Тут клює: Відверті історії українського бізнесмена

By Дмитро Томчук

Український бізнес — це не проста прогулянка. Він формувався у жорстких умовах: коли розвалювалися старі економічні зв’язки та створювалися нові. Тому й уроки, які він дає, — безжальні й унікальні. У цій книжці інвестор Дмитро Томчук ділиться власними спостереженнями, які він накопичив протягом десятків років підприємництва — від 90-х до сьогодні. Як зробити так, щоб гроші працювали на вас? Чи можна довіряти партнерам? Коли потрібна дискусія, а коли — одноосібні рішення? І, зрештою, чому попри всі труднощі варто розбудовувати власну справу в Україні?

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Apr 22, 2020
• ISBN: 9786177682713

Book preview

1000.png

Присвячую цю книжку Саші та Гоші

Замість передмови

Жив собі один бізнесмен. Він робив бізнес у дивній країні в незрозумілі часи. Досвід, якого він набував десятиліттям, був фантасмагоричний: щось між постмодернізмом і сюром. Квентін Тарантіно чи Федеріко Фелліні були б у захваті. Але справи йшли, і з плином часу дедалі покращувалися. Згодом виявилося, що все складається успішно. Що тут клює. Що за наявності купи часу, сил, нервів і здоров’я, якщо буде фарт, тут можна витягнути з бурхливої української води доволі велику рибу чи принаймні декілька купюр з портретами Лесі Українки, Сковороди або Франкліна. Але для цього потрібний досвід. І саме цій досвід — пригоди окремого бізнесмена в країні, сповненій див для всіх, хто відважився зайнятися бізнесом, він вирішив описати у книжці, бо вже втомився відповідати на питання молодших колег: «Як ви вижили тут і не померли з голоду, а натомість досягли такого успіху?».

У цій книжці багато історій про цього бізнесмена. Усе, що з ним відбувалося, — чистісінька правда. Але при цьому всі збіги з реальними особами та ситуаціями випадкові. Парадокс? Ласкаво просимо у світ бізнесу, адже він — це завжди парадокс.

Античну історію творили герої й пророки. Середньовічну — королі та єпископи. Історію Нового часу — революційні маси. Сучасність творить бізнесмен. Щоденно. За простим алгоритмом: проблема — сценарій рішення — рішення — дії — результат. Це значить, що в нас є змога впливати на все. Ви не раз зупинялися просто посеред вашого бізнесу, бо в голові поставало запитання: «А що далі?». У кожного з нас завжди є можливість знати, що далі, не зважаючи, що саме ми робимо: зводимо будинки, шиємо взуття, пишемо код чи печемо хліб. Ця можливість — не в Космосі і не в довколишньому світі. Вона — у нашій голові. Вона називається мозком.

Використовуйте мозок. У бізнесі ніхто не розкаже вам, що саме ви повинні робити просто зараз, щоб усе було гаразд. Немає тут таких генералів, за командами яких ви переможете, не приходячи до тями. Це лише в армії сигнал до атаки — три зелених свистки. Свиснули — і побігли. У бізнесі так не вийде. Це гра, у якій треба думати. Виживає (а під виживанням я маю на увазі десять років існування й більше) лише та компанія, яка цілковито складається із чогось вартісного. Тобто успішна в усіх сенсах. Таку компанію неможливо створити за помахом руки. Для цього потрібні таланти і здібності. Це найструктурованіша з усіх відомих мені речей.

Ця книжка — про мій двадцятирічний досвід у бізнесі. Про те, із чим я стикнувся й чого навчився. Я щиро радітиму, якщо вона підштовхне вас зробити хоча б один крок до мети.

Ця книжка не призначена для точного виконання написаного по кроках, бо це не книга рецептів й не керівництво з експлуатації та ремонту малого та середнього бізнесу. Моя мета значно простіша — розповісти, як буває в українському бізнесі, і дати поштовх людині, яка вагається, чи варто спробувати поринути у цю дику воду, яка зветься вітчизняним підприємництвом. Я хотів лише відповісти людям на запитання: чи варто тут рибалити? Чи клює тут?

Тут — клює. Рибальте на здоров’я.

З повагою

Дмитро Томчук,

засновник інвестиційного фонду First Investment Step Online

1 вересня 2018 року

Бердичів

На село до бабусі

Коли мені було сім, мама відправила мене до бабусі в село. Виховували мене так, що я робив усе самостійно. Тож «відправити в село» в моїй родині означало просто розбудити, щоб не проспав автобус. Далі я діяв на власний страх і ризик.

Автобусів з рідного Бердичева до бабусі ходило лише два: о дев’ятій ранку й о третій дня. Мама розбудила мене на дев’яту й пішла. Я поглянув на будильник і вирішив поспати ще п’ять хвилин. Потім — ще п’ять. Потім — ще. Коли прокинувся, був уже початок на десяту. Але засмутити маму й не потрапити до бабусі я не міг. Тому вирішив добиратися самостійно, по трасі.

