Нова карта світу. Енергетика, клімат, конфлікти

By Деніел Єрґін

Міжнародні конфлікти, боротьба за ресурси, зміна клімату постійно впливають на умови нашого життя. А разом з тим — і на геополітичну карту світу. Уже за кілька років звичні нам кордони держав можуть змінитися, а політичні потрясіння і трансформації енергетичних ринків — спричинити справжній енергетичний переворот. Лауреат Пулітцерівської премії Деніел Єрґін викладає всеохопну панораму змін, які торкнуться мало не кожної країни світу. Чим обернеться нова «холодна війна» між США і Китаєм? Чи вдасться Росії стати «енергетичною наддержавою», чого так прагне Путін? Як тривоги, пов’язані з кліматом, перемальовують енергетичну мапу і чи зможемо ми повністю перейти на відновлювані джерела енергії?

• Language: Українська мова
• Publisher: Publishdrive
• Release date: Jan 19, 2022
• ISBN: 9786178053277

Book preview

ЗМІСТ

Вступ

НОВА КАРТА АМЕРИКИ

1. Шукачі газу

2. Сланцева нафта

3. Виробничий ренесанс, або «Сказали б ви мені про це десять років тому…»

4. Новий газовий експортер

5. Розквіт і занепад. Мексика і Бразилія

6. Трубопровідні війни

7. Сланцева епоха

8. Відновлення балансу в геополітиці

КАРТА РОСІЇ

9. Великий проєкт Путіна

10. Україна на межі

11. Газові кризи

12. Боротьба за енергетичну безпеку

13. Україна і нові санкції

14. Нафта і держава

15. Удар у відповідь

16. Поворот на Схід

17. Серце Землі

КАРТА КИТАЮ

18. G2

19. «Небезпечна Земля»

20. Три питання

21. «Покладімося на мудрість прийдешніх поколінь»

22. Роль історії

23. Нафта і вода?

24. Нові кораблі-скарбниці Китаю

25. Тест на розважливість

26. Будівництво «Поясу і шляху»

КАРТИ БЛИЗЬКОГО СХОДУ

27. Лінії на піску

28. Іранська революція

29. Війни в Перській затоці

30. Регіональна холодна війна

31. Боротьба за Ірак

32. Арка конфронтації

33. Піднесення Східного Середземномор’я

34. Відповідь

35. Нафтовий шок

36. Саудівська Аравія робить ривок у майбутнє

ДОРОЖНЯ КАРТА

37. Електричний заряд

38. На сцені з’являється робот

39. На таксі в майбутнє

40. Автотех

КЛІМАТИЧНА КАРТА

41. Енергетичний перехід

42. Зелені угоди

43. Відновлюваний ландшафт

44. Проривні технології

45. Що означає «енергетичний перехід» у розвитковому світі?

46. Мінлива суміш

47. Висновок

Епілог. Вуглецева нейтральність

Подяки

Примітки

Анджелі, Ребецці, Алексу і Джессіці

Вступ

Ця книжка — про нову карту світу, що її формують радикальні зміни в геополітиці й енергетиці. У ній також ідеться про те, куди ця нова карта веде. Геополітика описує дисбаланс сил і дедалі більше напруження між державами. Енергетика відображає далекосяжні зміни енергопотоків та постачальників, зумовлені переважно значною перебудовою енергетичної системи Сполучених Штатів Америки, а також глобальним зростанням ролі відновлюваних джерел енергії та новою кліматичною політикою.

У гру вступили різні сили. Одна з них — державна влада, що її визначають не тільки економічні показники, військові ресурси та географічні умови, але й глобальна стратегія й обережні амбіції, страхи і підозри, несподіванки та випадковості. Джерела іншої сили — нафта, газ і вугілля, вітер, сонце і розщеплений атом. Ще одна — це політика, що прагне реформувати світову енергетичну систему й домогтися нульових викидів вуглецю з метою збереження клімату.

Книга має на меті висвітлити і пояснити основні прояви цього нового майбутнього. Як сланцева революція змінила становище Америки у світі. Як і чому розгортаються нові холодні війни між Сполученими Штатами, з одного боку, і Росією та Китаєм — з іншого, і яку роль у цьому протистоянні відіграє енергетика. Наскільки швидко — і потенційно небезпечно — змінюються відносини між Сполученими Штатами і Китаєм, чимраз більше віддаляючись від співпраці і наближаючись до стратегічного суперництва. Яким хитким та нестабільним є фундамент держав на Близькому Сході, що досі постачають третину світової нафти. Як звична нам нафтозалежна автомобільна система, що протривала понад століття, похитнулася під впливом «революції мобільності». Як тривоги, пов’язані зі змінами клімату, перемальовують енергетичну карту, і як перехід від викопного палива до відновлюваних джерел енергії, про який точиться стільки дискусій, може відбуватися насправді.

Розділ «Нова карта Америки» розкриває історію сланцевої революції, яку ніхто не чекав, але яка змінює місце Америки у світі, перевертаючи догори дриґом світові енергетичні ринки і перезавантажуючи світову геополітику. Саме сланцева нафта та сланцевий газ є наразі найбільшими енергетичними новаціями XXI століття. Незважаючи на те, що вітрова і сонячна енергетика посіли належне їм місце тільки в останнє десятиліття, насправді це радше новації 1970–1980-х років. Завдяки сланцевій енергії Сполучені Штати випередили Росію і Саудівську Аравію, посівши першу позицію у видобутку та одну з перших — в експортуванні і нафти, і газу у світі.

Попри спроби деяких політиків заборонити її, сланцева революція підштовхнула економічне зростання Америки, сприяла зміцненню її торговельних позицій, збільшила інвестиції та кількість робочих місць, а також зменшила ціну комунальних послуг для споживачів. Інфраструктура сланцевої енергетики охоплює всю територію США, проникаючи фактично в кожен штат, створюючи робочі місця навіть у штаті Нью-Йорк, де розробка сланцевих родовищ заборонена під тиском екозахисних організацій.

