Вечір з кіно. Путівник по світу кіно

By Олег Яськів

Ця книжка створена у форматі популярного путівника по світу кіно, який містить короткі тексти, написані в оригінальному жанрі, що поєднує літературну есеїстику, філософські роздуми та кіноаналіз. Автор розповідає про фільми майже двохсот режисерів різних континентів та періодів історії кіно, створюючи яскраву палітру емоцій та інтелектуальних дискурсів і групуючи їх у чотири розділи (слідуючи порам року) швидше за настроєм, ніж за формальними критеріями. В україномовному книжковому просторі така спроба робиться уперше і розрахована на широке коло читачів, які цікавляться мистецтвом та хочуть краще зрозуміти кіно.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Apr 4, 2020
• ISBN: 9789660383593

Book preview

Вечір з кіно. Путівник по світу кіно ISBN 9789660383593 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Ця книжка створена у форматі популярного путівника по світу кіно, який містить короткі тексти, написані в оригінальному жанрі, що поєднує літературну есеїстику, філософські роздуми та кіноаналіз. Автор розповідає про фільми майже двохсот режисерів різних континентів та періодів історії кіно, створюючи яскраву палітру емоцій та інтелектуальних дискурсів і групуючи їх у чотири розділи (слідуючи порам року) швидше за настроєм, ніж за формальними критеріями. В україномовному книжковому просторі така спроба робиться уперше і розрахована на широке коло читачів, які цікавляться мистецтвом та хочуть краще зрозуміти кіно.

Олег Яськів

Вечір з кіно. Путівник по світу кіно

Вступне слово

Кінематографу вже більше ніж сто років. Для нашого стрімкого часу — це вже старе мистецтво. У цьому можна легко переконатися, коли спробувати подивитися фільми, створені напочатку або навіть через півстоліття після його появи. Абсолютна більшість з них виявляться вам нецікавими. Ви одразу відчуєте, як це занадто і майже неможливо — дві або три години власного життя витратити на перегляд цих часом наївних, а часом неправдоподібно пафосних фільмів. Технічні недоліки чи, вірніше, ваша звичка до високотехнологічної культури одразу відіб’є бажання розбиратися у драматичних нюансах та режисерських знахідках старих фільмів.

Незважаючи на це, кінематограф був і залишається головним мистецтвом новітньої доби. Він продовжує розвиватись і тому здатен навдивовижу легко відображати час та світогляд людей. Ви самі не раз переконувались, що кращі фільми були найкоротшим шляхом до емоцій (а часто і знань) людини. Більше того, саме фільми швидше, ніж музика, не кажучи вже про книжки чи живопис, ставали частиною приватної культури життя. Улюблені фільми оточують наше повсякдення, розсипаючись на цитати, спогади, святкові атрибуції, зіркові історії.

У цій книжці ми говоритимемо про кращі фільми. Про ті, які, можливо, вже є вашими улюбленими, але переважно про ті, які ще зможуть такими стати. Тексти у ній — не кінокритика у класичному розумінні, і тому ця книжка не містить негативних рецензій. Вона взагалі не містить рецензій.

Бо ці тексти написані в особливому жанрі, десь на межах між літературною есеїстикою, філософськими роздумами та власне кіноаналізом. Форма цих текстів народжувалася поступово, з усвідомленням, що сьогодні про кіно потрібно писати по-іншому. Коротко, без професійної термінології та критичного аналізу деталей. Це не означає, що автор взагалі не бачить місця для великих фахових кінознавчих текстів. Просто моєю метою було звернутися до широкого кола глядачів, до тих, хто або вже любить кіно і хотів би чогось більшого, або ж просто наосліп блукає у величезному безсистемному виборі кінофільмів, втрачаючи дорогоцінний час і настрій.

Структура книжки дозволяє читати її по-різному. Можна у послідовному порядку, можна слідувати запропонованій структурі або власній логіці. Можна швидко, лише ледь вгамовуючи голод перед вечірнім переглядом. Але можна і повільно, смакуючи слова та образи, навіть без негайного перегляду.

Мені важливий імпульс, який спонукає вас до перегляду, та післясмак від тексту і фільму. Тому що кожен окремий текст ви зможете прочитати за дві хвилини. А от скільки триватиме післясмак до й особливо після перегляду фільму — залежатиме від моєї вправності зі словом. У цьому моє найбільше хвилювання.

Ці тексти створювалися на протязі п’яти років, як запрошення на спільні перегляди та обговорення фільмів у Кіноклубі. Це було нелегке завдання — щотижня відкривати для шанувальників кіно, а часто і для себе, щоразу новий добрий фільм та писати про нього есе.

Я не покладався у своєму виборі на рейтинги і топ-списки, тому що давно втратив до них довіру. Головним критерієм була довершеність фільму і той тривалий духовно-емоційний вплив, який фільм здатний справити на глядача. І звичайно, моя любов і переживання.

