Маена

By Гайдар Марина and Іван Барвінов

Про­ро­ку­ють, що прин­це­са Ма­е­на ста­не ви­дат­ною ко­ро­ле­вою. Во­на – улюб­ле­на донь­ка сво­го бать­ка ко­ро­ля, її обож­нює на­род. Од­нак вій­на, рап­то­ва і не­щад­на, зни­щує Ма­е­ни­не жит­тя. Ледь не вби­та влас­ним бра­том, але вря­то­ва­на за­кля­тим во­ро­гом, Ма­е­на му­сить пе­ретво­ри­ти­ся на бій­ця і вис­то­я­ти у вій­ні, яка змі­нить світ.

• Language: Українська мова
• Publisher: BookRe Publishing
• Release date: Sep 6, 2018
• ISBN: 9786177595297

Book preview

Гайдар Марина

МАЕНА

bookri.com.ua

Опубліковано «БукРі»

Авторське право © Марина Гайдар

УДК 821.161.2

ББК 84.4Укр

Г140

Коректор: Тетяна Коциєвська

Верстальник: Софія Дер­жук

Зображення на обкладинці: Барвінов Іван

Гайдар М.

Г140

Видавництво БукРі, 2018 – 318 стор.

ISBN 978-617-7595-29-7

Про­ро­ку­ють, що прин­це­са Ма­е­на ста­не ви­дат­ною ко­ро­ле­вою. Во­на – улюб­ле­на донь­ка сво­го бать­ка ко­ро­ля, її обож­нює на­род. Од­нак вій­на, рап­то­ва і не­щад­на, зни­щує Ма­е­ни­не жит­тя. Ледь не вби­та влас­ним бра­том, але вря­то­ва­на за­кля­тим во­ро­гом, Ма­е­на му­сить пе­ретво­ри­ти­ся на бій­ця і вис­то­я­ти у вій­ні, яка змі­нить світ.

Як від­різ­ни­ти доб­ро від зла, як­що доб­ро – це лю­тий во­рог, а зло – твій влас­ний брат?

Пролог

З безодні часів зри­на­ли ті два міста, оми­тий сон­цем Ам-Ка­тем, що сто­яв на со­ко­ви­тих рів­ни­нах, вкри­тих па­со­ви­ща­ми, і по­ну­рий Мет­ра-На­геш, який хо­вав­ся у щі­ли­нах двох гірсь­ких хреб­тів. На­вди­во­ви­жу різ­ні, во­ни роз­ді­ли­ли од­ну до­лю. Вже май­же ти­ся­чо­літ­тя то­чи­ли­ся мечі й ку­ва­ли­ся об­ла­дун­ки, що­би до­лин­ча­ни Ам-Ка­те­му та вар­ва­ри з Мет­ра-На­ге­шу мог­ли за­би­ра­ти жит­тя од­не од­но­го.

Ко­лись все бу­ло інак­ше. Ле­ген­да роз­по­ві­дає, що у пер­віс­ні ча­си ко­чів­ни­ки, які прийш­ли на ці землі з не­ві­до­мих країв, при­вез­ли з со­бою ма­гіч­ні крис­та­ли, чисті, як сльо­за. Во­ни по­да­ру­ва­ли ті крис­та­ли пра­ви­те­лям двох міс­це­вих пле­мен – до­лин­чан і вар­ва­рів Пів­но­чі, щоб ті слу­гу­ва­ти дже­ре­лом си­ли й мо­гут­нос­ті їхнім пра­ви­те­лям. Пев­ний час так і бу­ло. Пле­ме­на зве­ли ве­лич­ні міс­та Ам-Ка­тем і Мет­ра-На­геш зав­дя­ки ма­гії крис­та­лів.

Але сер­ця пер­віс­них лю­дей де­да­лі пе­ре­пов­ню­ва­ли­ся жа­гою до вла­ди й чу­жо­го скар­бу. Во­ни більше не звер­та­ли­ся до крис­та­лів з про­хан­ня­ми про добро­бут своїх ко­ро­лівств. Во­ни по­ча­ли про­си­ти зброї, по­мсти во­ро­гам та не­пе­ре­мож­нос­ті в бою, на­си­чу­ю­чи крис­та­ли тем­ною енер­гією, кот­ра ра­но чи пізно ма­ла обер­ну­ти­ся про­ти них са­мих.

Між Ам-Ка­те­мом і Мет­ра-На­ге­шем спа­лах­нув конф­лікт. Обид­ва ко­ро­лі, на­ді­ле­ні не­здо­лан­ною си­лою крис­та­лів, піш­ли один про­ти од­но­го вій­ною. Та ко­ли зійш­ли­ся во­ни в бою, би­ли­ся не один день і не од­ну ніч, ад­же пе­ре­мог­ти од­не од­но­го не мог­ли. Вис­на­же­ні, обид­ва ко­ро­лі зу­пи­ни­ли­ся й озир­ну­ли­ся до­вко­ла – їхні армії ле­жа­ли у рі­ках кро­і, а від ко­ро­лівств ли­шив­ся са­мий по­піл.

Жах­ну­ли­ся два ко­ро­лі то­го, що на­ро­би­ли, й до­мо­ви­ли­ся поз­бу­ти­ся крис­та­лів. Їхні вір­ні ли­ца­рі зій­шли на го­ру Ма­ту-Пе­рей, аби зіб­ра­ти там Сль­о­зи бо­гів – про­зо­ре ка­мін­ня, яке рос­ло на вер­хів’ї го­ри, як кві­ти, не спап­лю­же­не тем­ною ма­гі­єю. Зве­лі­ли ко­ро­лі ви­ро­би­ти з то­го ка­мін­ня дві стрі­ли у людсь­кий зріст. За­ря­ди­ли ни­ми ве­ли­чез­ні ар­ба­ле­ти й по­ці­ли­ли ти­ми стрі­ла­ми у крис­та­ли, що ви­сі­ли над дво­ма міс­та­ми. Так крис­та­ли бу­ло зни­ще­но.

Нарешті на­ста­ло пе­ре­мир’я. Але бу­ло те пе­ре­мир’я гні­тю­чим. І ко­жен ли­ше че­кав ча­су, ко­ли не­на­жер­ли­вий мон­стр вій­ни зно­ву вир­веть­ся зі своєї за­сід­ки.

