Походження мови: Як ми навчилися говорити

By Деніел Еверт

У вcix мoв cвiту є бoдaй кiлькa cпiльниx eлeмeнтiв, нaпpиклaд, нaзви peчeй aбo пoдiй, cпocoби пoєднaння звукiв i cлiв. Утiм мoви мaють мiж coбoю бiльшe вiдмiннoгo, нiж cxoжoгo, cтвepджує aвтop цiєї книжки. Вoни пocтупoвo poзвинулиcя з oкpeмиx культуp, oднoчacнo oб’єднуючи людeй у тicнi cпiльнoти тa пpиcтocoвуючиcь дo їxнix пoтpeб. Кoли людинa нaвчилacя гoвopити? Якoю булa пepшa людcькa мoвa? Як poзвивaлиcя мoви cвiту?

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Apr 24, 2020
• ISBN: 9786177730506

Book preview

everett_2560.jpg

Мова не є інстинктом, який базується на генетично успадкованому коді, і не міститься в загадковому «мовному органі» в мозку. Вона є вивченою навичкою... розподіленою в багатьох частинах людського мозку.

Філіп Ліберман

Джонові Дейві,

моєму наставникові й другові

Джерела зображень

Малюнок 5: Copyright © John Gurche; Малюнки 6, 13, 14, 15: Didier Descouens (CC-BY-SA-4.0) – Музей Тулузи; Малюнки 9, 10: Copyright © Robert G. Bednarik; Малюнок 11: Human Origins Program, Smithsonian Institution; Малюнок 12: Wim Lustenhouwer, VU University Amsterdam; Малюнки 17, 18, 19: From Blumenfeld: Neuroanatomy through Clinical Cases, Second Edition, Sinauer Associates, Inc., 2010; Малюнок 20: Передрук із Neuroanatomy of Language Regions of the Human Brain, Michael Petrides, Cytoarchitecture, Pages 89–138, Copyright 2014, з дозволу Elsevier; Малюнок 21: theodora.com/anatomy, використано з дозволу; Малюнок 22: internationalphoneticassociation.org/content/ipa-chart, на правах Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported License. Copyright © 2015 International Phonetic Association; Малюнок 33: Малюнок 4.2.3, Gesture and Thought, David McNeill, 2005, University of Chicago Press.

Подяки

Книжка такого штибу залежить від допомоги багатьох людей: від тих, чиїми працями я послуговувався, до тих, хто виділив час на читання й коментування рукопису. Я з радістю дякую Ґісбертові Фенслоу, Вівіан Еванс, Калебу Еверетту, Пітерові Дж. Річерсону, Гелен Таґер-Флюсберґ, Джефрі Паллему й Філіпові Ліберману за корисні, нерідко дуже критичні, відгуки на фрагменти цього тексту. Окремо хотів би подякувати Меґґі Таллерман за прочитання й коментарі фактично до кожної сторінки. Ніхто із цих читачів не був зі мною повністю згодним, а декотрі — майже ні в чому не погодилися. Тому я звільняю їх від будь-якої відповідальності за наслідки й лише висловлюю вдячність за безцінну допомогу. Особливу подяку передаю моєму редакторові у видавництві Profile Books Джонові Дейві, який посприяв формуванню задуму цієї книжки кілька років тому. Філ Маріно і Боб Вайль з видавництва Liveright надали мені найбільш помічні та докладні редакторські поради з усіх, що я коли-небудь одержував. Якщо цій книжці судився успіх — у будь-якому зі значень цього слова, — Філ, Боб і Джон великою мірою є його причиною. Як завжди, мені конче втішно подякувати Максові Брокмену, який багато років є моїм чудовим агентом.

Дякую Крістен Нілл, моїй невтомній і вдумливій асистентці, яка забезпечила здобуття дозволів на ілюстрації в цій книжці та вела мій календар.

Ця праця й багато іншого стали можливими тільки завдяки підтримці й любові Лінди Вульфмен Еверетт.

Передмова

Десь у 1920 році на околиці міста Лаббок, що в Техасі, гримуча змія вбила мого прадіда. Ідучи із церкви додому разом із сім’єю через бавовняне поле, прадідусь Данґан попереджав дітей стерегтися змій, коли зненацька одна з них уп’ялася йому в стегно. Його дочка, моя бабуся Клара-Белль, розповідала, що він мучився три дні, з криками конаючи від болю, доки не спустив дух у спальні в глибині будинку.

