Щоденник артилериста

By Геннадий (Gennadij) Харченко (Harchenko)

Геннадій Харченко — історик, перекладач і економіст за освітою, мешканець Запоріжжя. Навесні 2014 року Геннадій добровільно прийшов до військкомату, а влітку став командиром гармати у третій гаубичній батареї 55-ї окремої артилерійської бригади. Найважливіші події періоду активної участі артбригади в АТО відтворені в книзі.

У створенні книги авторові допомогали бійці 55-ї окремої артилерійської бригади і волонтери фонду «Сестри Перемоги». Книга оповідає про людей, котрі вирішили взяти в руки зброю, щоб відстояти свою честь і своє право жити вільно на своїй землі.

А також про тих, хто брав найактивнішу участь і надавав допомогу в становленні і розвитку підрозділів Запорізької бригади. «Щоденник артилериста» розповідає про війну без пафосу, надриву і високих нот. Автор майже не вживає слово «герой», не тому що таких поряд з ним не було. Просто війна — важка робота.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: May 5, 2020
• ISBN: 9789660388161

Book preview

артилериста

Нотатки артилериста: «по російських окупантах — вогонь!»

Книга Геннадія Харченка — це книга, з якої треба починати курс молодого бійця і офіцерську академію. Ця книга вчить розуміти війну через погляд звичайного громадянина, котрому доля накреслила потрапити на війну і відірватись від міського комфорту і ритму. Геннадій Харченко — високоосвічена людина, пішов на війну звичайним артилеристом 55-ї артилерийської бригади, воював на 152 мм гаубиці «Мста-Б».

По-перше, тут розглядаються усі солдатські страхи й тяготи, які трапляються новачкові в армії, що може в боях деморалізувати, обтяжити, які проблеми з’явились у 2014—2015 роках, до чого треба готуватись, що розуміти. Тут усе про артилерію — нотатки про гаубиці, про тактику, про командирів, товаришів, про ставлення до несення служби в різних частинах, про побут, про те, як і що готувати в польових умовах, як будувати стосунки в наскоро збитому колективі. Щоб бути психологічно готовим до війни і до екстремальних ситуацій — прочитайте книгу Геннадія.

По-друге, це правда про війну, котра відкриває, як усе було насправді, і цю гірку й страшну правду треба знати, щоб гідно оцінити вчинки наших воїнів і щоб зробити висновки з помилок. У книзі детально розглянуто, що відбувалося з батареєю 55-ї артилерийської бригади, яка потрапила під удар росийської артилерії під Іловайськом. Як ішла війна в районі Донецького аеропорту і на південному фронті.

По-третє, це історія війни за незалежність України, історія українських громадян, котрі пішли на війну без знань про неї, озброєні тільки вірою, що це потрібно в інтересах народу. Геннадій Харченко — у минулому професійний історик, він уміє не тілько стріляти з гаубиці, а й детально фіксувати цікаві подробиці. Історію 55-ї бригади тут подано дуже яскраво, згадано багато імен.

По-четверте — це життя, яке вчить багато чого і змушує задуматися. Геннадій пішов на фронт завдяки високому рівню освіти, він був свідомим добровольцем зі своєю власною сформованою ідеологією. І завдяки цьому він воює вже п’ять років. Як він знаходить у собі мотивацію? Як він сприймав реальний бойовий стрес?

Книга абсолютно документальна, тут тільки те, що сам автор бачив і робив. Це дозволяє побачити війну очима солдата, которий іде добровільно, потрапляє в умови хаосу до військової частини, йде у бій, де все спочатку складається невдало. Але потім воїни йдуть у бій знову і знаходять в собі сили побороти страх і стати справжніми військовими професіоналами.

Мене захопили слова про одного з командирів артилеристів — полковника Олександра Хімченка, котрий у відповідь на скарги «де наше прикриття?» сказав вагомо: «Я — ваше прикриття!»

Тут показано, як з групи цивільних людей, які потрапили на справжню війну, про яку не мали уявлення, гартується колектив, котрий швидко перетворюється у злагоджену бойову команду.

Це дуже важлива історія для України, котра воює...

