Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя: Роман

By Ірен Роздобудько

Головна героїня роману є своєрідним провідником у замкнений світ пацієнтів психодиспансеру, а функція її полягає в тому, щоб їх просто вислухати. Оповіді пацієнтів різні. Спочатку здається, що все це хвороблива маячня. Але з часом героїня починає бачити внутрішній стан речей і відтоді усе зовнішнє викликає у неї лише сум або сміх. Згадуючи своє попереднє життя – кар"єру успішної письменниці, гламурні вечірки, розмови ні про що, гонитву за славою і багатством – вона розуміє, що треба негайно тікати на безлюдний острів. Але скільки брати квитків на літак, адже для того, щоб вести за собою армію, достатньо мати лише десять послідовників. Чи дванадцять?

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: Jun 14, 2022
• ISBN: 9789668659522

Book preview

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Я виходжу в iмлистий морозний ранок – немов пiрнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопiлот. I просто намагаюся досить чiтко переставляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одягаю на носа сонцезахиснi окуляри, хоча сонця немає вже тижнiв зо два. Просто менi не хочеться дивитися на свiт. Сподiваюсь, я йому також небайдужа. I тому вiн часом перевертається й виливає на мене весь свiй бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лiзе якась потвора в шубi з дохлих котiв. «Куди прешся, падлюко?» – подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввiчлива i люб'язна. I часом навiть дiтей називаю на «ви»). Далi погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пiк? Сидiла б удома бiля батареї, якщо вона ще грiє...». Потiм усе зло свiту концентрується на молодиковi з iнфантильним виразом обличчя. Цiкаво, скiльки невинних дiвочих життiв вiн зiпсує, перш нiж заляже на диванi в очiкуваннi смаженої курки пiд соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, це трапляється досить часто) я не люблю свiт. I йому на мене наплювати. Вiн знає, що занадто малий. Вiн менi затiсний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем.

I немає мiсця для сорокової симфонiї Моцарта або для «Лакрiмози». У ньому немає мiсця (й часу) для слiз. Власне, я не плачу ось уже кiлька рокiв – мабуть, зо п'ять чи навiть десять. Такий собi робот на автопiлотi... Треба ж було прожити таку кiлькiсть рокiв, аби зрозумiти, що сенсу в життi немає. I твоя удача залежить лише вiд того, чи скинув якийсь янгол пiр'їну, пролiтаючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, кого торкнувся вiн САМ. Але таких небагато. Мабуть, над моїм дитячим лiжком почистив своє кудлате пiр'я хтось iнший, найменший з божої свити горобець.

Iнодi на мене накочується потужна хвиля благочинностi. Тодi я розмiрковую про те, аби зiбрати з вулиць безпритульних собак чи пiти працювати в сиротинець. Пропозицiя (вiд однiєї знайомої) попрацювати у Будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий час.

«У тебе буде свiй кабiнет, – казала знайома. – Робота спокiйна. Викликатимеш до себе пацiєнтiв. Годинку-двi порозмовляєш – i вiльна! Все одно їх вилiкувати неможливо! А одиниця така в лiкарнi є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею i тому одразу погодилася.

I ось їду в маршрутцi, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинностi минув, а трудова книжка вже лежить у сейфi головлiкаря. Треба вiдбути хоча б пару тижнiв.

Я їду. Дивлюсь у вiкно. Намагаюся не помiчати, що на моє плече сперся той самий молодик iз рожевим обличчям гумового пупса. У вухах менi звучить «Лакрiмоза». З нею я пiрнаю у вiчнiсть. I такi слова, як «лайно» або «сука» поволi випаровуються з моєї лексики. Тiтка у котячiй шубi менi майже подобається, старенька мадам викликає жалiсть... Моцарт робить свою справу.