Спогади дитинства

Розділ 1. Жит­тя, зруй­но­ва­не північними вітрами

Їй по­до­ба­ло­ся, як по­хрус­ку­ва­ли сто­рін­ки книг. Їй на­віть зда­ва­ло­ся, що це був най­пер­ший спо­гад у її жит­ті. Бать­ко, бу­ва­ло, чи­тав їй каз­ки, по­ки во­на за­си­на­ла. Але істо­рії йо­го зав­ж­ди бу­ли та­кі ці­ка­ві, що во­на ніяк не мог­ла зімк­ну­ти очі. Де­ко­ли во­на ле­жа­ла у лі­жеч­ку та вдив­ля­ла­ся в ажур­ні ті­ні, що па­да­ли на сте­лю від ві­кон, за­ли­тих мі­сяч­ним сяй­вом.

Місячне сяй­во – ще од­на річ, яку во­на обо­жню­ва­ла. Во­но сті­ка­ло мін­ли­ви­ми стру­моч­ка­ми вздовж стін. І вдив­ля­ю­чись у ті стру­моч­ки, зав­ж­ди мож­на бу­ло по­ба­чи­ти чу­до­ві ре­чі. Їй зда­ва­ло­ся, що її ма­тін­ка та­кож лю­би­ла мі­сяч­не сяй­во, то­му що на­зва­ла її Ма­е­ною, що на мо­ві до­лин­чан озна­ча­ло «про­мінь мі­сяч­но­го сяй­ва». Во­на бу­ла мрій­ни­цею, її ма­ту­ся. Але Ма­е­на май­же не пам’ята­ла її.

В од­но­му з кори­до­рів ко­ро­лівсь­ко­го па­ла­цу, що сто­яв у са­мо­му серці Ам-Ка­те­му, ви­сів порт­рет її ма­те­рі, ко­ро­ле­ви. Ви­тон­че­ні ри­си, за­мис­ле­ні очі та квіт­ка до­ло­реї у ру­ці. Ма­е­на зав­ж­ди спи­ня­ла­ся пе­ред порт­ре­том. Спи­ни­лася й цьо­го ра­зу. Ди­ви­ла­ся на ньо­го з ни­зу вго­ру. Пиль­но. На­чеб­то кар­бу­ю­чи об­лич­чя ма­те­рі у пам’я­ті.

Придворні, що про­хо­ди­ли ко­ри­до­ра­ми у своїх спра­вах, ки­да­ли на неї роз­чу­лен­ні по­гля­ди. Мае­ні бу­ло сім ро­ків. Се­ред­ня з ко­ро­лівсь­ких ді­тей.

Во­на ру­ши­ла ко­ри­до­ром далі, при­тис­ка­ю­чи до гру­дей ве­ли­чез­ну кни­гу, яка май­же за­ту­ля­ла їй пів­об­лич­чя. Мае­ні до­во­ди­ло­ся ви­зи­ра­ти з-за неї, щоб ба­чи­ти до­ро­гу. А у цій час­ти­ні па­ла­цу бу­ло до­во­лі ба­гаць­ко лю­дей, які увесь час від­са­ху­ва­ли­ся в ос­тан­ній мо­мент, аби не на­ле­ті­ти на прин­це­су. Во­ни при­хо­ди­ли сю­ди зі скар­га­ми та про­хан­ня­ми, ко­жен три­мав у ру­ці або мав за­ткну­тий за ре­мінь папірець з пе­чат­ка­ми й гер­ба­ми. Очі Ма­е­ни ся­га­ли то­го рів­ня, на яко­му ду­же зруч­но бу­ло роз­гля­да­ти ті пе­чат­ки й гер­би, по­ки во­на про­би­ра­ла­ся че­рез на­товп. На гер­бах бу­ли щи­ти, кри­ла­ті істо­ти ал­теї, квіт­ки до­ло­реї з трьо­ма пе­люст­ка­ми.

Сам па­лац усю­ди був при­кра­ше­ний гер­ба­ми ко­ро­лівсь­кої ро­ди­ни Ам-Ка­те­му, на яких бу­ли три зір­ки, що від­об­ра­жа­ли трь­ох бо­гів – бра­тів Са­бей­не та Га­лео­ра, а та­кож їх сест­ру Тей­ку.

Ко­ли Ма­е­на про­слиз­ну­ла до За­ли воєн­ної на­ра­ди, во­на май­же на­ле­ті­ла на чо­ло­ві­ка, що мав на­шив­ку гер­ба на за­ко­ті йо­го оз­доб­ле­но­го хут­ра­ми дуб­ле­ту – ко­люч­ки, що об­плі­та­ли ме­ча. То був ви­со­чен­ний ли­сий дядь­ко з дов­ги­ми міц­ни­ми но­га­ми, рад­ник Бей. Він гля­нув на Ма­е­ну, як на ко­ма­ху, й пер­шим вий­шов у две­рі, не по­сту­пив­шись їй до­ро­гою. Йо­го здо­ро­ва­ні війсь­ко­ві, що усю­ди суп­ро­вод­жу­ва­ли рад­ни­ка, йш­ли по­за­ду. Від них смер­ді­ло по­том і кінь­ми.

Опи­нив­шись на­реш­ті у За­лі воєн­ної на­ра­ди, Ма­е­на прямісінько на­пра­ви­ла­ся до сво­го бать­ка, ко­ро­ля Ке­ле­ва­на. Інші вже роз­хо­ди­ли­ся, ми­мо­хідь вкло­ня­ю­чись прин­це­сі, а він си­дів на чіль­но­му міс­ці за сто­лом, схи­лив­шись над па­пе­ра­ми. Ко­ли він ста­вив свій під­пис на од­но­му ар­ку­ші, сек­ре­тар до­кла­дав до куп­ки на­ступ­ний. Ке­ле­ван уваж­но про­бі­гав очи­ма до­ку­мен­ти. Ма­е­на спогля­да­ла гли­бо­ку зморш­ку на йо­го лобі до­во­лі дов­го, а він так і не по­мі­тив її.

– Бать­ку! – ви­гук­ну­ла во­на де­що над­то дра­ма­тич­но.

Ке­ле­ван відірвав по­гляд від па­пе­рів і на­реш­ті підійняв на донь­ку очі. Зморш­ка на лобі ко­ро­ля відразу зник­ла, а об­лич­чя магічним чи­ном по­мо­лод­ша­ло, ося­я­не посмішкою.

– Ти про­пус­тив на­шу го­ди­ну чи­тан­ня!

На­чеб­то пі­діг­рую­чи донь­ці у її дра­ма­тич­но­му об­ра­зі, Ке­ле­ван звів бро­ви й зоб­ра­зив су­во­рий по­гляд, на­ці­ле­ний на сек­ре­та­ря.

