Дивосміт: Покликання Морріґан Кроу

By Джессіка Таунсенд

Пориньте в приголомшливі фентезійні пригоди чарівного світу міста Невермур. У другій частині Морріґан Кроу вже пройшла важкі випробування і приєдналася до омріяного Товариства Дивообраних, утім її пригоди лише починаються. Місто охоплене страхом: тривають загадкові зникнення. Мешканці Невермура пам’ятають про жахливого злочинця Дивосміта. І хоча надзвичайний дар Морріґан прихований майже від усіх, ширяться плітки, що вона так само небезпечна. Зрештою групу, у якій навчається Моґ, шантажують, тож дівчинка повинна довести свою непричетність, захистити й урятувати всіх від того, хто ховається між світами та підкрадається до неї дедалі ближче.

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jan 1, 2020
• ISBN: 9789669824882

Book preview

Розділ перший. Янгол Iзрафель

Переддень весни, зима Першого

Морріґан Кроу зістрибнула з Парасолькової залізниці. Зуби стукотіли від холоду; змерзлі пальці стискали ручку клейончастої парасольки. Старанно пригладжуючи скуйовджене вітрюганом волосся, дівчинка щосили намагалася не відставати від наставника. Той уже обігнав її на кілька ярдів¹, квапливо крокуючи гамірною багатолюдною головною вулицею Богемського району.

— Чекай! — гукнула до нього Морріґан, проштовхуючись крізь купку жінок в атласних сукнях і розкішних оксамитових накидках. — Юпітере, повільніше!

— Не можу повільніше, Моґ, — не зупиняючись, озирнувся Юпітер Норт. — Це не в моєму стилі. Наздоганяй…

І він знову залишив дівчинку позаду, стрімко пробиваючись крізь юрбу пішоходів і скупчення карет — самохідних або запряжених кіньми — і рикш.

Поквапившись за ним, Морріґан раптом відчула неприємний солодкуватий запах. Це якась жінка видихнула просто їй в обличчя хмаринку сапфірового диму. В пальцях із нафарбованими синім лаком нігтями незнайомка тримала тонесеньку золотисту сигарету.

— Фу, гидота… — Дівчинка, закашлявшись, розігнала дим, що на якусь мить затулив від неї Юпітера.

Аж ось вона помітила яскраво-руду чуприну наставника, яка то виринала з натовпу, то знову ховалася в ньому. Морріґан прожогом кинулась навздогін.

— Дитина! — пролунав за її спиною вигук жінки із синіми нігтями. — Любий, поглянь: дитина — тут, у Богемії! Аж моторошно!

— Це частина вистави, люба.

— А й справді… Як незвично!

Дівчинці закортіло бодай на хвильку зупинитися, щоб роззирнутись навколо. Вона ще ніколи не бачила цієї частини Невермура. І, якби так сильно не боялася загубити Юпітера в натовпі, з великим задоволенням роздивилася б вулицю з численними театрами й концертними залами. Помилувалася б яскравою мішаниною з різнокольорових вогнів і неонових вивісок… Із карет, що снували тут скрізь, виходили по-святковому вбрані люди та зникали в широчезних дверях театрів. Кликуни щось вигукували й виспівували, запрошуючи клієнтів до гамірних пивниць. А в ресторанах вечеряло стільки людей, що столики доводилося виставляти просто на тротуар. За ними не було жодного вільного місця — навіть цього морозного вечора, що звався Передоднем весни.

Нарешті Морріґан удалося наздогнати Юпітера, який чекав на неї біля найбільш людної — і найкрасивішої з усіх на цій вулиці — будівлі. Дівчинка подумала, що ця сяйлива споруда із білого мармуру й золота схожа одразу і на собор, і на весільний торт. Яскраво освітлена афіша над дверима сповіщала:

КОНЦЕРТНИЙ ЗАЛ НОВОЇ ДЕЛЬФІЇ ПРЕДСТАВЛЯЄ

ДЖИДЖИ ҐРАНД

і

ҐАТТЕРБОРНСЬКУ П’ЯТІРКУ

— Ми що… туди зайдемо? — видихнула Морріґан.

Її ніби проштрикнув біль десь під ребрами.

— Туди? — кинув зневажливий погляд на концертний зал Юпітер. — На Бога, ні! Мене туди й калачем не заманиш.

Скрадливо зиркнувши через плече, він повів дівчинку до провулку за величезною будівлею, і натовп лишився позаду. Провулок виявився такий вузький, що вони змушені були йти одне за одним, переступаючи через купи якихось уламків і цеглин, що вивалилися зі стін. Вогнів тут не було. А якийсь гидотний запах із кожним їхнім кроком ставав дедалі сильнішим. Ніби десь тут вивалили купу протухлих яєць або здохла якась тварина. Або ж і те, й інше.

