Каваленд: Хто, як і навіщо винайшов наш улюблений напій

By Огастін Седжвік

Частіше, ніж каву, люди п’ють тільки воду. Цей напій так міцно ввійшов у повсякдення, що здається, ніби він існував завжди. Насправді це недавній винахід модерного капіталізму: кава як масовий напій у західному світі нараховує півтора століття, а в українському випадку «перекури» поступилися місцем «кава-брейкам» уже на нашій пам’яті. Американський історик Огастін Седжвік проникливо аналізує зв’язок між гастрономічною й соціально-економічною історією і на прикладі кави показує, як працює капіталізм.

• Language: Українська мова
• Publisher: Publishdrive
• Release date: Nov 11, 2021
• ISBN: 9786177965274

Book preview

ЗМІСТ

Пролог. Століття кави

1. «Звичний символ ісламу»

2. Котонополіс

3. Нескінченне виверження

4. «Вугор»

5. Брати Гілси

6. Символ Аполлона

7. Бог прибутку

8. Млин

9. Не пощастило

10. Дегустатор

11. Особлива робота

12. Ями

13. Скляна клітка

14. Голодна плантація

15. Любов у час кави

16. Правда про каву

17. Американські ліки

18. Кавове питання

19. Продовольчий рай

20. У червоному колі

21. Дуже приємний обід

22. Різанина

23. Накладай повище, продавай дешевше

24. За чашкою кави

25. Війна

26. Попередні життя

Подяки

Вибрана бібліографія

Примітки

Усій моїй родині —

і синові —

присвячую

Ось ви прокинулися вранці, йдете в душ, берете губку — її зробили на островах у Тихому океані. Дістаєте з полиці мило — його зварив француз. Ідете на кухню і робите каву — її виростили в Південній Америці. Може, ви любите чай? Його зібрав китаєць. Віддаєте перевагу какао? Його привезли із Західної Африки. Потім ви смажите тости — пшеницю виростив англомовний фермер (не забудьмо пекаря). Ваш сніданок об’їхав пів світу.

Мартін Лютер Кінг

Пролог. Століття кави

Минуло багато років, відколи Хайме Гіла викрали зловмисники. Повертаючись думками в той день, він звинувачував у всьому батька. Це сталося після обіду 31 жовтня 1979 року, Хайме якраз примостився за столом писати листа доньці Александрі(1). У Сальвадорі ще не звикли святкувати Геловін — цю традицію принесли сім’ї дипломатів, які приїхали в країну після Кубинської революції 1959 року. Розваги в стилі «життя або цукерки» швидко ввійшли в моду в багатих кварталах Сан-Сальвадора. Хайме Гілу було тоді сорок два, він керував сімейною фірмою. Щороку дедалі більше дітей у вигадливих костюмах ходили по домах знайомих (точніше сказати, їздили, бо з міркувань безпеки батьки давали їм машину). Утім, Геловін однаково залишався блідою подобою Дня Мертвих, що його святкували на початку листопада, якраз перед сезоном жнив(2).

Хайме завжди з нетерпінням чекав початку збирання врожаю, коли минав задушливий сезон тропічних дощів, небо знову ставало блакитним і тішило прохолодним вітерцем. У цьому нетерпінні проявлявся подих історії. Річ у тім, що Сальвадор не має виходу до Атлантичного океану, і відколи 1821 року країна здобула незалежність від Іспанії, вона завжди вважалася глухим загумінком світу. Це була земля селян — чотири юристи і чотири лікарі на 250 тисяч жителів. У головний порт країни заходили два-три кораблі на рік(3). Це не конче означає, що населення було бідне, адже «бідний» — поняття відносне; з іншого боку, через економічну ізоляцію Сальвадору всі були більш-менш рівні. Європейців, які ступали на сальвадорський берег у середині XIX століття, дивувало, що тут не зустрінеш крайніх злиднів, а земля дивовижно плодюча(4). У сіль­ській місцевості добре росли індигові й каучукові дерева — вигідні експортні культури, і навіть міста «буквально тонули в тропічних садах» — бананові пальми й апельсинові дерева «гнулися під вагою золотих плодів»(5). Іноземці дивувалися з природних розкошів країни і вважали, що ця місцевість «надзвичайно підходить для виробництва тропічних продуктів», однак більшість сальвадорців жили з обробітку спільної землі(6). Вони не відчували особливих стимулів вирощувати нові й незнайомі культури для заморських ринків і виявляли ще менше бажання працювати на тих, хто бачив у цьому сенс. Сальвадорські селяни традиційно боялися сухого сезону. Він починався в листопаді, і весь регіон молився за повернення дощів, адже від них залежав урожай.

Навіть у XIX столітті більшість сальвадорських селян жили тим самим натуральним господарством, що й далекі предки. На світанку чоловіки брали реманент і розходилися багнистими стежками в поля, а ввечері поверталися додому. Надлишки врожаю люди продавали на місцевому ринку(7). Батьки самі вчили дітей того, що їм знадобиться в такому житті(8). Раз на рік, перед початком сухого сезону, сальвадорці, як і вся Центральна Америка, віддавали шану землі і предкам — прикрашали могили, влаштовували карнавал і різні пригощання(9).

Утім, не всі бачили в такому зворушливому зв’язку часів привід для святкування. Інші сальвадорці боялися, що їхня країна безнадійно відстає в розвитку, і взорувалися на новий світ двигунів, телефонів та електричних лампочок. Ці люди мали непропорційно велику політичну владу. Сільськогосподарська основа сальвадорського життя і без того занепадала, а після 1879 року їй було завдано нищівного удару — у двері стукало цілковито інше майбутнє.