Серед цих фільмів ви зустрінете не лише широко відомі, але також віднайдете справжні перлини, які кон’юнктура кіноринку та фестивалів заштовхнула у забуття. Тобто, вас чекає не лише перепрочитання визнаних фільмів, але й відкриття таких, яких самостійно було б вкрай складно віднайти.

Зрештою, мені хочеться, щоб ви розглядали цю книжку як запрошення. Запрошення у світ хорошого кіно. Сподіваюся, що воно вийшло достатньо коректним, аби не нав’язувати власні смаки, і делікатним, щоб поважати ваш час.

Для мене ж ця книжка — завершення важливого етапу на довгій дорозі з кіно. Сподіваюся, що для когось з вас вона стане початком власного шляху. І любові, звичайно. Бо без любові до кіно ані слова не було б написано…

Веснянi Вечори

1944

(режисер Елмо Нюганен, Естонія—Фінляндія, 2015)

Травневі дні, разом із теплом, щороку приносять нам тіні ненависті та образ. Як відгомін вже далеких подій, але і як відлуння ще зовсім близьких. Так було десятиліттями: напруження розлите у повітрі, зловісні посмішки політичних маніпуляторів та зовнішнього ворога, що слідкував за нами крізь приціл прийдешньої війни. А ми, засліплені привидами минулого, ніби й не розуміли, що нова біда прийде не з минулого, а з теперішнього, про яке ми забували і яке геть занедбали. І вона, ця нова біда, ця нова кривава сторінка нашої історії настала. І, здавалося, пора вже цілим національним організмом розвернутися у бік ворога, примирити мертвих, щоб дати шанс живим, але ми продовжуємо стрибати по кістках минулого, послаблюючи єдність і сили у боротьбі з реальним і непримиренним до нас ворогом.

Естонці зуміли зробити це краще. Як досконалий приклад розмови з минулим заради спільного майбутнього можна назвати їхній новий фільм «1944».

Маленька Естонія з великою історичною пам’яттю, яка достатньо толерантна та християнська, щоб пробачити взаємні кривди, які нанесли естонці один одному в часи Другої світової війни, зняла дуже сильний фільм про трагедію їхньої участі у «неїхній війні». Неординарний сценарій та блискуча режисура дозволили створити пронизливу і правдиву історію про естонців, що воювали по обидва боки один проти одного. Легкими, графічними, монохромними, позбавленими ідеологічних надуживань, штрихами автори намалювали історію про біль і трагедію, надію та відчай, любов і ненависть. І ця історія хвилює, затягує, переконує, вражає.

Дивує не лише змістовний пафос фільму, його гуманізм та мудрість. Вражає технічна довершеність — адже маємо справу з військовою темою, через що дуже легко «запасти» у голлівудську трафаретність, російську тенденційність, європейську наївність чи, зрештою, у малобюджетну убогість. Але цей фільм не потрапив у жодну з цих художніх пасток: класні батальні сцени, витончена братерська та любовна лірика, живі характери в чудовій акторській реалізації.

Цей фільм просвітлює дорогу, як через біль розгледіти любов та співчуття, як серед ненависті знайти шанс для примирення. Серед люті ідеологій знаходить духовні опори для їх подолання.

І це прекрасний приклад заліковування національних ран, породжених тоталітарними режимами та війною, ними розв’язаною. Нам, українцям, бракує такого чесного з історичної і якісного з художньої точки зору кіно.

Це буде більше ніж кіно. Буде катарсис і враження.

1944, Elmo Nüganen, 2015

Аромат зеленої папаї

(режисер Тран Ан Хунг, В’єтнам—Франція, 1993)

Дивлячись фільм «Аромат зеленої папаї» можна підгледіти як з’являються генії кіно там, де їх, згідно наших стереотипів, бути не повинно. Адже В’єтнам — навіть не кінематографічна окраїна, а територія поза кінокультурою. Якщо ж врахувати, що В’єтнам був колись колонією Франції, а також те, що українська точка зору на кіно страшенно викривлена комплексом власної національної нереалізованості, то це ще раз переконує, що не варто робити передчасних висновків.

Як би там не було, фільм Тран Ан Хунга став не лише успішною дебютною роботою, яка одразу отримала «Золоту камеру» на Каннах, але й культурним явищем у світі, який дізнався, що, виявляється, у В’єтнамі є кіно. І зовсім непогане кіно!

Режисеру (а також безумовному співавтору успіху — оператору французу Бенуа Делому) вдалося досягнути дивовижного ефекту справжності та природності. На короткий час глядач опиняється в задзеркаллі, де химерно перемішались живопис, театр, пейзаж, література. Так, що годі оговтатись й ідентифікувати себе. Такі речі до снаги лише справжнім талантам.

