Про перетворення тіла на слово: літературна критика

By Ігор Котик and Олександр Фразе-Фразенко

Збірка літературно-критичних текстів, в якій розглянуто книжкові новинки останніх років. Почавши з дещо іронічного тексту «Про перетворення тіла на слово», автор блукає між різних муз, аж поки одна з них вкаже йому на потребу чину. Почавши від поезії, автор переходить до прози, а далі до есеїстики та публіцистики. Кількість критичних текстів про твори українських літераторів значно переважає над статтями про перекладні видання, хоча назва книжки випливає з вірша польського поета Богдана Задури, чиї рефлексії про сутність поезії висвітлено у першому есеї.
Для тих, кого цікавить сучасна українська література. А можливо, що й для тих, кого вона не цікавить

• Language: Українська мова
• Publisher: BookRe Publishing
• Release date: Mar 2, 2018
• ISBN: 9786177595112

Book preview

2017

Про перетворення тіла на слово¹

Інтерпретація поглядів Богдана Задури на те, чим є поезія

За останні сто – сто п’ятдесят років поезія зазнала величезних змін. Різниця між поезією, якою вона була до Рембо, і поезією, якою вона є тепер, настільки велика, що було б, може, й не зайве вигадати якийсь інший термін на позначення тої другої. Щоб акцентувати увагу на тих змінах, яких зазнало поняття поезії, міланський журнал «Poesia» наприкінці вісімдесятих років ХХ століття упродовж майже півтора року мав таку цікаву композиційну рамку: кожне число відкривалося рубрикою «Чим є поезія?», а завершувалося рубрикою «Чим була поезія?». "Єдиної поезії немає, а існують і існуватимуть різні поняття поезії, які змінюються не тільки залежно від епохи чи країни, а й залежно від того чи іншого тексту", – пише Цвєтан Тодоров, проаналізувавши образні моделі двох позірно близьких між собою авторів – Шарля Бодлера й Артюра Рембо.

Тектонічні зсуви в українській поезії настали порівняно з західною поезією нещодавно. В силу суспільно-політичних обставин, говорити про які тут не вважаю за необхідне, вплив таких новаторів, як Михайль Семенко чи Юрій Тарнавський, на загальний розвиток вітчизняної поезії був мінімальним, тож масштабні зміни припадають, як виглядає, допіру на останні десятиліття. Йдеться про зміни в плані поетичної мови, структури, про зміну образу автора, про зміну (а то й зникнення) функції поезії. Поезія стала менш правильною, різноманітнішою, а значить позбулася деякої штучності й обмеженості, здобулася на трохи більшу свободу. Цей наплив свободи загалом варто вітати, хоча він викликає і застереження. Якщо в радянську епоху нерідко поезією називали римовану публіцистику, то в наш час за поезію можна видавати все, що формально подібне до верлібру (а до верлібру формально подібним може бути будь-який текст чи навіть буквосполучення). Оскільки – про це можна прочитати й у літературознавчих словниках – однією з головних ознак поезії є недомовлення, то будь-який текст, з якого можна витягнути певну двозначність, потенційно є поетичним. Існують тексти, які доволі комфортно читати, але якщо замислитися над їхніми поетичними достоїнствами, то можна прийти до висновку, що таких достоїнств вони не мають.

Але – що значить поетичні достоїнства? Що значить поетичне?

В українському літературному просторі не помітно дискусій на предмет того, що таке поетичне. У нас нема журналу, який би спеціалізувався на поезії, а ті, що є, в теоретичні дебрі читача не штовхають. Є, звичайно, різні погляди, та вони існують відокремлено й озвучуються нечасто. Дехто з поетів інколи прописує власне творче кредо в самих віршах, але такі випадки спорадичні й не завжди вичерпно витлумачують авторське розуміння поетичного. Про рідне літературознавство краще мені промовчати – здається, воно відстає від поезії років так на п’ятдесят: допіру добралися до осмислення того, що таке Нью-Йоркська група і Київська школа. Літературознавчий словник-довідник» визначає поезію як "мистецтво слова, виповнене енергією «аристократизму духу», або, як пише Ліна Костенко:

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі" ²

.

Визначальна характеристика аристократизм духу подана в лапках і без коментаря. Одне невідоме пояснюється через друге, ще більш затемнене.

У польській поезії, хоч я з нею знайомий досить поверхово, ситуація інакша. Осмислення того, що таке сучасна поезія, в наших західних сусідів йде значно активніше. Причому це стосується як дискурсу самих поетів, так і дискурсу літературознавців – щороку з’являються нові книжки, об’єктом аналізу яких є сучасна поезія. Одним із тих, кому питання сутності поезії не дає спокою, – знайомий українським читачам польський поет, прозаїк, есеїст, перекладач, редактор часопису «Tworczość» Богдан Задура. В якомусь із видань, упорядкованих представником українського літературознавчого корпусу, значиться, ніби цей автор здобув найбільше визнання саме завдяки перекладам з української; але це більш ніж натяжка. Задура перекладав багатьох українських поетів, від Павличка до наймолодших, антологія його перекладів сучасної української поезії «Wiersze zawsze są wolne» уже двічі перевидавалася, він досить часто як для закордонного літератора буває в Україні, але на батьківщині його знають найперше як поета.

