My Brilliant Career

By Miles Franklin

“My brilliant career” is the debut novel by Australian writer and feminist Miles Franklin. His protagonist, Sybilla Melvin, does not want to live by the harsh class laws of late nineteenth-century Australian society, but faces the need to sacrifice her own dreams for the well-being of her family. She works hard and suffers daily from her father’s alcoholism and the harsh living conditions in the Australian bush. A matrimony with a young and promising farmer Harold Beecham can solve all her problems – but will Sybil be able to sacrifice her own convictions and independence and live like everyone else? How will her ”brilliant” career continue?

Miles Franklin’s novel is a great example of classical prose, however, the book raises questions which are still relevant nowadays: narrow social boundaries, stereotypes, responsibility and desire, as well as the conflict of opportunities, ambitions and social environment. Incredible descriptions of Australian nature organically complement the story and make it even brighter.
*
 «Моя Блискуча Кар’єра» — дебютний роман австралійської письменниці та феміністки Майлз Франклін. Його головна героїня, Сибілла Мелвін, зовсім не хоче жити за жорстокими класовими законами австралійського суспільства кінця ХІХ ст, проте стикається з необхідністю жертвувати власними мріями заради благополуччя родини. Вона важко працює і щодня страждає від наслідків алкоголізму батька та суворих умов життя в австралійському буші. Шлюб із молодим та перспективним фермером Гарольдом Бічамом може вирішити усі її проблеми — проте чи зможе Сибілла пожертвувати власними переконаннями і незалежністю та жити, як всі? Як продовжиться її «блискуча» кар’єра?

Роман Майлз Франклін — прекрасний зразок класичної прози, проте книга підіймає питання, актуальні й донині: вузькі соціальні рамки, стереотипи, обов’язок та бажання, а також конфлікт можливостей, амбіцій і соціального середовища. Неймовірні описи австралійської природи органічно доповнюють оповідь та роблять її ще яскравішою.

• Language: Українська мова
• Publisher: Bookraine Publishing House
• Release date: Apr 2, 2022
• ISBN: 9791221317749

Miles Franklin

Stella Miles Franklin (1879-1954) was born in the Australian bush. At the age of 21, she became an international publishing sensation with My Brilliant Career, which more than a century later is still regarded as an Australian classic. Novelist, journalist, nationalist, feminist, larrikin - Miles Franklin was all these and more.

Book preview

Я пам'ятаю, пам'ятаю

— У-ух, у-у! Ой, ой, ай, ай! Я помру. У-ух, у-у. Болить, болить! У-ух, у-у!

— Тихше, тихше, годі вже. Татова донечка триматиме себе в руках, еге ж? Я помащу тобі пальчики жиром з нашого обіду й перев’яжу хустинкою. Тільки не плач. Тихше, не треба плакати! Якщо так ревтимеш, старий Дарт почне брикатися.

Це мій перший спогад. Тоді мені було заледве три роки. Я пам’ятаю величні евкаліпти довкола, відблиски сонця на їхніх рівненьких білих стовбурах і поверхню дзюркотливої річки зі вкритими папороттю берегами, що зникала під крутим, порослим чагарником пагорбом ліворуч від нас. Була перша година довгої і ясної літньої днини. Ми перебували в одному з віддалених угідь, де мій тато закладав сіль. Він виїхав з дому з самого рання, ще по росі, посадивши мене перед собою на маленьку коричневу подушку, яку моя мати зшила спеціально для таких оказій. Ми мали закладати брили кам’яної солі в корита на протилежному березі річки. Евкаліптовий дах соляного навісу, який захищав корита від дощу, мальовниче здіймався над щільними кущами олеарій та шинусів, і його було добре видно з того місця, де ми зупинилися на обід. Я набрала річкової води в казанок, у якому ми заварювали чай, а тато залив нею багаття та прив’язав смужкою сириці до пряжки на сідлі. На гачках сідла по обидва боки гнідого в’ючного коня висіли сирицеві мішки з сіллю. Татове сідло й коричнева подушка були на спині Дарта, великого верхового коня сірої масті. Ми вже збирались повертатися додому.

