The Last Case of the Journalist Kronina

By Anastasia Pika

Alona Kronina is a young Ukrainian journalist who started working in a highly censored publication, fully controlled by its Russian sponsor. During Euromaidan, she realized that she can no longer be a detached witness to the events and wants to fight Kremlin propaganda and reveal the truth to people. Alona will build a brilliant career: IT journalist, Ukrainian parliament employee, MI6 intelligence agent — and she will try to thwart the Russian invasion of Ukraine that started on February 24, 2022.

The novel consists of four parts, each chapter corresponding to a case file the heroine takes on. The novel is not just about modern Ukrainian history in 2012–2022; it is primarily about the development of Ukrainian journalism and democratic society. 
*
Альона Кроніна — молода українська журналістка, яка потрапляє на роботу до суворо цензурованої та повністю підконтрольної проросійському спонсору київської редакції. Під час Євромайдану вона розуміє, що більше не може бути відстороненим свідком подій і хоче боротися з кремлівською пропагандою та розповідати людям правду. Альона побудує блискучу кар’єру: IT-журналістка, працівни-ця парламенту, агентка розвідки MI6 — і спробує зірвати російське вторгнення до України 24 лютого 2022 року. 

Роман складається з чотирьох частин, кожен розділ якої — справа з номером, що веде героїня. Роман не просто про сучасну українську історію 2012–2022 років, він насамперед про розвиток української журналістики та демократичного суспільства. 
 

• Language: Українська мова
• Publisher: Bookraine Publishing House
• Release date: Sep 1, 2022
• ISBN: 9791222002439

Book preview

Від авторки

Ця книжка писалася довго та складно й спочатку взагалі не мала нічого спільного з книжкою. Просто нотатки юної кореспондентки друкованої газети в робочому записнику. Смішні історії, неординарні колеги, цікаві інтерв’ю. Тоді, у далекому 2011-му, мені просто хотілося зберегти ці моменти для себе. Проте за кілька років журналістика справді стала моїм життям. Я віддала цій професії найкращі роки, про що ніколи не жалкувала.

У світовій літературі є чимало прикладів, коли журналісти стають письменниками. Пояснити це просто — свобода. У якийсь момент ти розумієш, що більше ніяких обмежень щодо кількості знаків, вичиток головним редактором і дотримання редакційних стандартів. Нарешті можна самостійно вирішувати що і як писати. Протистояти цьому бажанню просто неможливо, повернутися до колишньої професії — складно.

Питання свободи слова завжди було для мене болючим, зокрема тому, що я і сама доволі часто стикалася із цензурою, несправедливістю та корупцією. І чудово знаю про щоденні проб­леми українських журналістів не з чуток. Проте моя книжка не лише про це. Насамперед вона про отруйну кремлівську пропаганду, яка пустила свої чорні паростки до українських редакцій ще на початку 2000-х, щедро фінансувалася десятки років та ганьбила репутацію багатьох поважних видань. Вона про те, як змінювалася свідомість багатьох наших журналістів після Євромайдану, як відкривалися очі тих, хто хотів бачити. Та, звичайно ж, про розчарування, які завжди переживають люди після визначних історичних подій.

Мені випала доля звернутися до вас, моїх читачів, у розпалі жахливої та кривавої війни. Тієї війни, яка почалася не з Єв­ро­майданом і не в маленьких київських редакціях у 2000-х, а набагато раніше — імовірно, ще в Середньовіччі, з першим розоренням Києва російськими князями 1169-го. 24 лютого 2022 року Росія вкотре напала на Україну та підтвердила, що не визнає її незалежності, державності, мови та культури.

Поки я пишу ці рядки, частину нашої території окупували хворі варвари, що мало змінилися з часів Середньовіччя у своїй поведінці та розумових здібностях. Вони палять наші книжки, бомбардують бібліотеки, університети, школи, житлові будинки та масово вбивають і ґвалтують мирне населення — словом, коять речі, які ще рік тому здавалися немислимими у ХХІ столітті.

Багато моїх ексколег-журналістів пішли працювати на війну. Деякі з них загинули та стали героями, деякі зникли безвісти. І хоча моя книжка присвячена насамперед їм, сьогодні для ме­не герой абсолютно кожен, хто захищає нашу державу будь-якими доступними способами та з будь-якого куточка планети. Я впевнена, що українці — найсміливіша та найгероїчніша нація, і у 2022 році вони довели це всьому світу.

Як і багатьом письменникам та письменницям, мені не хочеться, щоб мене асоціювали з головною героїнею цього роману. Альона Кроніна — образ збірний, де в чому сильніший, а де в чому слабший за її творчиню. Я впевнена, що в кожного з вас колись була подруга чи друг, які прагнули змінити світ (а можливо, це були ви?). Ніхто точно не знає, коли може трапитися така нагода, проте я чомусь завжди була впевнена, що найважливішу роль в історії відіграють саме ті, хто не мовчить і не відвертається, коли бачить неправду та несправедливість — як проти своєї сім’ї, колег чи друзів, так і проти співвітчизників чи країни.

У ці складні дні нашої боротьби проти Росії-агресора я хочу побажати українській нації приголомшливої перемоги, а кожному українцю – омріяного спокою та щастя в тій мірі, яку кожен для себе обрав. Я завжди пишатимуся тим, що народилася україн­кою, і зроблю все, що від мене залежить, аби про цю книжку ді­зналися у світі. Але для цього вона передусім повинна сподобатися вам.

Саме на це я щиро й сподіваюся, закінчуючи це слово від авторки. Не обіцяю, що читання буде легким і приємним, проте й часи зараз не ті. На наших очах твориться сучасна Україна. І я бачу своїм завданням показати, як саме все відбувалося.

Усім українським журналістам, незламним у боротьбі за свободу слова, а також тим, хто постраждав чи загинув під час Євромайдану та російсько-української війни, присвячується.

В основі цієї книжки — реальні події. Змінені лише імена, назви місць і самі події.

Якщо ви впізнали себе або ще когось у будь-якому персонажі — будьте впевнені, це абсолютна випадковість і фантазія авторки.

Вступ

Звідки беруться журналісти? Вважають, що ними стають люди, у яких щось не склалося в житті. У моєму випадку все з точністю до навпаки. Переконана, що моє життя було б набагато кращим, якби я обрала іншу професію.

Також вважають, що в журналістику йдуть ті, кого ніколи не вабила якась конкретна сфера діяльності й хто просто, як то кажуть, не знав, куди податися. Тут я не сперечатимуся: ніколи не мала теплих почуттів ні до чого, окрім журналістики.

А ще панує думка ¹, що ніхто не прагне стати журналістом з дитинства. Але тут я точно виняток із правил. У шість років за допомогою ватману та фломастерів я випустила у світ перший номер власної газети «Порада і шанс», яку відтоді щосереди вкладала в поштову скриньку бабусі. У сім років пішла в гурток журналістики, а коли мені було вісім, місцева газета опублікувала мою першу замітку для рубрики «Слово юнкора».

В останньому класі школи під час поїздки до Львова я випадково сіла в одне купе поїзда з деканом київського Інституту журналістики. Ми розговорилися, і він порадив мені вступати до їхніх лав. Я прочитала його підручник і вирішила, що варто спробувати. Попри те що цей виш багато хто вважав корумпованим, я абсолютно чесно й майже без допомоги нового знайомого успішно склала всі вступні іспити. Ну а ставши студенткою першого курсу, одразу ж дізналася, що інститут випускає студентську газету, познайомилася з її головним редактором і підготувала в найближчий номер свою першу статтю.

Подальша моя біографія та способи створювати рядки в резюме нічим не відрізняються від історії будь-якого українського журналіста чи журналістки. Паралельно з навчанням я знаходила видання, які за невеликі гонорари публікували мої матеріали на теми, з якими відмовлялися працювати штатні працівники, — переважно про мистецтво та кримінал.

Моєю першою серйозною статтею стало розслідування про знущання з політв’язнів. Потім пішли матеріали про вбивства на тлі расової та релігійної ненависті, наркопритони й інші схожі «приємності». Загалом про кримінал мені подобалося писати більше: ставши свідками злочину, люди говорили по суті й набагато жвавіше, ніж на виставках.

