Історія війн і військового мистецтва: Том 2

By Леонтій Войтович

Військова справа охоплює всі сторони існування і розвитку будь-якого суспільства, а також стосунки між його членами. Виробнича культура, розвиток і прогрес технології, налагодження виробництва і поява нових технічних засобів завжди пов’язані з війною. Таким чином, можна стверджувати, що військова історія фактично є найбільш повною історією людського суспільства, яка охоплює всі сторони його буття.
Другий том нашого видання присвячений історії війн і військового мистецтва від професійних найманих армій до масових (мобілізаційних) армій (початок XVI cт. — початок ХХ ст.). Основна увага приділена подіям і особистостям, які мали вплив на розвиток і еволюцію військової справи в Європі. Вперше розкрита участь і роль українців у війнах цього періоду. Праця розрахована як на спеціалістів, так і на широкий загал, всіх, хто цікавиться військовою історією.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Apr 4, 2020
• ISBN: 9789660383500

Book preview

ст.)

Вступ

Намагаючись і надалі основну увагу приділяти тим війнам, битвам і особистостях, які впливали на розвиток військового мистецтва та військової справи і приклади яких можуть бути корисними навіть на сучасних етапах, при цьому насичуючи текст як довідковим апаратом, необхідним для широкого загалу, так і науковим апаратом з бібліографією найновіших праць, автори зіткнулися з деякими проблемами. Період, який охоплює другий том представлений значно більшим масивом джерел, багато з яких опубліковано. Зросла також зацікавленість цими подіями у різних країнах. При цьому поряд з цим зросла і тенденційність викладів, намагання поразки виставляти ледь не перемогами, маніпулювати цифрами, особливо чисельністю військ, втратами та здобутками. Іноді найновіші роботи в цих аспектах заслоговують менше довіри, ніж дослідження істориків ХІХ століття.

Так, зокрема, більшість праць подають чисельність російських військ у битві біля с. Лісне 28 вересня 1708 р. у 12 346 осіб (7197 драгунів і 5149 піхотинців, посаджених на коней) при 30 польових гарматах. Це справді чисельність корволанту («летючого корпусу») генерала від кавалерії князя Олександра Меншиков, який настиг шведів генерал-лейтенанта Левенгаупта 25 вересня біля р. Рести. Але до Лісної встиг дістатися генерал-поручик Родіон Боур з 8 драгунськими полками (4976 осіб). На заключному етапі битви підійшла піхотна дивізія фон Вердена (бл. 9600 осіб), 5—6 тис. українських козаків та 4—5 тис. калмиків. Козаки і калмики взяли участь у переслідуванні шведів. Тобто реальні сили Петра І, який взяв на себе командування, сягали бл. 38 тис. осіб. Втрати військ Петра І подаються за офіційною реляцією: 1111 вбитими і 2856 пораненими. Сучасний російський дослідник В. Артамонов оцінює їх до 7 тис. осіб (Справді, давно опубліковані історії окремих полків показують, що тільки Преображенський, Семеновський та Інгерманландський полки втратили 3174 вбитими і пораненими, Нарвський драгунський — 338 осіб з 604 і т. д.). Але були ще втрати у козаків та калмиків. Втрати козаків, які не потрапляли до офіційних реляцій, взагалі рідко коли враховуються. Шведи втратили 3873 вбитими і пораненими та 897 полоненими (в т. ч. 70 офіцерів і 827 унтер-офіцерів і рядових полоненими). І ця цифра викликає певні застереження: із 12 950 особового складу корпусу Левенгаупта, які взяли участь у битві, на з’єднання з Карлом ХІІ прийшли і були взяті на продовольче забезпечення 6503 особи. Ще бл. 1,5 тис., за підрахунками В. Артамонова, дісталися до Ліфляндії, вийшовши лісами з-під Лісної. В полон потрапило 897 осіб, очевидно, що більшість серед них складали поранені. Але, навіть, без врахування цього фактору «бракує» ще 237 осіб. Тобто втрати шведів складали десь щонайменше 5 тис. разом з полоненими. Поряд з тим реальне співвідношення сил і деталі битви дозволяють скоріше підкреслити заслугу Левенгаупта, який зумів врятувати майже половину корпусу, втричі уступаючи в чисельності противнику і будучи змушений рухатися повільно з важким обозом по єдиній дорозі. При цьому він не втратив весь обоз. Автори старалися по можливості виправляти подібні неточності й подавати бібліографію праць різних авторів, надаючи можливість зацікавленим читачам і науковцям перевірити поданий матеріал і глибше та різносторонніше розглянути ту чи іншу проблему.

Продовжують повторюватися старі стереотипи в оцінках подій, явищ чи особистостей. Частина цих стереотипів базується на повному нерозумінні сутності понять, зокрема лінійної тактики. У багатьох випадках відмові від стереотипів або зміні оцінки заважає сучасна політична кон’юнктура. З різних причин свідомо чи випадково не подається участь українських козаків (запорозьких, гетьманських чи слобідських) навіть у випадках, коли вона була вирішальною. У російських працях переважно не розмежовуються донські козаки і українські, навіть коли їх співвідношення різнилося на порядок. Автори намагалися виправляти ці аспекти. Зрозуміло також, що значна увага була приділена і місцю, рівню й участі в бойових діях як українського війська, так і військ, які формувалися в українських землях з місцевого населення.

Досліджуваний період охоплює ряд війн (Тридцятирічну, Семирічну, Війну за Іспанську спадщину, Велику Північну війну та наполеонівські війни), які деякі дослідники вважають мало не першими світовими війнами. За числом втрат у різних битвах ці війни були вражаючими. Навіть у двох Світових війнах у битвах гинуло менше військовиків. Тому інтерес до цього періоду у дослідників колосальний і число праць гігантське. Автори подавали переважно найновіші дослідження провідних фахівців з цвєї проблематики з усього світу. При цьому добре досліджені битви і кампанії, з яких є достатньо об’єктивних праць українською та російською мовами, подавалися у дещо скороченому викладі. Петитом виділена найважливіша додаткова інформація в основному тексті. Схеми битв по можливості представлені автентичними або сучасними подіям варіантами.

Автори сподіваються, що їх праця послужить ширшому зацікавленню проблемами військової історії і подальшому розгортанню їх дослідження в українській історичній науці.

Л. Войтович, В. Голубко, В. Грицюк, Л. Кривизюк, Ю. Овсінський.

Розділ 17. Професійні наймані армії на полях Європи. Нідерландські війни. Тридцятирічна війна

Л. Войтович

Іспанська піхота. Основою успіху іспанського війська була іспанська піхота, яка домінувала на полях битв Європи протягом середини XVI — середини XVII ст. Своєрідним поєднанням практик швейцарської баталії, полків ландскнехтів та римських легіонів стала іспанська терція (1534—1704), запроваджена кондотьєром Гонсало Фернандесом де Кордовою на завершальній стадії Італійських війн. Офіційно терція була запроваджена у 1536 р. генуезьким ордонансом короля Карла V замість баталій і коронелій. Терція (tercio) передбачалася у складі 12 рот. Десять рот пікінерів мали у своєму складі по 3 офіцери, 8 унтер-офіцерів, 219 пікінерів (половина з яких була без доспіхів) і 20 мушкетерів. Дві роти аркебузирів мали по 3 офіцери, 8 унтер-офіцерів, 224 аркебузира та 15 мушкетерів. Всього в терції з командиром було 3001 чол., в т. ч. офіцерів — 37, унтер-офіцерів — 96, пікінерів — 2190, аркебузирів — 448, мушкетерів — 230. Терція була одночасно і бойовим порядком: три лінії розташовані на зразок римських легіонів у шахматному порядку (дві баталії у першій та третій лініях і одна найбільша — у другій). Кожна баталія у перших двох—трьох шеренгах мала аркебузирів (яких поступово повністю замінили мушкетери), що оточували її з усіх сторін. Всередині знаходилися пікінери відповідно до глибини у латах і без лат з відповідною довжиною пік. Така побудова дозволяла вести вогонь по противнику практично до прямого зіткнення. Аркебузири могли відступити всередину баталії або ж узяти участь у зіткненні, використовуючи свої мечі. При наступі аркебузири чи мушкетери могли перегрупуватися в центрі на всю глибину (глибина баталії була зазвичай 10 шеренг) і вести залповий вогонь, при якому кожна наступна шеренга після залпу попередників ділилася навпів і займала перший ряд. Тоді пікінери прикривали фланги, а при прямому контакті змикали ряди попереду стрільців, які також могли брати участь у рукопашному бою. Відповідно при відступі мушкетери могли вести безперервний залповий вогонь, маючи прикриті фланги. При цьому після кожного залпу шеренга стрільців ділилася навпіл і відступала назад. Такий маневр аркебузирів (потім мушкетерів) мав назву караколе — рух слимака. Цей тип стрільби застосовували мушкетери та фузилери ще протягом перших двох третин ХVIІІ ст. Три терції об’єднувалися в бригаду. Найслабшою стороною терції були її кути, на яких концентрація аркебуз та пік була найменшою. Але довгий час цю проблему вдавалося вирішувати з допомогою кавалерії та артилерії.

Гонсало Фернандес де Кордова

В цілому іспанська терція була чи не найдосконалішим поєднанням ударної сили пікінерів з вогневою підтримкою. Успіх цих формацій значною мірою забезпечувала їх підготовка та комплектація переважно з дрібної шляхти — ідальго, тобто це не була класична наймана армія, а дисципліноване військо з високим моральним духом¹.