Хтось може подумати, що я – нещасна людина. Адже благополучнi мають лиш один запис у трудовiй книжцi, родину, можливо, дачну дiлянку. А я можу прожити сiм п'ятниць на тиждень. I кiлька життiв на додачу, доки їду в маршрутцi. Тому, думаю я, можливо, нинi знайшла своє мiсце? У Жовтому будинку. В затишному кабiнетi з кушеткою та напiвкруглим столом. Добре, коли б так. Побачимо...

Насправдi я не те що не люблю цей свiт. Я просто волiю його переробити. Пiд себе. Для цього потрiбна неабияка хитрiсть. Адже постiйно доводиться вдавати, що сама пристосовуєшся пiд нього. Щоб не вирiзнятися з-помiж iнших.

Якась дiвчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд позбавлений випадкової цiкавостi. Це я знаю напевно. Глянувши один раз, вона буквально пропiкає мене очима. Лiпше сказати – поїдає. Я навiть вiдчуваю, як моє обличчя тане, наче морозиво пiд сонцем.

– Вибачте, – нарештi нерiшуче шепоче вона. – Це про вас стаття в «Подiумi»?

«Подiум» – це iлюстрований модний журнал.

– Нi, – кажу я. – Ви мене з кимось сплутали.

Дiвчина, сумнiваючись, хитає головою:

– Та нi... Ви були ось у цьому перснi...

Каблучки – моя слабкiсть. I якщо у свiтi повно схожих облич, то поєднання знайомої каблучки зi знайомим обличчям – це вже речовий доказ. Цiна моєї слави – ось такi захопливi погляди юних кобiт, котрi мрiють потрапити до глянсового журналу.

– Нi-нi, – повторюю я i вiдвертаюся до вiкна. Роблю музику в плеєрi голоснiше. Я хочу перегорнути цю сторiнку. Вона занадто блищить...

Власне, я нiчого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, чого досягла – залишилось в минулому життi, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нiчого не пишу, але i зараз чую це прискiпливе запитання: «У який спосiб ви вишукуєте такi сюжети?».

Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям...

От зараз я дивлюся на жiнку в котячiй шубi. I мене поволi починає нудити. Бувають шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке – хвости чи спинки. Здається, що це просто м'яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж нiяк не пов'язана з убивством, зi смертю... Але ким треба бути, щоб придбати саме таку – шкурки, явно здертi зi звичайних дворових нявок – сiрих у тоненьку смужку, зшитi так, що майже видно їхнi розiп'ятi тiльця. Пiд пахвою сiрi смужки уриваються двома бiлими плямками. Нещасна тварина мала «особливi прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи смiтники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще двi такi плями... бiлi... на спинцi...». Ось вони, цi плямки, просто надi мною, пiд високо пiднятою рукою тiтки, що вчепилася у поруччя.

Мене нудить. Сподiваюся, вас також...

I ось ця тiтка в шубi виходить iз маршрутки (вона, звiсно ще їде, тримаючи над моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовнi...), кудись iде (куди – для нас не має значення) i наштовхується на невтiшну хазяйку певної частини свого верхнього вбрання. Тiєї, що пiд пахвою. Вони можуть спочатку мило погомонiти про погоду, про дiтей або чоловiкiв... Поки хазяйка мурки не помiтить розiп'ятий силует iз двома бiлими плямами.

Далi з цiєї ситуацiї можна викручувати все, що заманеться. Комедiю, драму, трилер. Розвивати у рiзних напрямах, роздмухувати сторiнок на чотириста, додаючи туди купу героїв – теж досить рiзних. Вiд слюсаря Васi до олiгарха N.

Справа не в них. Справа в... маленькому гребiнцi, на якому грає мелодiю герой фiльму Кисльовського «Три кольори. Бiлий» – спочатку на пiдлозi паризького метро, потiм – у новому власному офiсi у Варшавi. Тобто, справа у напрямку думки, зрештою – в деталях. Ось у цiй шубi з домашнiх тварин, у бiлих плямках пiд пахвою, через якi може спалахнути справжня шекспiрiвська драма.

