На двох планетах

By Курд Лассвіц

«На двох планетах» (нім. Auf zwei Planeten) — науково-фантастичний роман німецького письменника Курда Лассвіца, вперше опублікований в 1897 році в двох томах. За словами відомого критика-фантастикознавця А. Первушина, «Лассвіц поділяв уявлення про марсіан як більш розвинених істот, а тому зробив напрошується висновок: якщо прогрес на червоній планеті пішов далеко вперед, її мешканці вже напевно освоїли Сонячну систему».

Курд Лассвіц, хоча і був філологом за освітою, жваво цікавився новітніми астрономічними відкриттями. Його опис Марса стоїть ближче до гіпотез Джованні Скіапареллі, ніж до гіпотез Персіваля Ловелла, іншими словами, планета — квітучий будинок стародавньої цивілізації, а не вмираючий світ, що потребує «життєвого простору». Книга Лассвіца вийшла у світ майже одночасно з «Війною світів» Герберта Уеллса, і тому не отримала популярності в світі: так, англійський переклад був опублікований тільки в 1971 році. Він був скорочений на 40 % порівняно з оригіналом.

У Німеччині роман залишається популярним донині, і навіть послужив джерелом натхнення для Вернера фон Брауна і Вальтера Гомана. Існує версія, що ідеї роману сильно вплинули на творчість Хьюго Гернсбека, а через нього — і на весь фантастичний жанр.

Єдиний в світі повний переклад вийшов українською мовою у львівському видавництві «Мендорлі» в 2016 році. Автор перекладу — Святослав Зубченко.

• Language: Українська мова
• Publisher: MM Publishing
• Release date: Feb 28, 2021
• ISBN: 9789669755216

Book preview

Том 1

1. На Північному полюсі

Льодом мчить змія. Розтягнувшись на всю довжину, мов ошаліла, волочить своє тонке тіло вперед. Як швидкісний потяг, вона перестрибує з льодини на льодину, незважаючи на зяючі провалля, і ось вже пливе відкритими водами лиману і спритно шмигає айс-бергами, що похитуються то тут, то там. Вона невпинно рине прямо до берега, чітко на північ, до узгір’я, що височіє на обрії. Воно тягнеться повз глетчери (Глетчер – геологічне позначення льодовика) до темного скелястого виступу, що став дибки за льодовими масивами, вкритий широкими плямами коричнюватого лишайнику. А змія прямує далі вниз – у долину. Між уламками скель проростає вона зелена та жовтава; щавель та ломикамінь прикрашають землю, а рідке листя кущів верби розлітається в різні боки від удару зміїного тіла, що прослизає на шаленій швидкості. Поспішно втікає одинока пуночка, ревучи від переляку, прокидається зі сплячки білий ведмідь, адже змія щойно зачепила його кудлату шерсть.

Проте змію це мало хвилює; поки її хвіст несеться над північним літнім ландшафтом, вона здіймає свою голову вверх у повітря, назустріч сонцю. Щойно минула північ, настало дев’ятнадцяте серпня.

Промені сонця косо спадають на схили гір, які густо поросли рослинністю під чарами дня, що триває вже з місяць. За тими височинами розкинувся Північний полюс Землі. Саме до нього пос-пішає змія. Але де ж голова прудкого страховиська? Її не видно. Тонке тіло зливається з повітрям, яке над північним ландшафтом особливо чисте та прозоре. А це що таке? Попереду змії, позолочене сонцем, несеться небом округле тіло. Це величезна куля. Добре натягнутий тонкий шовк надимається під тиском водневого газу, що наповнює кулю. На висоті трьохсот метрів над поверхнею землі потужний рівномірний вітер з півдня жене її на північ. А змія – це буксирний трос тієї повітряної кулі, яка після щасливої подорожі наближає людську жагу знань до довгоочікуваної мети – до Північного полюсу планети Земля. Волочучись по землі за кулею, трос контролює її політ. Коли вона злітає догори, він стримує її своєю вагою, яку тепер доводиться піднімати; коли ж вона опускається, то знову ж таки стає легшою, адже трос розтягується по землі на більшу довжину. Його тертя об поверхню викликає опір, який дає змогу повітроплавцям за допомогою виставленого під певним кутом вітрила відхилятися від напрямку вітру.

Проте зараз вітрило спущене. Вітер віє настільки сприятливо, прямісінько з півдня, що кращого відважним полярникам годі й бажати. Довго довелось їм чекати такого вітру на північному узбережжі Шпіцбергену. Полярне літо вже добігало кінця, і вони побоювалися, що доведеться повертатися додому ні з чим, як свого часу відважному шведу Андре після першої спроби (Соломону Андре та двом його супутникам належить перша спроба проникнути в повітряний простір над Північним полюсом, датована 11 липня 1897 р.). Та врешті, 17-го серпня, повіяв південний вітер. Надута куля здійнялася в небо; за два дні льоту на північ вони залишили позаду тисячу кілометрів. Пролетівши над відкритим Нансеном (Фрітьйоф Нансен (1861-1930) – норвезький мандрівник, океанограф, біолог, громадський діяч. На карті Арктики та Антарктики ім’я Нансена зустрічається понад 25 разів) північним Океаном, дісталися нових земель, що чекали на них всупереч очікуванням географів. На півдні уже зникли з поля зору Мис Зупана та Земля Андре. Незабаром стане відомо, чи обидві експедиції, одна на повітряній кулі, інша – на санах, справді досягли Полюсу, як щиро вірили їхні керівники. Адже це підлягало сумніву через неможливість точної орієнтації на місцевості у цих широтах, видимість з кулі через туман була низькою, а експедиція на санах мала обмежене поле огляду. Цього разу німецьку експедицію споряджено коштом заможного астронома Фрідріха Еля з метою ще раз дослідити Полюс на повітряній кулі.

Звісно, досвід попередніх експедицій врахували. Завдяки Міжнародному об’єднанню полярних досліджень засновано окремий відділ наукового повітроплавства, де, власне, і запропонували використати буксирний трос як засіб керування кулею, подібно до вітрильного човна, що долає опір води. Окрім цього, сконструювали спеціальний металевий циліндр, що витримував тиск скомпресованого водню у 250 атмосфер, щоб під час тривалих польотів компенсувати втрати газу; кузову надали такої форми, яка дозволяла б при потребі ізолювати його від повітряних мас ззовні. Нову повітряну кулю «Полюс» обладнали за останнім словом техніки. Для порятунку у разі нещасного випадку під кузовом передбачили великий парашут. Під своєрідним сідлом, яке гарантувало безпечне сидіння, закріпили кошик з провіантом.

Директор відділу наукового повітроплавства Гуґо Торм особисто взяв на себе керівництво експедицією. До його команди увій-шли астроном Грунте та природознавець Йозеф Зальтнер. Зальтнер глянув на годинник та на барометр, натиснув кнопку спуску фотоапарату і занотував дані про час та атмосферний тиск.

– Тепер ця місцевість поміститься нам до кишені, – пробурмотів він, простяг свої ноги у високих валянках настільки, наскільки це дозволяв обмежений простір кузова, кліпнув веселими очима і мовив далі: – Панове, я страшенно втомлений. Як ви дивитесь на те, щоб трішки подрімати? Що скажете, капітане?

– Дрімайте, – відповів Торм, – якраз Ваша черга. Але покваптеся, адже якщо такий вітер протримається ще три години…

Він замовк, щоб здійснити необхідні підрахунки.

– Розбудіть мене одразу, як тільки досягнемо Полюсу… – відповів Зальтнер уже з заплющеними очима і одразу поринув у сон.

– Нам просто неймовірно щастить! – почав Торм. – Ми летимо прямісінько до цілі. За останні п’ять хвилин я знову занотував 3,9 кілометри. Ви б не могли визначити конкретніше, де саме ми є?

