Військово-морська міць та її межі

By Максим Паламарчук

Протягом століть на водних просторах точилися протистояння. Португалія, Нідерланди, Британія, Франція, Німеччина, США, Японія боролися за титул «володаря морів та океанів». Той, хто його здобував, не лише перетворював контроль над морем на капітал, а й отримував серйозні важелі впливу на світову політику. Як поставали та занепадали найпотужніші флоти світу? Що таке «дипломатія канонерок»? Як зміниться війна на морі у XXI столітті? У цій книжці фахівець з безпекових досліджень Максим Паламарчук пояснює, як броненосці, дредноути, авіаносці ставали інструментами впливу на світовій арені, а також аналізує, як найпотужніші держави вплітають свою морську міць у ширший контекст політичної стратегії.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Aug 1, 2022
• ISBN: 9786177682690

Book preview

viskovo_1000.png

Слово до читача. Військово-морська міць та формування сучасного світу

Далекі походи, «хижі» обриси бойових кораблів, мужні моряки, кортики і безкозирки — усе це овіяно романтичним ореолом і тому спричинює жвавий інтерес до військово-морських сил. Утім серйозно недооцінене значення ВМС для формування світу, в якому ми живемо, оскільки військовий флот часто сприймають лише як «армію на морі». Особ­ливо актуально це в Україні, що успадкувала глибоко «континентальний» погляд на світ.

Переміщення вантажів морем, попри всі загрози від примх морської стихії, було і залишається найменш ресурсозатратним, а відтак і найдешевшим способом транспортування. Саме тому торгові судна забезпечують майже 90 % світової торгівлі. А економічний обмін, породжений нею, є чи не головним чинником, що об’єднує людство у планетарному масштабі як єдиний соціальний організм.

Військові флоти спрямовували, охороняли і продовжують гарантувати стабільність товарних потоків, які нині здійснюють десятки тисяч суховантажів, танкерів і контейнеровозів. Також ВМС захищає важливі індустрії рибальства, а з 1970-х — добування у прибережних водах корисних копалин, насамперед нафти й газу.

Дешеві перевезення на далекі відстані уможливили товарообмін між віддаленими країнами, міжнародний розподіл праці, інтенсифікацію виробництва, а отже, зростання доступних людству ресурсів. Однак реальне життя — не солодка казочка про прогрес. Дуже часто залучення до глобалізованого світу було, м’яко кажучи, примусовим. Досить згадати африканських невільників чи знищені індіанські цивілізації Латинської Америки. Інтеграція переважної кількості регіонів у глобальну соціально-економічну систему здійснювалася силою, яка прибувала на європейських, а пізніше — американських кораблях.

Контроль над потоками товарів морем, які перетворювались у капітал, був справжнім «перснем усевладдя» для тих держав, які могли їх спрямовувати у вигідному для себе напрямку. Португалія, Нідерланди, Велика Британія створили потужні морські імперії. Їхня могутність дозволяла протистояти значно більшим сусідам. Отримані завдяки контролю над океаном капітали, а через них — матеріальні ресурси примножували міць цих держав. З розвитком технологій роль цього «допінгу» зростала. Не дивно, що держави-конкуренти докладали всіх можливих зусиль, щоб одноосібно «правити серед хвиль», створюючи потужні військові флоти.

Фактично в усій світовій історії, починаючи десь із ХVІI століття, можна виокремити дві основні теми — «Боротьба за панування на океані» та «Проблеми розвитку відсталих країн». Адже запекле змагання за ресурси, які давав контроль над морською торгівлею, визначало політику провідних держав, пришвидшувало технологічний розвиток, впливало на суспільства, які мусили серйозно змінюватись, щоб мати шанс здобути перемогу у протистоянні. Тому «військово-морський» ракурс украй важливий для розуміння як логіки історичних процесів, так і механізмів сучасної системи міжнародних відносин.

Книжка, яку ви тримаєте в руках, присвячена закономірностям застосування збройної сили на морі, а також морським стратегіям домінуючих держав і їхніх суперників. Вона охоплює період від першої капіталістичної революції, яка невипадково відбулася в кінці ХVІ століття в Нідерландах, де морська торгівля процвітала навіть у добу феодалізму, і до сучасності.

Будь-яку стратегію породжує людський розум. Тож на неї впливають як суб’єктивні чинники, зокрема й культурні установки, так і умови навколишньої дійсності, від яких усе ж не сховаєшся.

Військово-морська стратегія є складником так званої великої стратегії («grand strategy») держави, тобто поглядів еліти на способи гарантування її безпеки в цілому. Для цього застосовують усі доступні державі ресурси, зокрема військові, економічні, потенціал союзників, культурні впливи тощо. Іноді військовому флоту просто не вистачає місця у «великій стратегії».