Готуючись у дорогу, тато одягав собакам, які щойно доїли рештки нашого обіду, намордники. Попри те, що пси неабияк опиралися, намордники були необхідні. Річ у тім, що того дня тато взяв із собою фляжку зі стрихніном, і, у надії потруїти динго, щедро посипав трупи кількох тварин, які трапилися нам на шляху.

Поки тато порався коло собак, я збирала папороть і квіти. Так я стривожила велику чорну змію, яка згорнулася кільцями під деревом папороті.

— Кусака! Кусака! — закричала я. Тато прибіг мені на порятунок і вбив плазуна батогом. Він саме курив і впустив люльку на листву. Я підібрала її й обпекла свої брудні пухкі рученята розжареними вуглинками, що випали з неї. Звідси й крик, з якого я почала свою розповідь.

Найімовірніше, саме завдяки опіку ця подія невитравно закарбувалася в моїй дитячій пам’яті. Тато частенько брав мене з собою, однак лише ця поїздка запам’яталася мені з тих часів, і це єдині мої спогади про неї. Ми були за дванадцять миль від дому, проте я геть не пригадую дороги назад.

У ті часи мій тато був заможною людиною — він володів Браґґабронґом, а також Східним та Західним Бін-Бінами, і загальна площа цих пасовиськ сягала близько 200 000 акрів. Тато належав до вищих кіл суспільства лише за правом власності. Його родовід сягав не далі дідуся. Натомість моя мати була чистокровною аристократкою. Вона походила з роду Босьє з Каддаґата, серед пращурів яких був один зі старих сумнозвісних піратів, що разом із Вільгельмом Завойовником грабували Англію.

«Дік» Мелвін славився як гостинністю, так і товариськістю, а тому наш затишний несиметричний дерев’яний будинок із широкою терасою, розташований у тихій улоговині хребта Тім­лінбіллі, був повсякчас ущерть сповнений гістьми. Лікарі, юристи, сквотери⁵, комівояжери, банкіри, журналісти, туристи, представники всіх можливих професій і класів з’являлися за нашим щедрим столом, але, крім материного, серед них рідко траплялося жіноче обличчя, оскільки Браґґабронґ був дуже віддаленим місцем.

Я була страхом і розрадою нашої оселі. Старі об’їзники й погоничі досі цікавляться моїми справами.

Я знала все про всіх і кожного, а тому становила неабияку загрозу, адже завжди могла ляпнути щось навселюд у недоречний момент.

Барвистою мовою, у якій поєднувалася говірка пастухів та пишномовні слова, підслухані в наших гостей, я ставила не­зручні запитання, що змушували червоніти навіть старих затятих п’яниць.

Ніщо на світі не здатне було змусити мене шанувати оцінника худоби або священника більше, ніж об’їзника чи погонича. Я й досі така. Певно, орган, який відповідає за вияв пошани, у мене пласкіший від млинця, адже я ніколи не шанувала й не шануватиму людину суто з огляду на її посаду. Принц Уельський для мене нічим не кращий за стригаля, якщо, звісно, при нашій зустрічі не виявить непересічні особисті якості, які жодним чином не стосуються його статусу, а інакше — може йти собі під три чорти.

Ніде не записано, коли я вперше сама осідлала коня, проте, вочевидь, це трапилося доволі рано, позаяк у віці восьми років я вже їздила верхи на всьому, що мешкало на території маєтку. У дамському сідлі, у чоловічому, без сідла взагалі або ж обхопивши коня ногами з обох боків — байдуже. Я їздила верхи серед загоничів так само сміливо, як будь-який засмаглий бушмен. Мати протестувала, мовляв, я виросту запеклою шибеницею з хлоп’ячим норовом. Натомість тато вважав це маячнею.

— Люсі, облиш її, — казав він. — Дай їй спокій. Вже скоро її обсядуть усі ці дурнуваті умовності, всі ці прокляття її статі. Облиш її!

На що мати усміхалася, казала, що мені варто було народитися хлопцем, і давала мені спокій, а я скакала далі й, попри свій маленький зріст, ляскала батогом не згірш решти. Нещасні випадки мене не спиняли — я лишалася неушкодженою.

Страх був мені не відомий. Щойно який-небудь п’яний волоцюга починав здіймати бучу, я завжди першою заступала йому шлях і з величної висоти своїх нещасних двох футів і шести дюймів питала, чого йому не йметься.