Я дійшов до дороги, що, як я вже знав, пролягала приблизно в бік села. Зупинив автобус. Водій здивувався, проте нічого не сказав і впустив мене всередину. Їхали ми довго, я стояв біля водія і постійно роздивлявся навкруги, аби не пропустити свого повороту. Не пропустив і вийшов, де потрібно, — не промахнувся навіть на кілометр. Тепер лишалося найлегше: пройти полем із десяток кілометрів до самого села.

І я пішов. Ішов довго і вже майже минув півшляху, як на дорозі з’явився поштар на велосипеді. Коли він побачив семирічну дитину, що прямує кудись по полю, він, як і водій автобуса, здивувався, проте нічого не сказав. Просто спитав, куди я йду, посадив на багажник, і ми поїхали в село. Через півгодини я вже був у центрі біля пошти. Звідти дістатися бабусиного будинку знайомими вулицями було геть просто.

Мети було досягнуто: я був у бабусі, що й вимагалося. І ніхто нічого про мої мандри не знав. Минуло більше тридцяти років, проте досі ніхто не чув про цю історію. Ви — перші, кому я її розповів.

У бізнесі я часто стикаюся з подібними ситуаціями: є мета, і її слід досягти. І ніби й шляхи досягнення окреслено, і стратегії та плани вироблено, але…

Бізнес є бізнес. Часто, коли прямий шлях до мети закрито, доводиться вигадувати непрямий, чимось схожий на мою мандрівку в дитинстві. Він потребує значно більших зусиль і часу, збігів обставин, потрібних людей і удачі, яких, можливо, не знадобилося б на прямій дорозі.

Можливість досягнення мети є завжди. Я роками спостерігаю ситуацію, коли за правильно визначеної мети можливості відкриваються «самі по собі» і умови, яких раніше не було, організовуються також. Так, ніби наявність чітко окресленого пункту призначення вибудовує під себе життєві обставини.

Не надто турбуйтеся про шлях, яким підете до мети. Шлях буде завжди. Значно більшої уваги потребує виразне й детальне уявлення про мету, її детальний опис та визначення місця її розташування.

Головне, що мета є. А дістатися до неї можна десятками способів.

Завжди.

Ковбаса і кольоровий телевізор

Моє дитинство минуло в Бердичеві. Ми жили в бараці, збудованому німцями. Барак складався з п’ятнадцяти кімнат, однієї кухні на всіх та довжелезного коридору. Коридор придався для гри в хокей. Щоправда, м’ячем, а не шайбою. Зате грати могли до десяти осіб. Туалет був на вулиці. У крані на кухні була холодна вода, і це було зручно: не треба було носити з колонки надворі. У нас була кутова кімната, більша за решту. Правда, у ній мешкало четверо людей. Але вона була велика. І потребувала гарнітура й кольорового телевізора.

У Бердичеві був м’ясокомбінат. Проте його продукцію продавали не в Бердичеві. По ковбасу місцевого виробництва треба було їхати в Київ. Такі примхи радянської економіки. Реекспорт на батьківщину було поставлено системно: за всіма п’ятнадцятьма кімнатами нашого бараку було розписано чергу: яка з них на цьому тижні їде по ковбасу в Київ. Тоді жили дружно, усі допомагали і були за всіх. Купували на весь барак — по палці на кімнату. Це було нескладно: ми мешкали майже біля вокзалу, а потягом до Києва їхати було майже нічого. Мені подобалося, коли надходила наша черга: це означало, що мама привезе із Києва не лише ковбасу, а й хрустку соломку, пляшечку пепсі і навіть смажену картоплю в целофанових пакетиках. Тоді серед містян була популярною загадка: «Що це: їде поїзд, смердить ковбасою? Це електричка Київ — Бердичів».

Отже, у Бердичеві був м’ясокомбінат. Там була охорона. Її очолював начохорони, міліцейський майор. Це була найголовніша людина в місті. Він міг вирішити будь-яке питання. Якщо хтось не знав його в обличчя, то він був не з Бердичева. Він був велетенський, гладкий і поважний. Він міг усе. У нього було все.

Мої батьки жили зі священною вірою в те, що «Я — остання буква в алфавіті». Однак наша кімната таки потребувала кольорового телевізора й гарнітура. Батьки рік збирали на «Електрон-736Д» і зрештою назбирали. Проте телевізор — не ковбаса. Неможливо просто взяти й привезти телевізор із Житомира. Тому що в Житомирі їх не було. Не було й у Києві. І навіть у Москві. І ми звернулися до великої людини, майора з м’ясокомбінату. А він звернувся до другої за значущістю людини міста — водія першого секретаря Бердичівського горкому партії. Ця людина теж могла все, але була напівбогом дрібнішого рангу: майор міліції, начохорони м’ясокомбінату, міг викликати його, як джина з лампи, і поки той стояв струнко, давав йому завдання.