Навіть тим, хто не був присутній при цьому інциденті, було зрозуміло, що ця змія — адже вона була гримучою — «попередила» прадіда, перш ніж напасти. Та, зважаючи на фінал історії, між Данґаном і змією, вочевидь, стався комунікаційний збій. Бабуся, яка на власні очі бачила, як змія вжалила її батька, багато розводилася про цей випадок у часи мого дитинства. Зокрема вона повсякчас згадувала, як змія «застерігала» його, так наче тварина скористалася б справжніми словами, якби тільки могла. Люди, які знають, що гримучі змії здатні до комунікації, часто приймають струшування хвоста за мову й через це наділяють їх людськими властивостями, кажучи, що вони «повідомляють» іншим істотам «триматися осторонь», похитуючи порожнистими кератиновими сегментами на кінці своїх тіл, що створює гучне гримання. Нехай ця дія не є повноцінною мовою, зміїний звук усе ж таки несе в собі важливу інформацію. Мій прадідусь сплатив дорогу ціну за те, що обійшов це повідомлення увагою.

Гримучі змії, певна річ, не єдині тварини, здатні до комунікації. У дійсності всі так чи інакше комунікують, одержуючи інформацію та передаючи її іншим тваринам свого або інших видів. Я поясню далі, що нам слід утриматися від називання зміїного гримання «мовою». Комунікаційний репертуар гримучої змії, хоч і надзвичайно дієвий, слугує суворо обмеженим цілям. Жодна змія не розповість вам, що хоче робити завтра або що думає про погоду. Такі повідомлення потребують мови — найбільш розвиненої форми комунікації, що колись існувала на Землі.

Оповідь про те, як у людини з’явилася мова, майже не написана, сповнена вигадок і відкриттів, а висновки, яких я дійшов, творячи цю книжку, мають багатий родовід у науках, пов’язаних з еволюцією мови: антропології, лінгвістиці, когнітивній психології, палеонейрології, археології, біології, нейробіології та приматології. Утім, як і в будь-якого вченого, мої інтерпретації підказано результатами сорокарічних польових досліджень мов і культур Північної, Центральної та Південної Америки, зокрема мисливців-збирачів бразильської Амазонії. Як і в моїй попередній монографії «Темна матерія розуму: культурно артикульоване несвідоме», написаній на перетині психології та культурології, я заперечую ідею мови як інстинкту, її вроджений характер.

Уже на початку ХХ століття в працях психолога Курта Ґольдштайна було спростовано ідею існування винятково мовних когнітивних розладів. Заперечення їх начебто вказує, що мова виникає із самої особистості, а не зі строго визначених зон головного мозку. А це, своєю чергою, підтверджує гіпотезу, що мова не є відносно недавнім винаходом, створеним, скажімо, 50–100 тисяч років тому, і не притаманна винятково виду Homo sapiens. Мої дослідження припускають, що мова почалася ще з людини прямоходячої (Homo erectus) і виникла більше мільйона років тому, отже, користувалися нею 60 тисяч поколінь.

Загалом головним героєм нашої оповіді є саме Homo erectus, людина прямоходяча, найрозумніша з істот, що населяли Землю в усі попередні доби. Еректус став піонером мови, культури, людської міграції та пригод. Десь за 750 тисяч років до того, як людина прямоходяча перетворилася на людину розумну, її племена перетинали відстані по 320 кілометрів відкритого моря та обійшли пішки майже весь світ.

Племена людини прямоходячої винайшли символи та мову — таку, що й у нашому світі не мала б вигляду чужорідної. І хоча їхні мови різнилися від сучасних кількістю граматичних інструментів, це були людські мови. Певна річ, через багато поколінь людина розумна вдосконалила те, що залишила їй прямоходяча, але й нині існують мови, схожі на ті, що виникли на світанку людства, і вони не поступаються рівнем іншим сучасним мовам.

