ВАРТО ГРАТИ КРАЩЕ

By Volodymyr Serdiuk

Збірка театральних п'єс Володимира Сердюка на актуальні теми: про повернення з війни, про любов і вірність.

• Language: Українська мова
• Publisher: Volodymyr Serdiuk
• Release date: Oct 6, 2023
• ISBN: 9798215108628

Volodymyr Serdiuk

Volodymyr Serdiuk is a Ukrainian Writer wanting to share his books also among the English-language Readers Worldwide.  Reading his books you'll get a chance to discover another European Nation's Way of Life, Way of Thinking, and Way of Love.

Book preview

Володимир Сердюк

ВАЛЕНТИН ПЕТРОВИЧ

П’єса на одну дію.

Дійові особи:

СОЛДАТ – будь-якої статі, будь-якого віку.

СТАРИЙ – дорослий чоловік/жінка.

Сценографія:

Сцена затемнена. Яскраво освітлено лише сміттєвий бак під вуличним ліхтарем. Гарне місце для логотипів спонсорів.

––––––––

ДІЯ ПЕРША.

ЯВА ПЕРША.

Солдат з пакетом підходить до сміттєвого баку і заглядає в нього. Діалог про повагу.

СОЛДАТ: Ну ось чому вони такі непослідовні?

СТАРИЙ: Вони послідовні.

СОЛДАТ: Ти хто?

СТАРИЙ: Я старий.

СОЛДАТ: Я не запитую тебе звідки тобі відомо про їхню послідовність. Я запитую тебе хто ти.

СТАРИЙ: Я – бомжик.

СОЛДАТ: Це як?

СТАРИЙ: Без означеного місця житла.

СОЛДАТ: Людина.

СТАРИЙ: Що?

СОЛДАТ: Першим словом має бути Людина.

СТАРИЙ: Ну, бомжик – то ж і є така людина.

СОЛДАТ: У твоїх словах я відчуваю неповагу.

СТАРИЙ: До кого?

СОЛДАТ: В першу чергу твою неповагу до самого себе. Хто тебе так називає?

СТАРИЙ: Місцеві прибиральники.

СОЛДАТ: А ще хто?

СТАРИЙ: Дільничний поліцай.

СОЛДАТ: То от звідкіля ті ноги ростуть.

СТАРИЙ: Звідки?

СОЛДАТ: З бездушного ставлення до тебе дільничного поліціанта.

СТАРИЙ: А хіба інакше буває?

СОЛДАТ: У тих місцях, звідкіля я, повага до особистості завжди стоїть на першому місці.

СТАРИЙ: Ну, знаєш, різні бувають особистості – не кожна з них і заслуговує на повагу...

СОЛДАТ: Одного вечора до нашої траншеї заповзла змія.

СТАРИЙ: Ого.

СОЛДАТ: Ми сиділи навпочіпки. Нагорі гуркотіли вибухи. Ми не ворушилися, бо над нами висів ворожий дрон-коректор. Ми прикидалися купкою каміння. Може, зверху так і виглядало. Бо ми були у брудному камуфляжі, присипані землею та пилюкою. А, може, оператор дрона знущався з нас, намагаючись викликати паніку. Щоб ми спробували втекти – і демаскували себе. Тому ми й не рухалися. Ми так вжилися в образи камінців, що навіть забули як то – підскочити і бігти. Каміння не бігає. Та й ноги позатікали.

СТАРИЙ: А що змія?

СОЛДАТ: Яка змія?

СТАРИЙ: Та, що заповзла до вашої траншеї.

СОЛДАТ: Вона придивилася до нас, зрозуміла що ми сіре каміння, і сховалася під нами.

СТАРИЙ: Під кимось конкретним?

СОЛДАТ: Ми там лежали покотом. Годі було розібратися – де чия рука чи нога. Змія заповзла під нас.

СТАРИЙ: Тобто, під каміння?

СОЛДАТ: Тобто, під каміння.

СТАРИЙ: І в чому смисл?

СОЛДАТ: У повазі.

СТАРИЙ: До кого?

СОЛДАТ: До всього живого.

СТАРИЙ: Як це?

СОЛДАТ: Змія під нас сховалася від погибелі.

