Під небом Аустерліца

By Наташа Влащенко

Найбільшою помилкою було б думати, що цей роман — твір «на злобу дня», художня реконструкція реальних подій.
Насправді — це спроба розповісти про людину, котру ідеалізм практично привів до краху. Єдиною перешкодою на шляху до катастрофи є професія, справа, яку любить героїня.
Історія Мар’яни Морозової — це інсталяція напруженої, тривожної атмосфери останніх років в Україні.
Це роман не про політиків і їхнє оточення. «Під небом Аустерліца» — роман про те, як важко обирати свободу.
Тому що якщо і варто нам з вами що-небудь зберігати, то тільки наш ідеалізм — єдину монету, за яку купується свобода.

• Language: Українська мова
• Publisher: Glagoslav Distribution
• Release date: Apr 4, 2020
• ISBN: 9789660383449

Book preview

Аустерліца 

Передмова

Цей роман написано одночасно з моєю попередньою документальною книжкою «Крадіжка, або Біле сонце Криму». У певний момент я зрозуміла, що маю потребу у «відгулах», можливості розслабитися та не бути точною й відповідальною, як цього потребував текст документального розслідування.

І я почала писати цю книжку з кінця. Першими читачами найперших, не повністю виписаних глав стали мій друг та колега Олег Єльцов і його дружина Наташа. Початкові чотири глави вони прочитали доволі швидко й надіслали доволі оптимістичні відгуки, що надихнуло мене на продовження роботи.

Обох цікавили прототипи героїв. І мені було вельми складно пояснити, що я використовувала реальні події як витратний матеріал. Я не мала на меті відтворити їх за допомогою засобів художнього твору. Тому не шукайте тут реальних прототипів — їх немає, можливо, лише знайомі лекала. Звичайно, події та герої роману можуть видатися дещо впізнаваними. Ті кілька осіб, котрі прочитали роман ще до публікації, енергійно намагалися вгадати, хто є хто — і… потрапляли пальцем у небо. Немає сенсу розпізнавати в ході оповіді й знайомі прізвища. У розрізі кожного персонажа я назву вам із десяток, і всі зможуть більш-менш без проблем натягти на себе запропонований театральний костюм.

Уся суть у тому, що в процесі роботи дійсність в автора розповзалася так, як розходиться в пальцях тканина, котру щойно вийняли зі старої скрині. Реальність тьмяніє і стає беззмістовною вже через годину після того, що трапилося, відходячи в тінь минулого та розчиняючись у ньому.

«Під небом Аустерліца» — роман про любов, про те, яке життя ми проживаємо. Тут і зараз.

Це роман про ту гірку атмосферу втрат, зрад, безмежної віри, надій, у якій ми тонемо та захлинаємося впродовж останніх років, але продовжуємо жити. Тому що це єдине, що ми можемо собі дозволити. Тут і зараз.

Роман про те, що все повертається і за все потрібно платити…

Тому не вгадуйте та не порівнюйте. Просто повірте: історія про те, як «порвали парус», у тисячу разів чесніша, аніж спроба збрехати щось пафосне щодо дійсності, нехай навіть прикрашена вражаючими деталями та швидкоплинним попелом забуття.

Глава 1. Коли-небудь згодом…

Київська область, 2018, березень

…Швидкісна траса була занурена в абсолютну темряву. Ніколи в житті вона не бачила такого величезного місяця. Повний диск висів над лісом, неначе декорація у провінційному театрі.

Радіостанція «Вести», котра дивним чином збереглася на FM-хвилях, більше не фонтанувала молодими веселими голосами: «В ефірі програма Циніки». Замість цього красивий чоловічий баритон читав рядки, котрі вона знала напам’ять з дитинства:

«Как тихо, спокойно и торжественно, совсем не так, как я бежал, — подумал князь Андрей, — не так, как мы бежали, кричали и дрались; совсем не так, как с озлобленными и испуганными лицами тащили друг у друга банник француз и артиллерист, — совсем не так ползут облака по этому высокому бесконечному небу…»