– Це цілком можливо, – відповів Грунте, беручись за секстант (Секстант – оптичний прилад для вимірювання величини кута між двома видимими об’єктами). – Куля рухається повільно, а місцевий час нам відомий достеменно. Сонце було у найнижчій точці рівно годину і 26 хвилин тому.

Він виміряв висоту сонця із найбільшою точністю і взявся за підрахунки, що займали певний час.

Місцевістю, над якою пролітали повітроплавці, володіла абсолютна тиша. Віддалене плоскогір’я, покрите мохом та лишайником, які то тут, то там витісняли калюжі, утворювало підніжжя узгір’я, до якого наближалася куля. Тишу порушував лише звук годинникових механізмів, періодичний шум аспіраційного термометра та рівномірне посопування сонного Зальтнера. Однозначно, це куди приємніший спосіб пересування, ніж волочитися льодовими брилами на санях в оточенні зголоднілих собак. Грунте відірвав погляд від своїх записів.

– Яку ширину показує підрахунок пройденого шляху? – запитав Торм.

– Вісімдесят вісім градусів і п’ятдесят… п’ятдесят одна мінута, – відповів Грунте.

– Та ні, ми вже далі.

Грунте замовк на хвильку, поки перевіряв свої підрахунки. Тоді доповів, повільно й протяжно вимовляючи кожне слово:

– Вісімдесят дев’ять градусів і 12 мінут.

– Не може бути!

– Я гарантую, – спокійно відповів Грунте, зціпивши губи так, що його рот під тоненькими вусами став схожим на тире. Це був знак, що ніяка сила в світі не зможе переконати його у зворотному.

– Тоді до Полюсу менше, ніж 90 кілометрів! – із запалом вигукнув Торм.

– Вісімдесят дев’ять з половиною, – уточнив Грунте.

– Виходить, що ми будемо там за якихось дві години.

– Через одну годину та 52 хвилини, – знову виправив незворушний Грунте. – За умови, якщо вітер зберігатиме поточну швидкість.

– Зберігатиме! – жваво вигукнув Торм. – Ще лише дві години… І все-таки є на світі Бог!

– Як тільки ми оминемо отой гірський хребет, ми побачимо Полюс…

– Ви маєте рацію, докторе! Побачити, то побачимо, а от чи досягнемо?

– А чому ні? – запитав Грунте.

– Небо за горами мені не подобається; сонце світить з північного боку вже декілька годин, і наразі там сильний висхідний потік повітря.

– Нам краще перечекати.

– Туди! Туди! Дивіться туди! Ох, який чудовий обвал глетчера! – вигукнув Торм.

– Ми летимо прямо на нього. Можливо, нам краще набрати більшу висоту? – запитав Грунте.

– Звісно. Нам треба догори. Увага! Обрізати баласт!

Два мішки баласту полетіли донизу. Кулю різко рвонуло вверх.

– Якою оманливою буває віддаль... – промовив Торм. – Я гадав, що ця стіна значно далі від нас... Цього недостатньо! Нам доведеться пожертвувати ще більшим.

Від відрізав ще один мішок.

– Нам не можна потрапити в ущелину, – пояснив він. – Жодна людина не знає, що за вихор може там на неї чекати. Але щось знову не так – куля не піднімається. Тут нічим не зарадиш – доведеться викидати ще більше.

Чорний мур скель, що розділяв глетчер на дві частини, підій-мався прямо перед ними. Куля пролетіла, ледь не зачепившись дном. Чоловіки з острахом слідкували за польотом їхнього аеро- стату. На щастя, південний вітер біля гір дув слабше, інакше вони б розбилися об скелі. Наразі ж куля майже повністю занурилася у тінь гір; газ почав охолоджуватися. Температура різко впала нижче точки замерзання. Торм роздумував, чи не варто позбутися ще більшого баласту. Бо те, що він зараз втрачав разом із ним, треба буде компенсувати за допомогою газу, щоб знову змусити кулю знижуватися. А газ був їхнім найбільшим скарбом, єдиним засобом, що зміг би винести його команду за межі страшної півночі. Він не знав, що чекало на нього по той бік гір, але куля піднімалася надто повільно. Та враз її сколихнув бічний потік – сонячні промені, які виглянули з-за сідловини глетчера, знову перестрілися на ній: газ розширився, куля стала підніматися, а льодові масиви ринути все глибше і глибше від неї.

– Урааа! – вигукнули обидва повітроплавці в один голос.

– Що трапилося? – пробудився Зальтнер зі своєї дрімоти. – Ми вже на місці?

– Чи не бажаєте подивитися на Північний полюс?

– Де? Де? – за мить Зальтнер вже був на ногах. – Але ж тут й холодно!

– Ми набрали висоту понад 500 метрів, – пояснив Торм.

Зальтнер закутався в шубу. Усі інші зробили це вже давно.

– Ми досягли майже одинакової висоти із гірським гребенем. Як тільки зможемо заглянути за нього, то десь за 50 кілометрів на північ звідти має бути потрібна нам точка.

– Місце, де змащують мастилом земну вісь! – не стримував емоцій Зальтнер. – Я вмираю з цікавості. Де шампанське? Треба поставити його в холод.

Троє чоловіків стояли в гондолі, тримаючись за снасті. Кожної вільної миті, вільної від роботи, вони нетерпляче вдивлялися крізь лінзи польового бінокля у напрямку півночі, назустріч сонцю, яке вже трішки похилилось на схід. Нестерпно повільно танули під ними вершини гір, на їх місці виникали нові, ще ширші, що наче спинами закривали повітроплавцям увесь вид. Куля знову зрівнялася із рівнем гребеню, буксирний трос волочився по землі, а від бажаної мети їх розділяла тепер лише широка улоговина. Ось вони вже над її серединою, щонайбільше 100 метрів над поверхнею, вигляд закриває лише схил долини. Вітер втратив свої сили, але досі залишався південним, тож куля і далі піднімалася похилим підвищенням льодового поля.

На великій відстані від ближнього горизонту вже виднілися поодинокі білі шпилі. Повітроплавці були біля останньої перешкоди, що обмежувала їхній погляд. Народжувалися нові гірські шпилі, і згодом стало зрозуміло, що попереду – гірський кряж.

– Ці гори розкинулися уже за Полюсом, – сказав Грунте, і на цей раз його голос тремтів від хвилювання. Він міцно затис губи так, що вони нагадували пряму лінію.

Куля піднімалася вище. Під білими вершинами гір вимальовувалася натемно забарвлена гряда гір, що виблискувала червоними та коричневими відтінками. Повітряне судно перевалило за останнє підвищення і опинилося над глибокою прірвою – буксирний трос канув вниз, і цілий аеростат різко метнуло на декілька сотень метрів до поверхні, а тоді стало кидати то вверх, то вниз. Повітроплавці скерували погляди донизу, у химерний лабіринт бескидів, уламків скель та льодових брил. Позаду залишилася різко обвалена гірська стіна, на якій колихалася тінь повітряної кулі, здіймаючись та опускаючись. Треба було подивитися до приладів, і лише після цього можна полинути поглядом вперед, вперед і на північ, чи, можливо, це вже був південь?

Зальтнер був першим, кому так пощастило. З уст його не злітало ні слова, лиш тривалий свист дихання проривав зціплені губи.

– Море! – вигукнув Торм.

– Слава Богу! – тільки тепер зміг вимовити Зальтнер. – Виходить, що старий Петерман (Август Петерман (1822-1878) – німецький картограф та географ. Першим висунув гіпотезу про існування «теплого» північного полярного моря) не помилявся, хіба що десь незначною мірою. Це точно відкрите полярне море, проте цей факт наразі слід сприймати з холодним розумом.

