Радість: Магія простих речей

By Інґрід Фетелль Лі

Що станеться, якщо додати до інтер'єру колір? Кав'ярні зі строкатими стінами приваблюватимуть більше відвідувачів, у школах буде приємніше навчатися, а в офісах підвищує продуктивність. Одне  додати барв дорівнює дизайнеру додати радості — переконана Інґрід Фетелл Лі . Уже 12 років вона вивчає  естетику радості: як маленькі дрібниці роблять нас щасливішими, здоровішими та енергійнішими .

• Language: Українська мова
• Publisher: Nash Format
• Release date: Mar 31, 2023
• ISBN: 9786177863280

Book preview

2500.jpg

Присвячується Альберту

Не відчуваючи емоцій, неможливо сприйняти красу.

Діана Вріланд

Вступ

Стоячи перед екзаменаторами, я чітко відчувала, як у животі пурхають сотні метеликів. Професори уважно розглядали невеличку колекцію предметів, розкладених позаду мене: лампу у формі морської зірки, кілька чайних чашечок із круглим дном і три стільці, оздоблені шарами кольорової піни. Обличчя викладачів були суворими та невблаганними, а я не могла не думати про те, що припустилася помилки, полишивши вельми перспективну кар’єру у сфері брендингу заради навчання на факультеті дизайну. Нарешті, після тривалої паузи, один з професорів промовив: «Від ваших робіт у мене виникає відчуття радості». Інші погодилися з ним і закивали головами.

На обличчях викладачів я побачила усмішки. Відчула хвилю полегшення, оскільки це був мій перший іспит з курсу промислового дизайну в Інституті Пратта. Однак воно дуже швидко змінилося збентеженням. Радість — відчуття ефемерне та невловиме. Його не можна побачити чи торкнутися до нього. То як же тоді такі прості предмети, як чашка, лампа та стілець, змогли викликати відчуття радості? Я попросила професорів пояснити це, однак зрозумілої відповіді так і не почула. «Це складно», — сказали викладачі. Я подякувала, однак, збираючи свій реквізит, лише про це й думала.

Як матеріальні речі здатні викликати в нас неосяжне відчуття радості?

Спершу відповідь здавалася однозначною: цього не може бути. Звісно, ми отримуємо задоволення від певних речей, однак мене завжди вчили, що це ознака поверховості та недалекоглядності й матеріальне не здатне бути надійним джерелом радості. Жоден автор усіх тих книжок про щастя, які я прочитала за багато років, навіть словом не обмовився про те, що радість може приховуватися в моїй шафі чи кухонній шухляді. Численні експерти запевняють, що справж­ня радість не навколо, а всередині нас, і ця думка сягає корінням прадавніх філософських традицій. Наприклад, учення Будди переконує, що щасливим себе можна відчути лише тоді, коли відмовишся від усього матеріального, а філософи-стоїки зі Стародавньої Греції вбачали щастя в самовіддачі й строгому контролі власних думок. Ці самі тенденції підхопила й сучасна психологія: стати щасливим означає змінити те, як ми сприймаємо світ і наше в ньому місце. Від мантр і медитації до терапевтичних процедур і зміни звичок; істинна радість — це перевага розуму над матерією, а не навпаки.

Минали роки, а я дедалі більше помічала, як люди знаходять радість у матеріальному. Розглядаючи улюблену картину в мистецькій галереї чи будуючи фортецю з піску на пляжі, вони усміхалися та веселилися, забуваючи про час. Раділи люди й пурпуровому небосхилу, коли сідало сонце, або кудлатому песику в кумедній одежині на прогулянці. Їм не лише вдавалося знаходити радість у світі навколо себе — багато з них також докладали чималих зусиль, аби зробити своє оточення приємнішим. Люди саджали кущі троянд, прикрашали яскравими свічками святковий торт і розвішували гірлянди на новорічні свята. Навіщо ж усе це робити, якщо матеріальні речі все одно не забезпечують відчуття справжнього щастя?

