Танець смерті: Щоденник добровольця батальйону «Донбас»

By Игорь Михайлишин

Ігор Михайлишин — доброволець, піаніст, юрист. Музикант-аматор, грав на Майдані у грудні 2013 року. До лав добровольчого батальйону «Донбас» НГУ потрапив у червні 2014 року. Взяв позивний «Піаніст». У серпні 2014 року опинився в гущі Іловайського котла у протистоянні зі збройними силами РФ. Після вимушеної капітуляції провів 119 днів у полоні. Згодом повернувся на фронт у складі батальйону «Донбас-Україна» ЗСУ. Після закінчення військового контракту здобуває професійну музичну освіту в Київському інституті музики імені Р. Глієра.

«Танець смерті» — музичний твір Ф. Ліста, який для Ігоря символізує війну, боротьбу добра і зла, якій немає кінця. У цій конфронтації доля однієї людини є настільки мізерною, що її просто не помічаєш. Але якщо придивитись, побачиш віддзеркалення глобальної баталії у внутрішньому світі людини. Єдине, що врятує від загибелі, — постійний рух. Рух є умовою життя. Умовою розвитку. Умовою перемоги.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Nov 11, 2019
• ISBN: 9789660385634

Book preview

Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону «Донбас»

Ігор Михайлишин

Folio

Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону «Донбас»

Автор: Ігор Михайлишин

---

Copyright © Folio Publishing, Ukraine

ISBN: 978-966-03-8563-4

Contents

Анотація

Увертюра

Нові Петрівці

Артемівськ

Попасна

Лисичанськ

Первомайськ

Мар’їнка

Іловайськ

Червоносільське

Анотація

Ігор Михайлишин — доброволець, піаніст, юрист. Музикант-аматор, грав на Майдані у грудні 2013 року. До лав добровольчого батальйону «Донбас» НГУ потрапив у червні 2014 року. Взяв позивний «Піаніст». У серпні 2014 року опинився в гущі Іловайського котла у протистоянні зі збройними силами РФ. Після вимушеної капітуляції провів 119 днів у полоні. Згодом повернувся на фронт у складі батальйону «Донбас-Україна» ЗСУ Після закінчення військового контракту здобуває професійну музичну освіту в Київському інституті музики імені Р. Глієра.

«Танець смерті» — музичний твір Ф. Ліста, який для Ігоря символізує війну, боротьбу добра і зла, якій немає кінця. У цій конфронтації доля однієї людини є настільки мізерною, що її просто не помічаєш. Але якщо придивитись, побачиш віддзеркалення глобальної баталії у внутрішньому світі людини. Єдине, що врятує від загибелі, — постійний рух. Рух є умовою життя. Умовою розвитку. Умовою перемоги.

Увертюра

Кузов вантажного автомобіля. Наскільки безмежною може бути невідомість? Бездонна прірва, що вміщує всі страхи людства? Чорна яма нашої свідомості. Простір акумуляції щастя. Не твого щастя. Смерті. О, так! Сьогодні снідаємо з нею. Точніше — вона нами. Ніколи не вгадаєш, хто буде наступний. Вона — Іловайський Поліфем. І зараз ми в її печері.

«Амбал» безупину відстрілюється. Гільзи дзеленчать по дерев’яному покриттю. Цей звук приманює ворожі кулі. Закликає оцінити знахідку. Налякану людину. Скуштуй свіжу кров. Яка ж приємна... Омий нею своє залізне тіло.

Один за одним подаю йому автоматні магазини. Цьому немає кінця й краю. Чому не стріляю? Все тіло заціпеніло. Мене вистачає тільки на подавання оцих магазинів? Який сором! Невже в такому стані я зустріну свій кінець? Не вдію нічого. Роби хоть щось! Роблю — подаю магазини! Нікчема! Хіба для цього ти тут? Борись!

Як багато мух. Купа гнійних стерв’ятників носяться від одного тіла до іншого. Тільки запах їм подавай. Цей мерзенний аромат. Трупний феромон, іменований страхом. Мухи аж дуріють від нього. Кулями летять на смакоту. Геть втратили голову. Свистять від радощів. Бісові кулі. Розлітайтесь! Геть звідси! Надоїдлива мошкара! Дайте дорогу. Зараз покажу вам, як потрібно робити свято на цьому столі. Протитанкові ракети із шипінням розганяють усіх. Локомотив без тормозів. Змітає все на своєму шляху. Впевнено досягає цілі. Сплеск радісних емоцій накриває цей кровавий стіл. Поліфем регоче. Забирає ще з десяток душ собі до жерла. Так-так, продовжуйте... Бавтеся. У мене сьогодні чудовий настрій. Чудова трапеза.