У день, коли привозили телевізори в місцевий універмаг, за десять хвилин до відкриття, поки зі скандалами й бійками в радіовідділ не ввірвалися десятки покупців, дво- чи трирічна черга яких давно підійшла, потрібно було зайти в ЦУМ з двору й забрати один із п’яти телевізорів. Забрати заповнений гарантійний талон, поставити штамп і покласти гроші в касу можна було пізніше — коли вщухнуть пристрасті довкола решти чотирьох телевізорів. Усе було виконано успішно.

Наступного разу батьки звернулися до майора, коли назбирали гроші на полірований, темний і моторошний закарпатський гарнітур. Було задіяно інших людей, замість ЦУМу фігурувала база облспоживсоюзу, проте суть була та сама. Операцію було здійснено блискуче, і нашу кімнату прикрасив меблевий комплект, точно такий самий, як в усіх сусідів зі зв’язками. Хіба що оббивка була не з тонкої коричневої тканини, а з червоного майже велюру. У наші дні чимось таким полюбляють оббивати труну.

Не пам’ятаю, що сталося з усемогутнім начальником охорони м’ясокомбінату. Він залишився в моєму дитинстві разом із країною, у якій по ковбасу треба їздити на електричці, а потворні меблі можна дістати лише через місцевих напівбогів. Суть в іншому. Коли мені розповідають, як погано зараз жити, що немає жодних можливостей, а людям важко і немає виходу, я згадую цю історію. І тоді хочеться відповісти по-бердичівськи: «Ой, та я вас прошу!».

Хай що відбувається, це завжди є із чим порівняти.

Про біатлон

У дитинстві сніг випадав у листопаді, а танув у березні. Тому всі шкільні роки я займався біатлоном. Але починав з бігових лиж. Це була школа олімпійського резерву, і взимку, і влітку ми багато часу проводили в спортивному таборі. І якщо взимку наше пересування лісом нікого не дивувало, то влітку, коли ми групою, в кедах і з лижними палицями в руках вибігали на якихось грибників, це справляло незабутнє враження. По гриби приїжджало чимало містян, але лише місцеві знали про спортивний табір десь у хащах.

Навантаження було таким, що ми мало звертали увагу на тих, кого зустрічали. Єдиного разу нас зацікавили зустрічні люди: це були божевільні радисти, що грали в «полювання на лисиць» — популярну в радянському ДОСААФ гру, де люди з радіостанціями бігали по лісу в пошуках схованих радіопередавачів. Величезні приймачі з радіопеленгаторами в хащах непогано доповнювали наші лижні палиці в липні за ступенем абсурду. «Мисливці на лисиць» мені сподобалися. І тому мені захотілося сумістити лижі з чим-небудь іще. Як виявилося, вони чудово поєднуються з гвинтівкою, і це заняття має назву «біатлон».

І я захопився біатлоном. Шість тренувань на день: підйом — тренування — сніданок — тренування — обід — тренування. І три тренування ввечері. Я займався кілька років, устиг взяти участь у великих змаганнях. Коли почав займатися бізнесом, то зауважив, що все набуте мною в біатлоні цілком застосовне і тут. Я кажу не про вміння стріляти, а про психологічні навички й уміння.

І біатлон, і бізнес — це змагання з перемиканням із задачі на задачу, де потрібно перемогти конкурента, аби він не був швидшим і, головніше, точнішим за тебе. Проте головна перемога в бізнесі й біатлоні — не над суперником, а над собою. Це — боротьба із власною психікою. Утратив самовладання — програв, не зібрався — схибив, розслабився на мить — відстав від суперника. Промахнувся — пішов на додаткове коло, втрачаючи час і шанси на перемогу.

Найскладніший момент у біатлоні — коли після бігу вилітаєш на вогневий рубіж і тебе колотить так, що ти не просто не можеш прицілитися через малесенький діоптричний приціл у далекий кружечок мішені, а навіть не можеш непорушно втримати гвинтівку. Зупинити дихання, коли й без того задихаєшся, практично спинити серце, яке вистрибує з грудей, влучити в ціль, та ще й п’ять разів поспіль — непросте завдання. Промах — втрачений час, зайве коло. Як часто я стикався зі схожою ситуацією в бізнесі, коли для того, аби не програти, потрібна цілковита безпристрасність, але в умовах шаленої гонки.

Ще один спільний момент — паніка, що конкуренти тебе обходять. Ти вилетів на рубіж і цілишся, намагаючись опанувати танцюючий ствол, і чуєш, як з обох боків суперники виїжджають на лінію й стріляють. Через те, що людей і пострілів багато, а ти сфокусований на цілі, тобі здається, що найближчий до тебе робить постріл за пострілом і, звісно ж, влучає! Неабияких зусиль вартує перемогти паніку, яка наростає, і відчуття того, що всьому кінець і тебе обійшли. У бізнесі я часто відчуваю подібне під час конкурентної боротьби.

Бізнес вимагає серця, судин і нервів тренованого спортсмена. Дисципліни й зібраності, яку виховують тренери. Витривалості, яку виробляють тренування.