Богдан Задура унікальний тим, що як поет він почався з неокласицизму (було то ще в далеких 60-х), проте з часом його письмо ставало дедалі розкутішим та багатограннішим, і тепер його вважають патріархом сучасної польської поезії, або, як хтось пожартував, наймолодшим польським поетом. Не дивно, що його вибрані вірші українською мовою перекладали такі різні перекладачі трьох поколінь, як Дмитро Павличко, Микола Рябчук та Андрій Бондар; перша книжка Задури, видана в Україні, – «Поет розмовляє з народом» (Фоліо, 2007) – з їхніх перекладів і складається, хоча українською його перекладали не тільки вони.

Саме на основі Задуриних текстів я хотів би поміркувати, що таке поезія і, зокрема, що таке поезія сучасна. Не обмежуючись перекладами віршів, що ввійшли до книжки «Поет розмовляє з народом», а залучивши також доступні мені есеїстичні тексти Задури, його поезії в оригіналі, інтерв’ю з ним і літературно-критичні публікації про його творчість.

Є в Задури такий есей «Дай йому там, де його нема, або Чужоземні мови поезії» (перша частина заголовка цього тексту дала назву збірці есеїв, виданій 1996 року; у 2007 році цю збірку разом з двома іншими есеїстичними книжками – «Радість читання» і «Між віршами» – передруковано в першому томі його «шкіців, рецензій, фейлетонів»). Роз’яснюючи назву цього есею, Задура спершу висловлює припущення, що у такому малозрозумілому реченні слово поезія може на перший погляд видатися найбільш однозначним і зрозумілим. Коли ж, говорить він далі, зіставити погляди трьох польських класиків (Ципріяна Норвіда, Едварда Стахури й Тадеуша Ружевича) на сутність поезії, то відразу побачимо, яка між ними велика різниця: один твердив, що поетами бувають, інший запевняв, що все є поезією, а третій узагалі вважав, що поезія вмерла. Таким чином Задура доходить висновку, який повторюватиме ще не раз: поезія є чимось значно менше зрозумілим, аніж інші слова у назві – дай, йому, там і т.д. Наприкінці есею Задура пише: Кожна поезія – це свого роду чужоземна мова <…> Якщо ми сміємося з Мольєрового пана Журдена, бо він, бачте, не знав, що говорить прозою, то чи не годилося б нам так само сміятися з себе самих, коли здається нам, що поезія написана нашою рідною мовою ³.

Задура говорить про поезію як про мову, що балансує на межі порозуміння з пів слова й неможливості бути зрозумілою, на межі простоти і недосяжности, про поезію як виклик. Те перше речення назви есею, перш ніж Задура його записав, він почув під час гри свого сина в настільний теніс. В контексті фраза означала приблизно таке: ану, подай м’ячик туди, де суперник його не чекає, постав свого суперника в скрутне становище, застань його зненацька. Поезія, признається Задура, для нього самого якраз і є таким викликом – йому цікаві насамперед ті твори, які здатні здивувати, спантеличити. Напевно, таке ставлення до поезії не дає йому забронзовіти, штовхає на естетичні ризики, підтримує його інтерес до поезії впродовж уже майже пів століття. А оскільки творчість молодих часто є свіжішою, незвичнішою, непередбачуванішою, ніж творчість тих, хто вже має набиту руку, то й не дивно, що Задура багато уваги присвячує молодим авторам (зокрема, 2005 року в його перекладах вийшли польською мовою книжки Сергія Жадана та Андрія Бондаря, а 2009-го – збірка Остапа Сливинського; перекладає він і молодших авторів – Стронговського, Любку, Белея; не цурається перекладати навіть таку малопомітну поетичну мізерію, яку колись вряди-годи пописував автор цих рядків).

Така концепція поетичного видається мені сучаснішою, демократичнішою, аніж та, що утверджена в літературознавчих лексиконах. Рядки Ліни Костенко, зацитовані вище, звучать хоча й досить привабливо, та занадто врочисто (а в цієї авторки є ще й: поезія – це свято, як любов. / О, то не є розмовка побутова!), щоб бути незамінним орієнтиром для тих, хто шукає нових поетичних шляхів. Сучасна поезія, якщо вона не твориться методом наслідування, не може бути лише врочистою, піднесеною (саме цими рисами поезія часом нас і спокушає), розвиток неминуче викликає потребу в розширенні її стильового діапазону. Сучасна поезія нерідко живе там, де зачіпає непоетичне – непоетичні теми, непоетичні форми вислову. І творчість Богдана Задури є небаченим на українській літературній мапі прикладом того, як не треба себе обмежувати рамками стилістичними, тематичними, етичними і т.п. Поема з класичним римуванням, сонети, поезії в прозі, одновірші, перелік запитань, розлогі наративні верлібри – все це у його творчості поєднується між собою, як праця за редакторським столом, батьківські чи синівські обов’язки і статева активність. Чи не найважливішим художнім засобом у текстах Задури є іронія (зокрема, і самоіронія).