Випльовує частини тіл на землю. Від цього жаху сполохані автомобільні двигуни ревуть ще більше. Захлинаються темпом марафону виживання. Проїжджають мовчазних. Їх безліч. Лежать, валяються і вже не підведуться. Тільки кричать. Їхній мовчазний крик слугує звісткою всій окрузі. Як вранішні півні оголошують про початок нового дня, так ці мерці говорять про закінчення буття. Завтра вже не буде. Час пропав.

Ворожа артилерія підганяє. Штовхає в цю різанину. Добре змащені ножі шматують м’ясо. Високо в небі розчиняються чорні стовпи диму від знищених автомобілів. У цих порталах видно душі. Повільно сходять вверх чадним тунелем. Нові й нові димові труби. Немає їм ліку. Як пилососи витягують життя з іще живого. Топчуть мертве. Знищують усі кольори. Усе чорне. Тільки чорне. Душа не може бути біла.

«Амбал» перестав стріляти. Його погляд завмер.

— Дивись! Це ж наші! Це машина «Утьоса»!

Усе моє тіло враз охоплюється болем. Це реальність? Скажіть хтось, що я сплю! Розбудіть! Невже це дійсно сталося з нами? Ми ж їхали на відпочинок!

Блакитний «ЗІЛ», яким керував «Утьос», — охоплений полум’ям. Вогняний демон пожирає рештки добровольців. Відригує кіптявою. Смерть! Чуєш?! Щоб ти подавилась сьогодні! Ніколи ще твоя робота не буде такою важкою, як цього ранку. Стара карга! Вмри снідаючи!

Нові Петрівці

4 червня 2014 року

Лісова дорога простягається повз тисячі дерев, які списами ростуть із землі. У повітрі витає приємний аромат авантюри.

Зі мною йде Тарас. Ми познайомились на Майдані. Жили в одному наметі, а зараз разом чимчикуємо до воріт, які вже не так далеко.

— Ще не пізно. Можемо ще повернутись... Подумай добре, бо лиш зайдемо за ці ворота, то назад шляху не буде.

— Ні! Вже пізно! Ми ж не прийшли сюди, щоб повертатись?

— Ну, дивись... собі. Я вже служив і знаю, що таке армія. А ти там не був. Тому й перепитую.

Так, я не служив. Це для мене нове. Тим паче, що йду не на службу, а на війну. Без цієї умови я ніколи б не пішов добровольцем.

— Хлопці, ви куди?

— У батальйон «Донбас». Нам сказали, що до нього тут набирають.

— А-а-а! Ну, так-так. Усе правильно. Он бачте, там вже стоять люди, вам туди.

За воротами стоїть дюжина добровольців. Хто в цивільному, хто — у формі. Молоді і не дуже. Калібр різнобійний.

Мовчки приєднуємось до натовпу.

— Ви в «Донбас»?

— Так.

— Почекайте ще трохи, щоб набралася потрібна кількість, і підемо.

Знаючи комунікативність Тараса, мені аж дивно. У нього що — зашитий рот? Навіть нічого не запитує в оточення. Та й інші не виказують нетерплячки, стоять серйозні та мало говорять.

Переводжу погляд на дорогу, якою прийшли сюди. І що я бачу?! Вона вся заповнена такими, як ми. Щохвилини там з’являються декілька добровольців. По двоє, по четверо, по п’ятеро. Зі сумками і без. Хтось іде впевнено, а хтось — вагається. Тим не менше — ідуть, бо зробили свій вибір.

— Ну все. Тепер можемо рушати.

— Нарешті...

Асфальтована доріжка в’ється між тренувальними майданчиками. Зліва — тренувальний вертоліт для висадки і посадки десанту. За ним — полоси перешкод з ямами, шини, закопані в землю, і лабіринт металічних труб. З правого боку — спортивний майданчик.

Що ж нас тут чекає і які наслідки матиме наш вибір? Та й, узагалі, чи правильно це все? Відповіді на ці питання я не знаю. І не хочу знати. Та й навіщо? Невідомість робить нас сильнішими! Готує до будь-якого сценарію. Якщо ж виявимось не готовими, то не біда — підготуємось. Головне — щоб були разом. Так. Разом. Разом усе здолаємо! На Майдані було так само. Прийшов, не знаючи, чого чекати. Але чітко знав, що потрібно діяти. Цей принцип працює всюди. Тільки декорації змінюються.