Ще в часи енергетичних криз 70-х років американці звик­лися з думкою про вразливість їхньої країни через її залежність від закордонних ресурсів. Утім, геополітичні наслідки того, що Сполучені Штати не лише покривають власні потреби, але й експортують енергію, очевидні: країна отримала нові сфери впливу, зростання енергетичної безпеки й більшу гнучкість закордонної політики. Проте ця новознайдена самовпевненість має свої межі, оскільки так чи інакше базується на заплутаних міжнародних відносинах.

Розділ «Карта Росії» розповідає про вибухонебезпечне становище, що стало наслідком взаємодії енергетичних потоків, геополітичного суперництва та осередків нестабільності на кордонах, встановлених після розпаду Радянського Союзу три десятиліття тому, а також бажання Владіміра Путіна знову перетворити Росію на «велику державу». Можливо, Росію і можна вважати «енергетичною наддержавою», але водночас вона фінансово залежна від експорту нафти й газу.

Як і в радянські часи, сьогодні питання про російський експорт підігріває запеклі суперечки про те, чи не стане він згодом важелем політичного впливу на Європу. Однак, хоч яким був цей політичний вплив у минулому, нині його сила значно слабша з огляду на зміни і на європейському, і на світовому газовому ринках.

Наслідки різкого перетворення Радянського Союзу на 15 незалежних країн залишаються неврегульованими, передусім у стосунках між Росією та Україною, де конфлікт за природний газ залишається особливо гострим. Після анексії Криму Росією у 2014 році це протистояння переросло у воєнний конфлікт на південному сході України. Внаслідок чудернацьких колізій історії ця війна — зокрема, затримка з постачанням американської зброї, що мала протидіяти російським танкам, — призвела до запуску процесу імпічменту Дональда Трампа в Палаті представників і згодом до його виправдання в Сенаті.

Американо-російські відносини погіршилися до рівня ворожості, небаченої з початку 80-х. Водночас Росія «повернулася» на Близький Схід і «розвертається» до Китаю. Москва і Пекін в один голос заявляють про свій «абсолютний суверенітет» на противагу тому, що вони вважають «американською гегемонією». Поглиблення їхніх стосунків спирається також на деякі практичні міркування: Китай потребує енергії, а Росія — ­ринків.

Розділ «Карта Китаю» бере свій початок із так званого «століття приниження», а також неймовірного поступу, якого йому вдалося досягти, збільшивши свою глобальну економічну та військову потужність упродовж двох минулих десятиліть — настільки, що величезні енергетичні потреби незабаром зроблять його найбільшою економікою світу (згідно з деякими даними, уже зробили). Китай розширює свій вплив у всіх можливих вимірах: географічному, військовому, економічному, технологічному і політичному. Ця новітня «майстерня світу» прагне піднятися на якісно вищий рівень і здобути першість не тільки у виробництві та збуті товарів, а й у новітніх для цього століття галузях промисловості, що становить певний виклик для Європи і Штатів. Крім того, Китай має своє бачення карти басейну Південнокитайського моря, найважливішого океанічного торговельного шляху у світі і найгострішої точки стратегічного протистояння зі Сполученими Штатами. Енергія — важлива складова китайсько-американських претензій.

Китайська ініціатива «Один пояс — один шлях», що покликана переформатувати економічну карту Азії, Євразії і решти світу, прагне помістити колишню Серединну імперію в самісінький центр реорганізованої глобальної економіки. Проєкт спрямований на досягнення гарантій того, що Китай і надалі збереже ринки для своїх товарів, а також потрібні йому енергію та сировину. От тільки чи не мають рації деякі критики, які стверджують, що «Пояс і шлях» є не так економічним, як геополітичним проєктом, спрямованим на встановлення нового китайського ладу у світовій політиці? Одним із наслідків торговельної війни зі Сполученими Штатами стало те, що «Пояс і шлях» набув ще однієї вагомої ролі — створення нових ринків, які компенсували б нестабільні ринки у Сполучених Штатах.

«Консенсус СОТ»I, що його вдалося досягти на початку цього століття, посипався, як картковий будинок. Критика Китаю тепер об’єднує навіть непримиренних суперників — демократів і республіканців — і органи національної безпеки обох країн дедалі частіше позиціонують одне одного як потенційного ворога. Втім, економічна інтегрованість та взаємозалежність двох країн значно сильніша, ніж готові визнати скептики, що ще раз, хоч як це прикро, підтвердила епідемія коронавірусу 2020 року. І вони обидві залежать від рівня глобального процвітання. Та чи довго зберігатиметься ця реальність тепер, коли лунають дедалі гучніші заклики до «роз’єднання» двох найбільших економік світу на тлі зростання взаємної недовіри.

Географічні кордони Близького Сходу не раз перекроювалися в античності, з появою та занепадом на його теренах численних імперій. Хоча Османська імперія панувала впродовж п’яти століть, її кордони часто пересувалися. Карта сучасного Близького Сходу була розкреслена під час і після Першої світової вій­ни, внаслідок вакууму, який виник у результаті падіння Османів, але з урахуванням меж провінцій, які вони залишили по собі. Відтоді карти не раз змінювалися під впливом різних сил — панарабського націоналізму і політичного ісламу, противників держави Ізраїлю, а тоді джихадистів, що прагнуть замінити саму ідею національної держави на халіфат. Найбільша сучасна проблема цього регіону полягає в протистоянні між сунітською Саудівською Аравією та шиїтським Іраном, ускладненому претензіями на лідерство Туреччини, що вважає себе спадкоємицею Османської імперії XIX століття. Крім того, визначальною для регіону також є конфронтація між Сполученими Штатами та Іраном, яка триває вже понад чотири десятиліття.

Звичайно, Близький Схід зазнає впливу не тільки геогра­фічних, але й багатьох інших карт — карт корисних копалин, родовищ нафти і газу, трубопроводів і танкерних маршрутів. Нафта і газ, а також прибутки, багатство і влада, породжувані ними, й далі визначають специфіку регіону. Однак падіння цін на нафту, що розпочалося 2014 року, вилилося в нові дебати щодо її майбутнього. Трохи більше десяти років тому світ тривожився через «пік видобування нафти» — ідею про те, що її запаси скоро вичерпаються. Нині ж найбільші побоювання викликає «пік попиту на нафту», що змушує до міркувань про те, як довго ще триватиме споживання нафти і коли воно почне скорочуватися. Чи втратить нафта свою цінність і важливість у наступні десятиліття? Можливість цього змушує експортерів нафти і газу диверсифікувати економіку, як це посиленими темпами робить, наприклад, Саудівська Аравія.