– Ну ось, Пелліт. Ба­чиш, що ти на­коїв! Бо­ю­ся, я му­шу від­тя­ти то­бі за це го­ло­ву.

Сек­ре­тар із зем­лис­тим коль­о­ром об­лич­чя вкло­нив­ся, лед­ве стри­му­ю­чи по­сміш­ку, й пі­ді­брав зі сто­лу стос під­пи­са­них па­пе­рів. На цьо­му йо­го ауді­єн­ція бу­ла за­кін­че­на.

– Ва­ша ве­лич­нос­те, – сек­ре­тар пішов геть, під­мі­та­ю­чи під­ло­гу на­кид­кою, за­кріп­ле­ною на гру­дях сріб­ною шпиль­кою у виг­ля­ді сим­во­лу кан­це­ля­рії. Сим­вол той – круг­ла таб­лич­ка з на­пи­са­ми ста­ро­ви­ною мо­вою Ам-Ка­те­му. Ма­е­на вже по­ча­ла вив­ча­ти ту мо­ву й зна­ла, що на­пис озна­чав – «Сло­во слу­жить не гірше ме­ча».

Ко­роль Ке­ле­ван під­хо­пив донь­ку на ру­ки та при­тис її скро­ню до своїх губ. Ма­е­на за­хи­хо­ті­ла від до­тор­ку йо­го цуп­кої ще­ти­ни. Не ви­пус­ка­ю­чи її, ко­роль ру­шив до ви­хо­ду.

– По­обі­цяй ме­ні де­що, – звер­нув­ся він до прин­це­си.

– Що зав­год­но, та­ту­сю.

– Пообіцяй, що на­зав­ж­ди за­ли­шиш­ся моєю ма­лень­кою до­неч­кою.

– Я уро­чис­то кля­ну­ся!

Всміхаючись у свої сріб­ляс­ті ву­са, за тією сце­ною спогля­дав ста­рий кре­мез­ний ге­не­рал Орі. Об­лич­чя йо­го від ло­ба до під­бо­рід­дя бу­ло роз­сі­че­не жах­ли­вим шра­мом – від­го­лос­ком то­го стрім­ко­го уда­ру в за­па­лі бою, який ві­ді­брав у Орі од­не око. Але на­віть ма­ю­чи та­ку по­ні­ве­че­ну вро­ду, ге­не­рал не виг­ля­дав від­раз­ли­во.

Див­ля­чись че­рез пле­че бать­ка, Ма­е­на по­ма­ха­ла ру­кою ге­не­ра­ло­ві Орі – сво­є­му дру­го­ві, який вчив її ка­та­ти­ся на ко­ни­ку й ла­гід­но три­мав її за че­ре­ви­чок.

Взяв­шись за ру­ки, ко­роль Ке­ле­ван і Ма­е­на прос­ту­ва­ли ко­ри­до­ром, ко­ли зі своїх покоїв, плес­ка­ю­чи бо­си­ми но­га­ми об де­рев’яну під­ло­гу, ви­біг Зар­ка, стар­ший брат Ма­е­ни.

– Тат­ку! Тат­ку! – гу­кав він своїм то­нень­ким го­лос­ком.

Ке­ле­ван змі­нив­ся в об­лич­чі. Він схо­пив Ма­е­ну на ру­ки та три­мав її по­да­лі від прин­ца.

– Не підходь, син­ку! – зве­лів ко­роль. Йо­го го­лос на­чеб­то зла­мав­ся, тріс­нув – та­ко­го го­ло­су в бать­ка Ма­е­на ні­ко­ли не чу­ла.

З кімнати прин­ца ви­гульк­ну­ла го­ло­ва нянь­ки у білому очіпку. Во­на ви­біг­ла за прин­цом, зблід­ла, як її очі­пок.

– Я на­ка­зу­вав будь-що три­ма­ти йо­го ізо­льо­ва­ним! – ти­хо, але по­гроз­ли­во мо­вив ко­роль. – Чи ви усві­дом­лю­є­те?..

Нянь­ка слу­ха­ла, опус­тив­ши до­до­лу очі. Три­ма­ла прин­ца за ру­ку. Ма­лий Зар­ка у бі­ле­сень­кій ніч­ній со­роч­ці сто­яв пе­ред бать­ком, по­хню­пив­шись. До­вко­ла йо­го очі опе­рі­зу­ва­ли дві си­нюш­ні хво­роб­ли­ві ті­ні.

– Так, ва­ша ве­лич­нос­те. Та­ко­го більше не ста­неть­ся.

Нянь­ка май­же си­ло­міць по­тяг­ла прин­ца на­зад. Він ішов, спо­ти­ка­ю­чись, впів­обер­та, не від­ри­ва­ю­чи від Ма­е­ни очей, на­че про­сив її яки­мось чи­ном за­ра­ди­ти йо­му. Але две­рі за­чи­ни­ли­ся, від­рі­за­ю­чи прин­це­су від її бра­та.

Раніше все бу­ло інак­ше, по­ки не тра­пи­ло­ся не­ви­прав­не. То­ді був пер­ший день про­низ­ли­вих пів­ніч­них віт­рів, кот­рі до­лин­ча­ни на­зи­ва­ли льо­дя­ни­ка­ми. Во­ни зав­ж­ди на­лі­та­ли не­спо­ді­ва­но й на­пи­на­ли прос­ти­рад­ла на внут­рішньо­му под­вір’ї па­ла­цо­вої праль­ні, як ча­рів­ні віт­ри­ла ко­раб­лів. Ма­е­на та Зар­ка бі­га­ли у ла­бі­рин­ті тих прос­ти­радл, уяв­ля­ю­чи се­бе пі­ра­та­ми з Блу­ка­ю­чих остро­вів. Зар­ка ре­го­тав, як на­ві­же­ний. А уже вве­че­рі йо­го ле­ге­ні так хри­пі­ли, що лі­ка­ре­ві до­ве­ло­ся про­вес­ти з ним усю ніч. Вран­ці бу­ло ого­ло­ше­но страш­ний ви­рок – принц по­мре.

Напнуті вітрила праль­ні ма­йо­рі­ли, на­че при­ви­ди у тем­ря­ві. Ма­е­на спо­сте­рі­га­ла за ни­ми з вік­на своїх по­коїв і чу­ла, як бать­ко гри­має важ­ки­ми че­ре­ви­ка­ми у своє­му ка­бі­не­ті, – він не спав уже дру­гий день. Пер­спек­ти­ва втра­ти си­на та спад­ко­єм­ця тро­ну поз­ба­ви­ла йо­го сну, зда­ва­ло­ся, на­зав­ж­ди.