Латинське слово homo значить «людина». Відповідно, будь-яка істота з роду Homo є людиною. У бінарній (двоїстій) латинській біо­логічній номенклатурі рід є більш широкою категорією, а вид — її вужчою відміною. Тому в назві Homo erectus видом є erectus («прямий, стоячий»), а входить він до складу роду Homo — «людина». Отже, Homo erectus означає «людина стояча» або «прямоходяча». Це був перший з видів людей. Homo neanderthalensis — значить «неандертальська людина», «неандерталець», від місця знайдення її скам’янілих решток — долини річки Неандер у Німеччині. Назва Homo sapiens перекладається як «розумна, мудра людина» і вказує (помилково, як ми тепер бачимо) на те, що тільки сучасна людина (адже всі ми люди розумні) є носієм інтелекту. Майже напевне ми — найрозумніші з усіх. Але ми не єдині розумні люди, що колись жили на цій планеті.

Еректус винайшов також іще один зі стовпів людського пізнання — культуру. Те, чим ми є тепер, частково викувано розумом, мандрами, експериментами й силою людини прямоходячої. Це варто відзначити, позаяк надто багато «сапієнсів» не розмірковують про важливість ранніх людей для нашого теперішнього стану.

Моя цікавість до мови та її еволюції має особисте коріння. Усе моє життя, від раннього дитинства, проведеного на мексикансько-каліфорнійському кордоні, мене чарували розмаїті мови й культури. Як могло бути інакше? Неймовірно, але всі мови мають бодай кілька спільних граматичних характеристик, хай то будуть назви речей або подій, способи впорядкування й структурування звуків і слів, або організація абзаців, оповідей і діалогів. Проте мови мають між собою, мабуть, більше відмінного, ніж схожого. Хоч як легко або важко розкрити ці відмінності, вони об’єктивно існують. У наш час немає універсальної людської мови, і невідомо, чи існувала вона в якийсь із попередніх періодів історії. У людській свідомості також немає вродженого граматичного шаблону. Подібність мов має коріння не в якійсь особливій генетиці. Мови йдуть від культури й загальних способів обробки інформації — і кожна з них прямує власним шляхом еволюції.

Проте кожна мова повністю вдовольняє потреби людини в спілкуванні. Хоч у нинішньому світі люди проводять у соціальних медіа більше часу, ніж, напевно, варто, тягне їх туди насамперед мовленнєва взаємодія. Хай якою зайнятою є людина, їй важко встояти перед спокусою вступити в якусь «бесіду» на екрані й висловитися із предметів, про які вона часто майже нічого не знає і не хоче знати. Під час «теревенів біля кулера», поглинаючи інформацію з телевізора, обговорюючи серіал (п’єсу), пишучи або читаючи роман, люди неминуче об’єднуються в дуже тісну спільноту.

У результаті межею, що відділяє людину від інших тварин, стає саме мова (а не комунікація). Однак зрозуміти мову, не збагнувши бодай дечого про її походження й розвиток, неможливо. Упродовж багатьох століть люди пропонували різні гіпотези щодо того, де й коли з’явилася мова. Міркували, який з багатьох видів роду Homo першим почав нею послуговуватися. Ставили питання про те, яка саме мова лунала на світанку людської історії. Відповідь на це — проста. Мова поступово розвинулася з культури, формуючись людьми, які комунікували одне з одним, завдяки людському мозку. Мова — служниця культури.

Книжка «Походження мови» пропонує унікальну широку історію еволюції мови як людського винаходу — від появи нашого виду до більш ніж 7000 окремих мов, якими людство спілкується нині. Це розмаїття було винайдене нашим видом: з появою кожного локального варіанта нова мовленнєва спільнота пристосовувала мову до потреб своєї культури. З упевненістю можна сказати, що перші мови були так само обмежені нейропсихологією й будовою голосового апарату людини. І всі з’являлися у свою чергу. Мова починалася не із жестів, не зі співу й не з наслідування звуків тварин. Мови зросли з культурно зумовлених символів. Люди впорядковували ці символи та будували з них символи вищого порядку. Водночас символи супроводжувалися жестами й модуляціями висоти голосу (інтонацією). Жести й інтонація функціонували разом і окремо для привернення уваги (щоби зробити більш помітними) певні символи у висловлюванні — найбільш «новинні» для слухача. Ця система символів, їхнє впорядкування, жести й інтонація виникали спільно — кожен з компонентів додавав щось таке, що вело до ускладнення й підвищення ефективності. Жоден із цих компонентів не був частиною мови, доки вони всі не стали нею (ціле додає мети частинам) — і сталося це близько двох мільйонів років тому. Мова була винайдена й сформована культурою, вона стала можливою завдяки нашому великому й щільному мозку¹. Це поєднання мозку й культури пояснює, чому тільки люди здатні говорити.