Приміром, коли в ХVІI столітті європейці активно розвивали флоти для захоплення чи утримання колоній, об’єднана режимом сьоґунів Токуґава Японія суттєво обмежила зовнішні контакти. Правляча еліта вбачала в них загрозу для стабільності країни, якої було досягнуто дорогою ціною після перемоги Токуґави Ієясу у феодальних війнах. Навіщо потрібні японські військові кораблі, якщо зовнішню торгівлю здійснюють іноземні судна?

Стратеги тих держав, які обрали побудову власного флоту, мали враховувати особливості політичного та соціального устрою, а також географічні чинники, рівень розвитку технологій, доступні економічні ресурси, конфігурацію потенційних противників і союзників. Історія спроб забезпечити ефективне застосування військових флотів, поєднавши ці часто суперечливі умови в єдиний задум, не лише захоплива, але й повчальна.

Морські битви і технічну еволюцію кораблів подано в книжці в мінімально достатньому обсязі, щоб продемонструвати те, як ідеї стратегів «перевірялися» реальністю. Утім знання визначеної стратегією мети застосування флоту конкретної держави допоможе краще усвідомити мотиви, сподівання та вагання її адміралів, капітанів і суднобудівників.

«Зрозуміти — отже, спростити». Закономірності війни на морі виструнчуються у схеми. Однак реальність усе ж складніша і багатша за них. Тому основний текст доповнюють невеликі вставки, що не лише ілюструватимуть ці закономірності, а й часто стосуватимуться породжених особливими обставинами винятків або «побічних сюжетів». Адже війна на морі — це вибухова суміш зіткнень продуманих планів (іноді побудованих на хибних припущеннях), випадковостей зі стратегічними наслідками, втручань слабкодухих чи, навпаки, надто авантюристичних політиків, технічної винахідливості корабелів і багато чого іншого, що вкрай складно передати.

Тож запрошую вас у мандрівку історією та сучасністю затятого і часто жорстокого протистояння людської волі й інтелекту на найвеличнішій сцені, яку має наша планета, — у Світовому океані.

Розділ 1. Війна на морі: кораблі, флоти та їх застосування

Історична еволюція кораблів · Корабель: довго будується, довго служить · Передбачуваність результату морської війни як чинник збереження миру · Особливості проекції сили морем і роль морських баз · Методи слабшого: війна проти торгівлі, диверсії, створення потенційної загрози · Берегова оборона: гармати, міни, ракети · «Москітний» флот · Літаки проти кораб­лів · Морські десанти

Історична еволюція кораблів

Хоч би де відбувалося збройне протистояння між людьми — на суходолі, морі, у повітрі, космосі чи кіберпросторі, — воно має спільні закономірності. Проте кожне середовище, де відбуваються бойові дії, диктує і свої, особливі правила. Щоб воювати на морі, треба мати спеціальні платформи: кораблі, які несуть екіпаж, зброю та припаси.

Загрозу для корабля може становити не лише ворог, а й сама морська стихія. Хоч із розвитком техніки корабельні катастрофи трапляються дедалі рідше, під час Другої світової війни внаслідок штормів було зафіксовано загибель кількох есмінців, а також пошкодження більших кораблів.

Військовому кораблю мало вціліти під час шторму, він має виконувати поставлені завдання за несприятливих умов у боротьбі з добре підготовленим противником. Саме тому кораблебудування — високе мистецтво і водночас провідна наука. Кораблі мають складну конструкцію. Щоб їх створити, потрібні значні ресурси й особливі технології. Своєю чергою, опанування цих технологій також вимагає значного часу і грошей.

Враховуючи, що саме кораблі є «фігурами» морської війни, варто розібратися з їхніми функціями. Оскільки із технічним розвитком класифікація кораблів видозмінюється, завдання виглядає доволі складно, а національні особливості класифікації аж ніяк його не спрощують.

Держави будують кораблі, виходячи з певного підходу до їх застосування, що визначає їхнє призначення, і відповідно до нього — технічні характеристики. Приміром, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття Франція і Португалія мали охороняти заморські володіння в режимі «жорсткої економії» коштів. Вихід було знайдено: побудувати слабоброньовані кораблі середнього розміру, призначені не так для бою, як для патрулювань. Їх назвали авізо. В інших флотах подібні кораблі класифіковано як канонерські човни.

Військові кораблі не лише інструмент держави, а й зримий символ її сили. Тому з міркувань престижу деякі держави «завищують» клас своєї зброї. Так, авізо-міноносець «Надежда», який Болгарія придбала в кінці ХІХ століття, став флагманом її флоту й офіційно був класифікований як крейсер.