– Внутрішнє море, басейн, тим не менше, я оцінюю його розмір десь в тисячу квадратних кілометрів, – поринув у підрахунки Грунте. – За розміром десь як Боденське озеро (Боденське озеро – найбільше озеро в Альпах, на межі з Німеччиною, Швейцарією та Австрією. Площа 538 км.). Але ж ніхто не знає, як воно розгалужується за тими бухтами та каналами. Та й сам басейн, власне кажучи, поділений численними островами на протоки.

– Перед кожним, хто дістанеться туди пішки чи кораблем, постане нелегкий вибір, чи це море на землі, чи земля на морі, – мовив Зальтнер і продовжив: – Нам тут значно зручніше.

– Звісно, – роздумував Торм, – цілком можливо, що перед нами і справді частина відкритого моря, хоча видається, що гори оточують воду зі всіх сторін. Зрештою, побачимо згодом. Але що робитимемо зараз? Всупереч очікуванням, ми були змушені піднятися надто високо, що призведе до значних втрат палива, якщо ми захочемо спускатися. З іншого боку, якщо ми захочемо перешугнути через ті гори, нам знову доведеться підніматися. Складне питання. Але у нас вдосталь часу, щоб його вирішити, адже куля зараз рухається дуже повільно.

– І саме таку нагоду нам слід використати, щоб передати Північному полюсу наші заслужені вітання! – вигукнув Зальтнер і з цими словами витяг футляр, з якого три пляшки шампанського вабливо повистромляли срібні горлечка.

– Чому мені про це нічого невідомо? – запитав Торм, показуючи на пляшки.

– Це подарунок пані Ізми. Ось гляньте, тут написано: «Відкоркувати на Полюсі. Маса 4 кілограми».

Торм засміявся.

– Я відчував, що моя дружина потай спакує щось, що може звести нанівець дисципліну.

– Але ж хіба це не чудова думка вашої дружини – змусити нас випити в її честь на Північному полюсі шампанського?! – відповів Зальтнер. – По-перше, для неї самої, адже такого ще світ не бачив. Погодьтеся, ще не було жодної жінки, в честь якої тут піднімали келихи. А по-друге – для нас самих. Мусите погодитись, адже це просто прекрасно при такій холоднечі пити пінисте вино за здоров’я нашої керівниці. І, по-третє, хіба Вам не радісно бачити сумний вираз обличчя нашого астронома? Адже шампанського він принципово не п’є, і за осіб жіночої статі теж келихів не підносить; але так як на Північному полюсі йому також принципово розділити з нами радість, в його голові відбувається конфлікт принципів, вирішити який ой як нелегко!

– У мене на це ціла низка заперечень, – сказав Грунте. – Наприклад, ми досі точно не знаємо, де саме Північний полюс.

– Може бути, – перервав Торм, – але нам варто хоча б відзначити той момент, коли нам точно відомо, що Полюс десь у нашому полі зору. Тут у Вас будуть заперечення?

– Жодних, – згодився Грунте, і легенька усмішка осяяла його обличчя. – Я припускаю, що ми десь на Полюсі. Отже, я можу з вами випити, а можу і не пити. Це вже як мені заманеться. І конфлікт принципів тут ні до чого.

– Як так? – запитав Зальтнер.

– Полюс – нестала точка. Принципи – це базові засади, які дійсні за обставин, що зумовлюються умовами, для яких вони і були прийняті. Найважливішу роль тут відіграють показники часу та простору. На Полюсі усі ці умови нівельовані. Тут немає ані сторін світу, оскільки кожен напрям можна однаково сприймати як північ, південь, схід чи захід. Немає також чітких частин доби, оскільки усі вони – ніч, ранок, обід та вечір – настають в цьому місці одночасно. Отже, тут діють усі базові засади і водночас – немає жодних. Це абсолютна індиферентна точка усіх показників, ідеал нейтральності.

– Браво! – вигукнув Зальтнер, поки наповнював алюмінієві келихи іскристим вином. – Нехай живе пані Ізма Торм, наша прекрасна благодійниця!

Зальтнер та Торм піднесли свої келихи. Грунте, стиснувши губи і втупивши погляд кудись перед собою, тримав свій келих непорушно, не протестуючи при цьому, щоб інші чаркувалися з ним. Услід Зальтнеру вигукнув Торм:

– Нехай живе Північний полюс!

Тепер вже і Грунте цокався своїм келихом з іншими, додаючи при цьому:

– Нехай живе людство!

Не встигли вони спорожнити келихи до дна, як Зальтнер вигукнув:

– Тост Грунте настільки узагальнюючий, що одного келиха буде замало, – і він налив знову.

Повітряна куля тим часом мчала назустріч морю, яке все чіткіше відкривалося спраглим поглядам мандрівників. Від різко обламаної скали аж до берега спадала досить похила ділянка протяжністю з двадцять кілометрів. Проте ця місцевість була вже зовсім іншою. Дика природа глетчерів розчинилася, а в плавному зниженні до води розстелилися зелені луги, лише подекуди всіяні уламками каменів. Складалося враження, ніби дивишся на альпійську долину, посеред якої розлилося голубе гірське озеро. На іншому березі, обриси якого розпливалися в імлі, здавалось, знову було льодово-кам’яне урвище, яке, однак, ховалося за стіною хмар. Та найбільше з усього приваблював погляд один з багатьох островів хаотичної форми, якими ряснів басейн і до берегів якого несло кулю. Він був меншим за інші острови. Але його форми були настільки досконало рівними, що виникав сумнів, чи справді це творіння природи. Одягнених у лишайники уламків скель, розкиданих по всіх островах, тут не було зовсім.

Дослідники були десь на відстані дванадцяти кілометрів від загадкового острова, який вони вивчали крізь лінзи своїх біноклів, коли Торм звернувся до Грунте.

– Поділіться, будь ласка, Вашою думкою. Чи можемо ми визначити точно, де саме ми зараз перебуваємо? Я змушений визнати, що під час різкого перепаду висоти, коли ми оминали узгір’я, я був не в стані слідкувати за орієнтирами на місцевості.

– Я занотував лише деякі показники пеленгування, – відповів Грунте, – проте для чіткого визначення місцезнаходження їх недостатньо. Метод вимірювання висоти сонця теж неможливо застосувати, адже ми більше не в змозі визначити точний час доби. Напрямки сторін світу втрачено так само, а покладатися тут, на півночі, на компас – марна справа. У будь-якому разі, ми досить близько до Полюсу, де всі меридіани збігаються поряд, так що відхилення вліво чи вправо на один кілометр зумовлює різницю в часі на годину або навіть більше. Якщо наша куля, рухаючись з півдня ні північ, після подолання узгір’я відхилилася на п’ять-шість кілометрів, що цілком можливо, то в нас з вами зараз не третя година ночі, як ми собі припускаємо, а, мабуть, вже обід. Якщо ж нас віднесло у західному напрямку, то ми взагалі могли потрапити знову у вчорашній день, і тоді б зараз був вечір 18-го серпня.

– Чорт забирай! – вигукнув Зальтнер. – Це все через вічне сяйво сонця на Полюсі. Виходить, що тепер я можу приклеїти назад в календар листок, який вирвав ще вчора!

– Цілком можливо! – усміхнувся Грунте. – Ви тільки уявіть – Ви здійснюєте прогулянку навколо Північного полюсу на відстані ста метрів від його центральної точки. Отже, за якихось п’ять хвилин Ви обходите довкола Полюсу, перетнувши при цьому усі 360 меридіанів. Таким чином, за 5 хвилин ви проминаєте усі частини доби. Якщо рухатися на захід, то, щоб визначити точний час, потрібно на кожному меридіані переводити годинник на 4 хвилини назад, і тоді вийде, що за 5 хвилин Ви пройдете цілу добу назад. Рухаючись так годину і переводячи годинник, Ваш показник дати зупиниться на 7-му серпня.

– Тоді було б простіше купити новий календар! – втрутився у роздуми Зальтнер.