Я думав, що людська трагічна істота

Буває то гарна, а то – мов гидота.

Тепер, як Пилат, я питаюся, власне:

Що значить потворне, а що значить прекрасне?

То гра світлотіні – сказати належить,

Що все від освітлення в світі залежить.

Тепер в моїй думці щось нове розквітло:

В поезії теж найважливіше світло.

Ти? Я? Другорядне. Так само і з нами:

Найважливіше те, що стоїть поміж нами. ⁴

У першій строфі вірша автор дистанціюється від свого поетичного минулого, в якому, на його актуальний погляд, мало місце спрощене трактування людини, що його можна назвати прямолінійно етичним. У другій строфі висловлює свою недовіру до усталених естетичних категорій, в третій строфі пропонує їх примирити, суб’єктивізувати, а в четвертій, коли говорить про світло, то може здатися, що вишуканий естетизм все-таки домінує, але з останньої строфи випливає, що під тим вишуканим естетизмом може ховатися еротизм. Втім, то вже на розсуд читача – можливо, хтось цього завуальованого інстинкту і не побачить.

Українські читачі звикли до того, що поезія має бути твердженням, напучуванням, ліричним висловлюванням. Нічого з цього Задура не пропонує, натомість він пропонує читачеві інтелектуальну гру. Звичайно, у нього багате асоціативне мислення і, як вже зазначалося, надзвичайна чутливість до мови, водночас його поезія має міцне раціональне осердя – філософ за освітою, як-не-як. Читач, котрий не хоче чутися спантеличеним від тексту, а хоче, навпаки, щоб текст додавав йому певности, не витримає з тим Задурою, візьме собі прямолінійніші (наївніші) вірші.

Якщо в попередньому творі обіграно категоризацію поезії як світла, то в наступному (хронологічно він раніший: попередній зі збірки «Пагорб крота» (2004 р.), а цей – з «Кашель у липні» (2000 р.)) автор експлуатує визначення поезії як усвідомленої правди:

Літа шістдесяті Їхній початок

Любить Еліота має 17 років

Поезія – то усвідомлена правда

бо в початках ніколи

не знаємо закінчень

Літа дев’яності Їхній кінець

Від Еліота його нудить

Поезія – то усвідомлена правда

у початках завжди

знаємо закінчення⁵

Як бачимо, афористична теза Поезія – то усвідомлена правда звучить у вірші рефреном, а все, що перед нею і після неї, перебуває в антитетичному зв’язку між строфами: 60-ті / 90-ті; початок / кінець; любить / нудить; ніколи/ завжди; не знаємо / знаємо. Постає запитання: як може одне і те саме твердження так гонорово почуватися у взаємосуперечливих контекстах? Задура провокує читача задуматися над тим, що означає та двічі повторена патетична фраза (та й чи взагалі вона щось означає…). Автор раз по раз вселяє читачеві недовіру до певних гасел, мовних кліше, спонукує застановитися, перечитати ще раз, подумати, чи гарні фрази на кшталт рефрену з цього вірша мають сенс, чи вони служать для прикриття інтелектуальної порожнечі. Поезія пишеться не лише для того, щоб творити новий сенс, але й щоб показувати безсенс того, що видається за відкриття. Питання, чи є це поетична тема, чи, може, не варто засмічувати мистецтво, покликане виражати аристократизм духу, якимись бздурами, для Задури не стоїть. В одному з численних інтерв’ю він говорить: Задля якогось шаленого літературного проєкту все заслуговує на те, щоб бути зафіксованим, хоча тут-таки здає собі справу, що не варто описувати все підряд, щоб не повторюватися: Проблема полягає в тому, скільки разів варто одне й те саме запам’ятовувати . ⁶

Як я вже згадував, за освітою Задура – філософ. Філософія, як відомо, промовляє узагальненнями. Конкретні, одиничні факти її цікавлять лише як матеріал для узагальнень. В одному з віршів Задури кожна строфа завершується рядком, що його можна перекласти Які чудові загальні речення ⁷ (перекладу цього вірша у книжці «Поет розмовляє з народом» немає). В інтерв’ю поет каже з цього приводу таке: Поезія, що тримається на самих узагальненнях, – то щось нестерпне⁸ , а в есеї «Зіпсовані приємності» (частина якого, до речі, присвячена виданням віршів Д. Павличка польською мовою) розповідає, як під час одного свого творчого вечора був вимушений відповідати на запитання настільки загальними реченнями, що за хвилю по тому, як ті речення виходили йому з уст, вже не знав, що наговорив. (Після вечора, до речі, та пані, котра поставила була запитання, дякувала за відповідь.)⁹