Неподалік від нашого маєтку двійко чорнобрових італійців розпочали земляні роботи. Вони дратували мою матір, і вона казала, що їм не можна довіряти, втім я любила їх і ставилася до них із довірою. Вони носили мене на своїх широких плечах, пригощали льодяниками на паличках і зробили загальною улюбленицею. Не змигнувши й оком, я спускалася у їхні найглибші шахти у великому відрі, прив’язаному до мотузки на міцному коловороті, яким витягували з надр шахтарів і пусту породу.

Мої брати й сестри хворіли на свинку, кір, скарлатину і коклюш. Я спала з ними в одному ліжку, однак це сходило мені з рук. Я бавилася з собаками, лазила на дерева в пошуках пташиних гнізд, правила волами з підводи під наглядом нашого погонича Бена й завжди супроводжувала тата, коли той ходив купатися в чистій глибокій гірській річці, яка самотньо вирувала серед чагарників і дивних балок, густо порослих адіантумом й безліччю інших видів папороті.

Мати лишень хитала на це головою й переймалася моїм майбутнім, але тато, здавалося, не вбачав у цьому нічого незвичайного. Він був моїм героєм, повірником, енциклопедією, другом, ба навіть моєю релігією, допоки мені не виповнилося десять років. Відтоді релігія стала мені чужою.

Річарде Мелвін, яким же чудовим чоловіком ви були в ті часи! Добрий і поблажливий батько, шляхетний муж, дбайли­вий господар, амбітна людина і справжній джентльмен.

У цьому оточенні, а також серед вишуканих розваг Кад­даґата, розташованого приблизно за сотню миль у напрямку Риверини, я провела перші роки свого дитинства.

Сквотери (англ. squatters) — перші європейські поселенці в Австралії, які нелегально осідали на землях, що належали Британській Короні, і займалися тваринництвом. У першій половині XIX століття сквотерство набуло популярності серед представників вищих класів і разом із тим легального статусу. Сквотери стали найзаможнішою і найвпливовішою верствою населення Австралії, водночас із поєднання слів «сквотер» і «аристократія» виник термін «сквотократія» (англ. squattocracy).

ГЛАВА ДРУГА

Знайомство з Опосумовою Балкою

Мені саме мало виповнитися дев’ять років, коли тато вирішив, що марнує свій талант, хоронячи його в такій глушині, як угіддя Браґґабронґ та Бін-Бін. Тому він постановив собі оселитися в місцині, яка відкрила би перед ним більше можливостей.

Матері він пояснив потребу в переїзді так: протягом останніх років ціни на худобу й коней упали настільки, що скотарством тепер на життя не заробиш. Сьогодні вигідне лише вівчарство, але ні в Браґґабронґу, ні в жодному з Бін-Бінів тримати овець неможливо. Більшість умить поріжуть динго, а решту просто розкрадуть. Якщо звернутися в поліцію, то стане тільки гірше. Розшукати зловмисників їм не вдасться, а їхні потуги накличуть на заявника гнів крадіїв. У результаті на пасовиськах, поза сумнівом, спалять усі паркани, а обнести важкими колодами таке пересічене угіддя, як Браґґабронґ, — це не пікнік влаштувати.

Подаючи це в такому світлі, тато приховував власне бажання переїхати. Насправді ж його душила кігтиста лапа безсердечної відьми на ім’я Досада. Гості постійно запевняли його в тому, що серед ярів Тімлінбіллі він хоронить себе заживо й намарне витрачає свій талант. Чоловік із його розумом і неабияким досвідом у скотарстві завиграшки заробить собі ім’я й багатство на торгівлі худобою та публічних аукціонах, казали вони, варто лише спробувати. Зрештою ці думки заволоділи й Річардом Мелвіном. Йому закортіло спробувати. І він спробував.

Тато продав Браґґабронґ, а також Східний та Західний Бін-Біни, придбав Опосумову Балку, невеличку ферму з однією тисячею акрів, і перевіз усіх нас ближче до Ґоулберна. Одного осіннього⁶ дня ми туди переїхали. Тато, мати, діти — в колясці, а я і одна служниця, яка нас супроводжувала, — верхи. Єдиний працівник, якого тато не відпустив, чекав на нас уже там. Він приїхав перший на запряженій волами підводі й привіз меблі та речі — єдине, що тато забрав із маєтку. «Для початку цього цілком достатньо, доки я облаштуюся та куплю ще», — сказав він. Це було десять років тому, але це й досі всі наші меблі. Їх якраз цілком достатньо.

