Українська ментальність і українська державність

By Павло Чередник

 Як сталося, що невеличка смужка землі на порубіжжі Київської Русі і Дикого Поля – первісна Україна – за історично короткий час, незважаючи на державні кордони, війни і соціальний гніт, перетворилась на величезну територію від Карпат до Донбасу? Чому свідомість південних русів раптом змінилася свідомістю українців і чому вони стали окремим народом? Що таке держава і цивілізація, і як вони формують якість народу? Які тенденції розвитку державності у сучасному світі, що вони значать для України і який має бути напрямок українського державотворення? Ці питання, а також ряд інших, детально розглянуті в даній роботі. Акцент зроблений на культурологічний (ментальний) і цивілізаційний виміри, зокрема, розкрито співвідношення між державністю, свободою і мораллю. Матеріал викладений в популярній формі і розрахований на широкого читача.

• Language: Українська мова
• Publisher: Andrew Afonin
• Release date: Sep 14, 2017
• ISBN: 9781386335290

Book preview

Вступ

Не вмирає душа наша, не вмирає воля.

Т. Шевченко.

Коли в 1918 році була проголошена Західно-Українська Народна Республіка зі столицею у Львові, європейська еліта була шокована – яка, в біса, може бути українська республіка в східній Галичині, яка до 1340 року була в складі руського князівства, потім на протязі чотирьохсот (!) років у складі Польщі, а з 1772 року – у складі Австрійських земель. У європейських політиків не виникало жодних сумнівів, що після розпаду Австро-Угорської імперії ці землі мали повернутися до Польщі. Результат ми знаємо – на придушення «сепаратистів» була кинута сформована і озброєна у Франції 70 тисячна армія Юзефа Галлера (начебто для боротьби з більшовиками), а офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила в 1923 році. Проблему «вирішили», але питання залишилось – дійсно, звідки там взялася Україна? Ну хоча б Русь, тим більше що корінні мешканці Галичини, Волині і Поділля, яких ми зараз звемо українцями, на той час в Польщі офіційно звались русинами (аж до 1939 року), назви Україна, українець, були заборонені, а для Східної Галичини офіційно була установлена назва Matopolska Wschodnia. (Інші Українські, а також Білоруські і Литовські землі, що в міжвоєнний період входили до складу Польщі, дістали офіційну назву Kresy Wschodnie). І чому галицькі військові формування місцевих русинів взяли собі назву Січові стрільці? До чого тут Січ? Де була Січ і де Галичина? З якого біса галичанський парубок-русин назвався січовим стрільцем і пішов проливати кров за якусь там Україну?

Далі – більше. У 1941 році виникає військова організація, Поліська Січ, що почала діяти на Волині. Де Волинь і де Січ? Волинь до 1392 року була в складі руського Галицько-Волинського князівства (королівства), потім під владою Литви та Польщі (з 1569 року – Річ Посполита), після поділу Речі Посполитої в кінці 18 століття – в складі Російської імперії, після розпаду якої знову відійшла до Польщі. Але це ще не все – керівник Поліської Січі називався, Тарас Бульба-Боровець! Тут вам і уособлення легендарного запорожця Тараса Бульби і справжня Січ. Втім, це були не іграшки – Поліська Січ започаткувала Українську повстанську армію (УПА). До цих прикладів можна добавити цілий ряд західноукраїнських політичних і суспільних організацій – Карпатська Січ, Українська військова організація, Організація українських націоналістів, навіть Український підпільний університет у Львові і т. і.