Іспанська терція в бою

Іпанська терція в бою. Історична реконструкція

Іспанська терція. Гравюра Матеуса Меріана Старшого

Терція була вдосконалена і прославлена практикою таких полководців, як:

Антоніо де Лейва (1480—1536), князь Асколі, герцог Терранова. Розпочав військову кар’єру у 1502 р. на війні з повсталими мудехарами в колишньому Гранадському еміраті. З 1503 р. воював у Іспанії під командуванням Гонсало Фернандеса де Кордова, відзначився у битвах при Равенні (1512) та Павії (1525), з 1525 р. — командуючий імперським військом у Міланському герцогстві, з 1535 р. — губернатор Мілану ²;

Антоніо де Лейва

Альваро де Санде (1489—20.10.1573), маркіз де Ла Піовера, розпочав військову службу під командування віце-короля Сицилії Ферранте І Гонзага. У 1512 р. вже був командиром терції Дієго Кастільського, пізніше знаною як савойська терція. У 1538 р. відбив у турків замок Кастельнуово, під час експедиції в Алжир у 1540 р. очолив дві терції (командир другої загинув), успішно обороняв Перпіньян на франко-іспанському кордоні (1541), успішно командував терцією у Фландрії (1543), з 8-тисячним військом допоміг Фердинанду Габсбургу (1545), був одним з головних імперських командирів під час Шмалькальденської війни (1546—1549), де виграв генеральну битву при Мюльберзі (1549), був командувачем імперським військом в Італії (1551—1559), обороняв від турків протягом трьох місяців о. Джербу (1560), мусив здатися в полон і був викуплений за 60 тис. ескудо (1565), відразу ж очолив десант на Мальту, який допоміг зняти турецьку облогу, брав участь у битві при Лепанто (1571) і помер на посаді губернатора Мілану³;

Альба Фернандо Альварес де Толедо (29.10.1507—11.12.1582), герцог Альба де Тормес, граф де Сальватьєрра де Тормес, де П’єдраїта, маркіз де Коріа, сеньйор Вальдекорнеха, кавалер ордена Золотого Руна. Вже у 16 років відзначився при здобутті Фуентеррабії у Країні Басків (1523), брав участь у всіх війнах Карла V. Один з героїв битви при Мюленберзі (1547), командувач у війні за Мец (1552), розбив військо Папи Павла ІV при Абруцці. Губернатор Міланського герцогства (1555—1556), віце-король Неаполя (1556—1558), вторгся в Нідерланди, де встановив кривавий режим, ставши штатгальтером (1567—1573), в сухопутних битвах переміг голландців, зокрема при Йєгуї 21.07.1568 р. (У герцога Альби було 12 тис. піхоти, 3 тис. кавалерії та кілька гармат, Людовик д’Оран д’Насау мав 10 тис. піхоти, 2 тис. кінноти та 16 гармат, долю битви вирішила артилерія іспанців і їх знаменита терція. Іспанці втратили 80 вбитими і 220 пораненими, голландці — до 7 тис. Але відсутність флоту і поразки від морських гезів змусили Альбу просити відставки. Завоював Португалію (1580) і був там віце-королем (1580—1582). Герцог Альба навчив свою легку кавалерію атакувати у зімкненому строю 5—8 шеренг⁴;

Альба Фернандо Альварес де Толедо. Портрет роботи Тіціана

Джуліо Ромеро де Ібаррола (1518—1577) пройшов шлях від рядового піхотинця до командира терції (маестро де кампо). Відзначився в італійській війні (1551—1559), особливо у битві при Сент-Квентіні (1557), посвячений у лицарі Сант-Яго (1565)⁵;

Джуліо Ромеро де Ібаррола зі святим патроном. З картини Ель Греко

Мануель Філіберто I дi Савойя (8.07.1528—30.08.1580) — герцог Савойї (з 1553), намісник Нідерландів (1555—1559). Вступив на іспанську службу у 1545 р. і швидко завоював визнання як один з кращих піхотних командирів. Успішно командував нідерландською армією і розгромив французів при Сен-Контене (1557). За мирним договором у Като-Камбрезі (1559) повернув герцогство Савойя, окуповане французами. Реформував савойське військо⁶;

Мануель Філіберто І ді Савойя. Портрет невідомого автора XVII ст.

Хуан Австрійський (24.02.1547—1.10.1578), принц, бастард Карла V. Військову кар’єру почав з командування ескадрою, яка успішно воювала з алжирськими піратами (1568). Придушив повстання морісків (вихрещених євреїв), здобувши їх фортецю Галеру (1569). Командуючи флотом Священної ліги, переміг турків у затоці Лепанто 7 жовтня 1571 р. Християнський флот мав від 206 до 300 галер (в т. ч. 108 венеційських, 81 іспанську, 32 папських, 12 савойських) та 8 венеційських галеасів при чисельності 84 тис. (в т. ч. 20 тис. в абордажних командах). У турецькому флоті, яким командував капудан-паша Алі-паша-муедзін-заде, було 210 галер і 66 галеотів при чисельності 88 тис. (в т. ч. 16 тис. в абордажних командах). Оба флоти зустрілися дещо несподівано і вступили в битву, розвернувшись прямими лініями. Хуан Австрійський командував центром, йому допомагали папський кондотьєр Маркантоніо Колонна (1535—1584) та венеційський адмірал Себастьяно Веньяр (1496—1578), правим флангом командував венеційський адмірал Джованні Андреа Доріа (1539—1606), лівим флангом — інший венеційський адмірал Агостіно Барбаріго (1518—1571), резерв знаходився під командуванням іспанського адмірала Альваро де Базана маркіза Санта-Круз (1526—1588). Обидва гребні флоти пішли один одному назустріч. Християнський флот побоювався мілини, що дозволило туркам пройти біля берега і оточити лівий фланг, але абордажні команди Барбаріго виявилися сильнішими, і маневр противика нічого не дав, хоча іспанський адмірал загинув. Основна боротьба розгорнулася в центрі, турків охопила паніка після загибелі Алі-паші. Алжірські пірати пробували змінити хід битви, але вдалий маневр адмірала Доріа і своєчасний вступ у битву резерву де Базана дозволив завершити битву розгромом турків, які втратили більшість кораблів (117 були взяті союзниками), до 15 тис. вбитими та 5 тис. полоненими. Флот принца Хуана втратив 13 галер, 7566 вбитими та більше 8 тис. пораненими. Хоча Хуан не скористався перемогою, а відійшов до Мессіни, було здійснено найважливіше: християни зрозуміли, що турків можна перемагати. У 1573 р. Хуан здобув Туніс і хотів там створити християнське королівство, але Філіпп ІІ цьому спротивився. Він зробив брата намісником Нідерландів (1576), залишивши без підкріплень. Хуан пробував добитися миру на основі визнання своєї влади і повернення католицької церкви, а коли це не вдалося — продовжив війну, здобувши Намюр. Помер він несподівано, можливо, від тифу 7;

Принц Хуан Австрійський. Портрет роботи Алонсо Санчеса Коелло

Aлесандро Фарнезе (27.08.1545—3.10.1592), принц, намісник Нідерландів (з 1578 р.), герцог Парми і П’яченци (з 1586 р.). Вихованець мадридського двору, учасник битви при Лепанто (1571), проявив себе самостійним полководцем у битві при Жамблу (1578). З метою зняття напруги в Нідерландах уклав Арраську угоду з католицькими повінціями (1579). Здобув Маастріхт (29 травня 1579 р.) і до 1582 р. не допускав у провінції іспанські та німецькі війська, утримуючи ситуацію з 15 тис. місцевих формувань. З підходом підкріплень з метрополії у 1582 р., довівши чисельність військ до 60 тис., перейшов у наступ. Після 13 місяців облоги здався Антверпен (17 серпня 1585 р.). Невдача Великої Армади похитнула його становище. З 15 тис. зіткнувся з військом Генріха ІV Валуа (15 тис. французів, 7 тис. англійців та 3 тис. голландців) під Кодбек-ан-Ко. Незважаючи на те, що у перший день облоги був поранений у плече, зумів вивести військо з пастки. У Мадриді його звинуватили у боягузстві і змістили. Помер від цієї рани у Аррасі⁸;

Принц Алесандро Фарнезе. Портрет роботи Отто ван Веєна (1556—1629)

Хуан дель Аквіла (1545—1602) звернув на себе увагу Гонсало Бракамонте у 1563 р. на Сицилії, після чого прослужив в рядах піхоти 24 роки, пройшовши шлях від лейтенанта роти Педро Гонсало де Мендоси (1569) до генерала (1590). Воював на Мальті (1565), на Корсиці проти повстанців Сaмп’єро Корсо (1566), в Нідерландах (1567—1578, 1582—1587), у Бретані, де спорудив цитадель Фуерте дель Агіла у Порт-Луї (1590—1598). Командував невдалою експедицією на підтримку ірландських католиків (1600—1602), не зніс обвинувачень і слідства та помер⁹;

Хуан дель Аквіла. Портрет роботи Отто ван Веєна (1587)

Амброзіо Спінола (1569—25.08.1630), маркіз Сестро і Банастро, маркіз де Лос Бальбаcес, генуезець, який у 1602 р. уклав кондотьєрську угоду з Іспанією, привівши піший полк чисельністю 1 тис. бійців, з яким прибув у Фландрію. Здобув Остенде (1603) і далі успішно просувався по службі до чину капітан-генерала (1618), воюючи в Нідерландах. Найбільшим успіхом його була облога і здобуття Бреди (26.08.1624—5.06.1625). Невдача у протистоянні з принцом Фредеріком Генріхом д’Оранжем і конфлікт з королівським фаворитом графом Оліваресом призвели до його відкликання у Іспанію (1626). Повернувся в Геную у ранзі посла Іспанії (1629). Помер при облозі Казале під час війни за Мантуанську спадщину¹⁰;

Амброзіо Спінола. Портрет роботи Пітера Пауля Рубенса

Фернандо Австрійський (16.05.1609—9.11.1641), брат короля Філіппа ІV, інфант, кардинал і архієпископ Толедо (1619—1641), губернатор Мілану (1633—1634), штатгальтер Іспанських Нідерландів (1634—1641) і командуючий іспанськими військами у Тридцятирічній війні. Виграв битву при Нердлінгені (6.09.1634), здобув Діст, Гох, Геннел, Лімбург і Схенк (1635), вторгнувся у Францію з 32-тис. військом з генералом Йоганом фон Вертом (1591—1652), здобув Корбі поблизу Ам’єна, але мусив вертати через невдачі на інших фронтах. Відрізаний від метрополії після перемог на морі голландського адмірала Мартена Тромпа (1598—1653) відбивався від противників, але не витримав і раптово помер. Кардинал, який носив кірасу і маршальський жезл¹¹.