У Задури є вірші, що складаються з загальних речень, і є такі, що переобтяжені мало не репортерською конкретикою. У першій збірці «У краєвиді із амфор» (1968 р.) переважає філософічна узагальненість, у збірках дев’яностих – початку двотисячних більше конкретики. Одним з найрадикальніших творів, побудованих на конкретиці, можна вважати вірш «Шематизм»¹⁰ , дев’яносто відсотків якого становить перелік імен черниць за абеткою. Дві з половиною сторінки тексту без жодних ознак поетичного мовлення – це майже постановка телефонного довідника на сцені. Де-не-де перелік розбавлено репліками на кшталт Зараз вип’ю чаю з бісквітом або Зараз з’їм сливку в шоколаді зроблену / кооперативом «Солідарність», що є поодинокими маркерами авторської присутности. І так сумлінно перерахувавши всіх від «A» до «W» (в польській абетці ця літера на одній з передостанніх позицій), на імені Воскресенка автор раптом зривається: коли воскреснемо / тоді побалакаємо / як поет з черницями¹¹ . Здавалося б, ну що можна висмоктати із цього монотонного, поетично безпорадного переліку, і раптом одне слово, одне ім’я у ньому стає вибухово сенсовним. Випадковість, зізнавався якось поет, відіграє надзвичайно велику роль у його житті, і це позначилося на його образному мисленні, на його поетичній манері. Між іншим, мистецтво модернізму і постмодернізму загалом досить часто виражає випадкове, розриви у логічних зв’язках. Ролан Барт у «Нульовому ступені письма» писав, що в сучасній поезії (було це, правда, ще в 1953 р.) кожне слово – несподіванка, ящик Пандори <…>. Зяючі темрявою провали чергуються в ній зі спалахами світла, недомовлене сусідує з перенасиченими змістом знаками; в такій поезії відсутня стійка, передбачувана цілеспрямованість¹² .

Читач може сумніватися, чи виправдані такі експерименти, як запропонований у вірші «Шематизм», в плані відповідности лексичної маси й поетичної іскри, що спалахує допіру аж на третій сторінці твору, але, очевидно, для поета-реформатора такого калібру, як Задура, подібні прийоми виглядають переконливіше, ніж тисячократно вживані милосердні прикметники, що ввійшли в плоть і кров поетичної традиції і чиє коріння в пітьмі ¹³.

Як і Ліна Костенко, Задура, схоже, теж вважає, що поезія – це неповторність, але польський класик, на відміну від української авторки, твердить, що якщо якесь висловлювання відразу видається правдивим, то воно є банальним ¹⁴. Задура воліє ризикувати, експериментувати, аніж повсякчас дотримуватися правил доброго тону, йому однаково пасує бути мудрецем і блазнем, і ніщо людське йому не чуже. Можливо, він не завжди пише поезію (маю на увазі тексти, що входять до збірок), але він є тим двигуном, який розширює межі поетичного. І якщо наведений вище висновок Цвєтана Тодорова не позбавлений сенсу, то можна сказати так, що те, що сьогодні поезією не вважається, завтра цілком може бути прийнято нею вважати. Якщо доречно тут підпиратися біблійними істинами, то можна сказати, що ті, хто вчора були останніми, завтра можуть стати першими. Важливо покладатися не на конвенції, а йти своїм шляхом. Поезія – це не політика, в якій, каже Задура, нема чого робити тому, хто не хоче повторювати загальновідомого; в поезії якраз навпаки – ті, хто тримаються канонів і прагнуть бути зрозумілими, ті не вносять нічого нового до її розвитку, найцінніше у ній є те, чого ще не було сказано.

На початку вірша «Де поезія?», що ввійшов до збірки «Тиша», мовиться: Поезія там / де ніхто її не шукає / <…>. Для декого того означення було б достатньо. Але не для Задури: признавшись, що сам якось вигукнув наведені слова, бо, мовляв, був упевнений або хотів сам себе / переконати ¹⁵, автор наводить у творі деякі фрази з мовлення телевізійних дикторів та з послання Папи, котрі здаються йому не цілком вдалими, а відтак дають підстави зробити наприкінці вірша не позбавлений іронії висновок про те, що поезія є всюди¹⁶ . Перша теза твору і цей висновок можуть видаватися взаємовиключними. Засновок і основна частина твору навіюють думку, що поезія – це щось локальне, приховане; висновок це перекреслює. Але той висновок є локальним, він ґрунтується на кількох спостереженнях і має іронічне забарвлення, тому закономірно, що у назві твору стоїть знак запитання – «Де поезія?».