Виникає цілий ряд питань. Чому взагалі, Україна? І де була на той час та нещасна Україна? На Гетьманщині її вже давно не було. Не було вже й самої Гетьманщини, яку спочатку перетворили на Малоросію, а в 1837 році відбулося скасування Малоросійського генерал-губернаторства як окремого утворення і заборона вживання слова, Малоросія, в офіційних документах імперії. Національність, малорос, також не вживалась, більш суттєвим вважалось православ’я – єдине, що залишило згадку про Малоросію – «малорусскоє нарєчіє» російської мови. Слобожанщина також була частиною Росії, не говорячи вже про Новоросію чи «польське» Правобережжя, яке з 1832 року дістало офіційну назву «Юго-Западый край». Де Україна? Те ж саме стосується українців. Російський дослідник «українського питання» Олексій Міллер констатує: «Следовательно, мы должны отдавать себе отчет в том, что в середине 19 в. только ничтожное меньшинство жителей современной Украины называло себя украинцами в том смысле, в каком этот термин употребляли украинофилы». (З роботи, Формирование наций у восточных славян в 19 веке, Рус. ист. журнал, 1999 рік, курсив О. Міллера). Іншими словами, і України не було, і українців в «Україні» не було (в усякому разі, в середині XIX століття, і якщо довіряти дослідженням О.І. Міллера, втім, досить авторитетного вченого). Чи може то був український міф, створений в середовищі еліти зусиллями Григорія Полетики, Василя Капніста, Кондрата Рилєєва, авторами «Історії Русів» (чи Шевченком, за твердженням Оксани Забужко) – той міф, що є необхідний для формування образу уявної «ідеальної Вітчизни» (згідно новітньої теорії націогенезу Бенедикта Андерсона), і таким чином Україна являє собою фікцію, «уявну спільноту», що визріла в головах романтиків і як пошесть розповсюдилась серед простого люду? Як це не дивно, але більшість дослідників націогенезу українців пов’язують процес створення української нації саме з модерними часами, з другою половиною XIX століття. Посиділи хлопці, покумекали, посмоктали пальця – і на тобі, Україна. Тепер почнемо створювати українців. А чому власне Україна? Чому не Русь, наприклад? Куди поділася Русь?

Ще в далекому дитинстві я почув від своєї матері пісню «Козак від’їжджає, дівчинонька плаче». Ця сумна пісня вразила мене до глибини моєї ще не зрілої душі – мені було невимовно жаль бідну дівчину, яку козак не хотів брати з собою «на Вкраїну далеку». Ще тоді в мене виникло питання – чому Вкраїна далека? Адже, якщо пісня українська, то дівчина вже мала бути на Україні. Як це не дивно, але в той час мені ніхто переконливо не зміг відповісти на це просте запитання. І ще одне питання виникло – що там є такого на тій Вкраїні, куди дівчина прагне дістатися за будь-яку ціну? Чи тільки кохання до козака «…в степу під вербою, лиш би серце з тобою, на Вкраїні далекій», чи може сама Вкраїна була тією мрією, яка рефреном повторювалася в тій пісні, і власне слова про ту далеку Вкраїну створювали найбільше почуттєве напруження.

Ця ностальгія по Вкраїні, наче по якійсь землі обітованій, те піднесення з яким виступало це слово, відчувалася не тільки в народних піснях і думах, але й у творчості багатьох літераторів, причому не тільки українських, (я вже не торкаюсь Т. Шевченка, чи Якова Щоголева) але й польських, що напевно відповідало суспільним настроям («І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – був він перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом.» – Самійло Величко; «…a jak umrę pochowajcie / na zielonej Ukrainie…», Тимко Падура). Вона була також присутня в свідомості народу України, навіть в ті часи, коли панували пролетарський інтернаціоналізм і комуністичні ідеали. І чомусь в народній свідомості не було навіть і згадки про Русь, про русів чи русинів, а може русичів – вже толком ніхто не пам’ятав їх назви, настільки несуттєво було те, що існувало на нашій землі до виникнення України. (Я вже не говорю про офіціозну Малоросію – уявіть собі, ненька-Малоросія).