Юрій Бутусов, головний редактор «Цензор.нет»

Передмова

Із Геннадієм Харченком я познайомилась 2016 року як з волонтером фонду «Сестри Перемоги». У засновника фонду Віталія Губського була мрія — розповісти історію бойового шляху бригади, якою його фонд опікувався з перших місяців війни. Він звертався до знайомих журналістів за порадою і по допомогу. Поки одного разу не зустрів Гену. Артилерист Харченко, який перебував між ротаціями, виявилося, давно був готовий до такої роботи: він з ретельністю ученого документував перебування в АТО, збирав деталі і факти, іноді писав «пости» в соцмережах, у яких намагався протидіяти паніці й пояснювати, як насправді воюють на передовій.

Цю книгу Гена починав писати, перебуваючи на першій ротації влітку 2014 року, а закінчував редагувати вже 2018-го під Маріуполем у статусі добровольця полку «Азов».

Поки книга — глава за главою — «писалася», невеликі тексти Гени про життя артилеристів ми вирішили публікувати на сайті онлайн-видання «Українська правда» з реквізитами фонду. Таким чином, вдячні читачі могли надсилати кошти на допомогу артилерії. І ця синергія, треба наголосити, давала свої результати — тисячі гривень збирали на черговий екскаватор для артилерії або інші потреби бійців.

Генині тексти були «вікном» у життя артилеристів в АТО. Зазираючи в нього, у мене, як у редактора, часто виникали приводи для гордості, сміху і сліз, але ніколи ці історії не залишали байдужими. Досі пам’ятаю, як загинув Вітя Катанов і як з ним востаннє прощалася його мама, яким винахідливим був Макс «Грек», як мудро чинив, як на свої роки, старший офіцер батареї Роман Яковенко. І це все не вигадані книжкові герої. Це все наші бійці, які, можливо, живуть із вами по сусідству.

Історик і вчитель англійської мови, співробітник музею історії Запорозького козацтва, комерційний директор кондитерської фабрики, директор магазину побутової техніки, чоловік, який тричі приходив до військкомату і домігся того, що його в 42 роки призвали до армії. Це те, що потрібно знати про Гену Харченка. Він як колекціонер зібрав найрізноманітніший життєвий досвід і це допомогло йому написати історію, наповнену чоловічою мудрістю.

Рекомендую цю книгу всім, хто хоче розширити своє уявлення про те, що таке наша війна і ким були перші мобілізовані в артилерію. Книга Гени Харченка з перших сторінок скорочує дистанцію між вами й артилеристами, тож через якийсь час ви спіймаєте себе на думці, що дивитеся на світ очима артилериста.

«Щоденник артилериста» розповідає про війну без пафосу, надриву і високих нот. Автор майже не вживає слова «герой», не тому, що таких поряд з ним не було. Просто війна — важка чоловіча робота. Іноді доводиться перевантажувати по 600 кілограмів снарядів, витягувати тягач із багнюки, лагодити техніку просто в полі, намагаючись утримати інструменти обмороженими пальцями. І цієї миті героями стають мудрі товариші, які вміють підбадьорити, або волонтери, які за десятки кілометрів збирають допомогу на відновлення техніки.

Захист країни, як і ця книга, — результат командної гри. І для мене велика честь бути частиною команди волонтерів, артилеристів, редакторського колективу «Цензор.НЕТ» і видавництва «Фоліо», котрі готували цю книгу до публікації. Це той випадок, коли «ми» — значно більше, ніж власне «я».

Анастасія Рінгіс, журналіст

55-та окрема артилерійська бригада на початку війни

Серед істориків, політиків і різних експертів досі немає єдиної думки щодо історифікації, точної назви і визначення війни на Сході України. Хто сторони-супротивники в цьому збройному конфлікті? Які хронологічні рамки збройного протистояння?

Якщо розглядати це питання щодо боєготовності армійських підрозділів, то гібридна війна проти України почалася з розвалу її збройних сил.

Що слабшою ставала реальна міць частин, які дісталися Україні після розпаду армії СРСР, то гучніше і частіше лунала радянська пропаганда, оспівуючи славні традиції «незламної і легендарної». Очевидно, що до розвалу силових структур рівною мірою були причетні як резиденти російської військової розвідки і пропаганди, так і охочі до легкої наживи, які знищували і продавали військове майно, а також армійські керівники, які виявляли жахливу безгосподарність і неорганізованість.