1889 року в Сальвадор з Манчестера приїхав вісімнадцятирічний юнак на ім’я Джеймс Гіл — дід Хайме Гіла. Якраз у ті часи країна переживала кардинальний злам. За два покоління Сальвадор змінився невпізнавано. «Перша деталь, яка здивує приїжджого, — це одностайність місцевого суспільства, — писав американський автор у 1928 році. — Тут думають тільки про каву. Кава панує над усім. Стосунок до кави, прямий чи опосередкований, має кожна людина». «Життя Сальвадору повинне підпорядкуватися одній речі — каві», — заявив того самого року міністр сільського господарства країни, за сумісництвом кавовий плантатор(10).

Коли Джеймс Гіл переїхав у Сальвадор, кавовий бум тривав уже кілька років, двері в політику були для іммігранта зачинені, однак ніхто більше за нього не посприяв переходу нової батьківщини на рейки найінтенсивнішої монокультури в новітній історії. На другу половину XX століття, почасти завдяки практикам, що їх запровадив Гіл на своїх плантаціях, каві дісталася чверть усіх сільськогосподарських земель Сальвадору, в цій галузі працювало 20 % населення країни. Сальвадорські плантації давали на 50 % вищі врожаї, ніж бразильські. Кава забезпечувала чверть ВВП країни і 90 відсот­ків експорту. Прикметно, що більша частина сальвадорської кави опинялася на полицях американських супермаркетів, а самі Сполучені Штати з кінця XIX століття надійно тримають рекорд світу за обсягами споживання цього продукту(11). І тут теж не обійшлося без Гіла — саме цей чоловік заклав фундамент стосунків у кавовій галузі. Впродовж століття поняття «урожай кави в Сальвадорі» набуло нового значення і нових бенефіціарів.

Сезон збирання врожаю зазвичай обіцяв родині Гілів чималі прибутки, однак не 1979 року. Погода змінилася вчасно, ніби за розкладом — чисте небо й сухе повітря, ідеальні умови для збирання й обробітку кави. Однак ідилічну картину затьмарювали події в родині Гілів і країні загалом. Хайме, найстаршого з трьох братів, нещодавно усунули з посади в родинному бізнесі, який з часів Другої світової війни помітно розширився: сім’я тепер займалася не тільки кавою, а й нерухомістю, будівництвом, фінансами і страхуванням. Мало того, поновилися старі політичні конфлікти, а це ставило під сумнів долю врожаю.

Сто років культивування кави розкололи Сальвадор на два табори. Досягнувши неймовірного рівня економічної продуктивності, країна водночас суттєво збідніла. 80 відсотків сальвадорських дітей недоїдали(12). Крайні злидні, яких раніше не було, стали однією з двох головних прикмет сальвадорського життя. Друга прикмета — казкове багатство легендарних «Чотирнадцяти сімей», зокрема й Гілів. Ці сім’ї почали з кави і нарощували вплив, поки не прибрали до рук усю землю, ресурси, економіку й політику країни. По один бік стояли олігархи, по другий — усі інші. Одні не знали, як перебути день, — другі жили під охороною за високими парканами розкішних маєтків, освіту здобували за кордоном, а на світ дивилися з вікон броньованих лімузинів. Економічна й політична влада олігархів спиралася на армію. Не всі змирилися з розколом країни на дуже багатих і дуже бідних, однак опозиція кавовому капіталізму наштовхнулася на жорстокі репресії, і владі на якийсь час вдалося загнати народний опір у підпілля.

Революційний дух сальвадорців, попри великий ризик, прокинувся, коли на Кубі переміг Фідель Кастро. Сальвадорський уряд, за підтримки Сполучених Штатів, яким скрізь ввижався привид комунізму, відповів демонстрацією сили. Влада почала бити нижче пояса і пустила в хід т. зв. «бригади смерті» — нелегальні загони найманців, фінансовані олігархією. Замовні вбивства й викрадення людей стали в 1970-х роках звичним ділом, що призвело до масового терору й розгулу насильства. А 15 жовтня 1979 року стався державний переворот. Однак насильницька зміна влади, далеко не перша в історії Сальвадору, ніяк не вплинула на державну політику і повсякденне життя. Минуло вже два тижні ­після ­перевороту, ­настав Геловін, але чим усе це обернеться, було неясно.

Хайме Гіл мав що розповісти доньці. Александра закінчувала жіночу школу Фокскрофт у Віргінії і збиралася вивчати політологію в Бостоні. Свого часу Хайме теж відправили в приватний інтернат на Род-Айленді, і він мріяв про день, коли повернеться додому і працюватиме на кавових плантаціях, як його дід Джеймс. Аж якось батько — його теж звали Хайме — без попередження приїхав у школу і розповів синові, що втрачає зір, тому скоро комусь доведеться зайнятися сімейною справою. Хайме-молодший вступив у Вортонську школу бізнесу у Філадельфії. Здобувши освіту, він кілька років пропрацював на Вол-стріт, а потім повернувся в Сальвадор, як хотів батько(13).

Стрíлки дідового годинника в кабінеті Хайме показували 16:15. Він сів за друкарську машинку і набрав перші слова, коли біля входу в будинок різко зупинилися два автомобілі — джип і пікап. Чоловіки з джипа, озброєні автоматами «Геклер унд Кох» армійського зразка, швидко зачистили вулицю, пустивши рух в об’їзд. Вони були в поліцейській і військовій формі. Друга команда в чорних масках і камуфляжі, озброєна автоматами «Узі», вискочила з пікапа і вломилася в двері. Нападники застрелили охоронця і пробили діру в сталевих дверях. Увірвалися всередину і на очах у переляканої секретарки піднялися по сходах.