І наступні фільми режисера («Велорікша», «По вертикалі сонця»), які разом з «Ароматом» склали «в’єтнамську трилогію», переконливо засвідчили про особливе кінематографічне чуття режисера, здобувши Гран-прі у Венеції та овації у Каннах. Тран Ан Хунг залишається вірним своєму світобаченню та відчуттю часу. У наступних фільмах він екранізував романи культового письменника Гарукі Муракамі «Норвезький ліс» та французької письменниці Аліси Ферней «Елегантність вдов» (фільм «Вічність») з доведеною до граничної межі безсюжетністю та прекрасною роботою зі звуком та зображенням, граючи на нервах і терпінні кінокритиків та глядачів.

Фільм «Аромат зеленої папаї» розповідає про сімейні драми очима спочатку 10-річної дівчинки, а згодом молодої жінки, які протікали у південнов’єтнамському Сайгоні у 50—60-х роках минулого сторіччя, на тлі яких народжується і розвивається перше кохання.

Будьте готові, що на вас чекає не стільки азійське кіно, приправлене присмаком екзотики, скільки кінематографічний шедевр, який дивовижним (а, можливо, й закономірним) чином з’явився серед неймовірної розкоші тропічної зелені. Можна навіть припустити, що проникливий перегляд цього фільму може стати важливішим, ніж, наприклад, дорога туристична путівка у сусідній Таїланд.

А ще, цей фільм — зелена феєрія кольорів і нічних цикад, може слугувати вам доброю терапією від осінньо-зимової ностальгії за весною та літом...

Mùi du du xanh, Anh Hung Tran, 1993

Вальс з Баширом

(режисер Арі Фольман, Ізраїль, 2008)

Якщо колись і знімали шедеври, у яких тема людини і смерті, насилля та милосердя, правди і брехні на тлі війни розкривалася крізь екзистенційне сприйняття людини, яка пройшла своє пекло і прагне залишити живою бодай душу, то «Вальс з Баширом» ізраїльського режисера Арі Фольмана є найкращим таким зразком.

Фільм анімаційний, що незвично для такої тематики, тому що йдеться про реальні події. Можливо, цей прийом режисера і більш виправданий, адже таким чином вдалося обійтися без акторів і забезпечити майже фотографічну схожіть персонажів до реальних прототипів. Більше того від використання анімації палітра складних почуттів головних героїв лише виграла, адже здобула нові кольори, нові графічні лінії, нову свободу висловлювань. Анімація звільнила режисера від багатьох кліше художнього кіно і Фольман використав можливості малюнку вповні.

У його представленні маємо дивовижну єдність внутрішніх переживань героїв та естетики зовнішнього світу, які подекуди резонують з геніальною силою переконання та експресії. У той же час тільки анімація дозволяє авторові максимально відсторонитися від суб’єктивності та розширити емоційний простір для глядача. Адже впливає не лише словами, але й кольорами, лініями. І, звичайно, прекрасною музикою Макса Ріхтера, за яку той отримав нагороду Європейської кіноакадемії.

Цей фільм обов’язково потрібно прожити, пропустити через себе! В основі сценарію — спогади ветерана Ліванської війни 1982 року про трагічні події у палестинських таборах для біженців Сабра і Шатіла, коли там спалахнула різанина на релігійному ґрунті, а ізраїльські війська змушені були втрутитися у конфлікт як миротворці. Фільм майстерно реконструює спогади офіцерів, розкриває причини та наслідки поствоєнного синдрому, який не дозволяє повноцінно жити у мирний час.

Світ визнав такий естетичний та смисловий експеримент, і «Вальс з Баширом» став першим повнометражним мультфільмом, висунутим на здобуття «Оскара» в категорії «Кращий фільм на іноземній мові», отримав «Золотий глобус» за кращий фільм та французьку нагороду «Сезар».

Після прем’єри «Вальс з Баширом» справедливо став вважатися одним із кращих анімаційних фільмів світу, а його режисер — надією новітнього кінематографа.

Для нас, українців, у теперішній час, цей непростий, але людяний та чесний і дуже красивий фільм стане підпорою для духу, тренажером для волі та терапією для психіки... Не дасть, зрештою, забути, що революція — це не «сніданок на траві», а «душа і тіло», які відчуваєш постійно.

Впевнений, що кожен із нас подолає та перейде через усе. І збереже при цьому у собі людину! Людину, перед якою відкритий світ, перед якою красивий світ. Світ, яким рухає любов, культура та мистецтво...

Waltz with Bashir, Ari Folman, 2008

Ван Гог — портрет, намальований словами

(режисер Ендрю Гаттон, Велика Британія, 2010)

Людина здатна на більше, ніж може собі уявити. Коли усвідомлює власне покликання, то навіть незбагненний світ розкриває перед нею свої таємниці. Тоді вона зливається зі світом, стає його невід’ємною, незамінною складовою і вже своєю творчістю — як рукою Бога — пробує відобразити та змінити світ.