Пізніше я не без здивування довідався, що з самого початку Україною була невеличка смужка землі на південному порубіжжі Київської Русі, що вже на той час відносилась до Литовської держави. І як же так вийшло, що та невеличка смужка землі перетворилася в величезну територію від Донбасу до Карпат, де люди вважали себе українцями, незважаючи на різноманітну державну приналежність і на всі намагання викорінити те українство? Власне ці питання, що були започатковані ще в дитинстві, підсвідомо чи осмислено спрямовували мій розум у відповідному напрямку. В доступних джерелах з історії України йшлося про що завгодно – класову боротьбу, державотворчу діяльність, особливості української ідентичності, про козацтво, шляхту, війни і повстання, але нічого про процес перетворення Русі в Україну, а русинів в українців. Це дуже дивно, хоча б тому, що утворення української нації, тобто тієї частини руського народу, яка називала себе українцями, відбулося в історично мізерний термін, наче стався вибух, який переробив свідомість людей, і ці люди не тільки почали себе по іншому називати, але й по іншому себе відчувати і по іншому поводитись.

Важливість і значення цих питань полягає в наступному: чи була зміна самоназви народу випадковим явищем, чи вона була пов’язана з процесами етногенезу, тобто процесами створення нового етносу і нової нації на базі старого руського етносу? Тобто, чи є українці представниками малоросійської гілки єдиного руського етносу, (згідно радянської догматики, започаткованої В.В. Мавродіним), чи вони є представниками або нащадками південно-руського етносу (субетносів, племен), тільки змінили свою самоназву (щоб відрізнятись від росіян, як вважають деякі історики), чи вони несуть в собі щось особливе, що вимагає зміни самоідентифікації, цілком свідомого виокремлення з «сім’ї народів-братів», утвердження себе власне як українців, а не русів, русинів, русичів чи малоросів? І в зв’язку з цим – чи обґрунтовані претензії українства на власну державність, на утвердження української державної мови, власної політики і т. п.? Чи не являє це собою простий розкол «единого русского мира», що в такому разі цілком би виправдовувало зусилля щодо «укрепления всемирного русского единства»? Врешті решт поставлене питання переходить в сферу міжнародної політики, правосуб’єктності, виправданості територіальних претензій з боку сусідів, їх прав щодо можливості втручання у внутрішні справи сусідньої держави і таке інше.

Ми маємо справу з ситуацією, коли далеке минуле нагло втручається в сьогодення і впливає на рішення, що пов’язані з долею багатьох мільйонів людей. Подібна ситуація неодноразово відбувалася в історії нашого народу і призводила до кривавих подій. Так в вищенаведеному прикладі Антанта не визнавала правосуб’єктності Західноукраїнської Народної республіки власне внаслідок недостатньо артикульованої українськості в Європі, не тільки в зв’язку з відсутністю української державності, але також в зв’язку з недостатньо чітко визначеним статусом українців, як нації. В нинішніх подіях на Донбасі і в Криму знову викає проблема правомірності претензій з боку сусідньої держави, яка врешті-решт зводиться до горезвісного, національного питання, від якого залежать долі мільйонів людей, а також країн і народів.

Роздумуючи над «українським питанням», я дійшов до крамольної, з точки зору марксизму (на якому я був вихований) думки, що вирішальним фактором в процесі утворення українського етносу був духовний фактор, а конкретно – воля, чи свобода. Перехід від неволі до волі радикально змінює тип людини, перш за все в плані переходу від патерналізму до особистої відповідальності. Вже наступне покоління, що виростає в умовах волі, готове кров’ю платити за власну свободу, бо це для нього – найвища цінність. Ця цінність змінює душу людини, підносить її духовно, що проявляє себе в її діях, поведінці, відношенню до людей, перш за все, в почутті власної гідності, яке виникає тільки в вільної людини, що сама приймає рішення і несе за них відповідальність. Умови, в яких могла існувати вільна людина склалися, з тих чи інших причин, якраз в тих невеличких українах, на порубіжжі Руської землі. І на тих українах зародився етнос вільних людей – українців, і звідти подув вітер свободи, що охопив всю південну Русь, перетворюючи русів в вільних українців, доки цей вітер не перетворився в бурю Хмельниччини і не перетворив обітовану землю, що кипіла молоком і медом, в руїну і пустку. Але той потужний імпульс волі, що був започаткований в маленьких українах, продовжував діяти і в Гетьманщині, яка усіма силами намагалась зберігати свої вольності в межах Московії, а потім – Російської імперії, і на Слобожанщині з її традиціями самоврядування, і серед колоністів Новоросії, і на правобережній Україні, де продовжував існувати дух українства і дух спротиву будь-якому поневоленню.