Нарешті те, за чим так довго йшли сюди, — тренувальний табір. Десятки наметів під різними прапорами: українським, грузинським, білоруським і татарським. Повстанські прапори і прапори обласних центрів. Така собі воєнізована частинка Майдану. Візуальна естетика гріє душу.

— Це новоприбулі?

— Так. Забирай їх, а я піду за новими.

— Без питань.

Ще й досі не можу прийти до тями. Це дійсно зі мною зараз відбувається? Я йду на війну?

— Добровольці! Вітаю вас у тренувальному таборі батальйону «Донбас». Тут ви будете жити, поки проходять тренування і набір у батальйон. Ходіть за мною. Пошукаємо вам намет.

Голови мовчки кивають. Ноги йдуть слідом за провідником. Як на екскурсії в музеї.

Це козацька січ двадцять першого століття. Усе просякнуте воєнним духом — про війну говорять і думають. З війною їдять, сплять і ходять у туалет. Це як особиста зброя. Тільки перефор-матована в думки. Збройні думки. Думки переможців. Тут завжди з ними. Де б не був. Ця атмосфера утворює особливий дух. Дух змін. Час, коли твориться історія. Я хочу все тут пізнати, з усім ознайомитись і навчитись, а головне — оволодіти!

Ідемо до одного намету — вже зайнятий. До іншого — також. Третій намет — ще не закріплений. Провідник нервує. Немає часу на все це. Таких, як ми, приходить сотні за день. Потрібно все робити швидко.

— Хлопці, навіть не знаю, що вам запропонувати. Нам мають привезти десяток наметів, але чомусь затримуються... Може, почекаєте?

— А коли вони мають приїхати?

— Я ж кажу, що вони затримуються, тому не знаю, коли.

— У нас нічого немає, окрім одягу. Давай ще раз пошукаємо?

— Ну. Є один варіант. Але. Зрештою, самі вирішите. Ходіть за мною.

Посередині табору стоїть те, про що він так неохоче говорив. Тепер зрозуміло чому.

— Цей намет — місце для куріння. Вигляд у нього не дуже. Стан також не блискучий, але нічого кращого поки що запропонувати не можу. Берете?

Вибору немає. Треба брати або ночувати надворі. Заходимо всередину. Ззовні виглядав набагато кращим. Усередині — планетарій. Сонячне проміння на підлозі. «Стеля-решето» має чудовий ефект. Зірочки. Безліч маленьких зірочок. Де-не-де трапляють великі зірки або навіть цілі сонячні системи. Стіни також просвічуються. Земля встелена недопалками. Ліжок декілька. Навіть половині не вистачить.

— Добре, ми тут залишаємось. Ти тільки скажи, де брати ліжка і матраси.

— Я вас проведу.

Ідемо через всю гвардійську частину до складу. Частина величезна, як на мене. Тренувальних майданчиків — до вибору, до кольору. Безкрайній полігон для стрільби, баня, їдальня... І все це в густому лісі: липи, сосни, берези, тополі. І пташечки. І свіже повітря. Курорт!

Біля ангару чимала черга. Стаємо в кінці.

Через дві години заходжу до намету зі своїм новим чудовим ліжком. Воно трохи поржавіло, але то не страшно. Головне — що не на землі. Наступне завдання — реєстрація. Потрібно заповнити анкету і пройти співбесіду.

Іду до організаційного намету. Він біля входу в табір. Отримав свою анкету, заповнюю. Потрібно вказати особисті дані. Ще позивний. Що за позивний? Щось нове. Ніколи про таке не чув. Пишу: «Адвокат». Це моє цивільне майбутнє. Мало бути. Колись.

— Такий позивний вже є!

— А «Юрист»?

— Також є!

Що ж за мара! У голову нічого путнього не лізе. Що ж придумати?

— А «Піаніст» є?

— Цього точно немає.

— Запишусь тоді так.

— Як знаєш, «Піаніст»... Тепер бери свій папірець і йди на співбесіду. «Масяня» чекає за наметом!

Образи, образи. Уся уява переповнена образами та асоціаціями від цих позивних.

— Ты знаешь, что там война?

— Так.

— Тебя там могут убить.

— Знаю.

— Дети есть?

— Ні.

— Сколько тебе лет?

— 23.

— 24 может и не наступить.

— Я знаю.

Якесь несерйозне залякування. Навіть остраху не викликає.

Тарас також пройшов співбесіду. Зі здивуванням дізнався його позивний — «Трос».

Основні справи на сьогодні зроблено. Тепер я маю чимось займатись решту дня. Ніхто не говорить чітких планів про наше навчання. Треба викручуватися самому.