Якщо ключовий фактор, який веде до ідеї, що саме попит, а не пропозиція, обмежить нафтовий видобуток у майбутньому, й існує, то він напевне пов’язаний з перетином кліматичної політики та технологій. Єдиним ринком, що, здавалося, гарантував цінність нафти впродовж дуже довгого часу, була транспортна галузь, передусім автомобільна. Але не тепер; не на тій «дорожній карті», яка веде в майбутнє. Бо нафта тепер зустрілася з несподіваним викликом з боку нової тріади: електромобілів, які не споживають нафти; мобільних послуг, що їх надають сервіси спільних поїздок (каршерінгу) і спільного користування транспортом (райдшерінгу); і, зрештою, безпілотних автівок. Наслідком цього може стати боротьба за домінування у новій багатомільярдній галузі під назвою «автотех».

Дебати про те, наскільки швидко світ може й мусить пристосуватися до зміни клімату і скільки це нам коштуватиме, навряд чи знайдуть рішення в цьому десятилітті. Проте це питання ставатиме дедалі нагальнішим, що більше світова громадськість тривожитиметься і наполягатиме на впровадженні нового політичного курсу на «чисту безвуглецеву енергетику». Усе це веде нас до «енергетичної перебудови»: коли на зміну світу сьогоднішньому, який на понад 80 % своїх енергетичних потреб залежить від нафти, природного газу і вугілля — достоту, як і 30 років тому, — постане світ, що чимраз більше покладається на відновлювані джерела енергії. Паризька угода 2015 року прискорила поступ до безвуглецевого майбутнього, розділивши історію розвитку енергетичної галузі на дві епохи: до Парижа і після. Утім, хоча енергетичний перехід став загальною темою для обговорення в усьому світі, водночас як у межах окремих країн, так і між ними поглибився розбрат щодо природи цього переходу: як він повинен розгортатися, скільки часу він може тривати і хто за нього платитиме. «Енергетична перебудова», безумовно, означає щось цілком інше для такої розвиткової країни, як Індія, де сотні мільйонів нужденних людей не мають доступу до комерційної енергії, ніж для Німеччини чи Нідерландів.

Сонячна і вітрова енергетика стала головним рушієм «декарбонізації» електрики. Те, що колись вважалося «альтернативними джерелами енергії», тепер перетворюється на мейнстрім. Утім, що більшою стає їхня частка в загальних обсягах виробництва енергії, то актуальнішою стає проблема їхньої «переривчатості». Вони можуть наповнювати енергосистему електрикою, коли світить сонце і дме вітер, і при цьому майже зникають у хмарні та безвітряні дні. Це становить серйозний технологічний виклик: як підтримати стабільність енергосистеми і знай­ти способи зберігати електрику у великих обсягах на періоди триваліші, ніж кілька годин.

Клімат стане глибокою детермінантою нової енергетичної карти. Тут я підхоплюю розмову, яку розпочав у книзі «Пошук: енергія, безпека та переділ сучасного світу». Понад сто сторінок цієї книги я присвятив питанню про те, як проблема клімату, що в XIX столітті була предметом зацікавлення лише купки європейських вчених, які остерігалися нового льодовикового періоду, що зітре з лиця землі людську цивілізацію, у 2015 році змогла зібрати в Парижі представників 195 країн, занепокоєних глобальним потеплінням, та завершилася укладенням кліматичної угоди, що відтоді стала орієнтиром для всього людства. На цих сторінках я зосереджуся на тому, як поступальний рух у кліматичній політиці — підживлений дослідженнями і спостереженнями, кліматичними моделями і політичною мобілізацією, соціальним активізмом та дедалі глибшим громадським занепокоєнням — трансформує енергетичну систему. Чиста безвуглецева енергетика стане одним з найбільших викликів майбутніх десятиліть, з погляду не тільки політики, але й також того, як людям доведеться жити в майбутньому і яку ціну їм доведеться за нього заплатити.

Та цей виклик не перший і не останній. Моя перша книжка «Порушений мир» присвячена зародженню радянсько-американської Холодної війни. Написана у співавторстві книга «Командні висоти» описує світ після неї. А на сторінках книги, що ви її тримаєте в руках, я говоритиму про причини й наслідки холодних воєн новітнього часу.

Подорож у майбутнє вже розпочалася, і не тільки завдяки відновлюваним джерелам енергії та електричному транспорту, але й завдяки сланцевій революції, що значно вплинула на енергетичну систему Сполучених Штатів, реорганізувала глобальні ринки і змінила роль Америки у світі.

І саме звідси ми рушаємо в дорогу.

---

I Основний принцип діяльності Світової організації торгівлі, коли всі рішення мають ухвалюватися одностайно і виконуватися в обов’язковому і примусовому порядку. — Прим. ред.

НОВА КАРТА АМЕРИКИ

1. Шукачі газу

Якщо ви якось захочете побачити місце, звідки почалася сланцева революція, рушайте по автомагістралі 35E на виїзді з Далласа і, проїхавши 65 кілометрів на північ, зверніть до невеличкого містечка Пондер, 1395 жителів. Проминіть магазин, де продають корми для худоби, білу водонапірну вежу, вказівник до ковбойської церкви і нині зачинену кондитерську. Ще 6 кілометрів, і ви доїдете до техаського Діші з населенням 407 осіб. Зрештою ви опинитеся під огорожею з дротяної сітки, яка оточує невелике плетиво труб з прилаштованою до нього драбиною. Ви на місці: газова свердловина SH Griffin № 4. Знак на огорожі зазначає: пробурено в 1998 році.