Мар’яна думала про те, що люди рідко бувають щасливими саме тому, що шукають чогось іншого, чогось, «окрім» доступного, що знаходиться на відстані простягнутої руки. Багатьох чомусь не влаштовує тепле плече на світанку, горня гарячої кави на терасі, дитина, що усміхається уві сні. Усі наче декларують прив’язаність до простих радостей, але підсвідомо тягнуться до непоясненно темного й одночасно смішного, як у фільмах Тарантіно. До чогось, що неухильно затягує їх у вир подій, де немає місця не лише для щастя, а й просто для життя, де воно стискається, як шагренева шкіра, й одного чудового зимового вечора зовсім зникає. Що ж, коли ти думаєш, що все завершено, усе тільки починається. І не тобі визначати, де початок, а де кінець твоєї особистої історії.

…Сутінки згущувалися, заповзали в машину рваними клаптями туману, вітрове скло миттєво обростало льодом, немов натякаючи, що нема чого робити на дорозі посеред ночі, пора додому.

Мар’яна ввімкнула музику, намагаючись не дослухатися до ниючого під грудьми відчуття тривоги та печалі. І з майже радісним відчуттям полегшення побачила, як на приборній панелі загорівся значок «недостатньо пального».

На Socar було порожньо, а заспаний бородатий хлопчик на диво довго готував їй «американо» з собою, наче не хотів, щоб вона знову виходила в цю безмежну засніжену ніч…

— Мете… — він уважно поглянув на неї, простягаючи коричневий стаканчик із кавою. — Може, трохи віскі?

Мар’яні подобалося з ним розмовляти. Час немов уручну розтягувався до омріяного стану спокою та сонної радості, хотілося продовжити ці хвилини комфорту, тихого гудіння кавової машини та шипіння якихось невідомих східних страв.

Усміхнулася широко:

— Ні, я за кермом. Скоро буду в теплі. Там і вип’ю.

Він кивнув, наче колись вони були знайомі, і дав решту разом із чеком.

Звучав Рахманінов. І цей факт додавав нереальності всьому, що відбувалося. Мати Божа, на заправці, нехай навіть елітній, Рахманінов, як у відомому кафе «Будапешт». Якось вона вечеряла з друзями в цьому легендарному кафе й була вражена рахунком, який принесли після скромної вечері.

«Рахунок не за вечерю, а за легенду, за причетність!» — сміявся друг над її розгубленістю. Згодом уже сміялась і вона, пригадуючи шось крихітне на блюді, котре приніс офіціант, схожий на генерала у відставці.

Мар’яна присіла в кутку, розглядаючи порожній зал із самотнім чоловічком за три кроки від неї. У чоловічка також була кава. Щось у його постаті та манері швидко відводити очі враз її насторожило. Десь вона вже бачила це обличчя, цей білястий погляд, цю навичку бути присутнім і неприсутнім одночасно. Вона почувалася, немов натягнена струна рояля, готова щомиті тріснути.

«Б...дь, так недалеко і до параної», — подумала Мар’яна й відвернулася. Але відчуття спокою більше не було. Вона встала й пішла до машини. Бічним зором зауважила, що білястий також піднявся й потягнувся кудись у темряву. Стало легше.

…Гаряча кава збадьорила, зібрала всередині пазл, як у її улюбленій дитячій іграшці «калейдоскоп». Мар’яна засміялася, покосилася на двері машини, де лежала пачка цигарок, забута тут два тижні тому редактором… Цікаво, як він тепер без неї?

Ну і гаразд. Незамінних немає. Хіба не знає вона, як швидко знаходять нових коханих після їхньої втрати, нових працівників після скандалу і звільнення, нових друзів після легко пояснюваної зради?

І чимало приводів жити після смерті? Отож-бо…

Спіймала себе на тому, що думає про себе в третій особі, наче сторонній розповідає про неї перед судом присяжних: не боїться, не хоче, не чекає… Наче намацує відносини сама із собою.

Задзвонив телефон. Номер не визначився. Мар’яна ввімкнула гучний зв’язок:

— Слухаю!

По той бік мовчали.

Вона спокійно від’єдналась, уважно вдивляючись у темряву.

Ще один дзвінок. Ага, це Анька!

