Музика пропащих богів

By Ігор Журавель

Похмурий Харків початку 00-х ввижається Поліграфові справжньою країною чудес. Тут йому зустрічаються вар’яти та юродиві, міфічні створіння та видатні творці, занепалі янголи та рок-зірки. Здається, наближається битва між Системним Котом та пропащими богами за людські душі. Чи це тільки хвора фантазія героя? За цим варто поспостерігати.

• Language: Українська мова
• Publisher: Ігор Журавель
• Release date: Jun 24, 2022
• ISBN: 9781005039950

Ігор Журавель

Письменник, архітектор студії Vizdome Space, гітарист гурту "Человек-Животное"

Book preview

Музика пропащих богів

Частина перша. Музика для гопників

Глава 1

Колись я був арфістом. Ні, не професійним музикантом, професіоналів я не люблю з дитинства. Адже усі вони ремісники. Візьмемо за приклад сучасних футболістів. Вони зазвичай грають суто на тому рівні, котрий є достатнім для отримання зарплатні. Є, звичайно, винятки. Але то не професіонали, то футболісти. Справжні футболісти. Що вже казати про різницю між справжніми музикантами та лабухами. А втім моя історія не про футбол і навіть не про арфу. Хоча і перший, і друга й грають у ній епізодичні ролі.

Грі на арфі я вивчився самостійно. З дитинства годинами просиджував за інструментом, доводячи своє уміння до досконалості. Звичайно, були в мене й інші захопленні, але вони перебували на другому плані. Головну роль у моєму житті грала моя музика.

Подорослішавши, я не міг не замислитись над наступними двома проблемами. По-перше, як і де здобути засоби до існування? По-друге, як донести свою музику до народу, і на біса йому вона потрібна? Втім перша проблема по суті й не була проблемою як такою. Як казав Остап Бендер, гроші просто таки лежать на дорозі та чекають доки їх підберуть. Може він казав і не зовсім так, але зміст приблизно такий. В результаті на перший план виходила друга проблема.

Деякий час мені здавалося, що цю складність легко усунути. Я серйозно змірковувався щодо кар’єри мандрівного музики. У містах я міг заробляти, граючи на вулицях, у селах завжди знайдуться добрі люди, що нагодують волоцюгу. Тобто в цілому доволі непоганий варіант. Але він відпав. Коли я розмірковував про романтику подорожей, єднання з природою та ночівлі у чистому полі під відкритим небом, я раптом зрозумів, що нічого не вийде. Справа у тому, що лягаючи спати в траві я не отримаю ніяких гарантій, що в цій траві нема, наприклад, гадюки там, чорної вдови чи ще якоїсь тварюки. Тобто, я, звичайно, можу подивитися, чи є вона там, але ж падлюка й коли я засну може приповзти. Навряд я зможу відійти до сна, знаючи про це. Я ж не святий. Ви розумієте про що я. Тому треба шукати інших шляхів.

В мене було чимало задумів. Переважно божевільних. Наприклад, придбати магнітофона, безліч аудіокасет та гармату, записати свою музику на плівку, видертися на дах Держпрому та стріляти з гармати касетами. Але, на жаль, грошей в мене ледь вистачило б на бумбокс та касети, не кажучи вже за гармату. Можна було б, звичайно, влізти вночі до магазину та замінити усі компакт-диски, що там продаються, на свої записи. Але тоді меломани мене б зненавиділи, отримавши замість очікуваної творчості улюблених виконавців мою. Я ж добивався зовсім іншої мети.

Однак невдовзі в мене виникли зовсім інші думки. Саме про них, про їх втілення у життя та про те, як я перестав бути музикою я й збираюся вам розповісти.

***

З деяких пір в мне встановився новий денний розпорядок. Я прокидаюся рано вранці, відключаю будильник, виходжу з напівтемної кімнати на балкон. Там в мене завжди є сигарети, запальничка та мундштук. Я випалюю три-чотири сигарети та, якщо надворі тепло, залізаю через вікно до кухні. Якщо холодно, вікно зачинене, доводиться добиратися до кухні через кімнату та коридор. На кухні я засипаю каву до кавоварки, заливаю воду, натискаю кнопку ON на цьому чудовому електроприборі та вмикаю радіоприймач. Здійснивши ці дії, я приводжу себе в більш-менш пристойний вигляд, випиваю приготований напій, беру арфу та виходжу з квартири, замкнувши двері на висячий замок. Цікаво, чи є ще в когось висячий замок на дверях квартири?

Станція метро знаходиться неподалік від моєї оселі. Там я граю вже близько тижня. Я стелю на брудну підлогу переходу старе простирадло, сідаю на нього, кладу поруч вушанку. Підлога у переході брудна завжди, навіть коли надворі нема й натяку на бруд. Таке враження, що бруд сюди завозять навмисно. Певно у місцевих прибиральниць у цеберках замість води бруд. Але це так, лірика. Так ось, зробивши все вищеописане, я замружуюсь, входжу у стан відчуженості та граю свою музику упереміш із композиціями інших авторів, переважно роком та класикою. Пару разів в мене вкрали шапку, але це не страшно. Вушанок в мене не антресолях близько сотні. Що стосується грошей, є й інші джерела прибутку.