Зачувши шум за вікном, Хайме спершу подумав, що то звичайна поліцейська облава, однак постріли і крики внизу натякали на інше. За вісім років до того загін зловмисників, переодягнений дорожніми робітниками, зупинив машину Ернесто Регаладо Дуеньяса, двоюрідного брата дружини Хайме. Через три дні тіло Ернесто знайшли на вулиці. Батько велів Хайме носити бронежилет, і відтоді на п’яти їм насідав страх(14).

Хайме неабияк перелякався, схопив пістолет з шухляди, побіг у туалет — і там опинився в пастці. Пістолет обтяжував руку, мов гантель. Голос по той бік дверей покликав по імені. Хайме ­опустив пістолет, визирнув з туалету — і стикнувся з людьми в масках.

На нього блискавично натягнули мішок, клацнули наручники — чиїсь невидимі руки підхопили його і потягли вниз по сходах на вулицю. Безпорадна секретарка і мертвий охоронець не могли нічого вдіяти. «Скажіть сім’ї, що я живий», — встиг гукнути Хайме перед тим, як його запхали в зелену брезентову будку пікапа. Будка затріпотіла від вітру, коли машина набрала швидкість і поїхала на захід — у місцевість, яку називали «Кавалендом»(15).

Якихось пів століття тому дорога на Санта-Ану, що вела в долину річки Лемпа, була вузькою й горбистою. Білі стіни акуратних мазанок виблискували на фоні густо-зелених джунглів, які з трьох боків обступали села, лагідне сонце гріло червоні черепичні дахи. З відстані здавалося, що Санта-Ана — «найчарівніше містечко» Центральної Америки (так написав американський журналіст, якому трапилося там переночувати)(16).

На той момент Санта-Ана вважалася другим містом Сальвадору. У 1880-х роках там виник справжній економічний бум, а з початком Першої світової війни розквітла торгівля з Каліфорнією. Якщо самé місто, організоване регулярною сіткою довкола центральної площі, здавалося не таким жвавим, як це буває при економічному бумі, то причина — у специфічній природі цього буму(17). Реальний бізнес функціонував за межами міста, на підгірках вулкана Санта-Ана, який мав у висоту майже 2400 метрів і довгий час уважався мертвим.

По широких вулканічних схилах від підошви і майже до гирла тягнулися зелені клаптики кавових плантацій. Під час сезону збирання врожаю, який тривав від листопада до лютого, на цих плантаціях з рання до вечора працювали десятки тисяч людей. У кінці робочого дня каравани мулів і волів, навантажених коричневими мішками з кавою, зигзагом спускалися в долину і проходили запилюженими вулицями Санта-Ани на кавові млини, де свіжі ягоди сушили й обробляли. В підсумку виходило зерно на експорт.

Від центру міста на північ вела вузька дорога, в цю пору року дуже завантажена. Гілля іспанських дубів на узбіччі утворювало зелений тунель. На околиці міста, якраз перед тим, як піднятися з долини в гори, дорога повертала праворуч і по лівий бік з’явля­ли­ся ворота сучасного млина під назвою «Лас трес пуертас», «Троє дверей».

Пройшовши у ворота, погоничі вели свій вантаж на приймальний пункт, де робітники швидко висипали свіжі ягоди. Далі зерно очищали від м’якої оболонки, мили, сортували у спеціальних водяних барабанах і розкладали тонким шаром сушитися на сонці. Один куток двору було розкреслено білими лініями, мов тенісний корт.

По інший бік цього «корту» височів елегантний новенький будинок на два поверхи у стилі колоніального відродження: білосніжні стіни, широкі сходи з розкішними перилами, парадний вхід з колонами, чепурна мансарда, черепичний дах. Цей стиль увійшов у моду після Панамсько-Тихоокеанської міжнародної виставки, проведеної 1915 року в Сан-Франциско з нагоди відкриття Панамського каналу. Тут разом із тендітною темноокою дружиною і цілим виводком дітей (із десяти немовлят вижили сім) жив Джеймс Гіл. Цей високий англієць у тонких окулярах став на ­1920-ті роки «кавовим королем Сальвадору»(18).

Титул цілком слушний і заслужений, однак у ньому була ­частка іронії, яку власник іноді смакував, а іноді намагався замаскувати. Джеймс Гіл народився 1871 року у вікторіанській Англії, в тих самих робітних кварталах Манчестера, які лякали весь світ злиднями і чадом заводських труб. Він приїхав у Сальвадор 1889 року, ­маючи за душею кілька шилінгів, і шукав не кави, а способу втекти від важкого манчестерського неба, якогось просвіту в житті. Хлопець міркував зайнятися торгівлею тканинами.

Зрозуміло, що текстиль і кава — дуже різний товар. Торгувати тканинами — ремесло неромантичне, але надійне: попит є завжди. Торгівля кавою, навпаки, справа ризикова — немов ходиш по канату між сільським господарством і фінансами. Ніжні й примхливі дерева вимагають років важкої роботи й ретельного догляду, перш ніж дадуть серйозний урожай. Мало того, вартість цього врожаю цілковито залежатиме від міжнародних ринків, настільки непрогнозованих, що це увійшло у традиційний арсенал мелодраматичних прийомів художньої літератури — герой ризикує і все програє(19).

Почавши з нуля, Джеймс Гіл створив кавову імперію, яку небезпідставно вважали найкращою в Сальвадорі, а отже, й у світі. З цим погоджувалися навіть його сусіди й конкуренти, які теж тримали плантації на схилах вулкана Санта-Ана. Джеймс Гіл помер 1951 року і на той момент володів архіпелагом із вісімнадцяти плантацій, які постачали сировиною «Лас трес пуертас». У сумі — 1200 гектарів. У гарячу пору на нього працювало 5000 людей, господарство щороку виробляло на експорт до 2000 тонн зерна. У добрий рік це давало сотні тисяч доларів прибутку. Приголомшливі цифри, однак масштаб кавової імперії Джеймса Гіла не обмежувався гектарами, робітниками, тоннажем чи виручкою. Водночас вона була своєрідною «вітриною» для іноземних любителів кави, які ­чомусь захотіли б знати, звідки взялася їхня кава і що це за місце(20).

