Японське економічне диво: Як професійна влада та бізнес збудували провідну економіку світу

By Чалмерс Джонсон

Чи хотіли б ви мати японську автівку, ноутбук або фотоапарат? Хто ж від такого відмовиться?! А чи знаєте ви, що відбувалося за лаштунками японського економічного дива, яке перетворило зруйновану війною Японію на другу економіку світу?

Чалмерс Джонсон показує, що японське «диво» було цілком рукотворним і гарно спланованим. Автор посвячує читача в роботу мозкового центру економічних реформ — Міністерства міжнародної торгівлі та промисловості Японії. Саме там, за зачиненими дверима, влада та бізнес разом виробляли стратегічні рішення, що вплинули на міжнародний успіх Mitsubishi Heavy Industries, Toyota Motor Corporation, Sony Corporation тощо.

Замість чекати на «диво», японці його проєктували й планомірно втілювали в життя. Україні слід вивчити цей урок.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Mar 31, 2023
• ISBN: 9786178115227

Book preview

Japan_final.png

Дякуємо, що купуєте електронний контент! Віримо, що Ви не надсилатимете його іншим. Адже кожна гривня — це оплата праці не тільки автора чи перекладача, а й цілої команди людей, які працювали над цим виданням!

Якщо ж ви отримали цю книжку безкоштовно, знайте, що за Кримінальним кодексом України стали співучасником злочину, адже свідомо користуєтеся краденим! І це ваш особистий внесок у беззаконня!

Ніколи не пізно виправити цю прикрість і придбати книжку:

«Японське економічне диво»

«Наш Формат» — це будувати цивілізовану Україну, де поважають закон.

Серія «Історія економічних див»

Чалмерс Джонсон

Японське 

економічне 

диво

Як професійна влада 

та бізнес збудували провідну 

економіку світу

Переклав з англійської

Роман Клочко

«Наш Формат» · Київ · 2022

Анотація

У 1945 році зруйнована війною Японія стояла перед вибором, як відбудувати країну: або покластися на класичну теорію Адама Сміта й дозволити вільному ринку зробити все самому; або ж узяти на озброєння економічний націоналізм Фрідріха Ліста й скерувати ринок до нової індустріалізації. Японці обрали другий шлях і створили економічне «диво». Ключові урядовці пишалися прихильністю до економічного націоналізму, який системно впроваджували в життя. За 20 років Японія стала другою економікою світу, збільшивши виробництво майже в 14 разів, а ВВП — усемеро.

Перекладено за виданням: Chalmers Johnson. MITI and the Japanese Miracle: The Growth of Industrial Policy, 1925–1975 (Stanford, Stanford University Press, 1982, ISBN 0-8047-1128-3). 

MITI and the Japanese Miracle: The Growth of Industrial Policy, 1925-1975, by Chalmers Johnson, published in English by Stanford University Press. This translation is published by arrangement with Stanford University Press, www.sup.org

Книжка вийшла за підтримки спільноти благодійників ГО «Реформація», Української асоціації Римського клубу, компанії «Інтерпайп» і CEO Club Ukraine

ISBN 978-617-8115-22-7 (електронне видання)

Усі права застережено. All rights reserved

© 1982 by the Board of Trustees of the Leland Stanford Junior University. All rights reserved.

© Клочко Р., пер. з англ., 2022 

© ТОВ «НФ», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2022

Лише керівники — а не природа, закони економіки або уряди — роблять ресурси продуктивними.

Пітер Друкер, 

«Керівництво у неспокійні часи»

(Managing in Turbulent Times)

Пам’яті Вільяма Локвуда (1906–1978),

який першим зайнявся цією темою

Передмова 

до українського видання

Я ставлю цю книжку Чалмерса Джонсона, автора концепції «держави розвитку» (developmental state), на окрему полицю, поряд із роботами Фрідріха Ліста та Еріка Райнерта. І раджу прочитати її кожному державному діячу, бізнесмену та науковцю. Вона не залишить байдужими тих, хто цікавиться економікою. І обов’язково знадобиться всім, хто візьме участь у повоєнній відбудові та розвитку України.

Ця книжка про те, як Японія постала з попелу війни та збудувала одну з найпродуктивніших світових економік. Стартувавши з дефіциту, розрухи і бідності, японці виростили другу найбільшу економіку світу — індустріальну й високотехнологічну. Погодьтесь, для країни, позбавленої природних багатств, з такою невеликою територією, після глибоких економічних криз і масштабних руйнувань — це справжнє диво.

Чи багато у світі країн, які за 20 років збільшили виробництво майже в 14 разів, а економіку — всемеро? Японці спочатку й самі не вірили у масштабний і тривалий успіх. Та вже незабаром стало очевидно, що їхній шлях — це не лише прецедент, а й модель для наслідування. І вже незабаром японські рецепти старанно переймали майбутні економічні «зірки» — Сінгапур, Південна Корея і Китай.

Автор книжки називає японський кейс «прикладом найуспішнішої в історії стратегії цілеспрямованого розвитку». Він показує, що в ньому значно менше «дива» і значно більше — правильної економічної інженерії та політики, зміст яких, до речі, не був винаходом Японії. Уже не одне століття економічний націоналізм, протекціонізм та економічна інженерія «відточувались» на Заході. Японія ж виявилась вельми здібним і старанним «учнем». Вона застосувала ці давні західні рецепти в концентрованому вигляді, при цьому демонструючи мистецтво балансу та синтезу: державного протекціонізму та збереження конкуренції, ретельного планування і свободи підприємництва, сильної держави та великого бізнесу, національної стратегії та міжнародної співпраці, дисципліни і креативності, політичної волі та сміливості експериментувати.

Автор показує, як і ким було створено японське «економічне диво», і навчає, як держава, що відстала від інших, в умовах глобальної конкуренції може вибратись нагору, якщо вона, як економічний архітектор чи інженер, створить умови і стимули для індустріалізації, що покращать структуру економіки та прискорять зростання. Продумано, цілеспрямовано і послідовно, протягом кількох десятиліть.

