Сиди й дивись

By Андрій Бульбенко and Марта Кайдановська

Що буде, коли тобі тринадцять і ти жив собі життям простого підлітка, але раптом почалася війна? Ти не чекав на неї, тобі не хочеться нікуди бігти, а хочеться зібрати нарешті двоповерхове ліжко, яке тільки-но вчора приїхало з магазину. Але немає виходу: аби вижити, треба кинути і ліжко, і будинок, і все своє життя. У «Сиди та дивись» немає романтичного глянцю війни. Це дорожні записки української дівчинки Марти, якій не до героїки: вона просто тікає разом із родиною від обстрілів. Замість снарядів тут гори сумок, замість танка – старенька автівка, в якій змушена тіснитися вся родина, замість подвигів – нескінченні сварки баби з дідом, маленької Тоні з Мартою та всіх з усіма. З перших рядків читач занурюється в абсурд цієї фантасмагорії, де на календарі вже п'ятдесят дев'яте лютого, в дорозі кояться чудернацькі речі, всі дороги ведуть не туди – і ніяк не видно кінця тим мандрам у невідомість.

• Language: Українська мова
• Publisher: Freedom Letters
• Release date: Apr 17, 2023
• ISBN: 9781998084104

Book preview

freedom-letters

Слова

Украïни

№ 3

Андрій Бульбенко

Марта Кайдановська

СИДИ Й ДИВИСЬ

Видавництво Freedom Letters

2023

Наш Вироб характеризовано винятковою надійність у сполученні з простою збирання, яка є доступним Вашому дитині. Не рекомендовано збирати дітей молодше 10 років! Деякі деталі можуть зіпсувати Вашого дитину, зокрема втулки та шурупи можуть випадково ковтнути. Більш молодих дітлахів рекомендовано залучити через ваші пояснення. Збирання Виробу всій родини може бути рекомендовано як доброзичлива терапія дозвілля, що зміцнить єдність Вашої родини під головою дорослого.

(З інструкції по збиранню дитячого двох’ярусного ліжка «Гніздо Фенікса F24»)

Від соавтора

З Мартою ми бачилися в мотелі «Час відпочити». (Вона казала не «відпочити», а «почити» — без згаслих літер.) Пам’ятаю першу появу її родини: сірій джип коло входу, торбяні гори — й оте скептичне:

— Те-екс. Мотель «Час почити»?

Родина Кайдановських провела тут щонайменше тиждень, чекаючи на паузу в обстрілах Руби-Коня. Паузи не було, й вони спромоглися їхати. Перед виїздом Марта піднесла мені два конверти:

— Отже. То ясно, що я вам без варіантів пишу чи там дзвоню, коли вже будемо на місці. Тобто можна не марнувати слів і не казати мені оце: «Марто… ну ти ж пиши… коли ви…»

— Гаразд, не буду.

— Не перебивайте! Отже. Я напишу… але. Коли я вам через тиждень не пишу… — вона скривилася на цьому «не». — Коли я не дзвоню, не повідомляю, що все в нормі і… То аж тоді ви відкриваєте першого конверта. Через тиждень, о’кей?

— О’кей. Коли ти не пишеш.

— Так. Коли я не пишу.

— А коли пишеш?

— А коли пишу? Ну-у… тоді… Тоді я скажу вам, що робити. Ну напишу тобто. Чекайте на інструкції!

— Домовились. А другий конверт?

— А другий… — Марта чомусь озирнулася. — Другий — все те ж саме. Але тільки через місяць.

— Тобто? Мені чекати цілий місяць, і якщо…

— Так.

— Все буде добре, — сказав я те, чого можна було б і не казати. — Тисячі людей спокійно виїжджають, десятки тисяч. Чи не сотні.

— Угу. Виїжджають. Це точно. Тобто не дуже, не дуже у вас багато шансів дізнатися, що там, в отих моїх конвертах.

— А що там, в отих твоїх конвертах?

Марта знов озирнулася.

— Там я, — мовила вона. I зробила крок назад.

— Ти?

— Я. Ну й не тільки. Я і все моє. І всі ми. Тож побачите. Чи не побачите. Ну… піду вже?

— Куди «піду»?

— Туди. «Піду» значить «піду». Бувайте. Ну тобто вже час. Їхати час. Наші сидять, на мене чекають. Тож… з вами була ваша Мартишка в цьому нереальному захоплюючому інтерактивному… угу? Всьо, я пішов.

І вона пішла.

Минув тиждень, і я розкрив конверт із цифрою 1. Чи то папір був такої якості, чи як, але конверт узяв і луснув просто у мене в руках, і все розлетілося шелестливою зграйкою по підвалу.

Хвилин десять я збирав м’яті листки там і тут, і ще потім знаходив їх під трубами й за плінтусом. Усього зібрав чотирнадцять штук (не знаю, чи всі відшукав). Таке було враження, що вони давно вже дерлися на волю, і конверт просто не витримав напруги.

Це була якась кумедна китайська інструкція з кресленнями, схемами і таким усяким. Я не одразу втямив, що справа не в ній, а в кривуватих нотатках, якими були списані всі листки з того боку (а деякі і з цього). Марта просто користувалася ними як блокнотом. Намагаючись розкласти їх, я з’ясував, що вони не пронумеровані. Весь Мартин рукопис перетасувався як колода карт. Я спробував відновити порядок, орієнтуючись за розділами інструкції, але заплутався і плюнув на це діло. Нотатки наповзали одна на одну таким собі листовим тістечком — впереміш з орнаментами та чиїмись пиками; іноді вони безсоромно видиралися на друковані рядки, і тоді виходило щось на зразок палімпсесту.