– Так, але якщо йти у напрямку на схід, то з такою ж швидкістю час змінюватиметься вперед, і після дванадцятої прогулянки нав-коло Полюсу Ви досягнете 31-го серпня, якщо вириватимете при кожному обході листок з Вашого календаря. Проте в обох випадках Ви, фактично, перебуватимете на даті 19-го серпня. Адже Вам варто було б, як це роблять моряки під час перетину 180-го меридіану, відповідним чином регулювати показники дати.

– А якщо перелетіти Полюс і рухатися просто прямо?

– Тоді ми в одну мить перенесемося на 12 годин. Я ж казав, що Полюс – нестала точка.

– Людоньки! Виходить, що ніхто не може встановити, де ми зараз є!

– Так, – мовив Торм, – в тому й вся проблема. Із самого початку ми сподівалися на те, що зворотний шлях ми розпочнемо із конкретно визначеної точки. Чи, можливо, все-таки щось зробити?

– Тільки якщо ми приземлимося і налаштуємо наші прилади таким чином, щоб можна було побачити необхідні для орієнтування зорі.

– Про таке нам годі й думати, поки ми не перелетіли море і не встановили, що є за он тією грядою. Тут, між островами, нам не варто знижуватися. Отже, виходить, що ми нічим не відрізняємося від наших попередників, і справжній Полюс так і залишається невизначеним.

– Оце так… – пробурмотів Зальтнер. – Є висока ймовірність, що ми зараз прямо над Полюсом, проте знати це достовірно не можемо.

2. Таємниця Полюсу

Кулю повільно несло далі, проте не в напрямку незвичайного маленького острова, а повз нього – так, що він залишався з правого боку.

Поки Грунте фіксував орієнтири, а Торм зчитував дані приладів, Зальтнер, який відповідав за фотографування місцевості, оглядав її крізь єдину на борті стереотрубу (Стереотруба – оптичний прилад, значно сильніший за бінокль) Аббе (Ернст Аббе (1840-1905) – німецький фізик-оптик, творець теорії формування зображень у мікроскопі). Цей прилад давав шістнадцятикратне збільшення, відстань між зіницями була в десять разів збільшеною, а об’єкти набували стереоскопічної об’ємності. Команда якраз наблизилася до острова настільки, що якби на острові були люди, їх вже можна було б побачити через трубу.

Зальтнер потрусив головою, знову подивився в трубу, тоді відставив її і ще раз труснув головою.

– Панове, – промовив він, – або мені шампанське вдарило в голову, або…

– Два келихи… Вам? – запитав Торм, усміхаючись.

– Я теж в це мало вірю, проте…

– Проте? Що ви там бачите?

– До нас тут вже хтось побував.

– Це неможливо! – вигукнули Торм та Грунте в один голос.

– Усі наявні доповіді навіть не згадують про цей острів, більше того, наші попередники навряд чи перетинали ці гори, – додав Торм.

– Самі подивіться! – сказав Зальтнер і подав Торму стереотрубу, бо у нього з Грунте були в розпорядженні лише менші біноклі. Торм поспіхом вихопив трубу і подивився у напрямку острова. Він, може, й хотів щось сказати, але стиснув губи і занімів.

Тим часом Зальтнер продовжував:

– Острів має чітку форму кола – це ми вже відзначали. Але погляньте в центр – там ще одне темне коло, що має діаметр десь метрів у сто.

– Справді, – сказав Грунте, – проте це – не коло, а циліндричний отвір, як вже чітко видно зараз. А краї його оточені чимось, схожим на парапет.

– А тепер огляньте краї острова. Щось бачите?

– Моя оптика надто слабка, щоб розгледіти деталі.

– А я бачив те, що Ви, мабуть, маєте на увазі, – озвався Торм.

– Але що відбувається? – перервав він сам себе. – Куля змінює напрямок?

Від передав трубу Грунте і перевів усю свою увагу на кулю. Вона відхилилася від попереднього курсу вправо і летіла паралельно до берега острова, описуючи кругом нього рівне коло.

– Нам слід встановити, чи ми говоримо про одне і те ж, – сказав Грунте. Довкола острова простягається кільце стрілоподібних чи то більше схожих на колони підвищень, розташованих на однаковій відстані одне від одного.

– Так і є! – підтримали інші.

– Я їх підрахував, – зауважив Торм. – Дванадцять великих, між ними по одинадцять менших – загальною кількістю у сто сорок чотири одиниці.

– А своєрідний відблиск над цілим островом?

– Знаєте, так виглядає, ніби острів оперезаний павутиною дзеркальних металевих дротів та кабелів, які, подібно до шпиць колеса, рухаються від осі до периферії.

– Правильно, – відповів Торм, на мить втомлено присівши, – і Ви побачите ще більше, якщо дивитиметеся довше. Добре, я таки це скажу, – його голос був різким та хриплим. – Те, що Ви там бачите – це Північний полюс, але ми не перші, хто його відкрив.

– Цього ще бракувало! – аж підскочив Зальтнер. – І заради цього нам треба було сідати у цей хиткий холодильник? Ні, капітане, це ми його відкрили, а те, що ми там бачимо, це точно не витвір людських рук. Адже жоден безумець не наважився б прокласти сюди дроти! Я швидше повірю в те, що вісь Землі – це рушій величезного велосипедного колеса, а наше покликання – добре її змастити! Лиш би мужності вистачало.

– Якщо це не люди, – глухо промовив Торм, – а я також не можу зрозуміти, як люди могли б щось подібне зробити, і для чого, і звідки вони прибули – до того ж це було б уже всім відомо – то це й не ілюзія, адже розум мені не потьмарився.

– Ну, білі ведмеді цього теж не зробили, – сказав Зальтнер, – хоч зараз мене не здивувало б, навіть якби прилетів крилатий тюлень і вигукнув нам: «Зупинка «Північний полюс». Гадаю, це може бути якесь природне явище, якийсь не знаний досі процес кристалізації. Точно! Знаю! Це ж гейзер! Величезний гейзер!

– Ні, Зальтнере, – відповів Торм, – я теж так думав, адже грязьовий вулкан має подібну будову. Проте Ви ще не побачили головного… Те, що якраз і неможливо пояснити…

– Що Ви маєте на увазі?

– А я це побачив... – озвався Грунте і відклав підзорну трубу. Тоді відкинувся назад, насупивши чоло. Довкола його щільно зім-кнутих губ утворилися зморшки, тому рот став схожим на знак мінус, взятий в дужки. Він поник у глибокі неспокійні роздуми.

Зальтнер схопив трубу.

– Зверніть увагу на відтінки поверхні цілого острова! – сказав йому Торм.

– Це фігури! – вигукнув Зальтнер.

– Так, – підтримав Торм, – і ці фігури зображують ніщо інше, як точну карту більшої частини північної півкулі Землі в перспективній полярній проекції. Чітко видно контури гренландського узбережжя, Північну Америку, Берингову протоку, Сибір, цілу Європу з її неповторними островами та півостровами, Середземне море аж до північного узбережжя Африки, навіть якщо й дещо в урізаному вигляді.

– Безсумнівно, – сказав Зальтнер, – усе, що оточує Полюс аж до 30-го градусу широти, чітко відображене на цій карті колосального масштабу.

– І як таке можливо?

Відповіді на це запитання не було ні в кого. Усі мовчали.

Тим часом куля майже повністю оминула острів, але в цей же час трішки до нього наблизилася. Було цілком очевидно, що кулю несла якась невідома сила у вигляді вихороподібного потоку повіт-ря – спершу навколо острова, а потім в сам центр коловороту, до його осі, яка проходила над центром острова.

Торм першим обірвав мовчанку.

– Ми повинні приймати якесь рішення, – сказав він. – Чи не бажає хтось з вас, панове, взяти слово?

