When you were born

By Serafyma Sikorska

В очікуванні на народження дитини молода українсько-швейцарська пара подорожує Грузією. Зустрічі з непересічними людьми, дивовижні пригоди, сміливі мрії та плани жінка записує у щоденник, призначений для їхнього сина. Але чи судилося сину прочитати ці рядки?

Ця чудова ілюстрована книга просякнута любов’ю, добром і світлою тугою. Її не читаєш, а проживаєш, відчуваючи, як тепло і спокій розливаються тілом, мов мама обіймає і читає казку на ніч. Рекомендовано всім любителям добрих та щирих сімейних історій.

• Language: Українська мова
• Publisher: Bookraine Publishing House
• Release date: Jan 27, 2023
• ISBN: 9791222056050

Book preview

Коли_ти_народився_obl_eng.jpg

Коли Серафима запропонувала прочитати свій рукопис, я погодилася, бо це було втішно для мого письменницького его. Але коли вже прочитала, то зрозуміла: «Коли ти народився» був втіхою для мене в цілому — і як для читачки, і як для письменниці.

Ці сторінки колисають і наповнюють особливим присмаком дитинства. Пам’ятаю, як уся сім’я кидала всі справи, щойно час наближався до «Санта-Барбари» чи «Дикої Рози». Я сиділа поруч із дорослими (відверто кажучи, нічого не петраючи, що відбувається у тих серіалах) і відчувала щастя. Адже це так просто — сидіти разом і дивитися серіал, але ж люди люблять знаходити собі зай­нятість, відкладаючи родинне на потім.

«Коли ти народився» — це теж серіал. Я б і далі хотіла кавувати із сусідами головної героїні, навчитися розрізняти Елене й Елене — продавчинь у місцевому магазинчику, гуляти біля моря із Кактусом і наповнюватися спокоєм від отця Іллі.

Щоденник мами до дитини завжди сповнений ніжності та особ­ливих емоційних відтінків, зрозумілих саме для сім’ї. Але Серафимі вдалося занурити читачів у лагідне море своїх думок, погойдати в теплих спогадах. Мені здалося, що я своя, дотична до їхніх радощів і сподівань.

Із початком повномасштабної війни нічні жахіття стали для мене такими ж звичними, як і ранкова кава. Я дочитала «Коли ти народився» і майже одразу заснула. І проспала до самого ранку. Мені снилися людні береги Одещини, барвиста осінь Миколаєва, вуличні ліхтарі Львова, а найголовніше — спокій та розмірене життя українців, сповнене «грузинської» гостинності і радості кольору стиглих апельсинів. У нас усе було добре.

У нас усе буде добре!

«Ворота храму зачиняються»… щоб зранку впустити нове сонце.

Дякую, Серафимо, за цю подорож. Мені було дуже тепло. До скорої зустрічі під мирним небом!

Анна Софіна, українська письменниця

Дякую моїй доньці Анастасії за натхнення, чоловіку Владиславу, батькам Ірині і Віталію, Наталії і Віктору Жукам, Наталії Олександрівні Підопригорі і Ларисі Андріївні Глушко за те,

що завжди в мене вірили, а також усім героям цієї книги — нині живим, живим у людських

серцях і тим, що колись житимуть..

ЗМІСТ

19.09.2020 До моря

06.11.2020 Сандро та Гуліко

28.01.2021 Найкращий кінь у стайні

13.05.2021 Смерть відкриє народження

14.05.2021 Анастасія

13.07.2021 Без проблем

10.11.2021 Три конверти

20.01.2022 Добрі люди

20.04.2022 Перепрошую

30.05.2022 Вдячність

17.06.2022 Син

01.07.2022 Дальня дорога

19.09.2020

До моря

Пішов?

Припадаю до дверей, прислухаюся. Пішов. Отже, маю п’ять хвилин, доки твій тато повернеться додому. Мерщій стрибаю на ліжко, лягаю на спину, видихаю, боязко кладу руку на живіт і заплющую очі.

Картинки вигулькують нізвідки — яскраві, трохи розмиті, мов у золотавому мареві.

Білявий малесенький хлопчик сміється.

Той самий хлопчик, тільки вже на кілька років старший, стоїть із букетом квітів в охайній білій сорочці, дивиться на мене по-дорослому серйозно. Мабуть, іде в перший клас.

Ось він уже підліток: худий, височенький, зі скуйовдженим солом’яним волоссям. Притискає до себе теку з паперами, а перед ним — сходи та величезні ковані двері. Схоже на коледж.

Платформа, потяг, зима, ніч, дим. Багато диму. Спостерігаю за молодим чоловіком, високим і широкоплечим, у сірій шинелі. Волосся стало відтінку тьмяного золота. Він міцно пригортає до себе струнку дівчину в кашеміровому пальто. Цілує. Розвертається і крокує до потяга.

Гаага. Комп’ютери, журналісти з камерами, прапори десятків країн, люди десятків національностей і конфесій. Суд над воєнними злочинцями. Прокурор мені знайомий: він схиляється до мікрофона, і враз починають клацати десятки фотоапаратів. Голос у нього м’який і спокійний, і ще страшнішим від цього стає те, про що він говорить, а повітрям розливаються страх і відчуття невідворотності покарання. Він майже не змінився. Лише волосся з золотого стало сірим, вилиці загострилися, шкіра загрубіла, а чолом пролягли кілька зморшок. Помічаю обручку на безіменному пальці правої руки.

Прибираю руку з живота. Вже й так забагато побачила. Підводжуся, не в змозі стримати усмішку. Тепер я впевнена.

Чую, Влад повернувся. Визираю зі спальні:

— Ходімо до моря?

— Зараз? — підіймає брови чоловік. — Я ж тільки зайшов. Чого ти так раптом до моря захотіла?

— Та просто. Прогулятися, — погано я брешу.

Влад відчуває щось не те, але погоджується:

— Ну ходімо. Тоді й Кактуса візьмемо. Кактус! На море хочеш?

Маленька мармиза тут як тут: притиснув вуха, висолопив язика, позирає по черзі то на мене, то на Влада. А хвостик зараз аж відірветься від щастя. Грузини в нас постійно запитують, що за порода. Тут звикли, що лабрадори або світлі, або