Останнім часом дедалі більше досліджень свідчать про чіткий взаємозв’язок між нашим оточенням і психічним здоров’ям. Приміром, люди, які працюють у залитому сонцем офісі, краще сплять і частіше сміються, аніж «бранці» темних кабінетів, а кімнатні квіти поліпшують не лише настрій, а й пам’ять. Ґрунтовніше вивчаючи ці результати, я помітила, що радість стала для мене чимось менш аморфним та абстрактним — вона виявилася реальною. Відчути її тепер було не так складно, і для цього не знадобилися роки самоаналізу та суворих тренувань. Натомість я почала сприймати світ як джерело позитиву, з якого могла черпати гарний настрій у будь-який час. Я помітила, що деякі місця наділені так би мовити життєрадісною силою (кав’ярня на розі зі строкатим інтер’єром, місцева крамниця, де продають кольорову пряжу, будинки з червоної цегли, де на кожному підвіконні пишно квітнуть петунії), тож почала якомога частіше навідуватися туди. В особливо складні дні старалася знайти дрібниці, здатні покращити настрій, замість того щоб жаліти себе та почуватися безпомічною. Усе, що бачила довкола, я намагалася відтворити вдома й щовечора, замикаючи двері, відчувала неймовірний захват. Згодом я дедалі більше переконувалася, що традиційні міркування про радість були геть хибними.

Радість знайти зовсім не складно. Точніше, вона вже й так довкола нас.

Ця проста істина змінила моє життя та ніби звільнила від кайданів. Почавши ділитися нею з іншими, я помітила, що багато хто також намагається знайти радість у своєму оточенні, проте відчуває за це докори сумління. Одна жінка розповіла, що коли сама собі купувала квіти, чудовий настрій їй було забезпечено на весь день, але це чомусь здавалося легковажністю та марнотратством, тож вона робила так лише з особливої нагоди. Їй навіть на думку не спадало, що за ті гроші, які протягом семи днів витрачає на візити до психотерапевта, вона могла б увесь рік щотижня купувати собі квіти. Інша жінка розказала, що коли перефарбувала вітальню, то щоразу відчувала захват, заходячи туди. Їй було так радісно й легко на душі, що вона мимоволі питала себе: навіщо ж було стільки чекати? Я збагнула, що люди схильні шукати радість у своєму оточенні, однак нас усе життя вчили, що це якось неправильно. Що ж станеться, коли ми спробуємо розбудити в собі інстинкт пошуку радості, який «приспали» багато років тому?

Мені потрібно було точно знати, як матеріальний світ впливає на наші емоції та чому деякі речі викликають спалах радості. Я почала опитувати всіх знайомих, а також перехожих на вулицях, просячи розповісти, які предмети чи місця вони асоціюють із радісними емоціями. Деякі відповіді були дуже конкретними та особистими, наприклад: «кухня моєї бабусі», «плакат з автографом соліста рок-гурту Grateful Dead», «каное, на якому ми в дитинстві плавали озером Мічиган». Інші були пов’язані з культурною спадщиною чи особливостями виховання, як-от улюблені страви або спортивні команди. А були й такі, що не стосувалися ані особистих спогадів, ані культурних традицій. Одна знайома розповіла, як якось улітку потрапила під скажену зливу, повертаючись додому з роботи. Вона та ще купка незнайомців без парасольок сховалися під невеличким піддашком, чекаючи, поки негода вщухне. За декілька хвилин почало розвиднюватися, і люди вийшли на тротуар, аж раптом якийсь чоловік вигукнув: «Погляньте!». Над Емпайр-Стейт-Білдінг нависла яскрава райдуга, що тягнулася ледь не через усе небо. Намоклі та щасливі, перехожі просто завмерли, з широчезними усмішками спостерігаючи за дивовижним видовищем.

Подібну історію я чула в безлічі варіацій. День міг бути морозним чи спекотним, люди — друзями чи незнайомцями, а райдуга — простягатися над будівлею, вершиною гори чи озером. Здавалося, веселка робить щасливими всіх. Я почала складати перелік подібних речей, історії про які чула знову й знову: пляжні м’ячі та феєрверки, басейни й будиночки на дереві, повітряні кулі, полуничне морозиво з яскравою посипкою тощо. Ці миті пережитого задоволення не обумовлювалися статтю, віком чи етнічною належністю, і таку радість відчували не лише поодинокі люди. Зібравши зображення всіх цих речей, я розвісила їх на стінах своєї студії. Щодня додавала по кілька нових малюнків, сортуючи їх за категоріями та шукаючи між ними спільні риси.