– Я б хотів спершу сфотографувати цю дивну карту, – почав Зальтнер. – Здається, що вона правильна до найменшої деталі. Те, що це не діло людських рук, можна судити з того, що на ній зображені ті області полярного кола, які ще досі ніким не відкриті. Внутрішній отвір, на якому обривається карта, відповідає, якщо врахувати її розмір, десь 86-му градусу широти. Отже, на жаль, бракує наступних чотирьох градусів довкола Полюсу.

– Само собою, – сказав Торм, – варто сфотографувати карту. Уже немає сумніву, що перед нами – витвір розумніших за нас істот, хоч я не беруся припускати, ким би вони могли бути. Якщо це дійсно так, мусимо також визнати, що та частина полярного кола, що тягнеться до північного узбережжя Америки та Сибіру, також зображена цілком точно. А це означає, що ми одним махом отримали у розпорядження повноцінну карту цієї незвіданої досі території.

– Я гадаю, що ми мали б радіти і такому успіху. А якщо уявити, якою корисною буде ця карта для нашого повернення додому… – на цих словах Зальтнер поставив фотоапарат на місце. – У мене три чітких знімки. Проте і куля рухається швидше, чи не так?

– Мені теж так здається, – сказав Торм. – Я хотів би почути вашу дуку, панове, чи слід нам наважитися на приземлення на цьому острові, щоб розкрити цю таємницю?

– Я гадаю, – взяв слово Зальтнер, – нам варто спробувати. Мусимо ж ми встановити, з ким маємо справу?

– Звісно, – сказав Торм, – ця ідея дуже спокуслива. Але є небезпека в тому, що ми втратимо надто багато газу і не матимемо подальшої можливості використовувати кулю. А що скажете Ви, докторе Грунте?

Той виринув зі своїх роздумів і промовив особливо серйозно:

– За жодних обставин не маємо права приземлятися. Навпаки: я переконаний, що ми повинні докласти усіх зусиль, щоб так швидко, як тільки можна, покинути це небезпечне місце.

– В чому саме Ви вбачаєте небезпеку?

– Після того, як ми виявили специфічне обладнання на Полюсі і зображення земної поверхні, не виникає сумніву, що перед нами – цілком незвідана сила. Ми повинні також усвідомлювати, що маємо справу з істотами, до сил та здібностей яких нам ще далеко. Хто зміг розмістити цей величезний прилад у цій недосяжній льодовій пустелі полярного кола, той, без сумніву, зможе зробити з нами те, що йому заманеться.

– Може, й так, – сказав Торм, – але хіба ми повинні цього боятися?

– Ні, – відповів Грунте, – але ми не маємо права ризикувати успіхом нашої експедиції. Можливо, ці полярні мешканці зацікавлені в тому, щоб не дозволити новині про їхнє існування потрапити в культурний світ. У такому разі ми, безперечно, навіки втратимо свободу. Я вважаю, що ми повинні зробити усе можливе, щоб все, що ми побачили, передати науковій спільноті, а вже тоді обговорювати, яким чином і чи вдасться взагалі вирішити цю неочікувану таємницю Полюсу. Нам слід стати вісниками, а не загарбниками.

Всі замовкли, обмірковуючи ці слова. Тоді мовив Торм:

– Ви маєте рацію. У нашій інструкції чітко прописано, що ми, по можливості, повинні уникати приземлення. Наша мета – максимально швидко прибути до населених регіонів після наближення до Полюсу та встановлення його місцезнаходження. Додаткова мета – намагатися досягнути максимальної перспективи, щоб з борту повітряної кулі можна було розмежовувати воду від суші. Отже, спробуймо вирватися звідси.

– Але в якому напрямку? – запитав Зальтнер. – У нагоді стане карта полярного кола, яку ми бачили на острові.

– Боюся, – відповів Торм, – від нашої волі залежатиме дуже мало. Ми мусимо зачекати, поки вітер не понесе нас в якомусь напрямку. Але на разі спробуймо вирватися з цього вихору.

Тим часом куля наблизилася до острова ще більше, до того ж, почала набирати швидкість. Водночас, вона піднімалася все вище і вище над поверхнею.

Повітроплавці натягнули вітрило і надали йому такого положення, щоб опір повітрю штовхав кулю до периферії вихору. Проте куля вже була надто високо, щоб буксирний трос міг виконувати свої функції, і маневр зазнав невдачі. Піднімаючись все вужчими і вужчими спіралями, повітряне судно наближалося до центру вихору, примножуючи свою швидкість. З великою тривогою спог-лядали повітроплавці за таким перебігом подій. Вони кинулися збільшувати довжину буксирного тросу, яка у первісному вигляді дозволяла використовувати його на висоті тисячі метрів, а при потребі могла бути збільшена ще на сто п’ятдесят метрів за допомогою спеціального ременя з поплавками. Проте і цього значного подовження линви не вистачило, щоб досягти поверхні води.

– Нічого не вдієш, – вигукнув Торм, – доведеться спускатися.

Він відкрив маневрений клапан. Газ вдарив струменем і куля почала опускатися.

– Оскільки невідомо, як саме ми звідси вибиратимемося, – мовив Торм, – пропоную відправити додому повідомлення. Зараз якраз підходящий момент, щоб відправити декількох поштових голубів. Те, що ми побачили, повинна знати Європа.

Поспіхом він зробив декілька нотаток на маленькому клаптику паперу, який згорнув у тоненький сувій та пропхав у ствол пера, яке кріпилося до поштових голубів.

Зальтнер відпустив птахів на свободу. Зробивши коло навколо кулі, вони відлетіли у протилежному від острова напрямку.

Торм знову закрив клапан. Тепер вони очікували, що кінець буксирного тросу доторкнеться будь-якої миті до поверхні води. Куля поступово відновлювала рівновагу.

Грунте дивився крізь призму стереотруби прямісінько вниз, адже цей прилад давав змогу побачити на кінці линви мішок, який виконував функцію якоря, і оцінити в такий спосіб відстань до поверхні. На раз він метнувся вбік, схопив перший-ліпший предмет, що трапився йому до рук – а це був футляр з двома ще повними пляшками шампанського – і викинув його за борт.

– Агов, що ж Ви робите? – обурено закричав Зальтнер. – Навіщо ж викидати наше чудове вино у воду?

– Вибачте… – промовив Грунте, піднімаючи перегнутий через борт тулуб, адже рух прапорця показував, що куля знову набирала висоту, – вибачте. Трубу я викинути не міг, а втрачати не можна було навіть півсекунди, інакше нас би вже, ймовірно, не було в живих.

– А що сталося? – стурбовано запитав Торм.

– Ми вже не над водою, а якраз над краєм острова. Кінець канату був менше, ніж за десять метрів від берега. Ми б її зачепили, якби різко підняти кулю не вдалося.

– А Ви гадаєте, що нам не можна торкатися поверхні острова?

– Я не гадаю, я це знаю напевне.

– Звідки?

– Нас би затягло донизу.

– Я досі не розумію, звідки у Вас такі висновки.

– Ви ж самі зі мною погодилися, – вів далі Грунте, – що нам не можна потрапити у розпорядження цих невідомих істот – ким би вони не були – тих, які створили цей незрозумілий апарат і цю колосальну карту на Північному полюсі. Цілком зрозуміло, що ця установка, до якої нас відносить все ближче і ближче, не покинута тут без діла, а острів – заселений. Його таємничі творці, очевидно, перебувають під тими дашками та стрілами, крізь які наші погляди не проникли навіть крізь стереотрубу. Отже, припускаю, що вони вже давно помітили нашу кулю, і потягнули б її до себе, як тільки кінець тросу потрапив би їм до рук.

– Хвала Богу, – вигукнув Зальтнер, – за те, що Ви приписали отим примарним гостям з Полюсу хоча б руки, це дуже гуманно вважати, що коли ми опинимось на острові, на нас чекатимуть їхні обійми.