До речі, Богдан Задура направду любить ті запитальні фрази. Кілька віршів із його збірки «Кашель у липні» (2000) складаються суто із запитань. Якщо недомовленість є властивістю поезії, а запитальні форми як такі дають читачеві більше рецептивного простору, ніж ствердні, то чому вірші не можуть складатися з самих запитань? Наприклад, отаких: «І не введи нас у спокусу». Чи ці слова насправді / спрямовані до потрібного Адресата? <…> // «Довірмо її душу Господу в тихій молитві». Чи таким / чином влаштована система заступництва не загрожує / всезагальною корупцією?¹⁷ . Хоча річ не так у тому, як це сформульовано, штука в тім, що поет здатен захопити чи принаймні заінтригувати читача, втягнути його у розмову (вірш є не чим іншим, як розмовою – твердив один наближений до літератури філософ), хай і полемічну. Читач не завше готовий до цієї розмови, особливо український читач, призвичаєний до іншого формату – поезії-твердження, поезії-лірики, поезії-відповіди.

Упродовж своєї творчості Задура то там, то там принагідно наділяє поетичне ремесло (ремесло? – про ремесло Задура не каже ні слова) доволі сумнівними характеристиками. Ось одна з них:

Богові, безперечно, вдалося одне діло:

він вимовив Слово, і Слово обернулося в тіло.

Нещасний поет працює тяжко і нервово,

він прагне нездале тіло перетворити в Слово. ¹⁸

В інших поезіях йдеться про те, що вірш спокушає, що вірш – це про те чого нема на світі, що вірш обмежений: Вірш терпеливий так / Та вірш не є осел Хоч як його не бий / він понести всього не зможе ¹⁹. Творення вірша порівнюється з недочуванням: Недочування уможливлює несподіване поєднання слів. Можливо, в цьому полягає покликання поезії ²⁰, а ціна вірша міряється тим, скільки разів можна сходити до платного туалету на кошти, отримані від написання віршового рядка²¹. В одному з есеїв поет висуває гіпотезу, що, можливо, вірші пишуться для того, аби зваблювати: може, панянок, може, читачів взагалі (автор не мусить це усвідомлювати), а може – наважується на припущення Задура, – поетами рухає підсвідоме прагнення схилити на свій бік самого Бога²².

Задура не любить поезії надто поважної. Хто сказав, що поезія мусить бути страшенно поважна і тільки така? ²³, – запитує він у Станіслава Береся – філософа, що брав у нього інтерв’ю. В післямові до українського вибраного поета Андрій Бондар пише, що хоча ранні Задурині вірші скидалися на шедеври поетичного мастодонта, однак пізні тексти поета можна кваліфікувати як молодече хуліганство. Десь я натрапляв на фразу когось із польських критиків, в якій було сказано, що Задурі можна все. Йому можна все, бо йому вдається як серйозна, метафізична поезія, так і мовні ігри, до яких він має слабкість. Критик Кароль Малішевський зазначає, що в пізніх поезіях Задури вразливість до звучання, до барв слова, багатства потенційних семантичних відтінків, до фальші чи несподіваної правди фразеологічних зворотів направду дивує²⁴. Це маніякальне, обсесійне приглядання до мови ²⁵ у теперішніх творах поета, на думку Малішевського, стало можливим завдяки звільненню колишнього неокласика (колись був неокласиком, а тепер, кажете, став уже класиком, – жартує Задура в інтерв’ю²⁶) від обов’язку дотримуватися традиційного віршування. Відмовившись від силабо-тонічного метронома, поет отримав більші мовні можливості, вийшов на новий рівень мовної свободи. Хоча час від часу Задура повертається до римованих строф, коли вважає за потрібне. В інтерв’ю він каже, що є речі, які можна висловити тільки через римований вірш, і навпаки: є речі, яких через римований вірш висловити напевно неможливо. Є також такі речі, яких неможливо висловити не ламаючи синтаксису²⁷.

Може виникнути запитання: попри певний еклектизм творчості Задури, якими є пріоритети цього поета в плані структури вірша? В інтерв’ю, яке провів Анджей Сосновський, Задура говорить: Ідеальним був би вірш, який складався б із двох слів. А ще краще – з одного слова і заголовка, який би перебував у незвичайній взаємодії з тим єдиним словом вірша. Це мав би бути вибух²⁸. У книжці «Поет розмовляє з народом» чистих зразків таких ідеальних поезій я не знайшов, але є кілька, що до них наближаються. Ось вірш під назвою «Адопційні проблеми»:

ВСИНОВИТИ

дочку?²⁹

А ось інший, «Право на життя»:

та обов’язок смерті³⁰

Оскільки такої ідеальної форми Богдан Задура ще не освоїв, а якщо колись освоїть, то, ймовірно, знайде до того часу іншу – так би мовити, ще ідеальнішу форму, – то й пошук нових поетичних можливостей триває.

---

1 Стаття вперше опублікована на сайті www.bukvoid.com.ua в листопаді 2011 р.

2 Літературознавчий словник-довідник [авт.-уклад. Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів, В. І. Теремко та ін.]. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – С. 555.

3 Zadura B. Szkice, recenzje, felietony. – T.1. – Wrocław: Biuro Literackie, 2007. – S. 194

4 Задура Б. Поет розмовляє з народом: Пер. з польс. / Передм. Д. Павличка; післям. А. Бондаря. – Харків: Фоліо, 2007. – С. 78.