Складно назвати 1998 рік вдалим часом для буріння свердловин. Ціни на нафту й газ різко впали після Азійської фінансової кризи і подальшої глобальної економічної паніки. Але так сталося, що SH Griffin № 4 змінила ситуацію більше, ніж будь-хто в той час міг уявити.

Цю свердловину пробурили переважно за допомогою стандартних технологій, але також і завдяки винахідливості та експериментаторському запалу та незважаючи на загальний скепсис. Невеликий гурт працівників однієї маленької компанії був переконаний, що зі щільної сланцевої породи можна добути природний газ — до того ж у комерційно привабливий спосіб — усупереч всім підручникам з нафтопромислової справи. Найдовше і найсильніше у це вірив їхній бос — Джордж Фідіас Мітчелл.

Щоб збагнути всю силу цього переконання, вам також варто знати, що дорога до SH Griffin № 4 насправді почалася знач­но раніше, у невеличкому селі на Пелопоннеському півострові в Греції.

У 1901 році неписьменний 21-річний пастух на ім’я Саввас Параскевопулос вирішив, що єдиний щасливий квиток, який порятує його від бідності, — це еміграція до Сполучених Штатів. У той час, коли він врешті оселився в Галвестоні, штат Техас, він мав нове ім’я — Майк Мітчелл — та відкрив пральню і чистку взуття, які ледве могли прогодувати сім’ю. Його син Джордж вступив до Техаського університету A&M, де вивчав гео­логію і здобував відносно нову на ті часи спеціальність під назвою «нафтопромислова справа». Джордж був бідний, і це був період Великої депресії. Щоб оплатити навчання, йому довелося продавати цукерки та канцелярський папір іншим студентам, працювати офіціантом та у шевській майстерні. Також він був ­капітаном тенісної команди і мав найвищий бал у своє­му класі.

Після Другої світової війни Мітчелл вирішив, що не хоче працювати на інших. Разом з кількома партнерами він заснував невелику компанію, що надавала консультації в геологічній сфері та розміщувалася на другому поверсі однієї з аптек у Г’юстоні. На початок 70-х, після чималої кількості злетів і падінь, це вже була доволі велика нафтогазова компанія. При цьому його смаки були дещо специфічні. Він віддавав перевагу природному газу, а не нафті.

Приблизно 1972 року Мітчеллові в руки потрапила книжка «Межі зростання» — перша доповідь екологічної групи під назвою Римський клуб, яка прогнозувала неминуче закінчення природних ресурсів у перенаселеному світі недалекого майбутнього. Заінтригований, він став дедалі більше цікавитися темою захисту довкілля. Природний газ став для нього не тільки бізнесом, але й місією, тому що є чистішим та екологічнішим, ніж спалювання вугілля. Іноді він викликав до себе працівників компанії і виговорював їм, якщо чув, що вони схвально відгукувалися про вугілля.

Перейнявшись новим екологічним духом, він започаткував цілком новий бізнес і побудував заліснене, озеленене, ретельно сплановане поселення на північ від Г’юстона площею 39 км², що має назву Зе-Вудлендс. Його гаслом було «Ліс для комфортного життя». Нині населення міста перевищує 100 тисяч мешканців. Мітчелл активно долучався до ухвалення багатьох рішень, навіть таких дрібних, як планування клумб і посадка дерев та заселення території дикими індиками (поки врешті одного не застрелили)(1).

Утім, його енергетичний бізнес нікуди не зник, ба більше — приносив усе нові клопоти. Зокрема, у нього з’явилася велика проблема. Mitchell Energy підписала контракт з Чикаго на постачання місту 10 % обсягів потрібного йому природного газу. От тільки резерви компанії, що взялася обслуговувати цей кон­тракт, добігали кінця. Mitchell Energy мусила щось робити. Саме тоді Мітчелл знайшов можливе рішення.

Якось у 1981 році йому випадково трапилася чернетка журнальної статті одного з його працівників. Автор висував гіпотезу, яка суперечила тому, чого навчали студентів-геологів на університетських заняттях. Він стверджував, що комерційний газ можна видобувати глибоко під землею зі сланцю — щільнішої, ніж бетон, породи, яку називають «материнською», — своє­рідною «кухнею», у якій органічний матеріал «варився» впродовж мільйонів років, перетворюючись на нафту і газ, які, згідно з підручниками, згодом мігрували у резервуари, з яких їх можна видобувати.

У той час вважали, що нафта і газ можуть і далі залишатися в сланцях, але добратися до них неможливо через високу щільність породи, що перешкоджає видобутку. Проте стаття цю тезу заперечувала. Мітчелл, занепокоєний чиказьким контрактом, твердо вирішив, що шлях до порятунку його компанії таки ­існує. Лишилося тільки знайти спосіб спростувати загально­визнану думку.

Дослідним полігоном стали сланці Барнетт-Шейл, названі на честь фермера, який прибув на ці землі в каравані фургонів у середині XIX століття. Шар породи простерся на 8 тисяч квадратних кілометрів ушир і понад 1,5 кілометра вглиб, розлігшись під аеропортом Даллас/Форт-Верт, кількома ранчо та невеличкими містечками Північного Техасу. Рік у рік команда Мітчелла невтомно працювала, шукаючи рішення «сланцевого рівняння». Їм був потрібен спосіб пробити дрібні протоки в щільних сланцях, щоб газ міг проходити крізь породу і потрапляти у свердловину. Щоб домогтися цього, вони вдалися до гідравлічного розриву пласта, що пізніше став відомим як «фрекінг». Це коктейль з води, піску, гелю і суміші хімікатів, впорснутих у породу під високим тиском, щоб утворити дрібні пори й вивільнити газ. Технологію гідророзриву розробили ще наприкінці 40-х і відтоді часто використовували у звичайному нафтовому і газовому бурінні. Іноді її ще називають «стимуляція свердловин».

От тільки в цьому випадку фрекінг застосували не у звичайному резервуарі, а власне в сланці. Утім, час минав, і попри витрачені гроші, комерційно виправданих результатів не було. У самій компанії та раді директорів не вгавала критика з приводу витрачених коштів і докладених зусиль. Та коли хтось смів натякати Мітчеллові, що ідея не спрацює, і це не більше ніж «науковий експеримент», він говорив: «Ми мусимо це зробити». З його подачі компанія Mitchell Energy все-таки почала фрекінг на сланці Барнетта, хоча й без позитивного результату.