Моїм першим враженням від Опосумової Балки було гірке розчарування — і з часом краще не стало, розчарування нікуди не зникло.

Яким нудним, пересічним і монотонним видавалося все довкола після стрімких вершин хребта Тімлінбіллі!

Наш новий дім був дерев’яною будівлею з десятьма кімнатами, що стояла на голому схилі. Криві низькорослі миртові дерева, косі евкаліпти й щільний підлісок черешень, хмелю та гібридних акацій прикривали відростки, які пнулися нагору позаду літньої кухні. З фасаду відкривався краєвид на поля, які, вочевидь, хтось колись обробляв, однак ніде не було жодної краплі води. Згодом ми натрапили на кілька круглих, глибоких, зарослих бур’яном криниць, які під час дощу розливалися, і вода заливала все навкруги. Опосумова Балка була однією з найкраще орошених місцин у окрузі, а тому витримувала найгірші засухи. Зрештою ми на власному досвіді навчилися цінувати цю доволі чисту й дивовижно м’яку на смак воду. Втім, тоді, коли ми щойно приїхали з гір, де в кожнісінькому ярі дзюркотів прозорий струмок, думка про те, що нам доведеться пити цю воду, викликала лише відразу.

У наших нових угіддях мені було тісно. Навіть у найширшому місці вони сягали лише трьох миль. Невже я буду змушена жити тут завжди, завжди, завжди і більше ніколи, ніколи, ніколи не повернувся до Браґґабронґа? Ці сумні думки мучили мене,і в першу ніч на новому місці я заснула зі слізьми на очах.

Мою матір не полишали сумніви щодо того, чи вдасться її чоловікові забезпечити сім’ю з тисячі акрів, половина з яких була придатна лише для валлабі⁷, проте тато мав купу планів і дивився в майбутнє з неабияким оптимізмом. На відміну від решти сусідських фермерів, він не збирався сидіти на місці, мов квочка. Тато збирався торгувати худобою й перетворити Опосумову Балку суто на прихисток для тварин, яких чекатиме перепродаж.

Боже правий! Татові страшно було подумати, що він провів більшу половину свого життя серед гір, куди пошту привозили лише раз на тиждень і звідки до найближчого містечка з населенням 650 мешканців було сорок шість миль. А по дорозі навіть неможливо було проїхати підводою. Зате тут, усього за сімнадцять миль від такого великого міста, як Ґоулберн, із чудовими дорогами, де пошту отримували тричі на тиждень, а до залізничної станції лишень якихось вісім миль, що ж, тут на нього чекало багатство! Ось які настрої сповнювали надією його серце.

Перш ніж у Браґґабронґу почалися земельні роботи, наш найближчий сусід, звісно, за винятком об’їзників, мешкав за сімнадцять миль від нас. Натомість Опосумова Балка була густо населеною місциною, тож нас оточували будинки, до яких було від пів милі до двох-трьох. Для нас це було новим, тож минув якийсь час, доки ми призвичаїлися до переваг і недоліків такого розташування. За потреби щось позичити в сусідів це було зручно, однак коли сусіди позичали щось у нас — достоту навпаки,бо ж здебільшого вони ніколи не повертали позичене.

Пори року в Австралії змінюються протилежно до країн Північної півкулі. Весна — з вересня по листопад, літо — з грудня по лютий, осінь — з березня по травень, зима — з червня по серпень.

Валлабі — рід сумчастих ссавців родини кенгурових.

ГЛАВА ТРЕТЯ

Бездиханне життя

В Опосумовій Балці панував застій — тупа стагнація, при­таманна всім старим сільським господарствам.

Тут мешкали переважно сім’ї та діти до шістнадцяти років. Змужнівши, хлопці вирушали в глушину — стригти овець, об’їжджати пасовиська або займати землі. Домашнє життя було для них надто повільне та й до того ж, коли вони виростали, їм бракувало місця.

Тут узагалі нічого не відбувалося. Час не мав жодного значення, дні поволі впадали в ріки років, і відрізнялися одне від одного лише назвами. Рідкісне народження дитини або чиясь смерть були неабиякими подіями, проте найбільшою пригодою вважалося прибуття нового мешканця.