Морріґан затулила рот і ніс, щоб її не знудило від цього жахливого смороду. Понад усе дівчинці хотілося повернути назад, але Юпітер крокував назирці, підштовхуючи її в спину.

— Стій, — мовив наставник, коли вони вже майже вийшли з провулку. — Це… Не може бути. Ні, невже це…

Озирнувшись, Морріґан побачила, як він уважно роздивляється ділянку стіни, що нічим не відрізнялася від інших ділянок. Юпітер обережно натиснув кінчиками пальців на смужку цементу між цеглинами й нахилився, щоб її понюхати. А тоді… лизнув стіну, наче пробуючи на смак.

— Фу, припини… — Дівчинка із жахом глянула на нього. — Що ти оце робиш?

Відповів він не одразу: спохмурнівши, якусь хвилину розглядав стіну, а потім підвів погляд на вузеньку смужку зоряного неба між будівлями.

— Гм-м… Так і думав. Відчуваєш?

— Що я маю відчувати?

Юпітер узяв руку Морріґан і притиснув до стіни.

— Заплющ очі.

Дівчинка заплющила — хоч і почувалася дурепою. Іноді важко було зрозуміти, коли Юпітер клеїть дурня, а коли налаштований серйозно. Цього разу вона подумала, що наставник по-дурному її розігрує. Зрештою, сьогодні був її день народження. Хоч він і не обіцяв їй сюрпризів, але запросто міг організувати якийсь фокус, що закінчився б у кімнаті, де цілий натовп виспівував би «З днем народження!». От там вона точно почувалася б дурепою!

— Ой! — скрикнула Морріґан, так і не сказавши вголос про свої підозри.

Вона-бо відчула в кінчиках пальців якесь слабеньке, непевне поколювання. У вухах тихенько загуло.

— Ой…

Юпітер, тримаючи дівчинку за зап’ясток, дуже-дуже обережно відняв її руку від стіни. Морріґан відчула, що цеглини ніби притягують її до себе, не відпускають.

— Що це таке? — спитала вона.

— Дещо оманливе… — промимрив наставник. — Ходімо.

Відхилившись назад, він поставив на цегляну стіну одну ногу, потім — другу. А тоді — усупереч закону гравітації — спокійнісінько закрокував стіною вгору, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об стіну іншого будинку.

Якусь мить Морріґан мовчки спостерігала за ним, а відтак струсила із себе заціпеніння. Вона ж тепер мешканка готелю «Девкаліон», що в Невермурі. І її до того ж прийняли до Товариства Дивообраних. Їй уже справді пора припинити отак дивуватися, коли відбувається щось чудернацьке.

Дівчинка глибоко вдихнула (від жахливого запаху її знову мало не знудило) й зробила все так само, як Юпітер. Тільки-но вона поставила обидві ноги на стіну, світ ніби перевернувся догори дриґом. А потім усе знову стало звичним і зрозумілим. Сморід одразу щез, і її огорнуло свіже, морозне нічне повітря. Іти стіною будинку, дивлячись на зоряне небо попереду, — це ж найприродніша річ у світі! Морріґан засміялася.

Коли вони подолали стіну, світ немовби знову перевернувся й став таким, як зазвичай.

Дівчинка думала, що опиниться на даху будівлі. Але ні — то був інший провулок: гамірний, людний, залитий якимось химерним зеленим світлом. Вони з Юпітером стали в кінець довгої черги радісно збуджених людей, яких стримувала оксамитова стрічка. Їхній настрій передався Морріґан. І вона теж трошки захвилювалася від передчуття якоїсь події, тож стала навшпиньки, щоб глянути вперед. І вгледіла блідо-блакитні двері, до яких було приліплено вивіску з так-сяк нашкрябаними від руки літерами:

КОНЦЕРТНИЙ ЗАЛ СТАРОЇ ДЕЛЬФІЇ

СЛУЖБОВИЙ ВХІД

СЬОГОДНІ В ПРОГРАМІ: Янгол Ізрафель

— Хто це — Янгол Ізрафель? — спитала Морріґан.

Юпітер не відповів — просто кивнув їй: мовляв, іди за мною. І неквапно рушив уперед — туди, де якась жінка з байдужим обличчям позначала імена в списку. Вдягнена вона була в усе чорне — від важких чобіт до вовняних навушників, що метлялися в неї на шиї. (Морріґан її вбрання сподобалося.)

— У кінець черги, — вимовила вона, не підводячи погляду. — Ніякої фотозйомки. І ніяких автографів, поки концерт не завершиться.

— Боюся, що не зможу чекати так довго, — сказав Юпітер. — Не заперечуєте, якщо я пройду зараз?

