Аномалія: Роман

By Ерве Ле Телльє

Роман відзначено Гонкурівською премією 2020.
Роман «Аномалія» миттю став феноменом світової літератури. Запаморочливий, хитросплетений сюжет поєднує в собі детектив, філософську прозу, наукову фантастику та трилер. Якими б ми стали, якби мали змогу зробити інший вибір? Розкрили таємницю, розірвали стосунки, написали цю книжку? Пасажири рейсу 006 авіакомпанії Air France отримали шанс про це дізнатися. Всі вони жили подвійним життям, коли сідали на літак: Блейк, поважний сім’янин і вбивця за контрактом; Слімбой, нігерійський рок-співак, який приховує, що він гей; Віктор Мізель, визнаний критиками, але нікому не зрозумілий письменник, який раптово опинився на піку слави... Готуючись до посадки, літак потрапляє в зону турбулентності й виринає по інший бік реальності, нібито абсолютно знайомої, та водночас дивної. 
У своєму найамбітнішому творі Ерве Ле Телльє поєднав стилі високої й популярної літератури, вишуканої критики і тонкого гумору, спонукаючи читачів замислитись над тим, ким вони є і ким би могли бути.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: May 29, 2022
• ISBN: 9789666880829

Book preview

І

Чорний, як небо

(березень–червень 2021 року)

Є одна неймовірна річ, яка

була завжди вища за розум, знання і

навіть за геній, — це нерозуміння.

Віктор Мізель, «Аномалія»

БЛЕЙК

Найпростіша річ — це когось убити. До того треба вистежувати, пасти, міркувати, кумекати, а потрібної миті — кидатися сторчголов. Саме так — сторчголов! Треба докласти зусиль, аби всесвіт звузився — до дула рушниці чи леза кинджала. Оце й усе. І не варто ставити запитання, не варто віддаватися своїй люті, слідувати якомусь протоколу або методі. Блейкові все це відомо — причому відомо так давно, що він і забув, відколи це знає. Та коли знаєш це, решта приходить сама собою.

Своє життя Блейк будує на смерті інших. І, будь ласка, не треба моралі. Хочете поговорити про етику — Блейк відповість статистикою. Адже (і Блейк одразу хотів би перепросити за ці слова) коли міністр охорони здоров’я скорочує бюджет, відмовляє десь у томографі, десь у додатковому лікарі, десь у реанімаційному відділенні, то навряд чи міністр усвідомлює, що відбирає життя у людей. Авжеж, відмовка відома: відповідальний — не винний. З Блейком усе навпаки. Зрештою, виправдовуватись він не збирається — до біса дурні сентименти!

Вбивати — не покликання, а дар. Якщо хочете — стан душі. Блейкові одинадцять років, його ще не звати Блейком. Він сидить поруч із мамою у «Пежо», вони мчать по шосе неподалік від Бордо. Швидкість нібито невисока, та ось дорогу переходить пес, від удару їхнє авто відхиляється злегка, мама волає, тисне на гальма, мабуть, тисне занадто сильно, авто робить зиґзаґ, глухне двигун. О Господи, синку, лишайся в машині! О Господи, тільки не виходь із машини! Та Блейк не слухається, йде за мамою. Він бачить сірого коллі, від удару гортань вилетіла з горла, з рани на шосе тихо струмує кров, але собака не мертвий, він ледь чутно стогне, рюмсає, мов немовля. Мама бігає, мов очманіла, вона панікує, очима шукає Блейка, щось без упину бурмоче, збирається викликати швидку. Мамо, це ж пес! Це просто собака! Коллі конає на асфальті, його покручене тіло стискається у неприродній позі, підстрибує у судомах і слабшає — пес агонізує на очах у Блейка, а він із цікавістю спостерігає за тим, як життя залишає тварину. От і все. Хлопчик удає смуток (так, як він уявляє смуток), щоб не тривожити маму, та насправді він не відчуває нічого. Тим часом мама кам’яніє перед трупом пса. Блейк непокоїться, смикає її за рукав: мамо, ходімо! Нащо ти тут стовбичиш, адже він помер. Ходімо! Я ж запізнюся на матч!