Коли таке траплялося, голови всіх сімей, за звичаєм, приходили на оглядини й вирішували, чи новоприбулі достойні бути прийнятими до тісної місцевої спільноти. Отримавши схвальні відгуки, їхні дружини завершували церемонію інавгурації дружнім візитом.

По прибуттю до Опосумової Балки тато здебільшого їздив у справах, тож зустрічати гостей, як чоловічої, так і жіночої статі, випало нам із матір’ю.

Чоловіки були чесні, приязні, поважні — типові фермери-бушмени. Занадто товариські, щоб обмежитися коротким візитом, вони приходили й годинами сиділи в нас удома, точачи пустопорожні балачки. Моя мати вмирала від нудьги. Вона намагалася поговорити з ними про сучасну літературу та події у світі, але її спроби зазнавали невдачі. З таким же успіхом вона могла говорити до них французькою.

Вони годинами розводилися про молочарство, час від часу переповідаючи безглузді байки про чоловіка, який жив тут до нас. Вони видалися мені страшенно нецікавими.

Після яскравих описів побуту великих маєтків серед глушини, приголомшливих історій наших кухарок про сутички зі зміями, розповідей про мисливство в Африці, подорожі та світське життя, які частенько були темами для розмов наших колиш­ніх гостей, це нескінченне базікання про ціни на фермерські товари й стан посівів здавалося суцільною нісенітницею.

Ці чоловіки, як і всі решта, говорили лише про справи. Я в жодному разі не засуджую їх, а лише хочу зазначити, що тоді це нас не цікавило, бо на той час ми цими справами ще не займалися.

Певно, представники сильної статі, які мешкали в Опосу­мовій Балці, вподобали місіс Мелвін, оскільки всі матрони тамтешньої спільноти поспішали до неї в гості й суперничали між собою в товариськості й доброзичливості. Вони приносили подарунки: птицю, джем, масло тощо. Приходили о другій годині дня й засиджувалися до настання темряви. Оглядали меблі, радили матері кулінарні рецепти, щохвилини вихваляли неперевершені таланти власних дітей і багатослівно розповідали, як найкраще саджати індичок на яйця. Прощаючись, вони сердечно запрошували всіх нас у гості й благали матір дозволити її дітям товаришувати з їхніми.

Приблизно через місяць нашого проживання в новій оселі мої батьки отримали звістку від учителя державної школи, розташованої за дві милі від нас, у якій той сповіщав, що, згідно з законом, вони були зобов’язані відправити дітей до школи. Мати страшенно засмутилася. Що ж їй було робити?

— Як що?! Звісно ж, збирати дітлахів до школи, і то якнай­швидше, — сказав тато.

Мати не погоджувалася. Вона пропонувала спершу винай­няти гувернантку, а затим — хороший пансіон. Їй розповідали такі жахливі історії про державні школи! Страшно уявити, що доведеться відправити туди своїх діточок, — їх зіпсують за тиждень!

— Тільки не їх, — відказав тато. — Нехай походять туди тиждень-два, а то й місяць. За цей час нічого їм не станеться. А по­тім наймемо гувернантку. Ти зараз не в тому стані, щоб цим перейматися, та й мені поки геть не до цього. Маю кілька поточних справ, які потребують уваги. Тому нехай малі якийсь час походять до місцевої школи.

Ми пішли до школи, але через наші вишукані фартушки з рюшами та легкі туфлі решта школярів ставилися до нас, як до великих цабе. Здебільшого там училися діти дуже бідних фермерів, які, крім власного господарства, перебивалися дорожніми роботами, перевезенням деревини та будь-якими подібними підробітками, які їм тільки траплялися. Всі хлопці ходили босоніж, половина дівчат — також. Школа була розташована на зарослому диким чагарником пагорбі, а вчитель жив у одного з місцевих мешканців за милю звідти. Він був залежний від алкоголю, і батьки учнів з дня на день очікували на його звільнення.