Такі особливі люди власним життям проектують світ як творіння для інших, тих, хто ще не зміг відчути всю його велич. Не завжди вони викликають захоплення, але часто — нерозуміння, їх як правило стороняться, можливо, усвідомлюючи особливу місію у житті. Вони майже завжди страждають від самотності та обов’язку бути оком, рукою, вухом чи тілом Творця.

Вінсент Ван Гог — із таких, відзначених особливим доторком Творця, людей. Великий художник, який через любов до знедолених відчув у собі поклик служити своїм даром. Його життя, непросте за переліком фактів, надзвичайно насичене внутрішньо. Навіть якщо полишити його творчість, то сама біографія може стати класичним зразком горіння та згорання людини у нашому такому недосконалому житті. А якщо зануритися у його унікальну творчість… Тоді з пилу та пам’яті, фарб та алкоголю, відчаю та самотності проростає портрет Митця, який уже століття магнетить увагу мільйонів.

Фільм британця Ендрю Гаттона «Ван Гог — портрет, намальований словами» — геніальна спроба реконстроювати визначну людину засобами кіно. Без перебільшення.

Важко пригадати інший фільм настільки ж зрівноважений літературно, витриманий колористично, збалансований хронометражно, акторськи достовірний (Бенедикт Камбербетч у головній ролі), музично довершений (Моллі Найман). Ми не лише максимально занурюємося у шал фарб та картин Ван Гога, але й потрапляємо у світ живих слів — адже весь фільм, до найкоротшого речення, побудований на словах самого митця або ж його друзів чи брата! А листування Ван Гога — окрема цінність його спадщини.

Тобто, маємо справу з абсолютною достовірністю у реконструкції душі та характеру людини. Можемо майже у реальності прожити його біль і радощі, творчі злети і падіння. Зрозуміти етимологію творчості геніального маляра та пробачити кінець його життя. Зрештою, для неофітів — відкрити Ван Гога-художника, а для когось, заштовханого життєвими турботами, — полюбити знову.

Загалом живучи у просторі кіно душею і розумом, говорячи з вами тільки про хороші фільми, я зазвичай намагаюсь уникати клішованих епітетів на кшталт «шедевр». Цього разу можна поступитися і запросити вас на справді дуже і дуже достойний фільм…

Vincent van Gogh: Painted with Words, Andrew Hutton, 2010

Вбити Фройда

(режисер Хоакін Орістрель, Іспанія, 2004)

Складно повірити, що ще залишились люди, які б не мали персональної історії стосунків із паном Фройдом та його вченням. У різні періоди істерія довкола нього то наростала, то стихала, затуманюючи голови та провокуючи прості відповіді на складні запитання. І навіть якщо іронічно ставитись до теорій психоаналізу, то заперечувати їхній колосальний вплив все ж складно.

Каталонські кінематографісти так і зробили — зняли розкішний памфлет на фройдизм у розкішних декораціях Belle Epoque. Талановито розіграли карту стереотипів, іронічно декорувавши цитати та ідеї психоаналізу в обгортки яскравих персонажів та красивих костюмів. Оця легка, мов повітря, стилізація під німе кіно, це елегантне балансування між серйозним і розважальним, ці парадокси сценарних та смислових ситуацій заворожують та по-справжньому інтригують. Вони розганяють наші думки від ледь пристойних анекдотів до серйозних роздумів над проблемами підсвідомого, але не опускають нижче високого художнього рівня.

Звичайно, фільм «Вбити Фройда» наповнений провокаціями, як візуальними так і смисловими. Звичайно, ми маємо справу з іронічним памфлетом на фройдизм та моду на нього, яку суспільство переживало у різні періоди. Але він також просякнутий витонченим еротизмом, тонким гумором, сценарною істерією (а як же без цього, коли йдеться про психоаналіз, особливо про психоаналітичні дослідження істерії, які покладені в основу фільму). Такий собі еталон пристойної розмови про непристойності. Жанрово цей фільм можна назвати комедійним ретродетективом, і таке режисерське рішення повністю виправдовує себе, адже дозволяє утримувати увагу глядача до останньої хвилини, при цьому змушуючи посміхатися. Окрім того, фільм також запрошує до інтелектуальної гри, розпізнаючи цитати відомих письменників. А закінчення в іронічній формі демонструє вичерпний перелік психоаналітичних поведінкових стереотипів, які панували у першій половині минулого сторіччя (лесбійство, інцест, трансгендерність).

Але головна чарівність цього фільму — його легкість, кінематографічна невагомість, проживання екранного часу до повного його забуття. І післясмак: гарантована ванільна насиченість візуальної розкоші на губах з повільно затухаючими терпкими нотами інтелектуальних роздумів на піднебінні.

