На лінії зіткнення. Любов і ненависть

By Борис Кушнір

Окрім свого доброго імені, Семен Вергун втратив усе — здоров’я, роботу, сім’ю, квартиру — й залишився на роздоріжжі спустошеного життя. Успішний мисливець на таємниці, офіцер стратегічної розвідки, який працював під дипломатичним прикриттям, він опинився в епіцентрі гучного скандалу. Противники із російської контррозвідки намагалися знищити його фізично, але він дивом вижив після подвійної дози невідомого психотропного препарату. Відгородившись від світу, Семен оселився на занедбаній лісовій дачі й прагнув помсти. Людині, яка все втратила, вже ніщо не страшне. Офіцер-розвідник Вергун знаходить відраду на фронті, де зашкалює адреналін й життя наповнюється зовсім іншим змістом. Він таки зустрівся зі своїм особистим ворогом віч-на- віч під час боїв на Сході України, та полювання на нього закінчується несподіваною розв’язкою: у цьому божевільному світі війни любов долає ненависть... Роман створено на основі реальних подій.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: May 5, 2020
• ISBN: 9789660380738

Book preview

На лінії зіткнення. Любов і ненависть ISBN 9789660380738 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Окрім свого доброго імені, Семен Вергун втратив усе — здоров’я, роботу, сім’ю, квартиру — й залишився на роздоріжжі спустошеного життя. Успішний мисливець на таємниці, офіцер стратегічної розвідки, який працював під дипломатичним прикриттям, він опинився в епіцентрі гучного скандалу. Противники із російської контррозвідки намагалися знищити його фізично, але він дивом вижив після подвійної дози невідомого психотропного препарату. Відгородившись від світу, Семен оселився на занедбаній лісовій дачі й прагнув помсти.

Людині, яка все втратила, вже ніщо не страшне. Офіцер-розвідник Вергун знаходить відраду на фронті, де зашкалює адреналін й життя наповнюється зовсім іншим змістом. Він таки зустрівся зі своїм особистим ворогом віч-на-віч під час боїв на Сході України, та полювання на нього закінчується несподіваною розв’язкою: у цьому божевільному світі війни любов долає ненависть...

Роман створено на основі реальних подій.

Богдан Іванович Кушнір

На лінії зіткнення. Любов і ненависть

Від автора

Спекотного липневого дня ми лежали на мозаїчній підлозі у віллі луганського мільйонера — за три кілометри від лінії зіткнення. Йшов другий рік російсько-української війни. Мої війcькові друзі ковтали заспокійливі пілюлі. Уперше за два роки війни вдалися до заспокійливого. Не раз дивилися смерті в очі, пережили «гради» і «смерчі», а з колії їх вибила дорожня пригода.

Вранці просто під колеса їхнього УАЗа, що їхав на «передок», вискочила дівчинка. Якусь мить перед тим вона побачила однокласників по той бік дороги й стрімголов кинулася до них. Водій щосили, до болю в нозі натиснув на педаль — уазик загальмував так різко, що заднє крісло відірвалося від підлоги. Колеса просунулися метрів чотири й спинилися впритул переляканої школярки.

— Уявляєш, що б говорили: військові вбили дитину, — жахнувся водій.

У нього зсудомило ногу так, що кроку не міг ступити, а у старшого машини тиск піднявся до ста шістдесяти.

Із десяток солдатів після нічної варти рятувалися від спеки на холодній підлозі триповерхової вілли. Цей закуток, куди рідко долітали снаряди, названий в народі районом багатіїв, стояв пусткою. Товстосумів немов язиком злизало з лінії вогню. Втекли — хто до Києва, хто до Москви.

На протилежному березі Сіверського Дінця, окупованому російськими найманцями, багатії теж залишили зону бойових дій. Повторилося давнє як світ правило: війну починають багачі, а закінчують бідняки.

