Енеїда (Eneїda)

By Іван (Іvan) Котляревський (Kotljarevs'kij)

Ім’я Івана Петровича Котляревського (1769—1838), засновника нової української літератури, пов’язують, у першу чергу, з його поемою «Енеїда» (1798), яка вже понад двісті років зачаровує читачів. Це була перша друкована українська книга, написана народною мовою, перша національна поема.

Запозичивши сюжет античної поеми Вергілія, Котляревський наповнив цей твір дотепним українським гумором, повір’ями, звичаями, картинами воєнного і мирного життя, описом одягу, страв — усе це надає поемі яскравого національного колориту. «Енеїду» сміливо можна назвати своєрідною енциклопедією українського побуту кінця  XVIII — початку XIX століття.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Dec 20, 2019
• ISBN: 9789660363830

Book preview

Енеїда

Автор: Іван Котляревський

ISBN 9789660363830

Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Ім’я Івана Петровича Котляревського (1769—1838), засновника нової української літератури, пов’язують, у першу чергу, з його поемою «енеїда» (1798), яка вже понад двісті років зачаровує читачів. Це була перша друкована українська книга, написана народною мовою, перша національна поема.

Запозичивши сюжет античної поеми Вергілія, Котляревський наповнив цей твір дотепним українським гумором, повір’ями, звичаями, картинами воєнного і мирного життя, описом одягу, страв — усе це надає поемі яскравого національного колориту. «енеїду» сміливо можна назвати своєрідною енциклопедією українського побуту кінця XVIII — початку XIX століття.

Іван Петрович Котляревський

ЕНЕЇДА

Іван Котляревський як письменник — носій української ідеї

В українському літературознавстві «Енеїду» звикли розглядати як перший рушійний твір нової літератури, хоча, як на мене, новий період треба починати з романтизму як естетично-стилістичного явища, а все, що стосується псевдокласицизму в суміші із бароко, розглядати в системі періоду попереднього. Коли дивитись із такої позиції на творчість І. Котляревського, то «Енеїда» мала б входити в контекст бароко у суміші із псевдокласицизмом, тобто складати явище пізнього бароко (псевдокласицизм у нас не прижився, маємо тільки його спорадичні спалахи), а драматична його творчість — це вже романтизм, бо п’єси І. Котляревського — не інтермедії, які передавали народні сценки, а справжні народні п’єси, властиві сентименталістам та романтикам, які дивилися на простолюд, ідеалізуючи його, як і народну творчість, — це для них було одне із джерел натхнення. Коли ж поглянути на «Енеїду» Івана Котляревського з погляду засвоєння народної мови, то вона не почала цей процес, а завершила його, бо виходила із засад низового бароко, яке широко користувалося народною мовою, починаючи з першої половини XVII століття, а спорадично — з другої половини XVI із значним засвоєнням цієї мови як літературної в другій половині XVII і в усьому XVIII столітті. Інша справа, що «Енеїді» І. Котляревського судилося стати епохальним твором, що посприяло суспільно-естетичній традиції, у нас трохи й запізненій, — засвоєнню народної мови як основної літературної, а всі інші звівши до другорядних: польську та книжне язичіє в Західній чи російську в Східній Україні, також книжну та латинську в Закарпатті (хоч усе це не відбулося в одному моменті, а таки різночасно: в одних місцевостях раніше, а в інших пізніше, поруч із запізнілими літературними стильовими явищами). Із цього погляду «Енеїда» й справді стає твором не давньої, а таки нової літератури, а коли говорити вже зовсім точно, то вона завершила в собі літературу давню й породила нову, отже, стала ніби своєрідним птахом Феніксом нашої літератури в час його згоряння та воскресіння, що, за легендою, відбувалося в одному гніздов’ї і водночас.

Життя Івана Котляревського досить вивчене і відоме з багатьох досліджень та статей, через це огляньмо з нього те, що має значення для нашої теми. Народився він 9 вересня 1769 року в Полтаві, на той час полковому місті, вже після знищення гетьманства, але ще при автономній структурі Гетьманщини — факт багатозначний, бо, за законом генетичного й духовного самозбереження народу, його сини із відроджувальницькою місією, як правило, народжуються в часи кризові й занепадні. Батько поета — канцелярист міського магістрату (нагадаймо, що саме стан канцеляристів у старій гетьманській Україні став значною мірою витворювачем культурних цінностей, — це була, кажучи сучасним терміном, тодішня інтелігенція, серед якої бували поети й літописці). М. Грушевський творчість канцеляристів називав «певною літературною течією, що заміняє творчість академічного духовенства»[1].