До середини 90-х фінансове становище компанії стало загрозливим. Ціни на природний газ падали. Mitchell Energy урізала витрати і скоротила частину працівників. Компанії довелося продати Зе-Вудлендз за 543 мільйони доларів. Коли попереднє оголошення про продаж передали йому на затвердження, Мітчелл написав на берегах: «Погоджую, хоч це і сумно». Згодом він казав: «Було дуже боляче його продавати». Та вибору не було. Компанія потребувала грошей. Однак Мітчелл і не думав поступатися сланцями. Як згадувала про нього його онука, якщо його характер можна було описати одним словом, то це була «впертість». Якщо він і мав сумніви, то тримав їх при собі(2).

До 1998 року компанія витратила на Барнетт купу грошей — близько чверті мільйона доларів. Коли аналітики прогнозували майбутні запаси природного газу в Америці, Барнетт навіть не потрапив у список. «Чимало вельми освічених та досвідчених людей хотіли спекатися Барнетта, — сказав Ден Стюард, один із тих, хто зберігав віру в Мітчелла. — Вони говорили, що ми викидаємо гроші на вітер»(3).

Нік Стайнсбергер, 34-річний менеджер Мітчелла в Барнетті, не належав до скептиків. Він захоплювався нафтогазовими технологіями ще з часів написання семестрової роботи в старших класах і був переконаний, що технічне рішення, яке давало б змогу комерційно видобувати газ зі сланців, має існувати. Ба більше, ціни на природний газ були низькі, і тому він прагнув також скоротити вартість буріння свердловини. Щоб домогтися цього, йому належало скоротити одну з найбільших витрат — на гуарову камедь.

Гуарову камедь імпортують переважно з Індії, де її добувають з гуарових бобів. Її широко використовують у харчовій промисловості, щоб надати густої консистенції тортам, пирогам, морозиву, сухим сніданкам та йогурту. Однак вона має також ще одне важливе застосування — під час фрекінгу її додають до желеподібної бовтанки, яка заносить пісок у тріщини, щоб розширити їх. Та гуарова камедь і подібні додатки влітали в копієчку.

На бейсбольному матчі в Далласі Стайнсбергер познайомився з кількома іншими геологами, які успішно замінили значну частину гуарової камеді водою, але в іншій частині Техасу і не на сланцях. У 1997 році він експериментував з їхніми рецептами на водній основі на кількох сланцевих свердловинах, але без особливого успіху.

Стайнсбергер отримав дозвіл на ще одну фінальну спробу на свердловині SH Griffin № 4 у Діші. Команда досі використовувала воду, щоб замінити переважну частину гуарової камеді, але цього разу вони вводили пісок повільніше. До весни 1998 року вони нарешті отримали результат. «Свердловина, — сказав Стайнсбергер, — значно перевершувала решту з тих, які будь-коли бурив Мітчелл». Сланцеве рівняння нарешті було розв’язано.

Нова методика потребувала назви. «Водний фрекінг» звучало надто нудно, тож її назвали «водно-реактивний фрекінг».

Компанія швидко пристосувала нову методику до свердловин у Барнетті. Виробництво стрімко зростало. Однак, щоб добувати сланцевий газ у великих обсягах, Mitchell Energy потребувала значно більше капіталу, якого вона просто не мала. Джорджу Мітчеллу довелося розпочати процес продажу компанії. Особисто для нього це був важкий час. Звісно, його мала втішати думка про те, що через 17 років його віра та інтуїція врешті-решт підтвердилися, та він сам тоді лікувався від раку простати, а в дружини прогресувала хвороба Альцгеймера. Покупців не було. Процес продажу був призупинений, і компанія знову повернулася до роботи.

Упродовж наступних двох років газовидобування в Mitchell Energy зросло більш ніж удвоє. Це привернуло увагу Ларрі Ніколса, головного виконавчого директора Devon Energy, однієї з тих компаній, що відмовилася від Mitchell Energy, коли її виставляли на продаж. Ніколс заявив своїм інженерам: «Що взагалі відбувається? Якщо фрекінг не працює, то чому Мітчелл нарощує видобування?» Інженери Devon збагнули, що Mitchell Energy справді розв’язала задачу. Ніколз не міг випустити компанію Мітчелла з рук удруге, і 2002 року Devon придбала її за 3,5 мільярда. «У той час, — сказав Ніколс, — абсолютно ніхто не вірив, що буріння сланців справді працює, — крім нас із Мітчеллом».

Проте, щоб бути економічно вигідним, видобуток сланцевого газу потребував ще однієї технології — горизонтального буріння, в якому Devon був лідером. Метод дозволяв операторам бурити вниз вертикально (сьогодні це близько трьох кілометрів углиб) до так званої «точки відхилення», де свердло повертає і рухається крізь сланець горизонтально. Завдяки цьому буровій головці доступно більше породи, і це веде до значно більшого відбору газу (чи нафти). Хоча певний досвід горизонтального буріння вже існував, технологія ще не була достатньо відпрацьована й поширилася тільки наприкінці 80-х і на початку 90-х. Вона була результатом низки досягнень у сферах вимірювання та зондування, комп’ютерного контролю, сейсмічного аналізу, а також у виробництві спеціальних моторів, які були здатні на небачену досі річ: на глибині двох-трьох кілометрів вони розвертали бурову головку на 90° і штовхали її вперед, після чого вона починала рухатися горизонтально. Крім цього, технологія вимагала тільки одного — численних спроб і помилок. Devon отримав змогу поєднати горизонтальне буріння з фрекінгом(4).

