Фітнес для душі: 5 тижнів до щасливого життя

By Зої Астон

Втомилися картати себе за власну недосконалість? Відчуваєте, що попри всі зусилля, ваші результати завжди недостатньо високі, та й самі ви не досить хороші, правильні, успішні, щасливі?.. Можливо, ви вже на межі вигорання чи почуваєтесь емоційно виснаженими? Британська психотерапевтка Зої Астон створила практичний посібник для кожного, хто страждає від тривожності, невпевненості, страху, сорому та навіть депресії. Вправи та поради, зібрані в цій книжці, допоможуть вам вчасно спинитися в погоні за «успішним успіхом», озирнутися та віднайти внутрішню рівновагу, здобути впевненість та навчитися розуміти й любити себе. А водночас стати щасливішими, сильнішими морально та стійкішими емоційно.

• Language: Українська мова
• Publisher: Publishdrive
• Release date: Sep 9, 2021
• ISBN: 9786177965847

Book preview

Вступ

Вітаю на «Фітнесі для душі». Це програма, розрахована на п’ять тижнів самостійної роботи. Вона приведе вас до щасливішого життя.

Колись отримати допомогу з психічним здоров’ям було непросто: людину направляли на психотерапію, сеанси проходили у спеціальній кімнаті за зачиненими дверима. Це призвело до стигматизації психотерапії: консультуватись можна лише, коли нам погано або нас щось турбує. Але якщо ми піклуємося про своє психічне здоров’я тільки в часи негараздів, то потреба у допомозі автоматично означає, що з нами щось не те! Саме через таке ставлення ми відчуваємо сором, звернувшись по допомогу. Нам соромно, бо з нами щось не так, ми не даємо собі ради, наших старань виявилося недостатньо. Через це найвразливіша частина нас самих потерпає ще більше.

Якби проблема стосувалася тіла — головного болю, перелому зап’ястка, хворого шлунка чи чогось серйознішого — ви знали б рецепт лікування або звернулися б у відповідне місце по допомогу. Так мало би бути і з психічним здоров’ям. Мрію, щоб кожен знав, що робити з відчуттям суму, тривоги, депресією, горем, великими змінами в житті. Мені хочеться забезпечити кожного необхідними навичками: як долати різні життєві труднощі, як розпізнавати та змінювати шкідливу й деструктивну ­поведінку. Прагну, щоб ваш внутрішній світ став для вас затишним домом.

Через стигматизацію психотерапії багато хто намагається приборкати те, що його бентежить (і безпідставно викликає сором), довести свою силу й здатність перемогти цей стан. Однак самоконтроль і стримування, бажання «полагодити» психіку виснажать вас і призведуть до колапсу. Неконструктивні звички невдовзі повернуться.

Моя книжка навчить вас бути послідовними й цілеспрямованими, брати відповідальність за свій психологічний добробут. Вам більше не доведеться покладатися на самоконтроль. Книжка стане вашим СТО для тіла й душі, джерелом знань про психічне здоров’я, надасть вам інструменти, необхідні для щасливого й здорового життя.

Я прагну змінити ставлення людей до психічного здоров’я, вивести психотерапію із зачинених кімнат і зробити її доступною для всіх і кожного. Бо знання про психічне здоров’я — це не привілей, а базове людське право.

В останнє десятиріччя про психічне здоров’я говорять набагато частіше. Суспільство стикнулось зі стількома викликами — вони змінили нас і звільнили від багатьох упереджень. Люди різного віку заговорили про психічне здоров’я. Вони відважно розповідали про свою боротьбу й про надану їм допомогу. Голов­ні зміни трапилися завдяки міленіалам і поколінню після них. Вони працюють над власним зціленням і щиро говорять про свій досвід, долають стигму та сором, порушують складні питання, закладають основи для дестигматизації тем, пов’язаних із психічним здоров’ям. Міленіали й зумери працюють не лише з руйнівними наслідками подій власного життя — їм украй потрібно долати непроговорені травми попередніх поколінь, щоб від них звільнитись.

На наших очах постає новий тип психотерапевта — психотерапевт-міленіал. Я одна з них. Ми хочемо робити щось значуще, а завдяки соцмережам нас можуть почути в будь-якому куточку світу.

Блогери, влогери, активісти й ентузіасти — усі вони міняють наше ставлення до психологічної допомоги. Однак людей із відповідною освітою і достатнім досвідом для її надання зовсім небагато. Тисячі пропонують її в соцмережах, але мало в кого є відповідна кваліфікація.