Артур Руль був чоловік усюдисущий, як Господь. Його дитинство минуло в містечку Рокфорд, штат Іллінойс. У 1895 році він вступив у Гарвард, через чотири роки почав кар’єру журналіста в Нью-Йорку, і ця професія відкрила йому світ. Він спускався під Мангеттен, коли 1902 року почали прокладати метрополітен; у 1908-му спостерігав перший політ братів Райтів на пляжі в Кіті Гоук; знемагав від спеки в невадському містечку Ріно, коли на День незалежності 1910 року Джек Джонсон виніс Джима «Біла надія» Джефріса; приїздив у мексиканське місто Веракрус, коли 1914-го його захопив американський флот; мерзнув в окопах під Галіполі ­1915-го; відвідав Росію 1917-го, якраз перед більшовицьким переворотом. І ­звідусіль надсилав проникливі й захопливі репортажі в «Гарперс», «Кольєрс» і «Сенчурі»(21).

Різноманітні пригоди переконали містера Руля, що світ не такий великий, як може здаватися, коли сидиш на одному місці, і з кожним днем стає меншим. Він писав: «Домосиди і не здогадуються, як швидко зв’язують світ автомобілі, радіо й газетні синдикати, що вже казати про телеграф і пароплави». Сам він любив першокласні готелі, добрі манери і вишукані коктейлі в «правильних» клубах. Йому подобалося, коли вулиці прибрано, а полісмени-регулювальники знають своє діло, однак містер Руль був достатньо розумною людиною, щоб не плутати комфорт із прогресом. Зміни його не лякали, він просто хотів зрозуміти, що вони означають.

Ішов 1927 рік. Одного дня Руль поїхав на пристань у південному Мангеттені і піднявся на борт великого білого пароплава, що належав «Юнайтед фрут компані» й возив банани з Центральної Америки. Руль сподівався зблизька побачити «докорінні зміни», які відбувалися у Гватемалі, Гондурасі, «чарівній» Коста-Риці, «неспокійній» Нікарагуа й «метушливому» Сальвадорі — «колись пасторальних патріархальних республіках», підхоплених «загальним потоком сучасного життя», де мірилом чеснот стали цифри («швидкість, висота, чисельність населення, прибутки!»), а ефективність («енергія, темп, гігієна, магія машини») перетворилася на предмет культу.

У Сальвадорі Артур Руль знайшов те, що шукав. По «нових досконалих» вулицях тягнулися телефонні й електричні проводи. Високі чиновники обіцяли шосейні дороги й аеродроми. «Воєнізовану» поліцію в переконливій амуніції — захисний шолом і портупея армійського зразка — муштрував американський інструктор. Сальвадорські селяни були людьми працьовитими і хоч становили расово неоднорідний клас — не такий «білий» і «демократичний», як у Коста-Риці, проблем, як це бувало в «індіанській» Гватемалі, не створювали. Іноді Артуру Рулю здавалося, що він потрапив у Південну Каліфорнію, але журналіст не дозволяв собі забувати, що більшість робітників у Сальвадорі «отримують менше як 50 центів на день», а каналізаційні люки запросто можуть украсти і здати на брухт. Провівши кілька приємних днів у столиці й передбачливо навівши зв’язки, журналіст сів на поїзд у Санта-Ану. Він прекрасно розумів, що «в Сальвадорі все обертається довкола кави».

У Санта-Ані його зустрів на батьковій машині один із трьох синів Джеймса Гіла — хлопець закінчив університет у Каліфорнії і недавно повернувся додому. З вокзалу вони поїхали в «Лас трес пуертас». Діставшись на місце, Артур Руль привітав «кмітливого, розважливого і приязного» англійця — свого господаря і провідника у світі кави. Джеймсові Гілу було тоді під шістдесят, він говорив англійською з виразним манчестерським акцентом. Господар провів для заморського гостя екскурсію по маєтку і показав «експериментальну плантацію кави», по дорозі пробуючи ціпком «чорну землю» під деревами. Він розважав гостя місцевими легендами, люб’язно пояснював особливості ґрунтів і дерев, говорив про ціни й заробітки, перевороти й революції, згадав колег-плантаторів і «своїх робітників», ділився спостереженнями про Сальвадор — чоловік прожив тут сорок років.

Після екскурсії вони влаштувалися в імпозантному кабінеті Гіла, більше схожому на банківську контору в лондонському Сіті. Гіл у «невимушеній манері» завернув на серйозні теми: складна політична й економічна ситуація в Сальвадорі; як допомогти кавовій галузі; у якій ролі він бачить молодше покоління своєї сім’ї. Нічим не прикметна ділова розмова, та коли Джеймс Гіл дійшов до прогнозів на майбутнє країни, Артуру Рулю щось почало муляти. Його не полишала думка, що вся ця сцена, в тодішньому світі цілком звичайна, водночас якась «дивна»(22).