«Анатомія» економічного піднесення Японії в аспектах культури, організації, змісту економічної політики — надзвичайно повчальна. Звісно ж, скопіювати японське диво «1 до 1» (як і будь-яке інше) неможливо. Але почерпнути в ньому натхнення, віру, філософію та інструментарій — розумно й доцільно. Саме тому Українська асоціація Римського клубу та видавництво «Наш Формат» за підтримки ГО «Реформація», компанії ІНТЕРПАЙП та CEO Club Ukraine вирішили видати цю книжку. Ми обов’язково переможемо, захистивши не тільки Україну, а й найвищі людські цінності та здобутки цивілізації. І обов’язково відбудуємо й розвинемо нашу економіку, відкриваючи світу нове «економічне диво» — українське.

Президент Української асоціації Римського клубу, член-кореспондент Всесвітньої академії науки та мистецтва,

д-р екон. наук

Віктор Галасюк

Передмова

Зв’язок між державними інституціями та економічною активністю є, мабуть, найстарішою і найголовнішою темою у вивченні політичної економії. Відмінності, що існують у цій сфері, лежать в основі всього сучасного політичного аналізу: вільна торгівля проти меркантилізму, соціалізм проти капіталізму, невтручання держави в економіку проти встановлення соціальних цілей, державний сектор проти приватного, і нарешті, важливість процедур (свобода) проти важливості результатів (рівність). У цій дискусії Японія займає окреме місце: і як модель, і як прецедент. Повоєнний економічний тріумф Японії — тобто безпрецедентне економічне зростання, що зробило цю країну другою найпродуктивнішою відкритою економікою світу, — найкращий приклад керованої державою ринкової системи з тих, що наразі існують; і сама Японія повністю або частково стала моделлю для багатьох промислових систем — і розвинених, і тих, що розвиваються.

У центрі уваги цієї книжки — один із японських бюрократичних апаратів, зокрема знамените Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості (ММТП) як провідний державний економічний гравець. Хоча ММТП було не єдиним важливим агентом впливу на економіку і держава в цілому не завжди відігравала провідну роль, я не хочу применшувати значення цього суб’єкта. Без згадки про внесок ММТП неможливо зрозуміти конкретну швидкість, форму й наслідки японського економічного зростання. Співпрацю між державою та великим бізнесом уже давно визнано визначальною характеристикою японської економічної системи, але роль держави у цій співпраці дуже довго або засуджувалася як надмірно зарозуміла, або відкидалася і вважалася звичайною підтримкою, без жодного докладного аналізу цих питань. За допомогою цієї книжки я сподіваюся виправити ситуацію.

Історія ММТП має ключове значення для економічної та політичної історії сучасної Японії. Як і методи й досягнення японської економічної бюрократичної системи є ключовими в суперечках і дискусіях, що тривають між прихильниками командної економіки комуністичного зразка і змішаної ринкової економіки західного типу. Цілком бюрократизована командна економіка неправильно розподіляє ресурси й придушує ініціативу; щоб функціонувати, такі країни повинні замкнути населення за «залізною завісою» або іншими більш-менш непроникними бар’єрами. Змішана ринкова економіка з великими труднощами знаходить способи нав’язати своїм ринковим системам політично визначені пріоритети і водночас не підхопити «англійську хворобу»¹ або не розчаруватися через юридичну зарегульованість американського зразка. Звичайно, японці не мають відповідей на всі запитання. Але з огляду на те, що майже всі рішення важливих проблем кінця ХХ століття (енергопостачання, захист довкілля, технологічні нововведення тощо) передбачають розширення офіційної бюрократичної системи, конкретні японські пріоритети й процедури є вельми повчальними. Принаймні вони повинні застерегти стороннього спостерігача, що японські досягнення мають свою ціну.

Японський досвід як окремий приклад пізнього розвитку відрізняється від західних ринкових економік, комуністичних диктатур або нових держав повоєнного світу. Найважливішою відмінністю є те, що в Японії держава бере участь в економіці спільно з приватним сектором, і обидва сектори — державний та приватний — удосконалюють засоби, що дозволяють ринку працювати для потреб розвитку. Цей випадок виявився прикладом найуспішнішої в історії стратегії цілеспрямованого розвитку. Сьогодні він повторюється у державах Східної Азії — Тайвані й Південній Кореї — а також у Сінгапурі та інших країнах Південної та Південно-Східної Азії, де нещодавно почалася індустріалізація. Японський приклад, як реакція на перших бенефіціарів промислової революції, виявився незрівнянно успішнішим, ніж командні економіки комуністичного світу, цілковито контрольовані державою. Після смерті Мао Цзедуна навіть Китай почав визнавати, хоч іще не наслідувати, досягнення капіталістичної держави розвитку².

З причин, наведених у розділі 1, це дослідження проведене в історичному вимірі. Часовий проміжок з 1925 по 1975 рік має важливе значення, тому що він починається зі створення офіційного бюрократичного апарату, що займався промисловою політикою, охоплює період, коли були виявлені й активно обговорені головні проблеми промислової політики, а також відображає кадрову й організаційну наступність, що існує між довоєнним і повоєнним періодами. Перші два розділи виконують роль прологу до цієї історії і присвячені поясненню суперечностей, що оточують власне промислову політику і японську форму правління, у якій домінує бюрократія. В останньому розділі я окреслюю деякі ширші теми, що підняті у книзі, і намагаюся підсумувати модель японської політичної економії.