Жінка, зітхнувши, кинула на нього байдужий, недбалий погляд. Її рот був напіврозтулений — вона жувала жуйку.

— Ім’я?

— Юпітер Норт.

— Вас немає в списку.

— Ні… тобто так, звісно. Просто я сподівався, що ми якось це владнаємо, — посміхнувся він крізь темно-руду бороду й легенько поплескав по невеличкому золотому значку у вигляді літери Д на лацкані.

Морріґан зіщулилася. Вона знала, що в Невермурі члени елітного Товариства Дивообраних викликають захват, і тому вони часто користуються привілеями, про які пересічні люди можуть лише мріяти. Але дівчинка ще ніколи не бачила, щоб Юпітер намагався скористатися цим «значковим привілеєм» в отакій вульгарній манері. Цікаво, чи часто він до такого вдається?

Жінка була не надто вражена, що не здивувало Морріґан. Глянувши спідлоба на маленьку золоту літеру Д, вона зиркнула з-під повік, покритих товстим шаром блиску, на сповнене надії обличчя Юпітера й мовила:

— Вас усе одно нема у списку.

— Він сам захоче мене побачити, — сказав Юпітер.

Вона скривила губи в посмішці, демонструючи повний рот зубів із діамантовими коронками:

— Доведіть.

Юпітер схилив голову набік та звів брову. Жінка роздратовано зробила так само. Нарешті він, зітхнувши, поліз до кишені пальта й видобув одну-єдину чорну пір’їну — всю в золотистих цяточках. І покрутив її — раз, два — у пальцях.

Очі жінки злегка розширилися. Вона розтулила рота, і Морріґан побачила яскраво-блакитну жуйку в її зубах. Стурбовано глянувши на величезний натовп, що зібрався позаду Юпітера, жінка відчинила блідо-блакитні двері й поспішно кивнула їм обом зі словами:

— Проходьте швидше. До початку лишилося п’ять хвилин.

За лаштунками концертного залу Старої Дельфії панувала темрява. Усе ніби принишкло в очікуванні — тільки вбрані в чорне робітники сцени безшумно й діловито снували туди-сюди.

— Що то за пір’їна? — прошепотіла Морріґан.

— Скажімо так… дещо переконливіше, ніж значок, — якимсь непевним тоном пробурмотів Юпітер.

Поцупивши з коробки, на якій було написано «Для персоналу», дві пари навушників, наставник дав одну дівчинці й проказав:

— Надінь. Він скоро почне співати.

— Хто? Отой Янгол Із… як там його?

— Ізрафель.

Юпітер провів долонею по мідно-рудій чуприні. А це, як уже знала Морріґан, означало, що він хвилюється.

— Але ж я хочу послухати…

— Ні, не хочеш. Довірся мені.

Трохи відсунувши завісу, він подивився на глядачів у залі. Дівчинка теж устигла мигцем їх побачити.

— Ти нізащо не схотіла б таке почути, Моґ, — сказав Юпітер.

— Але чому?

— Бо такого солодкого співу ти ще ніколи не чула. Він ніби натискає перемикач у голові — і ти поринаєш у чудовий, непорушний спокій. І це найпрекрасніше з усього, що ти бодай колись мріяла відчути. Це змушує думати, що ти повноцінна людська істота, бездоганна й довершена. І ти вже маєш усе, чого будь-коли хотіла чи потребувала… Самотність і журба стануть далекими спогадами. Твоє серце сповниться почуттів, і ти подумаєш, що цей світ більше ніколи не зможе тебе розчарувати.

— Звучить жахливо, — рівним голосом вимовила Моґ.

— Це справді жахливо, — стояв на своєму спохмурнілий Юпітер, — бо всі ці почуття швидко минуться. Ізрафель же не може співати вічно… Коли він замовкне — оте відчуття чудесної радості відразу щезне. Ти знову опинишся у справжньому світі, жорстокому, недосконалому та сповненому всілякої гидоти. Це буде просто нестерпно. Ти почуватимешся спустошеною, ніби твоє життя вже добігло кінця. І ти потрапила в якусь пастку-бульбашку, за межами якої решта людей і далі живе у світі недосконалості… Бачиш їх?

Він знову трошечки відсунув завісу, і вони обоє подивились на глядачів.

Численні обличчя, осяяні світлом, що лилося з порожньої оркестрової ями, мали однаковий вираз — нетерпеливий і разом з тим бездумний. Це було бажання. Бажання…

— Це не поціновувачі високого мистецтва. Вони прийшли сюди не тому, що полюбляють красивий спів, — нахилився Юпітер до самого вуха дівчинки. — Це наркомани, Моґ. Кожнісінький з них — наркоман. Вони прийшли за черговою дозою.