Його перебив Торм:

– Я досі не можу змиритися з думкою про існування вищої сили. Це суперечить усьому, що знає історія полярних досліджень та й взагалі – усіх відкриттів. Добре з картою, а про цей острів що Ви думаєте? Ви сказали про апарат, але ж кожен апарат має своє призначення.

– І в цього таке точно є. Просто ми не в стані його збагнути чи осягнути. Уявіть собі, що ви покажете ескімосу динамо-машину якогось електроприладу. Він, звісно, одразу скаже, що ця штука має якусь мету, але яку саме – йому не розгадати ніколи. Адже як йому усвідомити те, що ці дроти, які з неї виходять, передають величезну кількість електроенергії на велику відстань, де з них з’являється денне світло, а сотні людей з легкістю керують важкими машинами. Якщо ескімос висловлюватиме свої думки стосовно динамо-машини, то вони будуть настільки дитячими, що викличуть у нас лише усмішку. Аби не перейняти роль ескімоса стосовно цього невідомого апарату, я волів би ліпше промовчати.

Торм на мить задумався. Тоді промовив:

– Найбільше мене хвилює ця незрозуміла сила притягання, яку випромінює вісь острова стосовно нашої кулі. Зауважте: відтоді, як ми перекрили газ, куля знову стрімко піднімається. При цьому вона безперервно обертається довкола центру острова.

– А хто знає, що на нас чекає, якщо ми потрапимо у саму вісь? Наша ситуація безвихідна, адже вирватися з вихору ми зможемо лише приземлившись. Проте тоді ми потрапимо у руки невідомих острів’ян.

– Тим не менше, – сказав Торм, – ми повинні прийняти рішення.

Усі троє мовчали. Безутішними поглядами спостерігали Торм та Грунте за рухом аеростату, поки Зальтнер обстежував острів за допомогою стереотруби. Все більше і більше зникали деталі, які ще недавно були такими чіткими. Це було знаком, що куля піднімається із шаленою швидкістю, навіть якщо цього не показували прилади чи холоднеча.

– Там! – вигукнув Зальтнер до супутників. – Що там таке?

На острові почався якийсь рух, якесь специфічне сяйво. Торм та Грунте дивилася вниз, проте їхні біноклі були надто слабкими, тож вони могли лише бачити, як світлі точки рухаються від центру до периферії. Зальтнеру, який споглядав за цим крізь потужнішу оптику, здалося, начебто шеренга постатей махала білими хустинками, і що всі вони показували від центру острова за його межі.

– Нам подають знак, – мовив він. – Ось, гляньте крізь потужнішу лінзу.

– Вони нам сигналізують, щоб ми віддалялися від осі, – вигукнув Торм, – проте у нас самих достатньо клепки, щоб це збагнути. Ми лишень не знаємо, як…

– Доведеться відкрити клапан випуску, – сказав Зальтнер.

– Тоді ми повністю віддамося на милість фортуні! – крикнув Грунте.

– Проте у нас немає іншого виходу! – кинув Торм.

– Ну і чим це загрожує? – запитав Зальтнер. – Можливо, ці істоти бажають нам добра. Інакше навіщо було нас застерігати?

– Як би там не було, вище підніматися нам не можна, – сказав Торм, – а нас тягне прямо ввись.

Усі ще щільніше закуталися в шуби.

– Зачекаймо ще трішки, – мовив Грунте. – До осі все ще залишається метрів зі сто. Ми входимо до ярусу хмар. Можливо, кулю все ще вдасться врівноважити.

– Це неможливо, – відказав Торм. – Ми щойно досягли позначки в 4000 метрів. Куля була в стані рівноваги, коли футляр з шампанським ще міг змінити її рух. Якщо зараз вона несеться з такою швидкістю, то це свідчить про те, що нас несе догори якась зовнішня сила, яка стає сильнішою, чим ближче ми наближаємося до центру.

– Згоден, – сказав Грунте. – Таке враження, що ми в силовому полі, яке відштовхує нас прямо від Землі. Можливо, спробуймо спустити зонд?

– Він не повідомить нам нічого нового. Надто пізно – ми в хмарах.

– Тоді вниз! – вигукнув Зальтнер.

Торм відкрив клапан приземлення.

Куля дещо пом’якшила рух вгору, але й опускатися не стала.

Погляди повітроплавців були прикуті до приладів. В ці хвилини вирішувалася їхня доля. Газ виривався у зріджене повітря під сильним тиском. Якщо навіть це не змусить кулю знижуватися, буде зрозуміло, що контроль над повітряним океаном втрачено і вони опинилися наодинці з силою, яка відірве їх від Землі незалежно від рівноваги кулі.

Утім, повітряне судно не знижувалося. Деяку мить здавалося, що воно застигло на місці, проте вихороподібний рух, що ніс їх до осі острова, не припинявся. Ця вісь, і в цьому не було сумніву, була, власне, земною віссю, тією математичною лінією, навколо якої оберталася Земля. Все сильніше їх несло до неї. Проте чим більше вони наближалися, тим швидше їхню кулю несло догори. Почалися ті симптоми, які супроводжують людське тіло під час підняття у шари зрідженого повітря. В усіх пришвидшилося серцебиття. Зальтнер змушений був відкласти трубу: предмети розпливалися перед очима. Все відчутнішою ставала задуха.

– Варіантів у нас обмаль! – крикнув Торм! Витяжний фал! (Фал – трос, мотузка для підняття вітрил, сигнальних прапорів, розкриття парашута тощо)

Грунте схопився за мотузку. Витяжний фал спроектований для того, щоб у разі крайньої необхідності обірвати линву, яка тримає купол аеростату, довжиною в одну шосту від усього діаметру кулі, аби за лічені хвилини вивільнити з оболонки судна газ. Проте устаткування підвело. Він потягнув за канат, але той не піддавався. Скоріш за все, він заплутався десь у снастях. Це була поломка, яку зараз ніяк не відремонтуєш. Тож куля піднімалася далі. Поверхня зникла, куди не глянь – всюди хмари.

– Кисневі маски! – дав команду Торм.

При спорядженні команди в експедицію усі були певні того, що куля триматиметься на малій висоті. Проте ніхто не міг знати напевне, чи не виникне обставин, які б підняли кулю у вищі яруси. Тож якраз для такої ситуації на борту був зріджений кисень для дихання. І саме зараз настала необхідність негайного його застосування.

Дослідники відчули прилив нових сил, проте все нестерпнішою ставала холоднеча. Їхнім кінцівкам загрожувало обмороження. Ніс та пальці втратили чутливість, тож їх розтирали з надією повернути туди притік крові. Куля безнадійно піднімалася далі, ще й набираючи швидкість у міру наближення до центру. Сім тисяч… Вісім тисяч… Дев’ять тисяч показав барометр за останню чверть години. Найвища точка, яку коли-небудь досягала людина, була підкорена.

Чоловіки сиділи нерухомо, притиснувшись одне до одного. Вони встановили штучне перекриття гондоли, оскільки більше з кулею не можна було зробити нічого. Не залишалось нічого, що врятувало б від холоду. Проте жодної надії на порятунок не було – їхні сили покидали їх через нищівний вплив холоднечі. Ніщо не могло спинити стрімкого польоту вгору, ніщо не могло врятувати їх від замерзання чи задухи. Що з ними буде? Про це не думав ніхто…

Однак як не один, то другий, зібравши докупи усі свої сили, кидав погляд на прилади: термометри давно замерзли, а барометр, на диво, показував тиск лише в 50 міліметрів, що означало, що вони піднялися над поверхнею на двадцять кілометрів. Їм здалося, що склепіння кулі опускається на них. Так і було: порожній купол спав на гондолу, адже її швидкість стала більшою за швидкість кулі. Гарматою влетіла вона в шовкову тканину куполу, снасті та матеріал склепіння обплутали пасажирів гондоли – напівнепритомні вони не відчули навіть поштовху, що прокотився судном: вони потрапили у вісь вихору, що піднімався з поверхні острова.