У цій історії я також пробую аналізувати мову японської бюрократії: її поняття, евфемізми й гасла. Читачів, які не знають японської, може дратувати повторення транслітерованих японських термінів у дужках. У такому разі перепрошую, але це потрібно, щоб підкреслити: мова бюрократії часто евфемістична і непрозора. Ті, хто вивчає Японію і опанував цю мову, захочуть напевне знати, які терміни ховаються за перекладом, зокрема, через те, що назви законів та організацій у Японії часто передаються англійською по-різному, у кілька способів. Водночас для читачів, які цікавляться Японією, але не читають японською, усі терміни, закони, назви книжок та назви асоціацій перекладено англійською. Японські особові імена подано за японською традицією — спершу прізвище, а потім ім’я. У додатку А викладено повний перелік кабінетів, міністрів і заступників міністрів ММТП за період з 1925 по 1975 рік. Також деяким читачам може бути складно розрізнити численні імена японців, що трапляються в цій книжці. Накамура, Наґамура, Накаяма і Наґаяма — абсолютно різні імена, коли їх написати японською, але в англійському написанні ця відмінність зазвичай нівелюється. За це я не перепрошую. Надто вже багато досліджень бюрократії та державної політики читається так, ніби автор має справу з безтілесними абстракціями, і мало пов’язані з тим, що відбувалося насправді. Почасти ця книжка про бюрократів, які ще працюють, і їхні імена, природно, трапляються часто.

* * *

Під час підготовки цієї книжки мені допомогли чимало людей та організацій. В Японії це професори Токійського столичного університету Масумі Джюнносуке й Акаґі Сурукі, які скеровували мене до потрібних матеріалів, активно обговорювали зі мною предмет дослідження і вказували, які теми мають більше чи менше значення. Йококава Хіроші з ММТП навчався у Берклі в 1978–1979 роках і неабияк долучився до підготовки мого курсу, присвяченого японській політиці. В отриманні побіжних матеріалів про минуле ММТП безцінну допомогу мені надали Ютані Ейджі зі Східноазіатської бібліотеки, Університет Каліфорнії (Берклі) і Мурата Шіро з книгарні Murata Bookstore, розташованої за адресою: Takaban 3–9–8, Meguro-ku, Tokyo. Центр японських досліджень Інституту східноазіатських досліджень Університету Каліфорнії (Берклі) підтримав моє дослідження фінансово, надавши грант на поїздку до Японії і забезпечивши чудову університетську атмосферу, у якій можна було перевірити деякі з моїх ідей. Від початку дослідження 1972 року я отримував наукову допомогу від кількох аспірантів з Берклі, зокрема від Фуджімото Тецуї, Ясуди Рюджі, Кавамото Чідзуко, Ґотоди Теруо, Мікумо Акіко, Мацумото Йоко й Чана Даль-джюна. Також дякую Полін Фокс із Палм-Спрінгс, штат Каліфорнія, за те, що робила для мене вирізки з Los Angeles Times протягом восьми років.

У найбільшому боргу я перед Шейлою Джонсон за набір і професійне редагування мого рукопису.

Незважаючи на всю ту допомогу та підтримку, що я їх отримав з багатьох джерел, я залишаюся відповідальним за всі факти або їх інтерпретацію, викладені в цьому дослідженні ММТП і доби Шьова у Японії.

Ч. Дж.

Берклі.

Грудень 1980 року

Скорочення

АЕП — Агентство економічного планування

АМЗ — Антимонопольне законодавство

АОЕП — Агентство обговорення економічних питань

АПРЕ — Агентство природних ресурсів і енергії

АСМБ — Агентство середнього і малого бізнесу

БМТ — Бюро міжнародної торгівлі

БРЯ — Банк розвитку Японії

Буцудо — Плани мобілізації матеріалів

БФР — Банк фінансування відновлення

ВНП — Валовий національний продукт

ГАТТ — Генеральна угода про тарифи і торгівлю (від англ. GATT)

ГСОВ — Головнокомандувач союзними окупаційними військами 

ІКП — Інвестиційно-кредитний план

Кейданрен — Федерація економічних організації

КСТ — Комісія зі справедливої торгівлі

ЛДП — Ліберально-демократична партія

МВП — Міністерство військового постачання

МВФ — Міжнародний валютний фонд

ММТП — Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості

МСГТ — Міністерство сільського господарства і торгівлі

МТП — Міністерство торгівлі і промисловості

ОЕСР — Організація економічного співробітництва та розвитку

ОЗТЯ — Організація зовнішньої торгівлі Японії

ПМЗ — Південно-Маньчжурська залізниця 

РСЕ — Рада зі стабілізації економіки

РТ — Рада торгівлі

ТБКМР — Тимчасове бюро координації матеріальних ресурсів

ТБПР — Тимчасове бюро промислової раціональності

УПР — Урядова планова рада

Розділ 1

Японське «диво»

Більшість японців звикли вважати, що термін «диво» у зв’язку з їхньою країною був вперше вжитий у 1962 році. У випусках лондонського часопису Economist за 1 і 8 вересня 1962 року двома частинами було опубліковано довгий нарис під назвою «Візьміть Японію до уваги» (Consider Japan). Пізніше редакція видала його окремою книжкою, яку швидко переклали японською і опублікували в Токіо під назвою Odorokubeki Nihon — «Дивовижна Японія». До того часу більшість японців просто не вірили у безпрецедентні для історії країни темпи зростання, що їх показувала японська економіка, а економісти й експерти писали обережні статті про бум, який незабаром закінчиться, про кризи, які невдовзі почнуться, і про нераціональну політику японського уряду³. Проте там, де японці бачили безвідповідальні бюджети, надмірні позики і величезні потреби внутрішнього ринку, Economist бачив розширення попиту, високу продуктивність, збалансовані трудові відносини і дуже високий рівень заощаджень. Так країна і світ прийшли до визнання успіхів повоєнної японської економіки та пошуків причин «японського економічного дива».

Та спершу розглянемо це «диво» у цифрах. У таблиці 1 подано показники промислового виробництва за весь період дослідження — з 1925 по 1975 рік, де за 100 взято показники 1975 року. Вона фіксує кілька цікавих речей. Насправді 1962 року диво тільки починалося: обсяги виробництва становили лише третину від обсягів 1975 року. Рівно половина дивовижної економічної стабільності Японії проявилася після 1966 року. Таблиця чітко показує «рецесію» 1954, 1965 і 1974 років, що підштовхнула уряд до нових і ще більш творчих економічних ініціатив; також вона демонструє здатність японської економіки виходити з цих несприятливих періодів ще сильнішою. Зафіксовані в таблиці й міжгалузеві зрушення: занепад гірничої галузі через витіснення вугілля нафтою і перехід від текстильної промисловості до машинобудування й виробництва готових металевих виробів, а також процес, що його японці називають індустріалізацією у сфері важкої та хімічної промисловості, або джукаґаку коґьока.