Весна вже панує. Надійшов час легкості. Це прекрасно — звільнити свою свідомість, стати безсвідомими (до речі, в оригіналі фільм так і називається «Безсвідомі»). Почати кружляти у танці (бодай у думках).

Почніть. Фільм запрошує вас. Зрештою, він і закінчується розкішним танго.

Inconscientes, Joaquín Oristrell, 2004

Велика краса

(режисер Паоло Соррентіно, Італія, 2013)

Продираючись крізь переплетіння обов’язків, зв’язків, знань, ілюзій та ерзаців, ми ризикуємо загубити головне уявлення про світ як уособлення краси. Численні війни та гуманітарні катастрофи, революції та контрреволюції, глобальні та локальні кризи, стихійні лиха та економічні дефолти, українська корупція та російська пропаганда, погана література, бездарне кіно, вульгарні люди та брудні вулиці... У кожного знайдуться власні причини загубити красу. Або принаймні перестати помічати її.

Але ж це краса насправді наповнює простір формами, а життя змістом, дарує любов та натхнення і навіть живить силами у скорботні часи.

Так, інколи важко підняти голову. Так, інколи важко відкрити очі. Так, деколи складно повірити. Так, інколи складно почути. Так, незчисленні обов’язки, зв’язки, знання, ілюзії та ерзаци.

Новий фільм талановитого італійського режисера Паоло Соррентіно «Велика краса» — грандіозна фреска сучасного духовного стану Європи. Продовження діалогу про цивілізацію та культуру, розпочатого понад півсторіччя тому великим Федеріко Фелліні у фільмі «Солодке життя». Обидва майстри відчули кризу цінностей сучасної людини, холодний вітер відчуженості та духовної апатії, щораз більше декоративність краси рукотворної і нерукотворної, в оточенні якої відбувається велика втрата. Обидва фільми стали естетичними сповідями закоханих у красу і людину митців.

«Велика краса» — спокійний і зосереджений фільм-роздум, знятий у декораціях неймовірної краси архітектурних пейзажів Італії, оздоблений прекрасною музикою.

Краса підносить, тоді як духовне виснаження опускає. Так і ми, глядачі чи то співавтори фільму, балансуємо між небом і землею, шукаючи відповіді на головні питання. Питання, які не змінюються вже впродовж тисячоліть, але, схоже, продовжують залишатися без остаточних відповідей.

Світ гостро відчув проблематику цього фільму. Як відповідь — широке визнання «Великої краси» — найвищі нагороди на провідних кінофорумах і статус мало чи не найголовнішого фільму 2013 року. Таке визнання — не лише ознака художньої якості фільму, але й актуальності проблем, які підняті режисером.

Соррентіно став достойним спадкоємцем великих майстрів італійського кіно. І одним з кращих серед тих сучасних режисерів, які турбуються не про касові збори, а про глибину і тривалість впливу фільму на кожного глядача.

Своїм новим фільмом він звертається просто до кожного з нас, українців, тих, які стоять на початку нового історичного етапу. Він нагадує, що краса — це головний слід Бога на землі, а її втрата — найбільше покарання, яке людина може понести. У цьому житті...

La grande bellezza, Paolo Sorrentino, 2013

Генуя

(режисер Майкл Вінтерботтом, Велика Британія, 2008)

Не часто можна зустріти фільми, які б органічно поєднувалися з культурно-історичним простором, на тлі якого вони створені. Власне, отаку єдність душі, емоцій, переживань, фізичного та історичного простору ми щоразу шукаємо у доброму кіно. Ми інтуїтивно віримо, що у такому гармонійному фільмі зможемо віднайти щось важливе для себе.

Фільм британського режисера Майкла Вінтерботтома — внутрішньо стримане освічення в любові до старовинного міста, до Італії загалом. І водночас — це один із найлегших та найприємніших способів піддатися чарам цієї дивовижної країни.

Утім, у таких декораціях режисеру вдалося створити фільм не лише про Місто, але й про самотність і пошуки самості у світі. А саме місто відіграє свою магнетичну роль у становленні людини та пошуках свого місця.

Дорослий чоловік та дві його доньки дитячого та підліткового віку кожен по-своєму переживають сімейну трагедію. Зрештою, як і кожен із нас. А Генуя — старовинне, унікальне навіть для Італії місто — місто, до якого переїжджає батько після трагедії, в якій загинули його дружина та ще одна донька — магічно відкриває не лише лабіринт вузьких вуличок, але й лікує їхні душі.

Майкл Вінтерботтом доволі плодовитий режисер, який сміливо працює у різних жанрах не лише художнього, але й з елементами документально-музичного кіно. Не всі його фільми рівні, проте у його доробку є декілька найвищої проби, як от екранізація роману Томаса Гарді «Джуд», помірковано еротичний «Я тебе хочу» та майже порнографічний «9 пісень», соціально-політичні «Ласкаво просимо до Сараєва» та «Дорога на Гуантанамо».