Кожне літо протягом шести років навчання в Інституті журналістики я проводила не на морі чи в Європі, як мої однокурсники, а в задушливих київських редакціях, набираючи на пожовклій від часу комп’ютерній клавіатурі замітки про ціни на продукти в супермаркетах чи створення територіальних підрозділів Пенсійного фонду. Чомусь в українській журналістиці саме такий вид роботи вважається найкращою школою молодого кореспондента. В один прекрасний момент, коли все набридало, я виходила до центру редакційного офісу в певній справі й голосно та жалібно говорила комусь із колег: «А мені ще се-е-е-есію здавати!». На головних редакторів це діяло як червона ганчірка на бика. Вони починали волати: «Так ти студентка! Чого нічого не сказала???» — і мої літні випробувальні місяці лишалися випробувальними.

Справжня робота почалася пізніше. Наступного дня після останнього випускного іспиту мене запросили на співбесіду в редакцію. Цей день здавання до справжнього журналістського рабства я пам’ятаю і сьогодні, двадцять років по тому. Висока та якась безформна жінка з коротким волоссям відксерила мій паспорт і показала рукою на стіл коло дверей: «Ось твоє робоче місце». — «Тобто я починаю просто зараз? А що робити?» — «Брати коментарі. Тобі все покажуть», — відповіла жінка й зникла за дверима на довгі п’ять років.

До цього було пекельне літо в редакції друкованої газети, куди мене теж із першого разу взяли, вручивши трудову книжку відразу після співбесіди. А після цих двох рабств — ще кілька років похмурого кабінету зі щоденними оглядами юридичного законодавства України. А потім ще чотири (чи шість?) редакцій, схожих одна на одну, як близнюки. Я чомусь завжди справляла на керівництво враження надійної працівниці: мене одразу ж брали на роботу з твердим переконанням, що я працюватиму довго й на совість. Можливо, завдяки моєму доброзичливому виразу обличчя або ж великим синім очам — хтозна.

Сподівання численних роботодавців я постійно виправдовувала. Не було таких редакцій, з яких мене звільнили б або в яких не оформили офіційно протягом тижня. Мене це трохи дивувало, але сперечатися не було коли: хотілося заробити грошей та ім’я, а інших способів я не знала.

Після звільнення за власним бажанням мене одразу ж запрошували в наступну редакцію, і так по колу раз на два-три роки. Чесно кажучи, у мене навіть часу подумати не було, чи хочу я займатися не журналістикою, а чимось іншим. Усе життя родичі та друзі жалілися мені на кризу та безробіття — здавалося, лише на мене в неблагодатні двохтисячні «реальна можливість заробити» сипалася як із рогу Амальтеї.

У мене ніколи не було «потрібних знайомств» і «серйозних зв’язків», проте ще на початку моєї журналістської кар’єри всі знали, хто така Альона Кроніна і з яких питань до неї можна звернутися.

Щоб розвивати свої професійні якості, я насамперед намагалася знайти для себе завдання державного рівня, виховати беземоційність і максимально уникнути родинних контактів. Проте вийти заміж я все ж таки одного разу спробувала. Не сподобалося обом. Цілодобове горлання телефона, відволікання на новини у важливі сімейні моменти й стабільно пустий холодильник. Завжди з полегшенням згадую, що тоді ми не встигли завести дітей.

За довгі роки роботи в різних медіа я дізналася максимум про економіку, медицину, інформаційні технології, комунальні проблеми, спорт, туризм, ресторанний бізнес, війну, подорожі, революції, екологію, політику, міжнародні відносини — й абсолютно нічого про любов, дружбу, розвиток країни на потребу громадян, чесних політиків і Бога.

Роберт Фіск ² вважав, що журналісти мають бути неупередженими свідками історії. Не думаю, що в мене вийшло. Дізнаючись правду, я завжди намагалася все змінити. Проте справжній шанс зробити це випав мені далеко не відразу.

Її озвучив, зокрема, Карел Чапек у своєму чудовому нарисі «Як робиться газета» (1936). — Тут і далі примітки авторки, якщо не зазначено інше.

Журналіст, кореспондент британської газети The Independent на Близькому Сході. Вважається одним із найкращих журналістів Великої Британії. Кілька разів брав інтерв’ю в лідера «Аль-Каїди» Усами бен Ладена, двічі ставав журналістом року та сім разів — найкращим кореспондентом країни.

Частина перша /

Як гартувалася цензура

Справа № 1. ГЕС

— Ну ты же понимаешь, что в отпуск тебя просто так никто не отпустит?

Маленькі червоні губки головної редакторки Клави розпливаються у воістину людожерській посмішці. Її очі сяють неймовірним теплом і любов’ю: вона сподівається, що зараз я почну скиглити й просити про помилування. Потім вона заправляє за вухо випалене волосся кольору блонд і підвищує голос на тон.

— Этот идиот. Киндрук. Уволился вчера. Сказал, что нашел работу получше. Как будто этого придурка могут куда-то взять. Короче. Он не сдал свою статью про ГЭС. Я его, конечно, оштрафовала, но статью сделать надо, я обещала Наде. Тема сложная, техническая. Гарантий, что тебя пустят внутрь, нет. Это всё-таки режимный объект. Но тебе обязательно нужно взять интервью у начальства, пофотографировать там всё.

— А в чому полягає інформаційний привід? — уточнюю я.

— Каждый год во время весенних паводков во всех изданиях начинаются страшилки: дамбу прорвет, и вода смоет весь Киев. Но в этом году фаталистам паводков показалось мало и они решили раздуть в прессе еще и катастрофу на Кубани. Наша задача — развеять миф, показать, что всё с дамбой нормально и она еще триста лет простоит.

«Узагалі писати нема про що?» — думаю, а вголос кажу зовсім інше:

— І на коли це треба зробити?

— Я же тебе сказала: пока не сделаешь, в отпуск не пойдешь.

— Але ж це через тиждень.

— Я знаю, — і губи Клави знову складаються в привітну усмішку. — Удачи!

«Генеральному директору, — зосереджено друкую запит на офіційному бланку видання. Що попросити? Прийти пофотографувати чи відвідати й провести фоторепортаж... Ні-ні, це все не те. До чиновників варто підлизуватися. — Наша редакція звертається до Вас із проханням допомогти в написанні матеріалу, пов’язаного зі спростуванням міфу про небезпеку прориву дамби Київського водосховища. У зв’язку з цим просимо дозволити групі нашого видання в складі журналістки та фотокореспондента відвідати київську дамбу та призначити відповідальну людину, яка надала б групі роз’яснювальну інформацію». Отак буде краще.

Через плече просовується допитливе обличчя в хмарі рудого волосся — Уля. Уля — редакторка відділу політики й моя журналістська «мама». Не пригадую, щоб до неї мене хтось насправді вчив слушних речей. Уля завжди знає, як краще сказати чи написати, у неї величезна база контактів з усіма можливими депутатами й політологами, заливистий сміх і велике серце.

— О, як написала! — Уля пробігає очима запит. — Тільки мною підпиши, не собою. Я знаю цих придурків, будуть тебе по базі пробивать, не знайдуть, подумають, що шпійон, і відмовлять.

— Шпійон?

— Альо, гараж! Це ж дамба, стратегічний об’єкт. Ворогу завжди цікаво, як там усе влаштовано, щоб у разі чого швиденько підірвать.

— А я часом не спрощу ворогу завдання, якщо просто піду туди, усе сфотографую та опублікую на сайті?

Але в Улі вже дзвонить телефон (який і так постійно волає), уриваючи нашу розмову. З важким серцем я відправляю запит, думаючи про те, що це підстава якась, а не завдання.

Надсилаючи журналістський запит, головне вигадати вихідний номер, щоб у разі чого повідомляти його чиновникам. Вони просто обожнюють ці «сто тридцять чотири дріб вісімнадцять від двадцять четвертого нуль першого дві тисячі...». Без таких магічних цифр жодна жіночка з канцелярії не повідомить тобі, де міститься запит і хто його виконавець. Але головне навіть не номер, головне після відправлення — телефонні дзвінки. Чиновники люблять відповідати протягом місяця — тоді, коли ця інформація вже нікому не потрібна. У мене ситуація критична: лишилося кілька днів, тому я починаю дзвонити просто зараз.

