Помру за Україну (але це не точно)

By Артем Захарченко

Це історія про зраду найближчих та про одвічний вибір, який знову й знову постає перед українцями: що потрібніше для Батьківщини — твоє життя чи твоя смерть?

Український патріот Орест, який опиняється не в тому місці не в той час, стає приреченим на довге катування в російській тюрмі. Підтримка доньки Зореслави та надіслана нею лялька-мотанка Котигорошко — усе, що рятує його дух під час випробувань. Бізнесмен Льоша теж потрапляє за ґрати, тільки вже в Україні, і розуміє, що його амбіції та розмови про європейську інтеграцію тюремникам ні до чого. Оля — патріотка й водночас директорка з комунікацій російського банку в Україні, намагається вберегти кар’єру та імідж, от лише платить за це жахливу ціну. Хтось із них має померти за Україну. Але це не точно…

Роман написаний після довгих розмов з українськими політв’язнями й вітчизняними правозахисниками, перегляду багатьох годин тюремних відео. Автор сподівається, що це допомогло надати тексту щонайбільшої достовірності.

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jan 1, 2021
• ISBN: 9789669827722

Book preview

Cover.jpgr999.jpgVivatLogo.jpg

2021

ISBN 978-966-982-772-2 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Дизайнер обкладинки АбоАбо

З-38

Захарченко А.

Помру за Україну (але це не точно) : роман / Артем Захарченко. — Х. : Віват, 2021. — 224 с. — (Серія «Художня література», ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-406-6

Український патріот Орест, який опиняється не в тому місці не в той час, стає приреченим на довге катування в російській тюрмі. Підтримка доньки Зореслави та надіслана нею лялька-мотанка Котигорошко — усе, що рятує його дух під час випробувань. Бізнесмен Льоша теж потрапляє за ґрати, тільки вже в Україні, і розуміє, що його амбіції та розмови про європейську інтеграцію тюремникам ні до чого. Оля — патріотка й водночас директорка з комунікацій російського банку в Україні, намагається вберегти кар’єру та імідж, от лише платить за це жахливу ціну. Хтось із них має померти за Україну. Але це не точно…

УДК 821.161.2

ISBN 978-966-942-826-4 (серія)

ISBN 978-966-982-406-6

© Захарченко А. П., текст, 2021

© ТОВ «Видавництво Віват», 2021

Дякую політв’язням та правозахисникам, які розповіли мені про свій, такий різний досвід. Оскільки один із них попросив не називати його прізвища, то нехай усі мої консультанти будуть анонімними, а я скажу їм просто — ДЯКУЮ!

α

«…І ми працюємо в українському правовому полі, весь менеджмент у нас — громадяни України. Якби хтось із наших співробітників і справді хотів здійснити якусь диверсію, то ми ж усі під жорстким контролем. З одного боку — регулятор, з іншого — СБУ, банківська сфера дуже пильно перевіряється, ви маєте знати...»

«Поки що все складається добре», — думала Оля. Коли вона готувала Генерального до цієї пресконференції, то тричі повторила: нічого, що може бути сприйняте як агресія. Деякі журналісти провокуватимуть, переходитимуть на особистості — тільки спокій! І тільки українською мовою.

Поки що він тримається. Почервоніла спереду шия — це в нього завжди, коли сердиться, але досі не зірвався. І, мабуть, уже не зірветься.

— Єгоре! — вона вказала рукою на журналіста фінансового порталу, який мав би спитати щось безпечне, щось про резерви банку…

— Ви брешете! На початку 2014 року ви видавали фіктивні кредити — і вони потім пішли на «Рускую вєсну»!

Це Бодя. Не пустити його на пресконференцію було би скандалом. Але він і сам — скандал. Зі своєю камерою, націленою прямо на цю червону шию.

— Богдане, я дам тобі слово пізніше, — Оля спробувала всміхнутися.

Саме за цю усмішку її, певно, і підвищили вже до комунікаційної директорки. Ну а заразом — і за блискуче, темне, ледь в’юнке волосся, трохи завеликий грецький ніс та повні чуттєві губи… Лише така — завжди добра та лагідна, знайома всім київським журналістам — могла зараз вирулити в комунікаціях російського банку в Україні на енному році війни. Вона за останні місяці дещо погладшала, але чоловік казав, що йому так навіть більше подобається.