Вбивати — це означає й певні уміння. Блейк усвідомлює, що має все необхідне, коли дядько Шарль бере його на полювання. Три постріли, три зайці — без сумніву, дар. Він швидко цілиться, точно влучає, адаптується до найгірших моделей зброї, до найбільш розладнаних рушниць. На сільських ярмарках йому від дівчат проходу немає. Гей! Будь ласка! Я хочу жирафу, слона, «Нінтендо»! Та ти крутий! Давай, іще раз! І Блейк обдаровує всіх плюшевими іграшками та ігровими приставками, він перетворюється на ходячий кошмар ярмаркових тирів — і зрештою вирішує стріляти на самоті. Блейк дуже цінує досвід, отриманий від дядька Шарля: він вчиться перерізувати горлянки сарнам і тельбушити зайців. І не вигадуйте: він не отримує задоволення від убивства — він просто добиває поранену тварину. Він же не мерзота якась! Блейкові до вподоби техніка, вправність, якою він оволодіває, тренуючись.

Блейкові двадцять років, і під своїм ну дуже французьким іменем — Ліповскі, або Фарсаті, або Мартен — він записаний до школи готельного бізнесу в мініатюрному містечку серед Альп. Ви нічого такого не подумайте, це не сліпий випадок, адже вибір у Блейка був широкий — він захоплювався електронікою, програмуванням, легко вивчав мови, скажімо, у випадку з англійською йому було достатньо тримісячного стажування в «Lang’s» у Лондоні, щоб говорити практично без акценту. Та найдужче Блейкові подобається готувати, тож коли є вільний час, він складає рецепти — і тоді час тече неквапно, хай навіть на кухні завжди знайдеться термінова справа: упродовж секунд, тривалих, мов вічність, спостерігати за тим, як масло тане на пательні, нарубати білу цибулю, чаклувати над суфле… Блейк любить аромати, обожнює спеції, йому кортить єднати барви й смаки в одній тарілці. Справді, він міг би бути найкращим учнем у школі, але ж… дідько, Ліповскі! Або Фарсаті, або Мартен, як вас там! Не завадило б бути люб’язнішим із клієнтами! Це ж обслуговування, Ліповскі! Чуєте? Обслуговування!   

Якось увечері в барі один тип напідпитку заявив, що хотів би вбити негідника. Певно, він мав на це серйозні підстави — щось пов’язане з роботою або жінкою, — та Блейкові було начхати.

— Зробиш? За грубі гроші — зробиш, кажи?!

— Бозна-що, — зауважив Блейк. — Справді, хлопче: верзеш бозна-що!

— Я заплачу. Добре заплачу.

У сумі, яку він пропонує, аж три нулі. Блейк аж лягає від сміху.

— Та ти жартуєш?!

Блейк повільно п’є, насолоджується моментом. А бідолаха всім тілом лежить на стійці бару. Блейк його смикає.

— Слухай сюди! Я знаю того, хто це може зробити. За вдвічі більшу ціну. Я з ним ніколи не бачився особисто. Завтра я тобі повідомлю, як з ним зв’язатися. Але після цього ніколи не хочу нічого про це навіть чути. Ти зрозумів?

Тієї ночі Блейк вигадав Блейка. Насамперед з поваги до Вільяма Блейка, якого читав після фільму «Червоний дракон» з Ентоні Гопкінсом; а ще через свою улюблену поезію: «І я стрибнув у цей бентежний світ — Безсилий, голий, галасливий, / Достоту демон, що ховається в імлі…» А ще це ім’я насичене значеннями: black і lake — «чорний» і «озеро».

І вже наступного дня на північноамериканському сервері з’являється електронна адреса такого собі blake.mick.22, створена в одному женевському інтернет-клубі. Блейк за готівку купує у незнайомого типа вживаний ноутбук, озброюється старенькою «Нокією» і карткою без угоди, фотоапаратом і потужним об’єктивом. Після чого помічник кухаря дає новоспеченому клієнтові контакт «Блейка» («Не можу гарантувати, що це ще дійсна адреса») — і чекає. Через три дні тип із бару надсилає Блейкові плутане послання — вочевидь, він остерігається. Ставить забагато запитань. Шукає тріщини в панцирі. Між листами часом минає більше доби. Блейк розпитує про ціль, пояснює логістику, пише про «доставку» — зрештою, ці обережні деталі заспокоюють «клієнта». Вони домовляються, Блейк просить п’ятдесят відсотків авансу — а це вже чотири нулі. А коли тип зауважує, що волів би, щоб смерть здавалася природною, Блейк подвоює суму і вимагає місяць часу. Нарешті переконавшись, що має справу з професіоналом, «клієнт» погоджується на всі умови.