— Добрий день! Мене звуть Альона Кроніна, я журналістка видання «Онлайн». Підкажіть, будь ласка, ви отримали мій запит?

— Дівчино, ви знаєте, скільки запитів ми отримуємо щодня? Який вхідний номер?

Ну от. Я диктую номер і отримую стандартну відповідь: ваш запит на розгляді в керівництва. Коли на нього буде якась реакція — невідомо. Очевидно, що більше від мене нічого не залежить.

Надворі спека, і виходити нікуди не хочеться. У редакції хоча б є кондиціонер, на відміну від моєї роздовбаної квартири на Оболоні. Але робити сьогодні справді нема чого. Липень і серпень — традиційно глухі місяці для журналістів. Футбольний чемпіонат закінчився, Рада і Кабмін не працюють, депутати міськради ніжаться на сонячних Мальдівах, а улюблений мер усіх киян Льова поливає квіти у своїй квартирі на затишній ізраїльській вуличці. Тому Клава знущається з нас як хоче, вигадуючи фантасмагоричні теми для статей і рубрики «Коментарі». Сьогодні її цікавить, чи стане політична реклама після офіційного старту виборчої кампанії більш масовою. Ми з колегами визнаємо, що безглуздішого запитання експертам ще не ставили.

Приміщення нашої редакції — величезна квартира на першому поверсі, яка належить заповзятливій мешканці Печерська похилого віку. Після нещодавніх перестановок Клава та редактори з’їхали в сусідню квартиру, а журналісти, сисадмін Саня, коректор і перекладачі залишились тут. У журналістів тепер своя окрема кімната, що не може не радувати. Ми обклеїли стіни згори донизу нашими смішними фотографіями й можемо досхочу пліткувати та жалітися одне одному на роботу.

— Боже мій, скільки можна! Я піду куплю морозива! — не витримує після чергового невдалого дзвінка Аня. Її легко зрозуміти, бо вона звикла працювати швидко: пише коментарі не на диктофон і потім розшифровує, як більшість журналістів, а одразу з голосу в трубці, економлячи час. Але все, що вона могла б записати сьогодні, — це п’ять «вибачте, я у відпустці».

Аня піднімається, зачіпає головою люстру й відпускає злий коментар. Вона така висока, що Клава навіть спочатку вагалася, чи брати її на роботу. Так і сказала, коли показувала нам її резюме: боїться, щоб Аня не затуляла камери операторам на подіях. Проте здалася, дізнавшись, що з попередньої редакції Аня пішла через патріархат і постійні закиди, нібито жінка-журналістка ні на що не здатна. Попри свій жахливий характер, Клава — переконана чайлдфрі-феміністка. Можливо, саме тому в нашій редакції переважно працюють незаміжні дівчата. Ну й ще тому, що їм можна платити менше, ніж досвідченим молодикам, — це в нашій сфері ні для кого не секрет.

Аня — одна з моїх улюблених колег. Вона дуже вродлива: довге русяве волосся і великі зелені очі, модельна фігура, приємний голос. Щоправда, вона завжди критично налаштована стосовно будь-чого, і особливо не в захваті від журналістики, про що не забуває регулярно нас повідомляти. Інколи я чомусь уявляю, як одного прекрасного дня Клава заходить до редакції та повідомляє, що тепер Аня — генеральна директорка «Онлайну», а та у відповідь лише обкладає її триповерховим.

Ми лишаємося в редакції втрьох із Аллою та Машею. Алла найстарша з нас — пухкенька шатенка з карими очима, яка обожнює спорт і не втрачає надії потрапити на обкладинки модних журналів. Маша — наймолодша, днями їй виповнився двадцять один рік, і вона й досі носить якісь підліткові бантики та шпильки у своєму світлому кучерявому волоссі. Обидві дівчини тихі й скромні, але це тільки на роботі. Бачила б Клава, як Алла хлистала пиво й фотографувалася з британцями на футболі. Або Машу в караоке. Проте такі маленькі секрети лишаються між нами чотирма. Ми дружимо давно й міцно, а ненависть до головної редакторки — головна живильна сила цієї дружби.

— Альоно, куди їдеш у відпустку? — цікавиться Алла.

— Пффф, — видихаю я. — Не бачити мені відпустки.

— Ти через дамбу? Не переживай, минув лише день. Вони ще дадуть відповідь. То куди?

— Не в Нью-Йорк, Алло, не в Нью-Йорк.

І хоча ми всі маємо однаково маленьку зарплату, більшу частину якої віддаємо на оренду квартири в Києві, мені чомусь так хочеться збрехати, що я лечу на Мальдіви або в Тель-Авів, а не на західний берег Криму...

Подорожі — моя пристрасть. Я не купую косметику, дорогий одяг чи їжу, бо завжди відкладаю гроші на поїздки. За час роботи в «Онлайні» я вже побувала в п’яти країнах близького і далекого зарубіжжя, але зараз був не той випадок. Після закінчення Інституту половина зарплати йшла на оренду квартири й гулянки, а про можливість відпустки Клава повідомила мене аж за два тижні. Зрозуміло, що про жодні авіаквитки з моїми статками не йшлося. Я просто опублікувала жалісний допис у соцмережах, що завжди робила в безвихідних ситуаціях. «Друзі, заберіть мене, будь ласка, із собою у відпустку». Пропозицій на запропоновані дати було не так багато, і зрештою я погодилася їхати з хлопцем, якого бачила раз у житті, та його друзями в Крим у село Зірчане. Усе це видавалось якось не надто елітно, щоб розповідати колегам, тому я просто з розпачем вигукую на продовження їхніх розпитувань:

— В Автономну Республіку.

Наприкінці дня на виході з редакції я, на свій великий подив, бачу лисого вусаня Кіндрука з його улюбленим мотоциклом Yamaha, обвішаним прапорцями України та УПА й гаслами часів Помаранчевої революції.

— О, — кажу я, намагаючись не показувати свого здивування. — Привіт! Підвезеш?

Кіндрук підвозив мене додому з вітерцем уже не перший місяць, оскільки мій район був йому по дорозі. Я сумуватиму за цим приємним бонусом через його звільнення. Кіндрук дуже поспішає, тому я без зайвих розмов надіваю шолом і застрибую позаду нього на сидіння.

Дорога мотоциклом на Оболонь із Печерська — моя улюблена. Спочатку трохи потруситися бруківкою Грушевського повз Кабмін, потім вдихнути свіжість Дніпра, ненадовго зупинитися на мосту — і ось уже знайомий район зблискує вікнами багатоповерхівок. Мій синій сарафан розвівається, і я безтурботно наспівую «Twist in My Sobriety», згадуючи Київ 1990-х у стрічці «Дике кохання» ³.

Кіндрук традиційно висаджує мене коло гольф-клубу, і ми робимо перекур червоною примою. Терпіти не можу приму, але це ж Кіндрук.

— То чого ти звільнився?

— Ну чого-чого. Ти що, не знаєш Клави? Вважає мене бандерівцем і хворим на голову. Причепилась за фігню, я і не витримав, сказав усе, що про неї думаю. Вона потім вимагала вибачень, а мені це нафіг треба. Я досвідчений журналіст, у мене пристойний стаж і чимало пропозицій роботи. Щоб я терпів, як якась дівка мене жити вчить?

— Ясно, — кажу. А про себе думаю, що непогано мати пристойний стаж, як у Кіндрука, і багато пропозицій роботи, щоб не прогинатися під Клаву, але, на жаль, мені до звільнення потрібні хоча б ще кілька років досвіду.

Ми тепло прощаємось, Кіндрук радить мені не лишатися в «Онлайні» надовго, і зникає під рокіт мотору. Я стою посеред проспекту Героїв Сталінграда (цікаво, його колись перейменують?) з огидним присмаком прими в роті й важким серцем. Чому головні редактори так не люблять журналістів із власною громадянською позицією?

* * *

Насправді жодної відповіді на запит щодо дамби я так і не отримала. Мені просто подзвонив чоловік, який назвався Григорієм, і повідомив, що, якщо я ще хочу отримати інтерв’ю, треба виїжджати просто зараз, інакше директор піде у відпустку.