Джеймс Гіл прожив вісімдесят років і два абсолютно різні життя. Він народився в колисці світового пролетаріату, на самому дні нового індустріального суспільства, однак став справжнім сальвадорцем — повноправним учасником однієї з найсильніших олігархій світу. Він помер 1951 року, і на той момент Манчестер і Санта-Ана вже не були такими далекими світами, як у часи, коли хлопець вирушив шукати кращої долі. За вісімдесят років, що минули між закінченням Громадянської війни у США і початком Холодної війни, світ, як доречно завважив Артур Руль, зменшився. Залізниці і пароплави, автомобілі і літаки, телеграф і телефон, радіо і кінематограф, нові форми влади й урядування міцно зв’язали в один клубок речі, які колись здавалися чимось дуже далеким і дуже окремим. Саме тоді вперше проявилося те, що ми тепер називаємо «глобалізацією», тоді ж таки вступило в права слово «глобальний» — з’явилися речі, спільні для всієї планети(23). З кожним роком рівень «взаємо­по­в’язаності» світу зростав. Самé слово «взаємопов’язаний» уперше почали вживати на позначення цього явища: глобалізація стала чимось більшим, ніж сума індивідуальних зв’язків(24). «Густе мереживо глобальних зв’язків», що формувалися в ці десятиліття, становить, на думку багатьох істориків, «засадничий факт» сучасного світу(25).

Історія кави розвивалася в загальному фарватері глобалізації і соціально-економічних змін. Чотириста років тому це був екзотичний турецький напій, англійська мова навіть слова такого не знала; сьогодні «кава» — одне з найпоширеніших слів на планеті(26). Триста років тому каву на продаж культивували тільки в Ємені і займалася цим крихітна група купців. Тепер у виробництві кави зайнято двадцять п’ять мільйонів людей у сімдесятьох країнах світу(27). Двісті років тому кава вважалася небуденною розкішшю у привілейованих класів, а кав’ярні були особливим місцем — лабораторією нових ідей, простором для дискусій про мистецтва, політику й культуру. Тепер це головний напій людства: ми випиває­мо мільярди чашок кави щодня, цей напій вживають дві третини американців(28). Сто років тому виробники в Латинській Америці і продавці у Сполучених Штатах захвилювалися, що низькі ціни на каву підриватимуть галузь, і почали привчати споживачів до думки, що значення має не тільки смак, а й умови виробництва кави. Тепер це головний предмет «чесної торгівлі», ми нерідко наводимо каву в приклад, коли говоримо про механізми світової економіки(²⁹).

Часто кажуть, що «кава пов’язує світ»(30). І в цьому є резон: історія кави від чудернацького магометанського звичаю і предмета розкошів до буденного напою багато говорить про те, як формувався сучасний світ. У цій історії є виразні паралелі з життєвим шляхом Джеймса Гіла, який привів його з брудного Манчестера на вулканічні схили Санта-Ани, і з маршрутом самої кави — від сальвадорських плантацій Гіла на фабрики в Сан-Франциско, де зерно обсмажують і фасують у герметичні упаковки популярних кавових марок, на полиці крамниць, на домашні кухні, в офіси і кав’ярні по всіх Сполучених Штатах. На цьому шляху нам трапиться багато нових людей, місць і речей — кава справді пов’язує їх між собою, до того ж дедалі міцніше(31). Та це далеко не вся оповідь.

Новітня історія розвивається одразу у двох напрямах — нові зв’язки йдуть у комплекті з новими розламами. За XIX століття світова економіка виросла в 44 рази, а світова торгівля в 1850–1914 роках — на 1000 відсотків. «Світ ще ніколи не багатів так швидко»(32). Утім, паралельно з формуванням глобальних зв’язків збільшувався економічний розрив між населенням індустріальних країн із помірним кліматом і тими, хто жив у тропічному кліматі при суто аграрній економіці(33). У 1880 році за рівнем доходу на душу населення «розвинені» індустріальні суспільства випереджали решту світу вдвічі, 1914 року — втричі, 1950-го — вп’ятеро(34).

Одночасно з новим поділом світу на багатих і бідних відбувався поділ на споживачів (розвинені країни індустріальної «півночі») і виробників кави («розвиткові країни» аграрного «півдня»). Головну роль у формуванні цього поділу відіграла кава — найцінніша сільськогосподарська культура найбідніших регіонів світу(35). За останні 150 років кава стала винятково цінним товаром, експорт цієї культури становить понад 25 мільярдів доларів на рік, а роздрібна торгівля —у кілька разів більше. Фактично найбідніші країни світу тримають монополію на каву(36). Це не просто найважливіший товар в історії глобального капіталізму, як часто кажуть, а один із найважливіших товарів в історії економічної нерівності світу.

Кава не тільки «пов’язує світ» в одне ціле. Вона ставить перед нами питання, на яке не існує простої відповіді: що означає мати зв’язок через повсякденні речі з далекими людьми і територіями?

1. «Звичний символ ісламу»

У 1554 році двоє сирійців відкрили в Константинополі торгівлю — це місто стало для них новим домом. Шем приїхав із Дамаска, а Гекім — з Алеппо. У лабіринті яток у жвавому торговому кварталі над Босфором вони відкрили першу в місті кав’ярню. Поставили зручні дивани і постелили килими. Незабаром їхній заклад заслужив репутацію місця, де можна завести нові знайомства. Серед клієнтів було багато спудеїв, шанувальників науки, безробітних майстрів у пошуках нового господаря, любителів шахів, учителів(37). За п’ятдесят років до того кава вперше з’явилася в історичних джерелах(38).

Батьківщина кави — Ефіопія. Саме там у XV столітті вперше почали збирати з диких дерев урожай на продаж. Спеціально культивувати каву почали на терасованих схилах у Ємені, і поступово, завдяки війнам і торгівлі, про новий напій дізнався весь Аравійський півострів і все Середземномор’я. Іноді турецькі султани першим ділом будували в завойованому місті кав’ярню, щоб продемонструвати «цивілізованість своєї влади»(39).