Повною мірою це стосується і 55-ї артбригади, яка на момент розпаду СРСР була артилерійською дивізією. До її складу тоді входили не тільки гаубичні, гарматний, протитанковий артилерійський, розвідувальний полки. Але і чотири дивізіони реактивної артилерії, озброєні «смерчами» — потужними 300-міліметровими реактивними системами залпового вогню. Усі батареї артдивізії були повністю обладнані штатним озброєнням, приладами, технікою і транспортом.

До моменту початку збройного протистояння з Росією реактивної артбригади в Запорізькому підрозділі вже не було. Та й сама дивізія поступово скоротилася до рівня бригади.

Військова частина на той час втратила не тільки більшу частину своїх підрозділів, а й неабияку частку території, складського господарства, транспорту і техніки. Здебільшого, все це пропонувалося на продаж легально і не зовсім комерційним структурам, і заповзятливим громадянам. Від передавання землі полігону та військових складів під господарську діяльність до елементарного розпродажу військової техніки, майна та інструментів.

У 2012—2013 рр. містом ширилися чутки, що 55-та артбригада буде взагалі розформована, а її залишки переїдуть у сусідню Дніпропетровську область. Про це навіть заявляли чинні на той момент міський голова і голова облдержадміністрації. На щастя, цим планам не судилося реалізуватися.

Військова частина водночас мала «пишну» назву в пафосно-найгірших радянських традиціях. Офіційно Запорізька артбригада іменувалася так:

«55-та Запорізька окрема артилерійська Будапештська Червонопрапорна орденів Богдана Хмельницького та Олександра Невського бригада імені двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника Василя Петрова».

Саме місце постійної дислокації частини називалося «Уральські казарми». Ніхто не міг точно сказати, офіційна ця назва чи ні. Але саму частину всі величали саме так.

У 1920—1930-х роках на місці сьогоднішнього місця розташування бригади базувався 90-й стрілецький Черво-нопрапорний полк (колишній 1-й Уральський стрілецький полк), який входив до складу 30-ї стрілецької Іркутської ордена Леніна тричі Червонопрапорної Трудового Червоного прапора дивізії ім. ВЦВК. Створена 28 липня 1918 року як Західна піхотна дивізія, з 28.08.1918 — 4-та Уральська стрілецька дивізія, з 11.11.1918 — 30-та стрілецька, якій 13.12.1920 було присвоєно найменування «Іркутська», штаб якої розташовувався у Дніпропетровську. Саме тоді за місцем дислокації дивізії військовій частині було дано неформальну назву «Уральські казарми».

Уральська стрілецька дивізія, безумовно, знакове формування в Радянській армії.

Ще 1919 року троє «старослуживих» 1-го полку 30-ї дивізії забили до смерті свого товариша по службі — чер-воноармійця Купріянова, уродженця Балаковського повіту Саратовської області, 1901 року народження, через те, що молодий боєць відмовився за «дідів» виконати їхню роботу.

За законами воєнного часу винних у смерті солдата розстріляли.

Це був перший зафіксований випадок, пов’язаний із не-статутними стосунками в Червоній Армії.

В Україну частину перекинули 1920 року для боротьби за Крим і проти повстанського руху, який ширився в ті роки на південному сході України.

Без перебільшення можна сказати, що «іркути» 1920-х років були прямими попередниками «бурятів» 2014— 2015 рр.

Сама ж артбригада дислокується в Запоріжжі з 1955 року (тоді артдивізія). Правда, спочатку вона називалася 52-га, але потім отримала, на прохання ветеранських організацій, гучніші дві п’ятірки.

Поступово визначення «Уральські казарми» перейшло «у спадок» і на артилерійську бригаду.

У самій артилерійській частині не дуже з цього приводу й заперечували. І навіть, навпаки, вели своє літочислення з 1942 року й уральської станції Чебаркуль.

Офіційно вважалося, що бригаду було сформовано там. Про це постійно нагадувало величезне мозаїчне панно на фасаді клубу і всі штатні замполіти.

На 23-му році незалежності України сліди радянської агітації і пропаганди, як і вихваляння російської зброї, були у військовій частині повсюдно.

Для себе ми називали «чебаркулем», або «повним чебар-кулем», обурливу недоречність прояву елементів чужої ідеології в підрозділі Збройних сил України.

А їх, отаких-от недоречних проявів, було в артбригаді хоч греблю гати.

Елементи радянської ідеології на будівлі частини, в якій розміщені клуб і казарми. Серпень 2014 року. Фото автора.