Фільм «Генуя» у Вінтерботтома вийшов дивовижно чарівний. Спокійний, лаконічний, наповнений внутрішнім світлом, тишею, болем та радістю. Позбавлений зайвих сюжетних хитросплетінь та ефектів. Як досконала скульптура, що звільнилася від зайвої матерії, щоб відкрити очам глядача справжню красу. Красу людини, кохання, батьківської любові. Красу Міста та прекрасної Італії.

Вам залишається повірити режисеру чи навіть мені і насолоджуватись високою культурою та справжніми почуттями, споглядаючи цей витончений та інтелігентний фільм. Прислухатись до себе та відчувати власну розчиненість у європейській цивілізації...

Нагороди: Головний приз у Сан-Себастьяні.

Genova, Michael Winterbottom, 2008

Героїчна симфонiя

(режисер Саймон Джонс, Велика Британія, 2003)

Інколи історія одного шедевру може стати казковим кристалом, у якому, якщо дуже хотіти, можна розгледіти себе. Не обов’язково героєм чи суфлером автора. Часом навіть активного споглядання достатньо, щоб відчути причетність до історії. Такі відчуття нам дарує, наприклад, любов до музики. Чи до літератури або кіно. Але, звичайно, якщо ця любов щира і — як гарно ми говоримо — самовіддана.

Таким маленьким шедевром про великий шедевр, у якому можна відчути себе трохи по-іншому,  є британський фільм «Героїчна симфонія». Це філігранно розказана історія про один день з життя великого композитора Людвіга ван Бетговена. Камерна за формою, але симфонічна за змістом стрічка є не стільки біографічним фрагментом, скільки проекцією часу — з рентгенівською уважністю до деталей інтер’єрів, костюмів, облич, манер. Переглядаючи цей фільм, можна справді повірити у транс-часові подорожі.

Насправді, героєм цього художнього фільму є музика — третьої, «Героїчної» симфонії Бетговена. Твору, з якого фактично розпочався великий симфонізм наступних двох століть. Вона заповнює не лише кадри, але й думки; не дозволяє відвернутися від екрана. Це надзвичайна рідкість у кіно — так глибоко, але ненав’язливо проникати у вени музики. Майже без пафосу, короткими, але впевненими мазками-фразами, точно сфокусованими інтонаційними поглядами ми, глядачі, вступаємо в діалог з історією у найдраматичніший її момент — епоху Французької революції та наполеонівських воєн. Це був час, коли народжувались мрії, які живуть ще до сьогодні. Час, після якого багато світоглядних речей тепер стали звичними для наших сучасників, а для сучасників тих подій були незбагненними, а часто і неприйнятними. Час, коли почали втілюватися ідеали свободи, рівності та братерства у життя.

У короткому фільмі, що заледве вдвічі переважає тривалість самої симфонії, ми проживемо найдраматичніші сторінки писаної та мисленнєвої історії західної цивілізації, до якої наш Львів та Галичина безпосередньо належали, оскільки Бетговен, Гайдн чи граф Лобковіц і графиня фон Брунсвік — «безсмертна кохана» Бетговена, були співвітчизниками наших предків. Тому до певної міри це також частина і нашої історії.

Фільм дуже весняний за настроєм, але енергійний за змістом. На контрасті величної музики та грандіозних революційних ідей, фільм все ж таки промовляє про любов. Це прекрасний, хоча й стриманий діалог невисловленого, позакадрового, пережитого. Не тільки Бетговеном, який, люблячи, так і залишився самотнім. Але й наших опалих у спогади історій.

Після таких маленьких шедеврів у вухах залишаються краплини музики, слова любові, яких не вимовили герої, але часто промовчуємо і ми. А коли затихне відлуння наших кроків, у порожньому просторі розіллється сонячна радість... Так ми залишаємося у вічності.

Eroica, Simon Jones, 2003

Голгофа

(режисер Джон МакДона, Ірландія—Велика Британія, 2013)

Напередодні найбільших релігійних свят (Різдва і Великодня) багато з нас просять внутрішнього спокою і тиші. Хочуть почути себе, ближнього, світ, зрештою. Готуються померти, щоб могли жити інші. Готуються жити по-новому, бо зрозуміли, що по-старому вже не зможуть. Фільм «Голгофа» — немов знак від великого архітектора світу, що вас почули.

Взагалі, закрадається підозра, що якесь провидіння надихає наших сучасників на такі рідкісні фільми. Адже у них сучасна людина може відшукати слабке світло від майже замурованого виходу.