Липневого дня я засів за ноутбук і написав найважливіші рядки цієї книжки. Сюжети на війні не видумують, вони самі народжуються. Кожен день — це чиєсь обірване життя, це горе і біда. Але на війні, як і в житті, чергуються горе і радість, любов і ненависть. Постаті простих, скромних людей досі стоять у мене перед очима.

Отож мій роман про війну — війну часто невидиму, про яку можна лише здогадуватися. Мої герої не дають інтерв’ю, не виступають із трибун, їх не видно, але вони є, вони роблять свою справу тихо й непомітно.

Цей роман — про невидимих героїв невидимої війни.

Частина 1

Росія, Москва, прийом у посольстві

Чоловіки оглядалися й проводжали поглядами гарячу блондинку, яка вийшла з чорного мерседеса, неквапливо зачинила дверцята й граціозною ходою попрямувала московською вулицею. Не жінка — вогонь, не йшла, а пливла, залишаючи за собою шлейф дорогих парфумів.

Біля воріт французького посольства вона вийняла із сумочки запрошення й недбало простягла охоронцеві. Той окинув поглядом даму, що чарувала широкою усмішкою та стрункою звабливою фігурою, яку ледве прикривала сукня. Красуня постала як на рентгені — світла і прозора, з великими грудьми й опуклими стегнами. За інструкцією, гостю пропустили через рамку, хоч неозброєним оком було видно, що зайвого вона не пронесе. Жінка почувалася впевнено, навіть виклично.

— Мадам, ви забули, — кучерявий француз простягнув їй сумочку.

— Ой, спасибі, — подякувала вона й поспішила до центрального входу посольства — старовинної будівлі у стилі класицизму, до якої прилягав невеличкий парк.

Леонід Волков, широкоплечий блондин у білій сорочці, що змокріла на спині, спостерігав за Машею з автомобіля із затемненими вікнами. Побачивши оголені вище колін ноги й розмальовані яскравою помадою губи, він несхвально похитав головою. На оперативній нараді Маші Морозовій порадили непомітно зайти до зали прийомів і загубитися серед гостей. Вона ж зробила навпаки: гарячими поглядами та енергійною ходою моделі засвітилася на всі сто відсотків.

У Маші був свій стиль входити до товариства. Вона — дипломат, а вже потім — оперативник. Основна професія — це як зовнішній фасад будинку, а служба в конторі — це невидима частина її бурхливого життя. Зовнішні ефекти — краса і зваба — мали приховувати її внутрішній світ, який вона старанно маскувала. Навіть Волков не знав, чим живе його підлегла. Головне — для неї не існувало недоступних фортець, і вона давала результати.

Волков розлігся в салоні імпозантного авто й нервово вичікував. Проминула година, ноги почали терпнути, але з посольства ніхто не виходив. Гучно гриміла музика. Підходили запізнілі гості. Минула ще година, коли відчинилися двері й на сходи зійшов кремезний чолов’яга з розкуйовдженою шевелюрою. Це був Семен Вергун. Волков відразу його впізнав.

Офіцер української розвідки потрапив у розробку ФСБ несподівано. Він працював під дипломатичним дахом у посольстві. Зірок з неба не хапав. Оперативник на четвірку. Не мав цікавих знайомств. Не зловживав дипломатичною недоторканністю. Нічого особливого, якби не витік інформації з управління планування Міністерства закордонних справ. Там сиділи башковиті хлопці й дивилися на п’ять-десять років уперед. Розробили директиву: що чекає Росію в майбутньому і як бути з ближнім зарубіжжям. Директива була цілком таємна, мова йшла про військову й політичну складову — і несподівано стався витік інформації. Розписали все як по нотах: як у час «Х» запрацює державна машина, які кроки зроблять спецслужби й армія, якщо запахне порохом. Ось ця таємна директива потрапила до рук Семена Вергуна. Минулого вже не повернеш, але перед контррозвідкою поставили завдання виявити джерело витоку інформації.