— Та ні, я відповім, чого ж, — сказав Генеральний. — Богдане, ви говорите бездоказові речі. Досі ніхто не називав жодних конкретних…

— А ходімо ви все це розповісте не мені, а хлопцям, які зараз чергують у наметі під вашим офісом? Я знаю там кількох — у когось брат загинув на війні, у когось — побратим.

От ні, цього нам не потрібно. Якщо Бодя витягне Генерального до мітингарів і стрімитиме, то це знову підніме тему пікетів, усі вже про них почали забувати.

— Богдане, пропоную домовитися, — мовила вона. — Я сама особисто дам повну інформацію щодо всіх фінансових операцій, які тобі здаються підозрілими. Але коли ти побачиш, що там усе гаразд, то сам прийдеш до тих хлопців і розповіси їм правду. І покажеш цю розмову на своєму каналі. Домовилися? Це ж твоя робота: вишукувати правду й доносити її людям. Якщо згоден, набирай мене.

І вона ще раз усміхнулася, а ліва рука вже знову вказувала на журналіста фінансового порталу.

Після пресконференції вони розійшлися по кабінетах. Її ніхто не похвалив і не відзначив, що вона класно врятувала ситуацію. Оля відкрила робочу скриньку — писав один із дружніх телеканалів, писала лікарня, якій вони закупили обладнання… Але не встигла зосередитися, як до кабінету зайшов їхній банківський есбешник. Сів у крісло праворуч, обличчям до дверей. Чомусь принюхався. Від чаю відмовився.

— Ми зробили те, що ти просила, про чоловіка.

Він ніби чекав на щось. Не просто на подяку.

На телефоні висвітився меседж від дочки. Вона неуважно ковзнула по ньому поглядом, підняла очі на есбешника, потім великими очима повернулася до екрана. Схопила телефон, прочитала все.

І знову дивлячись на гостя, спитала:

— А ви зараз говорили про якого мого чоловіка?..

***

Орест розколовся зовсім несподівано для себе.

Кілька тижнів, коли його тримали в якомусь невідомому підвалі, коли йому постійно розбивали обличчя, не давали їсти й спати, гасили нирки, він корчився, ревів, сухо блював, навіть плакав. Але пишався тим, що від нього так нічого й не домоглися. Йому замотували очі скотчем, по колу через усю голову, били в обличчя. Коли воно розпухало, то голова боліла так, немовби її зараз розчавить. То була здоровенна болюча куля, окрім якої нічого у світі не існувало. Але всередині цієї кулі він затулявся від болю музикою. Так трапилося, що це була Івасюково-Чубаєва «Пісня буде поміж нас». Композиція крутилася в голові по колу, по колу, інколи вже починала звучати, неначе репкор, але захищала його. А разом із нею й усі ті герої, яких він обожнював і чиї мемуари любив читати — про боротьбу, про радянські й нацистські тюрми.

Коли кати йшли, пісня стихала, і він молився. Просив у Бога сили все це витримати.

Та зрештою від нього тоді нічого ще й не вимагали. Здавалося, що били просто через ненависть до українців, обзивали майдауном, хохлом і карателем. Навіть дивно було: усе як у лубкових розповідях про «рускій мір». Щось схоже він відчував, коли вперше потрапив до Відня. Ті самі палаци, вулиці, споруди, він давно вже знав їх за картинками та мапами, за гуглівським переглядом вулиць, і коли вперше туди потрапив на Форум молодих європейських лідерів, то не міг повірити, що ці вулиці можуть бути не віртуальними.

Так і зараз. Не міг збагнути, що в Росії хтось справді говорить про карателів та правосєків. Думав, що люди мають бути трохи менш картонними. Але ось. Усе точнісінько так, як багато разів спливало в уяві.