Це його перший раз — тож Блейк не квапиться. Він уже став кмітливим, обережним і неймовірно вигадливим. Не дивно — він бачив стільки стрічок! Складно уявити, наскільки наймані вбивці зобов’язані голлівудським сценаристам. З самого початку своєї «кар’єри» гроші від замовника та інформацію щодо угоди Блейк отримуватиме в пакеті, залишеному у вказаному ним місці: в автобусі, забігайлівці, на будівництві, в урні чи парку. Він уникатиме надто ізольованих місць, де видно тільки його, та надто людних місцин, де важко когось відшукати очима. Він завжди приходитиме за багато годин до умовленого часу — оглядатиме все довкола. Обов’язково носитиме рукавички, каптур, кашкет, окуляри, фарбуватиме собі волосся, привчить себе до перук, втягуватиме щоки — і надиматиме їх, а ще збере десятки автомобільних номерів із різних країн. З часом Блейк навчиться метати ніж — оборотним методом half-spin або full-spin¹ залежно від відстані, збирати бомби, видобувати смертельну отруту з медузи; він за кілька секунд збиратиме і розбиратиме дев’ятиміліметровий «Браунінґ» та револьвер «Glock 43»; платити собі він примусить біткоїнами — і за біткоїни купуватиме зброю, адже відстежити криптовалюту не можна. Сайт свій він створить у «тіньовій мережі» і завиграшки вправлятиметься з даркнетом. Адже у мережі є посібники абсолютно з усього! Варто лише пошукати.   

Отже, ціль. Чоловік, під п’ятдесят. Блейк отримує фото, ім’я — і все ж вирішує назвати його Кеном. Атож, як дружка Барбі. Вибір нібито вдалий: реального життя у Кена немає.

Кен мешкає сам — і це вже добрий початок (думає Блейк), адже одружений чоловік з трьома дітлахами є вкрай незручним варіантом: на слушну нагоду слід довго чекати. В такому віці невеликий вибір природної смерті: автокатастрофа, витік газу, серцевий напад чи випадкове падіння. І все. Перерізати гальма — для цього Блейкові ще бракує знань, та й ціанід нема де взяти, щоб викликати зупинку серця; а щодо газу, то він не почувається впевнено. Що ж, хай буде падіння. За статистикою, за рік від цього гине десять тисяч осіб. Звісно, це переважно люди літнього віку — але це його не зупинить. На щастя, Кен не спортивної статури, тож битись не доведеться.

Кен мешкає у великій квартирі на першому поверсі у прибудові до великого будинку в містечку Аннемас на сході Франції. Три тижні Блейк спостерігає за ним і складає план. Коштом авансу купує старенький фургон «Рено», сяк-так його облаштовує, встановлює крісло, матрац, додатковий акумулятор для освітлення — і чигає на стоянці, що височіє над будинком. Звідти він може буквально пірнути в помешкання. Щодня Кен виходить о пів на дев’яту, переходить кордон із Швейцарією і повертається з роботи о дев’ятнадцятій. По вихідних до нього іноді приходить жінка — викладачка французької у Бонневілі, яка мешкає в кількох кроках від нього. Вівторок — день, який найлегше передбачити. Кен повертається раніше, відразу виходить і йде до спортзалу, повертається за дві години, близько двадцяти хвилин проводить у ванній кімнаті, потім вечеряє перед телевізором, куняє перед комп’ютером — і йде спати. Не дивно, що вибір падає на вечір вівторка. Блейк шле клієнтові послання згідно з умовленим кодом: «У понеділок о двадцятій?» Днем менше, двома годинами менше. Так замовник матиме алібі на двадцять другу годину вівторка. 

За тиждень до призначеного дня Блейк замовляє Кенові піцу. Кур'єр дзвонить у двері, Кен відчиняє одразу, сперечається, дивується — і кур'єр, з’ївши облизня, повертається із товаром. Тепер Блейкові зрозуміло все.