Ціль, до якої вони так прагнули, була досягнута: вони летіли вертикально до полюсу Землі. Далеко під ними сонце освітлювало череди хмар, далеко на південь проглядалася зеленувата земля, яку відважні дослідники уже не бачили. Без свідомості, без дихання, притиснені вагою куполу, який надавав судну форму якоїсь неоднорідної маси, їх відносило по земній осі назустріч атмосфері.

3. Мешканці Марсу

Під впливом таємничої сили, яка несла руїни неуспішної експедиції по земній осі від Північного полюсу, вони набрали шаленого розгону. Кузов, замотаний у складки кулі, рухався із несамовитою швидкістю вгору. Ще декілька хвилин – і пасажири загинуть, оскільки покриття гондоли не може захистити їх належним чином.

Уже непомітний з поверхні Землі дивний снаряд нісся космосом, одинокий та покинутий, вирваний із царства людей м’ячик для гри космічних сил…

У той же час куля була об’єктом неабиякої уваги.

Спостереження за нею велося з того боку, де жодна людина навіть не припускала існування живих істот, та й навряд чи змогла б пояснити їхню присутність. Те, що Північний полюс був заселений невідомими мешканцями, було вкрай дивним і шокуючим; але ж це точка на планеті Земля, на якій є всі умови для існування та дихання живих створінь. Місце ж, з якого була прикута увага до нещасного судна, була розміщена навпаки – за межами земної атмосфери. Якраз над земною віссю, на такій самій висоті, на якій від поверхні Землі була її центральна точка, а це – 6.356 кілометрів, завис у просторі дивний витвір, кільцеподібний корпус, чимось схожий на величезне колесо, плоскість якого проходила паралельно до горизонту Полюсу.

Це кільце мало ширину 50 метрів, внутрішній діаметр – 20, в цілому ж діаметр складав 120 метрів. Окрім цього, його оперізували інші кола, подібні до кілець Сатурна – тонкі, але пласкі. Їхній діаметр сягав двохсот метрів. Вони утворювали систему маховиків, що проносилися на великій швидкості над внутрішнім колом, не торкаючись його і втримуючи його у горизонтальному положенні до земної осі. Внутрішнє коло нагадувало великий колоподібний зал, що поділявся на три рівні загальною висотою десь в п’ятнадцять метрів. Матеріал, з якого були зроблені ці споруди, а також зовнішні кола, був повністю прозорим. Проте це не робило його ламким, навпаки – його неймовірна міцність надійно захищала внутрішнє повітря і тепло від порожнечі космосу. Незважаючи на те, що температура у космосі навколо кола становила близько двохсот градусів нижче нуля, всередині колоподібної зали панувало приємне тепло і повітря, можливо, занадто розріджене, але цілком придатне для дихання. На середньому рівні, через який пролягав цілий лабіринт з дротів, решіток та дзвінких дзеркал, перебували у внутрішній частині кола двоє осіб, які спостерігали та контролювали цілий ряд різноманітних пристроїв.

Але як стало можливим те, що це коло вільно висіло над Землею на висоті 6.356 кілометрів?

Створенню цього дива сприяло глибоке осягнення природи і мудрий розвиток техніки.

Коло, звісно, підлягало силі земного тяжіння, і, якби його залишити саме по собі, воно б розбилося об острів. Проте якраз з цього острова на нього діяла відштовхуюча сила, що дозволяла тримати його у рівновазі на відстані, що дорівнювала радіусу Землі. Джерелом цієї сили було ні що інше, як саме Сонце. Переробка сонячного випромінювання для утримування цього коло напроти Землі у стані постійної рівноваги і була тим блискучим мистецтвом прогресивної науки та техніки.

На висоті половини діаметра земної кулі над Полюсом коло було під безперервним світлом сонця. Енергію, яку випромінювало сонце, вбирали та акумулювали елементи поверхні кола та маховиків. Із усієї сонячної енергії люди на Землі використовують, в основному, лише світло та тепло. Тут, у космосі, виявилося, що сонце випромінює значно більше енергії, особливо – промені дуже довгої довжини хвиль, як електричні, так і менші за світлові. Ми про це більшою мірою не знаємо, бо ще верхні шари атмосфери їх абсорбують або ж відбивають назад у космос. Проте тут цю втрачену для нас енергію вбирають, трансформують і в спеціальній формі передають на острів на Північному полюсі. Там цю енергію разом з тією, яку безпосередньо отримує сам острів, використовують у найрізноманітніших грандіозних цілях, адже в розпорядженні перебуває чимала кількість енергії.

Частина від усієї кількості пішла спершу на створення електромагнітного поля значної сили та розміру. Цілий острів, з його ста сорока чотирма круговими бастіонами, є, у якійсь мірі, величезним електромагнітом, який живиться енергією Сонця. Конструкцію спроектували таким чином, що силові лінії магнітного поля концентрувалися якраз на колі, що й дозволяло йому, здолавши силу земного тяжіння, зависнути у просторі. Те, що це відбувалося на відстані половини земного діаметра від Полюсу, було пов’язане із взаємодією електромагнетизму та сили земного тяжіння, внаслідок якої якраз в цьому місці виникав своєрідний вузловий пункт для хвиль обох сил, що забезпечував рівновагу.

Звісно, що цілий ряд складних та високотехнічних приладів контролю забезпечував у потрібний момент урівноваження коливань мас енергії. Такий складний механізм, відповідно, неможливо було встановити в якійсь іншій точці Землі, якщо не в проекції її осі обертання, тобто над Північним або над Південним полюсом. У будь-якій іншій частині Землі, навіть якщо не враховувати інші труднощі, виникали нездоланні перешкоди у встановленні рівноваги між силою земного тяжіння та електромагнетизму через постійний рух поверхні внаслідок обертання земної кулі. Окрім цього, бракувало постійного рівномірного сонячного випромінювання. Полюс, у цьому плані, пропонує найкращі умови для того, щоб до нього дістатися.

Отож, там були неперевершені інженери з острова і космічної станції. Гаразд. Але звідки ж вони прибули? Як вони там опинилися, якщо Міжнародне об’єднання полярних досліджень не мало про них ані гадки? І, перш за все: якщо вже вони там були, то з якою метою? І навіщо те коло балансує над Полюсом? І якщо вже воно там є, як на нього піднятися і як з нього спуститися?

Те коло взагалі було лише засобом досягнення іншої мети. Воно виконувало роль позиційної точки за межами земної атмосфери, станції, щоб займатися нічим ані більшим, ані меншим, ніж ліквідацією земного тяжіння. Область між внутрішнім отвором кола, діаметром у двадцять метрів та заглибленням циліндричної форми на острові, вісь якого повністю збігалася з віссю Землі, була полем рівноцінного тяжіння – діабаричним полем. А це означає, що це – зона без гравітації. Земля більше не притягувала тіла, які потрапляли до цієї циліндричної області. Ось це поле рівноцінного тяжіння спричинило також те, що довкола нього у просторі було багато дірок, крізь які затягувало різні предмети, які до нього наближалися. Саме тому кулю повітроплавців віднесло до острова, а отже, і в поле рівноцінного тяжіння; втекти звідки було нереально.

Створення такого поля, у якому на весь його внутрішній простір між островом та космічним колом не поширювалося земне тяжіння, стало реальним через застосування в ньому як противаги земному тяжінню іншої гравітаційної сили. Мешканці Північного полюсу добре знали, як перетворювати на гравітацію ті промені, які, в основному, забезпечували хімічні реакції, тепло та світло. З цією метою їх скеровували у внутрішню частину космічного кола, в так званий «генератор гравітації» – прилад для перетворення тепла на силу гравітації. Другий такий самий генератор був у центральному заглибленні на острові. Обидва прилади взаємодіяли таким чином, що збільшення сили тяжіння на ділянці між островом та космічним колом можна було регулювати як завгодно. Його можна було або зменшити або взагалі ліквідувати – тоді, власне, і виникало діабаричне поле – або ж настільки збільшити поле зустрічного тяжіння, що предмети всередині такого поля «падали вгору» під впливом гравітації з протилежного боку від Землі. У такий спосіб став можливим рух тіл з будь-якою бажаною швидкістю між островом та колом – або знизу вверх, або зверху вниз. Для цього використовували спеціально сконструйований літальний апарат.