Саме тут на арену виходить моя книжка: «Фітнес для душі. 5 тижнів до щасливого життя». Запропонована схема працює, головне — мотивація, цілеспрямованість і довіра. Така робота — це шлях особистісного розвитку. Якщо мотивація і цілеспрямованість є вашими слабкими місцями, ми над цим теж попрацюємо. Я помітила, як охоче люди споживають інформацію про харчування: що їсти, як їсти, а також які робити вправи, як досягнути бажаного результату.

Про психічне здоров’я інформації теж вистачає, але вона не містить чітких вказівок: що саме робити, як це робити й чого очікувати. Чому ж серед купи інформації про догляд за тілом не знай­шлося місця для турботи про душу? Моя книжка має запов­нити цю прогалину. Вона зрозуміла й дієва. На жаль, у мене такої не було, коли я сама боролася за своє психічне здоров’я.

Звісно, кожен випадок індивідуальний, і я сподіваюся, що моя програма це враховує. Кроки, які я розробила, — це конкретні установки, однак вони залишають достатньо простору для адаптації, щоб підходити саме вам.

Психологічний добробут має бути доступний усім: незалежно від віку, статі, сексуальної орієнтації, достатку, раси чи віро­сповідання. Я здригаюсь від думки про те, що людям з розладами харчової поведінки відмовляють у безкоштовному лікуванні, бо вони «недостатньо хворі».

Є й інші розлади, які не отримують належної уваги. Мені прикро, що наявні системи допомоги недоступні всім, хто хотів би зайнятися своїм психічним здоров’ям. Я хочу змін. Саме тому моя програма розроблялась для всіх і кожного — для тих, кому важливе підвищення психологічного добробуту загалом, і тих, кого турбує щось конкретніше.

Про себе

Я народилася 1987 року в Лондоні. У мене є на п’ять років молодша сестра. Коли мені було 20, я все ще жила з батьками, але моє психічне здоров’я погіршилося настільки, що стало зрозуміло — жити вдома я більше не можу.

Що ж сталося за ці двадцять років? Це важко описати, але я хочу цим поділитися — так мій досвід стане зрозумілішим.

Я була страшенно сором’язливою дитиною — майже не говорила. Спогади про ці відчуття досі зі мною, десь глибоко всередині. Я буквально провисіла на мамі перші десять років свого життя. Була з нею дуже близька, і можливість розлуки викликала у мене страх. Пізніше я сильно прив’язувалась до вчителів, наставників і друзів. Хотіла, щоб мене любили, прагнула цілісності від раннього дитинства.

У школі було тяжко. Я не встигала за навчальним планом, у вісім мені діагностували дислексію. Пощастило, що порушення виявили рано, і я мала належну підтримку. Це допомогло мені засвоїти базовий курс початкової і середньої освіти.

Шкільні роки не викликають у мене теплих спогадів. Ми багато переїжджали. Почасти через дислексію — у пошуках когось, хто пояснював би матеріал зрозумілою мені мовою. Почасти через жахливе цькування, з яким я зіткнулась у тринадцять. Цей досвід залишив на моєму психічному здоров’ї рубець — не впевнена, що колись він зникне остаточно.

Здається, моє психічне здоров’я завжди вимагало від мене додаткової роботи. Частково це зумовлено генетикою — щось родинне. Однак до повного краху я дійшла через мішанину всього: труднощів удома, болісних прив’язаностей до друзів, цькування. Я мала від усього відгородитись — щоб вижити. Потерпала від депресії, тривоги, зневіри. Здавалося, ніхто не може мене захистити.

Невдовзі (на щастя) я змінила школу, в якій мене цькували, на акторську. Завжди про це мріяла — хотіла танцювати! Проте через рік я почала завдавати собі пошкоджень і викликати блювоту. Мені було чотирнадцять.

З чотирнадцяти до двадцяти мені ставили які завгодно діагнози: розлад харчової поведінки (у всіх можливих проявах — недоїдання, переїдання, провокування блювоти) і самопошкодження. Я поводилась так, бо це допомагало мені впоратися зі звичними для мене тривогою та депресією, але врешті це стало моєю головною проблемою — я втратила контроль над собою. Відбувала терміни в реабілітаційних центрах, де мені казали, що я залежна, зациклена на собі, у мене розлад особистості.

Я не дуже люблю ярлики. Інколи вони корисні. Однак мені стало краще лише, коли я зрозуміла: моє психічне здоров’я — така ж невіддільна частина мене, як і моє тіло. Я маю навчитися саму себе підтримувати.

Моє життя в той період нагадувало американські гірки. Складні стосунки із сім’єю через розлад харчової поведінки і страшенна невпевненість у собі. Компульсивна поведінка й самоізоляція, необхідні мені для виживання, аж ніяк не сприяли тривалій дружбі. Попри це в шістнадцять мені вдалося організувати танцювальну трупу. Танець і хореографія допомагали самовиражатись — іншого способу я не знала. Шкода, що в той час про психічне здо­­ров’я не говорили так багато і так відкрито. Я соромилась себе, моя сім’я соромилася мого стану — сором усе тільки погіршував.