Якщо ви вирішили, що ваша дитина успадкує керування вашим бізнесом, — не замислюючись віддавайте її у великий спорт. До того, як полишить його, вона пройде таку школу, що після тренерів, суперників, тренувань, змагань, суддів, поразок і перемог, здобутих і втрачених призів і нагород ваш бізнес стане для неї санаторієм, а необхідність концентруватися і йти до мети, переступаючи через себе, — звичною та природною.

Не знаю, що в юності для майбутнього бізнесмена цінніше — бізнес-школа з її американськими підручниками чи великий спорт.

Я — за спорт.

Слоник

У нашій школі була секція із тхеквондо. Через те, що решта притомних гуртків зі східних єдиноборств були щонайменше в Житомирі, а побаченому у відеосалоні Брюсу Лі треба було відповідати, секція завжди була заповнена пацанвою зі школи й усілякою місцевою гопотою. Туди разом з нами, задерикуватими й борзими, ходив жиробас на прізвисько Слоник. Він був гладкий, добрий і покірний. Тормоз. І, як заведено серед підлітків, була розвага «Полювання на слонів», а у розваги був ватажок — місцевий малолітній гопник Русік. Навіть прізвиська не було, що засвідчувало його авторитет на районі.

Слоника не те щоби забивали насмерть, а так, буцали заради сміху. Проте він продовжував ходити на тхеквондо, і це було комічно: як пародія одразу на всю перебудовну дійсність і вивернуті мізки вчорашніх «совків» — таких маленьких, але таких «совків», що з молоком матері ввібрали велику радянську «родіну» — країну таборів, безправ’я, ветеранів ВВВ, грабіжництва, алкоголізму, блатняка й правового нігілізму, країну колективного несвідомого й стадного інстинкту як найвищого соціального блага.

Слоника ганяли. Ви це знаєте, якщо ходили не в елітний ліцей, а у звичайну школу в маленькому містечку. Ви були або серед тих, хто ганяв, або серед тих, кого ганяли. Третій варіант — коли ви були над усім цим — рідкісний та екзотичний, проте він теж є.

Однак одного чудового дня «Полювання на слонів» завершилося, навіть не почавшись. Слоник просто взяв голову Русіка, який звично на нього наскочив, під пахву, повернув його тіло паралельно землі й відпустив. Він навчився цього на тій самій секції тхеквондо, куди ходив під зливою насміхань, плювків і личбанів. Усією вагою Русік завалився на бетонні плити. Слоник же був таким гальмом, що навіть не промовив нічого такого, що пасувало би випадку. Просто повернувся й важко побрів у брудний провулок. Русік не піднімався. До нього ніхто не підійшов, демонструючи принцип «кожен за себе». Нам не було шкода його — власне, як і себе. І не було цікаво, що там з ним. Він був для нас таким самим пустим місцем, як і Слоник. Можна було б сказати «з іншим знаком», але в пустки немає жодних знаків. І ми просто розійшлися кожен у своїх справах. Відтоді Слоника більше ніхто не займав. Пізніше, подорослішавши, я дізнався, що за таким принципом знищується будь-яка організована сила: ви ліквідуєте 5 % учасників, які є кимось, а 95 % інертної маси, побачивши це, просто розчиняються самі собою.

Ми залишали секцію один за одним, і єдиним, хто ходив на тхеквондо рік у рік, був Слоник. І він став єдиним з нас, хто чогось досяг у цьому. Він став професійним супертяжем у боях без правил, машиною для вбивства. Слоник узяв від секції все й збудував на цьому свої життя та кар’єру. Пресинг, який ми влаштували, він використав як рушійну силу в досягненні власної мети, до якої рухався флегматично, сонно й невідворотно. На відміну, знову ж таки, від нас. Нікому з нас тхеквондо не відкрило жодних досягнень.

Я згадав історію про Слоника після дня шалених переговорів і подумав: аби рухатися вперед, не потрібні друзі. Для цього достатньо ворогів, і навіть не ворогів, а людей, які топлять вас, ваш бізнес, вашу справу просто заради розваги, при цьому не маючи до вас жодних почуттів, бо вас просто немає. Тому скажу: будьте як Слоник.

До речі, я жодного разу так і не поцікавився (та й не було в кого), як там Русік. Це нецікаво, бо я знаю всі без винятку варіанти: уже помер від наркоти; ще не помер від наркоти; сидить на зоні; невдовзі піде на чергову ходку; убили ще в 1990-х у Бердичеві; убитий снайпером ЗСУ на Донбасі. У цьому переліку немає нічого про перемогу. І не може бути.

На відміну від Слоника.

Турби

У шостому класі в нас у школі почалося тотальне захоплення вкладишами жувачки «Турбо». Вони називалися просто — турби. Без лапок і з маленької літери. У кого були турби, у того було все. Ними грали, на них грали, їх міняли, продавали й купували, ними розраховувалися за різні важливі справи типу списати контрольну за чверть або на районі піти й забрати назад відібрані урлою ключі з крутим брелоком. І коли розлетілася чутка, що в сусідньому шиномонтажі на стіні висить плакат, який нібито був збільшеною до гігантських розмірів турбою, туди розпочалося справжнє паломництво з метою пересвідчитися, що це не брехня. Школярі утворювали там такі натовпи, що зрештою кооператор зняв плакат і сховав його подалі.