Морріґан знову глянула на ці обличчя, сповнені жадання. Її огорнув неприємний холодок.

Атмосферу очікування ніби проштрикнув жіночий голос. Глядачі замовкли.

— Пані та панове! Цього вечора тут, у Старій Дельфії, виступить рівно в сотий раз… наш неперевершений, незбагненний, неповторний, божественний… — Її гучний голос притишився до драматичного шепоту: — Отож, зустрічайте Янгола Ізрафеля…

Тієї ж миті тиша неначе розсипалася: концертний зал вибухнув радісними вигуками, оплесками й свистом. Юпітер сильно штовхнув Морріґан ліктем у бік, і вона, надівши навушники, міцно притисла їх до вух. Навушники ці не пропускали ані найменшого звуку, тож дівчинка чула, як шумить у вухах кров, і більше нічого. Вона знала, що Юпітер привів її не для того, щоб насолоджуватися виставою. Вони мали тут набагато важливіші справи, але все одно… це — ніде правди діти — дещо дратувало.

Темряву в залі розітнуло яскраво-золотисте сяйво, від якого Морріґан закліпала. Високо над натовпом — аж під стелею, посеред широкого простору — прожектор освітив чоловіка незвичайної, неземної краси. Дівчинка, не втримавшись, зойкнула.

Янгол Ізрафель тримався в повітрі на двох великих могутніх крилах: чорні мов ніч пера були поцятковані блискучим переливчастим золотом. Крила росли з-поміж його лопаток; змахував він ними неквапно й ритмічно. Певно, розмах цих дужих крил був не менший за три метри. Тіло його теж було міцне та м’язисте, але гнучке. А шкіра забарвлена в холодний чорний колір із тонесенькими золотистими прожилками: ніби він колись розбився, подібно до вази, і його стопили за допомогою дорогоцінних металів.

Він подивився вниз — на людей у залі. Погляд його був водночас поблажливий і сповнений спокійної цікавості. Усі глядачі витріщилися на нього, ридаючи, тремтячи й міцно обхопивши себе руками. Дехто зомлів просто в залі й звалився на підлогу. Морріґан не змогла втриматися від думки, що це вже трохи занадто: він же ще й рота не розтуляв.

Аж ось розтулив…

Глядачі завмерли.

І це мало такий вигляд, ніби вони ніколи знову не поворухнуться.

Непорушний, незламний спокій опустився на них, наче сніг.

Морріґан могла б стояти отак — неначе прикута до краєчка сцени — і спостерігати за цим чудернацьким мовчазним дійством усю ніч… але Юпітерові за кілька хвилин стало нудно. («Це на нього схоже», — подумала дівчинка.)

В оповитих димом і напівтемрявою нетрях залаштункового простору Юпітер відшукав гримерку Ізрафеля. І вони з Морріґан зайшли туди, щоб дочекатись його. Тільки ретельно зачинивши масивні залізні двері, наставник подав дівчинці знак: мовляв, уже можна зняти навушники.

Обвівши гримерку поглядом, вона скривилася. Тут було повно всякого мотлоху: порожні баночки й пляшки, недоїдені плитки шоколаду, десятки вазочок із квітами — зів’ялими й поки що не зовсім. Скрізь: на підлозі, дивані, кріслі й туалетному столику — валявся одяг, від якого ширився неприємний затхлий запах. Янгол Ізрафель був нечупара.

— Ти певен, що не помилився кімнатою? — дещо нерішуче пирхнула від сміху Морріґан.

— Гм-м… На жаль, певен.

Юпітер звільнив для дівчинки місце на дивані, обережно позбиравши мотлох і поклавши його до кошика для сміття… а відтак захопився й провів наступні сорок хвилин, прибираючи кімнату і щосили намагаючись надати їй пристойного вигляду. Він не просив Морріґан допомогти, а вона не пропонувала допомоги, бо їй злегка… ні, дуже сильно не хотілося брати участь у цьому пориві боротьби за дотримання правил гігієни.

— Слухай, Моґ… — сказав Юпітер, не припиняючи свого заняття. — Ти як почуваєшся? Усе гаразд? Відчуваєш радість? І… спокій?

Дівчинка спохмурніла. Вона-бо відчувала цілковитий спокій, поки наставник не спитав її про це. Ніхто не питає нікого: «Чи відчуваєш ти спокій?» — якщо тільки не думає, що людина має причину не відчувати його.

— А чому ти запитуєш? — примружилась вона. — Що таке?

— Та нічого! — аж вереснув він. — Нічого такого. Просто… якщо маєш справу з таким, як Ізрафель, важливо бути в доброму гуморі.

— Чому?