З огляду на те, як кава поширювалася по світу, не зовсім зрозуміла етимологія цього слова. Дехто вважає, що арабське слово «кава» означає «вино» («кава» — «ісламське вино»), але така інтерпретація залишає багато питань(40).

Було це 1511 року в місті Мекка: вартовий після вечірньої молитви допильнував, що група одновірців п’є каву перед нічною службою, і доповів начальству. Запідозривши, що кава дає хмільний ефект, місцева влада повеліла знищити запаси зерна, однак проблеми це не вирішило. Ми знаємо памфлет 1587 року, який розповідав про новий напій і мав на меті з’ясувати, «що достеменно відомо про каву і чи можна правовірним її пити»(41).

У XVI столітті про каву вже знали європейці. У 1573 році німецький учений Леонард Раувольф відвідав Алеппо і бачив, як група людей п’є «чорний, мов чорнило» напій: «Вони без остороги прикладалися вустами до китайської чашки(42), дуже гарячої, відпивали потроху і пускали по колу». У 1596 році голландський лікар Бернард тен Бруке спостерігав у Леванті процес приготування кави: «Вони відмірюють півтора фунта цих плодів, трохи підсмажують їх на вогні, потім заливають двадцятьма фунтами води і випивають половину(43): такий трунок вони п’ють із глиняних чашок, поки він дуже гарячий, вранці на-тще-серце, ...кажуть, він дає силу, зігріває, розганяє тілесні вітри і прочищає кров»(44).

«Вони» — це турки. У європейців кава міцно асоціювалася з орієнтальною екзотикою і стала «звичним символом ісламу». Якщо дивитися із символічної перспективи, то знайомство європейців з кавою водночас означало зустріч з Іншим, і перші описи цього напою часто поєднувалися з підозрою і відчуттям огиди. У 1609 році англійський священник Вільям Бідульф, якого торгова компанія відрядила в Алеппо, описав «чорний напій із бобів, схожих на горох, що їх називають коава; їх мелють і варять у воді; п’ють цей напій якомога гарячішим». У 1610 році поет і перекладач Джордж Сендз спробував каву і з’ясував, що вона «чорна, як сажа, і на смак така сама»(45).

Сумніви у смаку кави не заважали європейцям визнавати її владу. Як алкоголь і опіум, кава явно впливала на людину, хоча в питаннях «чому?» і «як саме?» згоди не було. У 1632 році англійський філософ і бібліотекар Роберт Бертон порівнював турецькі кав’ярні з «нашими шинками й тавернами», а каву описав як «лікарський засіб» від меланхолії(46). У 1640 році лондонський аптекар Джон Паркінсон стверджував, що «цей турецький ягідний узвар має багато корисних властивостей: помічний при слабкому животі, поганому травленні і пухлинах у печінці, а ще знімає маркоту»(47).

Зі слів Паркінсона можна зробити висновок, що каву часто вживали як ліки. Медична думка тієї епохи вважала, що існує чотири «тілесні соки»: кров, флегма і два види жовчі — чорна й жовта. Хвороба — це порушення «рівноваги» тілесних соків, а завдання лікаря — відновити її за допомогою дієти, кровопускання або, на крайній випадок, хірургічної операції. Їжу класифікували за чотирма категоріями: «гаряча», «холодна», «волога» й «суха». Проте кава, як, до слова, чай і шоколад, не вписувалася в якусь одну категорію. Вона гаряча і стимулює, але водночас охолоджує і має сечогінний ефект. Кава вступала в суперечність з уявленнями про організм людини, які панували добрих півтори тисячі років(48). По-різному уявляли й ефект кави. Пропоненти нового напою стверджували, що кава зміцнює організм, а опоненти вважали, що вона викликає нездорові наслідки, зокрема імпотенцію(49).

«Турецький ягідний напій» перетворився на англійський, а потім і на європейський за посередництва кав’ярень(⁵⁰). Першу кав’яр­ню в Лондоні відкрили на початку 1650-х років на гроші купців Левантійської компанії, котрі розсмакували каву, торгуючи зі східними країнами спеціями, шерстю, оловом і порохом. Купець Даніель Едвардс тримав у Лондоні домашнього слугу зі Смірни на ім’я Паска Розе, і той щодня варив господареві каву. Коли друзі почали вчащати до Едвардса на каву, він зрозумів, що з цього можна зробити вигідну справу. Продавати каву вроздріб здавалося йому заняттям не дуже пристойним, тож він приставив до торгівлі свого слугу Розе(51).

Крамничка Розе, змайстрована із соснових дощок у тісному провулку св. Михайла в Сіті, не могла зрівнятися з кав’ярнею Шема й Гекіма в Константинополі, але вивіску в турецькому стилі він не забув. Торгівля процвітала, і невдовзі Розе спіткала доля всіх гастрономічних піонерів на дикому заході. Власники сусіднього шинку занепокоїлися, що Розе звабить їхніх клієнтів, і почали вичавлювати його з бізнесу під тим приводом, що він іноземець. Закон дозволяв вести торгівлю в Сіті лише жителям Лондона, тому господар знайшов для Розе місцевого компаньйона, сільського хлопця на ім’я Крістофер Боумен. Вони переїхали в більшу крамницю з вітриною, передбачливо прибравши звідусіль екзотичне ім’я Розе. Їхня дерев’яна кав’ярня, як і більша частина міста, згоріла у Великій пожежі 1666 року(52).