Одного разу, уже вкотре вивчаючи ці зображення, я відчула, ніби щось «клацнуло» в голові, і мене осяяло. Льодяники, яскраві помпони й тканина в горошок — усі вони мали круглу форму. Строкаті ковдри з клаптів, картини Матісса та соковиті цукерки з фруктовим смаком були насичених, яскравих кольорів. Зображення ажурного вікна-троянди одного з готичних кафедральних соборів мене спершу спантеличило, однак коли я розмістила його поруч зі сніжинкою та соняшником, усе стало на свої місця: вони були симетричні. А в мильних бульбашок, повітряних кульок і колібрі теж було дещо спільне: усі вони могли літати. Побачивши ці закономірності, я збагнула, що хоча радість була загадковим та ефемерним відчуттям, але ми здатні викликати її за допомогою фізичних проявів. Зокрема, того, що дизайнери називають естетикою, тобто властивостей, що визначають, який вигляд має предмет і які емоції пробуджує. Це і є відчуттям радості.

До цієї миті я завжди вважала, що естетика — це поняття суто декоративне або й трохи легковажне. Я почала вивчати дизайн, оскільки хотіла навчитися робити речі, здатні поліпшити життя людей. Я була одержима пошуком способів створити мої вироби ергономічними, функціональними та екологічно безпечними. І хоча справді отримувала насолоду від занять, де ми вчилися працювати з кольорами, текстурами, формами та рухом, ці елементи сприймала як щось додаткове, а не основне. Подібний підхід у сучасній культурі дуже поширений. Так, ми приділяємо деяку увагу естетиці, однак не вважаємо за потрібне занадто перейматися цим. Якщо ж естетика турбуватиме нас досить сильно, ми ризикуємо здатися поверховими та несерйозними. Згадайте, скільки разів ви, зробивши комплімент стильно вдягненій подрузі, чули у відповідь: «Ох, та цим речам уже років сто. Просто натягла те, що перше потрапило під руку». Утім, коли я поглянула на гарні зображення, що красувалися на стіні моєї студії, то усвідомила, що естетику аж ніяк не можна назвати суто декоративним поняттям. Вона викликає глибоку емоційну реакцію.

Загалом я виділила десять категорій естетики радості, кожна з яких демонструє чіткий зв’язок між цим відчуттям і матеріальними властивостями світу навколо нас:

Енергія: живі кольори та світло.

Розмаїття: пишнобарвність, багатство текстур і форм.

Свобода: природа, дикість і відкритий простір.

Гармонія: баланс, симетрія та потік.

Грайливість: кола, сфери та бульбашки.

Здивування: контраст і неочікуваність.

Трансцендентність: піднесення і легкість.

Магія: невидимі сили та ілюзія.

Святкування: синхронія, спалахи та вибухові форми.

Оновлення: процвітання, жага до життя і звивини.

Як пов’язані такі категорії естетики з нашими емоціями? Чому саме ці конкретні її прояви викликають у нас відчуття радості?

Ці питання й змусили мене вирушити в подорож до найрадісніших місць у світі. На сторінках цієї книжки ми відвідаємо готель на дереві та кольорове місто, квартиру, що запобігає старінню, і будинок біля моря, зроблений лише зі сфер. Поглянемо на такі дива природи, як цвітіння сакури в Японії, а також на чудеса, створені людиною, — наприклад, фестиваль повітряних куль над пустелею в Альбукерке. По дорозі будемо знайомитися з результатами нових досліджень у сфері психології та нейробіології, що допоможуть зрозуміти, чому саме ці місця та події здатні викликати в нас відчуття радості.