Мій однокласник в обороті турб був значно успішнішим за решту. Справа в нього була поставлена на серйозну основу. Його коричнева жерстяна банка з-під індійської кави, забита вкладишами, була легендою. Це була важлива людина не лише в школі, його знали й на інших районах! Крім того, його поважали цигани на базарі, які торгували цією жуйкою. Кожен школяр розповідав, що на власні очі бачив у нього цілий блок, а там — аж сто жувачок!

Торгівля й обмін, але більше — спілкування, з ними пов’язане, були справжнім покликанням цього хлопчика, він черпав у них натхнення й ейфорію. До дев’ятого класу захоплення вкладишами зійшло на нуль, чого не сказати про популярність і знайомства однокласника. Було якось так природно, що він на рівних спілкується з кооператорами, комерсами й іншими важливими людьми на районі. Тому, коли він відкрив на базарі точку з різною дрібнотою епохи дев’яностих, ніхто не здивувався. Унікальним було те, що це була його власна точка. Так він торгував до армії. Повернувшись, почав продавати серйозніший товар — магнітофони International зі світломузикою, пейджери й перші сотові телефони.

Справи в нього йшли як по нотах, тому що місцеве бізнес-ком’юніті знало його ще школярем і він теж знав усіх. Крім того, у нього був підвішений язик. Чарівливість і молодість теж працювали на нього. Це був природжений комерсант моделі дев’яностих — ви пам’ятаєте їх: не з тих, що з барсетками й у малинових піджаках, а з тих, хто з пейджерами, у зелених слаксах і білих шкарпетках. Він пережив усі епохи українського бізнесу, відкривав і закривав ларьки, комерційні магазини, наливайки й автомийки. Нині він успішно веде локальні бізнеси, які лише можливі в маленькому містечку, і задоволений життям та собою. Снігова лавина потрібних контактів і зв’язків утворилася з невеличкої сніжки, яку він зліпив у часи вкладишів-турб.

Ось чому я давно переконаний, що записник важливіший за гаманець. Ні, звісно, тут важливий ефект синергії. Адже вони нормально працюють лише в парі. І що більше наповнені записник і гаманець, то грандіозніший ефект. Напрацьовуйте контакти — і ви не програєте. Це витратний, нервовий і виснажливий процес. І, звичайно, головне — не кількість, а якість. Хороша новина в тому, що при підтримці контактів вони множаться й дають свій результат. Питання лише в тому, чи комунікабельні ви настільки, аби перебирати купи шлаку в пошуках піщинки чогось вартісного. Бо мати сто ні до чого не придатних контактів замість десяти якісних — це так само тупо, як не контачити з людьми взагалі. Цільова аудиторія — ось назва для вирішення цієї проблеми.

Не ганяйтеся за грошима, ганяйтеся за людьми. Вашими людьми, які допоможуть генерувати й зберігати капітал. І рухатися вперед.

Газета з програмою

У школі я щоліта був на заробітках. Поки інші їздили на моря (небагато хто) або трубили три зміни в піонертаборах (більшість), я займався різною чорною роботою. Ці заняття на все наступне життя вселили в мене стійку й незбориму ненависть до тупої важкої фізичної праці за копійки, пекельного рабського гарування до зносу й без просвітку. Уже тоді я вирішив, що так не житиму. І доклав усіх зусиль, аби було по-іншому. І було по-іншому.

Батьки не надто були задоволені мною, адже вважали, що я не пристосований до життя і навряд чи чогось досягну. У нашому, бердичівському, розумінні бути пристосованим до життя — це значить наторгувати на присадибному врожаї більше за сусіда, відремонтувати будинок самостійно й без будматеріалів або ж зібрати мопед «Верховина» з металобрухту. Саме такими були заняття діловитих перспективних місцевих парубків (кількох на все місто). Я, на підтвердження думки батьків, не поспішав починати махати кайлом і не прагнув застрягнути в такому способі життя навіки.

Я вирішив піти в комерцію. Ми з другом організували постачання газет у Бердичів — у промислових масштабах. Газети в Бердичеві були потрібні, але не всі, а лише ті, що з телепрограмою. Незадовго до того вінницькі кооператори налагодили хитромудру ефірну трансляцію комерційного телебачення на регіон, і від телевізорів не відлипали і діти, і дорослі. Але як радянській людині дивитися телевізор без телепрограми? А раптом пропустиш щось цікаве? І ми стали возити газети з Вінниці в Бердичів. Пачками, на електричках. Не соромлячись, ми гнули за них подвійну ціну. І це було по-божеськи: можна було й потрійну, але вже тоді я був за етичний бізнес.