— Бо такі, як Ізрафель… усотують почуття інших. Це… ну… це дуже неввічливо — відвідувати когось, коли ти сумний чи сердитий. Ти ж бо неодмінно передаси людині свій жахливий настрій та споганиш їй весь день. І, чесно кажучи, нам не можна допускати, щоб Ізрафель мав поганий настрій. Це надто важливо. Тож… теє… як ти почуваєшся?

Морріґан начепила на обличчя широченну усмішку та виставила великі пальці.

— Ну, добре… — у деякому замішанні повільно проказав Юпітер. — Гаразд. Це ліпше, ніж нічого.

У системі гучномовців залунав голос, що сповіщав про антракт на двадцять хвилин. За кілька секунд залізні двері розчахнулися.

До гримерки ввалився артист — мокрий від поту, зі згорнутими за спиною крилами. Він кинувся до візочка, напхом напханого скляними пляшками з алкоголем, що мав різноманітні відтінки брунатного. Налив собі келишок якогось напою бурштинового кольору. Потім — ще один. І, уже допиваючи його, нарешті помітив, що він тут не сам.

Утупившись поглядом у Юпітера, Ізрафель осушив келих.

— Підібрав безпритульне дитя, друже? — нарешті спитав він, кивком показавши на Морріґан.

Навіть його звичайний, розмовний голос був глибокий та мелодійний. І дівчинка відчула, як десь у горлянці злегка ворухнулося щось схоже на ностальгію чи тугу за домівкою. Вона із зусиллям ковтнула слину.

Юпітер скривив губи в посмішці:

— Знайомтесь: Морріґан Кроу, Янгол Ізрафель. «Ніхто не вміє так співать чудесно…»²

— Рада з вами… — заговорила була дівчинка.

— Навзаєм, — відрубав Ізрафель і обвів гримерку недбалим жестом. — Цього вечора не чекав гостей. Тому, боюся, не маю нічого особливого, щоб почастувати, але… прошу, пригощайтесь.

Із цими словами він показав на візочок із пляшками.

— Ми не за частуванням сюди прийшли, давній друже, — мовив Юпітер. — Я хочу про дещо тебе попросити. Це доволі-таки термінова справа.

Ізрафель гепнувся в крісло, перекинувши ноги через підлокітник, і втупився похмурим поглядом у келих, що його досі тримав у руці. Змахнувши крилами, він огорнув ними спинку крісла — ніби широченним плащем із пір’я. Крила були ззовні гладенькі й лискучі, а зсередини — пухнасті. Морріґан мало не простягла руку, щоб їх погладити.

«Мабуть, по-дурному б вийшло», — подумала вона.

— Я мав би здогадатися, що це не візит ввічливості, — мовив Ізрафель. — Та ти й не надто часто навідуєш мене, давній друже. Із літа Одинадцятого не приходив… Ти розумієш, що пропустив мій тріумфальний перший виступ?

— Пробач мені. Ти отримав тоді від мене квіти?

— Ні… Не знаю. Може, і так… — Він невдоволено стенув плечима. — Мені багато квітів дарують.

Морріґан відчула, що Ізрафель намагається дошкулити Юпітерові. Але вона сама почувалася пригніченою і нічого не могла вдіяти. Дівчинка ніколи раніше не зустрічала Ізрафеля, але думка про те, що він нещасний, стала для неї просто нестерпною. Її раптом охопило дивне бажання подарувати йому смачного печива. Чи цуценятка… Словом, щось подарувати.

Юпітер видобув із кишені пальта пожмаканий сувій та ручку. І мовчки простягнув їх другові, на що той не звернув уваги.

— Я ж знаю, що ти отримав мого листа, — сказав Юпітер.

Ізрафель нічого не відповів — лише покрутив у пальцях келишок.

— Допоможеш? — просто вимовив Юпітер, не прибираючи простягнутої руки. — Будь ласка…

— Чого б це? — знову стенув плечима Ізрафель.

— Я ще не придумав підхожої причини, — визнав Юпітер. — Але сподіваюся, що ти все одно допоможеш.

Янгол перевів погляд на Морріґан. Обличчя його було непроникним, погляд — підозрілим.

— Можу пригадати лише одну причину, з якої великий Юпітер Норт згодився б пошитися в наставники. — Ізрафель, ковтнувши з келиха, знову глянув на друга. — І можеш скільки завгодно казати, що я помиляюся.

Морріґан теж поглянула на Юпітера. Усі троє поринули у важку, неприємну тишу, що, схоже, стала для Ізрафеля своєрідним підтвердженням його слів.

— Дивосміт, — прошипів він собі під ніс.