Утім книжка «Радість. Жити і не нити» не про те, що радість можна відшукати лише у віддалених куточках світу. Вона доводить, що це відчуття можна знайти саме там, де ви перебуваєте зараз. На наступних сторінках ми познайомимося зі славетними художниками, архітекторами, дизайнерами інтер’єру, експертами з підбору кольорів, садівниками, кравцями, майстрами на всі руки, флористами та навіть митцями, які розмальовують кульки, і дізнаємося їхні секрети пошуку й створення радості в кожному прояві фізичного світу. Також ви зустрінетеся зі звичайними людьми, які наповнюють радістю власні оселі та простір навколо себе: котеджі й будинки на колесах, вітальні та офісні приміщення, тротуари й бази відпочинку. Ви побачите, як невеличкі зміни можуть наповнити звичні предмети та місця надзвичайною радістю.

Величезний усесвіт радості в буквальному розумінні — у ваших руках. Немає жодних особливих методів, яких вам слід навчитися, жодних суворих принципів, яких потрібно дотримуватися. Є лише одна вимога, і ви її вже виконали: маєте бути відкритими до всіх джерел радості, що вас оточують.

* * *

За роки роботи директоркою з дизайну у відомій інноваційній компанії IDEO, а також ведення власної практики та дизайнерського блогу «Естетика радості» (The Aesthetics of Joy), я бачила, як естетика змінює настрій і поведінку людей. Я дізналася, чому в деяких магазинах та ресторанах завжди повно відвідувачів, а інші заклади тихо нудьгують. Також зрозуміла, чому за одних обставин люди відчувають тривожність і потребу змагатися, а за інших — схильні до комунікабельності та терплячості. Згадайте, як поводяться пасажири в тісному салоні літака: коли хтось хоч на три градуси відкидає спинку сидіння, починається запекла сварка, а за підлокітник війна триває впродовж практично всього польоту. А тепер порівняйте це з тим, як поводяться глядачі в розслабленій атмосфері на музичному фестивалі. Оточені захопливими декораціями та музикою, люди пригощають одне одного їжею та напоями, поступаються місцем тим, хто щойно прийшов, і танцюють з незнайомцями. Сила естетики радості полягає в тому, що вона звертається безпосередньо до нашої підсвідомості, підіймаючи на поверхню все найкраще в нас, а ми цього навіть не розуміємо.

Як дізнатися, чи здатне наше оточення дарувати нам радість? Чітких стандартів немає, однак спробуйте відповісти ось на які питання:

Як часто ви смієтеся?

Коли ви востаннє відчували мить справжньої беззастережної радості?

Які емоції ви відчуваєте, коли ввечері повертаєтеся додому? А як щодо кожної з ваших кімнат?

Наскільки важлива для ваших близьких емоція радості?

Кого ви можете назвати найрадіснішою людиною у вашому житті? Як часто ви з нею бачитеся?

Як часто ви знаходите радість у роботі?

Як до радості ставляться в колективі, у якому ви працюєте: позитивно, негативно чи нейтрально? Наскільки доречно у вас сміятися на робочому місці?

Які види діяльності приносять вам найбільшу радість? Як часто ви це робите? Чи можете ви виконувати це вдома або поблизу власної оселі?

Наскільки радісним ви вважаєте місто чи селище, у якому живете? А ваш район?

Чи є у вас «щасливі місця»? Чи розташовані вони в радіусі 15 кілометрів від вашого дому? Коли ви востаннє там були?

Кожна людина народжується зі здатністю радіти, і навіть коли ви не відчуваєте такої емоції, вона все ще жевріє всередині вас. У ваших силах розпалити полум’я радості, що здатне докорінно змінити те, як ви сприймаєте навколишній світ. В основі цієї книжки лежить переконання: радість — це не просто те, що ми шукаємо. Це також і те, що ми здатні створити власноруч, для самих себе й тих, хто поруч.

Можете застосовувати цю книжку як практичний посібник із пошуку та здобування радості у своєму оточенні, як дороговказ для глибшого розуміння того, чому певні речі та місця здатні запалити вогонь усередині вас. Також можете використовувати її як палітру, за допомогою якої розмалюєте власний світ кольорами радості. Кожний розділ спирається на попередній, тому логічно буде читати їх у тому порядку, у якому подано. Утім хай це не зупиняє, якщо певна категорія естетики раптом покличе вас, і вам захочеться мерщій стрибнути до того розділу — за умови, звісно, що потім ви повернетесь і прочитаєте те, що пропустили.