Нам ніхто не розповідав, чим загрожує робити малий бізнес у глушині в дев’яностих. Не було такого бізнес-курсу. Та й розповідати не було кому: в Україні бізнес будь-якого рівня тільки зароджувався.

Ми почали діяльність без знань і, звісно, втрапили по повній. Непоганим результатом стало вже те, що ми лишилися живими. І при цьому отримували навіть якийсь мізерний прибуток. Нас щемили й пресували всі, кому ми потрапляли на шлях зі своїми пачками газет. Ми набивали ґулі й на цих ґулях намагалися вчитися, а наша ідеалістична картина кудись випарувалася.

Усі принади бізнесу ми відчули просто з перших рейсів. Щоразу щось новеньке. Наприклад, ми дізналися, що таке рекет, вимагательство, вибивання грошей, хто такі вінницькі бандити і в чому їх ледь уловимі відмінності від бандитів бердичівських і міліції, а ще — що таке, коли відомо, що ти їдеш із грошима.

Це був беззмістовний і нещадний бізнес, а ризики значно перевищували вигоди. Чому так вийшло? Тому що нам не було в кого перейняти досвід, не було людей, які попередили б, а значить, озброїли б нас. Ніхто не дав нам «розкладів». Ми йшли наосліп — нарівні з чєлноками, кооператорами, торгашами, перекупниками дев’яностих, усім цим строкатим набродом, з якого потім викристалізувався український бізнесмен. Вітчизняний бізнес заснували не аристократи з академіками.

Ударені перебудовою голодні вчителі, лікарі, інженери, яким потрібно було нагодувати сім’ї; мутні хлопці з дев’ятьма класами освіти, що читали по складах, але бадьоро рахували гроші й мріяли заробити на вишневу «дев’ятку»; старшокласники, які прагнули мати фірмовий плеєр SONY та чоботи з натуральної шкіри й на натуральному хутрі, — ось хто став поживним гумусом, на якому зріс бізнес нашої країни. І ми були частиною цього гумусу. Ми лізли у воду не знаючи броду. Співвідношення теорії та практики в нас було нуль до ста.

Попри те, що майже відразу цей бізнес перетворився на суцільну тривалу пригоду на наші задниці, ми з другом чомусь не кидали його: життя й робота довкола нас були страшнішими за рекетирів. Ми хотіли вирватися, і ми вирвалися: невдовзі я поїхав у Дніпропетровськ вступати і відтоді віддавав перевагу праці не руками. За винятком випадків, коли така праця обіцяла ну дуже хороший прибуток. Це — єдиний виняток, що скасовує головне правило: працювати головою та заробляти якомога більше.

Коля й цегельний завод

А я ж колись працював на цегельному заводі.

Він стояв посеред поля, і працювали там переважно колишні зеки. І ми з другом Колею, нам було по 14.

Вантажівка привозила й висипала в бункер глину для цегли, потім наливали воду. Якщо води було мало, цегла виходила поганою. Якщо багато — вона заливала електродвигун, тому слід було стежити за рівнем і, раптом що, натискати кнопку насоса, який відкачував її й відводив кудись у поля.

Ми працювали в цеху, де машина нарізала цеглу. Від нас вимагалося, стоячи в сльоті й паровій вогкості, підхоплювати по п’ять сирих цеглин і складати їх на тачку, яка везла їх під навіси на сушку. Біля навісів робота була трохи легшою: висохлі цеглини брали вже по дві. Потім їх викладали у величезну піч для обпалювання.

Вогкість, тяжкість, глина, багнюка, зеки. Через деякий час я покинув це все й поїхав шукати кращого життя. Не того, яке було довкола мене, а того, яким я його собі уявляв. Я навіть не був певен, чи існує воно десь іще, крім як у моїх мріях. З’ясувалося — існує. На цегельному заводі я чітко зрозумів, яким саме не повинне бути людське життя. Я вчинив багато чого з різною часткою успіху, і певною мірою життя стало нагадувати те, що мені уявлялося тоді.

Одного разу я зустрів друга Колю. І не міг повірити в його історію. Не міг повірити, що так буває. Що так узагалі живуть. Після мого від’їзду Коля лишився працювати на заводі, таскати сирі цеглини. Потім сходив в армію. Одразу після армії сходив на зону. Через пару років вийшов і… пішов працювати на цегельний завод. І відтоді працює там — таскає сиру цеглу, усі ці роки він тягає сиру цеглу!

У глині, воді, багнюці, кіптяві, у кашлі, ниючих суглобах, у фені й поняттях, у наколках і паленій горілці, у недолугих бабах. Він займається тим, що ми робили, коли нам було по 14. Від життя йому потрібно лише три речі: зарплата, баба потовстіше й пузир. Решта його не цікавить.

Найпечальніше в цій історії те, що коли ми працювали разом, Коля перемножував в умі тризначні цифри вголос. Зараз він уже так не робить — розучився.

