося знову. І цього разу Джеф на власні очі бачив, що Сем до цього непричетний. Джеф зиркнув у бік апаратури. Її було вимкнено. Власне, як і минулого разу.

Тут у Джефа цілком несподівано промайнуло, що померти в сорок чотири – це зовсім не так і погано, навіть природно. На подив, ця думка не викликала ні смутку, ні внутрішнього опору.

«Більше не потрібно буде вдавати перед оточуючими себе самого, – подумалося йому. – Якщо через двадцять років хтось і згадає мене, то хай це буде пов’язано з моєю музикою, а не з тим, скільки я п’ю, у що вдягаюся чи на скільки запізнююся».

Гледіс затрималася рівно на тридцять хвилин. А років десять тому вона могла дозволити собі цього не робити.

Звучала вона, як завжди, шикарно. В її голосі були глибина й сила, ніжність і нестримність. Одну й ту саму фразу вона ніколи не співала однаково: гра змісту, гра почуттів і відтінків – у цьому Гледіс була справжньою майстринею.

Те саме стосувалося і її характеру – вона віртуозно вміла обробити будь-кого, хто був їй потрібний, – стільки уяви й цілеспрямованості, що Джеф інколи навіть замислювався: а що вона робить, коли не співає та не інтригує? Здоровий глузд підказував: спить. Але кому, як не Джефові, було відомо, що ліжко Гледіс – то її друга сцена, яка, до слова, останнім часом все більше перетворювалася на першу.

– Ти прекрасна.

– Дякую, милий. Це все завдяки йозі та зеленому чаю. Я в такому тонусі! Паваротті завжди пив зелений чай перед виступом, я тобі казала?

– Послухаєш дублі?

– Давай. У мене ще хвилин двадцять до інтерв’ю. Можна й послухати.

Гледіс розкинулася на шкіряному дивані, ефектно розташувавшись у центрі інсталяції «Diva відпочиває», до якої також входили