Хай там як, кава поступово прокладала собі шлях, і багато нових лондонських кав’ярень уже були чимось більшим за ярмаркові рундуки. Вони пропонували з комфортом посидіти й почитати, стали своєрідними «університетами за пенні» — відкритими майданчиками для обговорення різноманітних новин і сміливих ідей. Прогулявшись у 1660 році по лондонських кав’ярнях, знаменитий щоденникар Самуель Піпс відзначив тематичний діапазон розмов: люди говорили про погоду, про статеве життя комах, про справедливий розподіл багатства(53). Німецький філософ Юрген Габермас припускає, що дискусії в кав’ярнях сприяли кристалізації нового соціального класу, не обмеженого становими і майновими умовностями, — поза королівським двором, церквою і державою з’являлися паростки громадянського суспільства, що мало далекосяжні наслідки для політики і державного управління(54).

У середині XVII століття політичних новин у Лондоні вистачало: страта Карла I 1649 року, встановлення республіки під проводом Олівера Кромвеля, реставрація монархії в 1660 році, інтронізація Карла II і повернення Англійської церкви. Лондонські кав’ярні перетворилися на «простір виробництва й споживання новин», утілювали нові демократичні норми — свободу слова і свободу зібрань, заряджали енергією «публіку», яка дедалі активніше ставила під сумнів владу королівського двору(55). Усвідомивши небезпеку, Карл II спробував придушити незгоду в зародку, заборонивши кав’ярні, — їх оголосили «розсадником політичних заворушень» і «фальшивих новин», бо публіка сміла уявляти державні справи не так, як удавав двір(56). Однак це не дуже королю допомогло: у відповідь на хрестовий похід проти кав’ярень у Лондоні мало не бунт зчинився. Тоді Карл II зайшов з іншої карти і запровадив спеціальні дозволи на роботу кав’ярень — їх зобов’язали не допускати поширення підривної літератури і слизьких розмов. Щоб ­уникнути такого контролю, частина кав’ярень замаскувалися під шинки(57).

Кав’ярні викликали підозру ще й через іноземний флер довкола кави. Патріотичні любителі елю вбачали в ній «магометанство». Однак лондонські працедавці визнавали за нею вигоду. Учений чоловік тієї доби писав: «Бувало, що підмайстри, служби та інші робочі люди вже від самого ранку причащалися елем, пивом або вином, і через те, що ці напої викликають памороки в голові, ставали непридатними до роботи. Натомість цей бадьористий і цивілізований напій робив із них людей добропорядних». Виглядало, що від кави не буває побічних ефектів, як від алкоголю, — ось «напій, який робить нас одночасно тверезими і бадьорими». Зверніть увагу на займенник «нас». На перехресті XVII–XVIII віків, через сто років після першої англомовної згадки про каву, в Лондоні було вже кількасот кав’ярень. В Амстердамі, для порівняння, тридцять дві(58).

За одне століття кава в Англії пройшла шлях від невідомого екзотичного напою до повсякденної звички. Постало навіть питання фізіологічних наслідків зловживання кавою. У червні 1699 року аптекар і купець Джон Гоутон виголосив у респектабельному вченому товаристві, яке періодично збиралося в кав’ярні під назвою «Грецька», «Промову про каву». По суті, Гоутон розвивав місцеві чутки й розповідав про появу кави в англійській культурі та вплив нового напою на звичний триб життя. Він не наважився чітко відповісти на питання про вплив кави на здоров’я і сон, бо не мав розумної «теорії сну». Проте завважив, що кава сприяла «спілкуванню різних людей» і в такий спосіб «допомагала поширенню корисних знань»(⁵⁹).

З огляду на популярність нового напою виник великий інте­рес до вирощування кави в західних колоніях Британії — у Новій Англії, Віргінії, на Карибах(60). Та поперек дороги англійцям стояли арабські купці, які торгували кавою через єменські порти на Червоному морі і фактично тримали монополію. Тому британські торгові компанії перейшли на чай. Чай з’явився на британському ринку пізніше за каву і попервах був дорожчим, бо торгові шляхи контролювали голландці — перевантажним пунктом був острів Ява, голландська колонія(61). Однак у першій чверті XVIII століття британська Ост-Індська компанія отримала вихід на китайські порти й наповнила британський ринок дешевим чаєм. Протягом XVIII століття обсяг чайного імпорту в Британію виріс у 4000 разів, і голландці переорієнтували острів Ява на вирощування кави(62). Саме тому протести 1773 року в Бостоні проти тарифної полі­тики британської корони стали «чаюванням», а не «кавуванням». Із цієї самої причини ост-індський чай, присолоджений вест-індським цукром, стали пити сім’ї робітників — рядових солдатів ­Промислової революції, яка невдовзі почалася в Північній Англії.

2. Котонополіс

Фрідріха Енгельса знають передусім як мецената й соратника Карла Маркса. А до того як уславитися в цій ролі, він писав вірші і був сином текстильного фабриканта. У 1842 році, коли Фрідріху виповнилося двадцять два, батько відрядив юного ідеаліста в Манчестер — сім’я Енгельсів відкрила там велику прядильну фабрику «Вікторія», названу на честь королеви.

Фабрика розташовувалася в селі Солфорд, яке поступово розчинялося у великому Манчестері. За якихось пів століття до того це було скромне провінційне містечко на північному заході Англії — 30 000 душ населення і один високий димар. Коли туди приїхав Енгельс, Манчестер уже був столицею Промислової революції (історик Ерік Гобсбаум назвав її «найважливішою подією у світовій історії»)(63). З одного димаря виріс ліс фабричних труб, а між ними тулилося 300 000 людей. Небо заступали багряні койла диму, такого густого, що ледве пробивалося сонце, — результат роботи парових машин на вугіллі. Манчестер ставив світові рекорди за обсягами виробництва текстилю, і в народі його прозвали Котóнополісом. За кордоном бавовняну тканину називали «манчестерською», і допитливі люди, бувало, приїжджали з далеких країв подивитися, як її роблять.