Доля завжди дає нам шанс. Перед нами завжди відкрита чимала кількість можливостей. І від самого початку, просто за правом народження, багатьом з нас дано непогані здібності. Я часто чую ниття про те, що життя, мовляв, не дає того чи того. Однак життя якраз дає все, питання — що із цього всього ми готові взяти? На які дії готові, аби отримати те чи те? Виявляється, отримує той, хто бере. Для цього потрібно встати, підійти, простягнути руку і взяти. Ось і все. Чому ми так не робимо, якщо все так просто? Тому, що не знаємо цього. А хто знає — не вірить. А хто вірить — тому лінь. Або немає коли. Або те-се.

Що потрібно, аби взяти те, що лежить просто перед носом? Потрібно, щоб довколишнє життя не влаштовувало, а замість нього марилося інше, вигадане для самого себе. Інакше — чому б не працювати на цегельному заводі, таскаючи сиру глину десятками років? А там уже й смерть не за горами.

Про тридцять доларів, рибу й вудку

У моєму дитинстві в Бердичеві не було радянських черг по дефіцит, тому що не було дефіциту. Його туди просто не довозили. По все треба було їхати на електричці в Житомир. По те, чого не було в Житомирі, потрібно було вирушати в Київ. У магазинах не продавали нічого, і те, що було надто дорого тягнути із Житомира, купувалося в селах поряд, а саме: капусту, картоплю, молоко, яйця, сметану. Цим обмежувався раціон чи не кожного з нас, за винятком начальника міліції, директора м’ясокомбінату, першого секретаря горкому партії та його водія і ще кількох десятків людей на все місто. Вісімдесят відсотків раціону складала картопля, а вершкове масло й олію використовувати було недоцільно: дорого й важко дістати. Тому їх заміняли смалець чи сало. Яєшня, наприклад, була тільки на салі. Якщо вона не на салі, то це не яєшня і так далі.

Проте іноді бували якісь непоясненні проблиски. Я досі зворушливо ставлюся до кукурудзяних пластівців у цукровій глазурі, за нинішніми мірками — дешевого й некорисного сурогату. У моєму дитинстві ці пластівці із зображеною на пачці козою, яка тримає в копитах кукурудзяний качан, з’являлися в продажу раз на півроку, і треба було закупити десять пачок та розтягувати їх до наступного завозу. Навіть зараз я часом купую такі пластівці, на смак вони такі самі, як у дитинстві, — і їм їх всухом’ятку. Здається, це єдина моя ностальгія за тим часом.

Модної нині ностальгії за СРСР вісімдесятих у мене немає. Її добре почувати, якщо ви зростали в обкомівському будинку на красивому столичному проспекті, ходили в садочок з міністерськими й кадебешними дітлахами, гралися гедеерівськими іграшками й ласували смаколиками із закритого партійного спецмагазину. Тоді — так, для ностальгії та любові до СРСР є підстави.

У нас усе було інакше. Якби я залишився в Бердичеві, у мене було би лише два шляхи: стати або наркоманом, або алкоголіком, бо тупу фізичну працю я не любив, а нічого іншого місто запропонувати не могло. Тридцять доларів — це була солідна зарплата, за яку запросто могли прибити в підворітні. Я шукав екологічнішого середовища існування — і знайшов. У 17 років я поїхав з Бердичева в Дніпропетровськ, і це був правильний крок: навіть якби зараз усі мешканці Бердичева принесли мені всі гроші, які в них є, це не покрило би поточних витрат мого інвестфонду навіть на один проект. Річ у тому, що місце, у якому ви перебуваєте, може просто не мати ресурсу під ваші проекти, і це не означає, що ці проекти неможливі: аби масштабуватися, слід переміщуватися.

Бізнесмен не може сидіти на одному місці. Він мусить переміщуватися туди, де фінансові можливості середовища збігаються з його здібностями до заробляння грошей. Якщо вам некомфортно, рухайтеся в бік грошей, шукайте й осідайте там, де є достатня для ваших планів кількість грошей і людей, потенційно здатних заплатити їх за те, що ви запланували. І тоді у вас усе вийде.

У притчі про рибу та вудку відсутній один момент: людина, замість постійно давати рибу ближньому, дає йому свою вудку, аби той ловив рибу самостійно. Однак у ній нічого не сказано про те, що слід також знайти місце, де клює, бо інакше, стоячи в безрибному місці, людина помре від голоду, і тоді будь-яка мораль притчі втрачає сенс.

Це завжди з вами

У дитинстві довкола мене були страшні злидні. Вони були ще страшнішими через те, що все відбувалося в маленькому безпросвітному Бердичеві. Злидні були помножені на безвихідь і скореність долі. Можливо, у Києві й інших великих містах вони звучали інакше. Може, з натяком на хоч якийсь вихід. Велике місто завжди надихає. Розкішні будинки, красиві вулиці, гарно вдягнені люди. Усе це промовляє: «У тебе є шанс». Підліток у великому місті може вдягнути свій єдиний одяг і піти гуляти найкращими вулицями, мріючи, як коли-небудь він вийде на них по праву, а не контрабандою. Ці мрії дали світові багатьох блискучих бізнесменів і гру «Монополія». Але в маленькому місті немає таких вулиць.