Найімовірніше, деякі естетичні категорії промовлятимуть до вас голосніше від інших. Якщо ви, наприклад, любите природу, вашу увагу може привернути свобода. Коли ж боїтеся висоти, деякі сторони естетики трансцендентності вам ліпше обминати. Також можете відчути, що найближча для вас естетична характеристика змінюється залежно від того, де ви зараз і що відбувається у вашому житті. Наприклад, у понурому офісі корисною може виявитися естетика енергії, а от естетика гармонії здатна вдихнути радість у бурхливе сімейне життя. А от коли діти випурхують з родинного гніздечка, у тій оселі ефективніше спрацює естетика грайливості, щоб знову оживити атмосферу.

Щоб створити радість, не бійтеся поєднувати, зіставляти та накладати естетичні характеристики одна на одну. Конкретних правил немає, однак щоб допомогти вам на цьому шляху, я спробувала занотувати, де та чи інша категорія естетики буде особливо ефективною, а де може створити зайве напруження. І хоча в деяких розділах ідеться про конкретні предмети, здатні наповнити ваше життя красою, вам необов’язково робити дорогі покупки, аби змінити свою оселю. В останньому розділі ви знайдете так звані «інструменти радості»: я поділюся з вами корисними порадами й таблицями, що допоможуть утілити в життя ідеї, викладені в цій книжці.

Ми занадто часто сприймаємо навколишній світ так, ніби це лише декорації, безмовне тло, на якому минає наше повсякденне життя. Насправді ж він живий і сповнений можливостей здобути натхнення, захват і радість. Сподіваюся, ця книжка надихне вас на активніший пошук цих можливостей. Радість виникає тоді, коли, здавалося б, незначні речі викликають відчутні зміни. Ексцентричний одяг здатний викликати усмішку, а вона своєю чергою може допомогти незнайомцю впоратися з труднощами. Згодом усі ці крихітні прояви радості об’єднаються, утворюючи щось більше та значущіше, і ми не встигнемо й оком змигнути, як щастя стане невіддільною частиною існування людства.

Розділ 1

Енергія

Наприкінці осені 2000 року команда художників пофарбувала історичну будівлю в албанській столиці Тирані в яскравий помаранчевий колір. Старий фасад потонув у цьому забарвленні, що залило собою кожен міліметр стіни, помилувавши лише вікна. Фарбування почалося вранці, і вже до обіду навколо будівлі зібрався натовп перехожих, які з роззявленими ротами спостерігали за процесом. Навіть машини зупинялися. Деякі спостерігачі викрикували, а інші голосно реготали, шоковані цим яскравим спалахом серед звичної сірості.

На перший погляд, могло здатися, що то просто жарт вуличних розбишак із кольоровими балончиками в руках. Однак це були не підліткові графіті, а керував процесом аж ніяк не бешкетник, а сам мер міста.

Еді Рама в 2004 році отримав звання найкращого мера світу за видатні досягнення у відновленні столиці Албанії, усього через чотири роки після його обрання. Якщо ви сьогодні завітаєте до Тирани, то помітите лише поодинокі натяки на брудне, небезпечне місто, що дісталося Рамі після того, як він обійняв посаду мера. Зруйнована десятиліттями репресій і диктаторства, виснажена роками хаосу після падіння комуністичного режиму, столиця Албанії до кінця 1990-х стала осередком корупції та організованої злочинності. Вулицями сновигали кишенькові злодії, а на кожному розі стояли повії. Тирана потонула в криміналі та смітті. Рама про це говорив так: «Місто було мертвим. Воно здалося мені схожим на транзитну станцію, де тривалий час ніхто не затримувався»¹.

Яскраво пофарбовані будівлі були актом відчаю мера, який о­тримав порожню скарбницю та деморалізоване населення. За фахом художник, перші кілька проектів Рама намалював сам, обрав­ши крикливі відтінки та дивні візерунки, що стали ніби ляпасом по сірому й понурому обличчю міста. Помаранчевих споруд ставало дедалі більше, а проект Рами швидко поширювався Тираною, охоп­люючи як приватні, так і адміністративні будівлі.