Інші автори називають мову «винаходом» тільки для того, щоб одразу додати обмовку «який, утім, зовсім не є винаходом. Це лише метафора». Проте я вживаю слово «винахід» аж ніяк не метафорично. Я вкладаю в нього прямий сенс: людські спільноти створювали символи й граматику, де доти не було нічого.

А що таке винахід? Це творіння культури. Едісон не винайшов електричну лампочку сам-один: для цього знадобилися Франклінові праці з електрики, написані за 200 років до нього. Людина нічого не винаходить сама. Кожен є частиною культури, частиною творчих ідей іншого, давніх спроб і загального світу знань, у якому ми живемо. Будь-який винахід формується із часом, мало-помалу. І мова — не виняток.

---

1 Унікальна густина нейронів пояснюється Сузаною Еркулано-Узел (Suzana Herculano-Houzel) в її книжці The Human Advantage: A New Understanding of How Our Brain Became Remarkable (Cambridge, MA: MIT Press, 2016).

Вступ

Споконвіку було Слово.

Від Йоана 1:1

Ні, не було.

Ден Еверетт

Одного задушливого ранку 1991 року я летів в одномоторному літаку вздовж річки Кітіа в Амазонській сельві Бразилії десь за 320 кілометрів від найближчого міста. Сидячи в салоні, я надів мікрофонні гарнітури на двох худорлявих чоловіків з обвітреними лицями: їхні імена були Сабатаун і Біду. У такий час доби їх зазвичай можна було би бачити в хащах лісу, озброєних духовими рушницями 2,5 метра завдовжки, із сагайдаками отруйних дротиків, за полюванням на пекарі, оленів, мавп та інших представників фауни свого Едему. Але сьогодні вони надумали трохи побалакати, поки я вовтузився з контролером запису й рівнем гучності.

Перед початком я пояснив сумішшю їхньої рідної мови банава й португальської, чого від них хочу. «Погомоніть між собою. Про абищо. Розкажіть один одному про щось. Про тих американців і бразильців, які бувають у вашому селі. Про що схочете». Я вмовив їх і навіть заплатив за це. Для мене то був Священний Ґрааль польового лінгвіста-практика: природна бесіда (інтерактивне спонтанне спілкування за участю кількох осіб). З минулих хибних спроб я знав, що записати природну бесіду фактично неможливо. Причина в тому, що присутність дослідника з обладнанням для звукозапису впливає на сприйняття задачі та псує результат так сильно, що виходять вимушені, ненатуральні діалоги, які жоден носій мови не визнає за справжні. (Уявіть і самі, що хтось саджає вас поруч із другом, надіває гарнітуру й командує: «Спілкуйтеся!»).

Але того разу, поки перевіряв якість запису, я ледве міг стримувати свій захват. Почалася розмова так:

Сабатаун:

Біду, Біду! Давай нині поговоримо.

Біду:

М-м-м.

С.:

Поговорімо нашою мовою.

Б.:

М-м-м.

С.:

Деніелові дуже подобається наша мова.

Б.:

Так, знаю.

С.:

Я говоритиму. Можеш потім розповісти про того ягуара.

Б.:

Так.

С.:

Згадаймо, як воно було колись давно.

Б.:

Так. Пам’ятаю.

С.:

Колись давно приїхали білі. Давненько ті білі прибули до нашого села.

Б.:

Знаю я їх.

С.:

Знайшли нас. Ми з ними працюватимемо.

Б.:

Так. Знаю я їх.

Їхня бесіда природно перетікала від теми до теми більш ніж пів­години.