По табору вже діють декілька «кружків самодіяльності». Трохи понишпоривши, натрапляю на один такий. Веде його «Артист». Високий дядько, одягнутий у чорну форму перших бійців батальйону «Донбас». У нашому таборі така форма автоматично додає тобі декілька плюсів до «карми» та авторитету. Голос в «Артиста» впевнений і гучний. Одразу видно, що людина має зв’язок з армією. Він — прапорщик.

— Ты не так двигаешься. Посмотри на меня — видишь, мои плечи расслаблены и опущены вниз. Я иду полуприседом, моя зона поражения в два раза меньше твоей. В меня попасть труднее! Хотя на самом деле я больше тебя ростом. Учти это! Ты должен двигаться как танк! Ноги ведут вперед, а туловище вертится вокруг, как башня. Независимо друг от друга. Повтори так!

У чоловіка не виходить. Він старається, але результат не той. Я стою у строю. Мені страшенно цікаво. Один за одним виходять добровольці, щоб повторити цей прийом — тактичну ходьбу з автоматом. Мало кому вдається викликати схвальні похитування голови «Артиста».

— Граната!

Не встигаю розгледіти добре. Щось кругле! Закочується всередину натовпу. Більшість присутніх реагує миттєво. Падає долілиць. А я — ні. Стою на місці.

— Те, кто остался стоять, — вы мертвы! Почему вы не падаете? Это ваша жизнь! Парни, научиться реагировать на такие вещи — необходимо для жизни! «Студент» будет вас учить этому! Ему только в радость.

Молодий хлопець, що жбурнув гранату, усміхається збоку.

— Учтите! Я буду это делать часто. Вы должны научиться реагировать. Кто не будет учиться, того будем исключать.

Ось і перший досвід. Треба бути завжди готовим до несподіванок.

Наступний урок — розбирання і складання автомата. Цю вправу я знаю. Перед приходом у батальйон я тренувався на муляжі. Але тут потрібно знати все досконало, як «Отче Наш».

Час зник зовсім. Ніщо не важливе тепер. Ця вправа поглинула всю увагу. Охочих спробувати стає все більше. Переходимо до іншого тренування — тактична стійка з автоматом: стоячи, на коліні та лежачи. Не опускаючи автомат. Звучить легко, але на практиці — протилежне.

На галявині, біля місця попередніх тренувань, стоїть невелика група та уважно слухає чоловіка з автоматом.

— Важно развить туннельное зрение. Чтобы вы прицеливались не одним, а двумя глазами. Тогда сможете видеть не только цель, но и все, что творится вокруг. Это важно в бою. Это позволит вам быстро переключаться между целями. Это повысит шансы вашей выживаемости. Это поможет вам не умереть.

Інструктора звати «Грек». Я не знав, хто він, і що зі себе уявляє. Відомо тільки, що він зі старого складу батальйону. Його і ще декількох хлопців тренує підрозділ «Альфа». Навіщо службі безпеки якісь добровольці? А може вони таким чином отримують інформацію про нас?

Зараз дуже важливим є отримання навичок і корисної інформації. Будь-що може допомогти на війні. Що більше буде цього «будь-що», то краще.

Усі уважно слухають і намагаються повторити прийом цього «тунельного бачення».

— Есть отличное упражнение. Вытягиваете большой палец перед собой. Он будет заменять вам мушку. Смотрите поочередно двумя глазами. Вы должны добиться такого результата, чтобы палец у вас не двоился. И оба глаза видели его на одном и том же месте.

Витягую палець перед собою. Розвиваю тунельне бачення. Не виходить. Минуло півгодини моїх намагань, але ніяк не виходить. Може, у мене не такі очі? Може, вони не тунельні?

9 червня 2014 року

— Ігоре, ти ще спиш?

— Майже не сплю...

— Скільки можна спати? Вставай! Ти в батальйоні?

— Ну... так... А хто це дзвонить?

— Вуйко Василь! Ходи зустрічати!

Ця звістка неабияк підняла настрій. Приїхали друзі з Майдану. Всі мої земляки. З Гуцульщини. Навіть Руслан приїхав. Не знаю, як він погодився. Декілька днів тому я зателефонував йому і сказав, що вже в батальйоні, збираюсь на війну. Запропонував зробити так само. Тепер він стоїть навпроти мене з друзями. Який я радий вас бачити, хлопці!

— У мене немає слів!

— Здоров, малий!

— Я не думав, що ви приїдете всі.

— А ти думав без нас піти? Не вийде. Будемо воювати разом.

Вуйка Василя і Руслана я поселив у нашому наметі. Решті доведеться жити в казармі. Там завжди душно і людяно, але вибору немає. У наметовому містечку — перенаселення.

