Люди як боги

By Герберт Велз

«Люди як боги» (англ. Men Like Gods) — науково-фантастичний роман Герберта Велза про цивілізацію людей на планеті, що називається «Утопія» у паралельному світі, куди випадково потрапляють декілька англійців. Показано соціальний устрій і технологічні досягнення людей, що збудували в Утопії ноократичне суспільство. Роман написаний і вперше опублікований в 1923 році.

Дія починається в Англії в 20-х роках XX століття. Втомлений робочими буднями, сім'єю і безпросвітною нудьгою містер Барнстейпл вирішує відпочити в самотній подорожі, але несподівано потрапляє куди далі, ніж в сусіднє містечко. Контакт англійців 1920-х рр з іншою цивілізацією з усіма її проблемами й розповідь про новий суспільний устрій — основа сюжету. Нашестя чужинців дорого обходиться цьому світу — крім культурної зніяковілості розумів, англійці занесли ще й смертоносний вірус.

• Language: Українська мова
• Publisher: MM Publishing
• Release date: Feb 28, 2021
• ISBN: 9789669755223

Book preview

I

Нашестя землян

Planets

I Пан Барнстейпл їде відпочити

§ 1

Пан Барнстейпл відчув, що нагально потребує відпочинку, хоч він не мав ні з ким, ні куди вибратися. Перепрацювався він. І втомився від своєї домівки.

Бувши чоловіком з міцною прив'язаністю до людей, пан Барнстейпл так сильно любив своїх рідних, що знав їх усіх напам’ять, і коли чувся змордованим, то вони йому страшенно допікали. Його три сини дорослішали і, здавалося, щодня ставали довготелесішими та більшими; вони гепалися в крісла, куди він щойно збирався сісти; вони докучали безперервними звуками піяноли (Піянола – механічний різновид піаніно, здатного грати самостійно); наповнювали дім вересками, несамовито реготали з жартів, яких ніхто не просив розповідати; втручалися в його невинне підстаркувате залицяння, що й досі було однією з головних його потіх у цій долині смутку; перемагали його у грі в теніс; грайливо билися на сходовій клітці та з неймовірним гуркотом по двоє чи по троє котилися донизу. Їхні шапки були всюди. Вони спізнювалися на сніданок. Щовечора вони влягалися спати з громовим галасом: Бах, бах, бабах!, а їхній матері це начебто подобалося. На них усіх йшло чимало грошей, а вони безтурботно не зважали на те, що ціни зростають, а платня пана Барнстейпла – ні. Тож коли він за їжею висловлював декілька очевидних істин про пана Ллойда Джорджа (Дейвід Ллойд Джордж (англ. David Lloyd George, 1863–1945) – державний і політичний діяч Великої Британії, лідер ліберальної партії, прем’єр-міністр (1916–1922)) чи робив найменші спроби заговорити про щось серйозне, а не лише правити пустопорожні застільні теревені, то вони зухвало пускали це повз вуха...

Хай там як, але це видавалося зухвалим.

Панові Барнстейплу страшенно хотілося втекти від своєї сім’ї туди, де він міг би думати про них з тихенькою гордістю та теплотою, і щоб жінка й діти ніяк йому не набридали...

І йому також хотілося втекти на якийсь час від пана Піві. Ходити вулицями стало для нього мукою, він не хотів більше бачити ні газет, ані афіш. Він був одержимим острахом якогось фінансового чи економічного краху, проти якого світова війна здаватиметься нічим іншим, як випадковою катастрофою. Це все тому', що він був редактором відділу та повірником у Лібералі – відомому оповіснику найдепресивніших аспектів передової думки, де незмінний песимізм власника газети, пана Піві, заражав його дедалі більше. Раніше можна було чинити хоч якийсь опір панові Піві, нишком жартуючи з колегами над його похмурістю, проте тепер працівників у редакції більше не було: пан Піві звільнив їх усіх під час припадку фінансового розпачу. По суті, тепер для Ліберала регулярно писали лише пан Барнстейпл та пан Піві. Тож пан Піві міг розважати душу на панові Барнстейплу донесхочу. Глибоко запихаючи руки в кишені штанів, пан Піві згорблено сидів у своєму редакторському кріслі й похмуро оцінював стан речей у світі, інколи не замовкаючи дві години поспіль. Пан Барнстейпл по натурі був схильний смиренно надіятись на краще й вірити в прогрес, однак пан Піві непохитно вважав, що віра в прогрес ось уже шість років як застаріла, і що остання надія лібералізму – це швидкий прихід якого-небудь хорошого Судного дня. І, закінчивши тим, що працівники – коли тут ще вони були – зазвичай називали його щотижневим нетравленням, пан Піві йшов собі і залишав пана Барнстейпла збирати докупи решту матеріалу для газети на наступний тиждень.