Початкову освіту І. Котляревський здобув у дяківській школі, де навчали читати, писати, порядку церковних служб та співу. За спогадами О. В. Терещенка: «З дитячих літ з’явились у нього бажання до читання і старанність у заняттях»[2]. Із 1780 до літа 1787 р. навчавсь у Полтавській семінарії, що була фактично реформованим колегіумом, програма тут розширювалася на вивчення французької та німецької мов, що стало вельми до речі майбутньому поету — він зможе ознайомитися із Скарроновою та Блумауеровою травестіями Вергілієвої «Енеїди». Ясна річ, що в семінарії І. Котляревський здобув добру класичну освіту, про що згадає і в своїй «Енеїді», знав латинську мову, отже, міг читати Вергілія в оригіналі. Що Вергілій активно читався в тогочасній освіченій верстві (звісно, в оригіналі), свідчить створення «Діалога Енея з Турнусом» анонімного автора у 1745 році; ремінісценції з «Енеїди» Вергілія помічаємо в поемі «Розмова Великоросії з Малоросією» 1762 року, де згадується, як за троянців заступився Аполлон, про те, як Юнона тримала на троянців зло, але їх захистила Венера[3]. Вергілієвих пастухів переодягав у малоросійські костюми О. Лобисевич[4]. Ці твори, на жаль, не збереглися; є цікаве віршування «На образи 2-ї книги Енеїди Вергілія» у Г. Сковороди[5] — гадаю, що таких прикладів можна було б набрати більше, що безперечно свідчить про популярність «Енеїди» в Україні, та й взагалі творчості Вергілія, — О. Лобисевич, зокрема, травестував його елегії в другій половині XVIII століття, що для нас має значення немале.

Біограф поетовий С. Стеблін-Камінський зазначав про ранній нахил до віршування в І. Котляревського: «Ще юнаком Котляревський мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші називали його рифмачем»[6]. Безсумнівним відтак було й те, що майбутній поет вивчав поетику, тобто теоретично й практично здобув навички до віршування ще в семінарії. Ці факти нам конче потрібні, щоб показати: І. Котляревський естетично вихований у системі тодішньої української культури, зокрема українського бароко. Семінарії він не закінчив, а в 1789 році, тобто вже після ліквідації у 80-х роках української автономної полкової структури, вступив до Новоросійської губернської канцелярії, що була тоді в Полтаві. І він став канцеляристом, пройшовши шлях від підканцеляриста до губернського реєстратора. Ця служба тривала до 1793 року. І тут раптом поет покидає службу (було йому тоді двадцять чотири роки) й починає приватне вчителювання в Золотоноському повіті — саме в цей час, найімовірніше, він і написав першу частину «Енеїди». Припадає на цей період і нещасливе кохання І. Котляревського. Для поетів такі події — значний стимул для творчості, часом і рушійний.

Друге, що привертає увагу в цьому періоді,  глибочезний інтерес поета до побуту свого народу. Згаданий нами С. Стеблін-Камінський свідчить, що поет перебирався в народне вбрання і брав участь у селянських забавах, було це саме на Золотонощині.

Але біографа поета треба зацитувати: «У цей період свого життя, за словами сучасників його, бував він на сходинах та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, старанно прислухався до народної вимови, записував пісні та слова, вивчав мову, норови, звичаї, обряди, повір’я, передання українців, ніби готуючи себе до майбутньої праці. І справді, з цієї поетичної школи виніс він глибоке знання малоруської мови та народного побуту»[7].

Згодом, у 20—30-ті роки XIX століття збирав народні пісні, прислів’я, складав словник української мови. Т. Шевченко в повісті «Близнята» свідчить про сатиричне видання І. Котляревського «Полтавська муха», яке, звісно, було рукописне й до нас не дійшло; перекладав байки Лафонтена (свідчення С. Стебліна-Камінського) тощо. А що особливо для нас цікаво: вивчав історію України, принаймні мав стосунок до відомого історика Д. Бантиша-Каменського, коли той писав свою знамениту «Историю Малой России», — історик згадує про це в примітках до III частини[8]. Таким чином, до написання «Енеїди» (адже робота над нею була довготривала, можна навіть сказати, що ця поема — книга життя І. Котляревського) поет був достатньо приготований.