Фернандо Австрійський, інфант. Портрет роботи Гаспара де Грайєра (1584—1669)

Нідерландські війни. Репресивна політика іспанського короля Філіппа ІІ, яку проводив у Нідерландах кардинал Антуан Перрено де Гранвель (1517—1586) викликала опір не тільки кальвіністських проповідників, за якими йшли широкі кола бюргества та дрібного і середнього дворянства, а й місцевої еліти, яку підтримала намісниця Нідерландів герцогиня Маргарита Пармська. У 1564 р. кардинал був переведений до Італії, Філіпп ІІ погодився на вивід іспанських військ, але вимагав придушення кальвіністської єресі. Літом 1566 р. дворянська ліга уклала угоду з кальвіністськими консисторіями. У серпні 1566 р. напруження вилилося у рух іконоборців (які громили церкви і монастирі), що охопив 12 з 17 провінцій краю. 23 серпня 1566 р. Маргарита Пармська офіційно оголосила про згоду відмінити інквізицію, амністію членам дворянською союзу «Компромісу»¹² та дозвіл реформатського богослуження у спеціально відведених приміщеннях. У Мадриді тим часом вирішили силою придушити бунт і послали в Нідерланди армію герцога Альби, яка вступила до Брюселя 22 серпня 1567 р.

Фанатичний і впертий герцог Альба отримав диктаторські повноваження. Іспанське військо поводилося у Нідерландах, як у завойованій колонії. Перш за все герцог вирішив розправитися з верхівкою опозиції. 9 вересня 1567 р., запросивши на нараду, він заарештував графа Ламораля Егмонта (18.11.1522—5.06.1568), героя битви при Сан-Кантені (1557) і командувача іспанським військом у знаменитій перемозі над французами при Гравеліні (1558), та адмірала графа Філіппа Горна де Монморансі (1524—5.06.1568). Було сформовано «Раду по справах і бунтах», яку швидко прозвали «кривавою радою». За вироками цієї ради у 1567—1569 рр. було страчено більше 8 тис. осіб, ще більше позбулися свободи і статків. 5 червня 1568 р. були страчені кавалери ордену Золотого Руна гранди Ламораль Егмонт і Філіпп Горн¹³. У березні 1569 р. герцог Альба запровадив алькабалу¹⁴. Фактично діяльність герцога Альби спровокувала повстання у Нідерландах.

Ламораль д'Егмонт. Портрет роботи Олександра де Карньєре

Філіпп Горн де Монморансі

Неорганізовані стихійні виступи, які почалися з партизанської боротьби гезів у провінції Голландія (1567—1568), отримали послідовного і розумного вождя в особі принца Вільгельма І д’Оранж (Оранського) (24.04.1533—10.07.1584). Близький до іспанського двору, граф Нассау, кавалер ордену Золотого Руна, він випадково під час переговорів з французьким королем Генріхом ІІ довідався про підступний план Філіппа ІІ (завершивши з допомогою нідерландської шляхти війну проти Франції, з допомогою французів придушити протестантську єресь), він радив Егмонту і Горну починати збройну боротьбу. Обидва ж даремно сподівалися на розумне рішення Філіппа ІІ. Вільгельм емігрував напередодні прибуття герцога Альби і, користуючись правом удільного оранського князя, найняв 3 тис. солдат власного війська, з яким вступив у Нідерланди. Перша битва з іспанцями при Рурмонді (25 квітня 1568 р.) завершилася поразкою. Але 25 травня 1568 р. його брат Людовик де Нассау у битві при Гейлігерлеє з 3900 піхотинцями і 200 кавалеристами розгромив штатгальтера Фрісландії Жанд де Ліля (3200 піхотинців та 200 кавалеристів), який втратив більше половини людей. 18 липня 1568 р. в Артуа, а далі при Жемінгені Вільгельм І знову був розбитий, але боротьби не полишив. Приєднавши до себе німецьких кальвіністів, частина з яких була готова добровільно боротися проти католиків, він вторгся у Брабант, де стояло військо герцога Альби. Однак тамтешнє місцеве католицьке населення не підтримало принца, і йому довелося відступати до Страсбурга і розпускати своїх найманців. З невеликим загоном Вільгельм д’Оранж приєднався до вождя французьких кальвіністів адмірала Гаспара де Коліньї. Коли ж морські гези у Голландії, Фризландії та Зеландії почали топити іспанські кораблі, Вільгельм у 1569 р. повернувся до Німеччини і почав таємні переговори з ворогами Іспанії Англією і Францією.

Пам'ятник Егмонту і Горну у Брюсселі. Скульптор Деніс Джак'єр'є

Вільгельм І д'Оранж. Портрет роботи Адріяна Томаса Кея (1579)

Морські гези 10 липня 1570 р. розбили іспанський флот з 54 кораблів, а наступного дня захопили багатий лісабонський караван з припасами. Команди суден відмовилися від призових грошей, і захоплених ресурсів вистачило на два роки війни. Призначений Вільгельмом І адмірал Гілен де Філен у 1571 р. із 3 великими і 23 малими кораблями розбив іспанську ескадру з 33 кораблів. Англійська королева Єлизавета під тиском Іспанії вигнала морських гезів з англійських портів. Капітан Вільгельм де ла Марк, який тимчасово заміщав адмірала Гілена, з 40 кораблями вийшов з Англії, захопив Ейнхюйзен, поповнив запаси і 1 квітня 1572 р. оволодів портом Бріль на острові у гирлі Рейну. 5 квітня 1572 р. повсталі городяни впустили загони гезів до Фліссінгена у Зеландії. Там же у м. Веєр було здобуто головний арсенал іспанського війська.

Значок морських гезів

Вільгельм з новими найманцями виступив у липні 1572 р. і здобув Рурмонд. Далі він зіткнувся з проблемою оплати свого війська. Повсталі території визнавали його як штатгальтера Голландії і Зеландії з повноваженнями верховного командуючого сухопутними і морськими силами. Герцог Альба розцінив принца Оранського як головного противника і кинув всі сили проти Монса, який зайняв його брат Людовик де Нассау. 19 вересня 1572 р. іспанці здобули Монс. Морські гези отримали незначні підкріплення з Англії та Франції і почали розширювати свої бази. Герцог Альба з Брабанту спрямував свої війська на північ до Голландії, де обложив Гарлем (12.1572—13.07.1573). Вільгельм, який перебував на півдні, не зміг цьому завадити, хоча тричі посилав обози з продовольством і припасами до обложеного міста. Облога Алкмара іспанцям не вдалася, після трьох штурмів із значними втратами іспанці 8 жовтня відступили від міста, довідавшись, що інженери Вільгельма готують підрив дамб і шлюзів. 10 листопада 1573 р. адмірал Корнелій Дінсзоон розгромив у Зюдерзеє іспанський флот графа Боссю. Іспанський адмірал з своїм флагманом «Інквізиція» потрапив в полон. Врешті Філіпп ІІ у грудні 1573 р. змістив герцога Альбу.

Новий намісник Нідерландів досвідчений полководець і адміністратор Луїс де Рекезенс-і-Суньїга (1528—1576) відбив чергове вторгнення війська Вільгельма у битві на р. Маас поблизу Моока 14 квітня 1574 р., у якій загинули обидва брати штатгальтера. Іспанці обложили Лейден (05—10.1574), але тут їх знову чекала невдача. Рекезенс відмінив алькабалу і 5 червня 1574 р. оголосив часткову амністію. Та це не зняло напруження, бо у головних питаннях Філіпп ІІ був не готовий іти на поступки.

Намісник Рекезенс помер 5 березня 1576 р.¹⁵ Морські гези фактично перекрили постачання з Іспанії морським шляхом. Іспанське військо, не отримуючи платні і відчуваючи нестачу припасів, підняло бунт і у 1576 р. самовільно покинуло опорні пункти на півночі та рушило на південь, по дорозі грабуючи все, що було можна. 4 вересня 1576 р. загін міської міліції Брюсселя арештував членів державної ради. Було вирішено зібрати Генеральні штати у Генті, щоб уладнати протиріччя між північними протестантськими і південними католицькими провінціями. Тим часом 4 листопада 1576 р. іспанські найманці вийшли з цитаделі і заволоділи Антверпеном, було вбито більше 8 тис. жителів і спалено близько 1 тис. будинків. Врешті 8 листопада 1576 р. були складені пункти Гентського умиротворення, яке залишало владу Філіппа ІІ, передбачало збереження католицької релігії у південних провінціях і спільну боротьбу з іспанськими найманцями, відміну конфіскацій, здійснених за герцога Альби, і закону проти єретиків.

Новим намісником Філіпп ІІ призначив брата, героя Лепанто інфанта Хуана Австрійського, славі якого заздрив. У лютому 1577 р. інфант Хуан заявив, що готовий визнати пункти Гентського умиротворення і підписав т. з. вічний едикт. Він вимагав тільки визнання своєї влади та збереження католицької релігії. Але вже 24 липня інфант порвав з Генеральними штатами і почав стягувати війська у Намюр. Це викликало нову хвилю підйому повсталих. У містах стали формуватися комітети вісімнадцяти з представників цехів, які організовували оборону та виганяли іспанські гарнізони. Восени 1577 р. комітет Брюсселя призначив принца Вільгельма д’Оранж рувардом (намісником) Брабанту.

Наступник померлого інфанта Хуана Австрійського принц Алесандро Фарнезе погодився на умови Арраської унії, укладеної 6 січня 1579 р. в основному валлонськими католицькими провінціями¹⁶. Унія передбачала збереження католицької релігії, виведення іспанських військ та амністію. Алесандро Фарнезе намагався її дотримуватися і обходився валлонським військом.