Навіть у звичайні часи було нелегко терпіти товариство пана Піві; а тут і часи були аж ніяк не звичайні, відбувалося стільки прикрих подій, що всі його меланхолійні передчуття ставали занадто вже можливими. Цілий місяць у вугільній промисловості тривав локаут (Локaут – тимчасова зупинка роботи (або суттєве скорочення обсягів виробництва) підприємства роботодавцем, поєднане з припиненням виплати зарплати працівникам) і здавалося, що він віщує економічну загибель Англії; кожен ранок приносив нові вісті про бунти в Ірландії, що їх не можна було ні пробачити, ні забути; тривала посуха загрожувала занапастити урожаї по всьому світу; Ліга Націй, що від неї пан Барнстейпл чекав величезних звершень у славетні дні президента Вілсона (Томас Вудро Вілсон (англ. Thomas Woodrow Wilson, 1856–1924) – 28-ий президент США (1913–1921). Лауреат Нобелівської премії миру 1919 року, присудженої за миротворчі зусилля), виявилася жалюгідним самовдоволеним пустим місцем; скрізь конфлікти, скрізь безумство; сім восьмих світу, здавалося, стрімголов наближалися до хронічного безладу та соціального занепаду. Навіть без пана Піві було досить важко сподіватися на оптимістичне майбутнє перед лицем таких фактів.

Єство пана Барнстейпла, правду кажучи, помалу переставало продукувати надію, а для таких, як він, надія – це той насущний фермент, без якого неможливо перетравлювати життя. Він зажди сподівався на лібералізм і його благородні зусилля, але тепер, хоч-не-хоч, починав думати, що лібералізм здатний лише запихати руки в кишені, згорблено сидіти в кріслі та дратівливо бурчати з приводу діяльності людей менш шляхетних, однак енергійніших, і чиї чвари неминуче погублять світ.

Відтепер пан Барнстейпл днями й ночами журився здебільшого за долю світу. А вночі навіть більше, ніж удень, бо в нього починалося безсоння. А ще його переслідувало відчайдушне прагнення випустити повністю свій номер Ліберала, переробити його після того, як пан Піві піде: викинути всі занепадницькі й жалюгідні статті, все пустопорожнє глузування з тих чи тих помилок, зловтішне смакування жорстокостей і нещасть, роздування простих, природних людських проступків пана Ллойда Джорджа, викинути звернення до лорда Ґрея (Лорд Едвард Ґрей (англ. Edward Grey, 1862–1933) – державний діяч Британської ліберальної партії), лорда Роберта Сесила (Роберт Сесил (англ. Robert Cecil, 1864–1958) – британський юрист, парламентський, громадський і державний діяч, активний працівник та ідеолог Ліги Націй, довголітній представник Великої Британії в Раді Ліги, лауреат Нобелівської премії миру 1937 року, врученої йому за заслуги перед Лігою Націй), Лорда Ленсдауна (Лорд Ленсдаун (англ. Lord Lansdowne, 1845–1927) – колишній генерал-губернатор Канади, віце-король Індії, військовий міністр, міністр закордонних справ, член однієї з найстаріших дворянських сімей Британії), Папи, королеви Ен (Ен Стюарт (англ. Anna Stuart, 1665–1714) – з 1702 року королева Англії, Шотландії (після їх об’єднання 1707 року – Великої Британії) та Ірландії, дочка Джейкоба II і Ен Гайд. Під час її врядування виграно війну з Іспанією, герцог Малборо переміг біля Бліндгайма, Мальплаке тощо, відбулося об’єднання англійського і шотландського парламентів у 1707 р.) чи імператора Фрідріха Барбароси (Фрідріх Барбароса (англ. Frederick Barbarossa, 1122–1190) – правитель Священної Римської імперії (1155–1190), король Німеччини (1152–1190), герцог Швабії (1147–1190) з династії Гогенштауфенів) (адресат змінювався щотижня), щоб той воскрес, озвучив і втілив юні сподівання відродженого світу, а замість того всього присвятити номер Утопії! Сказати враженим читачам Ліберала: Ось те, що треба зробити! Ось те, що ми збираємося робити! А яким ударом це стало б для пана Піві, коли він читав би газету в неділю за сніданком! Хоч раз у житті від зачудування в нього виділиться досить шлункового соку, щоб перетравити цю страву!