Глибоко зітхнувши, Ізрафель утомлено провів долонею по обличчю й висмикнув сувій із рук Юпітера, не звертаючи уваги на ручку. І проказав:

— Ти мій найближчий друг. А ще — найбільший дурень з усіх, кого я тільки знав… Гаразд, я підпишу твій ідіотський договір про безпеку. Хоча це не має сенсу… Дивосміт, справді? Яка маячня…

Морріґан засовалась на місці, почуваючись ніяково. А ще її дещо образило оце «маячня». Хто б казав! Артист, у якого гримерка схожа була на помийну яму… Дівчинка пирхнула, намагаючись зберігати зневажливо-спокійний вираз обличчя.

— Іззі, — спохмурнів Юпітер, — ти навіть не уявляєш, який я тобі вдячний. Але це дуже таємна справа, розумієш? Це має лишитися тільки між…

— Я знаю, що таке таємна справа, — різко мовив Ізрафель.

Він завів руку за спину і, скривившись, висмикнув із крила одну чорну пір’їнку. Потім умокнув її в чорнильницю, що стояла на туалетному столику, і нашкрябав підпис унизу аркуша. А тоді з похмурим виразом обличчя повернув його Юпітерові, а пір’їну пожбурив геть. Вона, красиво кружляючи й виблискуючи золотистими цяточками, опустилась на підлогу. Морріґан захотілося підібрати її та забрати додому як надзвичайно коштовну річ. Але вона подумала, що це трошечки схоже було б на крадіжку одягу.

— А я все ж таки думав, що ти прийдеш раніше — не тягнутимеш до сьогодні, — мовив Ізрафель. — Гадаю, ти чув про Кассіеля?

Юпітер дмухав на чорнило, щоб воно швидше висохло. І тому спитав, не підводячи голови:

— Ні, а що?

— Він зник.

Юпітер, припинивши дмухати, поглянув Ізрафелеві в очі й повторив:

— Він зник?

— Зник — і по всьому.

— Та не може бути… — Юпітер похитав головою.

— Виявляється, може.

— Але він… Щоб він — і…

На похмурому обличчі Ізрафеля, як завважила Морріґан, відбився ледь помітний страх.

— Виявляється, може, — знову сказав він.

На якусь хвилю запала тиша. Потім Юпітер підвівся й схопив пальто, жестом велівши дівчинці вчинити так само. І вимовив:

— Я цим займуся.

— Та невже? — недовірливо відгукнувся Ізрафель.

— Обіцяю тобі.

Юпітер та Морріґан спустилися стіною будинку в темний провулок, що вивів їх на залиту сліпучим світлом головну вулицю Богемського району. І вони стали пробиватися крізь юрбу до Парасолькової залізниці — однак уже зовсім не в такому шаленому темпі, як раніше. Юпітер міцно тримав дівчинку за плече — ніби щойно згадав, що веде її крізь багатолюдну й зовсім не знайому частину міста, а тому неодмінно має пильнувати, щоб вона не загубилася.

— А хто це — Кассіель? — спитала Морріґан, коли вони вже стояли на платформі Парасолькової залізниці.

— Один із таких, як Ізрафель.

— Наша куховарка розповідала історії про янголів, — сказала дівчинка, згадавши дім, де виросла, — маєток родини Кроу. — Про Янгола Смерті, Янгола Милосердя, Янгола Зіпсованих Обідів…

— Це все не те.

— То вони несправжні янголи? — спантеличено вимовила Морріґан.

— Гадаю, що це було б дещо перебільшено. Але вони справді неземні істоти… у певному розумінні.

— А як це — «неземні істоти»?

— Ну, небожителі. Незвичайні істоти, які вміють літати, бо мають крила. Кассіель — важлива фігура в небесних колах. І якщо він справді зник… але, я гадаю, Ізрафель помиляється, як не крути. Або ж перебільшує. Друзяка Іззі любить усе драматизувати… А ось і потяг. Стрибаймо?

Дочекавшись слушного моменту, Морріґан з Юпітером зачепились парасольками за металеві кільця, прикріплені до рамки Парасолькової залізниці. І щосили трималися, поки вона мчала крізь лабіринт районів Невермура. Мережа Парасолькової залізниці по-чудернацьки охоплювала все місто, оплітаючи широкі вулиці й вузенькі провулки або злітаючи високо над дахами й верхівками дерев. Морріґан вважала, що це влаштовано по-дурному — надто велика небезпека. Летиш над містом — аж вітер у вухах свистить — і тримаєшся за парасольку, щоб не впасти. Бо якщо впадеш — точно кісток не позбираєш… Але хай би як це жахало — усе одно було захопливо: люди й будинки миготять десь унизу, а вітер свистить і куйовдить тобі волосся… Це була одна з тих речей, за які дівчинка найбільше любила Невермур.

— Слухай, я маю тобі дещо сказати… — мовив Юпітер, коли вони висмикнули нарешті ручки парасольок із кілець Парасолькової залізниці й зістрибнули. Рамка помчала далі, а вони стояли на рідній вулиці.