У фільмі ірландського режисера Джона МакДона кінематограф набуває такої ж переконливої сили, як і найкраща література чи музика. У ньому рівно стільки слів та звуків, щоб глядач по-справжньому залишився наодинці з собою і зрозумів невідворотність відвертої розмови з власною совістю.

У «Голгофі» майже немає контрастів — усі персонажі, такі ж, що оточують нас у повсякденні, різні у силі своєї доброти і схожі у грішній природі. Фільм проникає одразу у найбільш приховані шари людської душі, байдуже проминаючи суєтність та марнославство цивілізації успіху, якою вважає себе сучасна Європа. Так ми опиняємося у понадчассі, де важливими є лише твої вчинки, ставлення до ближнього, здатність терпіти, спроможність пробачати і готовність померти.

Чесне бажання розкрити таємниці людської душі робить фільм «Голгофа» універсальним сповідальником. Водночас ідеально відтворена візуально-акустична атмосфера сучасної Ірландії, реалістичний сюжет, бездоганна культура фактурної відповідності персонажів не дозволяють фільму «завалюватися» у непереконливе моралізаторство та догматичне занудство, а роблять цікавим кожен кадр. Релігійна тема головна, але не домінує, соціальне спрямування відчутне, але не дратує, сценарій правдивий і динамічний, але без жодних комерційних компромісів. Історія священика, який очікує на власне вбивство і має на це сім днів, набуває знаковості універсальної притчі про любов і ненависть, помсту і прощення, доброту і байдужість.

У «Голгофі» маємо справу з концентратом мистецтва кіно, який можна розливати в інші фільми, щоб наповнювати їх бодай якимось значенням.

Марно підкреслювати, наскільки важливий цей фільм для українців саме зараз. Ми всі відбудовуємо в собі нову людину — без чітких орієнтирів та зразків. Бо вже зрозуміли, що і в Європі така ж криза людської душі, нехай і прихована, нехай і виражена у не такій жорстокій формі.

Цей фільм можна смакувати по словах, по кадрах, навіть по паузах, які береш на роздуми. Такий ефект — діамантова ознака справжнього, високого кіно. Тому й з’являються вони вкрай нечасто.

«Голгофа» — обов’язково стане класикою кіно, і ваші діти та внуки так само переживатимуть катарсис від його перегляду через десятиріччя.

Calvary, John McDonagh, 2013

Експромт

(режисер Джеймс Лепайн, Велика Британія—Франція, 1991)

Весна приходить з музикою. Вона не тільки у звуках талої води, шумі перших дощів чи трелях невидимих птахів. Вона народжується у самій людині, віддзеркалюючи її переживання перших квітів, свіжої зелені, легкого одягу. Все сповільнюється і поступово набирає фарб. Оці пунктирні мелодії, часто невпізнавані, стають нашою «одою радості». І так щороку. Щороку закохуємося у весну, у тих кого вже давно любимо або ж тільки щойно зустріли. У гарні вчинки, які помічаємо або продовжуємо очікувати. Ці мелодії є завжди неповторними, дуже особистими експромтами, і варто їм лише зустрітися із звуками справжньої класики, як одразу спалахує гарний настрій, ми впускаємо весну на повні груди і видихаємо добрий настрій, наповнюючи простір емоційною свіжістю.

Саме такий настрій випромінює британський фільм «Експромт». Цей фільм буквально наповнений музикою, фарбами та словом, оскільки розповідає про епізоди життя богеми XIX сторіччя: композиторів Фредеріка Шопена і Ференца Ліста, письменниці Жорж Санд, художника Ежена Делакруа та поета і драматурга Альфреда де Мюссе. У певні періоди життя ці генії складали бурхливе, але дружнє товариство і саме ці періоди стали найпліднішими у їхній творчості.

Фільм театрального режисера Джеймса Лепайна вирішений у легкій драматично-комедійній манері. Звичайно, що він розповідає історію великого кохання Жорж Санд і Шопена. Але знаючи біографію Жорж Санд, правильніше буде припустити, що ми знайдемо не одну любовну історію, а декілька і що стосунки талановитих друзів-коханців будуть бурхливими і переповненими емоціями.

Рідкісна для мистецтва здатність поєднувати глибокий зміст з легкою формою проявляється в «Експромті» не лише завдяки добрій режисурі, але й чудовій акторській грі Джуді Девіс, Г’ю Гранта та Емми Томпсон. І звичайно, музика... Музика Шопена, Ліста та Бетговена наповнює весняним настроєм не лише фільм, але й серця його глядачів.

Не виключено, що емоційна складова сценарію була підсилена тим, що сценаристка Сара Кернокан є дружиною відомого постановками мюзиклів режисера Джеймса Лепайна й емоційні таємниці їхнього подружнього життя могли відобразитися і на фільмі. Легка та іронічна інтонація цього фільму приємно відрізняється від дебюту жінки-драматурга у культовому еротичному фільмі «Дев’ять з половиною тижнів» і більше пасує навіть не настроям більшості творів Шопена чи тієї ж Жорж Санд, а п’єсам вітряного гульвіси Альфреда де Мюссе. Тим не менше, для кращого перевтілення в епоху актори навіть брали уроки гри на фортепіано.