Цей «феномен волі», що так виразно і бурхливо проявив себе на землях України, не є чисто українським явищем. Як показує досвід історії, він проявляє себе завжди, як тільки виникають відповідні умови. Він існує в будь-якому суспільстві як спрямованість до самоорганізації, в формах самоврядування і громадянського суспільства. Це є один з найважливіших феноменів, що визначають характер соціальної організації і державотворення і проявляє себе у взаємодії двох тенденцій, що діють на протязі всієї історії людства – з одного боку – свобода і самоврядування, а з іншого – жорстока державність, централізм, тотальний контроль, примус і насильство. В наші часи друга тенденція яскраво виражена в явищах наростаючої бюрократизації суспільного життя, в поступовому звуженні «поля свободи», в перетворенні моральних механізмів регулювання в інституційні. Власне такий, більш широкий контекст актуалізує проблему українства, як фактора сучасного державотворення і спрямованості соціального розвитку.

Специфіка утворення української нації полягає в тому, що до неї не підходять теорії націогенезу, побудовані на базі європейської практики модерних часів, в яких створення нації виглядає, як соціальний проект, зі створенням «національного міфу», образу «ідеальної Вітчизни», «уявної спільноти», яка поступово стає реальною і т. д. Дійсно, за допомогою відповідного державного апарату, що об’єднує певний конгломерат народів, і відповідної політики можна за якихось одне-два століття створити націю. (Зауважимо, що в середині 19 століття половина населення, наприклад, Франції не розмовляла французькою мовою). А тому ще до нашого часу виникає багато питань щодо походження більшості європейських націй, і усі ці питання пов’язані власне з державницьким механізмом націотворення, з насиллям і примусом, який об’єднував етноси і поступово нівелював етнічні особливості, «стриг усіх під одну гребінку». Ото й є національний проект, що його реалізує держава, по своїй суті. (Ще М.П. Драгоманов в своїх Чудацьких думках про українську національну справу зауважив, що «система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському життю, як і система примусової релігії». Курсив Драгоманова).