5 Задура Б. Поет розмовляє з народом. – С. 56.

6 Bohdan Zadura. Barbarzyńca w parku // http://biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_3559.

Це інтерв’ю, що його провів Ярослав Боровець, а також інші, на які покликаюся далі, передруковано у книжці «Klasyk na luzie», що з’явилася у вересні 2011 р., але оскільки я її не маю, то покликаюся на інтернет-ресурси.

7 Zadura B. Wiersze zebrane. – T. 1. – Wrocław: Biuro Literackie, 2005. – S. 211-212.

8 Bohdan Zadura. Barbarzyńca w parku.

9 Zadura B. Szkice, recenzje, felietony. – S. 520.

10 У перекладі Андрія Бондара вірш фігурує під назвою «Схематизм», але очевидно, що адекватнішим тут є варіант, запропонований згодом Андрієм Любкою у книжці вибраних віршів Задури «Нічне життя» (2012), – «Шематизм».

11 Задура Б. Поет розмовляє з народом. – С. 105; Задура Б. Нічне життя / Пер. А. Любки. – Львів: Піраміда, 2012. – С. 38.

12 Барт Р. Нулевая степень письма // Семиотика: сб. ст. [переводы / сост., вступ. ст. и общ. ред. Ю. Степанова]. – Москва: Радуга, 1983. – С. 331

13 Задура Б. Поет розмовляє з народом. – С. 90.

14 Bohdan Zadura. Prawdę mόwiąc. Rozmawia Andrzej Sosnowski //http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0812

15 Розгалужені версії мотивації – це, між іншим, типовий хід у віршах польського поета; хоча загалом то рідковживана у поетичних текстах фігура

16 Задура Б. Поет розмовляє з народом. – С. 117.

17 Задура Б. Поет розмовляє з народом. – С. 122-123

18 Там само. – C. 74. Цей вірш має цікаве продовження, але про нього тут говорити не будемо.

19 Там само. – С. 13, 24, 26.

20 Там само. – С. 114. Як варіанти недочування в метафоричному сенсі – в сенсі мовної глухоти – можна трактувати ті ситуації, що описані у згадуваному вірші «Де поезія?».

21 Там само. – С. 93.

22 Zadura B. Przepraszam, czy tu się ściemnia? // Zadura B. Szkice, recenzje, felietony. – S. 515.

23 Klasyk na luzie. Z Bohdanem Zadurą rozmawia Stanisław Bereś //http://www.biuroliterackie.pl/przystan/czytaj.php?site=100&co=txt_0864

24 Maliszewski K. Nowa poezja polska. 1989-1999. – Wrocław: Oficyna Wydawnicza ATUT; Wrocławskie Wydawnictwo Oświatowe, 2005. – S. 49.

25 Ibid

26 Klasyk na luzie

27 Ibid

28 Bohdan Zadura. Prawdę mόwiąc. Rozmawia Andrzej Sosnowski

29 Задура Б. Поет розмовляє з народом. – С. 129.

30 Там само. – С. 166. Теоретично цілком можливо, що в якісь мові цей вірш дійсно складався б із двох слів.

Ровери та деталі³¹

Огляд поетичних збірок Василя Слапчука

Василь Слапчук належить до авторів, котрі шукають себе у різних жанрах і формах. Він пише вірші і прозу для дітей, дорослу поезію і прозу, літературно-критичні статті, навіть академічного літературознавства не цурається. Серед його дорослої поезії є чимало творів, не переускладнених образами, написаних традиційними віршовими розмірами. Про них можна було б сказати, що вони доступні широким масам читачів, але я цього не скажу, бо така категорія поціновувачів красного письменства мені видається радше міфологічною. В одному з інтерв’ю, де йшлося про прозу, письменник говорить, що частина його творів є до певної міри випадковими, необов’язковими. "Якимсь парадоксальним чином я відкладаю теми, які вважаю для себе головними, і пишу щось, що можна тлумачити (за мультиком) «зарядкою для хвоста». Може, тому, що у мене нема амбіцій написати якусь епохальну річ, і я не ставив перед собою подібного завдання. Радше навпаки, мені кортить написати щось, що російською мовою можна назвати «безделушка»³². Так само і в поезії: поряд із бєздєлушками Слапчук пише тексти значно складніші. Складніші не формою, декораціями, а психологізмом, образністю, глибиною думки. Як правило, такі твори позбавлені необов’язкової силабо-тоніки – це або верлібри, або поезії в прозі. Хоча, звичайно, не можна сказати, що усі його верлібри та поезії в прозі досконаліші, ніж його силабо-тоніка.

Станом на 2011 рік Василь Слапчук є автором понад десяти поетичних книжок, зокрема: «Як довго ця війна тривала» (1991), «Німа зозуля» (1996), «Мовчання адресоване мені» (1996), «Трикнижжя Явіна» (1996), «Укол годинниковою стрілкою» (1998), «Крапка зсередини» (2000), «Навпроти течії трави» (2001), «Сучок на костурі подорожнього» (2002), «Солом’яна стріха вітчизни» (2004), «Дванадцять ню» (2005), «Новенький ровер старого пенсне» (2007). Жанрове визначення збірки «Навпроти течії трави», якщо спиратися на технічну сторінку видання, неоднозначне: поезії, проза.