«Хтось глибоко помиляється»

Стояло душне літо 2003 року, коли велика група урядових посадовців, інженерів, експертів та управлінців газової промисловості зібралися разом за 1200 кілометрів на північ від Барнетт-Шейл у конференц-залі денверського готелю Marriott. Вони мали намір обговорити результати останнього ґрунтовного дослідження перспектив природного газу в Америці. Висновки були глибоко невтішні. Після років застою ціни на природний газ раптом різко пішли вгору. Попит зростав, а надто з боку електроенергетики. Так, кількість активних бурових веж по­двої­лася, але результати звіту засвідчили несподіваний для багатьох присутніх факт: стабільно високі ціни на газ не збільшили постачання природного газу, як очікувалося. Одне слово, природний газ у Сполучених Штатах закінчувався.

Нові технології і «нетрадиційні» чи «не зовсім традиційні» джерела газу, за словами керівника дослідження, навряд чи матимуть реальний вплив. Сланцевий газ не був згаданий у списку навіть побіжно.

Професор з Техаського університету підірвався з місця, щоб заперечити. Він зауважив, що ця оцінка «нетрадиційного газу» становить лише третину від іншого прогнозу. «І це збіса велика різниця», — прокоментував він уїдливо. Голова не погодився. Він сказав, що протилежний прогноз зростання потенційного постачання цілковито хибний.

«Хтось тут глибоко помиляється, чи не так?» — відрубав професор.

Майже всі в залі були переконані, що «глибоко помиляється» саме професор і що на Сполучені Штати чекає постійний дефіцит внутрішніх запасів природного газу. Покрити цю нестачу можна було з-за кордону, імпортуючи скраплений природний газ (СПГ). Сполученим Штатам доведеться відкрити нову сторінку історії і почати чимраз більше залежати від імпорту СПГ з Карибського басейну, Західної Африки і Близького Сходу та Азії. Всі сходилися на тому, що країна була приречена стати найбільшим імпортером СПГ і бути такою ж залежною від світових ринків газу, як доти від ринків нафти(5).

Утім, того самого липня того ж 2003 року, поки в кондиційованій конференц-залі в Денвері точилися дискусії про остаточні висновки дослідження, присвяченого природному газу, бригади компанії Devon стікали потом при 40-градусній техаській спеці, закінчуючи пробурювати 55-ту свердловину в Барнетті.

Ларрі Ніколс, головний виконавчий директор Devon, так зосередився на сланцевому проєкті, що пропустив денверську зустріч. «З кожним новим днем, коли ми бурили свердловини одну за одною і спостерігали за невпинним потоком газу, до нас мало-помалу приходило усвідомлення того, що ми наблизилися до поворотного моменту, — пригадував Ніколс. — Ми не мали якогось одного тріумфального моменту істини, — додав він. — Та мали чимало проміжних, коли поступово покращували свою технологію».

Наприкінці буріння інженери Devon зняли з проєкту вершки і отримали підтвердження того, що їм вдалося успішно поєднати дві технології — водно-реактивний фрекінг і горизонтальне буріння — щоб вивільнити природний газ, закутий у сланцевій породі. «Все решта — історія», — скаже згодом Ніколс(6).

Новина справила ефект пострілу зі стартового пістолета і дала початок несамовитим перегонам інших компаній, які прагнули отримати свій шмат сланцевої породи, випередивши конкурентів.

Це не були великі компанії, чиї логотипи майоріли на прапорах автозаправок по всій країні. Гіганти галузі продовжували згортати видобуток на території США, вважаючи його безнадійним. Натомість вони вкладали гроші в глибоководне видобування в Мексиканській затоці та багатомільярдні мегапроєкти в різних куточках світу. З їхнього погляду, американський суходіл був аж надто зношений і явно безперспективний, щоб забезпечити нові ресурси того масштабу, який був їм потрібен.

Землі Сполучених Штатів дісталися натомість малим незалежним компаніям, сфокусованим на розвідці й виробництві, не обтяженим автозаправними станціями та нафтопереробними заводами, більш підприємливим, динамічним і з менш затратними структурами, потрібними, щоб робити гроші на виснаженій породі. Власне, термін «незалежні компанії» охоп­лював доволі широкий спектр компаній, серед яких були не тільки гравці з багатомільярдною оцінною вартістю, але й динамічні промоутери і дрібні, але зухвалі розвідники надр.

Суть перегонів була в тому, щоб орендувати у скотарів і фермерів якомога більше перспективних територій, а тоді розпочати виснажливий процес пошуку газових ресурсів. Як невдовзі виявилося, не всі сланці були однаковими; деякі були продуктивнішими за інші. Багатьом кортіло дізнатися, де лежать особливо «ласі шматки», потенційно найпродуктивніші площі, і при цьому обставити суперників. На чолі цієї сланцевої революції були тисячі «землешукачів», які стукали в сітчасті двері, залишали записки у фермерських поштових скриньках і переконували землевласників віддати свої доти непотрібні права на розробку надр за можливі майбутні роялті — і, якщо пощастить, величезні статки в перспективі.

Незалежні компанії розпочали перегони на інших сланцях в Луїзіані й Арканзасі, а також в Оклахомі, і згодом узялися за джерело газу, що зрештою виявиться найбільшим з усіх, — родовище Марселлус. Скупчення щільних порід на кілометр чи більше під землею простягаються від заходу штату Нью-Йорк до Пенсильванії та Огайо, доходять до Західної Вірджинії і сягають території Канади. Сланець Марселлус став другою найбільшою газоносною провінцією у світі — якщо не найбільшою. Ще один сланцевий пласт, який називають «Ютіка», лежить далі за Марселлусом в Огайо та Пенсильванії. Такий чудовий мотиваційний фактор, як ціна, спонукав «незалежних» рухатися якомога швидше. «Після десятиліть дешевизни й достатку, — повідомляла Wall Street Journal, — американський природний газ став найдорожчим у країнах з розвиненою промисловістю». Високі ціни спонукали до численних експериментів, інвестицій та ризикованих угод, а також підштовхували до спроб і помилок, що не було б можливим в умовах низьких цін. Почалося освоєння виробничого профілю, що відрізнявся від звичайного газового (а згодом і нафтового). Первинний видобуток з нових свердловин був високий, але тоді він падав значно швидше, ніж у звичайних свердловинах, і згодом вирівнювався. Це зумовлювало потребу бурити все нові й нові свердловини, щоб підтримати технологічний процес(7).

