Глобальний занепад: Як помирають інститути та економіки

By Ніл Ферґюсон

ортуна економічної історії постійно змінює прихильність. Хороші інститути погіршуються, а погані стають кращими, західні економіки впадають у дедалі більшу кризу, тоді як східні набирають обертів. У цій книжці британський історик Ніл Ферґюсон розглядає причини застою у країнах по обидва боки Атлантики та робить спробу відповісти на питання Що саме пішло не так у сучасному західному світі?

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Mar 31, 2023
• ISBN: 9786177863341

Book preview

Вступ

За межами делевериджу

Френсіс Фукуяма ще влітку 1989 року впевнено віщував «переконливу перемогу економічного й політичного лібералізму... тріумф Заходу» й проголошував, що «кінцевою точкою ідеологічної еволюції людства» стане «загальне визнання західної ліберальної демократії вищою формою правління»¹. Та яким же інакшим виявився сучасний світ. «Економічний лібералізм» знеславлений, а прибічники «державного капіталізму» в Китаї та інших країнах неприховано глузують із західної демократії. Захід переживає стагнацію і не лише економічну. У 2012 році Світовий банк очікував, що європейська економіка зазнає скорочення, а американська зросте лише на 2 %. Китай зростатиме в чотири рази швидше, а Індія — у три рази. Згідно з прогнозами Міжнародного валютного фонду, на 2016 рік ВВП Китаю перевищить ВВП США². Ті, хто в 1989 році інвестував у західні держави, зазнали втрат (починаючи з 2000-го вони нічого не заробили), а ті, хто вклав гроші в решту країн світу, отримали значний прибуток. Ця «велика реконвергенція» стала значно дивовижнішою історичною подією, ніж падіння комунізму, яке так проникливо передбачив Фукуяма. У часи, коли він писав свою статтю, центр економічного тяжіння світу все ще розміщувався в Північній Атлантиці. Нині ж він перенісся за Урал, у 2025 році він перебуватиме трохи північніше за Казахстан — приблизно на тій самій широті, де був у 1500-му, напередодні піднесення Заходу³.

Зараз модно пояснювати уповільнення західної економіки «делевериджем» — болісним процесом скорочення боргу (або виправлення балансу). Звісно, сьогодні на Заході величезних боргів не так багато. В історії Америки — це лише другий випадок, коли сукупний державний і приватний борг перевищив 250 % ВВП. Всесвітній інститут Маккінзі провів дослідження у 50 країнах і визначив 43 випадки делевериджу, починаючи з 1930-х. Лише у 8 випадках співвідношення боргу до ВВП перевищувало 250 %, а саме це ми й бачимо сьогодні не лише у США, у всіх великих англомовних країнах (зокрема в Австралії та Канаді), у всіх великих країнах континентальної Європи (у тому числі в Німеччині), а також у Японії та Південній Кореї⁴. Аргументом на користь делевериджу є те, що домогосподарства та банки нерозсудливо грали на постійному зростанні цін на нерухомість, з усіх сил намагаючись скоротити свої борги. Але коли люди спробували витрачати менше й більше накопичувати, сукупний попит різко впав. Щоб не дати цьому процесу перерости у смертельну дефляцію боргу, урядам і центральним банкам довелося втрутитися й запропонувати безпрецедентні для мирного часу податкові й монетарні стимули. Дефіцит у державному секторі сприяв пом’якшенню економічного скорочення, але через це з’явився ризик перетворити кризу надмірного недержавного боргу на кризу надмірного державного боргу. Аналогічно збільшення балансу центральних банків (монетарної бази) запобігло ланцюговій реакції банкрутств банків, але тепер воно, схоже, негативно вплинуло на рефляційну політику та економічне зростання.