СТАРИЙ: Я зрозумів.

СОЛДАТ: Вона втікала від того, що творилося нагорі. Вона втікала від смерті, від російської армії.

СТАРИЙ: І..?

СОЛДАТ: І залишилася жити з нами.

СТАРИЙ: Навіть коли бомбардування припинилося?

СОЛДАТ: Залишилася назавжди. Спала з нами, їла з нами. Поводилася немов домашній кіт.

СТАРИЙ: Лише то була змія.

СОЛДАТ: Тільки то була змія. Коли їй вдавалося уполювати мишей, то вона спершу показувала їх нам. Ми її заспокоювали: добре-добре, то твоя здобич, не треба нею ділитися з нами - їж сама.

СТАРИЙ: І про що ця історія?..

СОЛДАТ: Про взаємоповагу та самоповагу.

СТАРИЙ: А я тут до чого?

СОЛДАТ: Ти не достатньо себе поважаєш, якщо погодився на принизливу назву своєї особистості.

СТАРИЙ: Не зрозумів?

СОЛДАТ: Ну, «бомжик».

СТАРИЙ: А треба?

СОЛДАТ: А треба – бомж.

СТАРИЙ: Зрозумів – ти приколюєшся з мене!

СОЛДАТ: Змія відчувала все, навіть не розуміючи, а людині людина повинна пояснювати очевидне?

СТАРИЙ: Ні. Не пояснюй. Не треба. (Пауза.)

СОЛДАТ (сам до себе): Хоч би тут було щось червоне – шматок тканини, чи червоний папір.

СТАРИЙ: Ні, сьогодні там такого немає.

(Солдат відсуває сміттєвого бака. За ним, на рибальському стільчику сидить літня людина. Пауза.)

СОЛДАТ: А ти хто такий?

СТАРИЙ: Сиджу собі тут.

СОЛДАТ: КПП? Блокпост? Засідка?

СТАРИЙ: Та ні. Самотність.

СОЛДАТ: Полюєш на цінні речі?

СТАРИЙ: Які цінні речі?

СОЛДАТ: Папір, картон, скло.

СТАРИЙ: Ні, я не сміттяр.

СОЛДАТ: А хто?

СТАРИЙ: Старий на пенсії. Теж хочу ще брати участь у подіях.

СОЛДАТ: У житті?

СТАРИЙ: Ну, поки живий, то й у житті, мій постачальнику.

СОЛДАТ: Я тобі не постачальник. Я – інженер.

СТАРИЙ: Тепер ти солдат.

СОЛДАТ: А як ти знаєш? На мені спортивний костюм, а те, що я підстрижений – так зараз усі так стрижуться. Ніби мода така.

СТАРИЙ: Бо ти у берцях вийшов.

СОЛДАТ: О! Точно. А я й не помітив.

СТАРИЙ: Це добре, що не помітив – отже - ти воїн.

СОЛДАТ: Так, я у відпустці. А інші чоловіки як взуваються, коли сміття виносять?

СТАРИЙ: У капцях.

СОЛДАТ: Може хтось і берці має. Туристи, там – мисливці.

СТАРИЙ: Вони б не зашнурували своїх черевиків.

СОЛДАТ: Оце й усе? І з цього ти робиш висновок, ніби я воїн?

СТАРИЙ: І то, вправний воїн.

СОЛДАТ: Чому ж це ти робиш такі висновки?

СТАРИЙ: Бо кожного разу, вибігаючи з приміщення, ти готовий до несподіваного розвитку подій.

СОЛДАТ: Яких?

СТАРИЙ: Бомбардування, терміновий виїзд. Шикування по тривозі, врешті-решт.

СОЛДАТ: Це ж треба. Та ти, схоже, якийсь місцевий Шерлок Холмс.

СТАРИЙ: Просто професійна увага до деталей.

СОЛДАТ: То ти рибалка?

СТАРИЙ: Чому ти так вирішив?

СОЛДАТ: Бо ти сидиш на рибальському стільчику. Рибалки терплячі та спостережливі – постійно дивляться на воду, хоч там і нічого не відбувається.

СТАРИЙ: Я художник. І сиджу на стільчику для пленерів.