— Мар’яш, ти де, радість моя? Можна ж було трішки раніше виїхати? Ми тут втомились уже, чекаємо, без тебе не починаємо. Ми ж із Петькою інтелігентні люди! (Смішок.)

— Анюта, я скоро буду! Ще хвилин двадцять, не хвилюйся! Дякую тобі, Анька! Я тебе люблю!

— Ого! Прекрасна Мар’яна вечір починає з освідчень! Програма «Пусть говорят!»

— Ти чого, сонце? — у слухавці залунав дзвінкий сміх Аньки, котра явно чомусь знітилася.

— Нічого, все норм. Просто так. Скоро побачимося!

Машина розвернулася на трасі й заїхала в ліс. Величезні ялини, які утримують казковий лапатий сніг. Матриця! Раптом вона пригадала, як рік тому Ігор мало не загинув у такому ж лісі, під австрійським небом, котре вони потім удвох називали «небом Аустерліца» та сміялись. Ще він любив повторювати: «Дівчинко, ти врятувала моє життя. Сподіваюся натомість зробити щасливим твоє».

…Дальнє світло вихопило попереду кілька машин із вимкненими фарами. Машини стояли впоперек дороги.

Мар’яна автоматично поглянула в заднє дзеркало. За нею рухалася ще одна, з увімкненими фарами. Глянула на годинник. Північ. Син спить…

Заглушила мотор. Швидко написала смс-ку у WhatsApp: «Ти знаєш, як учинити». І відправила трьом адресатам.

Поряд із машинами стояли мовчазні люди. У місячному світлі постаті їхні здавалися примарними.

Мар’яна спокійно вийняла ключ із замка запалювання, замотала шарф, натягнула глибше шапку — і зробила крок у темряву.

Глава 2. Під небом Штубайталю

Австрія, 2016, грудень

…Він розплющив очі, обережно спробував поворушити ногою та раптом усвідомив, що нічого не відчуває. Глибоко вдихнув і спробував іще раз. Жодного результату. Поряд валялася зламана лижа та коричнева лижна рукавиця. Ці рукавиці подарувала йому Мар’яна минулого року.

Ігор Мариненко, один із найвпливовіших політиків України, лежав у синіх австрійських сутінках, що згущувалися, вперше за багато років абсолютно на самоті й розумів, що становище його більш ніж серйозне.

«Боже, як довго я тут пролежав? Невже я замерзну й ніхто не прийде? — подумав він і спробував засміятися. Вдалося лиш якесь невиразне булькотіння. — Телефон! Де мій телефон?»

Тремтячими пальцями розщепив шолом, обережно прощупав голову, що рівномірно гуділа, і зі здивуванням намацав гидку липку рідину.

Можна було не дивитися. Він знав, що це кров. Пальці не слухалися, тремтіли в такт із його серцем.

«Під небом Аустерліца, б...дь!» — чомусь подумав він і відчув гарячі злі сльози на щоках. Та власне ці сльози його й злякали. Він так давно не плакав, що забув навіть про саму можливість це робити.

Екран телефона залишався темним, як австрійське небо. Зранку Мар’яна попереджала, що заряду залишилося на пару годин, але він байдуже махнув рукою: «Кому на хер потрібен цей телефон?!»

Десь далеко зупинився підйомник. На цій горі не було нічного катання. Проте навіть якби й було, його винесло в ліс, у кущі, звідки фіг докричишся, навіть якщо захочеш.

Ігор утомлено заплющив очі. Хотілося спати, але він знав, що спати не можна: мороз посилювався.Якщо засне, то під ранок знайдуть замерзлий труп.

Зусиллям волі він змушував себе перебирати варіанти порятунку: «Думай, старий, думай! Думай, б...дь!»

Цікаво, Анні скажуть, що він не на форумі, а на лижах із коханкою?

І чи шукає його Мар’яна, спохватилася чи пішла у свій СПА, вважаючи, що вранішня сварка вичерпала сьогоднішню комунікацію?

Він заплющив очі й за старою звичкою спробував сформувати список можливих варіантів. Список був коротким і складався із фрази: «Господи, хоч би вони знайшли мене до темряви».