Було зрозуміло, що Арраська унія не зупинить війну і не примирить протестантські провінції. 23 січня 1579 р. була укладена Утрехтська унія, яку підписали Голландія, Зеландія, Утрехт, Гельдерн і Гронінген. 4 лютого до них приєднався Оверейсел, у березні 1579 р. — Фрісландія, а трохи пізніше герцогство Брабант і графство Фландрія. Унія передбачала утворення конфедерації з єдиним військом, фінансовою системою і політикою. У травні 1579 р. після деякого вагання Вільгельм І підписав Утрехтську унію, усвідомлюючи, що це означатиме відділення валлонських провінцій, і обійняв посаду штатгальтера об’єднаних провінцій. Філіпп ІІ відреагував стандартно: 15 березня 1580 р. видав едикт, яким оголосив Вільгельма Оранського поза законом і звернувся до всіх вірних католиків із закликом вбити принца. Знайшовся охочий, фанатик Жан Хаурегві, який 15 травня 1580 р. поранив принца.

Вільгельм шукав правового оформлення ситуації, він не хотів очолювати бунтівників. Він уклав 19 вересня 1580 р. угоду з Францією, визнавши сюзереном принца Франсуа де Бурбона герцога д’Алансон д’Анжу без права приєднання цих територій до Франції. 26 липня 1581 р. було прийнято Акт про клятвенне зречення (Plakkaat von Verlotinghe), у якому зазначалося, що король Філіпп ІІ не виконав своїх обов’язків перед Нідерландами і тому більше не вважається королем на території країни. Акт прийняли Брабант, Гелдернланд, Фландрія, Голландія, Зеландія, Мехелен і Утрехт. У лютому 1582 р. в Нідерланди прибув принц Франсуа де Бурбон. 17 січня 1583 р. він здійснив невдалий напад на Антверпен, маючи намір приєднати до Франції Брабант і Фландрію. Ідея протекторату була відкинута. Вільгельм Оранський став штатгальтером і великим пасіонарієм Об’єднаних провінцій. Намісник Нідерландів Алесандро Фарнезе почав війну за південні міста, скориставшись з присутності католиків і повернувши наймані війська. 10 липня 1584 р. в монастирі в Деларті Вільгельм Оранський був вбитий трьома пострілами з пістолета вбивцею-фанатиком Бальтазаром Жераром, французом з Франш-Конте. Вбивця був схоплений і після страшних тортур четвертований 14 липня 1584 р.¹⁷

Іспанці перейшли в наступ. 60-тис. військо Алесандро Фарнезе здобуло Брюгге і Гент (1584). 17 серпня 1585 р. впав Антверпен, одне з найбагатших нідерландських міст. Нідерланди продовжували шукати зовнішньої допомоги. Після відмови французького короля Генріха ІІІ вони звернулися до Англії, і у вересні 1585 р. Роберт Дадлі граф Лестер привів 6-тис. англійську допомогу і став правителем Об’єднаних провінцій. Його політика не отримала підтримки, бо виходила з англійських інтересів. Особливо неприйнятною була заборона торгівлі з німецькими землями і Францією як союзниками Іспанії. Спроба графа Лестера здійснити переворот завершилася його вигнанням.

У 1587 р. штатгальтером Об’єднаних провінцій став син Вільгельма І д’Оранж (Оранського) Моріц д’Оранж (Оранський) (14.11.1567—23.04.1625). Він виявився здібним полководцем і добрим організатором. Моріц відмовився від іноземних найманців і почав комплектацію та підготовку війська з самих голландців. Фактично це було зачатки майбутньої рекрутської системи. Було введено постійні військові ранги і польовий статут «Зведення правил для піхотинців» (1607). Вперше була створена у 1600 р. військова академія для підготовки офіцерів. Піхота стала марширувати в ногу. Підрозділи стали компактнішими і зручнішими для командування і маневрів. Роти, які до того налічували 400—500 осіб, були скорочені до 150—200 осіб, а далі до 70—100 осіб. 10—16 рот складали полк. Чисельність полку становила 800—1000 осіб. Третина роти — мушкетери, дві третини пікінери в шоломах і з нагрудниками. В ході реформ число пікінерів та мушкетерів зрівнялося. Пікінери займали стрій у 2 шеренги, мушкетери у 5—8 шеренг (після залпу, міняючись місцями). В нідерландській армії ще був введений такий підрозділ, як півполк у складі 250 пікінерів і 250 мушкетерів З’явився новий вид важкої кавалерії — кірасири, в кірасах і шоломах, озброєні палашами (довгими мечами), довгими пістолетами і списами, які теж були невдовзі зняті з озброєння. Кірасири були більш мобільними за важку іспанську кавалерію і займали бойові порядки у 5 шеренг. Були здійснені перші спроби уніфікації артилерії, широке використання гаубиць і формування саперних військ (крім них солдати теж отримали лопати як необхідний елемент військового спорядження).

Моріц д'Оранж. Портрет роботи Мішеля ван Меревельта (1566—1641)

Моріц Оранський зумів відібрати пальму першості у іспанської армії, вдосконаливши бойові порядки, що дозволило успішно протистояти іспанській терції. Він ставив війська в шахматному порядку, перемішуючи пікінерів з мушкетерами та кавалерією, яка поступово полегшувала свої обладунки і позбулася ударного спису. Бойові порядки розгорталися у три лінії: в першій лінії мушкетери з пікінерами (пікінери в центрі, мушкетери на флангах), за ними на відстані 100—150 кроків в другій лінії були присутні і кавалерійські підрозділи. Третя лінія, також змішана, знаходилася на відстані 250—300 кроків від другої лінії ¹⁸.

Першу значну перемогу Моріц Оранський здобув 17 липня 1586 р., розбивши іспанців і взявши місто Аксель. 13 листопада 1588 р. штатгальтер підійшов до Берген-оп-Зом, яке Алесандро Фарнезе облягав з 23 вересня, і змусив іспанців зняти облогу та відступити. 4 березня 1590 р. при облозі Бреди вперше був застосований своєрідний спецназ: 68 добре підготованих голландських солдат на торфяному плоту вночі підійшли до куртин, перебралися через них, зняли вартових і впустили штурмові загони до фортеці (десант був схований у баржах, які пришвартувалися на верфах). У 1590 р. Моріц отримав чин генерал-капітана та генерал-адмірала. Скориставшись відходом війська Фарнезе на допомогу французьким католикам проти Генріха IV, Моріц почав відвойовувати місто за містом: всього 7 днів було потрібно для здобуття Зюфтена (червень 1591), 11 днів — Деветера (липень 1591), 14 вересня було здобуто Хюльст, а 21 жовтня — Неймеген. Алесандро Фарнезе помер від ран, а його наступник генерал Петер Мансфельд не зміг нічого протиставити продуманим і добре підготованим операціям противника. Моріц здобув Стенвік і Кеверден (1592), Гертруйденбург (1593), Гронінген (1594), Рейкберг і Мерс (1597). Завоювання Алесандро Фарнезе невпинно танули. Скориставшись непогодою, 24 січня 1597 р. швидким маршем 7-тис. війська Моріц дістався Тюрнхаута, де знахотився 6-тис. іспанський корпус Жана де Рі графа Вараса. На полі бою загинуло 2 тис. іспанців і сам командир, що 500 осіб здалося у полон. Переможці втратили близько 100 осіб.

Битва при Ньюпорті 2.07.1600 р. Картина Себастьєна Вранша (1573—1647)

У 1599 р. намісником Нідерландів став герцог Альбрехт Австрійський. Моріц продовжив визволення нідерландських територій і у 1600 р. вторгнувся у Брабант з 12 тис. піхоти, 2 тис. кавалерії при 38 гарматах. Переправившись через Шельду, 27 червня підійшов до Остенде, відігнавіши іспанський заслон. Далі, підсиливши гарнізон Остенде, форсував Ізер і 1 липня підійшов до Ньюпорта. Герцог Альбрехт з 10-тис. військом негайно виступив на допомогу Ньюпорту. О 8-й ранку 2 липня Моріц вислав до мосту Леффінгем заслон (19 рот піхоти, 4 корнети¹⁹ кавалерії при 2 гарматах) із завданням затримати противника. Іспанці встигли раніше і розгромили цей заслон, але ця сутичка дозволила голландцям виграти час. Моріц вбрід перейшов через ріку і вздовж піщаного берега рушив назустріч іспанцям, маючи на фланзі прикриття з боку голландської ескадри. Іспанська кіннота мусила чекати підхід піхоти, що дало можливість голландцям розгорнути своє військо. Моріц розгорнув три лінії: авангард (43 роти піхоти, 9 корнетів кавалерії при 8 гарматах) теж мав три лінії з кавалерією на правому фланзі; головні сили (25 рот і 6 корнетів) у дві лінії теж з кавалерією на правому фланзі, і ар’єргард (28 рот і 3 корнети) у дві лінії з кавалерією позаду. Всього у голландців було бл. 10 тис. піхоти, 1400 кавалеристів при 14 гарматах). Герцог Альбрехт теж розгорнув свої терції у три лінії (по одній у першій та третій і дві у другій). Кіннота його чотирикутником розташовувалася на лівому фланзі. Всього у нього було 7700 піхотинців, 1200 кавалеристів при 9 гарматах. Битва розпочалася залпами мушкетерів. Герцог Альбрехт готовий був атакувати, однак зміна відпливу на приплив змусила його відійти від берега. Приплив дозволив голландським кораблям підійти ближче до берега, і вогонь корабельної артилерії не дозволив іспанцям обійти фланг Моріца. О 15-й годині Моріц кинув в атаку кавалерію і пікінерів. Альбрехт підсилив першу лінію терцією з другої лінії і відбив цю атаку. Моріц ввів у бій наступні лінії авангарду, а далі основні сили. Вогонь артилерії та кавалерійська атака головних сил зупинили іспанців. Але в центрі зав’язалася вперта боротьба, і Альбрехт кинув свою кавалерію проти лівого флангу голландців. Тоді Моріц перекинув на підмогу на лівий фланг два корнети кірасирів з головних сил і перейшов у загальну контратаку, підтриману артилерією. Втомлена довгим маршем іспанська піхота не витримала. Крім того компактні побудови терцій були доброю мішенню для корабельних гармат. Іспанці почали втікати. Альбрехт втратив 4 тис. вбитими і 1 тис. пораненими. Переможці втратили 2,5 тис.²⁰

Враховуючи непевність своїх комунікацій, Моріц мусив відступити до Фрисландії. У 1601 р. іспанці обложили Остенде, яке оборонялося три роки та 71 день, отримуючи припаси з моря. Оборонці втратили до 30 тис., втрати іспанців були щонайменше вдвічі більші. Але 20 вересня 1604 р. за дозволом Генеральних штатів місто здалося. Перемога не дала Іспанії надій на швидке завершення війни. Моріц постійно укріплював військо та оборону своєї території. Після розгрому іспанського флоту поблизу Гібралтару адміралом Якобом ван Хеемскерком (1607), Іспанія запросила перемир’я. Голландський флот активно господарював на комунікаціях іспанських колоній. У 1609 р. Іспанія підписала мир на 12 років, визнавши незалежність Об’єднаних провінцій, право торгівлі з португальськими колоніями в Ост-Індії та закриття для торгівлі гирла Шельди, що перетворювало Антверпен, який залишався під іспанським контролем, на другорядне місто²¹.