СОЛДАТ: Яких іще пленерів?

СТАРИЙ: Так називається малювання на вулиці, коли зображаєш пейзаж, наприклад.

СОЛДАТ: Тоді я теж художник.

СТАРИЙ: Правда?

СОЛДАТ: Еге ж. Я там тих пейзажів надивився. Фактично уся моя служба складається зі спостереження за станом пейзажів.

СТАРИЙ: Посадки?

СОЛДАТ: Не тільки. Яри, терикони. Та й степові горизонти можуть багато про що розповісти як ворог наближається.

СТАРИЙ: Знаю. Найважче спостерігати горизонт на сході Сонця, та під час того як воно сідає.

СОЛДАТ: Розмивається тоді горизонт...

СТАРИЙ: Цим користувалися ще британські підрозділи SAS під час другої світової війни. Вони тоді свої автівки в Африці фарбували у рожевий колір.

СОЛДАТ: Ото ще маскування! Рожева пантера?

СТАРИЙ: Смієшся? А у військових цей колір так і називається: Pink Panther.

СОЛДАТ: Прикольно. І що ж ти ще в мені помітив?

СТАРИЙ: Що ти маєш пляшечку з алкоголем у нагрудній кишені.

СОЛДАТ: Ого! Та ти алкаш?!

СТАРИЙ: Не зовсім. Я вже покинув вищу лігу цього спорту. Та старим, кажуть, можна по тридцять шість грамів на день. «Вино – то молоко для старих.»

СОЛДАТ: Та ти поет, виявляється.

СТАРИЙ: Ні. То, схоже, Азамі так сказав.

СОЛДАТ: Або Хаям.

СТАРИЙ: Або Хаям. Хтось авторитетний. Щодо Азамі я не впевнений, а ось Хаям, кажуть, знався на цій справі.

СОЛДАТ: І що ж тобі до моєї пляшечки? Я зазвичай смокчу собі з її шийки. Тобі не дам, бо це не гігієнічно.

СТАРИЙ: А ти відкрути покришку і налий туди. Мені вистачить. Я випиваю строго по 36 грамів на день. І мені це йде на користь.

СОЛДАТ: Хіба ж у корку 36 грам?

СТАРИЙ: Дванадцять. Я ж не випиваю усієї денної норми за раз. Тричі на день по дванадцять – і цього мені вистачає.

СОЛДАТ: Умовив. Мені не шкода. (Солдат наливає спиртне у кришечку. Старий випиває.)

СТАРИЙ: І як тобі суспільство, після повернення з фронту?

СОЛДАТ: Я лише у короткочасній відпустці.

СТАРИЙ: Вибач, я ж не знав. Людей упізнаєш?

СОЛДАТ: Я все більше починаю любити собак...

СТАРИЙ: Невже все аж так погано?

СОЛДАТ: Обличчя у них тепер злі.

СТАРИЙ: Може напружені, зосереджені? Проблем тепер на кожного вистачає...

СОЛДАТ: То ти зосереджений – я напружений. Хіба ж я не бачу? А люди переважно злі, нахабні, втратили відчуття міри. Я усім їм поступаюся, а мені – ніхто, летять, поспішають, нікого не бачать.

СТАРИЙ: На фронті ж теж усі пориваються вперед?

СОЛДАТ: Рвуться та не нариваються. Бездумно ніхто не поспішає. Ломанешся – так і відхопиш першим. Нахабних війна карає. Я живий, бо там я кланяюся кулям, не розслабляюся.

СТАРИЙ: Коли тебе цивільні не помічають, мовчи і усміхайся. Зламай їхній стереотип, вони тебе й помічатимуть.

СОЛДАТ: Чому помічатимуть?

СТАРИЙ: Бо як мовчиш і посміхаєшся – значить небезпечний. Вони й пригальмують перед тобою.

СОЛДАТ: Вмикати психа? Не хочу витрачати на те сил. Я ж у відпустці – тож повинен відпочивати.

СТАРИЙ: І чого тоді ти отут вештаєшся?

СОЛДАТ: Моя чомусь не любить викидати сміття. Доводиться самому виносити.