Після десятихвилинної біганини Клави по редакції з криками: «Где Ваня???» з’ясувалося, що наш фотограф знімає котячу виставку (улюблена тема Клави) і відірвати його від цього надзвичайного завдання, звісно ж, ніяк не можна. Тому мені повідомили, що я відправляюся на дамбу з новим фотографом, якого буквально щойно взяли на роботу.

На місце нас везе мій улюблений редакційний водій Толя. Він веселий і водночас мовчазний чоловік (доволі рідкісне й прекрасне, як на мене, поєднання) з кирпатим носом та доброзичливою усмішкою. Толя все життя возив «тузів»: депутатів, міністрів, військових — і потрапив у нашу редакцію абсолютно випадково, бо жив у сусідстві з гендиректоркою Надею. Зміна профорієнтації його абсолютно не засмутила: він куди більше любив слухати саркастичні теревені журналістів, ніж брудні угоди сильних світу цього, про що якось розповів мені по секрету.

Насправді Толю виділяли журналістам в особливих випадках, як-от зараз, коли треба було їхати за місто. А переважно він возив гендиректорку, тому чудово знав усіх наших спонсорів і прихований бік життя редакції. Мене все це надзвичайно цікавило, тому я постійно намагалася витягти з Толі максимум інформації. Спочатку він мені не надто довіряв, але згодом розговорився — правда, відповідав більше натяками чи веселою усмішкою, ніж прямим текстом. Під час виїздів на завдання ми обов’язково слухали в машині хіти 1990-х, а потім їли хотдоги й курили на заправці.

Толя традиційно не вітається, лише всміхається на всі тридцять два, а новий фотограф, що вже сидить у машині, виявляється кремезним чолов’ягою із чорно-сивою бородою та волоссям, зібраним у хвостик. Він одягнутий так, наче збирається на сафарі в джунглях: штани з величезною кількістю накладних кишень, жилетка напхана різноманітною фототехнікою, що додає йому візуально кілограмів п’ять, якісь величезні черевики на шнурівці й химерна панама з нерівними крисами.

— Привіт! Я Павло, ваш новий фотограф, — знайомиться він.

— Боже мій, та надворі ж плюс тридцять два! — вигукую я у відповідь. — Тобі не буде жарко?

— У мене все продумано. Це спеціальний одяг, — відповідає Павло й починає розповідати про те, що штани не пропускають вологу, дістає з кишень якісь ножі, балони, запасні карти пам’яті, гачки, поліетилен, остаточно переконуючи мене, що він справжній маніяк.

— У якій редакції ти працював раніше?

— Багато де, але останнім часом у Русі захисників старого Києва, боремося з незаконним будівництвом у столиці. Я в усіх мусорських базах, тому Клава не дуже хотіла мене брати на роботу. Я до вас тричі резюме слав, вперше два роки тому, а подзвонили тільки зараз. Не надто надійний.

— Ха-ха, я теж, — сміюся у відповідь. Павло мені вже подобається.

Толя висаджує нас коло величезного знака ГЕС у вигляді чайки й повідомляє, що далі його не пропустять, тому нам доведеться трохи пройтися самостійно.

Я одразу розумію, що з Павлом можна поводитися природно, тому ми розповідаємо одне одному анекдоти й веселі історії із журналістського життя, а також робимо ідіотські фотографії, по черзі стрибаючи на тлі водосховища. Надворі стоїть неймовірна спека. Ми стікаємо трьома потами, поки доходимо до центрального адміністративного корпусу. М’язистий охоронець у скляній будці починає робити те, що я не люблю найбільше, — грубо й прискіпливо перевіряти наші документи.

Хоч би яким крутим журналістом ти був — в Україні завжди почуваєшся приниженим, коли намагаєшся «торкнутися» владного сектору. Нікого не цікавить, хто ти, лише з якого ти видання і хто твій шеф.

— Преса? З якого видання? — охоронець похмуро крутить у руках наші посвідчення.

Ну от, знову. Чому б не взяти у нашій країні за приклад хоча б ту саму американську модель журналістики, де головне — особистість та її конкретний погляд на проблему, де один журналіст може працювати на безліч видань і отримує за це не штрафи та звільнення, а повагу й популярність? Хоча я знаю чому. Наші люди ще не скуштували смаку справжньої демократії. А рабська психологія, більше схожа на фройдівське підсвідоме, у багатьох усе ще проривається в цьому огидному «хто твій господар?». Добре, що моє покоління вже не таке.

— Ось запит нашого видання, — я зітхаю і витягаю із сумки аркуш, який спеціально взяла для цього випадку.

Папірці завжди магічно діють на охоронців: м’язистий чоловік починає комусь дзвонити. Цікаво, його справді не попередили про наш приїзд чи це така стандартна процедура приниження на всіх пропускних пунктах?

Нам доводиться чекати приблизно пів години, поки не прийде сам шеф.

— Та нормально, це ж стратегічний об’єкт, — резюмує Павло.

— Та якби ж так тільки на стратегічних об’єктах було, — знову зітхаю я.

Директор виявляється не пузатим лисим дядечком, як я очікувала, а струнким і високим літнім чоловіком, у якому я одразу впізнаю типового радянського науковця. Це добре, у таких легко брати інтерв’ю, самі все розповідають.

Перед тим як перейти до так званих редакційних завдань, я питаю те, що цікавить власне мене: чи консультуються працівники ГЕС із науковцями перед початком ремонтних робіт і які в них нагальні проблеми, окрім теоретично можливого прориву із затопленням.

Директор відповідає довго та зі смаком. Я в стотисячний раз чую історію про застаріле обладнання, європейських спонсорів і стратегію до 2030 року — її розповідають абсолютно всі українські чиновники так, наче їм заборонили казати щось інше. Мені так хочеться сказати цьому чоловікові, що влада ніколи не виділить ГЕС грошей, навіть у 2030-му, а якщо й виділить, то він витратить їх не на збільшення потужності енергомереж, а на свою дачу на Київському морі, проте замість цього ввічливо питаю, хто такий експерт-катастрофолог, який регулярно розповідає в інтернеті про те, що дамбу скоро прорве. Дізнаюся багато цікавого: ні міфічний експерт-катастрофолог, ні безліч столичних екологів ніколи тут не бували.

Після прогулянки територією з величними видами Дніпра нам проводять екскурсію закритим розподільчим центром. Далі ведуть у центр контролю безпеки, машинний зал, у якому висять величезні турбіни, і десь на цьому етапі я усвідомлюю, що не розумію абсолютно нічого. Жодного слова. Мій диктофон увімкнений, я уважно слухаю працівника ГЕС і доброзичливо киваю, але справді не розумію нічогісінько. Натомість Павло затято фотографує різноманітні гідроагрегати та ротори й навіть ставить запитання працівникові. Цікаво, він просто зрозумів, що я діалог вести не в змозі, чи дійсно цим цікавиться? У якийсь момент нам на кілька хвилин дозволяють подивитися на заслінки аварійного водоскиду. На вигляд вони, хоч як дивно, пристойні: знизу видно лише калюжку річкової зацвілої води. Будували в совку на совість — метал і бетон, нічого зайвого. Людина скорила природу і все таке. Треба написати в репортажі, що тут повний порядок. Он на деяких гідроагрегатах навіть сенсорні панелі з’явилися. Та й турбіни ремонтують. Наостанок я фотографуюся коло пульта управління, і ми з Павлом вирушаємо назад.

Толя затримується, і ми смажимося на сонці, обговорюючи побачене. Павло обіцяє скинути фотки вже завтра, а мені чомусь страшно хочеться напитися. Проте я знаю, що це неможливо. Весь сьогоднішній вечір, а чи й навіть половину ночі я буду шифрувати записи з диктофона з текстом, який абсолютно не розумію, щоб завтра здати статтю на узгодження і післязавтра піти у відпустку. Реально жаль, в іншому випадку я б обов’язково запросила Павла на пиво.