Утім іноді клас корабля навпаки «занижують». У 1960–1980-ті роки серед морських держав «другої ліги» вельми популярними були крейсери-вертольотоносці. Вони мали ракетне озброєння та/чи артилерію, а також злітну палубу, розраховану на кілька вертольотів. Побудувала кілька кораблів такого класу і Японія, але назвала їх есмінцями-вертольотоносцями. Це було зроблено, щоб не привертати зайвої уваги до поступового розмивання закріпленої в конституції цієї держави після Другої світової війни норми про відмову від утримання збройних сил.

Але на цьому історія не закінчилася. Японці побудували есмінці-вертольотоносці другого покоління (водотоннажність становила 19 000 тонн) і третього покоління (27 000 тонн). Фактично це легкі авіаносці, на яких з певних політичних міркувань розміщують лише вертольоти. Коли японський уряд у відповідь на посилення Китаю вирішив розмістити на найбільших кораблях свого флоту літаки вертикального зльоту, авіаносці офіційно назвали есмінцями багатоцільових операцій.

«Крейсери-вертольотоносці» ХХ століття є прикладом іншої проблеми класифікації кораблів — «перехідні форми», неминучі не лише в біологічній, а й у технічній еволюції. Утім, якщо знехтувати такими «гібридами», то можна виокремити чотири основні «набори фігур» військових флотів, що зазнали змін унаслідок технологічних революцій від початку ХVII століття:

Кораблі епохи вітрил, що тривала майже до середини ХІХ століття попри запровадження перших парових машин.

Кораблі доби пари та броні.

Кораблі першої половини ХХ століття.

Сучасні кораблі.

Зиґзаґи розвитку. Складність однозначного розподілу кораблів за певними класами наочно демонструє співвідношення між моніторами та броненосцями берегової оборони. Перші, названі на честь інноваційного американського корабля «Monitor», були броньованими суднами з низькою осадкою та потужною артилерією, призначені для дій біля узбережжя або на річках. Другі відносно невеликі, тихохідні, але добре захищені та озброєні великокаліберними гарматами кораблі для дій у прибережній зоні. Обидва класи були поширені в 1860–1940-х роках. У ХІХ столітті більшість побудованих моніторів виконували функцію броненосців берегової оборони.

Однак до кінця століття броненосці берегової оборони «наростили» борти, для того щоб покращити морехідні якості. Натомість у Першу світову війну британці та італійці будували монітори «нападу на берег» — кораблі з низькою осадкою могли підійти зі своїми важкими гарматами якнайближче до ворожих позицій на суходолі.

З іншого боку, у цій само тактичній ролі британці використовували (і класифікували як монітори) два призначені для Норвегії броненосці берегової оборони типу «Горгон». Ці кораблі будувалися в Англії і були викуплені Королівським флотом, щойно почалася вій­на. Бразильці використали свій застарілий броненосець берегової оборони «Маршал Флоріану» як річковий монітор на Амазонці.

Основою вітрильних флотів були лінійні кораблі, спроможні вести артилерійський бій у «лінії» ескадри. Для цього вони мали дві, три, а деякі навіть чотири криті гарматні палуби. Менші фрегати з однією критою гарматною палубою виконували функції розвідників, атакували ворожу морську торгівлю або охороняли власну, а також «добивали» пошкоджені в бою лінійні кораблі. Ще менші за фрегати трищоглові корвети та двощоглові бриги використовували для розвідки та полювання на ворожих «торговців», а також для передачі повідомлень.

Біля берегів, де маневрування вітрильників було ускладнене навігаційними небезпеками, діяли релікти попередньої епохи веслового флоту — невеликі за розміром, озброєні однією-­двома великокаліберними гарматами канонерські човни, які могли використовувати як допоміжний, а часто й основний «двигун» весла.

На Середземному морі та в Балтиці для прибережних дій послуговувалися класичними галерами (видовжені, відносно низькобортні кораблі з малою осадкою, одним рядом весел та однією-двома щоглами). На російському флоті галери протримались аж до Кримської війни 1853–1856 років.

Після появи в середині ХІХ століття корабельної броні функції лінійних кораблів у ескадреному бою перейшли до броненосців. Завдання з розвідки та боротьби з ворожою торгівлею від фрегатів успадкували крейсери, які також поступово «обросли» бронею, хоч і не такою надійною, як у броненосців. Для берегової оборони, охорони колоній і нав’язування своєї волі «відсталим державам» використовували парові канонерські човни — менші за крейсери, але здатні до далеких морських подорожей кораблі, озброєні артилерією.