СТАРИЙ: Та й правильно – жінки не повинні торкатися сміття, бачити вбивство, ховати рідних...

СОЛДАТ: Скидається, що сама смерть не є проблемою. Проблеми лише оточують і супроводжують смерть...

СТАРИЙ: А ти не чув де у нас похований Святий Валентин?

СОЛДАТ: Ні.

СТАРИЙ: У Стрию, поблизу Львова. Тут, в Україні.

СОЛДАТ: Ось і поговорили. (Пауза.)

СТАРИЙ: Та це ще непогана розмова.

СОЛДАТ: Бувають важчі.

СТАРИЙ: Найважче мені спілкуватися з науковцями. Отак, сказанеш, що-небудь, а вони зроблять із твого вислову постулат, і потім тобі ж доводять помилковість цього постулату. Я вже, і так і так, стримуюсь, намагаюся їх не нервувати, а вони все одно нервуються.

СОЛДАТ: Може їм так подобається? Сам процес – підловлювати тебе на гачок?

СТАРИЙ: Схоже, так влаштований їхній науковий мозок. Але ти ж не науковець?

СОЛДАТ: О, ні, Бог милував.

СТАРИЙ: Хоча, спілкування теж іноді хочеться. Хоч би з кимось, але так щоб воно не було обов’язковим.

СОЛДАТ: Ти що, не отримуєш листів?

СТАРИЙ: Та чомусь не пишуть.

СОЛДАТ: То напиши собі листа сам.

СТАРИЙ: Хіба ж то спілкування? Односторонній рух якийсь виходить.

СОЛДАТ: Лівою рукою.

СТАРИЙ: Мене сержант учив міняти руку.

СОЛДАТ: Та ну їх, з їхнім спілкуванням! Зайдеш до мережі розважитися, а там лише про космічні трагедії та близький кінець світу.

СТАРИЙ: А ти його ознак навколо себе хіба не бачиш?

СОЛДАТ: Тут, де війни немає – ні, не бачу. Світять ліхтарі, люди сидять у кафе, гуляють з дітьми, гасають на лакованих автівках. Тут, схоже, люди не замислюються про війну, свій кінець чи кінець світу.

СТАРИЙ: Думати, ніби кінця світу не настане, можуть лише ті, хто сам не бачив попереднього кінця світу.

СОЛДАТ: Я вже бачив кінець світу в різних позах на різних позиціях.

СТАРИЙ: І я.

СОЛДАТ: І ти?

СТАРИЙ: Це ж не перша війна.

СОЛДАТ: У мене  - перша.

СТАРИЙ: Тому вона й складає на тебе таке потужне враження.

СОЛДАТ: А ти скільки війн бачив?

СТАРИЙ: Великих – чотири. А малих – без ліку.

СОЛДАТ: Малі війни швидко закінчувалися? Як семиденна?

СТАРИЙ: Так. Іноді малі війни тривали місяцями – часто один сезон, поки не розпочиналися дощі, або не ставали морози.

СОЛДАТ: І що тоді?

СТАРИЙ: Їх нам навіть не записували до військових квитків. Ми вантажилися на тягачі, а до заднього борту прив’язували мітли, які волочилися за нами, замітаючи слід...

СОЛДАТ: Навіщо це ви так робили?

СТАРИЙ: То давня традиція така – замести свій слід, щоби війна не знайшла тебе. І не прийшла за тобою до твого дому.

СОЛДАТ: Круто. А я, як повернувся, лише руки помив.

СТАРИЙ: Бо ти ж іще на ту війну повернешся.

СОЛДАТ: Так. Відпочиваю я тут, але не розслабляюся. (Пауза.)

СТАРИЙ: Цей світ дивний.

СОЛДАТ: Так точно. А на війні він взагалі, весь поламаний і перекручений. Одні гинуть миттєво, навіть і не зрозумівши, що вони на війні – інші ходять без жодної подряпини і раптом гинуть, вже маючи величезний військовий досвід, до когось в окоп на «нулі» вповзають ворожі розвідники, і ріжуть його ножем. Ножем – без пострілів. А десь у тилу ворожа ракета влучає у штаб, і вбиває сотні людей одразу, хоча їм здавалося, ніби вони усі перебувають у