Хво­ро­ба вис­на­жу­ва­ла Зар­ку, при­ко­ву­ю­чи до ліж­ка. Мае­ні біль­ше не до­зво­ля­ло­ся йо­го ба­чи­ти. Її мо­лод­ша сест­ра Да­во­на бу­ла ще над­то ма­ла і ні­чо­го не тя­ми­ла – Мае­ні швид­ко на­бри­да­ло з нею ба­ви­ти­ся. Той час, що во­на га­я­ла в іграх із Зар­кою, не мож­на бу­ло за­пов­ни­ти. Але якось од­но­го ран­ку вчи­тель з мов, який ра­ні­ше вик­ла­дав Зар­ці, прий­шов до Ма­е­ни, що­би вчи­ти її ста­ро­дав­ньої мо­ви Ам-Ка­те­му. Піз­ні­ше архі­ва­ріус Тіл­дейл, хра­ни­тель ко­ро­лівсь­кої біб­лі­о­те­ки, по­чав на­вча­ти Ма­е­ну істо­рії та тлу­ма­чен­ню карт су­сід­ніх ко­ро­лівств. Ма­е­на з за­хоп­лен­ням по­ри­ну­ла у на­вчан­ня та ви­я­ви­ла не­аби­які здіб­нос­ті.

Якось Тілдейл спо­віс­тив ко­ро­ля про кміт­ли­вість йо­го донь­ки. Ке­ле­ван за­ві­тав на за­нят­тя до Ма­е­ни й таєм­но спо­сте­рі­гав за нею, як во­на з за­па­лом ви­гу­кує іме­на ко­ро­лів ста­ро­вин­них ча­сів, до­да­ю­чи опис їх­ньо­го прав­лін­ня та свій по­гляд, на кшталт «Ме­ре­ван, ко­роль з 45 по 61 про­грав дві вій­ни вар­ва­рам. Мав ли­ху вда­чу че­рез за­тіс­ні пан­чо­хи». То­ді Ке­ле­ван впер­ше за кі­лька тиж­нів по­сміх­нув­ся. Хо­ча він і мав втра­ти­ти си­на, йо­го ті­ши­ло, що хо­ча б донь­ка змо­же ста­ти гід­ною спад­ко­є­ми­цею тро­ну за­мість Зар­ки.

Час пли­нув. Ма­е­на за­твер­ди­ла­ся у ро­лі май­бут­ньої ко­ро­ле­ви. Але так ста­ло­ся, що… Зар­ка не по­мер.

Ли­ше у го­ди­ни чи­тан­ня Маені щас­ти­ло зна­хо­ди­ти­ся в ка­бі­не­ті сво­го бать­ка. Реш­ту ча­су сю­ди не до­пус­кав­ся ні­хто. Міс­це це бу­ло по­хму­ре. Зда­ва­ло­ся, тут на­віть у со­няч­ний день не бу­ло до­статньо світ­ла, бо єди­не ви­со­чез­не вік­но бу­ло та­ким ву­зе­сень­ким, що ців­ка світ­ла, за фор­мою схо­жа на ік­ло, вгри­за­ла­ся у де­рев’яну під­ло­гу впро­довж дня, так і не ся­га­ю­чи за­кут­ків.

На­вко­ло ста­рої ка­на­пи, ви­ши­тої чу­дер­наць­ки­ми рос­ли­на­ми, скуп­чи­ли­ся свічники на ви­со­ких ніж­ках, з яких до­до­лу зви­са­ли дов­гі за­стиг­лі стру­моч­ки вос­ку. Зруч­но влаш­ту­вав­шись бі­ля бать­ка, Ма­е­на за­ча­ро­ва­но роз­гля­да­ла тис­не­ну ілю­стра­цію у кни­зі, яка зоб­ра­жа­ла ко­ло­саль­но­го роз­мі­ру чор­ний крис­тал, що ри­нув над зем­лею, під­не­се­ний ста­ро­давнь­ою ма­гі­єю.

– Сотні ро­ків то­му ко­чо­ві відь­ма­ки ство­ри­ли ма­гіч­ні крис­та­ли та по­да­ру­ва­ли їх сла­вет­ним ко­ро­лям Ам-Ка­те­му та Мет­ра-На­ге­шу зад­ля їхньо­го за­хис­ту від іно­зем­них за­гарб­ни­ків, – про­чи­тав Ке­ле­ван. – Крис­та­ли на­да­ва­ли їм та­кої мо­гут­нос­ті, що впро­довж сто­літь во­ни бу­ли най­мо­гут­ні­ши­ми на­ро­да­ми аж до са­мо­го Не­скін­чен­но­го мо­ря. Крис­та­ли ті на­зва­ли Хаг-Аріс і Хаг-То­мун. Спі­льною мо­вою дав­ни­ни це озна­ча­ло «Брат Пів­дня» і «Брат Пів­но­чі».

Він пе­ре­гор­нув сто­рін­ку. Кар­тин­ки да­лі роз­по­ві­да­ли істо­рію то­го, як мо­гут­ність кри­ста­лів сп’яни­ла лю­дей. Ко­роль про­дов­жив чи­та­ти:

– Але сер­ця пра­дав­ніх лю­дей не вит­ри­ма­ли вип­ро­бу­ван­ня вла­дою та ба­гат­ст­вом. Не­знач­ної іск­ри бу­ло до­статньо, щоб роз­па­ли­ти війну між до­лин­ча­на­ми з Ам-Ка­те­му та вар­ва­ра­ми з Мет­ра-На­ге­шу.

Маені пе­ре­хо­пи­ло по­дих від стра­хіт­ли­во­го виг­ля­ду крис­та­лу Хаг-Арісу, який на­пов­ню­вав­ся тьмою, все­ре­ди­ні якої на­че жев­рі­ла ла­ва.

– То крис­та­ли ви­я­ви­ли­ся ли­хи­ми?

– Так. Але більш за все ли­хи­ми ви­я­ви­ли­ся лю­ди.