Особливість України полягає в тому, що вона вже існувала раніше. (І саме в цьому причина горезвісного «українського сепаратизму», що йому присвячена маса літератури, яка «переконливо» доводить його повну і остаточну безпідставність). Українська нація існувала вже тоді, коли виникли перші чутки про Україну. Процес творення української нації відбувався дуже просто – українцями ставали усі, хто сприймав українську ідею, а точніше – ідею, втілену в цілком певну соціальну практику. Процес поширення українства був власне процесом поширення цієї ідеї і цієї практики, а тому він мав надетнічний характер і йшов серед найширших мас. (Саме надетнічність українства дає змогу говорити про народ-націю, а не про народ-етнос). Дієвість української ідеї пов’язана з тим, що вона була започаткована саме соціальними практиками, які формувалися на тих первісних українах, що утворювалися в Подніпров’ї і Побужжі після монгольської навали, і далі почали поширюватися на незаймані землі Дикого Поля. Процес формування тих соціальних практик тривав близько двох з половиною століть і не залишив після себе жодних документальних свідоцтв, бо це був поступовий еволюційний процес і ми спромоглися відчути лише його кінцевий результат – новий тип спільноти яка заявила про себе десь біля кінця XVI століття. Але наступна хвиля розповсюдження українства, що змінювала свідомість руса на свідомість українця, була настільки бурхливою і потужною, а її наслідки настільки суттєві, що їх вже не могли здолати державні машини сусідніх великих держав на протязі століть. Українство розповзалось, як поширюється дух свободи, навіть в ті місця де зроду не було ні волі, ні козацтва, де Україна уявлялась недосяжною мрією, але мрією, яка дає надію. (Може в тих місцях це й був український міф – Україна, як надія). Навіть на тих землях, що були захоплені імперією у татар (ногайців) і на які приїздили колоністи звідусіль, я маю на увазі Новоросію на землях колишнього Дикого Поля, через певний час стало переважати українство, а сільське населення було майже повністю українізовано. Так само була в більшості українізована дрібна польська чиншова шляхта в другій половині XIX ст. на Правобережжі. На картах Слобожанщини добре видно, як йшла дифузія затухаючої хвилі українства на територіях нинішніх Курської Білгородської і Воронезької області Росії. Сила українства полягала в тому, що воно жило в народі, тоді як еліта, що традиційно більше дбає про власне добро ніж про власну душу, адаптувалась до нових механізмів панування, які нав’язувала держава, і не виступала як проукраїнський фактор. Це розповзання українства, що продовжувалося близько трьох століть, являє собою унікальний за масштабами феномен, що існує як абсолютний факт, на фоні постійних заклинань про державу, якої ніколи не було і націю, якої ніколи не було. Так що ж було?

В основі української ідеї була свобода, а соціальна практика втілювала цю ідею в двох формах – самоврядування і народ-армія. Ідея свободи означала відсутність механізму панування, примусу, розколу на класи, бо самоврядування було в змозі вирішити всі питання. Форма суспільної організації типу, народ-армія, очевидно, була запозичена у кочових народів, для яких ця форма є характерною. В українському варіанті ця форма пов’язана з виникненням козацького стану, який був органічно пов’язаний з селянським станом – не було жодних міжстанових перешкод для переходу селян в козаки і навпаки. Роль професійної армії і школи виховання козаків відігравала Січ. Фактично існувало єдине козацько-селянське суспільство, бо обидва стани були в повністю взаємозалежні і не могли існувати окремо. Рівень особистої свободи, досягнутий в такому суспільстві серед найширших мас населення, був найбільший в Європі тих часів. Отже різниця між українцем і русом чи росіянином або польським хлопом була цивілізаційна, вони уособлювали різні типи цивілізацій. І ще – держава розширює свої володіння і формує націю через насильство, примус. Українство поширювалось само по собі, як поширюється інформація, віра, ідея. А ідею не можна побороти не запропонувавши кращу ідею, або не дочекавшись поки вона сама себе дискредитує.

Феномен існування України, як території, заселеної українцями, вже не викликав сумніву приблизно з середини XVII століття, коли цілком склалися новий український народ-нація і відповідна, досить значна територія. Характерно, що в назві першого видання 1651 року «Опису України» Боплана – (першої, до того ж політично нейтральної людини, що створила детальну карту України і описала українців), назва, Україна, не вживається. Мова йде про окраїни Польського королівства від кордонів Московії до Трансільванії. Але вже в другому виданні 1660 року «Description d’Ukranie…» все стає на свої місця, що характеризує не тільки прогрес в уявленнях про Україну в суспільстві, але напевно й більш глибоке осмислення Бопланом зібраного матеріалу і живих вражень, які настільки очевидно виявляли окремішність, особливість українства, що він аж ніяк не міг прирівняти Україну до інших польських земель і назвав її тою назвою, якою користувалися мешканці, які там проживали. Суттєво те, що назва території співпадає з назвою народу, що його населяє. Це означає, що саме існування українського народу стало ключовим при визначенні назви, Україна, для певної території, яка входила до складу Речі Посполитої. Таким чином, не викликає сумніву, що на стан середини XVII століття існувала обширна територія, що звалась Україною і була заселена народом, що називав себе українцями. І після цього ця територія продовжувала поширюватись далі. (Порівняйте з сусідами – Московія, Річ Посполита, Кримське ханство, Османська імперія. В Росії простий народ називав себе «крестьянами», тобто «християнами». В цьому вбачається відлуння страшної епохи колонізації корінних народів Ростово-Суздальського князівства, де християнство впроваджувалось вогнем і мечем і самоназва «християнин» ставала оберегом від сваволі колонізатора).