Іспанські єзуїти готували вбивство Моріца Оранського, як і його батька. У 1595 р. таку спробу здійснив фанатик Пітер Панке, схоплений охороною штатгальтера. Моріц д’Оранж, один з видатних європейських військових діячів, помер від хвороби печінки²².

Англо-іспанська війна (1585—1604). Висадка у Нідерландах 6-тисячного війська Роберта Дадлі графа Лестер означала переростання таємної підтримки голладських сепаратистів у відверту Англо-іспанську війну. Досвiдчений адмiрал Альваро де Базан маркiз де Санта-Крус (1526—1588), який очолював іспанський флот у 1576—1588 рр., запропонував зібрати потужний флот, який би забезпечив висадку десанту на Британських островах. Філіпп ІІ захопився цією ідеєю і розпорядився готувати флот, який отримав назву Непереможна армада (Armada invecible). Згiдно з виданим у Лiссабонi в 1588 р. описом П. Пас Саласа «Найщасливiша армада, котру наш повелитель король дон Фiлiп наказав зiбрати в Лiссабонському порту. Зведений звiт про морськi судна» було зiбрано 128 кораблiв сумарним тонажем 75 868 тонн, в т. ч. 65 галеонiв тонажем до 500 т²³, 25 уркасiв тонажем 300—700 т²⁴, 19 допомiжних суден тонажем 70—100 т, 13 малих фрегатiв²⁵, 4 галеаси тонажем до 1000 т²⁶ та 4 галери. На цих кораблях було встановлено 2431 гармату, з котрих 1497 були бронзові, переважно 48-фунтових, а також довгоствольнi кулеврини, 20- i 30-фунтовi. Було заготовлено 123 790 сферичних ядер та 5175 центнерiв пороху. Флот налiчував 8052 морякiв, бл. 2 тис. невiльникiв-гребцiв, 19 295 солдатiв, 1 тис. офіцерів, 180 священикiв і 85 лікарів.

Альваро де Базан. Портрет роботи Рафаеля Тегео (1798—1856)

У 1577 р. англійський віце-адмірал, знаменитий пірат і мандрівник Френсіс Дрейк (1540—28.01.1596) раптово напав на Кадіс і підпалив близько сотні різних кораблів, змусивши відкласти вихід ескадри²⁷. У Нідерландах намісник Алесандро Фарнезе готував десантне військо (30 тис. піхоти і 4 тис. кавалерії). Будувалися плоскодонні кораблі, для забезпечення їх виходу було прорито канал Сас-ван-Гент у Брюгге та поглиблено фарватер Іперле від Брюгге до Ньюпорта. Армада мала висадити десант у графстві Ессекс, який повинен був захопити Лондон.

Напередодні виходу Армади помер адмірал де Базан. Вiце-адмiралом був також досвiдчений моряк Хуан Мартiнес де Рекальде (1526—1588). Але в останнiй момент, король поставив на чолі Армади Алонсо Переса де Гусмана де Суньїга-Сотомайор, герцога де Медiна-Сiдонiя (10.09.1550—26.07.1619). Герцог був непоганим організатором, але зовсiм незнайомим з морською справою. Англiйський флот мав заледве 30 кораблiв, коли зiбрали купецькi i каперськi судна, його чисельнiсть було доведено до 180 суден, але всi вони поступались розмiрами iспанським. На борту їх було 17 500 досвiдчених морякiв, очолюваних адмiралами лордом Чарльзом Говардом (1536—1624) i Френсiсом Дрейком. Для оборони метрополії було розгорнуто двi сухопутнi армiї: граф Лестер з 18 500 солдатів готувався дати вiдсiч силам десанту, а друга армiя (45 тис.) мала завдання охороняти особу королеви Єлизавети. З Нiдерландiв очiкували прибуття ще 2 тис. пiхотинцiв.

Алонсо Перес де Гусман, герцог Медіна-Сідонія. Портрет роботи невідомого художника XVI ст.

5 травня 1588 р. Армада покинула іспанські порти і рушила до Ліссабона. 29 травня флот вийшов з Лiссабона i вiдразу ж потрапив у бурю. Правда, всi судна, окрiм чотирьох, зiбралися у Ла Коруньї. Лорд Говард вiдразу встановив маршрут іспанського флоту i вiд Ла Коруньї йшов за ним, постiйно тривожачи противника. Погано пiдготовані гарматні обслуги iспанцiв цiлилися надто високо, i англiйськi кораблi не постраждали. 28 липня 1588 р. англійці біля Кале атакували Армаду і потопили 16 кораблів, однак змушені були відійти, бо закінчилася амуніція. Бiля Кале 6 серпня Армада стала на якiр, герцог Алесандро Фарнезе вимагав пройти через протоку i вiдiгнати англо-голландську ескадру. Висока осадка не дозволяла кораблям зайти в порт, а голландські порти були блоковані англо-голландськими кораблями. Бiля Дюнкерка 7 серпня 1588 р. Армаду застав штиль. Адмiрал Говард скористався цим i пустив 8 брандерiв, якi викликали панiку. Окремi флотiлiї вийшли в море, де на них чатували ескадри лорда Байрона i Дрейка. Полювання на iспанськi кораблi тривало до темноти. Вирішивши, що прийом десанта неможливий (у чому потім король звинуватив Алесандро Фарнезе), а значить і висадка теж, бо запаси амуніції вичерпувалися, а англійський флот перегородив шлях назад, герцог Медіна-Сідонія вирiшив повертатися в Iспанiю в обхiд Шотландiї, щоб врятувати якнайбільше кораблів та людей. Лорд Сеймур із своєю ескадрою тільки незначно потріпав iспанцiв, але за Оркнейськими островами буря розкидала кораблi, ще бiльша буря застала Армаду бiля захiдного побережжя Iрландiї, де загинуло бiльше 30 суден. Намiсник Iрландiї стратив бл. 200 iспанцiв, якi вибралися на берег. Лише 63 кораблі в серединi вересня досягли Сантандера. Загальнi втрати Армади — 65 суден, в т. ч. 42 пiд час штормiв, i 15 тис. чоловік. ²⁸

Філіпп ІІ сприйняв провал Армади як небесну кару. Герцог Медіна-Сідонія залишився на своєму посту і у 1595 р. був призначений капітан-генералом. Він пережив напад англійців на Кадіс (1596) та поразку від голландського флоту у Гібралтарі (1607). Англійці пробували атакувати Ліссабон у 1589 р., перехопити іспанський срібний конвой, але ці експедиції завершилися провалом. Іспанці навіть висадили десант в Корнуелі та підтримали бунт ірландців в Ольстері. Врешті війна завершилася компромісним Лондонським миром 1604 р.

Битва англійського флоту з Непереможною Армадою. Невідомий англійський художник XVI ст.

Тридцятирічна війна (1618—1648) була першою загальноєвропейською війною. Міжконфесійне протистояння католиків з протестантами привело до утворення в імперії Протестанської Євангелістської унії (1608), яку очолив курфюрст Пфальца Фрідріх V фон Віттельсбах (16.08.1596—19.11.1632), та Священної Католицької ліги (1609), очоленої герцогом Баварії і курфюрстом Максиміліаном І фон Віттельсбахом (27.04.1573—27.09.1651). Дві гілки однієї династії готові були перетворити німецькі землі на арену бойових дій. Протестанську унію підтримали не тільки протестантські Нідерланди, Данія та Швеція, але й католицька Франція, налякана обіймами Габсбургів. Останнім не залишалося нічого іншого, як у 1609 р. укласти союзну угоду між австрійськими та іспанськими гілками. Імператор Рудольф ІІ своїми репресіями проти чеських протестантів сам підштовхнув Чехію до Протестанської унії. Чеські стани відразу ж утворили урядовий комітет. Рудольф ІІ, усвідомлюючи, що Іспанія, яка тільки-но зупинила війну з Нідерландами, не готова підтримати союзника, змушений був погодитися на поступки, підписавши «Грамоту величності», яка дозволяла свободу віросповідання чеським некатоликам з правом мати обраних захисників (дефензорів). Тим не менше у 1611 р. чехи утворили протестантське військо, очолене графом Індржіхом Матіасом фон Турн-Вольсасін (24.02.1567—26.01.1640)29. Новий німецький і чеський король Матьяш (Матвій) негайно підтвердив «Грамоту величності» і визнав урядовий комітет. Протестантська унія вела переговори з швейцарськими кантонами, частина яких була охоплена реформацією, Англією та Венецією. У 1613 р. протестанти уклали оборонний союз з Нідерландами. Католицька ліга у 1614—1615 рр. в рейнських областях відкрито розправлялася з протестантами. Католицький табір готова була підтримати Річ Посполита, але спочатку невдача московської інтервенції, а потім можливість утвердження на московському престолі королевича Владислава Вази, свого часу визнаного частиною боярства, призвела до нової інтервенції та походу на Москву у 1617—1618 рр. Матяш оголосив своїм спадкоємцем ерцгерцога Фердінанда Штірійського, прихильника жорсткої політики щодо протестантів. Він поставив у Празі уряд десяти лейтенантів30 із числа чеських противників «Грамоти величності», які почали переслідувати навіть графа Турна. 5 травня 1618 р. протестантські депутати чеського сейму звернулися до імператора з протестом щодо дій Фердінанда Штірійського. У відповідь імператор оголосив їх бунтівниками. 23 травня 1618 р. королівських намісників Славата і Мартінеца та секретаря уряду Фабріція викинули з вікна Чеської канцелярії³¹.