Розділ 2. Меро-а-халь йдуть на південь

Ті об­лич­чя не по­ли­ша­ли Та­ре­ка ані вдень, ані вно­чі. Са­мі че­ре­пи за­тяг­ну­ті шкі­рою. Й ве­ли­кі очі, в яких за­ги­ну­ло все, що ко­лись ро­би­ло їх людь­ми. Во­ни ру­ха­ли­ся, як ве­ли­кі кіст­ля­ві пта­хи уз­довж гря­док. По­чор­ні­ли­ми гач­ку­ва­ти­ми паль­ця­ми про­хо­ди­ли­ся по ряд­ках гу­ди­ни, на яких ви­сі­ли згни­лі на­мис­та ово­чів.

То бу­ли об­лич­чя йо­го се­лян. Во­ни го­ло­ду­ва­ли вже де­кіль­ка тиж­нів. Вро­жай за­ги­нув. Се­ред на­се­лен­ня по­чав­ся мор. Усю­ди бу­ло чут­но, як скри­пі­ли ко­ле­са возів, що за­би­ра­ли геть ті­ла. Не­злі­чен­ні ар­мії мер­ців.

По­ки Та­рек слідкував з уз­біч­чя до­ро­ги за свої­ми се­ля­на­ми, що ниш­по­ри­ли до­вко­ла у по­шу­ках їстів­но­го, дощ оми­вав йо­го об­лич­чя. Во­но бу­ло вкри­те від під­бо­рід­дя до ло­ба сим­во­ла­ми, на­не­се­ни­ми чор­ною фар­бою. Ті сим­во­ли роз­по­ві­да­ли істо­рію йо­го ро­ду. Що він змо­же до­да­ти до них? Но­вий ви­ток, що озна­ча­ти­ме за­ги­бель йо­го на­ро­ду, ве­ли­ких вар­ва­рів пів­но­чі?

Йо­го схуд­лий кінь туп­цю­вав з нудь­ги, жу­ю­чи ву­ди­ла. А Та­рек все ні­як не ру­шав з міс­ця. Від до­щу хут­ра на йо­го на­кид­ці зби­ли­ся й від­го­ни­ли мок­рою тва­ри­ною.

З цьо­го па­горб­ку бу­ло гар­но вид­но сла­вет­ний Мет­ра-На­геш, спо­ру­ди кот­ро­го дер­ли­ся на не­зруч­ні ске­лі та не­спо­ді­ва­но за­ва­лю­ва­ли­ся ку­дись у прір­ву. З жа­діб­ніс­тю пер­віс­них лю­дей, які за­во­ло­ді­ли во­гнем, пра­щу­ри Та­ре­ка за­бу­до­ву­ва­ли ці ли­хі про­вал­ля між го­ра­ми, ко­ли Хаг-То­мун наділив їх мо­гут­ніс­тю й ба­гат­ст­вом. Ве­лич­ність тих му­рів з ко­ло­на­ми, башт і мос­тів справ­ля­ла зло­віс­не вра­жен­ня. Бо кож­на цег­ли­на й ко­жен цвях Мет­ра-На­ге­шу – це ма­гія крис­та­лу та від­дані жит­тя ме­ро-а-халь – лю­дей Пів­но­чі, як во­ни се­бе йме­ну­ва­ли, інші ж кли­ка­ли їх ве­ли­ки­ми вар­ва­ра­ми Пів­но­чі. Але з ча­сів, ко­ли війну бу­ло про­гра­но, те кля­те міс­то – єди­не, що їм ли­ши­ло­ся від мо­гут­ніх пра­щу­рів.

Те­пер, поз­бав­ле­ні на­віть цьо­го останньо­го да­ру, жа­лю­гід­ною куп­кою кот­рісь ме­ро-а-халь ті­ка­ли до півд­ня ра­зом з їх­нім ко­ро­лем Та­ре­ком. Зі скар­бом чи без, піш­ки, во­ни тяг­ну­ли­ся рі­де­сеньк­ою ці­воч­кою вздовж гірсь­кої до­ро­ги. Реш­ту, хво­рих, по­ли­ши­ли у міс­ті на во­лю бо­гів, у яких вже дав­но ні­хто не ві­рив. Бу­ли й ті, хто не по­го­див­ся ви­ру­ша­ти на пів­день, ад­же це озна­ча­ло від­да­ти­ся на ми­лість во­ро­гу, до­лин­ча­нам. Во­ни ру­ши­ли на пів­ніч, або й зовсім зос­та­ли­ся у Мет­ра-На­ге­ші, че­ка­ти на свою до­лю.

Та­рек зру­шив з міс­ця. На по­чат­ку ко­ло­ни лю­дей, яка ру­ха­ла­ся ду­же втом­ле­но, він при­єднав­ся до своєї сім’ї. Во­ни всі їха­ли на ко­нях – єди­на роз­кіш, яку во­ни те­пер мог­ли со­бі до­зво­ли­ти – зі­щу­лив­шись від до­щу. Ані йо­го дру­жи­на Ільда, ані брат Се­му­рек, ані син Орек не зро­ни­ли жод­но­го сло­ва, ко­ли він з’явив­ся. Та­рек вдяч­но по­плес­кав дру­жи­ну по стег­ну. Во­на сум­но по­сміх­ну­ла­ся.

З усьо­го скар­бу, що на­ле­жав ко­ро­ле­ві Ільді, во­на не змог­ла по­ли­ши­ти ли­ше свій щас­ли­вий щит, кот­рий був із нею в усіх її бо­ях. Це не прой­ш­ло по­вз ува­гу Та­ре­ка.

– Ми не направляє­мо­ся на пів­день, що­би би­ти­ся. Я ве­лів не бра­ти зброю.

По­гля­нув­ши на­зад, Та­рек по­мі­тив, що й інші бу­ли оз­бро­є­ні, ко­жен на свій лад. На­віть йо­го ма­лий Орек мав кинд­жа­ла на поясі. Зирк­нув на бать­ка, як вов­че­ня, що по­цу­пи­ло кіст­ку. Та­рек зці­пив зу­би.

Брат йо­го Се­му­рек ли­шень не­що­дав­но вид­ря­пав­ся зі смер­тель­ної прір­ви хво­ро­би, то­му мав виг­ляд мер­ця. Йо­го зблід­ле ли­це бу­ло вкри­те ти­ми ж сим­во­ла­ми, що й об­лич­чя Та­ре­ка.

– То що ми бу­де­мо ро­би­ти? – він ледь ру­хав знек­ров­ле­ни­ми гу­ба­ми.

Та­рек вит­ри­мав па­у­зу. Бо ж і сам не знав.

– По­ди­ви­мо­ся.