— Я не був із тобою цілком чесним, — вів далі наставник. — Я про… про твій день народження.

— Справді? — примружившись, холодно вимовила Морріґан.

— Не сердься. — Він з винуватим виглядом прикусив губу. — Розумієш… Френк дізнався, що в тебе сьогодні день народження. А ти ж його знаєш — він улаштовує вечірки з будь-якого приводу.

— Юпітере…

— А… в «Девкаліоні» всі тебе обожнюють! — вимовив він надзвичайно улесливо й на декілька тонів вище, ніж звичайно. — А я ж не міг їх відмовити від святкування дня народження їхньої улюблениці Морріґан Кроу. Розумієш?

— Юпітере!

— Знаю, знаю… — Він підвів руки, немов здавався в полон. — Ти казала, що не хочеш ніякого шуму й метушні. Не хвилюйся, добре? Френк пообіцяв, що все буде спокійно, по-сімейному. Тільки наш персонал, ти, я та Джек. Ти дмухнеш на свічки, вони проспівають «З днем народження»…

Дівчинка тяжко зітхнула: одна лише думка про все це змусила її почуватися так ніяково, що в неї аж почервоніли шия та обличчя — до самісіньких кінчиків вух.

— …ми поїмо торта — і по всьому. Ти позбудешся всього цього на цілий рік.

— По-сімейному? — Вона пильно-пильно глянула йому в очі. — Обіцяєш?

— Присягаюся. — Він урочисто приклав руку до серця. — Я сказав Френкові, щоб пригальмував із розмахом вечірки. А потім — ще пригальмував. А потім — ще… аж поки не дійде до того, що здається йому до непристойності нецікавим. І ось тоді я сказав, щоб він зробив вечірку ще вдесятеро більш нецікавою.

— Так, але чи послухається він?

Наставник, явно ображений, зневажливо пирхнув.

— Слухай, я знаю, що ти вважаєш мене Містером-Крутеликом-Якому-Аби-Байдикувати чи ким там іще…

Морріґан скептично звела брову.

— …але гадаю, що ти зрозумієш: мій персонал поважає-таки мене. Френк знає, хто його начальник, Моґ. Він знає, хто підписує йому чеки на зарплатню. Повір мені. Якщо я сказав йому влаштувати все по-сімейному, то він зро…

Юпітер, не доказавши, закляк із роззявленим ротом. Вони-бо саме звернули за ріг проспекту Вищий Клас, де найбільшою будівлею був величезний прегарний готель «Девкаліон» — дім Юпітера й Морріґан… який був явно прикрашений для святкування завдяки Френку — вампіру-карлику, любителю влаштовувати грандіозні вечірки.

«Девкаліон» увесь був у жовтувато-рожевих китайських ліхтариках — певно, у мільйонах ліхтариків. Від їхнього світла ніч здавалася днем. І їх, певно, можна було побачити з космосу.

— …бить так, щоб усе тут аж верещало? — закінчила дівчинка фразу за Юпітера, який досі не міг і слова вимовити.

На парадному ґанку готелю «Девкаліон» зібрався не лише персонал: схоже, сюди поприходили геть усі мешканці номерів, та ще й кілька зовсім не знайомих людей. Їхні обличчя сяяли від захвату; гості стояли колом, у центрі якого красувався розкішний дев’ятишаровий торт, укритий рожевою глазур’ю. Морріґан подумала, що такі торти печуть радше для королівських весіль, аніж для святкування чийогось там дванадцятого дня народження. Біля фонтана розташувався духовий оркестр, який за сигналом Френка заграв жвавий святковий марш, тільки-но Морріґан з Юпітером підійшли. Вінцем усього були величезні літери, що світилися на даху — в усю його довжину:

З ДВАНАДЦЯТИМ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, МОРРІҐАН!

— З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ! — заволала юрба персоналу та мешканців номерів.

Френк подав знак Джеку — племінникові Юпітера. І хлопчик-підліток запалив жмуток ракет, що з гучним свистом злетіли в повітря, залишаючи кольорові сліди.

Дама Чанда Калі, Найславетніше Високе Сопрано та Командорка Ордену Лісових Заклиначів, дуже професійно заспівала пісню про день народження (до неї миттю злетілося троє вільшанок та причвалав борсук; біля її ніг зібралася родина білок, які завмерли, ловлячи кожен звук).

Чарлі, завідувач транспорту і шофер «Девкаліона», почистив і загнуздав одного зі своїх поні, щоб іменинниця в’їхала на ньому в готель.

Консьєрж Кеджері та покоївка Марта, широко всміхаючись, тримали в руках силу-силенну подарунків.