Поява торпед привела до поширення озброєних ними міноносців (у Росії в ХІХ столітті торпеди офіційно називали «саморухомими мінами»). Спочатку вони були схожі на катери. Щоб покращити їхні бойові характеристики, розміри міноносців із часом збільшували.

Глухий кут еволюції. Хоча перші броненосці не були потужнішими і більшими за дерев’яні лінійні кораблі, їх класифікували як «броненосні фрегати», оскільки вони мали лише одну гарматну палубу.

У 1861 році Франція побудувала кілька справжніх двопалубних броньованих лінійних кораблів, названих на честь французьких перемог над австрійцями в Італії, — «Маджента» та «Сольферіно». Їх споруджували виходячи із характерної для епохи вітрил логіки посилення потужності залпу збільшенням кількості стволів. Натомість броню могли пробити лише найбільші (і, відповідно, найважчі) гармати, яких через велику вагу корабель не міг нести у значній кількості.

З іншого боку, ці броненосці призначалися насамперед для атаки на численні на момент їх побудови британські дерев’яні лінійні кораблі. Та британське Адміралтейство належно відреагувало на нову зброю для війни на морі. Старі лінійні кораблі відправили у віддалені володіння, куди неповороткі французькі броненосці з ненадійними паровими машинами навряд чи могли дістатися. Закладені лінійні кораблі ще на стапелях переробили на броненосці.

Утім французькі броненосні лінійні кораблі отримали й засіб для боротьби із захищеними противниками. Це був металевий таран, відомий ще із часів античності. Щоправда, перевірити цю зброю кораблям не довелося. За період своєї служби «Маджента» і «Сольферіно» так і не взяли участі в жодній морській битві.

У ХХ столітті перелік кораблів значно розширився завдяки технічному прогресу та появі нових типів зброї. В ескадреному бою броненосці замінили лінійні кораблі. Аби не плутати з вітрильниками, їх називають лінкорами, або дредноутами, за назвою першого британського корабля цього класу «Dreadnought». Основна їхня відмінність від броненосців початку ХХ століття — відмова від артилерії середніх калібрів на користь збільшення кількості гармат головного калібру. За час розвитку відповідного класу кораблів калібр їх основної зброї виріс від 280–305 до 406–460 міліметрів. Утім лінкори мали й менші гармати для захисту від торпедних атак, а пізніше на них встановлювали численні зенітки. Іншою важливою перевагою лінкорів над броненосцями стала заміна парових машин на значно ефективніші турбіни.

Особливим різновидом лінкорів стали лінійні крейсери — кораблі такого самого розміру, як і лінкори, але швидші за рахунок легшої броні. Їх головне завдання полягало в боротьбі зі звичайними крейсерами, які теж розвивалися.

«Схрещення» міноносців і канонерських човнів та вдосконалення отриманого «гібрида» привело до появи великих ескадрених міноносців — есмінців. Цей клас кораблів поєднав торпедне озброєння із цілком пристойним набором гармат середнього калібру.

Англійська назва цього класу кораблів — destroyer (буквально «знищувач») — відображає їх першу тактичну роль: протидія ворожим міноносцям, які загрожували лінкорам і крейсерам. Ці кораблі середнього розміру стали справжніми «робочими конячками» флотів. Висока морехідність та універсальне озброєння давали есмінцям можливість виконувати широкий спектр завдань. А відносна дешевизна порівняно з великими артилерійськими кораблями (втрата кожного з яких була мало не національною катастрофою) дозволяла доручати есмінцям ризиковані місії.

Поява авіації спричинила створення її носіїв — авіаносців. Спочатку плавучих баз для гідролітаків, а пізніше і звичайних, зі злітною палубою. Упродовж Другої світової війни авіаносці перебрали в лінкорів роль так званих основних кораблів (capital ships), тобто найбільших кораблів флоту, що забезпечують його здатність боротися за панування на морі.

Крім есмінців, торпеди для нападу почали використовувати і підводні човни. Ще в Першу світову війну їхніми пріоритетними цілями стали не військові кораблі, а торгові судна против­ника. Аби не відволікати великі кораблі та не витрачати зайвих грошей для охорони торгового мореплавства, з’явилися протичовнові корвети — невеликі, озброєні глибинними бомбами кораблі з помірною швидкістю. Адже їм потрібно було захищати тихохідних «торговців», та й швидкість субмарин під водою спочатку була досить невеликою.

Утім малі розміри корвета надто обмежували його дальність, маневреність і запаси озброєння. Тож з’явилися дещо більші за розміром фрегати, що також були відносно повільні, оснащені переважно протичовновим озброєнням. Попри «класичні» назви, фрегати і корвети ХХ століття не