Волкову доручили викрасти дипломата з прийому у французькому посольстві й допитати з допомогою всіх можливих і неможливих засобів. Так і наказали: жодних обмежень, але зрадника виявити.

Волков вивчив усіх московських знайомих Вергуна, але жодний з них не мав відношення до цієї директиви. Або контррозвідка щось проморгала, або Вергуна використали наосліп, підсунувши йому цілком таємний документ. Всі крапки над «і» мав поставити допит.

Волков сидів в оперативній машині й уважно спостерігав за дипломатом, який вийшов з французького посольства. Насилу зійшовши зі сходів, Вергун зупинився, витер спітнілого лоба. Відчув вогкість на спині — сорочка прилипла до тіла. Руки не слухалися, ноги ледве переступали. Йшов мало не наосліп, аж поки не підім’ялися ноги. Вергун осів на коліна — це врятувало від падіння. Трохи отямившись, він поплентав до воріт. Охоронці не зводили здивованих поглядів із розпашілого від спиртних напоїв дипломата. Той, вибравшись на вулицю, відчував, що ноги німіють, руки наче з вати, а тіло ось-ось звалиться на бруківку.

Враз невідь-звідки з’явився підтягнутий молодик у білій сорочці, з білявою чуприною й добродушним обличчям. Його сірі очі сторожко бігали на всі боки. Тим часом Вергун, упавши, силкувався підвестися, але не міг. Молодик підхопив обм’якле тіло, приволік до автомобіля й жбурнув на заднє сидіння. Сівши за кермо, рвонув із місця. Вергун був при пам’яті, але майже не міг рухати руками й ногами. Спробував сісти — затьмарилося в голові, куди й поділися сили. А машина щодуху мчала вулицями вечірньої Москви. Оминаючи затори, вона виїжджала на тротуар, і настрашені перехожі сахалися хто куди.

На вечірці Семен Вергун крутився біля першого секретаря французького посольства — підстаркуватої дами з веселим обличчям і добрими очима, підносив їй коктейлі й розповідав потішні історійки. Вони познайомилися випадково — в театрі, хоча в його фаху не буває випадковостей. Слово «Франція» в Семена асоціювалося з трьома кузинами, яких він бачив тільки одного разу. Жили вони на кордоні з Німеччиною, в Ельзасі. Вергун не мав жодного особистого інтересу до дами середнього віку, лише сентиментальні спогади.

Був звичний посольський прийом. Легка музика, вишукані закуски, нові знайомства, обмін інформацією, а точніше — «злив» потрібної інформації. Пив Семен, як завше, тільки віскі. Спілкувався з дипломатами тих країн, що представляли особливий інтерес. Все як завжди, ось тільки відчув сигнал тривоги — у роті посолодшало, аж занудило, по спині пройшов мороз одразу після того, як Вергун випив чарку. Її несподівано запропонувала незнайома білявка — струнка, пишногруда, з точеними ногами, округлим бюстом і провокаційним міні-платтям.

— Негоже клеїти підстаркуватих дам. Гляньте, скільки навколо красунь, — по-змовницьки озвалася вона, гукнула офіціанта, а тоді легким рухом узяла з таці чарку й нібито ненароком торкнулася Семенової руки.

Її голубі очі світилися загадковістю, а рухи гнучкого тіла відвертали увагу від того, що навколо діється. Чоловік у розквіті сил, але не дуже-то привабливий, з грубими рисами, Вергун розумів, що жодна дама до нього не липнутиме просто так, без інтересу, а ця нова знайома звивається й увихається, як зміюка. Скільки він не силкувався, ніяк не міг пригадати, де зустрічав цю настирливу світську левицю, наполегливості якої не могла зупинити жодна сила. Не жінка — торпеда, яких запускають на непоступливих чоловіків.

Після випитої чарки в очах затьмарилося й одразу захотілося зникнути з прийому. При виході зустрів двох знайомих дипломатів, і довелося випити ще чарчину.