Один із проходів до клубу військової частини було пафосно названо «Алеєю Слави». На ній нагромадили дев’ять схожих одна на одну практично знеособлених, чомусь бордових, погрудь.

На десяту статую забракло чи то грошей, чи то ідеологічної фантазії.

Хоча серед них було лише два близнюки, відрізнити бовванів один від одного було доволі складно.

За задумом авторів «алеї слави», це були герої-артилери-сти підрозділу. Основна їхня заслуга була в тому, що вони вчасно встигли вступити до більшовицької партії. Більшість із них до бригади взагалі не мали жодного стосунку. А їхні подвиги були ідеологічно опрацьовані, гіпертрофо-вані і перебільшені в найкращих радянських «матросово-панфіловських» традиціях.

Безумовно, багато хто з них не були винні, що стануть заготовками ідеологічних зразків радянської пропаганди.

Вони сміливо билися за свою Батьківщину і за свої ідеали під час Другої світової війни.

Але до моменту закладки цієї горе-алеї їхня пропагандистська мета була однозначною — усіляко послабити національну свідомість і зробити розвал української армії якомога швидшим під приводом братньої любові і славного спільного героїчного минулого.

Навпроти бордових героїчних погрудь стояли щити з фотографіями відмінників бойової і політичної підготовки. Мабуть, це мало символізувати спадковість поколінь.

Крім згаданих фарбованих під бронзу гіпсових алейних статуй, як данину пам’яті ідеологічно притягнутим за вуха героям у казармах, де вони ніколи не були, додатково організували місця шанування у формі «ліжок героїв».

Ці «ліжка героїв» були такою собі полегшеною версією мавзолею, правда, без відповідного тіла. А це дещо збіднює художню композицію.

На видному місці в казармі встановлювався поміст, на який ставили солдатське заправлене ліжко і тумбочку. Це сакральне місце обносили огорожею з дерев’яних стійок і урочистих, для такого випадку, мотузок.

Один із пострадянських «міні-мавзолеїв» у казармі бригади під назвою «ліжко героя». Фото автора.

А на стіні вішали портрет людини, яка ніколи не спала на цьому ліжку, в цій-таки казармі.

А також указ президента про нагородження і присвоєння, і стенд з описом вчиненого подвигу. З якого взагалі неможливо було зрозуміти, за що цю людину нагородили зіркою і ліжком героя в цьому розташуванні бригади.

На тлі повальної розрухи в частині і браку ліжок ці «лежанки героїв» виглядали дико, навіть для армійської тупості. Однак замполіти ревно оберігали ці плацдарми совкового маразму.

Зауважмо, що ця дурість «побєдобєсія» творилася формально українськими політиками і військовими, в українській військовій частині. Також у всіх відповідних і невідповідних місцях будівель були зображення з історії чомусь російської армії.

Основна частина будівель на території бригади, побудованих на початку — у середини 1950-х років, були абсолютно незручні для проживання, навчання, бойової та спортивної підготовки. Але цілковито зберігали дух радянської імперії.

Військовою частиною дуже настирливо і ревно опікувалися всілякі прорадянські і проросійські ветеранські, псев-докозачі і релігійні організації.

Тому не дивно, що боєготовність і технічна забезпеченість бригади були слабкими, а вплив кремлівської пропаганди — істотним.

Багато офіцерів середнього і старшого командного рівня відкрито заявляли про симпатії до країни-агресора та її лідера, говорили про славне радянське минуле, коли «нас усі боялися», не соромлячись, лаяли Майдан.

Частина офіцерів правдами і неправдами намагалися уникнути відправлення в зону АТО. Багато хто з колишніх кадрових військових висловлювали явне невдоволення тим, що їх знову призвали на службу, і заявляли, що вони не розуміють, чому і за що вони мусять воювати. До того ж, реальні бойові і командні навички, навіть у багатьох офіцерів, які вважалися хорошими фахівцями, не витримували жодної критики.

До відчутних недоліків також сміливо можна додати відсутність у бригаді технічної служби, яка могла б ремонтувати та обслуговувати гармати і техніку.

Формально такі підрозділи були, але розв’язувати ці проблеми нам доводилося самостійно.

Або сподіватися на допомогу волонтерів, які не тільки забезпечували всіма необхідними інструментами та комплектуючими, а й самостійно ремонтували військову техніку.