Якщо ж звернутися до інших показників — наприклад, хай за 100 будуть дані 1951–1953 років — тоді індекс валового національного продукту для 1934–1936 років дорівнюватиме 90, для 1961–1963 років — 248, а для 1971–1973 років — 664. Індекс обсягу виробництва в обробній промисловості для 1934–1936 років становитиме 87, для 1961–1963 років — 400, а для 1971–1973 років — 1350. Таким чином, протягом усього повоєнного періоду, з 1946 по 1976 рік, японська економіка зросла у 55 разів⁴. В останній чверті попереднього століття на Японію припадало близько 10 % світової економічної активності, це при тому, що вона займає лише 0,3 % земної поверхні й становить близько 3 % населення світу. Незалежно від того, хоче хтось називати цей успіх «дивом» чи ні, він безумовно вартий дослідження.

До мене в цих «водах» побувало вже багато «мореплавців», тож перш ніж перейти до дослідження і викладу своїх міркувань, мушу оглянути результати їхніх «замірів глибини». Як свідчить часте вживання терміна «диво», пояснити японське економічне зростання та його неодноразове відновлення після того, як вичерпувався або усувався той чи інший набір тимчасових переваг, — справа нелегка. Цей термін не можна відокремлювати і застосовувати лише до швидкого зростання, що почалося 1955 року. Ще 1937-го значно молодший професор Арісава Хіромі (йому тоді був лише 41 рік) — його ім’я, до речі, буде в переліку 20–30 провідних розробників повоєнної промислової політики — використав фразу «японське диво», описуючи зростання в Японії обсягів промислового виробництва на 81,5 % у 1931–1934 роках⁵. Сьогодні ми знаємо, чому це сталося: через рефляційну фіскальну політику, що її провадив міністр фінансів Такахаші Корекійо. Пізніше, 26 лютого 1936 року, у віці 81 року, він був убитий молодими путчистами у спробі загальмувати започатковані ним реформи.

А втім, це попереднє диво становить для науковців неабияку проблему — Чарльз Кіндлбергер називає її «загадкою про те, як Японії ще 1932 року вдалося провести кейнсіанську політику без Кейнса»⁶. Деякі японці не надто цим переймалися і просто задовольнилися тим, що охрестили Такахаші «японським Кейнсом»⁷. У цій книжці я сподіваюся пояснити, чому такий трюк не працює. У 30-х роках державне втручання в економіку було чимось більшим за кейнсіанство, а уроки, які отримали тоді Арісава з колегами в уряді, дещо відрізнялися від того, що на Заході розуміли під панівною державною фінансовою політикою.

«Загадка Кіндлбергера» привернула до себе увагу проєкціоністів — однієї з численних категорій сучасних дослідників японського економічного дива. Це автори, які проєктують на японський випадок західні (переважно англо-американські) концепції, проблеми й норми економічної поведінки. Незалежно від значення цих досліджень для країн, де їх було написано, ми не будемо на них докладно зупинятися. Праці такого типу спрямовані не так на пояснення японського досвіду (хоча, можливо, вони й підсумовують кілька принципів японської політичної економії), як на те, щоб показати невдачі власної країни на тлі досягнень Японії або висловити застереження щодо можливого впливу японського зростання на інші частини світу. Навіть уже згадуваний блискучий мікротрактат 1962 року, виданий Economist, можна було б назвати «Подумайте над Британією у світлі того, що робить Японія», що й було його справжньою метою. До наступників Economist належать: «Японські диво-люди» Ральфа Г’юїнса (The Japanese Miracle Men, 1967), «Японія робить стрибок. Історія економічного дива» П. Б. Стоуна (Japan Surges Ahead: The Story of an Economic Miracle, 1969), «Японський виклик» Робера Гіля (The Japanese Challenge, 1970), «Виникнення японської супердержави» Германа Кана (The Emerging Japanese Superstate, 1970) і «Реванш Японії» Гакана Гедберга (Japan’s Revenge, 1972). Мабуть, найвідомішою працею з теми є книга Езри Вогла, видана 1979 року, — «Японія як № 1: уроки для американців» (Japan as Number One: Lessons for Americans) — через те, що вона є явним закликом до американців повчитися у Японії, а не аналізом причин феноменального японського зростання. Моє дослідження не підтримує ці попередні праці і не виступає за запровадження інституцій японського зразка за межами Японії. Однак у ньому здійснено спробу окреслити всю складність діяльності головних японських інституцій в економічній сфері, щоб ті, хто зацікавлений у їхньому впровадженні, мали уявлення, що вони «купують», з точки зору передбачуваних, непередбачених і навіть небажаних наслідків японської системи.

Друга, абсолютно відмінна група пояснень японського дива належить представникам соціально-економічної школи або тому підходу до дослідження «дива», що його я іноді називаю підходом «що завгодно, окрім політики». Ця розгалужена школа складається з чотирьох основних типів аналізу, що часто перекривають один одного. Проте їх легко відокремити для ідентифікування, хоча вони рідко трапляються в чистому вигляді. Це аналіз «національного характеру, базових цінностей та консенсусу», який полюбляють гуманісти загалом та антропологічно орієнтовані гуманісти зокрема; аналіз «дива не трапилося», що головно є справою економістів; аналіз «унікальних структурних характеристик», який пропагують дослідники трудових відносин, норми заощаджень, корпоративного управління, банківської системи, системи соціального забезпечення, торгових корпорацій та інших інституцій сучасної Японії, а також різні форми аналізу «безкоштовного проїзду», тобто підхід, що підкреслює реальні, але тимчасові переваги Японії в запуску швидкого зростання у повоєнному світі.