— Вам потрібно записатись в організаційному наметі та пройти співбесіду.

— Аааа. Ну, це легко.

— А ще потрібно придумати собі позивний.

— Я вже знаю.

— Який?

— «Тин»!

— Та що за позивні такі? Цей «Тин», той — «Трос».

— Та нормальний позивний. У мене ж прізвище Тинкалюк. От перші три букви будуть моїм позивним.

— Дивний ти. А ви, вуйку Василю, придумали?

— А шо мені думати?! Буду «Гуцулом».

12 червня 2014 року

У батальйоні суттєві зміни. Створили навчальні роти, щоб було легше проводити бойову підготовку. Майже весь наш намет приписали до сьомої навчальної роти. Тільки я, як біла ворона, — у шостій. Кожного ранку шикуємось та отримуємо план-завдання на день. «Гуртки самодіяльності» саморозпустились. Немає вже в них потреби.

— Шоста рота, підйом! Всі на шикування!

На «центральній алеї» містечка шикуються навчальні роти. Командир шостої роти — «Шульц». Чоловік середніх років. Має чудову фізичну підготовку і дисципліну. Дивлячись на нього, аж мурашки по спині бігають від думок про те, як він буде нас ганяти.

— Зараз у нас пробіжка. Потім — сніданок і фізична підготовка. Відпочинок. Обід. Завтра будемо стріляти. Військова частина дала «добро» на проведення навчань зі стрільби. Можливо, у вас є якісь запитання?

— А ми щодня будемо стріляти?

— Не знаю. Стріляємо завтра. Далі буде видно...

— А з гранатомета нам дадуть стріляти?

— Ти що? З головою не дружиш? Ти вже прекрасно стріляєш з автомата? Чи ти природжений гранатометник?! Га?

— Ні.

— Думайте перед тим, як задавати такі питання. Завтра стріляємо з автоматів. Ніяких гранат, гранатометів чи танків не буде. Всім ясно?

— Так точно!

— Тоді бігом руш на пробіжку. А після сніданку біля літака вас чекатиме інструктор з фізичної підготовки.

«Рембо» — невеликий на зріст, але дуже коренастий дядько.

— Здравствуйте, парни! Сегодня мы немножко позанимаемся, а заодно и проверим, кто на что способен. Согласны?

— Так точно!

— Вы ж ведь на войну собрались? А там надо быть очень подготовленным. Становитесь в круг. Будем начинать.

Усе як на уроках фізкультури у школі. Тільки тут максимально важко. Скачемо по колу у правий бік, потім — наліво. Згодом навпаки, і так ще п’ять разів. Сонце припікає. Багато хто вже займається з голим торсом. Тепер гусяча ходьба. Притворяємось цими гусями ще добрих двадцять хвилин. Ходимо в різні боки. Як же болять ноги після цієї вправи.

Щоб ноги відпочили, качаємо прес. Після преса віджимаємось. Усі червоні, як буряки. Піт відрами ллється. Штани мокрі. А «Рембо» навіть не впрів.

— Делитесь по парам. Один встает на руки, второй хватает первого за ноги.

П’ятдесят метрів в один бік, п’ятдесят — назад. Качаємо прес двадцять разів. Міняємось. Дехто вже «плюнув» на цю фізкультуру і сидить збоку, покурюючи. Так минуло дві години.

— Устали, парни?

Ніхто навіть не відповідає. Просто не може. М’язи настільки втомились, що і рот розтулити важко.

— Ну, если молчите, значит все нормально. Разминку мы закончили. Теперь приступим к основному блюду — полосе препятствий.

Моя щелепа «падає до землі». Це була тільки розминка?

Біля полоси перешкод палають декілька шин. Чорний дим повільно тягнеться догори. Для правдоподібності та ефектності. А може, це натяк на те, що ми з Майдану?

«Рембо» дістав десь автомат. Стріляє в усі боки, навіть по учасниках забігу. Добре, що кулі холості. Йому ще не вистачає червоної пов’язки і кучерявого волосся для автентичності. Сталоне нервово курив би збоку.

— Приготовтесь к старту! Сначала намажьте лица пеплом. Потом берите два ящика с боекомплектом, которые лежат перед вами. Вы должны с ними пройти первый этап. Начинайте!

Десять уже пробігло. Моя черга.

Ящики важать по тридцять кілограмів. Узявши їх до рук, я біжу що є сили. П’ятдесят метрів. Після розминки ноги вже не слухаються. Постійно шпортаюсь. Ще й лице все в сажі.

— Прыгай в яму и отжимайся!