Намагалась зав’язувати дружні стосунки. На заваді ставала моя компульсивна поведінка — але за її допомогою я давала собі раду, а це було важливіше за спілкування. Може, саме тому зараз я так відчайдушно наголошую на важливості контакту — із собою та іншими. Думаю, що тривожний розлад, викликаний страхом розлуки, булінг, якого я зазнала в школі, та інші травми переконали мене в тому, що дружити зі мною неможливо — як же я себе ненавиділа… хіба мене можна полюбити?

Саме через це зі мною поруч залишилось так мало друзів. Я налагоджувала мережу взаємопідтримки вже дорослою. Мої батьки неодноразово відзначали, що зараз я — інша людина. Просто дивовижно. Внутрішня робота змінила моє ставлення до себе. Та боязка дівчинка й дівчина-підліток, сповнена сорому й ненависті до себе, все ще частина мене. Проте я навчилась про них турбуватись, і ця внутрішня робота дає мені змогу реалізовуватись у зовнішньому світі. Скажу банальність, але так і є: доки я турбуюсь про себе як слід, мій потенціал невичерпний. Може, це й лякало мене раніше?

Весь цей час поруч зі мною була моя сім’я. Нас четверо, і ми тримаємось одне за одного, але ох нам і дісталось — стосунки були непростими. У кожного свої особливості, кожен був для іншого то рятівником, то згубником. Саме моя сім’я несла цю ношу: була поруч із людиною з розладом харчової поведінки, схильною до самопошкодження. Саме вони стали свідками мого краху.

Мені виповнилося двадцять, і ми зрозуміли, що я потребую додаткової допомоги. Я то починала ходити на психотерапію, то кидала, а з вісімнадцяти років була в терапії регулярно. Через розлад харчової поведінки мене скерували лікуватися ста­ціонарно. Я думала, що їду на тиждень… але залишилась там на рік.

Щоденні заняття й інтенсивне лікування допомогли мені краще пізнати себе. У більшості людей на це йде все життя. Я працювала над своїм ставленням до тіла, психічного здоров’я і своєї історії, над стосунками й прив’язаностями. Все ще юна, я мала достатньо часу на одужання. Хоч цей досвід став для мене нелегким, результати цілковито себе виправдали.

Повертатись до звичного побуту нелегко — попереду були роки боротьби. Однак психотерапія заклала основи мого подальшого життя. Ще кілька років я танцювала. Якось я сиділа в парку й мене осяяло — індустрія танців не для мене. Моє психічне здоров’я не покращувалось, і танці цього не змінять. Несподівано для себе я вирішила: вступлю в університет і вивчатиму психологію в магістратурі.

Я подала заявку, але мені відмовили. Пояснили, що у двадцять два зарано йти в магістратуру — бракує життєвого досвіду. Запропонували пройти базовий курс із психології та консультування й визначитись, чи мені подобається і чи я готова витратити на це чотири роки життя. На це пішов увесь 2009 рік. Танців я не кидала.

Повернулась на рік пізніше — предмет усе ще мене цікавив, і мене взяли. Я відчула, що це моє покликання, бо щойно почала хвилюватись через пошук грошей для оплати магістратури, як мені зателефонували й повідомили — я отримала стипендію. Щиро вдячна парі, яка профінансувала моє навчання, — завжди про них пам’ятатиму. Ми й досі спілкуємось.

Я стала дипломованою психологинею в 2013 році, у двадцять шість. Мені пощастило — я влаштувалась на роботу в кілька лікувальних центрів, де вела групову та індивідуальну психотерапію. Ми працювали над розладами харчової поведінки, залежністю, травмою.

Свою роботу я обожнювала. Хоч і почувалась спустошеною, регулярно плакала перші кілька років, та це було того варте. Саме ця робота і люди поруч, інші фахівці-психотерапевти й клієнти, сформували мене як професіонала й вплинули на мій психологічний добробут.

Тепер у мене є власна практика. Я консультую британські бренди, компанії і команди. І хочу, щоб психічне здоров’я опинилось у центрі уваги.

Як користуватися книжкою

Унікальність цієї книги полягає в тому, що вона є продуктом моєї власної боротьби за психічне здоров’я та консультативної роботи психотерапевткою. Програма, яку я пропоную, складається з найефективніших психотерапевтичних практик. Фітнес — це метафора, яка допомагає мені пояснювати складні поняття простими словами.

Якщо під час пандемії ви читали мою