Цілковито були відсутні в бригаді патріотичне виховання та інформаційна робота.

Під час бурхливих подій весни 2014 року, для недопущення захоплення техніки і зброї проросійськими бойовиками, периметр території військової частини був узятий під охорону представниками громадських організацій Запоріжжя.

Тоді склалася кумедна ситуація. Не військові оберігали місто, а жителі Запоріжжя намагалися своїми силами запобігти можливим провокаціям та захопленню військової частини.

Про жалюгідний стан справ свідчила і чисельність військовослужбовців, які виявили бажання служити в армії за контрактом. У 55-й артилерійській бригаді 2013 року було лишень 184 військовослужбовці-контрактники.

Залишалася ще якась кількість військовослужбовців строкової служби, які на той час уже мали піти додому (роком раніше було оголошено про припинення набору на строкову службу).

Однак через брак особового складу вони «переслужува-ли» свій термін.

Планувалося, що строковиків не залучатимуть до участі в АТО, але через брак бійців у батареях частина з них вирушила на Схід України і проявила себе з кращого боку.

Решта військовослужбовців строкової служби охороняли склади, несли наряди і підтримували порядок у частині.

На території частини навесні 2014 року перебувало близько 40 машин, які планувалося відправити в зону АТО.

Але з усіх тягачів і вантажівок завівся тільки один, а решта потребували капітального ремонту.

Бракувало і запчастин, і інструментів.

Стан іншої техніки і більшості зброї був не набагато кращим.

Можна сміливо стверджувати, що радянсько-червоно-прапорний період 55-ї бригади де-факто закінчився влітку 2014 року.

Коли під прапори частини стала велика кількість свідомих борців за свободу і територіальну цілісність України. По суті, попри консервативність армійської системи, почалося формування принципово нових бойових батарей української армії.

«Бойовими» та «українськими» батареї стали, вже безпосередньо набувши відповідного досвіду й усвідомлення правильності свого вибору.

Водночас формування, навчання і постачання батарей відбувалися, безумовно, у гірших пострадянських традиціях.

Формування 3-ї ГАБатр

Третю гаубично-артилерійську батарею було сформовано 31 липня 2014 року із бійців третьої хвилі мобілізації. Більшість особового складу була жителями Запоріжжя, інші хлопці були із Запорізької області (переважно з «махновської столиці» — Гуляйполя). З огляду на те, що це був один із перших наборів у ЗСУ, укомплектувати за кількістю особовий склад батареї вдалося практично повністю. Серед мобілізованих було багато таких, хто прийшов за повісткою до військкомату з власної доброї волі.

За віком вони були старше тридцяти, практично всі пройшли дійсну військову службу. Багато були членами різних організацій із самооборони краю. Майже у всіх у них були сім’ї і діти. В одного бійця з добровольців було їх троє, в іншого — четверо. У військкоматі їм перед строєм запропонували залишитися вдома, але вони свідомо пішли в армію. Пізніше офіцери акцентовано виправляли нас, мовляв, ви — не добровольці, а звичайні мобілізовані. Але ми все одно пишалися своїм першим кроком і далі вважали себе добровольцями.

Серед тих, хто прийшов за повісткою, також було чимало таких хлопців, хто пішов в армію усвідомлено.

Були й такі, хто отримав повістку на державному або великому акціонерному підприємстві і не став ухилятися.

Також була група молодих хлопців, яких я б умовно назвав «глорами». У них не було сталих патріотичних переконань або великого бажання служити в армії. Радше, якась тяга гопника реалізуватися шляхом переконання суперника у своїй фізичній перевазі. Оскільки тоді українська армія успішно просувалася на схід своєї території, і багато було захоплених слів підтримки, глори зробили свій вибір на її користь. Переконаний, була б зворотна ситуація, ці люди із цих же міркувань «ничтожесумняшеся» стали б на бік сепаратистів.

В армії з них мало хто служив. Переконання гопників не дозволяли їм так нерозважливо гаяти час. У силу якоїсь незбагненної здатності вони дуже швидко навчилися збиватися в галасливі і веселі гоп-компанії і чудово організовували своє проведення часу в різних затишних куточках частини.

Троє призваних у нашому підрозділі не складали військової присяги, четверо складали ще присягу часів служби в радянській армії.