У читача може виникнути цілком логічне питання – яке взагалі значення для сучасної людини має далеке минуле її давно забутих предків? Хіба що для створення міфу, але міф можна створити і не маючи чи не знаючи минулого, як вважає сьогодні постмодерністська думка. Основна догма марксизму говорить прямо – буття визначає свідомість. Яке створиш буття, така й буде свідомість. І народ погоджується з таким підходом – «з вовками жити – по вовчому вити». Це – з одного боку. Але з іншого – треба подивитися якою була реальність. З кінця 18 століття майже вся Україна (крім Галичини) була в складі Російської імперії, де українці відігравали роль одної з складових частин «триєдиного» східнослов’янського етносу, пов’язаного спільністю походження, віри і мови (з деякими «несуттєвими діалектичними відмінностями»). Була відповідно переписана історія і створена відповідна міфологія про споконвічне прагнення південних русів до злиття з Великою Руссю, яке нарешті знайшло втілення в подіях 1654 року і акті відторгнення русинів від Польщі під час поділів Речі Посполитої.

Проходив час, але окремішність України і українства продовжувала існувати і була очевидною. Спочатку Гетьманщина боролась за свої вольності, а після її ліквідації і повної уніфікації державної системи почав наростати український сепаратизм, який цілком визначено і недвозначно втілився в створенні УНР після подій 1917 року. Після цього стався, буквально, вибух української культури (втім, дуже скоро і криваво придушений), була кодифікована українська літературна мова, виникла національна інтелігенція, незважаючи на неоімперський тиск з боку центральної влади. Результат ми не так давно побачили – 70 років перебування в «єдиній сім’ї братніх народів» не створили «нову історичну спільноту – радянський народ». І та швидкість, з якою почали розбігатися «братні народи» після кончини СРСР, і те, які форми соціальної організації вони почали створювати, наводить на думку, що в житті не все так просто, як в марксистській формулі про буття і свідомість. Минуле продовжує жити в свідомості народу, причому не міфи і вигадки, а реальне минуле. Це явище можна назвати терміном, інерція ментальності. (Слово, ментальність, може бути замінене виразом, суспільна свідомість). Наше минуле певним чином модифікуючись і трансформуючись продовжує жити в наших головах, визначаючи і нашу національну свідомість, і риси так званого, національного характеру, і значною мірою – наше нинішнє буття. Людина являє собою те, що закладено в її голову, а всяка активність також починається з голови, з думки, з мрії, з прагнення. Актуальна Україна існує в наших головах, перш за все в формі ментальності. Якби української ментальності не існувало, то від минулого залишилися б голі історичні факти, як про стародавній Рим чи Карфаген, і ніякі міфи вже не допомогли б.