Перш ніж я розгляну ці типи аналізу детальніше, дозвольте мені сказати, що з усіма ними я можу погодитися — принаймні до певної міри. Моє зацікавлення — не в тому, щоб обговорювати виявлені ними факти або ставити під сумнів їхню актуальність у контексті «дива». Проте я вважаю, що більшість з них слід звести до більш загальних категорій аналізу, зокрема до наслідків державної політики. Крім того, їх потрібно оцінювати за стандартами, відмінними від тих, які використовувалися в минулому, тим самим надавши більшої ваги державі і її промисловій політиці.

Підхід до пояснення успіхів країни з посиланням на національний характер стверджує, що економічне диво стало можливим унаслідок унікальної здатності японців співпрацювати одне з одним, яка має витоки в їхній культурі. Ця здатність до співпраці проявляється у різні способи: нижчі показники злочинності, ніж у інших, менш однорідних суспільствах; підлеглість індивіда групі; глибока відданість групі й патріотизм і нарешті, що не менш важливо, економічні показники. Найважливішим внеском культури в економічне життя вважають знаменитий «японський консенсус», маючи на увазі фактичну угоду між урядом, правлячою політичною партією, лідерами промисловості й народом щодо першості економічних цілей для суспільства в цілому і конкретних засобів досягнення цих цілей. Цю культурну обдарованість японців описує ціла низка термінів — «перехідний консенсус»⁸, «приватний колективізм»⁹, «природний колективізм»¹⁰, «павутина без павука»¹¹ і «Japan, Inc.»¹².

Моє застереження щодо цінності такого пояснення полягає головно в тому, що воно надмірно узагальнене й зазвичай радше перешкоджає, аніж сприяє серйозним дослідженням. Консенсус і групова солідарність мають важливе значення для економічного зростання Японії, але вони породжені не так базовими цінностями японців, як тим, що Рут Бенедикт колись назвала «ситуативними» спонуками Японії: пізній розвиток, брак ресурсів, потреба торгувати, обмеження, пов’язані з платіжним балансом, та інше¹³. Твердження про якусь «особливу здатність до співпраці» як непереборну культурну рису японців зводить дослідження на манівці і жодним чином не пояснює, чому японці співпрацюють, коли вони це роблять (майже половину досліджуваного тут періоду вони не співпрацювали) і чи існує ймовірність того, що ця співпраця могла бути (і за певних обставин була) цілком свідомо організована урядом тощо. Єдиним творчим поглядом на цю «проблему консенсусу» є дослідження Девіда Тітуса про використання інституту імператорської влади для «приватизації», а не для «соціалізації» суспільного конфлікту¹⁴.

У цьому дослідженні обговорюватиметься багато прикладів, що ілюструють державну політику стимулювання співпраці серед гравців ринку, яка давала значно кращі результати, ніж під час війни на Тихому океані, коли основною державною функцією був контроль. Зрештою цілком можливо, що японські основні цінності і справді відрізняються від цінностей західного світу, але це потрібно вивчати, а не просто постулювати. Пояснення ж суспільної поведінки з погляду базових цінностей варто приберегти для фінальних підсумків, тобто для тих поведінкових моделей, які вже буде неможливо пояснити іншими, неекономічними причинами. Насправді пояснення японського економічного дива з погляду культури було більш поширеним кілька років тому, коли диво відбулося лише в Японії. Тепер, коли його відтворили та повторили в Республіці Корея, Тайвані, Гонконгу і Сінгапурі (і, можливо, навіть у деяких країнах за межами Східної Азії), культурне пояснення здебільшого втратило свою первісну значущість¹⁵.

Представники школи аналізу під умовною назвою «дива не трапилося» не стверджують, що в японській економіці нічого не трапилося в буквальному сенсі: вони натякають, що те, що трапилося, було не дивом, а звичайним результатом взаємодії ринкових сил. Приклади, які вони наводять, узяті зі сфери професійного економічного аналізу японського зростання і тому самі по собі є загалом доречними. Однак разом з тим вони повсякчас роблять загальні висновки, пов’язані з питаннями, яких автори не досліджували, але відчайдушно прагнуть з власних рівнянь виключити. Наприклад, Г’ю Патрік заявляє: «Я належу до тієї школи, що тлумачить японські економічні показники головно відносно дій та зусиль окремих постатей і підприємств як реакцію на можливості, що їх забезпечили товарам і робочій силі доволі вільні ринки. Хоча уряд і справді надавав суттєву підтримку і багато зробив для створення середовища для економічного зростання, його роль часто перебільшують»¹⁶. Але є і проблема, визнає він: «Тривожить те, що макроекономічні пояснення японських повоєнних показників (з погляду зростання сукупних затрат робочої сили й капіталу і більш продуктивного їх розміщення) залишають без пояснень більше 40 % зростання виробництва й 50 % зростання продуктивності праці»¹⁷. Отже, якщо є дані про те, що урядова промислова політика позитивно впливає на рівень інвестицій у певні стратегічно важливі галузі промисловості (наприклад, у розвиток виробництва й успішний збут нафтохімічних продуктів або автомобілів), тоді, можливо, є й підстави стверджувати, що її роль не є перебільшеною? На моє глибоке переконання, підстави є, і я спробую розкрити їх у цій книзі.

Безумовно, багато японців сперечатиметься з висновком Патріка про те, що уряд забезпечив не більше ніж «середовище для економічного зростання». Колишній заступник міністра міжнародної торгівлі і промисловості Сахаші Шіґеру заявляє, що уряд відповідає за економіку в цілому, й доходить висновку: «Це абсолютно егоцентрична точка зору [підприємця] — вважати, ніби уряд має займатися лише забезпеченням сприятливого середовища для галузей промисловості, не вказуючи їм, що робити»¹⁸. Бувало, що цілі галузі або окремі підприємства бунтували проти вказівок уряду — одні з найбільш сенсаційних випадків у повоєнній політиці, — але це не траплялося і не трапляється настільки часто, щоб стати узвичаєною практикою.