Однак є ще дещо, крім делевериджу. Не забуваймо про те, що за три роки, починаючи із червня 2009-го, американська економіка створила 2,4 мільйона робочих місць. За той самий період 3,1 мільйона працівників подали заявку на отримання допомоги у зв’язку з недієздатністю. Відсоток американців працездатного віку, які отримують страховку у зв’язку з недієздатністю, зріс із менш ніж 3 % у 1990 році до 6 %⁵. Безробіття стало прихованим (і перетворюється на постійне) так само, як це свого часу відбувалося в Європі. Працездатних людей визнають недієздатними, і вони вже ніколи не працюватимуть. А ще вони сидять на місці. Традиційно близько 3 % населення США щороку переїжджало в інший штат, зазвичай у пошуках роботи. Від початку економічної кризи у 2007 році цей показник скоротився удвічі. Соціальна мобільність також зменшилася. На відміну від Великої депресії 1930-х років, за нашої «Легкої депресії» мало що здійснюється для того, щоб зменшити майже нездоланну нерівність у розподілі прибутків, яка виникла впродовж останніх 30 років. Частка прибутків найбагатшого 1 % домогосподарств зросла з 9 % у 1970 році до 24 % у 2007-му. За наступні три кризові роки вона скоротилася менш ніж на 4 відсоткові пункти.

У всьому цьому не можна звинувачувати делеверидж. У США розгортається широка дискусія навколо глобалізації, технологічних змін, освіти й податкової політики. Консерватори зазвичай наголошують на ролі першого та другого чинників як невблаганних рушіїв змін, які знищують робочі місця некваліфікованих працівників через «офшоризацію» та автоматизацію відповідних процесів. Ліберали ж вважають, що збільшення нерівності є результатом недостатніх інвестицій у державну освіту, а також політики республіканців, спрямованої на зменшення податків, що йде на користь багатіям⁶. Але є підстави вважати, що тут діють й інші чинники, що не беруться до уваги під час містечкових сварок, які в сучасній Америці замінили політичні дебати.

Криза державних фінансів — це не винятково американське явище. Японія, Греція, Італія, Ірландія та Португалія також належать до клубу країн, державний борг яких перевищує 100 % ВВП. У 2010 році циклічно скоригований бюджетний дефіцит Індії був навіть більшим за американський, а Японія стикнулася з іще більшою проблемою, намагаючись утримати співвідношення боргу до ВВП на стабільному рівні⁷. Не лише для США властиві й такі пов’язані між собою проблеми, як повільне зростання економіки і дедалі більша нерівність. У всьому англомовному світі частка прибутку найбагатшого «1 %» збільшувалася, починаючи десь з 1980 року. Приблизно те саме, хоча в менших масштабах, відбувалося в деяких європейських країнах, особ­ливо у Фінляндії, Норвегії та Португалії, а також у багатьох посталих економіках, зокрема в Китаї⁸. Уже у 2010 році в Китаї було щонайменше 800 тисяч доларових мільйонерів і 65 міль­ярдерів. У 2010 році 1,6 мільйона від глобального «1 %» були китайцями — це майже 4 %⁹. Однак в інших країнах — навіть із найуспішнішою європейською економікою, як у Німеччині — нерівність не збільшилася, тоді як у менш розвинених країнах, зокрема в Аргентині, нерівність зросла, сама ж країна так і не стала глобальною.

Глобалізація за означенням до певної міри впливає на всі країни. Так само, як і революція в інформаційних технологіях. Однак наслідки для економічного зростання й розподілу прибутку в різних країнах дуже відрізняються. Щоб пояснити ці відмінності, самого лише економічного підходу недостатньо. Узяти хоча би приклад надмірного боргу чи левериджу. Вибір варіантів розв’язання проблеми для будь-якої країни, яка накопичила величезний борг, доволі обмежений. Їх існує лише три:

збільшити темп економічного зростання, щоб він був вищий за швидкість зростання відсоткової ставки, завдяки технологічним інноваціям та (можливо) поміркованому використанню монетарних стимулів;

оголосити дефолт за більшою часткою державного боргу й стати банкрутами, щоб уникнути боргів у недержавному секторі;

позбутися боргів через знецінення своєї валюти й інфляцію.

Але жодна з провідних економічних теорій не може передбачити, яку з трьох (чи яку комбінацію) обере певна країна. Чому Німеччина після 1918 року стала на шлях гіперінфляції? Чому Америка після 1929-го стала на шлях приватних дефолтів і банкрутств? Чому не навпаки? На час написання цієї книжки дедалі менш імовірним здається те, що якась із провідних, економічно розвинених країн зможе влаштувати інфляцію, щоб позбутися боргових зобов’язань, як це багаторазово траплялося у 1920-х і 1950-х роках¹⁰. Але чому це так? Знаменитий вислів Мілтона Фрідмана про те, що інфляція — це «завжди і всюди монетарне явище» лишає без відповіді питання, хто ж створює надлишок грошей і навіщо? Насправді інфляція — це здебільшого політичне явище. Імовірність інфляції залежить від таких чинників, як зміст елітарної освіти, конкуренція (або її відсутність) в економіці, характер правової системи, рівень насильства і сам процес ухвалення політичних рішень. Лише завдяки історичним методам ми зможемо пояснити, чому за останні 30 років так багато країн створили таку форму боргу, якого, за означенням, неможливо позбутися з допомогою інф­ляції. А також чому внаслідок цього наступному поколінню доведеться все життя розплачуватися за борги, які накопичили батьки, дідусі й бабусі.