Там, за кілька тисяч кілометрів від дому, обливаючись потом, відмахуючись від ос і кровосисних мух, я мало не розплакався, коли Сабатаун і Біду замовкли, пробалакавши сорок п’ять хвилин. Я гаряче подякував їм за цей словесний скарб, який вони мені подарували. Чоловіки всміхнулися й рушили на полювання зі своїми духовими рушницями й отруйними дротиками. Я продовжив роботу на самоті: транскрибував (фонетично записував усі нюанси на папері), перекладав й аналізував звукозапис. Через кілька днів тяжкої праці над тим, щоб зробити дані більш «презентабельними», я передав фонограми, нотатки й залишки матеріалів для аналізу аспірантові Манчестерського університету, який супроводжував мене в цій амазонській експедиції.

Під вечір наша дослідницька група — я і троє моїх студентів — смачно повечеряли бобами, рисом і м’ясом пекарі, яке я купив у банава. Поївши, ми ще довго сиділи, обговорюючи спеку й комашню в сельві, яких ніколи доти не бачили, та найбільше раділи записаній розмові між Біду і Сабатауном й були їм неймовірно вдячні. Бесіди всередині бесід. Розмови про розмови.

Коли сонце блискавично сіло, як це буває в Амазонії, банава, за своїм звичаєм, прийшли до нас у гості. Учотирьох ми зробили розчинного лимонаду і кави, відкрили для них пакунок солодкого печива. Спершу ми привітали жінок-банава. Дівчата вручили найщедріший почастунок і найґречніше привітали жінок, що є культурно прийнятним для банава, — це плем’я дуже суворо розділяє ролі двох статей. Невдовзі дозволили сісти й чоловікам: ми подали ще кави, лимонаду й печива. П’ючи й закушуючи, гомоніли із чоловіками, здебільшого відповідаючи на їхні запитання про наші сім’ї та домівки. Як це роблять люди в усьому світі, ми з банава будували наші дружні стосунки через бесіду.

Природні розмови такого штибу дуже важливі для мовознавців, психологів, соціологів, антропологів і філософів, тому що вони втілюють собою складне об’єднане ціле мови, яке ніде не виявляється так позірно. Бесіди є вершиною лінгвістичних студій і джерелом інсайту, зокрема через те, що потенційно відкриті у своїй формі та змісті. Вони також конче потрібні для розуміння природи мови, завдяки їхній «неповній детермінованості» — у них повідомляється менше, ніж має бути, й усе невисловлене з’ясовується слухачем власними силами. Неповна детермінованість завжди була притаманна мовленню.

Приклад цього явища можна побачити в другому рядку діалогу між Сабатауном і Біду. Сабатаун каже Біду: «Поговорімо нашою мовою». Якщо сприймати цю репліку буквально, вона звучить дивно, адже чоловіки й так говорять своєю мовою. Насправді для них було б тяжкою задачею вести природну бесіду португальською, бо їхні знання цієї мови рудиментарні й зводяться до операцій обміну товарами. Сабатаун припускає дещо таке, що не було висловлене вголос. Цими словами він непрямо повідомляє мені, що вони не вес­тимуть бесіди португальською, бо розуміють, що я прагну дослідити, як вони спілкуються своєю мовою, і бажають допомогти мені. Але нічого із цього не прозвучало. Не детермінована словами, ця інформація міститься в контексті.

Так само в репліці «Згадаймо, як воно було колись давно» заховано їхнє спільне знання про широкий спектр речей, які вони хочуть пригадати. Що є серед них? Ритуали? Полювання? Взаємини з іншими людьми? Як давно це було? До того, як прийшли американці? До бразильців? Сто поколінь тому? І Біду, і Сабатаун (і навіть будь-хто з банава) знають, про що йтиметься, та це не є від початку зрозумілим представнику іншої культури.

Сабатаун і Біду є двома з вісьмох із гаком десятків носіїв мови банава, що залишилися на світі. Їхня мова вже багато допомогла вченим у дослідженні людської мови, пізнання, Амазонії та культури. Зокрема вони розповіли нам про незвичні звукові й граматичні структури, компоненти й спосіб виробництва отрути для дротиків і стріл, їхню класифікацію амазонської флори та фауни та про мовленнєві зв’язки з іншими племенами Амазонії. Такі дані можна природно отримати, вивчаючи структури і значення, лінгвістичну і соціальну організацію розмаїтих груп, які, подібно до банава, тисячоліттями облаштовували життя у своїх нішах.