Як видається, дискусії про японську економіку з суто економічного погляду ґрунтуються радше на припущеннях, ніж на аналітичних висновках. Наприклад, вважається, що японська «держава розвитку» — це те саме, що й американська «держава регулювання». Американський посол в Організації економічного співробітництва та розвитку Філіп Трезайс стверджував: «Японська політика в цілому не відрізняється від політики в інших демократіях»¹⁹. Її єдина відмінність — це бюджетний процес, де асигнування передують санкціям на них і де «парламент не вносив поправки у бюджет з 1955 року, за винятком 1972 року, коли комбінація некомпетентного уряду і єдність опозиції призвела до незначного зменшення витрат на оборону». До того ніхто навіть не вдавав, що парламент робить щось більше, ніж механічне затвердження пакету бюджетних документів²⁰.

Іншу відмінність між Японією та Сполученими Штатами можна знайти в їхніх банківських системах. До війни частка власного капіталу в усіх корпораціях Японії становила близько 66 % (що можна порівняти з поточним показником США у 52 %), але вже 1972 року частка власного капіталу в Японії становила близько 16 % і цей відсоток зберігався впродовж усього повоєнного періоду. Великі підприємства одержують капітал, беручи позики в міських банках, які, своєю чергою, беруть позики і через це повністю залежать від гарантій Банку Японії. А він сам після запеклої, але безуспішної боротьби в 1950-х роках став, по суті, важелем управління Міністерства фінансів. Таким чином, уряд безпосередньо і тісно пов’язаний з процвітанням «стратегічних галузей» (це стандартний термін, що широко використовується не лише у військовому значенні), що дає набагато ширше поле для висновків, ніж порівняння за формальними або юридичними показниками між японською та іншими ринковими системами. У 1974 році ММТП публічно представило нову концепцію «планоорієнтованої системи ринкової економіки», яка стала не просто рекламним текстом, а спробою визначити і проаналізувати свою діяльність за попередні 20 років, протягом яких воно вдосконалювало цю систему методом спроб і помилок²¹. Серед решти, концепція містить деякі посутні відмінності від «політики інших демократичних країн», і одна з них — увага до економічного дива і заходів для його підтримки.

Наукова школа «дива не трапилося» погоджується з тим, що японське економічне зростання мало місце, але наполягає: це відбулося через доступність капіталу, робочої сили, ресурсів та ринків, які вільно взаємодіяли одне з одним і не стикалися з суттєвими обмеженнями. Вона відкидає всі концепції, що їх японці винайшли і постійно застосовують в обговоренні та управлінні своєю економікою («промислова структура», «надмірна конкуренція», «координація інвестицій» і «співпраця між державою та приватним сектором»), як такі, що суперечать економічній логіці, а отже, з їхньої точки зору, є сумнівними. Загалом, з погляду історії, це пояснення знищує в зародку всі спроби проаналізувати позитивний вплив урядового втручання, наперед заявляючи, що ніякого позитивного впливу не було в принципі. У результаті, як висловився колишній голова Верховного суду США Джон Робертс, «чудесна поява Японії як першорядної економічної моці в 1960-х роках ретельно описана японськими й іноземними авторами, але дуже мало джерел надають правдоподібні пояснення того, як або ким це було зроблено»²². Моє дослідження є спробою відповісти на ці запитання.

Третій поширений тип аналізу японського дива — підкреслення впливу незвичайних японських інституцій — наразі є найважливішим з чотирьох виокремлених мною і єдиним з найбільш обговорюваних у Японії та за кордоном. У спрощеному вигляді він стверджує, що Японія здобула особливу економічну перевагу через те, що японські роботодавці повоєнного часу звикли називати «трьома священними китами»: система «пожиттєвого» працевлаштування, система заробітної плати за принципом старшинства (ненко) і профспілковий рух на підприємствах²³. Наприклад, Амая Начіро з ММТП згадує ці три інституції як частину японської економічної системи учіва («усі в родині»); а колишній заступник міністра ММТП Оджімі Йошіхіса у доповіді промисловому комітету Організації економічного співробітництва та розвитку 1970 року посилався на різноманітні «типово японські явища», що допомогли Японії досягти швидкого зростання, і ці явища, знову ж таки — ці самі «три священні кити»²⁴. Доповідь стверджує, що саме завдяки їм Японія має більш лояльних робітників, втрачає менше робочих днів через страйки, може легше впроваджувати зміни, краще контролює якість і загалом виробляє товарів більше і швидше, ніж її міжнародні конкуренти.

Поза сумнівом, це твердження має сенс, хоча й залишилося без чітких формулювань та є, у кращому випадку, надмірно спрощеним. Є декілька моментів, на які варто звернути увагу. Насамперед, ці «три священні кити» не лише не єдині «особливі інституції»: вони ще й не є аж такими священними. До інших належать: система особистих заощаджень; система дистрибуції; «сходження з небес» (амакударі) — перехід відставних чиновників з міністерств на вищі керівні посади у приватних підприємствах; структура промислових об’єднань (кейрецу, або олігополістична організація кожної галузі за принипом конгломерації); «двоїста економіка» (те, що Кларк називає системою «промислової градації»²⁵) разом із породженою нею складною структурою субпідрядів; податкова система; надзвичайно низький ступінь впливу акціонерів на компанії; 100 з лишком «компаній, що становлять національний інтерес» (державні корпорації різних форм); і, можливо, найважливіше з усього — контрольовані урядом фінансові інституції, зокрема Банк розвитку Японії і «другий» або «інвестиційний» бюджет (т. зв. «Інвестиційно-кредитний план»)²⁶.

Немає потреби описувати тут кожну з цих інституцій. Більшість з них добре знайомі навіть оглядачам-початківцям, а інші будуть детально розглянуті пізніше, оскільки вони являють собою одні з головних інструментів, за допомогою яких уряд впливає на економіку та скеровує її. Що потрібно підкреслити, то це те, що вони утворюють єдину систему — систему, що її ніколи не планували створити жодна особа чи відомство і яка розвинулася з часом внаслідок ситуативних реакцій на «запізнілий» розвиток Японії та заходи уряду, орієнтовані на стимулювання економіки, а також через непередбачені наслідки вказаного. Зібрані воєдино, вони утворюють потужний набір інструментів для сприяння економічному зростанню (Амаї описує це метафорою «машина ВНП»), але якщо взяти їх окремо, а найчастіше так і стається, то вони загалом мають не так багато сенсу²⁷. І це головне застереження, яке потрібно зробити щодо пояснення японського дива унікальністю інституцій: воно поверхове і тому не може претендувати на щось більше, ніж часткове пояснення.