— В цю?

— Да! Шевелись!

Яма трьохметрова та ще і з водою. Скидаю ящики, стрибаю за ними вниз. Взуття повністю у воді. Намагаюсь віджиматись. З’ясувалось, руки також не слухаються. Постійно падаю.

— Я не слышу хлюпанья воды. Опускайся ниже.

Автоматна черга свистить біля голови. Декілька розжарених частинок потрапляє на спину. Пече! Але сил немає, щоб щось відповісти.

— Хорошо! Теперь тяни эти ящики в дыру, а потом возвращайся на базу и передай их следующему.

В ямі — тунель, що закінчується отвором наверху. Тут якась каналізація чи щось схоже на неї — багно по коліна з відповідним запахом. Рухатись майже не можливо. Збираю останні сили, вики-дую ці ящики наверх і плентаюся з ними до своїх.

Мені це вдалося. Я доніс себе до фінішу. Тепер треба повернути собі дихання. Хоч якесь. Це завдання понад мої сили... Але судячи з масштабу цієї полоси — рано ще розслаблятись. «Найкраще» — попереду.

Наступний етап — перешкоди.

— Следующий!

Стартую. Спершу перестрибую двометрову яму. Це не важко. За нею змійкою йде конструкція з труб. Лабіринт залізяччя. Потрібно добряче відштовхуватись руками, щоб вийти з нього.

— Прыгай через стену!

З другого разу тільки виходить. Шестидесятирічний «Чумак» з легкістю долає її переді мною. Я вражений. Мені б такі сили в його роки.

Перекладини над землею. Вони мають хвилеподібну форму по довжині. Місцями перериваються.

На фіналі стоїть стіна з отвором посередині. Беру розгін і, як у фільмі, стрибаю у вікно та приземляюся переворотом. Виявляється, що я ще й таке вмію.

— Двигаемся дальше! Кросс!

Як нам вдається долати кілометр? Та ще й на ногах. Та ще бігти. Мозок геть відключився. Хапаю ротом повітря, а ноги несуть по дорозі. Бідні мої ноги.

Прибігаємо на якусь галявину. Тут забиті в землю кілки з напнутим між ними колючим дротом. Ширина — п’ятнадцять-двад-цять метрів.

— По очереди проползаем! У вас есть на это тридцать секунд! Время пошло!

А щоб тобі «добре» було! Трава пахне дуже сильно. Постійно зриваю її долонями, чіпляючись за землю. «Літрові» краплини поту стікають по лицю. У вухах дзенить тільки голос цього «Рембо».

— Быстрей, вашу мать! Кто не успеет за тридцать секунд, тот возвращается и проходит еще раз.

Жили на його лиці виступають так само, як і в нас. Як же ця людина любить свою роботу! А дітей він своїх так само дресирує?

Нарешті добираюсь до кінця. Дихання зникло геть. Хтось колись мені говорив: «Давай, Ігоре, біжи! В тебе завжди ще є друге дихання!». Яке друге дихання?! Уже десяте, мабуть, закінчилось.

— Не расслабляемся! Делимся на пары и начинаем качать пресс! Один держит за ноги другого, потом меняйтесь.

Щоб тобі повилазило з цими вправами! Варвар!

Один! Два! Три! ... Двадцять вісім! Двадцять дев’ять! Тридцять!

— Меняемся!

Тримаю ноги свого напарника. Його лице, як казанок на вогні. Знизу весь червоний, а пар іде звідусіль.

— Хорошо! Теперь проползаем обратно под проволокой!

Знову під цим триклятим колючим дротом?! Бевзь!

— На сегодня хватит! Надеюсь, что вам понравилось.

— Страшенно.

— Встретимся с вами в следующий раз!

13 червня 2014 року

— «Піаніст», вставай! На шикування запізнимось!

Очі ледве дивляться на світ. Після вчорашнього «рандеву» з «Рембо» все тіло болить. Кожен рух дається з такою важкістю, ніби в нас тут гравітаційне навантаження в 100.

— Шоста рота, струнко! Рівняйсь! Вільно! Доброго ранку!

— Доброго ранку!

— Сьогодні в нас за програмою заплановані стрільби. Якщо нічого не зміниться, то о десятій вирушаємо на стрільбище.

— Нарешті! Дочекались!

— Якісь є питання?

— А на обід встигнемо?

— Якщо ти так хочеш на обід, то можеш залишитись!

— Та я просто так спитав...

Подія, якої чекали всі добровольці. Стою в черзі за набоями. Дають шість штук. Одразу забиваю їх у магазин.