Будь-яка людська спільнота — банава, французи, китайці, ботсванці — послуговуються мовою для створення соціальних зв’язків між її членами та рештою. Наш вид править бесіди вже дуже давно. Усі мови на Землі ведуть свою неповну детермінованість, соціальну зв’язуваність і визначені граматикою та мотивовані значенням висловлювання від перших гомінінів — людини прямоходячої, а, можливо, і ще давніших часів. Маючи свідчення культури людини прямоходячої — інструменти, житло, просторову організацію стоянок і подорожі океаном до уявних земель за небокраєм, — можна виснувати, що рід Homo володіє мовою вже близько 60 тисяч поколінь, тобто, імовірно, більш ніж півтора мільйона років. Тож тепер, після тисячоліть вправ, можна очікувати, що наш вид дуже добре опанував мовний хист. Також доречно сподіватися, що ті мови, які ми розробили із часом, якнайкраще вписуються в межі нашого пізнання й сприйняття, слухового діапазону, можливостей голосового апарату й мозкових структур. Неповна детермінованість означає, що будь-яке висловлювання в будь-якій розмові, кожен рядок у кожній книжці та всяке речення всякої промови містить «пробіли», припущені знання, цінності, ролі та емоції — недетермінований контент, який я називаю «темною матерією». Мову не можна зрозуміти повністю, не маючи спільного, внутрішнього набору цінностей, соціальних структур і знаннєвих відносин. Цими спільними культурними та психологічними компонентами мова відфільтровує те, що повідомляється, скеровуючи слухачеві інтерпретації того, що йому кажуть. Люди користуються контекс­том і культурою, у яких лунає мова, для її тлумачення. Вони послуговуються жестами й інтонацією, виводячи з них повний сенс передаваного повідомлення.

Як і всі люди, перші види роду Homo, які починали складний і тривалий процес творення мови «з нуля», майже напевне ніколи не висловлювали вповні те, що мали на думці. Це порушило би базові конструкційні характеристики мови. Водночас первісні гомініни навряд чи послуговувалися випадково знайденими звуками й жестами. Навпаки, вони користувалися такими засобами комунікації, що мали бути зрозумілі іншим. І до того ж вони вважали, що їхні слухачі «доповнюватимуть проміжки», долучаючи свої знання про культуру і світ, щоб інтерпретувати почуте.

Це частина причин, з яких проблему походження людської мови неможливо плідно обговорювати, якщо не поставити діалог на чолі переліку речей, які слід зрозуміти. Кожен з аспектів людської мови пройшов певну еволюцію, — як пройшли її частини людського мозку й тіла, — включаючись у спілкування й соціальне життя. Мова ще не почалася вповні, коли перший людиноподібний примат промовив перше слово або речення. Її справжній початок іде від першого діалогу, у якому були наявні джерело й мета. Мова направду змінює життя. Вона будує суспільство, висловлює найвищі прагнення й найниціші думки, емоції та життєву філософію. Але будь-яка мова, зрештою, слугує одному — взаємодії людей. Інші компоненти — такі як граматика й називання — є вторинними щодо бесіди.

У цьому місці виникає цікаве питання про еволюцію мови: хто саме заговорив першим? За минулі два століття було відкрито чимало гіпотетичних предків сучасної людини: в Південній Африці, на Яві, в Китаї, в долині Неандера й ущелині Олдувай. У той самий час дослідники презентували ще кілька новітніх видів гомінінів, що внесло хаос в еволюційну мозаїку. Аби не загрузнути в трясовині непевних гіпотез, варто розглядати лише три види, що володіли мовою: Homo erectus, Homo neanderthalensis і Homo sapiens.