А Фенестра — величезна Диво-кішка, яка завідувала господарством, — скористалася метушнею, щоб тишком-нишком набрати повну лапу рожевої глазурі.

Юпітер, крадькома кинувши на Морріґан стривожений погляд, вимовив:

— Може, я… теє… поговорю наодинці з нашим Головним Веселуном?

Дівчинка похитала головою, намагаючись — хоча й марно — стримати посмішку: кутики її вуст ніяк не хотіли припиняти смикатися. Вона ж бо відчула, як просто в серці з’явилося й стало рости щось тепле й схоже на маленьке сонце чи кошеня, яке, згорнувшись клубочком, задоволено муркоче. Це ж уперше на її день народження влаштували вечірку.

Хороший усе-таки вампір цей Френк…

Деякий час по тому Морріґан, яка вже напхала повнісіньке черево торта і стомилася від нескінченних привітань стоголосої юрби гостей, умостилася у схожому на кокон кубельці з м’яких вовняних ковдр. Отаким цієї ночі стало її ліжко (воно явно знало, який надзвичайно важкий день провела дівчинка). Заснула вона майже тієї ж миті, коли поклала голову на подушку.

А потім — неначе не проминуло й секунди — прокинулась.

Прокинулась, але не в ліжку.

Прокинулась, але не в ліжку, та ще й поряд із…

1 Ярд — англійська міра довжини, що дорівнює 91,44 сантиметра. (Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.)

2 Рядки з вірша «Ізрафель» Едґара Аллана По.

Розділ другий. Брати і сестри

Весна Другого

Пліч-о-пліч під ясним зоряним небом, просто перед воротами Товариства Дивообраних, стояло дев’ятеро дітей, яких нещодавно туди прийняли. Усі вони були заспані та щулились від холоду.

Морріґан, може, і злякало б те, що її посеред ночі хтось переніс на інший край Невермура (та ще й, попри холоднечу, вдягнену в саму лише піжаму). Проте її заспокоювали дві речі.

По-перше, на воротах Тодобру красувався величезний, незвичний для цієї пори року напис: його літери були сплетені з рослин усіх кольорів веселки — троянд, півоній, маргариток, гортензій та зелених повзучих лоз. І слова ці, пробуджуючи радість і захват, сповіщали:

Заходьте

і приєднуйтесь до нас.

По-друге, хлопчик, який стояв праворуч від Морріґан, — незграбний, з кучерявим волоссям і слідами з’їденої на ніч шоколадки в кутиках вуст, — був не хто інший, як її найліпший у всьому світі друг. Готорн Свіфт протер очі й сонно всміхнувся дівчинці.

— Ти ба… — спокійно, як і зазвичай, вимовив він.

А тоді покрутив головою, розглядаючи сімох інших дітей, які вишикувалися по обидва боки від нього. Усі вони теж були вдягнені в самі піжами й тремтіли від холоду, а в поглядах роздратованість змішалася зі страхом — великим чи не дуже.

— Ще одне дивацтво Тодобру, еге ж?

— Певно, що так.

— А мені ж найкращий у житті сон снився… — хрипкуватим голосом проказав Готорн. — Лечу я на драконі, а під нами — джунглі. І раптом я падаю просто туди… а тоді мене всиновлює зграя мавп. Я їхнім королем став, от що.

— Воно й не дивно, — пирхнула Морріґан.

«Поряд зі мною — друг…» — промайнула радісна думка.

Отже, усе буде гаразд…

— То що робитимемо? — спитала дівчинка, яка стояла ліворуч від неї.

М’язиста, із квадратними плечима й червоною парсуною, вона була щонайменше на голову вища за Морріґан і розмовляла з дуже помітним акцентом, який виказував у ній мешканку Високогір’я; сплутане руде волосся затуляло їй лопатки. Та це ж Таддея Маклеод! На Випробувальному Показі вона билася зі справжнісіньким дорослим тролем і здобула перемогу.

Морріґан не змогла відповісти на її запитання. По-перше, вона не знала, що сказати. По-друге — і це була головна причина, — дівчинка відвернулася, згадавши, як Таддея вихопила просто з-під Гелікса Вонґа стілець та з моторошним «хрясь!» угатила ним троля в колінну чашечку. Таке справді жахає. Але, треба визнати, то був прояв неабиякої винахідливості.

— Це лише моя думка, — широко позіхнув Готорн, — але я вважаю, що нам треба зайти й приєднатися до них.

І тільки-но він устиг це вимовити, як ворота стали відчинятися — повільно, з оглушливим «р-р-р-ри-и-и-ип». За написом із квітів та високими цегляними стінами простягалися положисті пагорби Тодобру — до самісінького Дому Праудфутів. Усі його вікна світились, мов сигнальні вогні, ваблячи до