Удома я із сумом дивлюся на свій квиток до Сімферополя. Якби не ця довбана робота, я могла б поїхати зі своїми львівськими знайомими раніше та побувати разом із ними ще й в Одесі. А так доведеться добиратися в Крим самостійно. Запис на диктофоні бажає кращого — через шум турбін половину не чути, а те, що чути, я не розумію, як зібрати в осмислені складнопідрядні речення. Врешті я не витримую і пишу Павлу в гугл-чат. «Привіт! А пам’ятаєш, чувак говорив про зміни у швах бетону? Що він мав на увазі?» І Павло починає пояснювати. Він пише із жахливими помилками, але я потроху в’їжджаю. Ми переписуємося до третьої ночі, допоки Павло не заливає на файлообмінник останню фотографію, а я не вирубаюся на дивані напівроздягнута. Тієї ночі мене давлять величезні турбіни, прив’язані до даху нашої редакції, проте прокидаюся з однією-єдиною думкою: «Як добре, коли поруч випадково опиняється чоловік, що трохи розбирається в гідроелектростанціях».

Уже вдень, у редакції, знову ж таки з допомогою Павла, я дописую репортаж. Фотографії вставлені, проте текст треба надіслати на узгодження. Не люблю цього робити, але зараз той випадок, коли це справді необхідно. Загадковий Григорій, якого я так і не побачила на ГЕС, надсилає відповідь майже одразу. У ній він відверто глузує з тексту, і я з розпачем усвідомлюю, що репортаж сьогодні не погодять. Мій поїзд завтра о дев’ятій ранку, тому не лишається іншого виходу, окрім як відправити Клаві цей варіант і запропонувати Григорію надіслати правки на імейл Улі, яка погоджується допомогти.

Григорій надіслав відредагований і погоджений із керівництвом текст, коли я вже пила червоне сухе вино на березі Чорного моря з львівськими хлопцями. Уля переслала репортаж Клаві, та прочитала, нічого не зрозуміла, і поставила на сайт мою версію. Те, що на сайті стоїть старий варіант, я зрозуміла тільки після приїзду з відпустки. А також те, що поставили його в день мого приїзду з моря. Чому я так напружувалась, якщо тема з дамбою, за словами Клави, була «гумова», лишилося для мене таємницею. Проте справа була зроблена. Я вперше написала складний технічний репортаж і могла собою пишатися. Але замість цього ми просто поїхали з Павлом на літню київську регату й напилися пива. Зрештою в житті я більше ніколи не стикалася з темою гідроенергетики, як і не відпочивала в Криму. А от дамба й досі стоїть цілісінька.

Фільм Одеської кіностудії від режисера Віллена Захаровича Новака, знятий 1993 року. В одній зі сцен герої стрічки їздять Києвом мотоциклом під цю пісню британської співачки Таніти Тікарам.

Справа № 2. Чорнобиль

— Ти шо, серйозно ніколи в Прип’яті не була? — із-за сусіднього компа на мене здивовано витріщається Уля. — Та ладна!

Так я дізнаюся, що кожен журналіст, який поважає себе, обов’язково мав би хоч раз за життя побувати на місці чорнобильської катастрофи або, як у випадку Улі, їздити туди 26 квітня щороку. Виявляється, ці престури зазвичай організовує Міністерство надзвичайних ситуацій, але в анонсі, який вислав мені в аську Кіндрук, зазначено, що поїздку проводить Держагентство з управління зоною відчуження разом із представниками громадських організацій, ліквідаторами й мешканцями міста, які були евакуйовані 1986-го. Говорити із живими людьми завжди цікавіше, ніж із можновладцями, тому я пересилаю анонс Клаві й чекаю вироку.

На роботі ми користуємося квіпом, і я щиро ненавиджу цю російську архаїчну програму, яка до того ж ще й регулярно надсилає спам у стилі «Лучшие девчонки твоего района на одном сайте» якраз у той момент, коли ти чекаєш відповідь головної редакторки на свій матеріал. Цього разу квіп радісно повідомляє, що мою поштову скриньку зламали і скоро мої інтимні фото побачить весь світ, якщо не відправлю гроші на картку з таким-то номером. Клава мовчить, і я із сумом думаю про те, що з цією роботою в мене немає часу зробити хоча б фотосесію в стилі ню, а Клава повна ідіотка, бо змушує всю редакцію користуватися вбогою програмою тільки тому, що «ну у нас так исторически сложилось, мы уже давно ей пользуемся».

Замість відповісти у квіпі Клава сама приходить до нас із аркушами А4 і ножицями. На годиннику 16:15, і це її почесна традиція — вирізати й роздати журналістам роздруковані анонси подій.

— Алёна, ты что, серьёзно хочешь в Припять? Едь, но только с Пашей. И кроме репортажа новость надиктуй. И сменную одежду возьмите.

Ну не може бути! Раз на сто років мені дозволили поїхати туди, куди я справді хочу. І я дивлюся на малесенький папірець із написом ручкою: «Альона і Паша» — як на банківський переказ за мої вигадані інтимні фото.

* * *

О сьомій ранку мені телефонує Павло з криком: «Рота підйом!». Згодом ці ранкові дзвінки стали в нас традицією. Я сова, і вставати раніше за десяту для мене завжди було мукою. Для журналістки це великий мінус, бо хоча всі найцікавіші події стаються вночі, однак пресконференції щодо них відбуваються рано-вранці, як і всі круті престури. Мої сусідки по квартирі прокидаються о дев'ятій, інколи о 8:30, але не раніше, тому до того, як ми почали працювати з Павлом, будити себе мені доводилося самостійно. Закінчувалося це зазвичай тим, що я — розтріпана, у майці навиворіт — стояла в коридорі редакції, перекритої охоронцями, і благала їх просунути під двері мій диктофон, щоб потім прослухати запис у туалеті й продиктувати з місця хоча б одну новину з перших вуст прем’єра.

Павло теж був совою, проте привчив себе спати мало. Він знав мою надзвичайну жагу до солодкого ранкового сну, тому зазвичай телефонував в узгоджений напередодні час і горлав щось заохочувальне, після чого я підривалася з ліжка й починала збиратися.

Цього разу мені пощастило: виїзд о восьмій неподалік станції метро, тому я приходжу на місце вчасно.

Автобус забитий журналістами й фотографами: охочих поїхати в Прип’ять завжди багато. Павло одразу знаходить знайомих, але, на мій подив, лишається сидіти поруч зі мною і розповідає про свої минулі поїздки в зону відчуження. Я дізнаюся, що в Прип’яті живуть не тільки славнозвісні гігантські соми, а й коні Пржевальського, дикі кабани, лисиці й вовки, які давно заповнили спорожніле місто. Павло каже, що йому навіть вдалося сфотографувати табун коней та лисицю, і обіцяє поділитися цими фотографіями для майбутнього репортажу, якщо мені не пощастить їх побачити.

Я чула безліч історій про вибух на ЧАЕС. Знайомі моїх батьків, тоді студенти Київського політехнічного інституту, розповідали, як пішли першого травня в ліс на шашлики і взяли із собою радіо як музичний супровід. У новинах диктор сухо повідомив, що на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції сталась аварія, однак подробиць не повідомили. Студенти гуляли й пили до вечора і лише через кілька днів дізналися страшну правду. Наступного дня всіх хлопців-студентів вигнали надвір, видали їм шланги й наказали мити гуртожиток. Для чого — не пояснили, але згодом один помер від раку щитоподібної залози.

Я впевнена, що історії евакуйованих мешканців Прип’яті міста трагічні, проте в нашому автобусі поки що лише журналісти. Офіційний привід сьогоднішньої поїздки — наповнити капсулу прип’ятською землею для меморіалу «Дзвін Нагасакі» в Мінську. Цей дзвін — точна копія того, що вцілів після атомного бомбардування Нагасакі 9 серпня 1945 року. В основу вже заклали капсули із землею Єрусалима, Хіросіми, Нагасакі, Фукусіми, Семипалатинського полігону й полігону Нової Землі, а тепер-от настала черга Прип’яті.