Вергун вийшов подихати свіжим повітрям, бо відчував, що підкошуються ноги. Ситуація видалася критичною. Сили танули. Не роздумуючи, він попрямував до автомобільної стоянки, дорога до якої виявилася вічністю. Його кидало в піт, очі заслав туман. З кожним кроком ставало все важче пересуватися, аж поки дипломата не підхопив Леонід Волков.

Саме він, зупинивши авто біля сірої непримітної будівлі, допоміг Вергунові вибратися з машини.

— Не хвилюйтеся, все минеться. Ви трохи перебрали через край. За півгодини полегшає, — підбадьорливо сказав Волков.

Тут же звідкись вигулькнули ще дві пари дужих рук, безцеремонно підхопили дипломата й потягли через вузьку прохідну.

Вергун прийшов до тями у великій темній кімнаті. Вікна зашторені, в очі немилосердно б’є світло, а він задихається — бракує свіжого повітря. Горло пересохло так, що задихаєшся, і дуже хочеться пити.

— Правила гри відомі? — пролунав незнайомий голос.

Вергуна уважно розглядали два дужих молодчики з квадратними щелепами.

— Будеш відповідати відразу чи допомогти?

Прийшов третій — у білому халаті й зі шприцом у руках. Він демонстративно розбив ампулу з невідомою речовиною.

— Хто ви? Нічого не переплутали? — Вергун ледве рухав язиком.

— Спершу уточнимо біографічні дані. Перед нами, ґосподá, мисливець за інформацією Семен Вергун, а за сумісництвом дипломат. Ось цей товариш, який нам зовсім не товариш, у нашому Міністерстві закордонних справ роздобув урядову директиву, скопіював у трьох примірниках і спробував переправити її до Києва. Два екземпляри вдалося перехопити й не випустити за межі Москви, а третій зник. Розповідати далі?

— Не розумію, до чого хилите.

— Ти все чудово розумієш. Затягуватимеш час, сподіватимешся на чудо, але чуда не буде.

— Дурниці мелете. Я не самогубець, стрілятися не стану — це всі знають.

— Знаємо-знаємо, ти хитрий і улесливий лис, що спеціалізується на підстаркуватих одиноких дамочках.

— Кого представляєте?

— Контору глибокого буріння.

— Дайте води.

— Газованої, легкогазованої чи з крана? — єхидно спитав лисуватий здоровило з вузькими очима й боксерським носом.

— Вод-и-и…

— Одна склянка води — одна відповідь.

— Що підсипали?

— Шоу тільки починається, — усміхнувся тип зі шприцом у руках.

— Російський препарат чи зарубіжний?

— З нашої лабораторії, спеціально для твоїх дев’яноста кілограмів підібрали. Безболісний укол — і за три хвилини слухаємо спів солов’я.

— Яйця б тобі відірвати, сучий сину, — додав старший чолов’яга. Із тих, що на вигляд ніби інтелігенти, але щойно розкриють рота — відразу розумієш, з ким маєш справу.

— Хто злив директиву?! Кажи! — гримнув старший.

— Мужики, не женіть коней.

— Нагадаємо, двадцятого травня о дев’ятнадцятій двадцять сім ти пройшов Леонтіївським провулком до Українського посольства. Мав два екземпляри урядової директиви. Перший примірник віддав резиденту, а другий послу.

— Нічого не пригадую, я ж за останній рік не один документ приносив у посольство.

— Директиву з грифом «цілком таємно» поцупив лише одного разу.

— Часу багато минуло, не можу згадати.

— Не крути й не приховуй, — сказав тип, розмахуючи шприцом.

— По-рий-ся в архівах пекла, — протяжно мовив молодчик, показуючи на голову. — Дамо людині виговоритися? Все-таки брат, не америкос якийсь.

— Тамбовський вовк йому брат.

— Навіщо ускладнювати ситуацію? — озвався хтось добре поставленим голосом, тихо, але владно.