Френсіс Дрейк. Портрет роботи Маркуса Жерардса (1561—1636)

Чарльз Говард. Портрет роботи Даніеля Мейтенса Старшого (бл. 1590—1647)

Фрідріх V фон Віттельсбах з імператорськими регаліями. Портрет роботи Геріта ван Гонторста (1592—1656)

Максиміліан фон Віттельсбах. Портрет роботи Йоахіма ван Сандрарта (1606—1688)

Бойові дії розпочалися у червні 1618 р. здобуттям графом Турном замку Крумлов на р. Влтаві, який розмірами та потужністю поступався тільки Празькому Граду. 21 листопада 1618 р. граф Ернст фон Мансфельд (1580—29.11.1626)³² з 20-тис. найманим різноетнічним протестантським військом після трьох штурмів здобув Пльзень. Іспанські Габсбурги перекинули з Фландрії армію, яка одночасно з австрійським військом вторглася у Чехію. Граф Турн з полковником Андреасом Шликом блокували фландрську армію у Будвайзе. 20 березня 1619 р. помер імператор Матяш, який залишався королем Чехії. У травні 1619 р. граф Турн виступив на Відень, з’єднавшись з угорським військом трансильванського князя Габора Бетлена³³. 10 червня 1619 р. при Заблаті під Чеськими Будейовіцами граф Мансфельд був розбитий імперським генерал-полковником-лейтенантом Карлом Бонавентурою де Бюкуа (9.01.1571—10.07.1621)³⁴. За таких умов граф Турн мусив повернутися в Чехію. Чеський сейм оголосив недійсним обрання чеським королем Фердінанда ІІ Габсбурга. Його підтримали сейми Моравії, Сілезії і Лужиць. 26 серпня 1619 р. чеським королем обрали Фрідріха V, курфюрста Пфальца, не стільки як главу Протестантської унії, а як зятя анлійського короля, на допомогу якого чехи розраховували. Курфюрст прийняв це обрання і 4 листопада 1619 р. був коронований. 20-тис. угорське військо князя Габора Бетлена 16 жовтня 1619 р. здобуло Пожонь (Братиславу), а у листопаді підійшло до Відня. 27 листопада 1619 р. Габор Бетлен здобув літню резиденцію імператорів Еберсдорф. Але тим часом барон Дьєрдь Другет-Гомонаї, командуючий військом угорських прихильників Габсбургів, на допомогу якому прийло 10-тис. козацьке військо (6 тис. запорожців і 4 тис. лісовчиків), очолене полковниками Кличковським і Русиновським, розгромив Жигмонда Ракоці. Бетлен Габор змушений був вертати назад і у січні 1620 р. уклав перемир’я з Габсбургами³⁵.

Індржіх Маттіас фон Турн-Вольсасін. Портрет роботи Вільгельма Якобсона Делфа (1625)

Петер Ернест фон Мансфельд. Літогравюра невідомого автора

Імперське військо К. Б. де Бюкуа, з’єдналося з військами глави Католицької ліги баварського герцога Максиміліана І та його фельдмаршала Йогана Церкласа фон Тіллі (1559—30.04.1632)36, досягнувши чисельності 28 тис. Тіллі відтіснив військо Фрідріха V до Праги. Вирішальна битва відбулася 8 листопада 1620 р. біля Білої Гори. Протестантським військом чисельністю бл. 23 тис. при 10 гарматах командував герцог Христіан І фон Ангальт-Бернбург (11.05.1568—17.04.1630). Обидві армії складалися з найманців. Герцог Християн І не зумів використати переваги місцевості, розгорнувши військо рівномірно по фронту. Він пробував застосувати нідерландську побудову, але його військо не було привчене до цієї системи. П’ять терцій Тіллі і п’ять баварських терцій Максиміліана виявилися сильнішими. Хаотичний відступ протестанського війська прикрив герцог Вільгельм фон Саксен-Веймар (27.07.1598—17.05.1662), який до останнього залишався на полі бою. 7-тис. військо трансильванського князя Габора Бетлена не встигло підійти на поле битви. Протестанти втратили 5 тис. проти 2 тис. у католиків. У складі кінноти Тіллі був відділ польських козаків-лісовчиків, які розгромили 5-тис. угорську кінноту, яка складала третю лінію протестантського війська, і здобули 52 штандарти, в т. ч. і головне знамено чеського короля Фрідріха V³⁷.

Габор Бетлен. Портрет невідомого автора

Карл Бонавентура де Бюкуа. Портрет роботи Пітера Снайєра (1592—1667)

Іоган Церклас Тіллі. Портрет роботи Петера де Йоде Молодшого (1606—1674)

Христіан І фон Ангальт-Бернбург. Портрет роботи Стеха фон Кіліана (1615)

Фактично перший чеський період Тридцятирічної війни закінчився перемогою католицької сторони. У 1621 р. де Бюкуа розбив трансільванського князя Габора Бетлена і відвоював Пожонь (Братиславу). Тіллі зайняв Оденвальд і рушив на Гейдельберг. Основні католицькі сили, очолені Спінолою, вторглися у Пфальц. Граф Турн з рештками протестантського війська тримався у Верхньому Пфальці. Граф Мансфельд продовжував активну боротьбу і біля Віслоха (Мінгельсхейма) 27 квітня 1622 р. наніс поразку фельдмаршалу Тіллі. Решта протестантських лідерів, які діяли поодинці, були розбиті Тіллі: 6 травня 1622 р. біля Вімпфена маркграф Георг Фрідріх фон Баден-Дурлах (30.01.1573—24.09.1638), який після поразки зрікся влади; 22 червня 1622 р. при Хехсті і 6 червня 1623 р. при Штадтлоні — герцог Хрістіан фон Брауншвейг-Люнебург (19.11.1566—8.11.1633). Війська Тіллі здобули Гейдельберг (19 вересня 1622 р.) і Мангейм та зайняли Нижню Саксонію. Посварившись з головними полководцями, Фрідріх V відмовився від їх послуг. Повністю позбавлені ресурсів граф Мансфельд і герцог Хрістіан вирішили прориватися до Нідерландів. Амбросіо Спінола, який обложив Берген-оп-Зом, перехопив їх 22 серпня 1622 р. під Флерусом. Битва була жорстокою. Герцог Хрістіан втратив руку. Тільки після п’ятої атаки Мансфельд прорвав лінію іспанських терцій. Втративши майже всю піхоту, яка полягла в атаках, і кинувши артилерію і обоз, протестанти підійшли до Бергена, що змусило Спінолу зняти облогу. Фрідріх V, позбавлений володінь і курфюрстського достоїнства, яке перейшло до герцога Максиміліана І, 27 серпня 1623 р. погодився на перемир’я, проти якого виступили Мансфельд та інші протестантські вожді.

Битва біля Білої Гори (8.11.1620). Картина Пітера Снайєра

Вільгельм фон Саксен-Веймар. Гравюра невідомого майстра

У січні 1624 р. у війну вступила Франція, яка фактично вже воювала з Іспанією. 10 червня 1624 р. в Комп’єні було укладено франко-нідерландську угоду. Німецькі протестанти уклали союз з Англією та Нідерландами. Англія приєдналася і до Комп’єнського миру (15 червня 1624). Антигабсбурзьку угоду з Францією підписали Савойя та Венеція. Війна продовжувалася у Нідерландах, де після довгої облоги Спінола здобув Бреду (28 серпня 1624—5 червня 1625).

Німецькі протестанти нарешті отримали допомогу від Данії, тому другий активний період війни став данським (1625—1629). Цей період пройшов під знаком видатного полководця Католицької ліги Альбрехта Венцеля Еусебіуса фон Валленштейна герцога фон Фрідланд (24.09.1583—25.02.1634)³⁸, який набрав власним коштом 20-тис. військо з умовою бути його командуючим і утримувати військо за рахунок контрибуцій з противників. Військо Валленштейна було інтернаціональним, зібраним з найманців-професіоналів з усієї Європи. Імператор не мав ресурсів для утримання такого війська. Крім того тонка політика фактичного керівника французької політики кардинала герцога Армана Жана дю Плессі де Рішельє (9.09.1585—4.12.1642) потихеньку вбивала клин між імператором і лідером Католицької ліги баварським герцогом Максиміліаном І фон Віттельсбахом, який утримував головне католицьке військо. Тому військо Валленштейна було справжнім порятунком для імперії.

Амбросіо Спінола в битві під Флерусом 29.08.1622. Картина Вінсенте Кардуччі (1576—1638)

Данський король Християн IV у 1625 р. повільно рухався вздовж Ізера проти армії Тіллі. Повстання протестантів-гугенотів у Франції змусило Рішельє зняти війська з іспанського фронту і укласти з Габсбургами Монсорський мир 26 березня 1626 р. Граф Мансфельд з 12-тис. найманців атакував Валленштейна біля мосту Дессау 25 квітня 1626 р., але зазнав повної поразки, втратив більше 4 тис. осіб і з рештками війська пішов в Угорщину до Габора Бетлена. Валленштейн відразу ж послав підкріплення Тіллі, що дозволило останньому нав’язати битву данському війську при Луттері 27 серпня 1626 р. Сили обох сторін були приблизно рівними (по 20 тис.). Піхота Тіллі тричі проривали лінії данців, але Хрістіан ІV відновлював становище контрударами кавалерії. Врешті імперці захопили данську артилерію, що викликало панічний відступ данців у напрямку Штаде. Вони втратили біля 6 тис. вбитими та 2 тис. полоненими і 22 гармати і 60 прапорів.