Наведемо приклад. Після визнання японського дива у світі деякі американські фахівці в галузі управління бізнесом почали рекомендувати американським підприємцям експериментувати з одним або всіма трьома «священними китами». Іноді належно модифіковані японські практики стають популярними²⁸. Однак американський підприємець, який дійсно спробує запровадити пожиттєве працевлаштування без підтримки інших інституцій, швидко стане банкрутом. «Пожиттєва» зайнятість у Японії, серед іншого, триває не все життя, а приблизно до 60 років; і хоча підвищення зарплатні прив’язують до старшинства, гарантії зайнятості це не стосується: під час рецесій першими звільняють саме найстарших працівників, бо вони найдорожчі. Пожиттєва зайнятість також не охоплює «тимчасових працівників», які можуть провести в цьому статусі все своє трудове життя, а такі працівники становлять значно більшу частку колективів компаній, ніж може толерувати будь-яка американська профспілка (наприклад, у 1960-х роках вони складали 42 % робочої сили Toyota Motor Company)²⁹.

Навіть якщо вирішити ці проблеми, в американського роботодавця все одно не буде такого широкого підприємницького сектору середніх і менших субпідрядників, які у важкі часи можуть стати ресурсом для його японського колеги. Томіока називає субпідрядників «буферами» японського бізнес-циклу: на ці менші фірми припадає удар у той момент, коли великі фірми бачать, що більше не можуть витримати постійні витрати на робочу силу і мають «перекласти навантаження» (шівайосе)³⁰. З іншого боку, американський працівник не має розгалуженої, навіть дещо надмірної японської системи дистрибуції, до якої він може звернутися, якщо його дійсно звільнять. Система дистрибуції в Японії слугує величезною «подушкою безпеки» для безробітних або людей з неповною зайнятістю, коли це дозволяють економічні умови. Обсяг транзакцій між японськими гуртівниками 1968 року перевищив обсяг роздрібних продажів у пропорції 4,8:1, тимчасом як аналогічний показник у США становив 1,3:1, що свідчить про існування чималого прошарку посередників у Японії³¹. Не дивно, що багато тямущих японців не хочуть змінювати систему дистрибуції, незважаючи на протести іноземних продавців, яким важко вклинитися на японські ринки: вона виконує для суспільства інші функції, ніж звичайна дистрибуція. І не останньою з них є зниження податкового навантаження, необхідного для забезпечення достатнього страхування на випадок безробіття.

Пожиттєва зайнятість у японському стилі надає багато переваг з погляду економічного зростання: вона дає роботодавцю потужний стимул працювати на повну потужність або близько до неї; сповільнює розвиток профспілкового руху з горизонтальною структурою; і, за словами Охкави та Росовскі, дає японському підприємцю «робочу силу без стимулів опиратися технологічному й організаційному прогресу, навіть якщо він працеощадний»³². Але вона не існує ізольовано і не працюватиме без решти «унікальних інституцій».

Другий важливий момент, що стосується цих інституцій, пов’язаний з часом їхнього формування і шляхів їхньої реалізації. Саме тут третя школа пояснень іноді невловимо змішується з першою, яка стверджує, що економіку підтримують і розивають японська культура й національний характер. Наприклад, Амая вбачає витоки «трьох священних китів» у традиційних концептах сім’ї (іе), села (мура) і провінції (куні), які, на його думку, сьогодні гомогенізувалися і відродилися в межах промислового підприємства³³. Варто зазначити, що подібні твердження є формою пропаганди, спрямованої на захист цих інституцій від ворожих (найчастіше іноземних) критиків. Широкі дослідження, здійснені науковцями в Японії та за кордоном, продемонстрували, що майже всі так звані особливі інституції ведуть свій початок від ХХ століття, і зазвичай не раніше часів Першої світової війни.

Для прикладу, практика пожиттєвого працевлаштування сформувалася під впливом кількох чинників, зокрема й спроб сповільнити зростання «лівого» руху за соціальні реформи під час Першої світової війни; залучення великої кількості корейських і тайванських працівників у 1920-х роках, що змусило японських робітників прагнути гарантованої зайнятості за будь-яку ціну; і компаній з виробництва озброєння, які за воєнних часів повинні були гарантувати робочі місця своїм найкращим працівникам, щоб втримати їх. Р. Ф. Дор, один з провідних авторитетів у питанні японського індустріалізму, підсумовує стан досліджень з цієї теми так: «Японська система зайнятості 1900 року була так само орієнтована на ринок, як і британська. Саме свідома інституційна інновація, що почала формувати японську систему в перші два десятиліття цього століття, удосконалила систему підприємницького фамілізму (або те, що можна назвати корпоративним патерналізмом) у 1930-х роках, а наприкінці 1940-х кардинально змінила цю систему, щоб пристосуватися до нової сили профспілок і створити те, що сьогодні називається [самим Дором] корпоративізмом добробуту»³⁴.

Накамура Такафуса витоки цілої низки важливих інституцій знаходить у політиці контролю, поширеній у воєнні часи, — зокрема, банкоцентричній кейрецу (група промислових підприємств на основі системи визначених фінансових органів того часу) й системі субпідрядів, що хоч і існувала до війни, але значно посилилася через примусове злиття середніх і малих підприємств з великими виробниками устаткування (так зване кіґьо сейбі або «реорганізація підприємств» — рух, про який ми поговоримо в розділі 5)³⁵.