Цю iсторiю я нiколи не напишу. Вона виникла випадково i пiшла в небуття. Власне, їх довкола мене – безлiч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої першi опуси в рiзнi журнали. Загалом, це – перегорнутi сторiнки мого життя. Я змiнила iм'я, пiдстриглася й пофарбувалася, колишнi знайомi мене не впiзнають. Лишилися ось такi божевiльнi прихильницi, як це дiвча. Та й тi реагують на мене не тому, що читали, а тому, що моє обличчя ранiше часто з'являлося на телеекранi та сторiнках преси, зокрема – модної, глянсової. Тобто тiєї, яку вони читають, сподiваючись вдало вийти замiж чи професiйно вимальовувати на своєму обличчi риси якоїсь Кайлi Мiноуг. Часом я отримувала вiд них листи. Вони сприймали мої iсторiї цiлком серйозно. Так само, як я сприймала романи своїх улюблених письменникiв.

Та коли я зрозумiла, ЯК усе робиться – менi набридло читати.

Незбагненним для мене лишився тiльки Шекспiр. Технологiю iнших речей я поволi збагнула. I коли це сталося, вирiшила – настав час змiнити вдачу.

Участь у загальнiй профанацiї – не мiй шлях.

– Ось ви яка... – каже головний лiкар i я жахаюся: невже вiн прихильник модних журналiв. – Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зрадiла. Наказала неодмiнно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.

Я мовчки ввiчливо усмiхаюся. Всерединi нудить, пiдсмоктує, як вiд голоду.

– Ну от, – каже головлiкар. – А тепер подивимося ваш кабiнет.

Вiн розповiдає про мої обов'язки, розклад роботи, про лiкарню та персонал.

Для мене головним є те, що я сидiтиму в окремiй кiмнатi й, можливо, полегшуватиму долю якихось нещасних своїм спiлкуванням iз ними.

– Я призначив вам третю i сьому палати, – каже головлiкар. – Люди там тихi, спокiйнi. Єдине, чого їм бракує, – спiлкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас – моє «ноу-хау».

Вiн вдається до розлогих пояснень – чому i як виникла iдея «психоспiкера» (так вiн назвав цю посаду). Але менi й так усе зрозумiло.

– Чудова iдея! – кажу я.

Лiкар i далi натхненно розводиться. Мабуть, йому також не вистачає особистого психоспiкера. Всiм хочеться говорити. I всiм здається, що подiї його життя – найважливiшi. Зрештою, так воно i є...

Лiкар веде мене до кабiнету, який має стати моїм. Вiн затишний, з фiгурними ґратами на вiкнi. У ньому є крiсло, стiл зi стiльцем, невеличка шафа i торшер – для вiдтворення iлюзiї хатнього затишку. Стiни – бiлi. Завитi пластиковими квiтами. Невдовзi познiмаю їх, мiркую я, замiню на кiлька справжнiх вазонiв.

– Ну от, – каже головлiкар. – Розташовуйтесь. Можете одразу почати зi знайомства з вашими пiдопiчними. У вашому розпорядженнi – сестра-хазяйка. Вона принесе все необхiдне. У коридорi сидить чергова – вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть питання – я завжди до ваших послуг.

Вiн прямує до дверей i я розумiю, що мишка потрапила в пастку... – I ще одне... – повертається до мене головлiкар, уже  стоячи за порогом. – Зовсiм забув: усi розмови мають бути записанi на магнiтофон! Це необхiдно для лiкування. Трапляються цiкавi екземпляри...

Вiн зачиняє за собою дверi, до останньої митi спостерiгаючи за мною. Останнiм у щiлинi зникає довгий м'ясистий нiс. Я зберiгаю привiтну посмiшку. Мабуть, я теж цiкавий екземпляр?..

Згодом сестра-хазяйка, – огрядна тiтонька в синьому халатi, – заносить у кiмнату електричний чайник та магнiтофон зi стосиком касет.

Ще за пару хвилин у дверi стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорi».

– Зараз у нас снiданок, – каже вона. – А пiсля дванадцятої я приведу до вас першого. Ось його картка. Поки що ознайомтеся.