Я не можу припинити думати, яку жахливу славу принесла українському народу чорнобильська катастрофа. Колись, у часи мого студентства, ми з одногрупниками проводили своєрідне соцопитування — вибірково запитували іноземців у різних містах, що вони знають про Україну. 90 % відповідало: чорнобильська катастрофа і дуже гарні дівчата. Дехто навіть казав стосовно географічного розташування нашої країни не традиційне «десь там коло Росії», а «там, де був вибух на ЧАЕС». Одна людська помилка, і стільки лиха для всієї планети. Можливо, уся проблема в тому, що не варто людям стрибати вище голови і створювати надпотужні електростанції суто для своїх потреб? Можливо, це попередження Бога про те, що людство має думати не лише про себе, а й про той світ, у якому воно господарює?

Мої роздуми перериває зупинка на КПП. В очі одразу впадає табличка з написом: «Стій, заборонена зона. Радіоактивність!» — на тлі якої спокійно відпочиває вівчарка. У нас збирають паспорти перевірити, чи всім виповнилося вісімнадцять. Раптом із гальорки автобуса висипає група людей у шортах і капцях. Я розумію, що це не журналісти, а якісь витріщаки-туристи, що впали нам на хвоста. Вони іржуть, як коні, коли охоронець видає їм джинсові комбінезони та великі черевики. Усіх попереджають: ходити тільки по асфальту і в жодному разі не наступати на мох: рівень радіації в ньому зазвичай зашкалює.

Ми проїжджаємо спорожнілі села. Руїни одноповерхових хаток тонуть у ліанах повалених дерев. Більшість із них химерної форми і вкриті жовтим мохом, а в сосен гілки ростуть від самого коріння. Павло розповідає, що якраз у цих місцях зазвичай бігають табуни диких коней, проте цього разу нам не щастить їх побачити.

Нарешті ми в’їжджаємо в саму Прип’ять. Нас висаджують на колишній центральній площі міста, де має відбутися процедура наповнення капсули. Пейзаж тут химерний: асфальт і бетонні плити вже майже перемогли трава і мох, палац культури «Енергетик» заріс молодими деревцями, коло готелю «Полісся» чомусь майорить свіжопофарбована телефонна будка, а на одному з будинків — новенька емблема «Серп і молот». «Це тут від знімання фільму залишилось», — пояснює мені хтось із журналістів. Я цікавлюся, що за фільм, і виявляється, що тут нещодавно зняли п’ятисерійну стрічку «Метелики», якій уже пророкують чимало премій за візуальні ефекти.

Поки ми з колегами обговорюємо перспективи українського кінематографа, під’їжджає автобус із чиновниками. Якісь люди виносять під сходи Палацу культури радянський подряпаний стіл, а журналісти відразу ж щедро встеляють його диктофонами та мікрофонами. Помічаю, як хтось із них підозріло дивиться на мій плеєр, намагаючись зрозуміти, що це таке. До таких оглядин я вже звикла. Не бажаючи бути, як усі, з олімпусом чи соні, я ще кілька років тому зіткнулася з проблемою вибору професійного знаряддя. Перепробувавши всі відомі у світі марки, я зрештою повернулася до свого старенького плеєра, на якому, до речі, можна було ще й слухати музику, дивитися відео та читати книжки. Через кілька секунд після ввімкнення запису екран на ньому гаснув, — окрім того, на корпусі була лише одна кнопка. Тому спікери часто не розуміли, що це диктофон і що він увімкнений. Справжній журналістський Ґрааль.

Першим слово бере колишній мер Прип’яті, який розповідає, що треба зберегти це місто, зробити з нього музей для атомників усього світу й возити їх сюди на екскурсії. Ідея хороша, але, здається, джунглі вже перемогли померле місто. Навряд чи цим буде хтось займатися. Сам мер за столиком на тлі руїн має дивакуватий вигляд. Здається, час повернувся назад, і зараз він переріже червону стрічку на честь відкриття «Енергетика». Потім він передає слово іншим чиновникам. Попри те що вони кажуть шаблонні фрази, на цій землі все звучить урочисто й трагічно. Капсулу наповнюють землею, священник служить водосвятний молебень. Я впізнаю отця Миколая — відомого на всю Україну настоятеля Свято-Іллінської церкви в Чорнобилі. Після евакуації він повернувся в зону відчуження, де працював ліквідатором, потім закінчив Київську духовну семінарію і став священником. Своїми силами відроджував спорожнілий за п’ятнадцять років храм, тепер туди регулярно ходять самопоселенці й працівники ЧАЕС. Пам’ятаю, як в одному інтерв’ю він сказав, що атеїстів у зоні немає. Ця церква ще відома чудотворною іконою Святого Миколая, яку часто возять в інші храми України й близького зарубіжжя. Місцеві потім мені розповідали, що її не раз намагалися вкрасти, але в грабіжників нічого не виходило. Одного разу двоє чоловіків пробралися до ікони через вікна в куполі, але їх нібито прогнав сторож, якого насправді в церкві ніколи не було. Місцеві вірять, що це був сам святий Миколай.

Далі журналістам влаштовують невеличку екскурсію. Її проводить Олександр — колишній прип’ятчанин, а зараз громадський діяч і головний редактор неофіційного сайту міста. Він бореться за збереження Прип’яті та надання їй статусу музею. Виявляється, вони з Павлом давно знайомі. Ми заходимо в будинок культури й виявляємо оновлені кіношниками настінні мозаїки, акуратно розставлені на підлозі портрети совєцьких вождів і купу мотлоху: меблі, телевізори, бите скло, на одному з поверхів навіть контрабас. Олександр розповідає, що більшість предметів сюди приносять, просто щоб пофотографувати. Справжні раритети давно розкрали й продають на ібеї. До того ж незрозуміло, які з них справді заряджені радіацією та небезпечні для життя, а які просто виставляються з розрахунком на іноземців — фанатів серії відеоігор S.T.A.L.K.E.R.

Я прошу Павла сфотографувати мозаїки, але він пхикає у відповідь:

— Поки ти там слухала цих чинуш, я вже сфотографував, — і тиче мені в обличчя кілька кадрів із фотоапарата.

— Ну добре, молодець, — знизую плечима.

— Минулого разу ми з хлопцями залазили на оту багатоповерхівку із серпом і робили панораму міста з висоти. Було круто.

Я жалію, що цього разу на будинок явно ніхто не полізе. Олександра попередили, що на екскурсію в нас не більше як сорок хвилин, і це надзвичайно прикро, особливо для роззяв-туристів, які вже влаштували собі фотосесію в руїнах.

Ми бродимо прип’ятськими джунглями, намагаючись не наступати на мох, аж поки не доходимо до парку атракціонів. Тут я розумію, що поруч із нами йдуть місцеві жителі, оскільки один чоловік із піною в роті починає доводити, що парк відкрили задовго до трагедії. «Діти каталися тут на чортовому колесі ще до вибуху, та й після нього!» — репетує він, і я абсолютно не розумію, чому це для нього так важливо. Можна подумати, що якби парк не був відкритий, то це щось змінило б. Олександр кладе дозиметр на тріщину в асфальті, і цифри на екрані стрімко повзуть угору. Ця земля заряджена, як у старі добрі часи, — дивно, що деякі люди вірять, наче тут уже можна купувати дачні ділянки.

Завмерлі навіки каруселі посеред заростів беріз і яблунь справляють гнітюче враження. Мимоволі уявляю, як тут бігали та сміялися діти, які нічого не знали про вибух реактора. На серці стає млосно. Згадую розповіді про те, як у Києві першого травня дітей вигнали на святкову демонстрацію, і жахливу статистику: 4 тисячі випадків раку щитоподібної залози в тих, кому на момент аварії ще не було вісімнадцяти... Як це можна виправдати запобіганням паніці серед населення? Якщо цей галасливий прип’ятчанин каже правду, то бідні діти каталися на цих машинках і човниках, не знаючи, що вони вже онкохворі. Радіацію не можна помацати й відчути, вона вбиває, як збочений придворний отруйник, що захотів насолодитися процесом і вибрав отруту сповільненої дії.

Коло місцевої школи ми стоїмо особливо довго. Олександр тут вчився, тому буквально засипає нас різноманітними історіями. Найцікавіша з них про те, як він знайшов у будівлі класний журнал із власним прізвищем і відмітками, а коли повернувся за кілька днів, щоб його сфотографувати, журналу вже не було. Через деякий час він з’явився на тому самому ібеї. Початкова ціна стартувала від 26 тисяч доларів.