Перший варіант — з трьох частин — написано, очевидно, ще до 1791 року, твір відтак почав поширюватися в списках, міг дістатися легко й до Петербурга, де працювало багато вихідців із України; принаймні в 1791 році вийшли в світ дві частини травестії російського поета М. Осипова «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку», згодом видано третю й четверту частини поеми. Як переконливо доказав М. Марковський (в «Енеїді» М. Осипова трапляються українізми й українські позначки військових чинів, а сам Осипов з Україною не був аж ніяк зв’язаний), М. Осипов напевне покористувався списком «Енеїди» І. Котляревського[9].

Літературну творчість почав із молодості. Про це є вартісна згадка Н. Сементовського: «В літа киплячої молодості Котляревський писав всілякі вірші на малоруській мові, які або розходилися по руках його приятелів, чи залишались у його портфелі, але згодом усі загинули»[10]. Згадка не конкретна, але підтверджує думку, що перші пісні, чи, може, тільки перша, чи перша з другою могли бути написані до 1791 р.

Учительська діяльність як приватного вчителя І. Котляревського тривала до 1796 p., а вже 1(12) квітня 1796 р. поет став рядовим Сіверського карабінерського полку, якого було сформовано 1783 р. на основі українських козацьких полків, — він стояв деякий час на Полтавщині; невдовзі — кадетом драгунського, а 11(22) липня цього ж року його переведено в авдитори (тобто пройшов військові курси), після чого 9(20) квітня 1798 р. дістав офіцерського чина прапорщика. В цьому-таки році в Петербурзі, заходами М. Парпури, було видано перше видання «Енеїди», хоч і без згоди автора, яке здобуло епохальне значення. Але, можливо, «Енеїда» не зіграла б такої визначної ролі в історії української культури та й не була б продовжена самим автором, відтак не стала б основоположною книгою нової української літератури, коли б у 1798 p., у Петербурзі-таки, М. Парпура та Й. Каменецький не видали одного із списків трьох частин поеми, бо на той час тільки ці три частини й було написано. У 1809 р. вже сам автор на гроші Семена Кочубея видав чотири частини «Енеїди». Всього ж у поемі шість частин, дві наступні буде написано ще пізніше, про що вестимем мову, а весь твір видано за чотири роки по смерті І. Котляревського в 1842 р. харківським видавцем О. Волохиновим.

Цікава була присвята в першому виданні: «Любителям малоросійського слова присвячується», тобто видавці свідомо призначали книгу саме українському читачеві. Розрахунок виявився винятково точним. В. Пассек щодо того писав: «Енеїда була прийнята в Малоросії із захопленням, всі стали читати її, від освіченого селянина до багатого пана»[11]. Це підтверджує згаданий нами О. Терещенко: «Деякі місця із Енеїди повторюються цитатно багатьма українцями; є любителі, котрі знають її напам’ять усю. Багато висловів приводяться замість приказок та прислів’їв»[12].

Тим часом поет продовжував служити у війську. У 1799 р. дістав чин підпоручника та поручника, відтак зробився ад’ютантом генерала маркіза Дотішампа — інспектора Дніпровської та Кримської інспекції. На цій посаді пробув до 1808 р. В цей час написав «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», тобто генерал-губернаторові Малоросії в 1802—1807 рр. Твір своєрідний. Загалом це пародія на оду, чим зумовлений його бурлескно-іронічний похвальний тон, вірша написано десятирядковою ямбічною строфою, як і «Енеїду»; тут урочиста новорічна похвала герою відтінюється гротесковим описом його оточення. Чи була «Пісня» вручена князю, як новорічний жарт (для цього поет мав би мати до сановника певне наближення), чи написана для літературного поширення, не звісно, хоч знаємо, що таке поширення твір дістав, але рукописне, — надруковано його вперше в Галичині в 1849 р. в ж. «Пчола», № 16, що її видавав Яків Головацький.

Військову службу Котляревський відбував справно, про що свідчить «Атестат», виданий згаданим генералом Дотішампом[13], відтак 12 квітня 1806 року йому надано чина штабс-капітана, після чого учинився ад’ютантом генерала І. Мейєндорфа, командуючого корпусом російських військ.