Наступного вівторка він піднімається на ґанок з коробкою, кілька секунд оглядає безлюдну вулицю, взуває нековзкі калоші, перевіряє рукавички, вагається мить — і дзвонить у двері саме тоді, коли Кен виходить із душу. Кен у халаті відчиняє, зітхає, побачивши піцу й кур’єра. Та він і слова не встигає сказати, як порожня коробка падає і Блейк притуляє до його грудей два електрошокери. Від удару струму Кен опускається на коліна. Блейк не відстає і продовжує тиснути на груди, доки Кен не перестає смикатися. Згідно з інструкцією — вісім мільйонів вольт. Блейк спробував один шокер на собі — і мало не втратив свідомість. Він тягне Кена, який стогне і пускає слину, до ванни, на всякий випадок іще раз б’є його струмом і одним різким рухом, зі страшною жорстокістю (він десятки разів повторював цей рух з кокосовими горіхами) обома руками хапає голову Кена, піднімає її за скроні і щосили опускає: череп розлітається на шматки, від ванни відбивається шматок фарби. Миттю все заливає липка кров, яскрава, мов лак для нігтів, вона тхне гарячим залізом, щелепа Кена відвалюється, він по-дурному вирячує очі і втуплюється у стелю. Блейк дивиться під халат — шокери не залишили жодних слідів. Тоді він кладе тіло якомога природніше, відповідно до вірогідної траєкторії падіння після трагічного запаморочення у ванній.

І коли Блейк підводиться, щоб з тріумфом озирнути своє бездоганне творіння, його охоплює страшенне бажання посцяти. Таке Блейкові на думку не спадало. Адже у фільмах убивці не задовольняють цю потребу. Нужда тисне так сильно, що виникає думка набурити в раковину, хай навіть і доведеться ретельно все потім прибрати. Та якщо трапляться фараони хоч з дрібкою клепки — чи принаймні з уявленням про системне розслідування, — то обов’язково знайдуть ДНК. Обов’язково! Принаймні так вважає Блейк. Тож, незважаючи на скарги сечового міхура, він, скривившись, слідує плану. Бере мило, міцно притискає його до п’яти Кена, залишає мильний слід на долівці, потім жбурляє в напрямку ймовірного падіння: мило відскакує від стіни й опиняється під унітазом. Чудово! Слідчий зрадіє, коли знайде його, — щира радість завадить холодному розумові. Блейк ставить температуру душу на максимум, відкриває воду, направляє струмінь на обличчя і торс жертви, старанно уникаючи контакту з окропом, і виходить із ванної. 

Блейк хутко кидається до вікна, запинає штори, востаннє оглядає кімнату. Ніщо нібито не вказує, що тіло кілька метрів тягнули, а на підлозі тим часом поступово збільшується рожева калюжа. Комп’ютер увімкнутий, на екрані — картинки з англійськими газонами та квітучими клумбами. Еге ж, Кен знався на рослинах. Блейк виходить з будинку, знімає рукавички, спокійно прямує до залишеного за двісті метрів мопеда. Він рушає, проїжджає близько кілометра, зупиняється, дзюрить. Нарешті! Дідько, на ньому й досі чорні калоші!

Через два дні стурбований колега повідомляє поліцію про зникнення Кена — і з’ясовується, що Семюел Тадлер загинув унаслідок нещасного випадку. Того ж дня Блейк отримує бабло.

Все це було страшенно давно. Відтоді Блейк веде подвійне життя. У першій версії він невидимий, носить десятки імен і стільки ж прізвищ, має відповідні паспорти різних держав і навіть справжні біометричні документи — атож, це простіше, ніж ви гадаєте. У другій версії його звати Джо, він на відстані керує солідною паризькою компанією з доставки на дім вегетаріанських страв, має філіали в Бордо і Ліоні, а нині — навіть у Берліні й Нью-Йорку. Флорі, його компаньйонці — а за сумісництвом і дружині, — та їхнім двом діткам не подобається, що він весь час подорожує, іноді надто довго. Вони мають рацію.