Це так дивно. Ще десять днів тому я був простим революціонером, який вітався з небезпекою тільки на вулиці. Ще й не служив до цього в армії. Зброю перший раз узяв до рук два тижні тому. На Майдані. І це був муляж. Вчили збирати і розбирати його. А зараз уже тримаю справжній автомат. Подумати тільки, я можу вбити будь-кого. Забрати життя, як раз плюнути. Ось це і є атрибут влади, а не всякі там регалії.

Декілька днів тому всіх шикували на плацу і говорили, що кількість місць у батальйоні обмежена. Зараз у таборі у два або й у три рази більше людей, ніж потрібно.

— При прохождении тренировок: стрельбы, физической подготовки, тактики и так далее, будут выбираться только бойцы с лучшими результатами. Поэтому старайтесь!

А ви думали все так просто? Записався в батальйон і пішов на війну? Ні! Коли війна в початковій стадії, то потрапити на неї важче, ніж стати на державну службу.

— Занять позиции!

Нас шість чоловік на вогневому рубежі. Я лежу на животі. Чекаю.

— Пристегнуть магазины и доложить о готовности!

— Первый готов!

— Второй готов!

— Третий готов!

Ось цей момент! Дуже довго його чекав.

— Четвертий готовий!

— Пятый готов!

— Шестой готов!

— Внимание! По моему приказу! Взяли оружие в руки! Передернули затвор! По окончании стрельбы — доложить! Всем понятно?

— Так точно!

— Прицелились! Огонь!

Плавно натискаю на гашетку, доки вона не впирається в щось, — тоді натискаю ще дужче. БАХ!

Перший постріл — сакральна подія. Це як уперше пізнати дівчину. Чекаєш, нервуєш сильно. У вирішальний момент навіть передумуєш. Але, зрештою, зважуєшся на дію. Процес настільки поглинає, що про доленосне рішення вже й забув. Але задоволення минає так швидко, що не встигаєш посмакувати ним. Бац! І нічого вже немає. Як так? Хочу ще! Обурливі емоції панують усередині, але це приємна буря. У неї щасливий присмак.

Вуха дзвенять. Рот роззявлений, очі широко розплющені, серце б’ється молотом об ковадло душі. Що це тільки-но було? Я хочу ще! БАХ!

Це починає подобатись. Озираюся, навколо такі ж самі «перші рази», як і в мене.

— Пятый стрельбу окончил!

— Шестой стрельбу окончил!

— Четвертий стрільбу закінчив!

— Первый стрельбу окончил!

— Третий стрельбу окончил!

— Второй стрельбу окончил!

— Затвор в крайнее положение! Приготовить оружие к осмотру.

Жаль. Дуже жаль, що все хороше так швидко минає.

15 червня 2014 року

— Доброго ранку всім!

— Доброго ранку!

— Сьогодні великий ажіотаж. Відміняємо всі вправи.

— Чому?

— Весь час буде вами присвячений на збір документів для укладення контрактів.

— А де можна дізнатися перелік цих документів?

— Зайдіть в організаційний намет. Там вам усе скажуть.

Отож, ласкаво просимо, її величність Бюрократія. Сьогодні її свято.

— А де ксерокопія прописки?

— Блін! Вона десь тут була. Я ж пам’ятаю, що була.

— Без цієї копії не приймаємо.

— А де у вас тут ксерокс або принтер?

— Є у стройовій частині. Там спитай.

Коли доходить до папірців, то будь-який бравий воїн перетворюється на черв’яка. Мнеться і звивається перед могутньою постаттю працівника стройової частини.

— Де ваші фотографії?

— Я ще не встиг зробити. Думав тут усе здати, а потім і фотографії дороблю.

— Без фотографій ніяк.

— А може, ви так приймете в мене документи? Без них? А фотографії я пізніше донесу.

— Та подивіться навколо! Тут десятки людей, а я одна. Я не можу за всіх пам’ятати, хто що має донести.

— Перепрошую. Можна зайти?

— У нас обід! Написано ж «Обід з першої до другої».

— Тут просто велика черга...

— А ми що, не люди?! Не можемо пообідати? Чи вам треба більше від всіх? Почекайте!

Святий бюрократичний обід. Стою в черзі вже дві години. І тільки з’явилась можливість зайти — обід! Куди не подивись — постійно чекають і чекають. Чекають і чекають. Чекають і чекають. Черги, яким не видно кінця і краю. Це все діє як невидиме сверло, що точить черепну коробку. Цей «зуд» кожної миті стає надокучливішим. Надокучає й надокучає. Надокучає й надокучає. Надокучає. Аж до нудоти.