У листопаді-грудні 1806 р. поет писав, очевидно з доручення начальства, «Журнал військових дій 2-го корпусу військ під командою пана генерала від кавалерії і кавалера, барона Мейєндорфа» — тут описано перші місяці російсько-турецької війни. Щоденник зберігся, але обривається перед початком військових дій. У час самої війни Котляревський виконував особливі доручення згаданого генерала, перебуваючи у Буджаку, Молдові, Валахії. Цікаво для нас і те, що саме тоді він зустрічався із задунайськими українськими козаками, як свідчить його біограф С. Стеблін-Камінський, і вони в ньому впізнали автора «Енеїди».

У 1807 р. поета переведено до Псковського драгунського полку, що перебував у м. Ліді в Литві. Поет виїхав туди 3(15) грудня.

23 січня ст. ст. 1808 р. Котляревський вийшов у відставку із війська через хворобу, покинув же Ліду 16(28) червня того ж року, відтак повернувся до Полтави. У цей-таки 1808 р. вийшло друге видання «Енеїди» в Петербурзі, в друкарні Івана Глазунова — це було повторення першого видання 1798 p., навіть помилки ті ж самі. Поет робив спроби знайти службу в С.-Петербурзі чи Москві, але нещасливі, й повернувся до рідного міста, де ще жила його мати.

Тим часом у 1809 р. у Петербурзі, в Медичній друкарні, вийшло третє видання «Енеїди» і перше авторське, доповнене четвертою новонаписаною частиною. На книзі стояла важлива позначка» «Часть Первая», тобто вже тоді автор знамірювався писати продовження поеми. Про це вістить і закінчення Четвертої частини:

Чи він ввильне од сей напасті,

Побачимо те в п’ятой часті,

Коли удасться змайстерить.

Кошти на це видання, як згадувалося, дав Семен Михайлович Кочубей, полтавський губернський маршалок, нащадок звісного доносителя на І. Мазепу, помістя якого було в селах Диканьці та Жуках неподалік Полтави. Наближення поета до цієї родини теж має своє значення, принаймні пояснює деякі антимазепинські мотиви в «Наталці Полтавці».

У червні 1810 р. І. Котляревського призначено наглядачем Полтавського будинку виховання дітей збіднілих дворян.  Не зайве відзначити, що цей дім засновано князем О. Куракіним, про якого була мова, невдовзі перед призначенням поета (був генерал-губернатором Полтави до 1807 р.), однак призначив його інший князь, Я. Лобанов-Ростовський (1760—1831), а проіснував цей заклад до 1841 р. О. Терещенко так писав про цю діяльність поета: «Котляревський залишив після себе пам’ять доброчинної та чистої людини. Він уміщав бідних сиріт у цей підвідомственний будинок; нещасних з тієї чи іншої причини підтримував допомогою чи проханням щодо них і загалом був корисний своїм упливом»[14]. Цікаво й те, що поет таки був наближений до генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського, який організував аматорський театр, де поет став актором комічних ролей. І хоча театр цей був російський (ставилися в основному п’єси Княжніна) але саме тут могло початися глибше зацікавлення Котляревського театром, а відтак і драматургією.

У час війни Росії із Францією 1812 р., з доручення генерал-губернатора, Котляревський формував  у Хорольському повіті 5-й Козацький полк. Але ця діяльність його увіч не захоплювала — вертатися в армію не бажав, тож просив Я. Лобанова-Ростовського, щоб його повернули в Полтаву на попереднє місце наглядача. Це було в серпні 1812 р. Тим часом залишався при генерал-губернаторі для виконання особливих доручень: так, у травні 1813 р. їздив у Дрезден як посильний, в листопаді — до С.-Петербурга і лише в кінці грудня повернувся на попередню посаду в будинку виховання дворянських сиріт. Цікавий факт із того часу: бувши в столиці, переписав трагедію І. Крилова «Тріумф» — очевидячки для аматорського театру в Полтаві. Але й повернувшись на посаду, особливі доручення  генерал-губернатора продовжував виконувати. Так знаємо, що в серпні 1814 р. знову їздив до С.-Петербурга, проте з вересня — на попередній посаді. Знаменно й те, що в будинку виховання також організував театр, яким керував, відомо про виставу цього театру в 1816 р.