Біля во­гню по­се­ред тен­ту дві жін­ки. Од­на – ма­ла й жва­ва служ­ни­ця з роз­па­ші­лим об­лич­чям, схо­жим на ґуд­зик, сприт­но справ­ля­ла­ся з ве­ли­чез­ним ка­зан­ком. Інша – ве­лич­на Ільда, яка си­ді­ла бі­ля по­лум’я вже май­же пів­го­ди­ни й ані ра­зу не по­во­рух­ну­ла­ся. Во­на не мог­ла ві­дір­ва­ти очей від при­мар ми­ну­ло­го, кот­рі ви­танцьо­ву­ва­ли пе­ред нею се­ред язи­ків пло­ме­ню. Там бу­ли її по­мер­лі донь­ки, ху­дор­ля­ві кра­су­ні з ко­са­ми коль­о­ру сон­ця.

– Моя фелерія, – озва­ла­ся до неї служ­ни­ця, – юш­ка вже го­то­ва.

Фелеріями лю­ди Пів­но­чі на­зи­ва­ли своїх ко­ро­лев. Але Ільда вже бу­ла не пев­на, чи мог­ла во­на са­ма се­бе ве­ли­ча­ти тим ти­ту­лом.

– Почекаємо на чоловіків, – мо­ви­ла во­на й зно­ву за­ну­ри­ла­ся у спогля­дан­ня ми­ну­ло­го у вогні.

Табір біженців на­вко­ло королівського тен­ту стом­ле­но гудів й вис­ту­ку­вав лож­ка­ми – впер­ше за дов­гий час лю­ди на­со­лод­жу­ва­ли­ся га­ря­чою їжею, а не чер­ст­ви­ми хліб­ни­ми кор­жа­ми.

До тен­ту на­бли­жа­ли­ся кро­ки й бу­бо­нін­ня. Нев­дов­зі, від­ки­нув­ши ряд­ни­ну, яка слу­жи­ла две­ри­ма, до тен­ту увійш­ли Орек, Се­му­рек і Та­рек – усі об­тя­же­ні ці­ли­ми гро­на­ми ди­чи­ни, що во­ни вполю­ва­ли в лісі. Ільда по­сміх­ну­ла­ся до си­на, бо він гор­до­ви­то вип­нув гру­ди, по­тря­са­ю­чи своєю здо­бич­чю.

– Я впіймав їх сам.

Чоловіки скла­ли скарб на стіл, на яко­му служ­ни­ця з об­лич­чям-ґудзиком од­ра­зу ж за­хо­ди­ла­ся пат­ра­ти ди­чи­ну. Глуз­ли­во по­смі­ха­ю­чись, Се­му­рек втом­ле­но опус­тив­ся на пень, який слу­жив за­мість стіль­ця.

– Так, наш хло­пець – здіб­ний ло­вець зай­ців. Але що­до веп­ра, зав­ба­чив­ши йо­го, Орек ве­ре­щав, як со­ром’яз­ли­ва дів­ка, го­ла на став­ку.

Посмішка злетіла з об­лич­чя Оре­ка, й він за­ша­рів­ся.

– Сту­ли пель­ку, дядь­ку!

По­со­ром­ле­ний, Орек ки­нув­ся на своє ліжко, на­кри­те хут­ра­ми, й зай­шов­ся ви­рі­за­ти чов­ни­ка з бі­ло­го де­ре­ва – ро­бо­та, кот­ру він роз­по­чав ще вдо­ма.

– Здається, ди­чи­на тут не пе­ре­ве­ла­ся че­рез хво­ро­бу, – ти­хо мо­ви­ла служ­ни­ця, знімаючи шкіру з зай­ця.

– Бо тут й не бу­ло ні­я­кої хво­ро­би, так? – Ільда по­гля­ну­ла за­пи­таль­но на сво­го чо­ло­ві­ка.

Та­рек знав, до чо­го во­на це ска­за­ла. Роз­мо­ва ця не обі­ця­ла ні­чо­го хо­ро­шо­го.

– У Королівстві До­лин не бу­ло мо­ру, так? – про­дов­жу­ва­ла во­на. – І жод­на ди­ти­на не за­ги­ну­ла від ньо­го. Це тра­пи­ло­ся са­ме з на­ми, бо ми втра­ти­ли свій крис­тал. А во­ни свій збе­рег­ли.

– Обид­ва крис­та­ли бу­ло зни­ще­но, Ільдо, – відрізав Та­рек.

Орек заціпенів з тим чов­ни­ком в ру­ках. Йо­му ні­ко­ли не до­зво­ля­ли го­во­ри­ти про крис­та­ли. Ін­ко­ли дядь­ко Се­му­рек роз­по­ві­дав йо­му де­що, са­мі стра­хіт­тя про ми­ну­ле їхніх предків, але Орек не був пе­вен, чи той, бу­ва, не за­ля­ку­вав йо­го всі­ля­ки­ми ні­се­ніт­ни­ця­ми.

– Це тра­пи­ло­ся з на­ми. Крап­ка, – мо­вив Та­рек, ви­ти­ра­ю­чи об­лич­чя руш­ни­ком. – Ні до чо­го га­да­ти, чо­му і на­ві­що.

Ве­че­ря бу­ла мов­чаз­ною. Піс­ля мис­ки юш­ки ко­жен по ко­лу ви­ку­рив труб­ку амал­меї – зас­по­кій­ли­вої тра­ви, яку лю­ди Пів­но­чі зби­ра­ли ви­со­ко у го­рах. Амал­мею ку­ри­ли всі, на­віть жін­ки та ді­ти. Особ­ли­во во­на го­ди­ла­ся вої­нам піс­ля бою, ко­ли бу­ло необ­хід­но вта­му­ва­ти біль і зас­по­кої­ти ро­зум.

Але Та­ре­ку во­на не при­но­си­ла спо­кою. Він при­вів своїх лю­дей на зем­лі во­ро­га. Та­бір во­ни роз­би­ли на те­ри­то­рії до­лин­чан. Те­пер слід че­ка­ти, чи прос­тяг­нуть во­ни ру­ку до­по­мо­ги. Вже вран­ці тут бу­дуть пос­лан­ці. Пев­не, що зав­тра Та­ре­ку бу­де не­лег­ко пла­зу­ва­ти пе­ред до­лин­ча­на­ми за доз­віл за­ли­ши­ти­ся. Він вий­шов з тен­ту й усів­ся не­по­да­лік, щоб об­ду­ма­ти своє звер­нен­ня.