Дзвони пролунали у 2008-му. Того року видобування природного газу в США несподівано зросло, замість того, щоб упасти, як усі сподівалися. Це негайно привернуло увагу гігантів, великих міжнародних компаній. Деякі з них почали повертати частину своїх інвестицій у родовища на американському суходолі. Інколи вони купували менші незалежні компанії. І ціла низка міжнародних компаній — з Китаю, Індії, Франції, Італії, Норвегії, Австралії, Кореї — платили, щоб стати партнерами американських добувачів, і забезпечували їх грошима, яких ті потребували, щоб продовжити свою несамовиту експансію.

Зважаючи на нові перспективи, оцінки газових геологічних запасів США різко зросли. У 2011 році Комітет з питання запасів газу, який аналізує матеріальні ресурси Сполучених Штатів, підрахував, що видобувні резерви природного газу на 70 % вищі, ніж десятиліття тому. Того року президент Барак Обама оголосив: «Нещодавній інноваційний прорив дав нам змогу черпати з більших резервів — яких, мабуть, вистачить на століття — у сланцях під нашими ногами».

Цифри продовжили зростати. У 2019 році Комітет оцінив запаси природного газу на рівні, втричі вищому, ніж 2002 року. Газове виробництво зростало так швидко, що отримало назву «сланцевий бум». І коли замість браку газу з’явився його надлишок, сталося неминуче: ціни почали падати. Поєднання надлишкового постачання і низької ціни змінило загальну енергетичну структуру США, частка газу в загальній американській енергетиці зростала(8).

Найрадикальніші зміни переживав сектор електроенергетики. «Чорне золото» віддавна було головним джерелом виробництва електроенергії, і це становище ще більше зміцнила урядова політика 70-х і 80-х, яка підтримувала вугілля як надійний внутрішньоамериканський енергоресурс та обмежила використання природного газу для добування електроенергії (оскільки вважалося, що країна вичерпує запаси газу). У 90-х роках, ще до сланців, частка газу в генеруванні електроенергії ніколи не перевищувала 17 %. Однак тепер, після сланцевої революції, ціна газу стала конкурентною і під тиском екологічного руху побудова нових вугільних електростанцій стала в Сполучених Штатах практично неможливою. Ще у 2007-му вугілля генерувало половину американської електрики. До 2018 року частка вугілля знизилася до 27 %, водночас частка природного газу зросла до 35 %. Це стало основною причиною того, чому викиди CO2 у США впали до рівня початку 90-х, незважаючи на подвоєння показників американської економіки.

Ніхто тепер і не думав про дорогий імпорт СПГ. Відтепер проблема полягала не в тому, щоб розтягнути мізерні нові запаси, а радше в тому, щоб знайти ринки для дедалі більшого надлишку недорогого природного газу. Якого було достобіса багато.

2. Сланцева нафта

Був 2007 рік, і Марк Папа вранці готувався до зустрічі ради директорів у Г’юстоні. Він був головним виконавчим директором EOG, одного з незалежних добувачів, які очолили кампанію з розробки сланців Барнетта. Поки він роздивлявся слайди, які демонстрували обсяги знайденого компанією EOG газу в Барнетті, його голову обсідали тривожні думки. Масштаби змінюються, думав Папа. У компанії звикли рахувати свої запаси природного газу в мкф — мільярдах кубічних футів. Тепер, якщо врахувати весь її сланцевий газ у Барнетті, йшлося вже про об’єми в тисячу разів більші — ткф — трильйони кубічних футів. У ткф раніше міряли загальні резерви Сполучених Штатів і аж ніяк не окремої компанії!

Подібні ж об’єми знаходили і його партнери. Папа підсумував числа у своїй голові. Результат був тривожний. «Це вплине на ринок природного газу», — збагнув він.

У той момент Папа мав вигляд заскоченого зненацька професора хімії, який раптом усвідомив, що запізнився на власну лекцію. Він виростав неподалік від Піттсбурга і якось, прочитавши брошуру нафтової компанії, вирішив вступати на нафтопромислову справу в Піттсбурзький університет. «Це прозвучить ненауково, — одного разу сказав він, — але більшість тих територій, де знаходять нафту, відносно теплі. Я люблю тепло».

Упродовж своєї кар’єри Папа навчився бачити картину у великому масштабі. Одного разу він працював на економіста у нафтовій галузі, який завжди ретельно відстежував дії ОПЕК та коливання на нафтовому ринку. «У нього я навчився завжди звертати увагу на попит і пропозицію, — сказав Папа. — Мене заворожувала динаміка попиту і пропозиції, схожа на припливи і відпливи».

Тепер же, відклавши переглянуті слайди вбік, Папа уявив собі те, до чого ця динаміка веде. «Це була річ цілком очевидна, — сказав він. — Газ — це товар, і ціни на газ різко підуть вниз. І це серйозно на нас позначиться»(9).

В EOG було лише три можливості. Вона могла вийти на міжнародний ринок, але в такому разі їй довелося б конкурувати з Exxon, Shell і BP, і це було би важко, тому що EOG не мала їхніх масштабів, ресурсів і досвіду. Або вона могла зазіхнути на глибокі води Мексиканської затоки. Але в неї не було жодного досвіду й там. Одним словом, переваг перед конкурентами нуль.

Ще одним варіантом було взятися за сферу, де в неї був який-не-який досвід, — за сланці — і перевірити, чи можна зі щільної породи видобувати нафту так само, як і природний газ. Але в цьому разі Папі довелося б робити те саме, що й колись Джорджу Мітчеллу — битися об міцну стіну скептицизму. Догми в газодобувній промисловості, що ними послуговувалися в EOG, категорично стверджували, що сланцева порода надто щільна, щоб нафта просочилася крізь неї, навіть після розриву пласта. За тією ж догмою, молекули нафти значно більші, ніж молекули газу, а тому не зможуть проникнути крізь тоненькі пори, які фрекінг утворює в породі.