Спершу реакція населення була неоднозначною: деякі жителі міста виявилися шоковані, інші зацікавлені, а хтось узагалі в захваті. Однак невдовзі почали відбуватися дивні речі. Люди припинили кидати сміття під ноги, частіше сплачували податки. Власники крамниць познімали ґрати з вікон. Жителі заявили, що на вулицях стало безпечніше, хоча поліції не побільшало. Люди знову зустрічалися в кав’ярнях і говорили про виховання своїх дітей в оновленому місті.

Нічого, крім фасаду, не змінилося. Лише кілька мазків червоного та жовтого, доповнених бірюзовими й фіолетовими штрихами. Однак зміни були колосальними. Місто ніби відродилося з попелу, ожило. Воно стало радісним.

* * *

Коли я вперше почула цю історію про Тирану, мені вона здалася чимось магічним. Не було жодного значного вливання капіталу або якихось масштабних громадських проектів. Здавалося, що столиця Албанії ожила лише завдяки силі радості. Як же ця емоція змогла повернути до життя ціле місто?

Приблизно тоді ж я почала досліджувати явище радості, і мене турбувало одне простеньке питання: що це за відчуття? Спершу дати відповідь на нього було складно, оскільки в кожного своє розуміння радості. Навіть учені не завжди можуть дійти згоди щодо її визначення. Однак у широкому розумінні, коли психологи використовують слово «радість», вони мають на увазі інтенсивне, нетривале переживання позитивної емоції, яку можна визначити за певними характерними ознаками: усмішка, сміх і бажання пострибати на місці. Задоволеність — це сидіти, скрутившись клубочком на канапі, блаженство — невагомий стан медитації, а от радість — це стрибати, гарцювати, кружляти й реготати. Це унікальна бурхлива емоція, що є надзвичайно енергійною формою щастя.

Логічно, що відчуття енергійності ми прирівнюємо до бадьорос­ті, веселощів і радості. Енергія оживлює матерію. Це і є життя, що перетворює інертний матеріал на живі організми. Бути живим означає вібрувати, поводитися динамічно. Що більше в нас енергії, то сильніше наше бажання грати, творити, любити, досліджувати, святкувати та контактувати зі світом. Якщо Тирана справді відродилася завдяки радості, то, ймовірно, усе це теж пов’язане з енергією. Звідки ж береться енергія радості? І як нам отримати її побільше?

Ми звикли думати, що енергія береться з того, що людина випила або з’їла — наприклад, із чашки капучино чи шматка шоколадного торта. Однак я усвідомила, що енергія завжди навколо нас. Більшість часу ми її навіть не помічаємо, але людину постійно омивають ці неспокійні хвилі: мерехтливі часточки, які випромінюють електричні лампочки, звукові хвилі музики, що лунає зі стереосистеми, легкий вітерець, який дмухає у відчинене вікно, тепло від батарей опалення в наших оселях. Енергія настільки непомітна, що часто ми забуваємо про неї, аж поки одного морозного зимового дня раптом не схопимося за металеву ручку дверей і не відчуємо тріск від статичної електрики.

Звісно, на відміну від рослин, ви не здатні поглинати енергію з оточення. Утім іноді вона справді впливає на наш внутрішній стан. Пам’ятаєте, як у п’ятницю ввечері після тяжкого робочого тижня вас потягли на вечірку, і ви погодилися піти лише на півгодини, аби випити один коктейль, однак щойно почули запальний ритм музики, одразу ніби ожили? А чи помічали ви, що виповзти з ліжка значно простіше в сонячні, ніж у похмурі дні? Деякі навколишні чинники справді здатні стимулювати нас, і мені стало цікаво, чи можемо ми власноруч наповнити своє життя енергією радості.