Таким чином, штатний склад батареї був практично укомплектований. Щоправда, кількість аж ніяк не означала якість. Щонайменше десять осіб відразу ж заявили про проблеми зі здоров’ям і стали добиватися свого списання. З кожним днем ставало дедалі очевиднішим, що наявна в армії система набору, навчання, перепідготовки, служби в резерві і дотримання дисципліни серед особового складу себе повністю вичерпала.

Так само ставало зрозумілим, що й наявна система армійських цінностей, як формальних, так і негласних, теж не в змозі відповідати викликам часу. Особливо це проявилося, коли колишні афганці, які потрапили в батарею, почали допускати емоційні зриви, істерики, паніку і постійні запої. До цього їх суспільство уславлювало як людей особливого почуття обов’язку і бойового досвіду.

Такою ж фікцією виявилася пустопорожня бравада «ветеранів» ВДВ, морських піхотинців та інших, так званих спецпідрозділів. За поодиноким винятком, бойова і фізична підготовка «десантів», які потрапили в бригаду, не витримувала жодної критики.

Попри те, що в батарею були відібрані бійці чітко відповідно до військово-облікових спеціальностей, ніхто з нас не мав ні найменшого поняття про технічну будову гаубиць. А у водіїв були мінімальні особисті можливості щодо приведення у придатний для експлуатації стан доволі жалюгідних КамАЗів 1986 року випуску.

Якщо бути точними, то друга і третя гаубичні батареї, які формувалися, спочатку називалися, відповідно, п’ятою і шостою. А 2-га і 3-тя ГАБатр 55-ї бригади, які існували на той момент, стояли в районі Дякового Луганської області.

Інформації про реальний стан цих хлопців практично не було. Тому перед КПП військової частини стали відбуватися пікети батьків бійців цих батарей. Батьки перебували в повному невіданні і дуже переживали. Їхні виступи були емоційними, а вимоги найширшими: від того, щоб забезпечити хлопців продуктами і боєприпасами, до того, щоб терміново надати їм відпустку, а краще негайно повернути додому і припинити війну.

До батьків періодично виходив хтось із представників командування бригади, але нічого зрозумілого чи обнадійливого повідомити не міг.

Через це страшні чутки й емоційна напруга батьківських пікетів тільки зростали.

Нам же тим часом представили наших командирів батарей — капітана Андрія Якимова і старшого лейтенанта Олександра Мосейчука відповідно з напутньою командою «провести формування та бойове злагодження ввірених підрозділів».

Утім, «формування та бойове злагодження» — дуже голосно сказано. Досвіду формування бойових підрозділів із мобілізованих солдатів у офіцерів бригади тоді ще не було.

Спочатку нас поселили в казармі — старому і брудному приміщенні, в якому давно не було ремонту. Зате воно, це приміщення, було дуже щільно заставлене складними громіздкими і незручними ліжками з металевими сітками. Періодично ми виходили на шикування, ходили строєм до їдальні на приймання їжі, вибігали на КПП отримати від родичів і друзів передачі та й просто поговорити з ними, вешталися по території частини. Ось і все наше «формування».

Штатних офіцерів у нас було двоє. Командир батареї, молодий енергійний хлопець в ушитій і вицвілій формі «дубок». За тодішньою армійською модою. Він уже встиг повоювати в зоні АТО, і ми його за це поважали.

Другим кадровим офіцером до нас направили лейтенанта Романа Яковенка, який тільки-но закінчив військове училище. У своєму випуску показав восьмий результат з успішності і здобув право обирати, в яку частину розподілятися для проходження подальшої служби.

За перші три дні у нас змінилося кілька молодших мобілізованих лейтенантів. Усі з-поміж молодих хлопців, які закінчили військову кафедру технічного вишу, тільки з тим розрахунком, щоб не потрапити на строкову армійську службу. З них ніхто, звісно ж, в армії не служив, і для них усе, що відбувається, уявлялося якимось поганим кошмаром. Ці молодші лейтенанти явно не дотягували навіть до рівня «піджаків».

Вони не розуміли, що треба робити, не знали, як віддавати команди, і взагалі боялися хоч якось себе зарекомендувати.

З-поміж мобілізованих ми «обзавелися» за тією ж самою примхою лихої долі цілим майором на посаді замполіта. Він єдиний якось намагався керувати, але не знав, що треба робити. І цим він тільки збільшував загальний бардак і абсурд.

Тому розібратися