Фільм — попри дивертисментні інтонації — дозволить створити або ж посилити гарний настрій і, сподіваюся, що принесе справжню радість усім шанувальникам класичної музики, літератури та живопису і, звичайно, кіно, яке щасливо поєднало ці мистецтва.

Impromptu, James Lapine, 1991

Еротичнi iсторiї

(режисер Йос Стеллінг, Нідерланди, 1995—2003)

Серед сучасних європейських режисерів ніхто краще за нідерландського кінорежисера Йоса Стеллінга не передав самотність людини кінематографічними засобами.

Можливо, саме тому у його фільмах так мало слів. Адже слова — ми знаємо це з власного досвіду — не рятують від самотності, а деколи лише підкреслюють її. Стеллінг розуміє, що у нього залишаються ще кольори, звуки, жести й обличчя. Усе це максимально важливо для його розуміння внутрішнього світу людини.

Тому його фільми візуально і змістовно переконливі. Вони позбавлені кінематографічного шуму — спецефектів, надмірностей звукових і вербальних засобів. Залишається вражаюча і не завжди приємна душа людини — піднесена чи грішна, велична чи мізерна, але обов’язково правдива і неповторна.

Практично кожен фільм Стеллінга — це явище, яке не повторює попереднє. Це дивує, захоплює і викликає повагу, адже нідерландський режисер — еталон незалежного митця, а, відтак, не розраховує на захмарні бюджети чи широкий прокат. Натомість він із неквапливістю майстра великої гри вибудовує комбінації, залишаючи іншим мало простору та ідей, де б він не був кращим. Особливо сильною вдалася трійка фільмів восьмидесятих-дев’яностих років «Ілюзіоніст», «Стрілочник» та «Летючий голландець», які отримали фестивальне визнання.

Яскравим прикладом інтелектуально-естетичного нокауту, який отримали режисери мелодраматичних чи еротичних фантазій, стала трилогія короткометражних фільмів Йоса Стеллінга «Еротичні історії» («Зал очікування», «Бензоколонка», «Галерея»). Несподіване втручання майстра «серйозного» кіно в особливий простір цієї кінопродукції миттєво виявило мізерність та дитячість ігор в еротику більшості режисерів. Стеллінгу вдається викликати у глядача почуття тонкої природи — пожадання та очікування — граціозними кінематографічними засобами, оминаючи надмір та вульгарність, відвертість та банальність. У цих фільмах-настроях, фільмах-замальовках Стеллінг підтвердив (після «Стрілочника») не лише свою високу майстерність у передачі емоційного діалогу без слів, але витончене і дещо епатажне почуття гумору.

Адже наважитися робити таке кіно — це велика гра, до якої потрібно ставитись іронічно. Тому режисер, оголюючи приховані пристрасті, змушує глядача стримано, але багатозначно посміхатись і забувати про більш ніж скромні здобутки суворих нідерландських митців (художників, письменників, режисерів) у гуморі та еротиці.

Тож у дивні перші дні весни, коли жінки щедро підбирають недоотриману раніше увагу чоловіків і насолоджуються пріоритетним місцем у їхніх серцях, гіркоту неминучого повернення до буденності їм елегантно скрасять еротичні історії Йоса Стеллінга — три докази дієвої сили жіночих чар, три додаткові аргументи для чоловіків, щоб любити жінок по-справжньому...

Erotic tales, Jos Stelling, 1995—2003

З любов’ю, Вiнсент

(режисери Г’ю Велчман і Дорота Кобеля, Велика Британія—Польща, 2017)

Людині, що тяжко долає свій земний шлях, потрібно на щось опиратися. Нещирими є ті, які стверджують що не потребують любові, дружби, співчуття. Дуже часто людина шукає опору не лише серед оточення, але й у культурі. Це одна з найбільших інтриг нашого життя, що культура нарешті набула такої ролі, що може бути супутником людини. Її порадником, джерелом натхнення, притулком для спокою.

Відколи людина усвідомила значення культури (а це сталося не так і давно), вона відкриває для себе широкі можливості для спілкування з нею. Дистанції для діалогу можуть бути різними: комусь достатньо періодичних походів до театрів чи музеїв, а хтось не може ані дня прожити без книги чи музики. Комусь достатньо інтелектуальних ігор довкола культурних продуктів, а у когось виникають майже інтимні стосунки з творчими біографіями.

Вінсент Ван Гог є одним з тих, кого важко не полюбити, з ким одразу зближуєш дистанцію, хто