Альбрехт фон Валленштейн. Гравюра з портрету Антоніса ван Дейка

Арман Жан дю Плессі герцог де Рішельє. Портрет роботи Філіппа де Шампаня (1602—1674)

Розорена війною і грабунками найманців, які утримувалися коштом територій театру воєнних дій, німецькі землі у 1626—1627 рр. охопила епідемія і голод. У 1627 р. протестанти знаходилися на межі повної поразки. Англія підтримала французьких гугенотів, і Рішельє уклав антианглійський союз з Іспанією. Трансільванський князь і значна частина пртестантських князів імперії підписали сепаратні угоди. Найбільш активний протестантський полководець граф Мансфельд помер дорогою до Венеції. Інший відомий полководець граф Турн перейшов на данську службу, 22 серпня 1627 р. отримав патент фельдмаршала. Але він не зміг встояти проти військ Валенштейна і Тіллі, які до кінця жовтня 1627 р. відтіснили данців за межі Голштінії і підійшли до власне данських земель. Імператор, не маючи змоги розрахуватися з Валленштейном, 21 квітня 1628 р. надав йому чин генералісимуса і адмірала флоту, титул імперського князя і герцогства Мекленбург та Померанія. Останнього він не мав права робити, що відразу викликало бурю протестів князів імперії. Генералісимус тим часом значну частину свого війська з генералом Гансом Георгом фон Арнімом (1583—28.04.1641)³⁹ послав облягати Штральзунд на балтійському побережжі (лютий—липень 1628 р.). Штральзунд був одним з найбільш укріплених німецьких міст. «Я візьму його, хоча би він був прикований ланцюгами до неба». Але Штральзунд вистояв. Врешті облогу довелося зняти. Довідавшись, що Хрістіан IV зайняв місто Вольгаст на побережжі, Валленштейн вирушив швидким маршем з авангардом з 33 рот піхоти і 20 екскадронів кірасир при 11 гарматах (бл. 7—8 тис.). Данський король виступив йому назустріч з 5—6 тис. війська, включаючи 1,5 тис. кавалеристів і 400 шотландських найманців. Битва при Вольгасті 2 вересня 1628 р. була скоріше авангардним зіткненням. Валленштейн просто зім’яв фланг противника, який відразу ж втратив 1 тис. вбитими і 600 полоненими. На плечах відступаючих данців імперці увірвалися в місто, де данський гарнізон бл. 500 осіб здався. Скориставшись темрявою, данський король евакуював рештки свого війська кораблями. 7 червня 1629 р. Данія вийшла з війни, погодившись підписати Любецький мир.

Битва при Луттері 27.08.1626 р.

Битва при Вольгасті 2.09.1628. Гравюра Матеуса Меріана (1593—1650)

Ще до того, будучи впевненим у повній перемозі, імператор Фердінанд ІІ видав 6 березня 1629 р. едикт про реституцію, який передбачав повернення католикам майна і земель, віднятих протестантами після 1552 р. Цей едикт фактично продовжив війну, яка майже завершилася. Протестантські князі імперії та протестантські володарі за її межами, у землях яких володіння католицької церкви були давно конфісковані, не могли погодитися з таким рішенням. Кардинал Рішельє, побоюючись надмірного посилення Габсбургів, домігся укладення 5 жовтня 1629 р. Альтмарського миру між Польщею і Швецією, розв’язавши руки протестантській Швеції, король якої Густав ІІ Адольф (9.12.1594—6.11.1632)створив нову армію на зовсім іншій основі комплектування. Так почався третій період Тридцятирічної війни — шведський.

Шведська армія XVII — початку ХVIII ст. була справді чудовою. Густав ІІ Адольф заложив основи формування шведської армії на національній основі, відмовившись від загальноприйнятого вербування професіоналів. Один з його наступників Карл ХІ (1660—1697), провівши редукцію, тобто відібравши у дворянства, яке давно вже не споряджало лицарського війська, землю, колись надану йому для такого спорядження, завершив воєнну реформу, яка отримала назву молодої індельти. Всі землі, придатні для сільського господарства, були розділені на окремі дільниці — індельти. Група селянських дворів, яка складала індельту і називалася ротехол, а її учасники — ротехоларами, була зобов’язана утримувати одного солдата-піхотинця. Вона виділяла йому торп — земельну ділянку, дім, обмундирування, а також додаткові харчові продукти. Державна скарбниця виділяла тільки озброєння та спорядження. Солдати, які утримувалися індельтами одного лену, зводилися в полк, який носив ім’я цього лену. Всередині кожного полку солдати ділилися на роти, які зводилися у батальйони. Роти теж носили назви від місцевостей формування. Раз в рік солдати збиралися на військові збори, де проводилися тренування і перевірка боєготовності. У воєнний період індельта мала виставити другого солдата, який поповнював полк у випадку втрати попередника. Якщо і другий солдат вирушав на війну, індельта мала виставити третього. З таких рекрутів при необхідності формували третьочергові полки, які носили імена своїх шефів. Четверта черга рекрутів йшла на поповнення втрат, а з п’ятої в крайніх випадках формували тимчасові п’ятечергові полки. Група селянських дворів, яка утримувала одного кавалериста, називалася рустхол, а її учасники — рустхоларами. Унтер-офіцери та офіцери жили в садибах — бостелях, збудованих на території дислокації їх підрозділів, і отримували плату від закріплених за ними груп селянських дворів. Частина полків формувалася і далі на основі вільного найму, але основне військо було національним за своїм складом, що дозволяло підтримувати дисципліну і порядок. На випадок війни під рукою короля було 25 піхотних, 9 кавалерійських полків та 1 артилерійський полк загальною чисельністю 45 тисяч підготовлених бійців. Піхотні полки складалися з двох батальйонів по чотири роти в кожному. В піхотну роту входили ротний штаб у складі 3—5 офіцерів (капітан, один-два лейтенанти, один-два фендріха), 5 унтер-офіцерів (фельдфебель, сержант, каптенармус, фур’єр, підпрапорщик), 3 музикантів (флейтист, гобоїст і барабанщик), та 6 дивізіонів по 25 чоловік (капрал і 24 рядових). Чотири дивізіони були мушкетерськими та гренадерськими і два пікінерськими. В кожному мушкетерському дивізіоні було 22 мушкетера та 2 гренадери. Всього в роті було 161—163 чоловіка, в тому числі 3—5 офіцерів, 11 унтер-офіцерів, 12 гренадерів, 84 мушкетери і 48 пікінерів. Штаб-офіцерами полку були полковник, підполковник і майор. Всі троє одночасно командували замість капітанів першими ротами полку, які називалися відповідно лейб-ротою, ротою підполковника і ротою майора. Фактично цими ротами командували лейтенанти, а лейб-ротою — капітан-лейтенант. Командир полку вважався також командиром першого батальйону, яким фактично командував майор, а підполковник — командиром другого батальйону. При штабі полку також числилися полковий квартирмейстер, три пастори (один з яких обслужував тільки офіцерів), полковий цирюльник з помічником (які виконували функції медиків), полковий профос і три молодші профоси (які слідкували за порядком і були виконавцями покарань), чотири музиканти (флейтисти і гобоїсти), а також 137 денщиків і 72 ротних їздових обозника. Таким чином у піхотному полку числилося 1514—1530 чоловік, в тому числі 28—44 офіцери, 3 пастори, 88 стройових унтер-офіцерів, 96 гренадерів, 672 мушкетери та 384 пікінери.

Ганс Георг фон Арнім. Портрет роботи невідомого автора

Густав ІІ Адольф. Портрет роботи Якуба Гоефнагеля

Перший батальйон (лейб-батальйон) складався з лейб-роти, роти майора та рот другого і четвертого капітанів (ці дві останні роти носили назви за місцевістю комплектування). Другий батальйон складався з роти підполковника та рот першого, третього і п’ятого капітанів, три останні також носили назви за місцем комплектування). Роти штаб-офіцерів і першого капітана складалися з найбільш досвідчених і загартованих солдатів. Лейб-гвардії піший полк формувався з добровольців з усіх ленів Швеції на постійній основі. Він складався з трьох батальйонів по 6 рот кожен. Одна з рот постійно знаходилася в Стокгольмі, охороняючи королівський палац. Гвардійські роти мали 120 чоловік ( трьох офіцерів, шість унтер-офіцерів, 108 рядових і трьох музикантів). Роти ділились на 6 дивізіонів по 18 чоловік, з яких чотири були мушкетерськими (72 чол.) та два пікінерськими (36 чол.). В гвардійському батальйоні налічувалося 648 чоловік. Цей полк був своєрідною офіцерською школою. Майже сорок відсотків офіцерського складу шведської армії пройшли службу в цьому полку в якості рядових та унтер-офіцерів. Рейтари (від нім. Reiter — вершник) — різновид важкої кавалерії у полегшених доспіхах, на відміну від кірасирів, в них основну роль відводили не ударному спису, а вогнепальній зброї (двом довгим пістолетам, а пізніше рушниці). Мали також палаші. Вперше з’явилися в роки Шмалькаденської війни (1546—1547 рр.) у війську протестанських князів, але розвинув цей рід кавалерії Густав ІІ Адольф. Вся шведська кавалерія рівнялася на окремий корпус лейб-драбантів. В склад корпусу входило 200 чоловік, включаючи самого короля в званні капітана. Кожен рядовий драбант мав звання ротмістра. Шість віце-капралів мали звання майорів, шість капралів — підполковників, квартирмейстер теж мав звання підполковника, лейтенант корпусу — полковника, капітан-лейтенант — генерал-майора. До складу корпусу також входили пастор, аудитор, профос, цирюльник з помічником, два ковалі, зброяр і палочник.

Використання рейтарів в бою. З настанови початку XVII ст.