Ця ідея його реально непокоїла, вже, мабуть, років із десять непокоїла: чи зміг би він витримати так само, як витримали вони. Непокоїла відтоді, як ще студентом-другокурсником на їхньому патріотичному «збіговиську» в Рівному він одного разу дуже різко висловився про Тичину та Рильського. Мовляв, не поважає їх, бо вони зламалися й плазували перед радянською владою, не зважилися померти за Україну. А Тарас із «Молодого КУНу» йому тоді заперечив — мовляв, не нам засуджувати: ми в той час не жили, і хтозна, що б ми тоді змогли витримати самі.

Орест не визнав помилки, затявся. Друзі його потім часто беззлобно піддражнювали, казали: ну що, коли будеш помирати за Україну? Або: не чіпайте його, він же зібрався помирати за Україну. Одного разу на Орестовому дні народження, виголошуючи тост на його честь, один із друзів сказав: «Наш видатний діяч, який готується померти за Україну…» — на що Орест весело додав: «Але це не точно».

Тому що часи, здавалося, настали безнадійно мирні. І боротьбу за Україну доводилося вести у фейсбуку та в громадських організаціях. Коли почалася війна, його викликали до військкомату, але так і не призвали…

А до Криму поїхав несподівано для себе самого. Він зовсім не думав тоді, що тут його можуть схопити. Все це склалося якось божевільно, від самого початку…

Попереду були довгі вихідні на День Конституції, а ще він посварився з Мартою. А потім та бійка…

У вагоні метро побачив нелегальну наліпку: «Пряма маршрутка до Сімферополя». І згадав свою давню ідею.

План був зухвалий: начепити екшн-камеру, замаскувати її панамкою і звертатися до продавців та інших випадкових людей українською. А потім зробити нарізку й викласти відео на ютуб.

І от він, як радили бувалі люди, видалив із телефона фейсбук та інстаграм, у яких можна було відкопати його патріотичні фотки, і зарезервував собі місце на наступний ранок.

Але злапали Ореста прямо на кордоні, у телефон тоді ніхто не дивився — про нього й так усе прекрасно знали. У них на екрані, у базі даних, одразу було повне досьє: і про його статті, і про єдину поїздку «на передок» із волонтерами, і про те, як він колись, 2014 року, разом із багатьма іншими закидав помідорами посольство РФ. А згори над текстом була його фейсбучна аватарка — улюблена фотка, де він вийшов дуже вдало. Він там собі здавався злим іронічним клоуном, до того ж поворот голови вдало замаскував завеликі вуха та перші залисини. І це теж його надихнуло — він був певний, що все витерпить і переможе.

Отож на початку його просто невтомно били. А він подумки наспівував Чубая. Били в управлінні поліції в Джанкої, били в підвалі ФСБ у Сімферополі. А потім привезли в закритому фургоні сюди, до Ростова. І спочатку теж просто били. Біль не залишав його, біль був із ним постійно, але так само постійно були й «вони».

Аж поки не прийшли ці двоє.

Усі, хто досі його гамселив, були звичайними биками-обриганами — він колись випадково бачив таких у Харкові на День ВДВ. Навіть на Троєщині гопота була якась інтелектуальніша або принаймні без цього дикого імперського світогляду. Щоправда, слідчий від них відрізнявся — по очах було видно, що мав яку-не-яку вищу освіту. Але він якраз Ореста й не бив. Майже.

А от ці двоє говорили з московським акцентом. І дивилися на Ореста вдавано байдуже, коли його привели до кімнати. Один із них, майор, нижчий на зріст і старший за віком, без жодних вступних промов наказав підписати папери — сторінок із десять. Байдуже чекав, поки в’язень прогляне зміст і категорично відмовиться. Там було зізнання в тому, що він — член терористичної організації «Правий сектор» — був засланий до Криму здійснити диверсійний акт на одному з військових підприємств. Там вказані прізвища його «кураторів» в Україні, а також «спільників» на території Криму. Майже всі вони були йому не знайомі, окрім очільника «Правого сектору» та якихось діячів із Міноборони.

Щойно Орест відмовився підписувати, у голові, тихо клацнувши, запустилася звична фонограма. Пісня була поміж нього. Вона була за нього, вона були з ним.