Сила кольору

Ще тільки почавши досліджувати радість, я вже чітко усвідомлювала, що в усіх найжиттєрадісніших місць і предметів є одна спільна риса — яскравий, живий колір. Чи то звичайні житлові будинки, розмальовані всіма барвами веселки, чи просто коробка кольорових олівців у канцелярській крамничці — живі кольори завжди викликають у нас відчуття захвату. Строкаті відтінки в усьому світі асоціюються зі святкуванням. Здається, що насиченіший колір, то інтенсивніше відчуття радості він викликає. У Китаї яскраві танці драконів вітають настання Нового року, у Бразилії карнавальні костюми б’ють в очі розмаїттям барв і відтінків. Під час індійського фестивалю весни Холі люди осипають одне одного сухими фарбами, створюючи вражаючу картину різнокольорового туману, що жодного не залишить без усмішки на обличчі.

І хоча ми не часто замислюємося над взаємозв’язком, та відділити колір від почуття практично неможливо. У нашій мові купа висловів, де одне прирівнюється до іншого. Настрій може бути темним чи світлим. Коли сумно, ми говоримо, що над нами нависла чорна хмара. А коли в нас усе добре, — що в житті настала світла смуга. Ми стаємо багряними від люті й червоними від сорому, чорніємо від туги та налаштовуємося на світлі думки. І хоча символічні значення кольорів у різних культурах неоднакові, світло — це вимір, що в усіх народів асоціюється з радістю². Діти цей зв’язок відчувають інтуїтивно. В одному дослідженні вчені проаналізували малюнки дошкільнят і виявили, що світлі, яскраві кольори малеча пов’язувала зі щастям і захватом, а темні, як-от коричневий і чорний, здебільшого означали негативні емоції³. Дорослі цю тенденцію теж підхоплюють. Графічна дизайнерка Орлаг О’Браєн здійснила опитування серед британців та ірландців, попросивши їх пов’язати той чи інший колір з певною емоцією. Палітра радості виявилася сповненою світлих, живих барв, причому сонячний жовтий і помаранчевий відчутно переважали всі інші кольори.

Якщо соковитий колір нас справді надихає, немає нічого дивного в тому, що люди докладають величезних зусиль, аби отримати найяскравіші відтінки. Плем’я австралійських аборигенів дієрі⁴ щороку долає пішки майже тисячу кілометрів, аби назбирати червоно-жовтого пігменту з шахти в Букарту. Подібні шахти є і ближче, однак дієрі для їхніх ритуальних натільних малюнків потрібна лише найяскравіша та найсоковитіша охра. Стародавні римляни отримували пурпурний пігмент у ще дивніший спосіб — із залоз молюсків⁵. У колоніальну епоху процес добування найяскравіших пігментів часто перетворювався на державну таємницю: один французький ботанік, наприклад, ризикував життям, нелегально вивозячи з Мексики червця — комаху, з якої отримували насичений червоний пігмент кошеніль. Навіть сьогодні кольори надихають людей на великі звершення та довгі подорожі. Туристи долають сотні кілометрів, аби побачити червоні каньйони та полежати на рожевому піску пляжу, а щоосені вщерть заповнюють місцеві готелі й хостели Нової Англії та Канади, аби насолодитися найяскравішим різнобарв’ям осіннього листя.

Описуючи власний досвід від уживання мескаліну, Олдос Гакслі зазначив, що людська здатність сприймати кольори є розкішшю, а не потребою. Він писав: «Високорозвинена здатність розрізняти кольори — це біологічна розкіш, надзвичайно цінна для людини як для інтелектуальної та духовної істоти, однак абсолютно безглузда для її виживання як тварини»⁶. Попри це, наші очі спроможні розрізняти навіть найтонші нюанси кольорів, і за науковими даними ми здатні сприймати аж сім мільйонів різних відтінків. І хоча нам далеко до багатьох птахів, які крім звичайних барв розрізняють ще й кольори ультрафіолетового спектра, та цифра все одно вражає. Невже природа справді обдарувала нас таким величезним хроматичним спадком лише для того, щоб ми стрибали та плескали в долоні, побачивши щось строкате?