*

21 березня 2021 року

Квог, штат Нью-Йорк

Блейк у відрядженні. Він біжить під мрячкою вогким піском. Довге біляве волосся, бандана, чорні окуляри, жовто-блакитне трико — середньостатистичний спортсмен. Десять днів тому він прибув до Нью-Йорка з австралійським паспортом. Переліт через океан був таким важким, що він уже прощався з життям, щиро вірячи, що Небо зводить з ним порахунки за всі минулі криваві угоди. Навіть білява перука зрадницьки сповзала у цій нескінченній небесній дірі. І ось уже три дні, як він пробігає три кілометри пляжем у селищі Квог під сірими небесами, минаючи хати за десять мільйонів доларів кожна. Авжеж, не менше! Дюни цивілізували, вулицю охрестили Дюн-Роуд — куди простіше? — насадили сосен і очерету, щоб уберегти кожну віллу від сусідських заздрощів і щоб кожному власникові здавалося, ніби океан у його повному розпорядженні. Блейк біжить неквапно, обережно і раптом — як і щодня у цей самий час — натрапляє на дивовижну пласку віллу, облицьовану великими дошками секвої, із здоровенними вікнами, з терасою, яка широкими сходами збігає аж до моря. Блейк зупиняється. Видихає поволі, удвоє згинається, ніби від болю в боці, і (як і щодня) піднімає голову й махає рукою повнуватому чоловічкові під п’ятдесят, що смакує кавою під навісом, опершись на балюстраду. Поруч із ним — високий молодий брюнет. Він тримається трохи далі, прихилившись до дерев’яної стіни, вигляд має стурбований, видивляється щось на березі. Ледве помітно з-під куртки випирає невидима кобура. Правша. Вдруге за цей тиждень Блейк, усміхаючись, підходить до них, піднімається піщаною стежкою поміж трав і дроку. 

Точно виміряними рухами Блейк потягується, позіхає, виймає з наплічника рушник, витирає обличчя, потім виймає фляжку, робить великий ковток холодного чаю. І чекає, коли літній чоловік зверне на нього увагу.

— Дене, вітання. Як справи?

— Вітаю, Френку, — коротко кидає Ден (він же Блейк), відсапуючись і кривлячись, мов від судом.

— Невдалий час для пробіжки, — зауважує чоловік. З моменту їхньої першої зустрічі тиждень тому він відпускає сиві вусики і борідку.

— Днина гидка, авжеж, — погоджується Блейк, зупиняючись за п’ять метрів від них.

— Я зранку дивився курс акцій «Оракл» і думав про вас.

— Краще не згадуйте. Знаєте, Френку, що я думаю про кілька наступних днів?

— Ану, поділіться.

Блейк обережно складає рушник, кладе до наплічника, так само дбайливо вкладає туди свою фляжку — і блискавично виймає зброю. Спершу поцілює в молодика. Тричі. Той падає навзнак, перекидається через лавку. Потім Блейк тричі стріляє у приголомшеного Френка, який тремтить від переляку, падає на коліна і зрештою осідає на балюстраді. Щоразу два постріли в груди і один між очей. За секунду — шість пострілів мовчазним «P226», зрештою, ревіння хвиль і так поглинуло б звук. Що ж, виконано ще одну угоду. Результат — бездоганний. Легка рука — і сто тисяч доларів у кишені.

Блейк повертає «Зіґ Зауер» до наплічника, збирає в піску шість гільз, скрушно зітхає, кидаючи погляд на охоронця. Знову хтось перехопив звичайного хлопця з паркінґу, навчав його два місяці — і кинув у жорстоку реальність. Якби цей бідолаха вправно виконував свою роботу, то мав би донести до своїх босів ім’я Дена, надати зроблене здалеку його фото, поцікавитись назвою згаданої Деном компанії «Оракл» — і вони б заспокоїли його, знайшовши такого собі Дена Мітчелла, заступника директора з логістики у відділенні «Оракл» у Нью-Джерсі, блондина з довгим волоссям, зовні дуже подібного до Блейка; варто сказати, що останній вивчив чимало сайтів, перш ніж знайшов годящу копію себе серед сотень інших мармиз.

Блейк біжить собі далі. Дощ ряснішає, змиває його сліди. Орендована «Тойота» чекає за двісті метрів, знак цілком відповідає знакові на такій самій машині, яку він помітив тиждень тому на вулицях Брукліна. Уже через п’ять годин він сідає на літак до Лондона, далі — під іншим іменем — на потяг «Євростар» до Парижа. Добре було б, аби політ був не таким складним, ніж попередній — Париж–Нью-Йорк — десять днів тому.

Блейк став професіоналом, бажання напрудити в нього вже не виникає.

*

Неділя, 27 червня 2021 року, 11:43

Париж, Латинський квартал

Знайти Блейка можна, запитавши про нього у барі на розі вулиці Сени, де подають найкращу каву у кварталі Сен-Жермен. Добра кава. На думку Блейка — перфектна, справжнє диво, народжене в тісному поєднанні чудових щойно обсмажених зерен із Нікараґуа і тонкого помолу, очищеної і пом’якшеної води та кавоварки — у даному випадку чистенької доглянутої «Cimbali».