Але, на подив, Орест не отримав в обличчя, і без того вже давно синє. Йому наручниками причепили руки до спинки стільця. Молодший, старлей, дістав із казенної бляшаної шафи протигаз, натягнув йому на голову. Потім майор відкрутив фільтр, пшикнув у трубку з балончика та прикрутив на місце.

Нічого схожого Орест не переживав. Він упав на кахляну підлогу разом зі стільцем, ревів порожніми й висохлими, ніби з пом’ятої фольги, легенями, розкривав розпухлі, ніби пошматовані, очі й бачив крізь мутне скло протигазу, як майор гидливо на нього дивиться, а старлей, несподівано широко роззявивши рота, регоче.

Орест бачив цю картину довго, навіть після того, як блювота застелила очі, заповнила все в протигазі, і гидотний запах з’їденої на сніданок драглистої каші, а також запах шлункового соку змішалися із сльозогінним газом. І пісня в голові змовкла.

Коли протигаз зняли, він не дуже тямив, що діється. Відпльовувався, кашляв і надсадно дихав. Погано розумів, чого йому встромляють у пальці ручку, чого вона випадає, чого майор сердиться, що на паперах лишається слід від блювоти. Але коли світ розвиднився, він устиг розламати ручку й надірвати папери. Майор несамовито лаявся. Але на цей випадок у нього вже був підготовлений інший примірник.

Старлей крякнув і сказав, що в такому разі він дістає телефон. Стару чорну потвору радянського електромашу — польовий апарат зв’язку з динамо-машиною. Коли з Ореста знімали штани, він ще брикався. Коли без жодної гидливості підключили до яєчок клеми, він навіть спробував обісцяти своїх катів. Але через напруження в нього не вийшло.

А потім пустили струм. Спочатку, мабуть, порівняно невеликий — але це тільки так називалося, що невеликий. Пронизав жахливий біль, не тільки там, у геніталіях, а й по хребту, до самих мізків. Коли тебе б’є 220 від неізольованого контакту — то миттю відсмикуєш руку. Але тут… Тут точно було не 220, інакше Орест давно б уже відкинув копита. Та старлей крутив ручку динамки дедалі швидше, і біль… Орест не знав, що взагалі існує такий біль.

Це була паніка. Клеми давно відключили, сеча сама, без жодної команди, одразу вилилася. Але паніка не стихала. Трусилися руки. Мозок був цілком ясний — Орест розумів, що він робить. Але одразу все підписав. Виходить, на першому ж сеансі тортур. А потім йому загримували обличчя, щоб воно не виглядало синім, і він повторив зізнання на камеру. Його руки тремтіли, язик тремтів, слова погано складалися. Тому підпис був нечіткий, слова звучали нечітко. І паніка, паніка в очах…

Вона не припинялася ще багато годин, коли його кинули назад до підвалу, до одиночної камери. Він продовжував тремтіти лежачи, хапав горлянкою сирий і холодний підвальний кисень. Йому було не до думок про героїв, яких він, виходить, зрадив. Аби тільки далі вдихати й видихати.

***

Коротше: СІЗО — це виклик. А значить, можливості. Так думав Льоша, коли сюди потрапив.

Сприймай це як дуже специфічний нетворкінг, думав він. У тебе ж гарна підписка — дружина, друзі. Хабарі наглядачам платяться. Передачі передаються, і дуже щедрі. А за них тебе тут, у камері, чи як там, на хаті, нібито навіть поважають.

Льоша намагався бути позитивним. У камері сиділо десять людей, із них троє такі, як і він, — ніколи раніше до злочинного світу не причетні. Ну а решта, звичайно, шахраї та вбивці. Але вони ж теж люди.

Коли на параші він дивився у дзеркало, то бачив, що не змінився. Він той самий чорнявий красунчик: худий, підтягнутий, і неголеність йому личить… Це означає, що все буде добре.

Найкоштовніша річ, яку він колись украв, — касета гурту «Ненсі», тихенько свиснута в однокласника. Яку він потім, у дев’ятому класі, урочисто спалив, давно вже слухаючи «Нірвану» та «Гадюкіних».

Льоша кілька років тому для себе вирішив, що за можливості буде на боці закону. Навіть хабарів або