Серед лінгвістів небагато тих, хто стверджує, ніби людина прямоходяча мала мову. Більшість, насправді, заперечує це. Єдиної думки про те, коли перші люди заговорили, не існує. Проте існує сучасний консенсус щодо еволюції людини, застосовуваних методів і загального уявлення про розвиток фізичних і розумових здіб­ностей нашого виду. У праці «Походження видів» Чарльз Дарвін припустив, що місцем «народження» людства є Африка, позаяк на цьому континенті живе більшість видів приматів. Він розсудив (правильно), що люди й людиноподібні мавпи, очевидно, перебувають у близькому спорідненні, маючи спільного предка. Дарвін зробив ці пророчі припущення до того, як було відкрито основних гомінінів (гомінінами називають представників роду Homo і їхніх прямих предків, таких як австралопітек афарський). Інша група родичів — людиноподібні (гомініди). Ця група включає в себе людей, орангутанів, горил, шимпанзе і їхніх спільних предків. Дійові особи оповіді про людську еволюцію включають паростки людини прямоходячої — аж до сучасної людини. Щоб зрозуміти зв’язок між деякими із цих дуже відмінних видів і з’ясувати, чи мали вони мову, слід зібрати всі наявні відомості про них.

Частково суперечливість питання про походження людини пов’язана з великим числом видів Homo, що існували на Землі. Проте важливо розуміти потенційні когнітивні здібності всіх гомінінів (виходячи з розмірів мозку, знарядь праці й здатності до подорожування), перш ніж перейти до значущості міграції гомінінів для еволюції мови. Можна зосередитися на фізіології або на культурі (або ж на них обох), але саме культура дає нам найцікавіші свідчення.

Символи (асоціації здебільшого довільних форм зі специфічним значенням: наприклад, використання трьох звуків слова «пес» на позначення собаки свійського) стали винаходом, який вивів людину на шлях еволюції мови. Із цієї причини ми повинні розуміти не лише те, як вони з’явилися, а також те, як їх було прийнято великими спільнотами людей і організовано. Одна з відкинутих мною гіпотез є, мабуть, одним з найвпливовіших пояснень походження мови людей за всі часи. Це ідея виникнення мови з єдиної генетичної мутації, що сталася від 50 до 100 тисяч років тому. Мутація начебто дала людині розумній здатність будувати складні речення. Цей комплекс ідей відомий як «універсальна граматика». Проте ретельні вивчення свідчень біологічної та культурної еволюції нашого виду наводять на іншу гіпотезу, а саме на теорію знакової прогресії. Цей вислів означає лише те, що мова поступово виникає з індексів (об’єктів, що позначають речі, з якими вони фізично пов’язані, наприклад, відбитків звіриних лап) та ікон (об’єктів, що фізично схожі на речі, які вони презентують, наприклад, портретів реальних осіб) і, нарешті, символів (узвичаєних, здебільшого довільно обраних, способів передавати значення).

Згодом ці символи поєднуються з іншими, утворюючи граматику, будуючи складні символи з простих. Ця знакова прогресія зрештою досягає такої точки в мовній еволюції, у якій жести й інтонації інтегруються з граматикою і семантикою, формуючи повноцінну людську мову. Ця інтеграція передає і виокремлює інформацію, яку оповідач повідомляє слухачеві. Вона представляє вирішальний, хоча й часто нехтуваний, етап у походженні мови.

Оскільки еволюція мови є таким складним питанням, найперші спроби розв’язати його, як неважко передбачити, кінчалися фіаско. Замість об’єктивних даних і знань, ці студії спиралися на умоглядні речі. Однією з поширених думок була та, що всі мови ведуть початок від гебрейської, позаяк вона вважалася мовою Бога. Багато інших ідей, близьких до цієї «протогебрейської» гіпотези було покинуто, проте були серед них і такі, що містили зерна кращих гіпотез. Їхні паростки привели, хай і манівцями, до сучасного розуміння походження мови.

Проте всі ці ранні спроби мали серйозні прогалини, а брак фактичних свідчень у поєднанні з розлогими спекуляціями викликав роздратування в багатьох учених. Відтак у 1866 році Паризьке лінгвістичне товариство заявило, що не прийматиме надалі праць на тему походження мови.

На щастя, цей мораторій згодом було знято. Нинішні студії із цього предмета є дещо менш спекулятивними і вряди-годи міцніше ґрунтуються на фактах, ніж праці ХІХ і ХХ століть. У ХХІ столітті, попри певні труднощі, науковцям вдалося скласти докупи достатнє число найдрібніших шматочків мозаїки мовної еволюції, щоб мати уявлення, як утворилися людські мови.