А втім, це така незбутня мрія. Вдома його чекали три молоді Барнстейпли, що потребували путнього початку самостійного життя, і на це треба було зважати. Хай якою гарною ця мрія не була б, пан Барнстейпл мав дуже неприємне відчуття, що йому забракне клепок утнути таку штуку. Так чи інак він усе зіпсує...

Можна вскочити з вогню та й у полум’я. Ліберал була сумовитою, занепадницькою, гидкою газетою, але принаймні її не можна було назвати ні впливовою, ні злобливою.

Та все ж, щоб уникнути такого катастрофічного вибуху, пан Барнстейпл нагально потребував відпочити певний час від пана Піві. Він і так уже раз чи двічі заперечив йому. Сварка могла зчинитися будь-якої миті. І першим кроком до відпочинку від пана Піві мав стати візит до лікаря. Тож пан Барнстейпл пішов до лікаря.

– Мої нерви розхитуються дедалі дужче, – сказав пан Барнстейпл. – Я почую себе страшенним неврастеніком.

– Ви страждаєте від неврастенії, – відповів лікар.

– Я жахаюся своєї щоденної роботи.

– Вам слід відпочити.

– Гадаєте мені потрібно змінити оточення?

– Змінити все, що тільки можна змінити.

– Можете порадити, куди я міг би поїхати відпочити?

– А куди ви хотіли б податися?

– Та нікуди конкретно. Я гадав, Ви могли б порадити...

– Якщо вподобаєте собі якусь місцину, то виберіться туди. Проте в жодному разі не примушуйте себе негайно піддатися поривові.

Пан Барнстейпл заплатив лікареві гінею, і, озброєний цими вказівками, приготувався чекати відповідної нагоди, щоб оповістити пана Піві про свою хворобу й про те, що йому потрібен відпочинок.

---

§ 2

Якийсь час майбутній відпочинок залишався лише новим доповненням до й так надмірного тягаря тривог пана Барнстейпла. Наважитися від’їхати означало зіткнутися віч-на-віч із трьома очевидно нездоланними труднощами: яким чином поїхати?, куди?, а що пан Барнстейпл був одним з тих, кому досить швидко набридає власне товариство, то і з ким? Відверта згорьованість, що віднедавна стала звичним виразом на обличчі пана Барнстейпла, тепер потихеньку змінювалася помітним блиском прихованого задуму. Проте ніхто особливо й не стежив за виразами обличчя пана Барнстейпла.

Йому було цілком зрозуміло одне: ані слова про відпочинокк не повинно прозвучати вдома. Щойно пані Барнстейпл почує про це, то достеменно відомо, що станеться. Вона з обізнаною відданістю візьметься всім заправляти. "Тобі треба як слід відпочити! – скаже вона. Потім вибере якийсь віддалений і дорогий курорт у Корнволі, Шотландії чи Бретані, накупить безліч речей для відпочинку, буде ненастанно збільшувати кількість пакунків, доки багаж від них не розпухне, і неминуче візьме з собою синів. Вона, мабуть, умовить одну чи кілька компаній знайомих приїхати туди ж, щоб оживити відпочинок". І якщо вони поїдуть, то напевне прихоплять із собою найгірші сторони своїх вдач, що з часом наганятимуть невпинну нудьгу. Ніяких цікавих розмов, лише купа силуваного сміху. Безкінечні ігри... Ні!

Та як чоловікові поїхати відпочити так, щоб його дружина про це не довідалася? Треба ж якось спакувати речі й непомітно винести їх з дому…