Ніч поволі на­пов­за­ла на Ко­ро­лівст­во До­лин, як якийсь здо­ро­вань, що пе­ре­ко­чу­вав­ся на па­горб­ках, на­кри­ва­ю­чи со­бою землі. У рід­них кра­ях Та­ре­ка, у Мет­ра-На­ге­ші, тем­ря­ва на­стри­бу­ва­ла на місто рап­то­во. Ось ще хви­ли­ну то­му сон­це ко­ли­ва­ло­ся, на­ко­ло­те на шпи­чак якоїсь з гір, а по­тім ще­за­ло, впав­ши у прір­ву, за­би­ра­ю­чи з со­бою все світ­ло.

Та­рек сидів на ка­ме­ню­ці, мру­жа­чи очі від дріб­них крап­ли­нок до­щу. Він вдив­ляв­ся у су­тін­ки, що ко­ли­ва­ли­ся на обрії, як ма­ли­но­ве же­ле на ве­ли­чез­ній та­ріл­ці. Десь там, у тих остан­ніх про­ме­нях ма­ли­но­во­го со­няч­но­го світ­ла ку­па­ло­ся міс­то Ам-Ка­тем – сто­ли­ця Ко­ро­лівст­ва До­лин. І хо­ча то бу­ло міс­то во­ро­га, Та­рек не міг не ду­ма­ти про ньо­го з ці­ка­віс­тю – що змі­ни­ло­ся там з тих пір, як він там був ще юна­ком? Чи зве­ли там но­ві ве­лич­ні бі­лі му­ри? Чи при­кра­си­ли па­лац ди­во­виж­ни­ми квіт­ка­ми з да­ле­ких країн?

Але во­ро­га на­ле­жа­ло не­на­ви­ді­ти. Та­рек за­дум­ли­во за­тяг­нув­ся труб­кою та ви­пус­тив у су­тін­ки хма­рин­ку си­зо­го ди­му. До ньо­го на­бли­жав­ся йо­го ма­лий Орек – Та­рек впі­знав йо­го кро­ки, навіть не обер­та­ю­чись. Орек по­сто­яв мов­ч­ки біля бать­ка, так са­мо, як і він, вгля­да­ю­чись у прос­тір в да­ле­чі, на­чеб­то на­ма­га­ю­чись зро­зу­мі­ти, що бать­ко там ба­чить, які від­по­ві­ді там шу­кає. По­тім Орек незруч­но влаш­ту­вав­ся на ка­ме­ню­ці бі­ля бать­ка. Си­дів мов­ч­ки.

– Бать­ку, – мо­вив він, ва­га­ю­чись.

– Мм?

– Ку­ди ми йде­мо?

Та­рек ще раз за­тяг­нув­ся амал­меєю.

– Ці землі на­ле­жать до­лин­ча­нам. А ось там, – він вка­зав на обрій, що втра­чав свій ма­ли­но­вий ко­лір і пе­ретво­рю­вав­ся на жов­ту­ва­тий ма­зок пен­з­ля, – їх­нє го­лов­не міс­то Ам-Ка­тем. Ко­лись ми йо­го за­во­ю­ва­ли.

– То ми йо­го втра­ти­ли?

– Так, втра­ти­ли.

Хіба ж во­ни тільки Ам-Ка­тем втра­ти­ли? Ба­га­то років ма­ли прос­то жеб­ра­ку­ва­ти, ро­зо­ре­ні й роз­би­ті, по­ми­ра­ю­чи з го­ло­ду в Мет­ра-На­ге­ші.

– Ми йде­мо йо­го від­би­ти? – Орек з на­дією за­гля­нув у бать­ко­ві очі.

Посміхнувшись з наїв­нос­ті сво­го си­на, Та­рек скуй­ов­див йо­го во­лос­ся.

– Мож­ли­во, піз­ні­ше.

– Я го­то­вий би­ти­ся!

Та­рек уваж­но роз­ди­вив­ся об­лич­чя Оре­ка – світ­лі ри­си, ще не змар­ні­лі від ро­зу­мін­ня жит­тя. Він ва­гав­ся, що са­ме мав ска­за­ти у від­по­відь на рі­шу­чу про­мо­ву си­на: під­три­ма­ти па­ла­ю­чий во­гонь не­на­вис­ті до во­ро­га чи по­яс­ни­ти, що най­гір­ший во­рог – це по­рок, кот­рий ти сам зро­щуєш у со­бі.

– По­глянь на мою бой­о­ву со­ки­ру, – Та­рек від­стіб­нув її від пас­ка.

То бу­ла ле­ген­дар­на зброя, яка пе­ре­да­ва­ла­ся з по­ко­лін­ня в по­ко­лін­ня у їх­ній ро­ди­ні. Не­ве­ли­ка, але смер­тель­на, на­чи­ще­на до блис­ку го­лов­ка со­ки­ри й то­по­ри­ще, вкри­те ме­ре­жи­вом ві­зе­рун­ків та дріб­ни­ми крис­та­ли­ка­ми, які, ка­за­ли, бу­ли на­справ­ді Сльо­за­ми бо­гів. Орек за­хоп­ле­но торк­нув­ся тієї зброї – ра­ні­ше йо­му не до­зво­ля­ли.

– Во­на ро­дом з Ам-Ка­те­му. Ба­га­то сто­літь то­му ко­роль до­лин­чан по­да­ру­вав її на­шо­му пред­ку на знак ми­ру та друж­би, які так ні­ко­ли й не на­ста­ли. Це зброя, мій хлоп­чи­ку. Ко­ли прий­де час, і во­на ста­не твоєю, пам’ятай, що єди­не вір­не при­зна­чен­ня зброї – бо­роть­ба за мир, все ін­ше – зло­чин.

Орек повільно кив­нув, не від­ри­ва­ю­чи по­гля­ду від бать­ко­вих очей.

– Ти бу­вав в Ам-Ка­те­мі, так? – з ці­ка­віс­тю спро­сив хлоп­чик. Він знав, що як бать­ка по­про­си­ти, він роз­по­вість вже вкот­ре, як спав на ліж­ку з чер­во­ної кіст­ки ал­тея та як на­ма­гав­ся по­лі­чи­ти кни­ги у Ко­ро­лівсь­кій біб­лі­о­те­ці.