У квітні 1817 р. поет переклав російською мовою з французького переспіву Буало оду Сапфо «Счастлив, кто близ тебя и о тебе вздыхает». У жовтні ж цього року йому надано чина майора і призначено пенсію в 500 крб на рік.

Важлива віха в житті Котляревського — запросини генерал-губернатором Малоросії князем М. Рєпніним до Полтави театральної трупи І. Штейна з Харкова, в складі якої був молодий М. Щепкін. Директором цього театру і став І. Котляревський, який виконував не тільки адміністративні функції, але й доопрацьовував п’єси, які тут виставлялися. Про це виразно писав брат великого актора А. Щепкін: «Він багато допомагав і там, де йшлося про сценічні вистави. Коли треба було щось переробити чи змінити якесь місце в п’єсі, він відразу ж вигадував нові діалоги чи вислови, які заміняли цілком ті незручні місця, особливо у віршах, бо дуже добре володів версифікацією»[15]. Одного із спектаклів у цьому театрі Котляревський улаштував на честь М. Щепкіна, бо в цей час збирали гроші для викупу актора з кріпацтва.

Попри те поет виконував особливі доручення М. Рєпніна, став бібліотекарем «Біблійного товариства» в Полтаві і, звісно, продовжував очолювати будинок виховання дітей збіднілих дворян. Із 1818 р. належав до масонської ложі «Любов до істини», створеної в Полтаві декабристом М. Новиковим, мав тут посаду витії (промовця).

А особливо знаменним став для письменника 1819 рік, в якому народився Котляревський-драматург, — саме тоді написані безсмертні «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», які вперше й були поставлені в Полтавському театрі з дозволу генерал-губернатора М. Рєпніна. Роль виборного виконував М. Щепкін.

«Славний комік наш М. С. Щепкін, — писав С. Стеблін-Камінський, — зобов’язаний своїм розвитком впливу Котляревського… Для нього Котляревський створив ролі Макогоненка і Чупруна, в яких Щепкін був безподібно чудовий»[16]. Відтак саме в театрі Івана Котляревського М. Щепкін з’явив себе як український актор. Н. Сементовський у 1846 р. про «Наталку Полтавку» звістив таке: «Жодна повість, як якийсь інший твір, досі не припав так до душі малоросіян, як «Наталка» І. П. Котляревського; сотні списків її ходять і тепер по всій Малоросії; народ засвоїв собі пісні, написані Іваном Петровичем (поправимо автора — не всі ним, про це буде далі. — B. Ш.) і є багато таких, які знають напам’ять усю оперу»[17].

Перша вистава цієї п’єси відбулась у Харкові на бенефіс М. Щепкіна.

У вересні  1821 р. Котляревського обрано  почесним членом «Вольного общества любителей российской словесности». В грудні, на засіданні цього товариства, прочитано уривка з 5-ї частини «Енеїди» — його надруковано в органі товариства «Соревнователь просвещения и благотворения»[18]. У приписці до цього друку подано вартісну звістку, що на цей час (тобто 1821 р.) «Енеїду» було дописано до кінця. Ось ці слова: «Вони (читачі. — В. Ш.) очевидно, порадіють, довідавшись, що п. Котляревський тепер написаними двома піснями цілком довершив малоросійську «Енеїду» і невдовзі має наміра видати її повну». Але робота закінчена ще не була. Так, 27 грудня ст. ст. 1822 р. поет написав до М. Гнєдича: «5-а частина дуже слабка і натягнута, в ній трапляється суха матерія, яку належить будь-чим розмочувати; я як кінчив її, то перехрестився. Що ж стосується до 6-ої, то буде чим помилуватися»[19].

Сповіщення встановлюють час завершення написання «Енеїди», до 1822 р. вона була готова, але 5-ту частину поет вважав ще за чорнову і, можливо, пізніше її доопрацьовував.

Тут-таки повідомляє, що «Енеїда» твір «двадцятишестилітнього мого терпіння  і посильних трудів». Отже, виходить, що завершено було три перші частини в 1794 р. Ця дата потверджується далі в цьому ж листі: «Я над малоросійською «Енеїдою» 26 літ сплю (в оригіналі: «баюшки баю». — В. Ш.) і надіюся, що воскресне, чи, згубивши терпіння, пошлю її в вогонь вічний. Коли «Енеїда» моя значить що-небуть, то