Ментальність зв’язує нас з минулим. Вона є вираження в раціональній формі того, що раніше називали «душа народу», чи «народний дух», що утворюється в процесі етногенезу і може мати дуже глибоке історичне коріння, так звану історичну пам’ять. Взагалі, може чи не найважливіша властивість ментальності, полягає в тому, що вона обумовлена минулим досвідом, який накопичувався в народі на протязі століть, а може й тисячоліть. Це консервативна, інерційна основа людського життя, яка, з одного боку, перешкоджає швидкім змінам суспільного життя, наприклад, реформам, а з іншого – сприяє відтворенню форм життя, які пройшли випробування історичним досвідом. Зокрема, завдяки цій властивості ми дотепер можемо бачити ірландців, шотландців і навіть валлійців, незважаючи на те, що вони майже втратили свої рідні мови і довгий час перебували під соціокультурним тиском Британської імперії. По тій самій причині переселенці в інші краї об’єднуються в національні групи, афганці вперто не хочуть вливатися в «прогресивну» частину людства, а японська форма лібералізму виявилась тісно переплетеною з традиційно японською формою особистих відношень.

Не менш важлива властивість ментальності полягає в тому, що вона безпосередньо впливає на характер активності (діяльності) людини (суспільства), причому цей вплив може бути визначальним. Справа в тому, що активність викликається ментальним напруженням – почуттям, яке створює певну спрямованість активності і організує волю. В цьому легко переконатися, якщо порівняти активності окремих людей, або суспільств, що мають однакові потреби, але суттєво відмінні ментальності. Так, наприклад, суспільство, що має ментальність, схильну до рабства, підлеглості або патерналізму, не може за історично короткий термін перейти на шлях лібералізму. Активність такого суспільства буде визначатись його ментальністю і воно буде схильне до відтворення вже випробуваних форм навіть в нових обставинах, таким чином, щоб відбулося найбільш повне узгодження нового зі старим, щоб мінімізувати ментальне напруження в суспільстві. Таким же чином, коваль, якому потрібно зробити табуретку, почне гнути її з металевих прутків, бо на відміну від столяра, він мислить металом і тільки в роботі з металом він може узгодити характер своєї активності зі своєю ментальністю.

В ментальності відбувається синтез і фіксація досягнутого соціокультурного рівня – синтез етичних, естетичних, раціональних, філософських і релігійних складових суспільного пізнання реальності і суспільного досвіду. Це є цінність, яка характеризує історичний досвід різних етносів, народів, соціальних груп. Специфіка і цінність цього досвіду є, зокрема, національна специфіка і національна цінність. Те саме стосується етносу, чи будь-якої соціальної групи, що має свої, специфічні досягнення, пов’язані з тим специфічним історичним шляхом, який пройшла дана соціальна група. Ці досягнення, надбання, цінності можуть бути об’єктом гордості даної групи, об’єктом права, що захищає їх від руйнації і посягання на руйнацію, а також об’єктом захисту від такого посягання. В цьому сенсі вони подібні до інтелектуальної, чи навіть матеріальної власності, яка являє собою цінність, що підлягає правовому захисту. І в цьому полягають базові раціональні основи для виникнення націоналізму як нормального явища, органічно властивого будь-якому народу чи етносу в умовах, коли виникає необхідність докладання зусиль щодо збереження тих цінностей. (Характерно, що етнос може не усвідомлювати, що це є власне, національні цінності). Коли народ чи етнос не докладає таких зусиль в разі необхідності, то це є свідоцтвом глибокої внутрішньої кризи, яка є прологом кінця цього етносу, як суб’єкта історії. Напевно, нація існує поки має свої національні цінності, які вона готова відстоювати. І вона повинна ті цінності чітко усвідомлювати і артикулювати.