– Ну то слу­хай. Якось ме­не з бать­ком за­про­си­ли на ве­сіл­ля прин­ца Ке­ле­ва­на…

Розділ 3. Військова нарада

Ко­жен до­лин­ча­нин знав ту гру. Її на­зи­ва­ли прос­то «ка­мін­ці», і гра­ли в неї усі, від ма­ло­го до ста­ро­го. Сол­да­там ко­ро­лівсь­кої дру­жи­ни, еліт­но­го війсь­ко­во­го фор­му­ван­ня, не до­зво­ле­но бу­ло гра­ти під час служ­би. Але за мир­них ча­сів за­бо­ро­ни м’як­ша­ють, а війсь­ко­ві на­би­ра­ють зайвої ва­ги, про­во­дя­чи май­же все жит­тя у місь­ких ка­зар­мах, де най­не­без­печ­ні­шим мо­же бу­ти ли­ше ку­пан­ня ко­ней у став­ку.

У той за­ду­ш­ли­вий літ­ній день двоє дру­жин­ни­ків, що не­сли служ­бу на стіні, по­ски­да­ли до­до­лу свої шо­ло­ми й щи­ти з ем­бле­мою ко­ро­лівсь­кої ро­ди­ни – трьо­ма бі­ли­ми крис­та­ла­ми на тем­но-синьо­му тлі, й ки­да­ли ка­мін­ці. Єди­не, що тре­ба бу­ло ро­би­ти в тій грі, – ви­би­ва­ти свої­ми ка­мін­ця­ми ка­мін­ці суп­ро­тив­ни­ка з по­ля.

За цим і за­став двох сол­дат ге­не­рал Орі, кот­рий мав див­ну здіб­ність з’яв­ля­ти­ся у незруч­ну хви­ли­ну.

– Сол­да­ти! – карк­нув він, як ста­рий крук.

Двоє молодиків од­ра­зу ж схо­пи­ли­ся за шо­ло­ми й вист­рун­чи­ли­ся пе­ред ге­не­ра­лом. Він, не зва­жа­ю­чи на їхні спро­би при­вес­ти се­бе до ла­ду й по­хап­цем зас­тіб­ну­ти ко­мір­ці, пе­ре­сту­пив че­рез ігрове по­ле та ви­зир­нув з-за за­хис­но­го му­ру. Са­ме вчас­но, що­би своїм од­ним вці­лі­лим оком по­мі­ти­ти верш­ни­ка, який мчав до­ро­гою у на­прям­ку міс­та.

– То хто сьогодні пе­ре­мо­жець? – за­пи­тав ге­не­рал.

За­дер­ши під­бо­рід­дя, один з сол­дат пи­ха­то спо­віс­тив:

– Я взяв шість камінців, ге­не­ра­ле!

– Добре. Тоді я маю особ­ли­ве зав­дан­ня для те­бе, син­ку.

Ге­не­рал Орі пі­діз­вав йо­го до се­бе по­ма­хом ру­ки. Не пі­доз­рю­ю­чи ні­чо­го ли­хо­го, мо­ло­дик бра­во зро­бив ши­ро­чез­ний крок, як на па­ра­ді, де йо­го по­вин­ні бу­ли на­го­ро­ди­ти особ­ли­вою від­зна­кою. Орі по­клав ру­ку йо­му на пле­че, роз­вер­та­ю­чи сол­да­та ли­цем до за­ли­тих сон­цем до­лин, що ото­чу­ва­ли місто.

– Ба­чиш то­го верш­ни­ка з ко­ро­лівсь­ким пра­по­ром за­мість на­кид­ки? – ге­не­рал кив­нув у сто­ро­ну фі­гур­ки, яка зда­ва­ла­ся іграш­ко­вою з цієї ви­со­ти.

Сол­дат зме­ти­ку­вав, що ні­чо­го добро­го по­ява верш­ни­ка йо­му не обі­цяє. Ли­це йо­го втра­ти­ло ту вдо­во­ле­ну по­сміш­ку.

– А те­пер, син­ку, я хо­чу, що­би ти пі­шов до ко­ро­ля Ке­ле­ва­на й роз­по­вів йо­му, що ти про­ґа­вив йо­го віс­ни­ка. Про­те ти взяв шість ка­мін­ців.

Блідий, сол­дат бла­галь­но за­зир­нув в єди­не око ге­не­ра­ла. Але той не пос­пі­шав йо­го ви­ру­ча­ти.

– Дай сиг­нал, що­би від­чи­ни­ли во­ро­та, блаз­ню! – гарк­нув на ньо­го Орі.

Здриг­нув­шись так, що з йо­го го­ло­ви ледь не зіс­ковз­нув шо­лом, сол­дат по­мчав вздовж сті­ни до здо­ро­вен­но­го ка­ла­та­ла й що­си­ли по­чав га­ти­ти у ме­та­ле­вий ци­ліндр.

Знівечене об­лич­чя Орі кри­во по­сміх­ну­ло­ся. Але га­ряч­ко­вість, з якою верш­ник гнав свою ко­би­лу до міста, за­не­по­кої­ла йо­го.

Ледь во­ро­та бу­ло про­чи­не­но, верш­ник що­ду­ху по­мчав че­рез го­лов­ну пло­щу міста. Лю­ди від­са­ху­ва­ли­ся в остан­ній мо­мент і ки­да­ли у спи­ну віс­ни­ко­ві про­кль­о­ни. Не­зва­жа­ю­чи ні на що, він по­мчав до ко­ро­лівсь­ко­го па­ла­цу ву­ли­цею, де вер­веч­кою сто­я­ли лав­ки. Там че­рез ньо­го зчи­нив­ся ґвалт – роз­бив­ся віз ви­на­ря, й струм­ки ви­на, схо­жі на по­то­ки крові, по­тек­ли мо­ще­ною ву­ли­цею.

Ма­па Ко­ролівства До­лин і су­сід­ніх те­ри­то­рій до­мі­ну­ва­ла над За­лою воєн­ної на­ра­ди. Во­на зай­ма­ла ці­лу сті­ну та ма­ла ду­же реа­ліс­тич­ний виг­ляд. Для її ство­рен­ня май­ст­ри ви­ко­рис­то­ву­ва­ли ка­мінь. Во­ни ви­те­са­ли з ньо­го гірські хреб­ти й ці­лі міс­та, котрі виг­ля­да­ли, як справж­ні.

Об­лич­чя рад­ни­ків мов­би теж бу­ли з ка­ме­ню. Ста­рі та мо­ло­ді ма­ли та­кий ви­раз об­лич­чя, як у лю­ди­ни, кот­ра пе­ред­чу­ває, що ле­гень­ке пуль­су­ван­ня в скро­ні неод­мін­но пе­ре­рос­те в не­стер­пний