Та попри все, однією з найбільших нерозгаданих таємниць у походженні мови, відзначених багатьма, є «мовний розрив». Між людиною та іншими видами існує глибочезна лінгвістична прірва. Системи комунікації тваринного царства анітрохи не схожі на мову людей. Тільки людська мова складається із символів і тільки людські мови є значною мірою композиційними, тобто ділять висловлювання на менші значущі частини: оповіді — на фрагменти, фрагменти — на речення, речення — на словосполучення, відтак на слова. Кожна з менших одиниць є складовою значення більших. Дехто пояснює явище мовного розриву тим, що людина є особливою істотою, не схожою на інші. Інші стверджують, що винятковість людської мови визначена самим Богом.

Та більш імовірним є те, що цей розрив формувався найдрібнішими, ультрамікроскопічними змінами, що відбувалися під впливом культури. Так, людська мова значно відрізняється від систем спілкування інших тварин, але когнітивні та культурні кроки, зроб­лені людиною, аби подолати «мовний поріг», були меншими, ніж уявляється багатьом. Факти свідчать, що не відбулося «раптового стрибка» в переході до унікально людських властивостей мови — натомість наші попередники з роду Homo і, можливо, навіть австралопітекові поволі, але впевнено розвивалися в напрямку опанування мови. Цей «черепашачий» марш перших гомінінів зрештою призвів до зяючої еволюційної прірви між мовою людей і комунікаційними системами інших тварин. У підсумку, в людини сформувався складний соціум, культурні, психологічні й неврологічні переваги над іншими істотами.

Людська мова, отже, починається скромно як комунікаційна система серед перших гомінінів, мало в чому відмінна від аналогічних систем інших тварин, хоча й більш ефективна, ніж у гримучої змії.

Що сталося б, якби всі вісімдесят носіїв мови банава раптом померли, а їхні кістки було б знайдено в майбутньому, через 100 тисяч років? Якщо забути всі опубліковані мовознавцями словники, граматики й інші дослідження мови банава, чи дала б їхня матеріальна культура достатньо свідчень про здатність до мовлення й символічного міркування? Можна припустити, що цих свідчень було б навіть менше, ніж ми маємо їх про неандертальця або людину прямоходячу. Предмети мистецтва банава (намиста, плетення й різьблення), їхні робочі знаряддя (луки, стріли, духові рушниці, дротики, отрута і кошики) повністю розкладаються в природі. Тож їхня матеріальна культура зникла би без сліду за термін, значно менший, ніж ті 800–1500 тисячоліть, що відділяють нас теперішніх від перших людських культур. Певна річ, аналіз ґрунту засвідчив би, що вони мали селища певного розміру, хатини й так далі, проте було б так само важко екстраполювати з решток їхніх артефактів наявність у них мови, як важко нам судити про те, мали чи не мали мови певні групи давніх мисливців-збирачів. Нам відомо, що нинішнє населення Амазонії має повністю сформовані людські мови й багаті культури, тому слід бути обережними в передчасних висновках про те, що відсутність свідчень про мову або культуру доісторичних людей указує на відсутність у них цих важливих когнітивних ознак. Справді, якщо придивитися, можна побачити свідчення про те, що найперші види Homo мали культуру і розмовляли.

Розв’язання таємниці виникнення людської мови починається з дослідження природи й еволюції єдиного наявного виду, що володіє мовою, — Homo sapiens, або, як називає його Том Вулф, Homo loquax (людини балакучої). Кілька унікальних перспектив позначають шлях еволюції мови.

По-перше, людська мова виростає зі значно ширшого явища тваринної комунікації. Комунікація є не чим іншим, як (зазвичай зумисною) передачею інформації від однієї особини до іншої: хай це будуть феромонні сигнали мурах чи крики мавп-верветок, чи рухи й положення хвоста собаки, чи байки Езопа, чи написання й читання книжок. Мова, втім, це значно більше, ніж передача інформації.

Другий погляд на еволюцію мови походить із дослідження біо­логічних і культурних точок перспективи. Як мозок, голосовий апарат, рухи рук і всього тіла, в поєднанні з культурою, впливають на мовну еволюцію і полегшують її? Надто багато студій розвитку мови зосереджено на одному із цих аспектів — біологічному або культурному — з виключенням усіх інших.

І, нарешті, є ще один погляд,