Вона не виявляє до мене жодного зацiкавлення. Для неї я – нова спiвробiтниця.

Я вiдчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самiсiнькi вушка.

– Авжеж! – кажу я, сiдаю за стiл i розгортаю картку. Iз розумним виглядом занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє дверi, спостерiгаючи за моїми рухами. Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють дверi палат. Добре, що на моїх немає вiконечка, вирiзаного посерединi.

Я розплутую рiзнокалiбернi лiкарськi почерки. Нiчого не розумiючи у специфiчних термiнах, перегорнувши кiльканадцять сторiнок, вiдкладаю картку. Зрештою, я не лiкар – я «психоспiкер», менi треба просто побалакати.

Близько дванадцятої мене починає пiдсмикувати. Двiчi за пiвгодини я потайки пробираюся до службового туалету (для цього треба просити ключi у «коридорної» – i це дуже неприємно), потiм вставляю касету в магнiтофон, перевiряю, чи все правильно, сiдаю за стiл i дивлюся на дверi. Нарештi у них стукають. Дверi несмiливо прочиняються.

– Можна?

Ось вiн, перший. Я дивлюся на картку й читаю iм'я та прiзвище.

– Будь ласка, смiливiше, – привiтно кажу я, натискаючи пiд столом кнопку запису.

– Сiдайте. Давайте знайомитися.

Я називаю себе й запитально дивлюся в очi людини без вiку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борiдка (вiн менi нагадує Рерiха) i свiтлi, майже прозорi очi. Менi трохи нiяково дивитися на його халат та картатi капцi. Йому пасував би твiдовий пiджак iз краваткою-метеликом...

– Мого iменi iсторiя не зберегла, – промовляє пацiєнт. – Я – технолог. Можете називати мене так.

– Добре. А якого виробництва? – намагаюся з'ясувати я.

Вiн морщиться i пересмикує плечима.

– Мого iменi iсторiя не зберегла, – повторює вiн i продовжує: – Абiотичнi фактори – тi, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повiтря, температуру, вологiсть чи сухiсть, присмаки... Але не в тiм справа. Вона в альбедо, тобто бiлизнІ, тобто в здатностi поверхнi вiдбивати струмiнь випромiнювання. Зокрема у вiдображеннi планетами струменю свiтла, що падає на їхню поверхню... Власне, я не марнославний. Рiч не в тiм.

Я тупо дивлюся на його борiдку. Очi пацiєнта випромiнюють незбагненну мудрiсть. У магнiтофонi марно прокручується плiвка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як перервати цей потiк:

– Iсторiя не зберегла мого iменi не тiльки тому, що я свiдомо вiдiйшов у тiнь. Усе набагато простiше: було б дивно вписувати себе у свою iсторiю – в рамки, побудованi власноруч для iнших. У сукупностi еволюцiйних процесiв у популяцiї виникають новi види. Мiкроеволюцiя призводить до мутацiй, часом до мутуалiзму – такої форми мiжвидових стосункiв, коли взаємодiя двох видiв вигiдна кожному з них...

– Це дуже, дуже цiкаво, – кажу я, розумiючи, що тут – безнадiйний випадок, назву якого може пояснити тiльки головлiкар.

Я вже не намагаюся зрозумiти. Моя справа – вислухати. Принаймнi вдавати, що слухаю... Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається бiлий трикутник борiдки. Цiкаво, хто так охайно пiдстригає її щоранку? Невже – сам? Мабуть нi, адже пацiєнтам заборонено мати ножицi... Поступово ловлю себе на тому, що менi неважливо, про що вiн говорить. Головне – iнтонацiя. А вона – заколисує. Я навiть здригаюся, коли вiн перестає говорити:

– Я зробив усе, що мiг. I я вмиваю руки...

Вiн додає ще кiлька фраз i зчiплює пальцi в замок. Зараз вiн скидається на цiлком нормального. Такий собi чоловiк, захоплений невiдомою менi наукою.