Так само легко пояснити, чому фінансову кризу спричинили надзвичайно великі фінансові інститути, які активно використовували фінансові важелі, але значно важче пояснити, чому навіть після чотирьох років дискусій так і не вирішили проблему банків «надто великих, щоб збанкрутіти». Насправді, навіть попри ухвалення закону, у якому буквально тисячі сторінок, ситуація помітно погіршилася¹¹. На час написання книжки лише десять багатопрофільних фінансових інститутів відповідальні за три чверті всіх фінансових активів, якими розпоряджаються у США. Однак найбільшим банкам країни не вистачає щонайменше 50 мільярдів доларів, щоб відповідати новим вимогам домовленостей стандарту «Базель ІІІ», які регулюють банківські капітали. Знову-таки, лише політичний та історичний підходи зможуть пояснити, чому сучасні західні політики хочуть, щоб банки позичали більше грошей і водночас закликають їх скоротити баланс.

Чому сьогодні вивести на ринок нові ліки буде в сотні разів дорожче, ніж 60 років тому (Хуан Енрікес назвав це явище «законом Мура¹² навпаки»)? Чому Управління з продовольства й медикаментів (УПМ), імовірно, заборонить продавати кухонну сіль, якщо хтось запропонує її як новий фармакологічний продукт (зрештою, у великих дозах вона небезпечна)?¹³ Наведемо ще один показовий приклад: чому одному американському журналістові знадобилося 65 днів, щоб отримати офіційний дозвіл (включно з п’ятьма тижнями очікування на довідку про безпечне використання продуктів), щоб відкрити в Нью-Йорку ятку з лимонадом?¹⁴ Саме таку виснажливу бюрократичну тяганину економісти, які спеціалізуються на розвиткових країнах, називають причиною бідності Африки та Латинської Америки. Головна причина жорстких стандартів УПМ у тому, щоб запобігти продажу медикаментів на зразок талідоміду¹⁵. Але непередбачуваним наслідком цього майже напевне стане передчасна смерть більшої кількості людей, ніж могло би померти від побічних ефектів, які проявлялися б за менш суворого режиму контролю. Ми рахуємо і перераховуємо ціну таких побічних ефектів. Але ми не рахуємо ціну того, що нові ліки так і не виходять на ринок.

Чому в останні 30 років соціальна мобільність у США так скоротилася, що вдвічі зменшилася імовірність піднятися до найбагатшого квартиля у тих, хто народився в родині із числа найбідніших 25 % населення?¹⁶ Колись США мали славу країни можливостей, де родина могла лише за одне покоління стрибнути «з хама в пана». Але нині, якщо ви народилися в родині з найбіднішого квінтилю, ваш шанс потрапити до найбагатшого квінтилю без університетського диплома становить лише 5 %. Представники «когнітивної еліти», як це назвав Чарльз Мюррей, здобувають освіту в ексклюзивних приватних університетах, одружуються між собою і поселяються у кварталах з елітними адресами, кількість яких дуже обмежена. Вони дедалі більше нагадують якусь нову касту, озброєну багатством і владою, що дозволяють їй здолати ефект повернення до середнього значення в наступних поколіннях, так що навіть безтолкові нащадки успадковують їхній стиль життя¹⁷.

Держава у стані застою

Адам Сміт у двох часто цитованих уривках із «Багатства народів»¹⁸ описує те, що він називає «державою у стані застою» — ситуацію в колись заможній країні, яка більше не розвивається. Що властиво такій державі? Сміт особливо наголошував на її соціально регресивному характері. По-перше, заробітна плата більшості людей була жалюгідно низькою:

У країні, що володіє значним багатством, яке, однак, протягом тривалого