Найскладніше завдання інженерів обох кінцевих станцій – регулювання тяги через підтримання потрібної сили поля рівноцінного тяжіння, щоб піднімати апарат догори або зупиняти його рух.

Коли куля дослідників потрапила до діабаричного поля, воно було якраз налаштоване на зустрічне тяжіння, бо там вже перебував літальний апарат, що прямував від острова до космічного кола. Через це як тільки куля, яку притягувало поле, потрапила в нього, її різко понесло вгору.

Ззовні ніякої різниці між полем та повітрям довкола не було – лише потужний вихор, що здіймався вверх, а з ним і різноманітні бічні потоки, що його видавали. Але через малий діаметр поля у двадцять метрів повітряні потоки, які несло вгору, були настільки малими, що не спричиняли помітних змін у навколишньому тумані чи хмарах, тим більше, що як з острова, так і з колоподібної станції відбувалося постійне випромінювання, яке перетворювало конденсовану водяну пару у газ.

Поки куля плавала у шарах повітря на висоті одного-двох кілометрів, вивільнення газу з-під куполу ще могло уповільнити підйом. Вище ж пришвидшення було надто сильним. Гондола, яка була розташована рівно по центру поля, зазнавала більшого прискорення, ніж куля, що мала хоч і меншу масу, проте більшу ширину. Адже оскільки діаметр куполу кулі був більшим, ніж двадцять метрів, її краї виходили за межі поля рівноцінного тяжіння. Лише коли через втрату газу купол зменшився, він повністю потрапив до діабаричного поля, і відтоді почалося колосально пришвидшене «падіння вгору», яке б викинуло кулю за якихось п’ятнадцять хвилин на тисячі кілометрів вверх, якби десь менше, ніж за хвилину, не було призупинене.

Коли інженери острова помітили кулю, то спершу намагалися затримати її, схопивши кінець буксирного тросу. Проте цьому запобіг Грунте, викинувши пляшки з шампанським за борт, адже він вважав за доцільне уникати будь-якого контакту з островом. Отже, куля піднялася вище, і її вже ніяк не можна було спинити. Залишалося тільки віддати її силам поля рівноцінного тяжіння. Цієї миті мешканці острова, звісно, могли б цьому завадити, вимкнувши зворотну гравітацію у коридорі. Проте на той момент це було неможливим, адже десь над кулею, поза межами видимості, був розташований їхній власний літальний апарат. Відповідно, вони не могли вносити жодних змін у гравітаційне поле коридору, поки їхній транспорт не досягне станції на космічному колі. На щастя для пасажирів кулі, це мусило трапитися з хвилини на хвилину.

У цей самий час інженери на космічному колі, хоч вони й не могли бачити кулі, що летіла до них, виявили незрозумілі зміни в межах гравітаційного поля. У зв’язку з цим, вони одразу ж надіслали на острів повідомлення.

Таке пересилання сигналу не становило жодних труднощів, адже вони давно вміли застосовувати промені світла для надсилання інформації. Коридор між космічною станцією та островом завдяки інтенсивному випроміненню дозволяв такому зв’язку відбуватися навіть за найпохмурішої погоди.

Вони не лише надсилали текстові повідомлення, а могли ще й телефонувати одне одному за допомогою світлових променів. Електромагнітні коливання телефону вони перетворювали у фотохімічні, які одразу ж зчитували прилади на іншій станції. У той час, поки нещасні повітроплавці, окутані тканиною куполу кулі, зі швидкістю блискавки неслися від земної осі, у протилежному напрямку прийшло повідомлення такого змісту: «Е найой. Ке».

А з острова була відповідь: «Бате лі вар. Так а філь».

Звичайно, можна було б вивчити усі мови на планеті Земля, так і не знайшовши в них таких речень. Вони означали:

– Увага! Перешкода! Що трапилося?

– Люди в полі рівноцінного тяжіння. Вимкнути, як тільки буде можливо, – прийшло у відповідь.

Отримувач цього повідомлення стояв у спостережному відділенні космічного кола і здійснював контроль за приладами, розміщеними на пульті управління. Стрілка диференційного бароскопу показувала якраз на те місце, де був літальний апарат, що якраз наближався. Різноманітними держаками службовець регулював швидкість транспортного засобу, який за декілька хвилин з’явився на кінцевій станції. Потрапивши у гальмівну сітку, він повільно дістався цілі.

Службовець, а він був начальником зовнішньої станції на ім’я Фру, не спускав з апарату очей. Мабуть, він був уже старшим чоловіком, адже довкола його скронь розвивалося довге, майже біле волосся. Дещо незвично високе чоло здіймалося над великими очима, зіниці яких мали глибокий відблиск. Тіло, однак, він тримав невимушено, легко. Зі знанням справи рухався він вздовж довгої панелі з приладами, від одного пристрою до іншого, його кроки нагадували ковзання по підлозі. Чоловік, очевидно, уже звик до того, що гравітація тут була значно меншою, ніж на Землі. На под-війній відстані від центру Землі вага предметів становила лише четвертину від маси, до якої звикли люди.

Тим часом двері літального апарату відчинилися. Начальник колоподібної станції кинув в ту сторону погляд і знову повернувся до приладів, щоб повідомити Полюс, що діабаричне поле знову вільне.

Пасажири покинули транспорт і зайшли до зали. Їх було з вісімнадцять осіб, вдягнених у дивну одежу, що облягала тіло. Їхні великі голови відзначалися світлим, майже білим волоссям і блискучими проникливими очима, які ховалися за темними окулярами. Вони проминули зал, напис на якому зазначав невідомою мовою про досягнення «Зовнішньої станції планети Земля», звернули до сходів, якими піднялися до іншого залу. Над дверима був напис великими літерами: «Вель льо ну», що означало «До космічного корабля на Марс».

Те зависле у просторі коло було нічим іншим, як вокзалом для відправки на Марс із планети Земля. Це була станція поблизу Землі, що дозволяла підтримувати постійні зв’язки між мешканцями обох планет. Пасажирами літального апарату, що прибув, були якраз марсіани, що бажали повернутися на свою батьківщину.

4. Падіння повітряної кулі

Керування полем рівноцінної гравітації здійснювали з колоподібної станції, адже саме там відповідали за літальний апарат, що піднімався до них на величезній швидкості. Зміна зворотного тяжіння на земне відбувалася, звісно ж, на всій площі коридору та позначилася, відповідно, і на повітряній кулі. Отже, спершу вона пригальмувала, тоді рухалася з рівномірною швидкістю, а коли досягла пункту призначення, різко полетіла вниз з усе більшим прискоренням. Оскільки на такій висоті про опір повітря мови не може й бути, швидкість руху кузова та власне кулі була однаковою. Купол, який втратив більшу частину запасів газу, осів дуже низько, вкривши кузов численними складками.

Ця обставина врятувала повітроплавців від неминучої смерті. Спершу закутування в полотно куполу врятувало їх від замерзання. Так, температура всередині кузова почала підніматися в міру проходження крізь земну атмосферу. Сонячне проміння, не стримуване пластом повітря, безперешкодно потрапляло на кулю. Оббивка судна його всмоктувала, нагріваючи усе, що було всередині.

Щасливий збіг обставин призвів також до того, що якась частина газу все ще залишалася під склепінням. Структура матеріалу, з якого воно було зроблене, мала чудову властивість майже повністю запобігати дифузії водню у порожньому просторі. Весь газ можна