Згодом у своєму репортажі про Прип’ять я розповім невигадану історію про знайому подруги, що зв’язалася з поляком — фанатом комп’ютерної гри S.T.A.L.K.E.R. і вирушила з ним у щорічний «сталкерівський» тур місцями трагедії. Завдяки цьому я дізналася, як це зазвичай відбувається. Фанати набирають рюкзаки, як у гірський похід, добираються до Чорнобильської автостанції автобусом, а потім пішки чимчикують до зони відчуження. Там пролазять крізь дірку в паркані й ходять покинутими селами, ночують у руїнах і записують на диктофон звуки нічних тварин. Цікаво, що поляк абсолютно спокійно пив воду з місцевих річок і пригощав знайому яблуками. Як наслідок, вона отруїлася, і їм довелося повертатися додому. Навіть якби цих двох ідіотів хтось зловив, вони відбулися б штрафом 400 гривень. А от гроші, виручені за фотографії, які вони знайшли в одній із хат, забезпечили парочці тижневий осінній тур до Європи. Тому знайома сказала, що обов’язково поїде туди з коханим і наступного року. О часи, о звичаї! Невже Держагентство не може організувати зоні нормальну охорону? Чи їм просто начхати на таких самогубців?

На виїзді з Прип’яті наш одяг і сам автобус двічі перевіряють на радіоактивну забрудненість, а я слухаю історії Павла про те, як його колега залишив тут чоботи й джинси, після чого їхав до Києва в самих трусах.

Кілька днів після поїздки я почувалася доволі дивно — мене неначе зарядили електрикою. А потім чомусь перестала хворіти на застуду. Узагалі. Кажуть, що радіація в невеликих дозах корисна для людини. Зокрема, один американський учений, який проводив відповідні дослідження на тваринах, переконаний, що вона зміцнює імунну систему людини. За його словами, тварини, які брали участь в експерименті, прожили набагато довше за свій вік, проте аналогічний експеримент на людях він провести не може з етичних міркувань. Сподіваюся, вчений не бреше, і я, на нещастя Клави, житиму ще дуже довго й щасливо.

Справа № 3. Президент

До певного моменту свого життя я не усвідомлювала, що Клава мене терпіти не може. В «Онлайні» я стала першою з «молодого ядра» команди, яке набрали за наказом генеральної директорки, тому спочатку жодних проблем не виникало. Я б навіть сказала, що Клава була до мене привітна й намагалася вчити професійних азів. Проте згодом почали приходити нові журналісти, і я зрозуміла, що до них вона ставиться набагато краще. Переважно це виявлялося в редакційних завданнях. Аня, Алла і Маша регулярно ходили на різні заходи з президентом і прем’єром, згодом їм оформили парламентські перепустки, мене ж змушували ходити на брифінги Міністерства надзвичайних ситуацій про прогноз погоди на тиждень, у міську раду, на пресконференції астрологів і паради комуністів. Згодом я стала відповідати за столичні новини й репортажі про Київ, але розуміла, що це «пониження» сталося не саме собою. На мої прямі запитання під час розподілення анонсів, чому я не можу піти на якийсь серйозний захід, Клава відповідала туманно. Зрештою, коли це стало незручно для всіх, дівчата-колеги не витримали. Коли мене не було в редакції, вони приставили її до стіни розпитуваннями. Тоді Клава й розкололася. Вона просто боялася. До тремтіння в колінах боялася нашого Спонсора, моєї прямоти та саркастичного стилю, що пробивався крізь рядки статей, як паростки впертої рослини. Через прямоту та ідейні позиції не любила вона й Улю з Кіндруком, та я була молодшою, тому спочатку Клава вирішила, що з мене можна зліпити щось покірне й корисне.

Уже з перших місяців роботи я дізналася, що редакційну політику «Онлайну» жорстко контролюють. Усі заходи, які мали відвідувати журналісти, узгоджували згори, аналітичні матеріали, коментарі й репортажі проходили трирівневу цензуру. Після коректорських виправлень на кожен матеріал чекали ідеологічні виправлення. Спочатку від Клави, потім, якщо вона була не впевнена стосовно якоїсь фрази, директорські. Далі матеріал відправляли узгоджувати до людей Спонсора. Це був найнебезпечніший етап, який міг згубити всю попередню роботу. Працівники Спонсора часто чіплялися до дуже дивних речей і потім забороняли ставити матеріал узагалі. Цю схему, як і імена тих, хто за нею стояв, я дізналася далеко не відразу. Дещо побіжно розповів Толя, — його, до речі, згодом звільнили, можливо, навіть через це, — а дещо дізналася абсолютно випадково.

Само собою журналістка, яка ставить на пресконференціях підступні запитання й пише навіть коротенькі новини так гостро, що головна редакторка може залишити від них лише одне речення — і то з цитати, на Спонсорових заходах була зайва.

Головним ідеологічним наповненням «Онлайну» була нейтральність. Жодних оцінок чи висновків, глумливих заголовків чи фотографій. Ніколи не забуду істерику нашого керівництва після виявлення випадкового фото, де Спонсор колупається в штанах (ох і посміялися ми тоді з Павлом, який зробив цей шедевр). Згодом журналістам почали роздавати спеціальні правила, де було чітко вказано, що можна писати й знімати, а що ні. Проте на стиль Альони Кроніної все це ніяк не вплинуло: я й далі творила саркастичні журналістські шедеври, навряд чи сама це усвідомлюючи.

В «Онлайні» мене непокоїла ще одна проблема: невдовзі перед моєю появою в редакції закрили коментарі під публікаціями. Раніше, протягом мало не десяти років існування видання, читачі могли вільно коментувати та обговорювати всі опубліковані на сайті матеріали. Звісно, як це завжди буває з інтернет-медіа, дуже швидко в коментарях стала з’являтися нецензурна лексика й несанкціонована реклама, а потім почалися справжні бот-атаки, з якими щодня відчайдушно боровся наш сисадмін Саня. Коли головною редакторкою «Онлайну» стала Клава, вона наказала Сані припинити ставити спам-фільтри й вимкнути на сайті можливість коментувати взагалі. Унаслідок цього відвідуваність «Онлайну» суттєво впала (не допоміг навіть спеціально створений для обговорень на сайті закритий форум), а журналісти не могли дізнатися, що думають про їхні матеріали звичайні українці. Але це абсолютно влаштовувало наше начальство: вони могли спокійно вершити власну редакційну політику й отримувати за це гроші, не переживаючи ні за ботів, ні за імідж, ні за громадську думку.

Попри Клавині страхи стосовно мого гострого язика, я була впевнена, що настане момент, коли всі журналісти будуть зайняті й на серйозне завдання відправлять мене. Коли в редакції ще не було Ані, Алли та Маші, мені якось довелося побувати на відкритті Регіонального центру з підготовки миротворчого персоналу з прем’єром. Подія мені дуже сподобалася. Прем’єр разом із міністрами в хороводі квадратних охоронців переміщався з місце на місце, роздивлявся виставку зброї та аплодував показовим виступам миротворців, а в кінці казав кілька урочистих фраз, які треба було терміново записати й передати по телефону редакторам. На цьому робота закінчувалася й починалося найцікавіше — фуршет коло озера. Військові пили горілку й розповідали анекдоти, журналісти фоткалися на планшети, а столи ломилися від м’яса та фруктів. Я почувалася відвідувачкою цирку, проте ситою і задоволеною відвідувачкою. У ті часи мій харчовий раціон, на який я могла витратити гроші, що лишалися після оренди квартири, одягу зі стокових магазинів та косметичних засобів «за спеціальною ціною», ніколи не містив сніданку й складався із трьох сосисок, пакету заморожених овочів, плавленого сирка й зернових хлібців на вечерю. Вдень я з’їдала пакетик мініфорнетті ⁴, а по п’ятницях випивала кілька пляшок пива. На більше моєї зарплати не вистачало. Тому, коли мріяла про серйозний захід із першими особами нашої держави, перед моїми очима насамперед виникали фруктово-м’ясні столи, а рот наповнювався слиною. Мене гріло не підживлення журналістських амбіцій, а спогади про той прем’єрський фуршет коло озера.