Говорячи про творчість Слапчука, неможливо обминути її біографічну передумову, зокрема участь у війні в Афганістані, важке поранення… Можливо, якби життя склалося інакше і перші роки дорослого життя були не такими травматичними, то письменника з прізвищем Слапчук у нашій літературі не було б. Але це – припущення, а реальність є такою, якою є, і вона значною мірою випадковостями і визначається, а ті далеко не завжди бувають приємними. Отже, сталося так, що життя людини розділилося на період до-війни (дитинство і підлітковий вік) і період війни та її наслідків (не називаю цього періоду післявоєнним, бо в текстах поет говорить, що ця війна для нього ніколи не закінчиться). Війна, фактично, позбавила його повноцінного життя дорослої людини – необхідності дотримуватися режиму праці, можливості вільно переміщатися в просторі, бути господарем свого буття. Виявилося, що з досягненням повноліття здорова людина не тільки не отримує тих можливостей, яких очікувалося, а й втрачає те, що мала – вона опиняється в камері болю фізичного і душевного. З цієї камери по-іншому дивишся на світ і на себе.

Ймовірно, що солдат, морально накачаний совєтською агітацією, ідучи на війну, бачив себе у ролі борця за справедливість, героя-визволителя, вірив у власну силу і правоту. Солдатська форма – це була своєрідна гамівна сорочка, що не давала змоги її носієві діяти згідно з власним розумом.

Я одягнув мундир –

найдосконалішу

із гамівних сорочок –

і подивився в дзеркало.

Мине чимало літ,

поки побачу

в нім

себе. ³³

Це другий вірш у збірці «Навпроти течії трави». Цікавіший, ніж вступний, він схематично накреслює проблему самоідентифікації – одну з головних у Слапчуковій творчості. Вирішення її тут дещо парадоксальне: щоб зідентифікувати себе, потрібна часова відстань. У вірші не сказано, яким саме ліричний суб’єкт бачить себе в тому мундирі у момент написання вірша, але схоже на те, що не визволителем чи героєм, а, скажімо, окупантом, убивцею, істотою безвольною, безпорадною. Становище радянського воїна-афганця не сприяло осмисленню своєї діяльності, такий воїн був сліпим виконавцем далеко не завжди розумних наказів і агресором. У передмові до «Навпроти течії трави» Микола Жулинський пише: Солдат – знаряддя, яким керує щось таємничо далеке, абсурдне. <…> Не солдат володіє ситуацією, собою, а зброя ³⁴. Наявність зброї, як переконався Слапчук на власному досвіді, – визначальна характеристика людини. Соціальний статус, характер, спадкові якості, інтелект тощо – яке вони мають значення, коли солдат мусить стріляти і бути мішенню? У вірші «Знайомство» є такий діалог, на тлі якого інші рядки твору виглядають необов’язковими:

– А тебе як звати?

– З автоматом чи без?³⁵

У світлі таких «людських» ознак релятивізується саме поняття людини. Можливо, звідси виникає мистецька тяга Слапчука до парадоксів, метаморфоз, несподіваних порівнянь, до переосмислення традиційних образів. У нього топоси ніби перекинуті з ніг на голову, – твердить Микола Сулима й наводить низку прикладів зі Слапчукових віршів: тут, перш ніж увійти у дім, замість вітання, кидають гранату; у руках не свічка, а ніж; Єва замість яблука простягає гранату; руку цілують замполіту; у небо не молитви посилають, а постріли … ³⁶

Перша і частково друга збірки поета обіцяли небагато. Учнівський рівень тих кількох десятків дебютних поетичних проб Слапчук визнав уже давно. Значно розкутішою була збірка «Мовчання адресоване мені». Вона дуже неоднорідна, поліфонічна – у ній є і вірші для дітей, і жебрацькі вірші, і поезії в прозі, і вінок сонетів, листи, портрети, афористичні мініатюри, багато різнотипних верлібрів тощо. У «Мовчанні…» Слапчук поступово відходить від уже звичної на той час для себе силабо-тоніки, потроху виростає із романтичних шат і розкривається як самобутня творча індивідуальність. Строкатий і художній рівень цієї чималенької поетичної книжки. Візьмімо, наприклад, такий вірш:

Чернице, сестро, у чорне вбрана,

вдягни сьогодні для мене біле.

Неначе двері, відкрилась рана –

я вийшов з тіла.