Уряд впливав на структуру японських особливих інституцій у кілька способів. Багато з них він створив безпосередньо під час кампаній «промислової раціоналізації» 1930-х років або під час війни на Тихому океані. Коли ж уряд і не створював їх безпосередньо, то все одно визнавав корисними для власних цілей і вживав заходів для їхнього посилення. Візьмемо систему заощаджень. Цілком можливо, а цієї думки тримається багато експертів, що заощадження приватних японських домогосподарств — найвища норма заощаджень як частка ВНП, зафіксована у ринковій економіці мирного часу, — пов’язані з природною ощадливістю японців. Однак заощаджувати японців спонукають і деякі впливові чинники зовнішнього тиску: недосконала система соціального захисту; система оплати праці, що передбачає величезні бонусні виплати двічі на рік; пенсійна система, що суттєво зменшує доходи робітника ще до того, як він досягне 60 років; дефіцит нового житла й землі під забудову, а також витрати на університетську освіту для їхніх дітей (і те, й інше вимагає величезних витрат); недорозвинена система споживчих кредитів; державна поштово-ощадна система з гарантованими конкурентними відсотковими ставками; відсутність розвиненого ринку капіталу або інших альтернатив особистим заощадженням і суттєве звільнення від податків на доходи, отримані від ощадних рахунків. Уряд добре розуміє ці стимули і те, що гроші, розміщені в поштово-ощадній системі, потрапляють просто на рахунки Міністерства фінансів, де їх можна реінвестувати згідно з урядовими планами. Можливо, природна ощадливість японців дійсно має значення в цій системі, але уряд добре попрацював над тим, щоб цю ощадливість організувати.

Теорія «безкоштовного проїзду», четверта категорія пояснень, стверджує, що Японія є бенефіціаром повоєнного союзу зі Сполученими Штатами і що цей союз пояснює стрімке економічне зростання країни якщо не повністю, то принаймні в частині «дивовижності». Вважається, що Японія скористалася «безкоштовним проїздом» у три способи: відсутність витрат на оборону, готовий доступ до її головного експортного ринку і відносно недорогий трансфер технологій.

Хоча Японія дійсно не віддавала значну частину національного доходу на озброєння, цей чинник не міг суттєво вплинути на темпи зростання. Якби загальний рівень інвестицій був дуже низьким (як, наприклад, у Китаї), то потреби оборони мали б сповільнювальні наслідки. Але в Японії, де під час швидкого зростання чисті капіталовкладення перевищили 30 % ВНП, вплив низьких витрат на оборону був незначним. Цю думку ілюструють приклади Південної Кореї і Тайваню, які втілили японську стратегію великих інвестицій з аналогічними або ще більш вражаючими результатами: їхні дуже високі витрати на оборону мали невеликий або й нульовий вплив на економічні показники.

Значно важливішим у цьому плані є питання експорту. Японія отримала величезні зиски від відкритої торговельної системи, що розгорнулася у світі після Другої світової війни. Керівники японського уряду неодноразово визнавали сприятливий вплив таких чинників, як Генеральна угода про тарифи і торгівлю, Міжнародний валютний фонд і до 1971 року стабільні курси обміну валют — і у створенні всіх цих інституцій вони не відігравали жодної ролі. Насправді, під час нападів песимізму керівники ММТП вдавалися до історичних спостережень про те, що Японія досягла великих економічних успіхів саме у відносно відкриті періоди світової торгівлі — від Реставрації Мейджі до Першої світової війни і в 1945–1970 роках. Вони висловлювали стурбованість тим, що період після 1970-х буде видаватися таким, як 1920–1945 роки, якщо його розглянути з історичної перспективи³⁶.

Проте в нашій дискусії важливим є те, що зростання Японії залежало не так від експорту, як від розвитку внутрішнього ринку (який з погляду чисельності населення дорівнює половині Сполучених Штатів). Еленор Гедлі зазначає, що хоча японська економіка на початку 60-х була приблизно втричі більшою за економіку 1934–1936 років, частка експорту у структурі ВНП становила лише близько 2/3 від показника середини 1930-х³⁷. До кінця 1960-х років японський експорт становив лише 9,6 % ВНП (для порівняння: у Канаді, наприклад, 19,8 %)³⁸. З 1953 по 1972 рік Японія мала значно нижчу залежність від експорту й імпорту як відсотка від ВНП у постійних цінах, ніж Франція, Німеччина, Італія, Британія або Європа у складі ОЕСР в цілому. Обсяг експорту в Японії становив близько 11,3 % ВНП, а імпорту — 10,2 %, тимчасом як аналогічні показники у європейських країнах-членах ОЕСР становили відповідно 21,2 і 20,9 %³⁹. Поза сумнівом, Японії, як густонаселеній країні з дефіцитом ресурсів, доводиться експортувати, щоб заплатити за імпорт важливих товарів, але зарубіжні продажі не були основним фактором, що сприяв економічній активності під час швидкісного зростання.

Упродовж двох десятиліть після 1955 року зростання Японії підштовхував попит на внутрішньому ринку. Звичайно, цей попит існував і до 1955 року, але після приходу до влади уряду Ішібаші у грудні 1956 року і повернення Ікеди Хаято на посаду міністра фінансів Ішібаші та Ікеда розпочали політику «позитивного фінансування». Поклавши в основу бюджету на 1957 рік гасло «Зниження податків на 100 мільярдів єн — це надання допомоги на 100 мільярдів єн», Ікеда збільшив попит на внутрішньому ринку до небувалих масштабів⁴⁰. Проблеми з платіжним балансом сповільнили позитивне фінансування під час спаду, як кажуть японці, «на самісіньке дно горщика» (який досяг найнижчої точки у червні 1958 року), але економіка швидко зреагувала на урядові заходи й пожвавилася під час буму Івато (липень 1958 — грудень 1961), коли Ікеда став прем’єр-міністром і запустив план подвоєння доходів. Рушійною силою економіки в цей та пізніші періоди були приватні корпоративні інвестиції, підживлювані сприятливими довгостроковими очікуваннями, сформованими урядом. Це була не експортна торгівля.

Трансфер технологій — третій чинник «безкоштовного проїзду» — був не зовсім