Крім нотаток, там іще були дві карти пам’яті. Я ледь не викинув їх разом із конвертом (вони забилися по кутках). Одну Марта, мабуть, витягла з відеореєстратора, другу — зі свого телефону.

Всю ніч я читав її нотатки, переглядав її відео та міркував, що ж із цим усім робити.

І ще думав про тисячу й одну причину не писати мені. Наприклад, згубила телефона — це ж легко. Це ж запросто. В тисняві на кордоні, де юрби біженців. Або в машині. Або… або не згубила, а просто його вкрали. Чи забула. Тобто забула про мене в отому своєму новому житті, до якого спробуй ще й пристосуйся (не кажучи вже про «звикни»). Руби-Кінь як бомбили, так і бомблять, — але ж багатьом вдається виїхати. Тисячам, десяткам тисяч. Чи не сотням.

Тож шанси все одно на користь сірого джипу та його пасажирки.

І крім того, в мене ще є другий конверт. І з ним бонусні три тижні.

А поки що займуся першим, вирішив я. Бо люди мають знати. Оцю історію, звичайну й пересічну для тих місцин, де колись стояли затишні будинки, а тепер гуляє вітер, — її мають знати люди, що й досі живуть у затишних будинках і аж ніяк, звісно, в тому не винні. Просто вони мають знати. Гадаю, Марта й сама хотіла цього, бо навіщо б вона піднесла мені свої конверти?

Певно, змішаю її нотатки з відеороликами, приправлю китайською інструкцією (як без неї) та подам цей вінегрет від лиця самої Марти — аби саме воно було на виду, а не моя бородата фізія. Порядок візьму той, що вийшов сам собою, коли всі листки склалися у стопку. Гадаю, трьох тижнів мені якраз і вистачить. За той час Марта, мабуть, згадає та напише.

Або не згадає та не напише. І тоді перший конверт зімкнеться із другим.

Або так, або сяк.

Головне — не надто сильно хотіти взнати, що ж там у другому.

Андрій Бульбенко,

мотель «Час відпочити»,

69 лютого …2 року

Листок перший

Про банку шпротів та як туди впхнути тріо

Для встановлення Деталі № 2 потребує додатково порожнє місце. Якщо всі кріплення використовані, ви не можете установляти деталю.

(З інструкції)

— Якого біса? От ти мені скажи, якого?

— Шо?

— Капшо! Говорили тобі як людині!

(Не говорили як людині, а горлали як людині. Це як бути точним.)

— А?

— Бе! Якого ти сюди звернув? От якого?! Чому не слухаєш нікого й ніколи…

— Бня-бня-бня-бня! — раптом забнякав діда. Це він бабусю так кривляє. — Бня-бня-бня! Е-те-те-те-те! От помело дурне! Так і меле, так і меле!

— Рота свого закрий!

Тут вже підключилися всі.

— Може, досить вам?

— Та не чіпай ти їх…

— Ба, ти забула, що діда в нас глухий і недочуває?

— Ну скільки ж можна?

— Е-те-те!

Це вони одночасно (аякже ж). Мама, тато й Тонконоге. І бабуся. І дід.

— Кукуємо тепер у пробці через тебе!

— Якби ж якось назад…

— Е-те-те-те!

— Глухий він, еге. На голову глухий…

— Досить! Повіситься з вами…

— Бня-бня-бня-бня!

— Так він же ж навмисне! Йому кажеш, а він навмисне!

— А не можна так зробити, щоб у нього теж був навігатор?

Хочу еодору. Нормальну таку. Не як у мене, а нормальну. Справді нормальну, щоб коли показати комусь… Хоча ні. Еодору не показують аби кому. На те вона й еодора.

Але коли все ж показати її, як Ада мені тоді показала… хоч вона і не второпала анічогісінько. І в мене теж тупа моя еодора, просто тупа та й усе.

Але ж бувають люди, в яких вона не тупа?

Чи ні?

— …тишко! Мартишко!

О. Починається.

— В астралі уся?

— Татова доця!

— Якщо Мартишка — татова доця, то тато в неї хто? Мартиш!

— Гей, Марто, ау! Ти з нами чи ти де?

Подивитись отако на них на всіх. Чи навіть отако. Аби зразу все дійшло. Хоча не знаю, що там до них дійде…

— Тебе що, нудить? Убовтало?

— Її убовтало!

— Діду-у-у! Мартиху убовтало, вона зараз навекає!

— Не чуєш, ні? Через дурість твою дитині погано!

— Мартишці погано!

— Тільки не на мене, не на мене-е-е!

Дурдом.

Що характерно, версія про «убовтало» навіть не перевіряється. Жодних сумнівів у своїй правоті, от просто жодних.

Нехай вже мокре місце, ніж так.

— Потерпи трохи, Мартишк. Я все розумію. — Татів ексклюзив — спроба погладити мене по голівці. Незабутні відчуття гарантовано. — Ну чого ти смикаєшся, ну чого? Ну пробка,