Всі вдягнуть чорне, запалять свічку

і змиють з тіла кров поруділу…

Моя кохана, моя черничко,

вдягнись у біле.³⁷

Дві строфи, змістовно доповнюють одна одну, але який перепад поетичної напруги! Перша строфа – лаконічна, потрясаюча, у мене кожного разу мороз іде попід шкіру, коли читаю те порівняння рани з дверима. Натомість друга строфа – тінь від першої, мінімум поетичної інформації. Необов’язкових рядків, а то й цілих необов’язкових поезій можна нашукати у цій книжці, але, на щастя, яскравих образів та пронизливих творів у ній теж чимало. Один з таких потужних текстів – «Жебрак молиться» із циклу «Жебракування»:

не прощай мені Господи

як не прощають мені мої ближні

прийми мене таким який я є

не вигадуй мене для себе Господи

полюби мене грішного і смердючого

як любиш праведника

полюби мене таким як любить мама

полюби не за справи і ревну віру

а просто так ні за що

полюби мене мій Великий Пане

і покарай мене за те що

Ти мене любиш³⁸

До речі, верліброва форма цього твору, яку не всі в Україні сприймають, виглядає цілком на своєму місці – силабо-тоніка у вірші з таким змістом (та й в цілому циклі «Жебракування») була б штучною, чужою: ані жебракування, ані молитва її не потребують. Розмаїтість форм, до яких Слапчук вдається у «Мовчанні…», схиляють до думки, що ця книжка була для нього доброю школою форми – поет навчився підбирати форму відповідно до суті твору, а не інерційно.

Вихід за межі особистої драми, що його здійснено у збірці «Мовчання адресоване мені», закріплено в інших збірках – «Трикнижжя Явіна», «Укол годинниковою стрілкою», «Крапка зсередини». «Трикнижжя…» та «Крапка…» складаються переважно з коротких афористичних верлібрів, до яких додано невелику кількість творів притчевого характеру. Інакше кажучи, після різношерстого «Мовчання…» Слапчук всерйоз засів за філософську лірику. У «Трикнижжі…» нерідко зустрічаються біблійні і фольклорні алюзії, парафрази на класиків, збірка так чи сяк перейнята загальнолюдськими темами проминальності, дегуманізації, творчості, кохання. Ці лаконічні тексти не відгонять менторством і не знуджують надмірною серйозністю чи солодкавим ліризмом (чого не були позбавлені попередні збірки поета), помірна іронія і гумор вкупі з глибиною образного мислення роблять їх придатними для жвавого читання і перечитування не тільки для любителів поетичного слова, а й для ширшого кола читачів. Правда, те ширше коло навряд чи й відає про ці книжечки у стилі Станіслава Єжи Лєца, адже видано їх було в маргінальних видавництвах. Кілька текстів без коментарів:

правильна людина

все одно

що

годинник

у якого стрілки

завжди

під прямим

кутом

беріг народ

пісню

переховував

на дні чарки

від ворогів

сховав

не вип’єш –

не заспіваєш

одного разу

сівши

на перо

як важко потім

лікуватись

як молилися

люди

так і моляться

тільки

на місці

образів

тепер дзеркала

висять

мужі

кидайте воювати

достатньо

тієї крові

що жінки проливають³⁹

Збірка «Крапка зсередини» продовжує Слапчукові пошуки в жанрі афористики, тільки що цього разу значний масив текстів має діалогічну основу: у віршах описано розмови автора з хлопчиком, причому хлопчик постає в іпостасі мудреця. У такому розподілі ролей проглядається євангельське як не будете, як діти…, але також і метафоризація дорослої людини як дитини. До прийому діалогу Слапчук нерідко вдаватиметься у поезіях наступних збірок, а його прозові книжки, що з часу появи «Крапки зсередини» виходять одна за одною⁴⁰ , рясно всіяні діалогами.

Між «Трикнижжям…» і «Крапкою…» була ще одна збірка – «Укол годинниковою стрілкою». У неї багато спільно і з першою, і з другою: знову ж таки багато афористичних верлібрів, образність закорінена у фольклорні та літературні джерела, але насичена парадоксами, тобто Слапчук радше грається з традицією, аніж працює в її рамках, поєднує побут і філософічність, а ідентичність ліричного героя доволі розмита. Ось один із тих віршів, на які неможливо не звернути уваги:

У понеділок

відділяємо світло

від темряви,

у вівторок

відділяємо води

від вод,

у середу…

Тиждень закінчився,

але нема в кого спитати:

коли ж ми людьми станемо?⁴¹

У наступній збірці, «Навпроти течії трави», Слапчук повернувся до теми війни. Про цю книжку не можна судити на основі того вірша, який її відкриває і який наведено на початку цієї статті. Як на мене, це найвагоміша зі Слапчукових збірок, і хоч вона досить нерівна, та все ж це одна з найсильніших поетичних книжок, що виходили в Україні упродовж першого десятиліття третього тисячоліття. Хай вона не цілком вписується в поетичні рамки – частину творів можна назвати мікроновелами, як це робить у передмові до книжки М. Жулинський, – назагал у «Навпроти течії трави» поетична складова дуже сильна. Якою б не була форма творів, та образність і напруга цих текстів вражають. Є тут і стиснуті, як