Прогулянку по Котонополісу в часи королеви Вікторії не назвеш легкою ні в прямому сенсі, ні в переносному. «Коли я приїхав у ваше місто, у вуха вдарило якесь гудіння, нескінченна вібрація, ніби працює якась таємнича сила», — писав 1858 року залізничний магнат зі США Річард Кімбел (а йому не звикати було до шуму)(64). Вулиці міста наповнювали відчуттям трепету перед чимось більшим за людину, вселяли «страх і подив»(65). Шотландський письменник Томас Карлейль порівнював звук роботи фабрик — а вони починали о 5:30 ранку — з «гуркотом атлантичного прибою»(66). Інші зізнавалися, що ніколи не чули нічого подібного. «Тисячі звуків наповнювали цей вогкий темний лабіринт, і все це дуже відрізнялося від звичайного шуму великого міста», — писав французький літератор Алексíс де Токвíль, який відвідав Манчестер 1835 року, побувавши перед тим у Сполучених Штатах. «Гуркіт коліс, свист пари з котлів, чіткий ритм верстатів, глухий стук вагонеток — від цих шумів ніде не сховатися»(67).

Зверніть на будь-яку вулицю і побачите, у яких «немислимих» злиднях живуть люди. Сморід «нестерпний»(68). Через фабричні викиди про свіже повітря залишалося тільки мріяти, а сонце перетворилося на «кружечок без променів»(69). У 1872 році стурбований науковець, який вивчав «хімічну кліматологію» цієї місцевості, придумав термін «кислотний дощ» на позначення сірчаної мряки, яка падала з неба над Манчестером(70).

Шум, сморід, злидні й кислотні дощі — побічний продукт накопичення величезних капіталів. У другій половині XIX століття, коли Британська імперія правила чвертю населення і територій світу, манчестерські фабрики забезпечували майже половину всього експорту країни. Британія переробляла третину всієї бавовни світу й контролювала 40 % світового експорту тканин(71). Іноді це ставлять у заслугу капіталістам, адже вони активно шукали прибутку, впливали на державну політику та опосередковано керували цілими арміями, що сприяло розвитку текстильної промисловості. За посередництва взірцево організованих торгових фірм вони створили величезну бавовняну імперію(72). Іноді першу роль віддають машинам: без парових двигунів, механічних верстатів і кросен, пароплавів, локомотивів і телеграфу жодних текстильних магнатів не було б(73). Одначе в кінцевому підсумку нові технології і прогресивні методи управління, завдяки яким Манчестер перетворився на Котонополіс, центр промислового капіталізму в XIX столітті, служили інструментом видобування з людини безпрецедентного обсягу роботи. У виробничий цикл затягувало чимало людей із дуже далеких від Манчестера регіонів; хтось мусив працювати з примусу, а хтось навіть був у рабстві. Ці люди готували сировину — вугілля, бавовну, продовольство — яку в Манчестері переробляли на готовий товар. Крім того, вперше в історії виник новий клас промислових робітників — новація, не менш важлива, ніж паровий двигун. До того як Манчестер став Манчестером, «світ століттями спостерігав гіркі злидні й нещадну експлуатацію, але ніколи не бачив, щоб людське море організовано жило в ритмі машинного виробництва»(74). Хоча «людське море» й «організовано жило» у цьому випадку не найкращі метафори.

Французький політик XIX століття Леон Фоше відвідав Манчестер, щоб краще зрозуміти, як його країні уникнути проблем, пов’язаних з індустріалізацією, і писав так: «У випарах цього болотистого краю, серед кужелів диму з нескінченних труб не одразу збагнеш, чим займаються місцеві робітники — усе це схоже на підземне життя якогось вулкана»(⁷⁵). Так само писав найвидатніший історик британської промисловості Ерік Гобсбаум: «Місто нагадувало вулкан. Заможні й впливові люди знервовано прислухалися до його шуму і боялися виверження»(76).

Коли Енгельс приїхав у Манчестер, ця поетична метафора швидко втратила для нього всякий шарм. Він справді зацікавився текстильним виробництвом, але не в тому сенсі, про який ішлося його батькові, — усе дальше життя Енгельс присвятив вивченню соціально-економічних механізмів промислового капіталізму. У вільний від сімейної справи час він відвідував наукові лекції в Манчестері — там часто заходила мова про невидиму силу великих парових двигунів, довкола яких усе й крутилося. Одночасно він почав досліджувати вплив промислового виробництва на життя робітників. Пізнавати життя злиденних робітничих кварталів Енгельсу допомагала ірландська соціалістка на ім’я Мері Бернз, урешті-решт вони пов’язали долі і прожили разом двадцять років.

На основі цих емпіричних спостережень Енгельс написав книжку «Становище робітничого класу в Англії», вичерпавши при цьому можливості людської мови, неспроможної передати «всю глибину» соціальної прірви, у яку авторові довелося зазирнути. Енгельса так вразила вулиця Лонг-Мілгейт, що він додав план-схему забудови, ніби відчуваючи, що слова не передадуть усієї картини: «Такого безладного, наперекір усім правилам розумної архітектури, скупчення будинків, такої тісноти, внаслідок якої будинки буквально приліплено один до одного, просто не можна собі уявити».

І Лонг-Мілгейт, запевняв Енгельс читачів, — це ще «далеко не найгірша ділянка і становить вона менше як одну десяту частину всього Старого міста», а «купи сміття, нечистот і покидів» були такими великими, що займали «весь район».

Справа і зліва безліч критих проходів ведуть з головної вулиці в численні внутрішні двори; коли заходиш туди, бачиш такий бруд, таку огидну неохайність, з якою ніщо не