Власне, можливо в його монолозi є якийсь сенс?

– Гаразд, я вам дуже вдячна, – чемно кажу я, вимикаючи магнiтофон. – Але наступного разу менi б хотiлося, щоби ви вiдповiли на кiлька моїх запитань. Домовилися?

Вiн слухняно киває головою. У його поглядi на мить спалахує щось на кшталт iронiї. Ясна рiч: йому немає про що говорити з таким невiгласом, як я.

Викликаю коридорну. Вона виводить пацiєнта. Вiн покiрно йде, озираючись на мене.

– До зустрiчi, – кажу я.

Поглянувши на годинник, розумiю, що на наступного «клiєнта» у мене не вистачить анi часу, анi сил. Враховуючи те, що додому менi добиратися не менш, нiж пiвтори години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього хотiла? – промовляю про себе. – Ти це отримала. Тихе мiсце, необтяжливу, хоч i мало оплачувану роботу i безлiч спiлкування з можливiстю вiдмовчуватись». Я кидаю в сумку касету. Не знаю, навiщо, але кидаю. Можливо, цей жест – механiчний?

– Ну як вам? – запитує чергова медсестра i в її усмiшцi проступає знущальний вираз.

Уявляю, що вона думає про мене.

– Цiкаво, – кажу я.

– Завтра буде ще цiкавiше, – безбарвним голосом промовляє жiнка.

Я хочу уникнути спiлкування i швидко виходжу на сходи. Здається вихiд має бути десь лiворуч. Я йду вниз, повз бiлi стiни царства тiней, проходжу крiзь склянi дверi вахти й потрапляю на подвiр'я. Щоб дiстатися зупинки, треба перейти фруктовий сад, потiм – будинок ще однiєї варти. На вулицi холодно, тому нiхто не гуляє. Озираючись на будинок, бачу у вiкнi третього поверху розмитий силует. Чомусь менi здається, що це вiн – той, хто назвав себе «технологом». Вiд погляду згори в мене протягом усього шляху до зупинки свербить потилиця...

У маршрутцi я заснула i ледь не проїхала повз будинок, у якому два мiсяцi тому винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового мiсця. Пiдступна думка про джакузi та склянку коктейлю «Малiбу» майнула в головi й мене одразу знудило. Цю думку я пояснила тим, що занадто втомилася сьогоднi. Ще б пак! Шiсть годин поспiль монологу за межею здорового глузду!

Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собi бутерброд iз ковбасою та гiрчицею й пiрнула в лiжко. Я люблю їсти в лiжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це здається менi затишним. На тумбочцi поряд з моїм диваном – купа цукерок i порожнiх обгорток, трохи зiв'ялi апельсини, кiлька склянок з-пiд молока та соку. Коли б моя воля, я взагалi не пiднiмалася б з дивана. Десь я читала про таку людину, котра потрапила до Книги рекордiв Гiннеса: двадцять рокiв у лiжку. Зауважу, чоловiк був цiлком здоровий.

Телевiзора у мене немає, тому засинати досить важко. Я вставила у магнiтофон сьогоднiшню касету. Можливо, голос знову заколисає мене?

Зручно вмостилася на подушках. Якщо засну – магнiтофон вимкнеться автоматично.

...Почула знайомий спокiйний голос, навiть уявила тихi свiтлi очi й трикутну борiдку. Але не заснула. Щось у тiй нiсенiтницi привернуло мою увагу. Я не могла сформулювати, що саме змусило мене прислухатися. Монолог скидався на... На строкату ковдру, зшиту з окремих клаптiв. Усi вони були рiзного розмiру, рiзноманiтнi за вiзерунком. Що поєднує таку ковдру, мiркувала я, дослухаючись до голосу. Основа! Рiзнобарвнi клаптi зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчинi цю основу зовсiм непомiтно – тiльки картатий вiзерунок. Я зiскочила з лiжка. Сну як не було!

Взявши папiр i ручку, почала записувати незв'язний монолог.

Вiд моменту