…За півгодини зовсім стемніло. Здалеку долітали звуки селища, і здавалося, щось невидиме навалюється на нього тихо, але неухильно… «Господи, то ось як це буває… Коли ти зовсім не чекаєш… Приходить вона й каже: Пора, старенький! Пора!»

Мариненко застогнав і спробував зіпнутися, але йому вдалося лиш якесь нечітке клекотіння та слабке смикання. «Господи, як хочеться спати! Може, заснути хоча б хвилин на п’ять?»

…Щоб не заснути, він почав повільно перебирати події останніх днів, наче сподівався розкласти все по поличках та відшукати рятівну наскрізну нитку.

Як він тут опинився?

Ще три дні тому флегматичний, гладкий і облисілий Книжник (саме так називали його у фракції), суворо попередив усіх на нічній сходці:

— Нікому не розповзатися! Тридцятого голосуємо бюджет, можливо, все затягнеться до ранку.

Довготелесий, зарослий густою чорною шерстю Діджей (прізвисько прилипло намертво) закричав несподіваним фальцетом:

— А хто це вирішує? Що тридцятого? У мене квитки на Всесвітній Форум Західних Донорів Майбутнього!

Ярослав Мамєнька, кумедний товстунець із густою щетиною, скривився:

— Облиш, синок, а що, без тебе цей сет не зіграють?

Усі заржали.

Діджей зашарівся й блиснув окулярами:

— Вас не питають! Жартувати будете в НАБУ, там давно вами цікавляться.

— Нервує підорас, — дрібно захихотів Мамєнька на вухо Ігорю, майже уткнувшись пухкими губами в його пуловер небесно-блакитного кольору. Ігор повів плечем, легко зіскочив зі стільця й пройшовся до вікна.

Депутати мовчали, втупившись в айфони. Писали коханкам, партнерам й у Facebook.

За вікном падав густий важкий сніг.

— Друзі мої, ну, може, досить цією х...нею займатися?! Хочу — не хочу… Сорока-крадійка. Цьому дам — цьому не дам, — мурчав він, не повертаючись до товаришів по зброї. — Отже, тридцятого всі в залі. Картки в Книжника. На контролі в Лідера особисто. Квитки в разі непокори та наявності особливої думки вам поміняє партія!

І він весело заржав, переможно виблискуючи голеним черепом та бойовим розворотом спортивного торса. Йому підтакував «дрібний біс» Мамєньки.

Гладко зачесана блондинка з голубими очима та намистом нарядної вчительки врешті піднесла очі:

— Ігорю Володимировичу, але ж ніхто з нас іще не бачив бюджет, — Густий рум’янець залив обличчя дами.

— Марія, дорогенька, — крикнув він, немов поранений звір, — ось поясніть, навіщо вам «бачити»?! Навіщо вам це бачити?! Ви чудово знаєте, що проголосуєте, незалежно від цієї несуттєвої обставини.

Блондинка спалахнула, як факел, та прикрила щоки руками.

— Але ж ми депутати й повинні мати хоча б якусь відповідальність…

— Повинні — так майте! — загорлав Ігор і кинувся геть.

Пролунав грюкіт дверей, що зачинилися за Мариненком, і депутати з полегшенням засовались на стільцях задами різного калібру.

— Ну що ж, продовжимо, — меланхолійно зітхнув Книжник, тьмяно поблискуючи ранньою лисиною й осмикуючи піджак, розміри на два затісний. — Колега, який раптово нас покинув, у чомусь, безумовно, має рацію. Хто не розібрався в бюджеті, той уже не розбереться. І не треба. Як кажуть, «жила бы страна большая» — і немає інших турбот. Голосування перед Новим роком не уникнути, як і бою неухильного курантів опівночі. І ви проголосуєте, щоб не ходити потім у кабінет до Ясиненка…

Тут він зупинився й широко повів рукою в бік блакитноокого худорлявого шатена з розкішним дівочим рум’янцем, наче той випив склянку козячого молока, закусив окрайцем хліба й щойно примчав засніженими полями на засідання фракції. Шатен дивився понад головами та усміхався тією загадковою усмішкою, котра була для всіх і ні для кого водночас. Він начебто не спростовував, що всі ці неприємні люди рано чи пізно