Минуло вже років десять звідтоді, як близнюки (котрі народилися після мене) і я вступили до державної школи «Тигрове болото». Моя освіта на тому й закінчилися. Так само сталося й із близнюками, молодшими від мене на одинадцять місяців. Невдовзі її закінчить і решта моїх братів та сестер. Однак це — єдина школа, у якій нам довелося побувати. Були навіть часи, коли тато пропонував нам перейти на вільну форму навчання. Проте наша мати, — оскільки жіноча гордість більш тривка, ніж чоловіча, — нізащо цього не дозволила б.

Всі наші сусіди були дуже приязними людьми, але один із них на ім’я Джеймс Блекшоу ставився до нас із надзвичайною прихильністю. Він був таким собі самопроголошеним місцевим головою. Мав звичку брати всіх новоприбулих під своє крило й щиро прагнув зробити все можливе, аби ті почувалися, як удома. Він приїздив до нас щодня, прив’язував коня до штахетного паркану в затінку зірчастого евкаліпта на задньому подвір’ї і, якщо мати була зайнята, задовольнявся тим, що годину, а то й дві точив ляси з Джейн Гейзліп, нашою служницею.

Джейн ненавиділа Опосумову Балку так само, як і я. Вона була непохитна у своїх переконаннях, а тому мені подобалося слухати, як вона відверто висловлювала свої думки містеру Блек­шоу, якого вона, до речі, прозвала «ледачим квоктуном».

— Гадаю, Джейн, що тут, неподалік від Ґоулберна, вам живеться краще, ніж у тій глушині, звідки ви родом, — одного ранку сказав він, зручно вмостившись на старому дивані, що стояв на кухні.

— Ну хвате вам! У глушині?! Та в Браґґабронґу за день робилось більш, чим у вас, гадів, за всю жизнь, — рішуче відказала вона, енергійно розминаючи тісто на хліб. — У Браґґа кожен тиждень було свято. Кажду суботу під вечір всі хлопці приїздили за поштою. Ну й лишались аж до вечора неділі. Дроворуби, об’їзники, собаколови — таж усі. Хтось завше грав на концертині. Всі другі — на танцюльки. І гульні не було кінця. Дівка могла без упину танцювать та ше й мала з ким попустувать. А тут шо? — презирливо фиркнула Джейн. — Ні одного ладного нема. Ну з ким тут милуватись? Це місце мені вже в печінках сидить. Якби не обіцяла хазяйці трохи на неї поробить, то завтра за мною й слід простив би. Це ж діра пропаща!

— Згодом звикнеш, — зауважив Блекшоу.

— Звикну?! До такої нудьги звикнеш хіба, як тебе квочка висидить!

— А ти точно не з-під квочки, хіба з-під чималої індички, — сказав він, змірявши поглядом огрядну фігуру Джейн, поки та діставала два важкі горщики з печі. Блекшоу не запропонував їй допомогти. Про такий етикет він ніколи не чув. — Тобі варто частіше виходити з двору, і побачиш, що тут не надто вже й нудно, — мовив він, коли Джейн поставила горщики на підлогу.

— Виходить?! І то куди ж? До церкви?

— Приходь у гості до моєї дружини, як матимеш час. Ми завжди тобі раді.

— Спасибі. Та нагостювалась уже.

— Як так?

— А отак. Півчаса не пройшло, а вона вже перевділась у грязне і біжить доїть. Здешні мужики ні на шо не годні. Це ж надо, шоби женщини так тяжко робили! В жизні не бачила таких струджених женщин. Зразу помниться то врем’я, когди чорні заставляли своїх жон гарувать за всіх. Таж у Браґґабронґу жінка нікогда не робе надворі. Хіба як усі мужчини десь пожар гасять чи на зборах. А тут вони все тягнуть на своєму горбі. Доять, свиней годують, коло телят порають. Мене од того аж нуде. Чи то мужики тут — ледацюги, чи то все — молочка. Не нравиться мені це діло. Гаруєш як раб, пораєш, треш очі від ранку до ночі, і то ради чого, питається? А зара, містере Блекшоу, звиняйте, та було б лучше, якшо б ви на пару мінут кудись ділись. Я буду під диваном підмітать.

Це змусило його забратись. Попрощавшись, він пішов геть. От лишень не впевнена, чи то задоволений, а чи ображений.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Кар'єра, що швидко добігла кінця

У той час, як для нас із матір’ю та Джейн Гейзліп дні тягнулися нескінченно, а життя видавалося повільним, тато розважався як міг. Він розпочав карколомну кар’єру — азартну гру під назвою «торгівля худобою».