Насправді, кольоросприйняття безпосередньо пов’язане з нашим виживанням як виду — зокрема, з потребою шукати джерела енергії. Далекі предки людей були нічними тваринами і, як більшість ссавців, рідко користувалися своїм кольоровим зором. М’якошкірі та теплокровні, вони шукали їжу в темні години доби, покладаючись більше на нюх, аніж на зір. Однак 25 мільйонів років тому купка особливо безстрашних вирішила вийти на денне світло, перетворившись з нічних тварин на денних, якими ми з вами залишаємося й сьогодні⁷. У цій новій екологічній ніші здатність розрізняти барви раптом стала дуже корисною перевагою. Тоді як у сітківці очей їхніх нічних родичів було лише два типи колбочок для розрізнення кольорів, у наших пращурів розвинувся ще й третій вид, чутливий до світла в середньому спектрі, і це суттєво збільшило кількість барв, які вони могли сприймати. Цей додатковий тип колбочок забезпечив нам спроможність бачити нові відтінки, а також відрізняти червоний від зеленого. Тепер ця здатність допомагає людям зупинятися на червоне світло та йти на зелене, однак для наших предків-приматів користь від неї була значно важливішою. Науковці переконані, що це вміння дозволило пращурам вирізняти стиглі фрукти й молоде поживне листя на деревах, де вони жили. (Молоде листя часто має червоне забарвлення, оскільки містить антоціанові пігменти, ще не приховані хлорофілом⁸). Дослідники стверджують: кольоровий зір став настільки зручним інструментом, що мозок наших предків почав посилювати здатність сприймати зорову інформацію за рахунок послаблення нюху. Усупереч твердженням Гакслі про «біологічну розкіш», кольоровий зір був для нашого виживання настільки важливим, що ми заради нього пожертвували іншим своїм чуттям.

Основним завданням будь-якого живого організму — чи то одноклітинної інфузорії-туфельки, чи двохсоттонного синього кита — є здобування енергії для життєдіяльності: пошуку їжі та притулку, боротьби з хижаками, спарювання, виховування потомства, гри в теніс і танцювальних занять із румби. Особливо це стосується великих теплокровних тварин, до яких належимо й ми з вами. На мікроскопічному рівні саме лише виживання — це вже титанічні зусилля. Наші клітини ніколи не відпочивають: вони запаковують і розпаковують свої хромосоми, масово розсилають РНК, перетворюють амінокислоти на білки, ремонтують себе та самовідтворюються⁹. Аби постійно підтримувати вогонь у цій метаболічній печі, у нас розвинулися механізми, що змушують практично безперервно шукати їжу. Це голод, завдяки якому ми завжди думаємо, чим підживитися, і радість, яку отримуємо у винагороду за знайдений харч. Упродовж мільйонів років еволюції яскравий колір почав сприйматися як надійний передвісник смачної вечері, а зв’язок його з відчуттям радості став практично нерозривним.

Колір — це видима енергія. Він активує прадавні схеми відчуття насолоди, коли ми думаємо про щось солодке. У сучасному світі на кожному кроці, сповненому найрізноманітніших веселок штучних барв, ми все ще відчуваємо ту саму радість, навіть коли кольоровий об’єкт не пов’язаний із харчуванням¹⁰. У ширшому розумінні колір — це ознака насиченості нашого довкілля. Це не лише інстинктивний сигнал, що свідчить про пряме джерело жив­лення, а й характеристика середовища, здатного підтримувати нашу життєдіяльність упродовж тривалого часу. Німецький художник Йоганнес Іттен про це висловлювався так: «Колір — це життя, бо світ без барв здається нам мертвим»¹¹. Отже, естетика енергії означає динамічність, що повідомляє, чи живе наше середовище й чи може воно допомогти нам вижити.

Ця інформація пролила нове світло на магічну трансформацію албанської Тирани. Кольори, які підібрав мер Еді Рама, приховали відтінки, що здавалися мертвими, та вдихнули в будівлі життя. Вони сигналізували мешканцям, що їхнє рідне місто було більше не «сміттєзвалищем», як його описав один з місцевих жителів, а живим організмом, сповненим свіжої енергії. Щойно я усвідомила, що зв’язок із кольором — це не випадкова насолода, а невідмінний символ життя та умов, що підтримують наше існування, мені також стало зрозуміло, що барви викликають несвідому зміну ставлення людини до її