З темного кутка великої кімнати вийшов Леонід Волков. Прискіпливо розглядав жертву, немов інквізитор, що вибирає зброю для смертного вироку. У Вергуна аж мороз пробіг по спині, він одразу відчув, хто тут головний.

Дипломат спробував спертися на руки і підвестися.

— Допоможіть йому, — наказав Волков.

Вергуна підняли з дивана й посадили, підперши подушками. У кімнаті стояла напівтемрява, лише потужна настільна лампа засліплювала очі бранця.

— Найскладнішу історію легко розплутати, коли знайдеш потрібну нитку, — почав Вергун.

— Ваша правда, — зрадів блондин, — ведіть далі.

— Далі ваш хід. Чиї таємниці викрали? — запитав упівголоса.

— Знущаєшся, — обличчя Волкова покрилося червоними плямами, очі насунулися на чоло, а тон розмови став глузливим. — Не знаю, сп’янів ти чи підлога хитається.

— Чим можу зарадити? — напружився Вергун.

— Нам відомо, що ти за птах. Грошей не пропонуємо, бо маємо твій психологічний портрет. Може, гарем подарувати? — несподівано запропонував.

— Маю симпатію.

— Не темни, все знаємо.

— Молодці, добре працюєте.

— Баста, або сам заговориш, або допоможемо, — показав шприца тип у халаті.

— Збожеволіли?

— Починайте, — наказав Волков, — ніколи церемонитися. Даремно заарканився. Все життя будеш згадувати і проклинати цей день, а сам винен.

— Вбити мене — не вб’єте.

— Винесуть звідси інвалідом, і все життя під себе будеш ходити. Кому потрібен інвалід?

— Анітрохи не сумніваюся, — пішов ва-банк Вергун. — Хай там що, але жадоба ненависті вас нікуди не приведе.

— Отакої, — зареготав блондин, — приступайте.

— Облиште свої фокуси, — встиг промовити Вергун, перш ніж в очах попливли хмаринки.

Минуло п’ять хвилин. Він прийшов до тями. В голові гуло. З глибини кімнати доносилися лише окремі фрази.

— Чорт тебе забирай, я не кам’яний, але змушу його заговорити.

— Ну ж бо, говори, — хтось намагався розтулити Вергунові повіки.

— Що за маразм він несе? Впертий чорт.

Вергун не чув свого голосу, а язик немов закам’янів і прилип до піднебіння. Він лежав нерухомо. Гострий біль пронизував мозок. Тіло паралізував щем, а тоді наплив морок.

Наступного дня в Українське посольство зателефонували з 80-го відділку поліції Москви:

— Семен Вергун — ваш працівник?

— Так, радник з політичних питань.

— Шатен середнього зросту, міцної будови, одягнутий в синій костюм.

— Що трапилося?

— Нічого страшного, приїжджайте і забирайте.

Вергуна знайшли біля покерного клубу. Він сидів у сквері, притулившись спиною до дерева. Поряд лежала сумка з документами, акредитація Міністерства закордонних справ, яка відразу насторожила поліцейських. При огляді речей знайшли 2200 доларів США і кілька тисяч російських рублів, ключі від автомобіля, записну книжку і візитки з ресторанів та кафе.

Від дипломата тхнуло спиртним. Каретою «швидкої допомоги» його привезли до посольства. Довірений лікар узяв аналіз крові. За півгодини в кабінеті посла провели нараду.

— В організмі виявили психотропні речовини. Синці на руках, спині та обличчі свідчать, що до нього застосовували силу, — доповідав лікар. — Вергуну поставили крапельницю і зробили заспокійливий укол. Стан здоров’я близький до критичного, потрібні комплексні дослідження в стаціонарі.

— Справа заплутана, звідки в скромного дипломата 2200 доларів готівкою? Звідки в крові алкоголь і невідомий препарат? Від гріха подалі спецрейсом перевезіть Вергуна до Києва, — наказав посол безапеляційним тоном.