Найобнадійливішим у становищі пана Барнстейпла, на його ж таки погляд, було те, що він володів маленькою автівкою, якою користувався лише він сам. Зрозуміло, що в його таємних планах ця автівка мала відіграти значну роль. Вона, здавалося, пропонувала найпростіший спосіб для втечі; вона перетворювала можливу відповідь на запитання куди? з точної назви конкретного місця в те, що математики, здається, називають траєкторією. І в цьому маленькому звіряткові було щось таке компанійське, що хоч і незначною мірою, але все ж відповідало на запитання з ким? Це була двомісна автівка, знана в сім’ї як балійка, колменівська гірчиця (Колменз (англ. Colman’s) – британський виробник гірчиці та інших приправ) і жовте страхіття. За цими прізвиськами можна здогадатися, що це була низька відкрита автівка яскраво-жовтого кольору. Пан Барнстейпл їздив нею із Сайденгема до редакції, бо так він витрачав лише один галон бензину на тридцять три милі, а це було набагато дешевше, ніж сезонний квиток. Впродовж дня автівка стояла у дворі під вікнами редакції, а в Сайденгемі жила в шопі, єдиний ключ від якої мав пан Барнстейпл. Досі йому вдавалося завадити синам дістатися до автівки, щоб покататися чи розібрати на частини. Іноді пані Барнстейпл, відправляючись на закупи, змушувала чоловіка везти її до Сайденгема, проте вона недолюблювала автівку, бо та піддавала її стихіям, що вкривали її пилюкою та куйовдили зачіску. Все, що автівка уможливлювала, і все, що не уможливлювала, перетворювало її в найліпший засіб для жаданого відпочинку. І пан Барнстейпл дійсно любив їздити своєю автівкою. Кермував він поганенько, але дуже обережно; хоч вона іноді зупинялася й відмовлялася їхати далі, однак принаймні донині автівка не дозволяла собі того, що витворяла більшість речей у житті пана Барнстейпла, а саме — їхати просто на схід, коли він повертав кермо на захід. Тож вона давала йому таке приємне відчуття панування.

Зрештою, пан Барнстейпл вирішив усе дуже хутко. Добра можливість трапилася йому раптово. Щочетверга він бував у друкарні, і коли цього четверга він повернувся ввечері додому, то почув себе геть знесилено. Погода вперто залишалася спекотною й бездощовою і не ставала менш виснажливою від того, що посуха віщувала голод і страждання половині світу.

А сезон у Лондоні, витончений і насмішкуватий, був у повні: як на те пішло, то дурістю він перевершив навіть літо 1913 року – великого року танго, що у світлі пізніших подій пан Барнстейпл і досі вважав найнерозумнішим роком у всій історії людства. Стар (Стар (англ. Star) – лондонська газета) повідомляла звичну купу паскудних новин, що тулилися по краях спортивних і світських статтей, які займали найвидніше місце. Тривали бої між росіянами та поляками, а також в Ірландії, Малій Азії, на індійському кордоні та в Східному Сибіру. Сталися три звірячі убивства. Гірники й досі страйкували, і серед машинобудівників теж назрівала така загроза. У приміському потязі залишалися хіба стоячі місця й він рушав із запізненням на двадцять хвилин.

Вдома пан Барнстейпл знайшов записку від дружини. Її кузени з Вімблдона телеграфували, що несподівано з’явилася можливість побачити гру пані Ленґлен (Сюзен Ленґлен (англ. Suzanne Lenglen, 1899–1938) – французька тенісистка, що виграла 31 чемпіонський титул впродовж 1914–1926 рр.) і решти тенісних чемпіонів, тож вона поїхала туди з хлопцями й вернуться вони дуже пізно. Це значно покращить їхню гру, коли хлопці подивляться справжній першокласний теніс, – писала вона. Крім того, як пояснила дружина, в челяді сьогодні вільний вечір. Чи він не проти хоч раз побути вдома один? Кухарка залишить йому холодну вечерю до того, як піти.

Пан Барнстейп з покорою прочитав цю записку. Вечеряючи, він пробігся очима по отриманому китайським приятелем памфлетові, що розповідав, як японці свідомо знищують усе, що залишилося від китайської цивілізації та культури.

І лише коли пан Барнстейпл після вечері вмостився з люлькою в садочку позаду будинку, він раптом збагнув, щó для нього означає залишитися вдома одному.

Тут же він відчув раптовий приплив сил. Подзвонивши панові Піві, пан Барнстейпл повідомив його про висновок лікаря, пояснив, що саме зараз його від’їзд не вплине на стан справ у Лібералі, й отримав свої вакації. Відтак пішов до спальні, похапцем спакував найнеобхідніші речі у старий саквояж, зникнення якого навряд чи хтось скоро зауважить, і поставив його за сидіння в автівці. Після цього пан Барнстейпл довго писав дружині листа й потім дуже обережно поклав його в нагрудну кишеню піджака.

Коли він із цим закінчив, то закрив шопу й умостився в садочку на ослоні з люлькою та доброю, ґрунтовною книжкою про банкрутство в Європі, щоб мати якомога безневинніший вигляд, коли дружина й діти повернуться додому.

Ввечері він ніби між іншим сказав дружині, що, здається, останнім часом він страждає від неврастенії, і що він на завтра домовився поїхати до Лондона, аби порадитися з лікарем.