І одного похмурого осіннього дня мені таки пощастило. Дівчата були зайняті парламентськими справами, а президент Пенькович несподівано вирішив урочисто відкрити хлібопекарський комбінат під Києвом. Клаві нічого не лишалося, окрім як відправити на подію мене.

Змерзлі журналісти тупцяли ногами на парковці обласної держадміністрації, чекаючи на автобус. Я давно не бачила стільки нових облич — на президента справді ходили якісь зовсім окремі люди. Павло розповідав мені, що журналістів видань, які не належать президенту чи його прибічникам, узагалі не пускають на такі заходи, тепер я потроху починала йому вірити. Аж раптом — знайомий погляд. Антон! І одразу усмішка до вух.

В один момент спливають у пам’яті запилена редакція Міської газети, вечірні куріння в кабінеті на вікні й товстопикий редактор, який так кричить по телефону на другому поверсі, що здригаються стіни на першому.

— Агов, Антоне! Невже це ти?

В автобусі ми сідаємо поруч на заднє сидіння. Антон розповідає, що тепер працює на президентське видання, тому його головний обов’язок — їздити за президентом, заглядати йому в рота й записувати кожне слово. Утім, я дивлюся на Антона з повагою. Він і раніше стильно одягався, а тепер у цих рогових окулярах, дорогих черевиках і з планшетом напоготові виглядає взагалі чудово. Нова робота явно йому до лиця та дозволяє не економити на собі. Навряд чи можна сказати те саме про мене з роботою в «Онлайні». Я уважно роздивляюся свій одяг. Пальто ще нічого, купила минулого місяця за відкладене з двох зарплат. А от бузкові лаковані мартенси й джинси до нього не дуже пасують. Про планшет я не смію і мріяти. Дівчата сказали б, що на президента варто одягнути спідничку, але ж на вулиці собачий холод. Чого я маю морозити через нього важливі органи? Ех, чоловікам-журналістам у цьому плані набагато легше.

На заводі всіх проганяють через рамку, але начальник охорони чомусь не дивиться мої документи. По його обличчю розумію: попередили, що буду я, а не Аня, — мабуть, і фото вислали. У президента, виявляється, куди більше охоронців, ніж у прем’єра. Чесно кажучи, я ще ніколи не бачила такої кількості охорони лише для однієї людини — не менше як двадцять здорованів. На заводі цим хлопцям тяжко: навколо величезна відкрита територія, і караванський стрілок, якого якраз розшукує міліція, може в будь-який момент вигулькнути з-за повороту та пристрелити президента. Я розповідаю своє припущення Антону, а він натомість переконує мене, що насправді історію з караванським стрілком вигадали, щоб відвернути увагу людей від виборів ⁵.

Та я все ж таки думаю, що кілер існує, і, поки президент розповідає про плодючі українські землі, уявляю, як охоронець коло дверей на хвилинку відвертається, а один із працівників різко зводить пістолет з-під білого халата — і от президент лежить у калюжі крові, схопившись за серце. Охоронець біжить до нього, а чоловік у білому халаті — до дверей. Там його хапають і валять на підлогу дев’ятнадцять охоронців — і от уже зграя журналістів несеться в той бік, парламентський фотограф клацає фотоапаратом, а за десять хвилин соцмережами розповзається вимазане в борошно обличчя караванського стрілка, вдавленого в підлогу заводу.

«Будуючи сучасні підприємства, ми оновлюємо країну загалом», — завершує президент. «І руйнуємо заводи, які мені не належать», — додаю про себе я. Зграйка журналістів рветься до президента вперед по головах, щоб поставити мегаважливі редакційні запитання.

Проте дорогу їм перекривають охоронці: підходити до ясновельможного можна лише за два метри. Нещасні тягнуть диктофони за плечі бритоголових, як балерини, однак ті не відступають ні на крок. Президент нагадує окрему брилу Стоунхенджу в колі, за межі якого не можна ступати. Слухаючи, як журналісти тремтячим голосом, сповненим поваги, кричать назву своїх видань і прізвище, бо інакше з такої відстані гарант не почує, я розумію, що для них ця подія — вершина кар’єри та власних бажань. Тихенько посміюючись, вирішую все ж таки поставити запитання. Воно в мене давно готове й далеко не редакційне: чому невдовзі після відкриття заводів цього хлібокомплексу в регіонах України всі інші хлібопекарські комбінати відразу закривають? Проте після того, як я підношу руку, у прессекретаря починають бігати очі, він підходить до мене й просить спочатку написати запитання на листку. «Така процедура», — цідить крізь зуби він, і я розумію, що в нашого видання можуть бути серйозні проблеми, якщо не погоджусь. «Скільки ще заводів у регіонах України відкриють цього й наступного року?» — виводжу на аркуші, і обличчя прессекретаря розпливається в усмішці. На це запитання президент відповідає, чесно дивлячись мені в очі, з відчуттям власної поваги й безкарності.

— Спасибо за вопрос! Я надеюсь, что не менее двадцати.

І я розумію, що тест пройдено. Я працюватиму в «Онлайні» довго й щасливо.

З горя напиваюсь з Антоном вина на фуршеті під звуки симфонічного оркестру й чавкання голодних фотографів. Столи виправдали всі мої сподівання: тут п’ять видів м’яса, нарізки сиру та ковбас, десятки видів хлібопекарських виробів, торти й тістечка. Журналістам роздають прескіти — пакети з яскравими брошурами, ручками, блокнотами, флешками й булочками. Я наминаю кекси та слойки, забувши передати новини, і уявляю, який же стіл накрили на заводі для самого президента, якщо нас так годують. Також частково мою уяву займає симфонічний оркестр, що грає в кутку фуршетної зали. Невже їм це подобається? Оркестр грає чудово — на них чекають зали Копенгагена чи Тенеріфе, а вони сидять тут, на хлібному комбінаті, і, як заведені, уже втретє пиляють «Турецький марш» журналістам, що плямкають. На щастя, через пів години вони припиняють грати і теж беруться їсти.

Новини редакторам я передаю вже в автобусі. Вони незадоволені, що так пізно. Кілька видань уже написало про те, що президент оновлює країну загалом, тому я напружуюсь і видаю по три новини за один дзвінок, щоб пришвидшити процес. Президент не надто знає українську, тому всі його цитати примітивні та передбачувані. Згодом завдяки випадково забутому на одній із конференцій Пеньковича листку я дізнаюся, що навіть його пряму мову для заходів прессекретарі розписують по складах.

За двадцять хвилин редактори «Онлайну» отримують повний пакет глибокодумних висловлювань ясновельможного й забивають ними всю стрічку новин, після чого повідомляють, що Клава сьогодні мною дуже задоволена. В очі Клава мені цього ніколи не скаже, проте наступного дня на сайті з’являється моя стаття про архітектуру Києва, яку раніше вона вважала нецікавою.

Популярний в Україні фастфуд родом з Угорщини. Маленькі булочки з листкового тіста з різними начинками.

Ідеться про історію з Ярославом Мазурком, який 26 вересня 2012 року розстріляв трьох охоронців у київському ТРЦ «Караван».

Справа № 4. День радіо

Ідея взяти інтерв’ю в директора Національної радіокомпанії виникла в мене абсолютно несподівано. Сидячи на щомісячній планерці, до якої завжди готувалися всі журналісти «Онлайну», крім мене, я роздумувала над тим, як виконати черговий ударний план Клави. Зазвичай наша головна редакторка вигадувала нормативи в стилі «п’ять статей, три інтерв’ю з кожного на місяць», до того ж цифри регулярно змінювалися. Для журналіста такі норми — найжахливіше, що може бути. Річ у тому, що всі доступні пресі спікери, які підходять під тематику вашого видання, згодом закінчуються або з ними не можна зустрітися одразу, а для аналітичних статей не завжди є інформаційний привід і натхнення, тому часто доводиться висмоктувати теми з пальця. Так з-під пера журналістів абсолютно будь-якої редакції час від часу виходять статті на зразок «Українці почали рідше труїтися поганками» або «Чому хулігани нападають на політиків: думка психолога» просто тому, що їм треба відробити свою місячну норму. І