Військовий аташе пробував заперечити:

— Постривайте, навіщо поспішати? З’ясуємо всі обставини, бо без Вергуна розслідування зайде в глухий кут.

— Не гаймо часу. Життя дорожче за розслідування. За найсприятливіших умов пошуки нічого не дадуть, — підтримав посла резидент. — Торік у російського генерала викрали службову машину з таємною системою зв’язку — злодіїв досі шукають.

— Радійте: його життю ніщо не загрожує, — подав голос радник-посланник, визнаний у посольстві мастак компромісів. Його талант гасити конфлікти визнавали навіть росіяни.

— Ото ж бо, Вергун нам потрібен живий і здоровий, — крапку в дискусії поставив посол.

— Росіяни зацікавилися Вергуном після витоку інформації з Міністерства закордонних справ. Такий гармидер знявся, — встряв у розмову військовий аташе. — Уявляєте, хтось скопіював таємну директиву.

— Не ризикуймо, подалі від гріха, — розхвилювався радник-посланник. — Нема людини — нема проблеми. Вергунові не дадуть спокою.

У двір посольства підігнали «швидку», й дипломата винесли через чорний хід. Доправили до Шереметьєва й українським лайнером перевезли до Києва.

Київ, три місяці поготів

— Мовчання страшніше за гірку правду, — роздумував Семен Вергун, якому не давала спокою невизначеність. Місяць як залишив санаторій в Кончі-Заспі. Вердикт медиків прозвучав немов вирок. Сивий професор говорив м’яко, але категорично. Радив більше відпочивати і не піддавати організм психологічним навантаженням.

— Вам укололи кінську дозу невідомого психотропного препарату. Ви чудом вижили, юначе. Уражена центральна нервова система, печінка, нирки. Доведеться вам відмовитися від вашої роботи, — пояснював сивий медик.

— Дозвольте, — спробував заперечити Вергун. — Мені щойно минуло сорок років. Держава затратила на мене купу грошей…

— Життя дорожче від кар’єри, — перебив професор. — У будь-який момент можете зірватися. Відомча медична комісія не допустить вас до оперативної роботи, де великі психологічні навантаження.

Вергун другий місяць сидів на закинутій дачі під Києвом. Згадував пережите і малював картини майбутнього. Стояла по-літньому тепла осінь. Він встиг зібрати врожай огірків. У невеличкій теплиці ще достигали помідори, а на грядках зайці доїдали капусту. Його потягнуло до землі. Селянські гени нагадали про себе. Невеличка дерев’яна хатка стояла біля лісу. Він міг годинами мовчки сидіти і відчувати себе частинкою природи. На ділянку прибігали білки поживитися горіхами. Набравши по чотири горішки в рот — аж щоки звисали, довгохвості зникали в гущавині лісу. Спочатку непрошені гості цуралися хазяїна, але за день-два призвичаїлися. Він не був самотнім. Птахи так звикли до нього, що їжу з рук брали. Зайці теж осміліли. Ходили городом і пощипували капусту. Щойно в небі зависали соколи, вухаті ховалися в кущах.

Крилаті хижаки звили гніздо на околиці лісу й полювали на живність. З їх появою в сусідньому селі поменшало курей, а в лісі — білок. Ці санітари природи додавали Вергуну сили і віри. Він для себе зробив відкриття, що закони природи і людського буття тотожні. Хто сильніший, хто має більше важелів, той диктує правила гри. Семен це пережив, коли по ньому проїхався коток беззаконня. Вчора він був успішним дипломатом, а нині його, розчавленого фізично, добивали невизначеністю. Ніхто не телефонував, немов забули.

Вранці сокіл каменем упав на город і вп’явся в зайця. Але заплутався в сітці, на якій звисали огірочки, і ніяк не міг вибратися. Птах робив відчайдушні спроби вирватися з пастки, але марно, бо все більше заплутувався. Вергун