І це була не єдина причина для скептицизму. Також існувало чи не загальне переконання, що дні Америки як виробника нафти вже добігають кінця. До 2008 року американське виробництво нафти опуститься до 5 млн барелів на день, і це лише трохи більше, ніж половина того, що було на початку 70-х. Тим часом чистий імпорт нафти зріс до 60 % від її споживання. Політики могли скільки завгодно обіцяти країні енергетичну незалежність, однак видавалося, що насправді питання було тільки в темпах зростання імпорту.

EOG мусила відповісти на конкретне питання: чи молекули надто великі, щоб проникнути крізь сланець після розриву пласта? Вони були явно більші, ніж молекули природного газу. Але наскільки більші?

«Ну що ж, з’ясуємо», — вирішив Папа. Безумовно, мали бути якісь наукові робóти про це. От тільки, хоч як дивно, команда EOG не змогла знайти жодного дослідження, яке би кількісно визначало розмір молекули нафти.

Їм довелося проводити дослідження самостійно. Який розмір має молекула природного газу, який розмір має молекула нафти і який розмір до і після фрекінгу мають пори — дрібні проміжки й отвори в породі, невидимі для неозброєного ока? Дослідивши ці питання за допомогою електронних мікроскопів і комп’ютерної томографії, а також тонких зрізів зразків породи, вони отримали відповідь — діапазон розмірів молекули нафти коливався від ледь більшого і аж до в 7 разів більшого, ніж молекула газу. Але, що важливо, молекули нафти навіть такого розміру могли прослизнути крізь «шийку» пори.

Папа склúкав старших менеджерів. «Усі ці хлопці були націлені на пошук газу, — розповідав він. — І ми досягли в цьому успіху, що перевершив наші найсміливіші сподівання». А тому, коли Папа оголосив, що ціна на газ неминуче обвалиться і може бути низькою ще дуже багато років, це стало шоком для всіх. Він сказав приголомшеним менеджерам, що компанія припинить пошуки сланцевого газу. Натомість вони почнуть шукати сланцеву нафту.

У кімнаті запала тиша. Папа передбачав, що його слова викличуть опір, ба навіть бунт. Вони могли йому сказати: «Ти, Марку, злетів з котушок». Та натомість він почув: «Гаразд, Марку, ми це зробимо».

Утім, Папа не поспішав сурмити в сурми й публічно оголошувати про зміну в планах. Невдовзі по тому він поїхав на конференцію інвесторів у Нью-Йорку і послухав, як усі інші виконавчі директори говорили про те, скільки газу вони знайшли — і скільки ще, ймовірно, знайдуть. Папа сказав собі подумки: «Схоже, хлопці забули ази економіки». Сам він обі­йшовся лише розпливчастими згадками про нову політику EOG у небагатьох публічних виступах. При цьому в межах самої EOG ситуація була інша. «Ми повернулися на 180° і почали шукати нафту», — сказав Папа.

Урешті-решт EOG зосередилася на сланці Іґл-Форд, який лежить під тридцятьма округами в Південному Техасі. Вважалося, що Іґл-Форд був материнською породою — «кухнею» — для багатьох інших техаських нафтових родовищ, однак сам він великого комерційного потенціалу не має. Утім, під час досліджень геологи EOG натрапили на результати сейсмічних зондувань низькопродуктивних свердловин, так званих «стріперів», пробурених десятиліття тому. І що ретельніше геологорозвідники вивчали карти, то більше зростало їхнє хвилювання. Виробничі профілі цих старих свердловин ідеально збігалися зі сланцевим профілем — висока початкова продуктивність, а тоді спад до стабільного видобутку на значно нижчому рівні. Пласт, бачив Папа, «буквально кричав» про необхідність горизонтального буріння. Геологи та інженери-нафтовики EOG раптом усвідомили те, що досі було годі й уявити — під їхніми ногами лежало 190 кілометрів чистої нафти.

Папа розіслав наказ орендувати якомога більше землі, але робити це по змозі тихіше. Коли вони закінчили, шукачі землі EOG придбали 200 тисяч гектарів по 1000 доларів за гектар. EOG вважала, що придбала майже мільярд барелів нафти. Та коли почалося буріння, виявилося, що вони значно недооцінили резерви.

Папа повідомив новину на інвестиційній конференції у 2010 ро­ці. «Ми вважаємо, що горизонтальне нафтодобування з нетрадиційних сланців змінить правила гри в промисловості ­всієї Північної Америки», — сказав він. Щойно стало очевидно, що зробила EOG, на Іґл-Форд поспішили інші компанії. Ціна на землю підскочила з 1000 доларів, що їх платила EOG, до 130 000 доларів за гектар. До 2014 року EOG стала найбільшим наземним виробником сирої нафти в Сполучених Штатах.

За кілька років стане очевидно, що Папа також недооцінив сланцеву нафту. Вона змінила правила гри не тільки в Північній Америці. Вона змінила правила гри в усьому світі(10).

Баккен

А ще була Північна Дакота. У 1951 році, після десятиліть безрезультатних бурінь по всьому штату, компанія Amerada, яка згодом стане частиною Hess Corporation, знайшла першу нафту в басейні Віллістон.

Початок буму призвів до появи на першій шпальті Time матеріалу, в якому штат назвали «Ельдорадо для майбутнього виробництва нафти». На пам’ятнику, встановленому 1953 року на честь відкриття Amerada, було написано, що воно «знаменувало нову епоху в житті Північної Дакоти». От тільки виявилося, що не було ніякого Ельдорадо, як не було і нової епохи. Після тривалого буріння нафти знайшли небагато, і бум поступово зі­йшов нанівець. Попри це Ame­rada (і пізніше Hess) ­залишилася у штаті, продовжуючи розробку. «Ми й далі відкривали нові геологічні горизонти, і тому залишалися в грі, — сказав Джон Гесс, виконавчий директор Hess. — Ми вважали, що завдяки новим технологіям добудемо більше нафти. Усі ці роки інші хотіли викупити наші ділянки, але ми не поступалися, тому що вірили в них. У нафтовому бізнесі шанують стару приказку: якщо у вас є нафтова провінція, де ви бурили не раз, то завжди краще притримати її для себе»(11).

Дехто з ділків також здогадувався, що в Північній Дакоті