У кавалерію входив також лейб-регімент в складі 3 ескадронів по 4 роти, де було 1488 кавалеристів та 12 трубачів. Всі рейтарські полки індельти мали по 2 ескадрона по 4 роти. Рейтарська рота мала 124 рядових і одного трубача. Рота ділилася на три взводи: вибраний, штандартний і замковий. Кожен взвод ділився на три відділення. З дев’яти відділень роти шість мали по 5 рядів, а три — по 4 ряди. В кожну роту входили два ротмістри, два лейтенанти, два корнети, штандарт-юнкер, два квартирмейстери та п’ять капралів, а також пастор, писар, профос і коваль. Всього в роті було 143 чоловік. Як і в піхоті, в перших трьох ротах командирами вважались полковник, підполковник і майор. В полку крім штаб-офіцерів були полковий квартирмейстер, полковий ад’ютант, штаб-трубач, литаврщик, цирюльник з двома помічниками, зброяр та майстер-сідляр. До складу полку входили також 33 ротних денщики, 157 офіцерських слуг та 200 обозників. Бойовий склад рейтарського полку складався з 992 рейтар та 8 трубачів. До складу кавалерії входив також Шведський полк дворянського прапору, який виставлявся за рахунок багатого дворянства. До його складу входило 8 рот по 100 чоловік. За рахунок дрібного дворянства і священиків виставлялися Сконський та Упландський становодрагунські полки з штатами, аналогічними рейтарським полкам. Був також лейб-драгунський полк, набраний за тим принципом, що лейб-гвардії піший полк. В цьому полку було 12 рот по 125 чоловік, тобто 1500 чоловік бойового складу. У драгунів замісь ротмістрів були капітани, а замість корнетів — фенріхи. У військовий час чисельність армії зростала за рахунок навербованих частин. В Прибалтиці це був основний контигент королівських військ, який знаходився на повному забезпеченні державної скарбниці. Командир полку укладав угоду про вербовку з королем або генерал-губернатором, на підставі якої його офіцери та унтер-офіцери набирали відповідні підрозділи. Завербовані рекрути отримували відразу ж на руки завдаток. Заборонено було вербувати селян-господарів, їх дітей та братів, наймитів, ремісників чи бюргерів. Вербувальники на практиці порушували закон, тому в число рекрутів потрапляли і насильно завербовані елементи, хоча значна частина завербованих були волонтерами, для яких військова служба була бажаним ремеслом. У Прибалтиці була поширена система ізольованих хуторів — миз. На них була розкладена рейтарська повинність. Кожні 15 гаків складали росдинст, з якого належало виставити одного рейтара в повному обмундируванні, спорядженні і з конем. При меншому числі гаків мизи об’єднувалися в групи, які складали росдинст. При цьому найбільша миза мала виставити людину з обмундируванням, а інші забезпечити решту. Мизи платили рейтарам, постачали продовольство і заміняли вибувших зі строю. На підставі цієї повинності набиралися Ліфляндський та Естляндський ескадрони чисельністю 1200—1300 чоловік. Орендатори миз та пастори були зобов’язані з кожних 15 гаків виставляти двох драгунів. При цьому з орендної плати знімалося 40 ріксталерів. Таким способом набиралося біля 600 драгунів.

Естляндія та Ліфляндія виставляли також біля 8 тисяч ляндміліції, яка складалася переважно з селян. Частинами ляндміліції посилювали, як правило, гарнізони. Зброю вони отримували з арсеналів, а продовольство і фураж — з воєнних магазинів. Близько 400 чоловік складали так зване ополчення німецького населення, близько сотні — Чудський флот. Естляндські та ліфляндські завербовані піхотні полки переважно налічували 700—1000 чоловік і рідко доходили до 1200 чоловік. Ліфляндські драгунські полки складалися з 8 рот по 75 драгунів, крім них в роту входили капітан, лейтенант, фенріх, шість унтер-офіцерів, шість капралів, два барабанщики, профос і коваль. В полку крім трьох штаб-офіцерів були ще полковий квартирмейстер, ад’ютант, аудитор, два пастора, цирюльник з двома помічниками, зброяр, сідляр, літаврщик, шість музикантів (гобоїстів та флейтистів) і гевальдігер (начальник обозу). У Шведській Померанії, Голштейні, Мекленбурзі та Гесені було завербовано шість драгунських німецьких полків, які, як всі найманці, отримували за свою службу плату. Три з них мали по 10 рот з 125 драгунами в кожній, три інші — по 12 рот. Ліфляндський полк дворянського прапору мав чотири роти по 100 кавалеристів кожна. Екзотикою був іррегулярний Валашський полк з 12 хорогв загальною чисельністю біля 2 тисяч, в якому служили поляки, молдовани, волохи і татари. Було створено окремий артилерійський полк, який включав штаб, 8 артилерійських рот, команду мінерів, похідну лабораторію і служби тилу. В штаб входили полковник, підполковник, два майори, полковий квартирмейстер і ад’ютант. Крім них в полку були полковий аудитор, два пастори, полковий бухгалтер з писарем, аудиторський писар, цирюльник з трьома помічниками, полковий фельдфебель, два профоси і шість палочників. В артилерійських ротах числилося 20 офіцерів (4 капітани, капітан-лейтенант, 7 лейтенантів, 8 фенріхів), 40 унтер-офіцерів (16 штик-юнкерів, 16 сержантів і 8 фур’єрів, 64 констапеля (старших пушкарів), 82 учня констапеля і 128 гантлангерів (помічників). В команду мінерів входили капітан і 30 мінерів та унтер-мінерів. Похідна лабораторія включала фельдцехмейстера, капітана-фейєрверкера та 39 фейєрверкерів. В тиловій службі числилося більше 300 чоловік. При артилерійському полку був обоз з 12 транспортних команд. В склад обозу входили шталмейстер, унтер-шталмейстер, писар, 40 фургерів (штик-юнкерів), 40 шаффенів (сержантів) і 891 їздовий кучер. До кінця XVII ст. більшість зброї, яка була на озброєнні шведської армії, виготовлялася у Швеції на місцевих заводах. Шведський кремнієвий мушкет зразка 1692 року важив 4,7 кг. Мав калібр 20,04 мм і дальність стрільби 225 метрів. Лейб-гвардія і частина армійських полків отримали штики довжиною 50 см. Знятий штик носили разом зі шпагою. В армії застосовувалися паперові патрони, кожен мушкетер носив при собі 25 патронів в шкіряній патронній сумці, кришка якої прикрашалася мідною бляхою з вензелем короля. Піхотинці носили також шпаги, а гренадери — сумки з гранатами. Мушкети вони носили за спиною на ремні через праве плече, а запали до гранат — у запальній трубці, яка кріпилася до перев’язі гранатної сумки. Пікінери мали довгі піки з древками 5,2—5,8 м. Вони були навчені також стрільбі з мушкетів і могли при потребі поповнити ряди мушкетерів. Ефеси офіцерських шпаг були визолочені, а унтер-офіцерських — посріблені. Унтер-офіцери носили бардизан — особлизової форми спис з хрестоподібним лезом, форма якого визначала їх чин. Офіцери носили експантони — різновид протазана, форма і колір китиці яких теж визначали їх чин. Всі сумки, ремені та інші частини спорядження виготовлялися з лосиної, оленячої або козячої шкіри.

Рейтари та драгуни були озброєні довгими палашами з мідними ефесами та клинком в 97 см, двома кремнієвими пістолетами калібру 16,03 мм, які носилися в ольстрах (деревяних кобурах). Рейтари мали кремнієві карабіни калібром 18,55 мм, на кілограм легші за піхотні мушкети. Драгуни мали легші на півкілограма мушкети з штиками. Патрони в кількості 30 штук (по 10 на кожен пістолет і рушницю) зберігалися в лядунках. Рейтари носили нагрудні кіраси, які в офіцерів були подвійними, тобто захищали і спину. Лейб-драбанти мали звичайне рейтарське озброєння без кірас, але палаші у них були особливого зразка з золоченим ефесом.

Шведська армія до початку XVIII ст. носила єдину уніформу, основу якої складав суконний кафтан синього кольору з невеликим ковніром і розрізними обшлагами на рукавах. Краї кафтана підверталися підкладкою вверх і защіпалися за кути. Кафтан мав дві кишені, клапани яких були спецефічної форми, з сімома гудзиками. На плечах кафтана носилися погони з обшивкою приборного кольору, за яким відрізнялися полки. Гудзики були оловяні білого кольору. Приборного кольору були також підкладка, обшлаги і обшивки петель кафтану. В більшості піхотних полків приборний колір був жовтим. Поверх кафтанів носили короткі сині плащі — епанчі, з підкладками приборного кольору. Під кафтани одягали камзол из лосиної шкіри і білі полотняні сорочки. Шведське військо носило лосині штани, панчохи з підв’язками, черевики (кавалерія — ботфорти) та шкіряні рукавички. Піхотинці носили також галстуки з бантами переважно білого кольору, хоча в деяких полках кольори галстуків були іншими. Мушкетери та пікінери носили трикутні капелюхи з чорного войлока з білими вовняними галунами, гренадери носили особливі шапки гренадерки, в деяких полках носили картузи, звані карпусами, особливі шапки різноманітної форми.

Крім бардизанів та експантонів були і інші знаки розрізнення чинів. Капрали шведської піхоти мали вузькі золоті галуни, нашиті поверх білого галуна на трикутному капелюсі. Унтер-офіцери носили ковніри і обшлаги синього кольору і такі ж сині панталони. Підкладка, обшивка петель і панчохи у них також були синього кольору. Галуни на капелюсі срібні, а гудзики посріблені. Унтер-офіцерські епанчі мали срібні застібки. Обшивка петель офіцерських кафтанів була золотою. Рукавички теж розшивалися золотим галуном, білі галстуки були з тонкого полотна. Золотий галун на капелюсі був ширшим за унтер-офіцерський. Генерали та штаб-офіцери носили сині кафтани французького зразка звані жюстокор з золотою облямівкою. Крім того старший командний склад носив перуки. На голубих стрічках під шиєю шведські офіцери носили спеціальні півкруглі металеві пластини-горжети. Шведські офіцерські горжети мали зображення королівського вензеля. Вензелі штаб-офіцерів були прикрашені лавровими листками. Фенріх мав повністю золочений знак з королівським вензелем, лейтенант — вензель з голубої фініфті, але з золотою короною, капітан і капітан-лейтенанти мали вензель і корону позолочені, у майора і підполковника лаврові гілки, вензель і корона були з голубої фініфті, у полковника — все золоте. У капітан-лейтенантів корона і вензель були оточені зображенням прапорів, гармат та ядер.

У піхотних полках кожна рота мала свій прапор. Прапор лейб-роти вважався полковим. Полкові прапори були білого кольору з зображенням великого державного гербу Швеції, у верхньому лівому куті (або по