Отже, основне питання, яке виникає – а чи залишились ті власне, українські цінності? А якщо залишились, то в чому вони полягають? І чи можна щось побудувати на базі тих цінностей, щоб зайняти бодай якусь нішу в системі світового господарства і світової культури? Що ми можемо запропонувати людству? І головне – чи варто за ті цінності боротись і їх відстоювати? В цьому сенсі можна згадати Михайла Драгоманова, який майже півтора століття тому висміював «галушковий» націоналізм та етнографічний патріотизм і закликав звертатися до європейської науки і європейських цінностей. Можна послатись на того ж таки О. Міллера, який вважає, що українську націю створили більшовики за роки політики «коренізації», а так звана, західноукраїнська нація, утворилася в Польщі в міжвоєнний період (може внаслідок політики полонізації?). Тобто українська нація, по-перше – розколота, по-друге – не укорінена в минуле, а значить, її фактично не існує. Це означає, що не треба морочити голову і забути про «українськість», якої вже немає, як актуальної сили. І все ж таки були сумніви – щось тут не так. Я відчував, на власному (і не тільки) досвіді, що відношення до українців в Росії явно не як до «своїх», а якесь насторожене, навіть вороже, в усякому разі, серед так званих «простих» людей. Я бачив суттєву різницю в побуті, а в сільській глибинці вона була разюча. І політика Радянського Союзу, починаючи з 1932 року була дуже жорстка в національному питанні (ярлик націоналіста означав в’язницю, як мінімум), почалися репресії серед національної еліти і жорсткий контроль усіх проявів національної свідомості. Значить система в цьому вбачала небезпеку. «Коренізація» існувала з 1923 по 1932 рік (хоч переслідування діячів «українізації» почалося вже в 1926 році), а хіба можливо за такий термін створити націю? (Міллер – фантаст або фальсифікатор?). Значить нація існувала. (Можливо, «коренізація», то була частина диявольського плану лібералізації, щоб за образним висловом Мао Цзедуна «змії повилазили зі свої печер, після чого ми зможемо відрубати їх собачі голови». Короткий термін «коренізації» і подальші події наводять на таку думку, так само, як аналогічна ситуація з НЕП-ом). Але з іншого боку, досвід показував, що великі міста – русифіковані, українська народна культура, точніше її залишки, зосталась тільки на селі, навіть образ українця, що його постійно відтворював радянський кінематограф – образ хитруватого напівдурника, який послуговується якоюсь дикою мово (бо, бачте, в його дурній голові не вміщаються одночасно дві мови), не викликав симпатій широких мас, а серед української інтелігенції викликав обурення за таке відверте шельмування українства. Інтенсивно навіювалась суспільна думка про українство, як про щось безкінечно відстале, глибоко вторинне, недолуге, фольклорно-етнографічне, «шароварно-галушкове», яке підтримується тільки щоб показати, як партія піклується про усі народи. Національну мову в російських школах можна було не вивчати по заяві батьків вже починаючи з 1958 року. Усе – під контролем, усе що треба – закатане в асфальт.

Незалежність, що настала зовсім неочікувано, коли Україна майже сама по собі відвалилася від гниючої і смердячої маси імперії, також не дала особливих надій – поступово створювався олігархічний капіталізм за кращими російськими зразками, ідейна основа якого була дуже проста – прибуток за будь-яку ціну. (Щастя, що ще не встигли розпродати землі). Свобода, отримана малою ціною так само мало цінується. Народ, якого створила свобода, виявився до свободи не готовий – патерналізм встиг роз’їсти здорову народну основу. Перехідний період був необхідний, але основне питання полягало в напрямку цього переходу. Україна мовчазно погодилась з тим напрямком, що привів до олігархізації і до, фактично, антинародної влади. То чи залишилось від України щось своє, достойне гордості і збереження, і що давало б імпульс розвитку?

Майдан Незалежності, Революція Гідності, події на Донбасі стали поворотною точкою. Для більшості стало очевидно – так, ще не вмерла Україна. Вона проявилася саме в тих формах і мала таку спрямованість, які є характерні для українства – самоорганізація (особливо – унікальний по масштабу феномен волонтерства) і типова для українців впертість в досягненні мети, прагнення до свободи і людської гідності, що здавалося б не повинно було турбувати людину посттоталітарної держави. І все це відбувалось під українською символікою і під звуки українського гімну. Тобто очевидна була проукраїнська спрямованість Майдану і знову ж таки – українська по ідеї, а не