Якщо він не оглядав отару овець у Риверині, то відвідував торги «Фет Сток», їздив у Бурк або в Шолгевен, де купував молочних телиць.

Його частенько можна було зустріти на аукціонах у Ґоул­берні, які відбувалися щосереди. Він завжди від’їздив туди ще за день до початку торгів і повертався аж через день, а здебільшого й через два дні після завершення.

Тато користувався неабиякою повагою серед погоничів худоби і організаторів аукціонів, ба більше — його ім’я постійно виринало в новинах, які стосувалися всіх найважливіших торгів у колонії.

У такій справі, як торги, щоб не сісти на мілину, потрібні розважливість і ясний розум. Однак мені ніколи не доводилося чути про торговця худобою, який бодай іноді, якщо не раз і назавжди, не лишався без гроша за душею.

Не обов’язково йти супроти власної совісті, однак якщо вже маєш на меті заробити, то ліпше не надто перейматися справами честі. Річард Мелвін оступився саме на цьому. Його уявлення про честь були надто утопічні, до того ж він нікому не хотів поступатися. З таким же успіхом він міг би бути скрипалем на Оберн-стрит у Ґоулберні. Його кар’єра торговця була яскравою і короткою. Марнославство й бажання здаватися товариським чоловіком, завжди готовим перехилити чарку як із поважним сером, так і з простим сваґґі⁸, а також розтрати, що їх вимагав цей принцип, неабияк позначилися на його статках. Витрачаючи всі зароблені гроші, коли вдавалося продати худобину, марнуючи купу марок на безліч листів організаторам аукціонів, часто лишаючись у місті на пів тижня й товаришуючи з усіма можливими дармоїдами, які лише й шукали такого, як він, тато досить швидко опинився на межі банкрутства. Втім, дехто казав, що причиною всьому був ґроґ.

Якби тато лишався при ясному розумі, то був би розважливим чоловіком і мав би вдосталь перспектив, однак він не міг дати собі раду з алкоголем, і це хутко прирекло його на невдачу. Менше ніж за рік він розтринькав усі заощадження, які набув з продажу Браґґабронґа й угідь Бін-Бін. Стало настільки скрутно, що під час останньої оборудки, аби заплатити погоничам, тато був вимушений продати тих кількох телят, з яких мали вирости дійні корови для домашніх потреб.

Тоді ж тато дізнався, що один із наших єпископів виконував обов’язки церковного скарбничого. За умови хорошої застави цей єпископ надавав з казни позики навіть попри те, що це засуджувалося в тій самій великій Біблії, якою він послуговувався щонеділі, читаючи сухі проповіді святково вбраній пастві.

Тато скористався з непослідовності преподобного й заклав Опосумову Балку. На отримані у такий спосіб кошти він почав усе спочатку, і якийсь час цього вистачало на вбоге існування й виплату відсотків за позикою. Втім за чотири чи п’ять років у його кишенях знову гуляв вітер. Ціни на худобу впали так сильно, що заробляти на цьому стало неможливо.

Річард Мелвін вирішив цю проблему наступним чином: почав жити так, як і всі довкола, — з молочарства. Разом із сі­м’єю — тож можна було тримати ще й птицю на продаж.

З цією метою він завів п’ятдесят дійних корів, від яких потрібно було «відлучати» телят, і ручний сепаратор для вершків.

Коли ми почали жити з молочарства, мені йшов п’ятнадцятий рік. Близнюки Горас і Ґерті, як ви вже знаєте, були на оди­надцять місяців молодші на одинадцять місяців молодші від мене. Якби хтось дивився за Горасом, він міг би вирости чудовим чоловіком, та оскільки ніхто за ним не наглядав, той став затятим бурлакою з сумнівним характером.

Щоранку й щовечора Ґерті видоювала тринадцять корів, я ж — вісімнадцять. Горас і мати — решту сімнадцять.

Reviews for My Brilliant Career

[Анастасія Піка · Rating: 5 out of 5 stars]

Чудовий роман про сильну молоду дівчину, який обов’язково надихне та підбадьорить тих, хто обрав для себе непростий шлях творчої незалежної людини.