Пані Барнстейпл хотіла сама вибрати йому лікаря, але він позбувся того клопоту, заявивши, що з цього приводу йому слід зважити на думку пана Піві, а той наполегливо радив йому одного (того самого, якого він уже насправді відвідав). А коли пані Барнстейпл сказала, що, на її думку, їм усім слід добре відпочити, він лише буркнув щось собі під носа.

Так панові Барнстейплу вдалося вибратися з дому, прихопивши все необхідне для декількох тижнів відпочинку, не викликаючи того опору, який він не подолав би. Наступного ранку він вирушив у напрямку Лондона. Рух по шосе був жвавим і насиченим, та не таким, щоб створювати незручності, а жовте страхіття поводилося так гарно й мило, що його можна було перейменовувати на золоту надію. У Камбервелі він звернув на Камбервел-нью-роуд і зупинився біля пошти в кінці Воксгол-бридж-роуд. Пан Барнстейпл був наляканий і водночас сповнений радості від того, що робить. Він зайшов на пошту й надіслав дружині таку телеграму: Лікар Пейґен каже самота і відпочинок потрібні негайно тож їду з Озерного краю одужувати знаючи це взяв торбу і речі деталі в листі.

Потім, вийшовши на вулицю, він понишпорив

у кишені й витягнув листа, якого так ретельно писав напередодні, і кинув його в скриньку. Лист був навмисне написаний кривульками, що мали свідчити про гостру форму неврастенії. Лікар Пейґен, йшлося в ньому, наказав поспішно вирушити на відпочинок й запропонував йому поблукати північчю. Йому підуть на користь декілька днів, або й навіть тиждень, коли припиниться будь-яке листування. І щоб йому писали лише в разі, коли станеться щось погане. Відсутність новин – добра новина. Та й узагалі – все буде добре. Щойно він десь зупиниться на постій, то протелеграфує адресу, проте писати йому слід лише в разі нагальної потреби.

Після цього пан Барнстейпл повернувся за кермо з таким відчуттям свободи, якого не відчував, відколи вперше поїхав зі школи додому на літо. Він звернув на Велике Північне шосе, але завантаженість руху на Гайд-парк-корнері змусила поліціянта спрямувати його в напрямку Найтсбриджа, і згодом на роздоріжжі, де від Оксфордського шосе відгалужується Бат-роуд, дорогу йому перегородила фура й таки змусила повернути на Бат-роуд. Але це все не мало великого значення. Будь-яка дорога вела кудись геть, а на північ можна звернути й пізніше.

---

§ 3

День був безтурботним і сонячним, як і більшість днів великої посухи 1921 року. Однак зовсім не було задушливо. У повітрі навіть відчувалась якась свіжість, що змішувалася з настроєм пана Барнстейпла й запевняла, що попереду на нього чекають приємні пригоди. Надія знову повернулася до нього. Він знав, що цей шлях відведе його від буденності, хоч і близько не підозрював, як далеко. Це буде маленька приємна пригода – зупинитися в якомусь готелі й пообідати, а як йому набридне самотньо мандрувати далі, то він когось підбере по дорозі й поговорить собі. А підібрати когось буде надзвичайно легко, бо взагалі немає значення куди їхати, аби подалі від Сайденгема та редакції Ліберала.

Щойно він проїхав Слау, як його обігнав величезний сірий прогулянковий автомобіль. Пан Барнстейпл здригнувся й збочив трохи з дороги. Сіра автівка беззвучно обминула його, і хоч згідно з власним, дещо неточним спідометром, він їхав добрих двадцять сім миль за годину, автівка обігнала його за мить. В ній, зауважив він, сиділо троє чоловіків і одна пані. Вони всі сиділи випроставшись і озиралися так, начебто їх цікавило залишене позаду. Автівка промайнула так швидко, що пан Барнстейпл устиг лише розгледіти, що пані була променисто чарівна нештучною та безперечною вродою, а обличчя найближчого пана скидалося на ельфійське, проте постаріле.

Не встиг він опам’ятатися після цього обгону, як інша автівка, зі звуками, які міг би видавати доісторичний ящур, попередила його, що теж об’їжджатиме. Пан Барнстейпл любив, щоб його обганяли саме так. Через переговори. Він сповільнився, звільнив середину дороги й, запрошуючи, махнув рукою. Великий, лиснявий та хуткий лімузин скористався дозволом проїхати тридцятьма з гаком футами дороги праворуч від себе. У лімузині було досить багато багажу, та пан Барнстейпл побачив лише молодого пана з моноклем, що сидів поруч з водієм. За найближчим поворотом лімузин зник за прогулянковою автівкою.