Були часи, коли мама отримувала 80 карбованців на місяць. Звичайна зарплата була 120, і її вистачало би дотягнути до наступної. А 80 карбованців не вистачало ні на що. При цьому ми жили на квартирі, за яку треба було віддавати 40 карбованців. Отже, лишалося 40.

І страшнішого за це не було нічого — ні тоді, ні зараз. Життя ніколи не було простим. У ньому відбувалося різне. Проте хай що було, а я не знаю нічого жахливішого за це відчуття, знайоме з дитинства.

На моїх очах злидні й безвихідь убивали хороших людей. Вони гинули від горілки, наркотиків, раку, беззмістовності існування, від життя, яке так і не настало. Серед них було багато добрих, розумних, талановитих людей, і ніхто з них не заслужив на це.

Від 14 років і донині мною керує лише одне бажання: вирватися з усього цього. За будь-яку ціну і будь-якими зусиллями. Я давно не в усьому цьому, однак бажання вирватися нікуди не поділося. Хай скільки було фірм, машин, офісів, будинків, фондів, проектів, хай яким був кешфлоу, хай скільки було партнерів, хай де я перебував — у Монако чи на Мангеттені — рушійна сила завжди була і є одна: вирватися з того, що було довкола мене в дитинстві і що є несумісним з людською гідністю.

Нестерпно було вставати о п’ятій ранку й іти працювати на колгоспне поле чи цегельний завод — але змарнувати життя в злиднях було нестерпніше.

Нестерпно було челнокувати в електричках «Житомир — Бердичів», забитих гопотою та дрібними місцевими бандитами, — але прожити життя, схоже на смерть, було нестерпніше.

Нестерпно було їхати сімнадцятирічному в нікуди, у невідоме життя, у Дніпропетровськ — але лишитися в злиднях було нестерпніше.

Нестерпно було починати бізнес у дев’яностих, занурюватися в цю клоаку, яка так і лишилася клоакою, — але страх перед злиднями був нестерпнішим.

Нестерпно було укладати окремі угоди, співпрацювати з деякими людьми, входити в певні бізнеси — але провести решту життя в Бердичеві, повернутися в те, від чого тікав, було нестерпніше.

Нестерпно було щоразу, коли наставали погані часи — борги, дебеторка, колектори, кредитори, бандити, рекет, влада, менти, — але нестерпніше прийти до старості з тим самим нічим, з яким виходив з дитинства.

Це найсильніший стимул рухатися вперед і досягати. Хай як страшно і важко буває, це ніщо порівняно з привидом злиднів і краху. У моїй пам’яті назавжди закарбовано обличчя тих, хто помер ніким, хоча мав усі здібності, щоб стати всім, але так і не зміг вирватися з болота, яке отруювало й убивало його, аж поки вбило. Багато хто з них був моїми ровесниками.

Я намагаюся пригадати хоч одну людину з мого бізнес-оточення, яка народилася б у багатій сім’ї, ніколи не знала, що означає фраза «немає грошей», здобула модну освіту й фірму в управління. У моєму колі майже немає таких людей. І це справжній дарунок долі. Зате є багато таких, хто пройшов крізь усі кола пекла під назвою «бізнес»: безгрошів’я, відчай, кризи, банкрутства, суди, голод, борги — і саме завдяки цьому відбувся. Це, мабуть, найбільший дарунок долі.

Адже навчитися чогось вартісного можна лише в них.

Cтудент

Днюха і Кукан

Кукан не був моїм другом. Він був просто чуваком, якому раділи і якого любили всі. Це була людина-свято. Коли приходив Кукан, починався справжній фестиваль Ріо-де-Жанейро. Хлопці вважали за честь запевнити його в непохитній дружбі, а дівчата хвацько стрибали в його ліжко. Пиво й алкоголь, який вважався елітним у Дніпропетровську в 1990-х, лилися рікою. У Кукана завжди були повні кишені трави. Він позичав гроші всім, кому вдалося йому сподобатися. Віддавати, звісно, було необов’язково. Достатньо було просто подобатися. Він ходив у кедах на босу ногу, шкіряних бейсбольних куртках з величезною цифрою на спині та найдорожчих шмотках із комерційного супермаркету, де вдягалися місцеві бандити і всі ціни були в доларах. На одязі висіли незрізані цінники. Зачіска в нього була дика — якийсь сніп сіна на голові. Їздив лише на таксі. Друзів у Кукана було стільки, що аби всі охочі мог­ли привітати його з днем народження, він орендував найбільший рейв-клуб Дніпропетровська на всю ніч. А сам, щоправда, поїхав на море. Тому рясні зізнання в коханні, які лилися всю ніч зі сцени під рейв, лунали без нього.

Перед тим як розкрию секрет Кукана, я розповім вам про другого хлопця при грошах. На сусідньому факультеті навчалася людина на ім’я Днюха. Він був відомий у вузьких колах тим, що на кожній перерві з точністю хронометра виходив на задній