— Вибачте, можна?

— Так, заходьте.

— Я просто тут цілу годину чекаю. Мені потрібно зробити ксерокопію прописки в паспорті. Без неї в мене не беруть документи.

— Я не можу вам її зробити.

— Чому?! Мені ж сказали, що у вас є принтер. І тут можна зробити копію.

— Не кричіть на мене! Принтер є! А світла немає!

— А коли буде?

— Я не знаю.

— І що ж мені тепер робити?

— Не знаю. Так і передайте іншим.

Заходжу до намету. Там «Гуцул» пакує речі.

— Васю, а що сталося? Ти куди?

— Буду йти від вас.

— Чому? Ти не зібрав документи?

— Та зібрав. Тільки немає сенсу. Не проходжу.

— За віком?

— Та ні. Бачиш, я мав судимість. За вбивство. Відсидів дев’ять років. Але то було давно.

— І через це не беруть?

— Так. Кажуть, якби в мене була судимість за легшою статтею, взяли б. А так...

— І що, ніяк не можна їх умовити?

— Та ні. Я вже пробував. Піду кудись в інше місце, запишусь.

— Як так? Я думав, ти з нами будеш.

— Нічого, малий. Ми ще скоро побачимось. На одну війну всі йдемо.

— А в тебе є вже якісь варіанти?

— Так. Думаю для початку в «Айдар» піти. У мене там декілька знайомих є. Ти, головне, за «Тином» дивись. Бо мама його дуже переживає.

— Не турбуйся. Це я забезпечу.

17 червня 2014 року

У нашому наметі вже всі познайомились. Знають, хто і де живе. Як кого звати. Який у кого характер. До кого можна підійти за порадою. А до кого — і за допомогою.

Територіально, тут різні регіони. Я і «Тин» — з Івано-Франківської області. «Камаз» — з Донецька, «Амбал» — з Макіївки, «Прапор» — з Ізяслава. Ми вибрали його старшим представником нашого намету. Дуже любить домовлятися. «Бед» — з Черкаської області. «Аксель» і «Кум» — із Бердичева.

Я дуже здружився з «Амбалом». Він мого ж віку. Весь час ходимо на спортивний майданчик і в їдальню. «Амбалом» його назвали через розміри. Вони кардинально суперечать назві. Він менший і легший за мене. Але при озвученні позивного на людей це справляє відповідний ефект.

Комунікативний клімат у наметі, одне слово, налагодився. Ніщо не віщує біди.

— Здравствуйте! А кто у вас тут старший палатки?

— Я!

— Можете мне уделить минуту своего времени?

— Да, без проблем!

Цього чоловіка бачу вперше. Що він хоче? «Прапор» виходить з намету. Не чую, про що вони розмовляють.

— Хто це був?

— «Болгарин».

— Що?

— «Болгарин». Це його позивний.

— І що, він з Болгарії?

— А я звідки знаю. Він мені не доповідав.

— Що хоче? Сигарет у нас немає. Тільки для своїх.

— Та не сигарети хоче. Проситься до нас. Хоче переїхати.

— Ти шо, дозволив йому?

— А где он будет спать?

— Пацани! У нас тут є місце! Людина нормально підійшла, попросила переїхати. Його там дістали в тій його палатці.

— А где он сейчас?

— Чекає надворі.

— Та нехай переїжджає.

— І я про те саме. Усі ж разом на війну йдемо.

— Заводи.

«Болгарин» — чоловік середнього зросту з чорним волоссям, обережно причесаним назад. Справляє враження інтелігента. Хоча носить куртку «Адідас». Дивний інтелігент. Ще й худий. Хоча вони майже всі такі.

Приніс своє ліжко і речі. У нього їх небагато. У порівнянні з деякими хлопцями, котрі тягають за собою цілі хороми різного шмаття, «Болгарин» — кочівник. Має тільки наплічник.

— Здравствуйте все! Меня зовут «Болгарин». Извините, если кому-то причиню неудобства. В моей палатке ночью стоит дикий храп. Это просто невыносимо. Я терпел, сколько мог. Больше нету сил. Вот и решил переехать.

— Це ти з «Прапором» говорив?

— Да. Он, с присущей ему вежливостью, разрешил мне остаться у вас. Спасибо вам за кров. Кстати, кому интересно, на мне лежит задание — сформировать гранатометный взвод. Если есть желание — подходите. Буду рад побеседовать.

Нічого собі! Здивував. Гранатометний взвод. Піаніст-гранато-метник. Звучить! Треба подумати над цим пізніше. Може, і справді подамся у гранатометники.

— «Пианист»! Пойдешь с