Відколи Блейк відкрив свій перший вегетаріанський ресторан на вулиці Де-Бюсі, поруч з Одеоном, то звик відпочивати тут. Коли все погано, краще переживати це на терасі в центрі Парижа. У кварталі всі його кличуть Джо або Джонатан, Джозеф, Джошуа. Навіть для підлеглих він Джо, і його ім’я ніде не фігурує, хіба що в реєстрі холдинґу, який офіційно володіє компанією. Блейк усе життя культивував таємничість і щодня переконується, що мав рацію.

Тут Блейк може підняти своє міцне забороло. Він робить покупки, забирає дітей зі школи, і вони з Флорою (відколи найняли управителя чотирма ресторанами) можуть навіть сходити до театру або в кіно. Банальне життя, де є місце навіть подряпинам: коли Матильда грається з поні, через недогляд батька вона розбиває брову об дверцята стайні.

Ці дві особистості нічим не пов’язані. Джо і Флора виплачують кредит за миле помешкання за два кроки від Люксембурзького саду; Блейк два роки тому за готівку придбав двокімнатну квартиру поруч з Північним вокзалом у розкішному будинку на вулиці Лафайєт — вікна і двері броньовані, достоту сейф. Усі зручності оплачує юридична особа, щороку інша — це нескладно, адже її не існує. Обережність іще нікому не заважала.

Отже, Блейк смакує кавою — ні цукру, ні тривоги. Читає книжку, яку порадила Флора; він не зміг зізнатися їй, що у березні минулого року зустрів автора у літаку з Парижа до Нью-Йорка. Опівдні Флора відвезла Квентина і Матильду до своїх батьків. Блейк підігріває обід, адже ще вранці призначив зустріч на третю: вчора ввечері прийшла нова угода. Справа проста, гонорар високий, клієнт нетерплячий. Слід заскочити на вулицю Лафайєт і перебратися — як завжди. За тридцять метрів звідси за ним спостерігає чоловік у капюшоні і з закритим обличчям…

ВІКТОР МІЗЕЛЬ

Вікторові Мізелю шарму не бракує. З роками кутасте обличчя набуло м’якших форм, а жорстке волосся, римський ніс і смаглява шкіра викликають у пам’яті портрет Кафки — моцного Кафки, якому вдалося неушкодженим переступити сорокарічну межу. Віктор Мізель має велике довгасте тіло, певною мірою ще струнке, хоча й погладшав місцями від сидячої роботи.

Справа в тому, що Віктор пише. На жаль, незважаючи на схвальний прийом критиками його двох романів — «Гори прийдуть по нас» і «Провальна партія в шахи», — незважаючи на отриману дуже паризьку літературну премію (щоправда, це одна з тих відзнак, які не викликають жодних емоцій), продажі його творів ніколи не перевищували кількох тисяч примірників. Тож Віктор Мізель переконав себе у трагічності ситуації і в тому, що розчарування — повна протилежність невдачі.

Йому сорок три роки, п’ятнадцять з яких він присвятив письму, і вузький літературний світик здається йому потягом, у якому вирує карнавал: шахраї без квитків за допомогою своїх спільників — безсилих диспетчерів — силою видряпують собі місця у першому класі, а скромні генії лишаються на пероні; втім, Віктор Мізель не сміє ставити себе в один ряд з представниками цього майже вимерлого виду. Та він не журиться — зрештою, Віктор перестав турбуватись про це, він звик висиджувати годинами на книжкових ярмарках, підписуючи лише кілька примірників книжки; і коли провал когось із братів по перу залишає його сусіда по столику на самоті, зав’язується приємна розмова. Мізель, який часом здається відсутнім і неуважним, попри все має репутацію людини з почуттям гумору. Та хіба людина зі справжнім почуттям гумору не проживає життя «попри все»?

Заробляє Мізель на перекладах. З англійської, російської та польської мов — останньою бабуся розмовляла з ним усе його дитинство. Він переклав Владіміра Одоєвського та Ніколая Лєскова — авторів позаминулого століття, яких давно ніхто не читає. Доводилось Мізелю і займатися казна-чим, наприклад (на замовлення одного фестивалю), перетлумачити «В очікуванні Ґодо» мовою клінґонів — жорстоких прибульців із серіалу «Зоряний шлях». Аби не осоромитися перед своїм менеджером у банку, перекладає Віктор і розважальні англосаксонські бестселери, які зводять літературу до рівня дрібних витребеньок. Перекладацький фах відкриває перед Мізелем