Однак навіть змеханізована балійка не любить, коли сонячного ранку її отак пановито обганяють на вільній дорозі. Акселератор пана Барнстейпла пішов донизу, й він проїхав цей поворот на добрих десять миль швидше, ніж дозволяла його звична обережність. Дорога попереду виявилася досить безлюдною.

Аж надто безлюдною. Вона простягнулася перед ним десь на третину милі. Ліворуч – низький, добре підстрижений живопліт, за ним – розкидані дерева, рівненькі поля, далі – кілька маленьких хатинок, поодинокі тополі, а вдалині виднівся Віндзорський замок. Праворуч – теж рівненькі поля, невеличкий готель, а позаду – низькі лісисті пагорби. У цьому мирному краєвиді у вічі впадав лише рекламний щит якогось готелю на березі річки в Мейденгеді. Попереду у повітрі миготіло спекотне марево й крутилися два чи три крихітні вихори з пилу. І ніде жодного сліду сірої прогулянкової автівки чи лімузина.

Панові Барнстейплу знадобилося майже цілих дві секунди, щоб усвідомити всю дивовижність цього факту. Ні праворуч, ні ліворуч від шосе не було ніяких відгалужених доріг, куди могли б звернути ці автівки. Та якщо вони вже встигли щезнути з очей, то мусили мчати зі швидкістю двісті чи навіть триста миль на годину!

Пан Барнстейпл мав чудовий звичай зменшувати швидкість, коли розгублювався. Тож він і тепер сповільнився до п’ятнадцяти миль за годину, витріщаючись навколо з роззявленим ротом і шукаючи хоч якоїсь розгадки цього таємничого зникнення. Як би це не було дивно, та він не відчував, що на нього чигає яка-небудь небезпека.

Аж тут автівка наче наштовхнулася на щось і її занесло. Її розвернуло так сильно, що на якусь мить пан Барнстейпл утратив голову. Він не міг згадати, що належить робити в таких випадках. Розпливчасто пригадував, нібито кермо слід повертати у бік заносу, але в розпалі ніяк не міг збагнути, в яку саме сторону заносило автівку.

Згодом він пригадав, що в ту мить почув якийсь звук. Звук був точнісінько такий самий, який виникає, коли вивільняється напомповане повітря, та різкий, наче ляскіт обірваної струни лютні, який чуєш, коли втрачаєш свідомість від наркозу чи коли опритомнюєш.

Йому здалося, що автівку розвернуло до живоплоту праворуч, однак дорога, як і раніше, стелилася перед ним. Він натиснув на акселератор, та тут же відпустив і загальмував. Вражений побаченим, він зупинився.

Це було зовсім не те шосе, яким він їхав усього лиш тридцять секунд тому. Живопліт змінився, дерева стали інакші, Віндзорський замок зник, і (як невеличке відшкодування моральної кривди) попереду знову з’явився великий лімузин. Він стояв удалині біля узбіччя на відстані двохсот ярдів.

II Чудесна дорога

§1

Деякий час увага пана Барнстейпла була дуже нерівно розподілена між лімузином, пасажири якого виходили на дорогу, і краєвидом. Останній був такий дивний і прекрасний, що група людей попереду цікавила пана Барнстейпла лише тому, що вони мали б поділяти його милування і зачудування, а отже, могли допомогти прояснити й розвіяти його дедалі більше й усепоглинаюче збентеження.

А сама дорога, не схожа на звичну англійську дорогу зі спресованих гальки й грязюки, покритих смолою, на яку налипало всіляке сміття, пил і екскременти тварин, здавалася зробленою зі скла, місцями прозорого, наче озерна вода, а місцями молочно-білого або матового, пронизаного веселковими прожилками або блискучими хмаринками золотавих сніжинок. Завширшки вона була десь дванадцять-п’ятнадцять ярдів. По обидва боки дороги зеленів облямований квітами дерен, гарнішого від якого пан Барнстейпл у житті не бачив, хоч він і був спостережливим косарем та знавцем газонів. Від того місця, де сидів, роззявивши рота у своїй автівці пан Барнстейпл, ярдів, мабуть, за тридцять в обидва боки, цвіло чимало якихось блакитних квітів, схожих на незабудки. Далі блакить витіснялася все більшою кількістю високого, сніжисто-білого колосся, і, врешті-решт, зникала з краєвиду.