***

Цей день почався так само, як і попередні. Я ще не знав, що він стане переломним у моєму житті. Я вийшов на вулицю, закурив та покрокував у напрямку станції метро. На шляху на мене чатувала несподіванка, котра мене вельми потішила. Несподіванка проявлялася у величезній калюжі крові на асфальті. Радіти тут, здавалося б, нічому, бо цілком можливо, що постраждала добра людина. Але я все ж люблю, коли день починається із несподіванки. Неподалік від калюжі виблискував якийсь малий предмет. Я зацікавився та підійшов. Та був ви нагороджений за цікавість чиїмось золотим зубом. Сховавши знахідку до кишені (щоб не дісталася міліції) я продовжив свій шлях.

Неподалік від кінцевого пункту призначення до мене причепилася циганка. Вона схопила мене за рукав та наполегливо вимагала «позолотити руцю».   

– Позолотити, кажеш? Легко! – вигукнув я, суючи їй у долоню золотий зуб. Звільнивши рукав та залишивши ошелешену циганку на тому самому місці, поспішив до входу у підземку.

***

Розташувавшись як завжди у переході з арфою, я заплющив очі та почав грати. Із заплющеними очима легше відчувати інструмент. Не знаю чому, але факт залишається фактом.

Якщо у вас в школі були уроки музики, вам звісно пропонували спробувати визначити зміст, що композитор вклав у музичний твір. З боку вашого вчителя це була дурна справа. Безумовно, при створенні музики в неї вкладається певна ідея. Але яка саме – відомо лише авторові. Нікому не дано цього визначити, яким би знавцем музики він себе не вважав. Кожен вкладає у музику власний зміст. Втім, це стосується й інших галузей мистецтва.

Наприклад, якщо вести мову про композицію «Зупинка серця», яку я нерідко виконував у метро, я впевнений, що жоден слухач не має гадки, який саме зміст я туди вклав.

Сюжет, що лежить в основі цієї мелодії, є доволі простим. Уявіть собі звичайнісінького парубка, що поспішає додому. Чому він так спішить? Йому до нестями хочеться справити нужду. Довкола на видно жодного придатного для цього місця, окрім того хлопець занадто культурний, щоб випорожнити кишечник прямо на вулиці. Він біжить додому на всіх парах, вбігає до свого під’їзду, підіймається на потрібний поверх, в нього блимає на периферії свідомості думка «яка наволоч розбила скло?», але це не має значення на даний момент. Він намагається відімкнути двері, руки змерзли та тремтять, але нарешті все виходить. Хлопець вбігає до квартири, зачиняє вхідні двері, не розбуваючись вбігає до туалету, спускає штани та, полегшено зітхнувши, опускається на унітаз. Він переживає миттєвості, що входять в число найприємніших в його житті. Раптом молодий чоловік відчуває, що хтось хапає його за сраку. «Це ж неможливо!» – думає хлопець і помирає від зупинки серця. А коли б серце в нього не було заслабким, він би дізнався, що ніхто його за гузно не хапав. Це була нитка, що вилізла з його старого светра, саме вона й створила таке враження.

Я зіграв «Зупинку серця», зіграв ще декілька власних мелодій та вирішив зробити перекур. Мені хотілося палити, окрім того виникло враження, що на мене пильно дивляться. Розплющивши очі, я зрозумів, що не помилився. У переході стояло близько двадцяти жебраків. Стисло оголошу склад їхньої команди: декілька циганок, одна стара з костуром, бородатий мужик з баяном та пляханом горілки Люботинн, до шийки якого він періодично прикладався, двійко юродивих, близько п’яти замурзаних безпритульних та кілька інвалідів. Доречи, був іще один чоловік із бородою, але він стояв дещо осторонь. Цей чоловік нібито раптом перенісся до нас із середньовічної Московії. Він був одягнений цілком сучасно, але його обличчя було саме таким, яким мені представлялись обличчя середньовічних російських мужиків. Звичайно, я не можу передати усі характерні риси цього типу зовнішності, але скажу лише про одну – величезна русява борода. У російських мужиків були такі бороди, тому що вони їли пшоняну кашу. Вони вживали її цеберками, це був єдиний продукт, що переважав горілку за обсягами вживання. Не їли пшоняної каші лише сільські дурники та блаженні, але не будемо брати їх до рахунку.

Отже, жебраки пильно витріщились на мене. У погляді більшості читалась туга.

– Граєш, значить? – Сумно спитав шанувальник Люботинну.

– Граю, як бачиш. Подобається?

– Подобається, – відповів мій співбесідник.

Після чого запанувало мовчання. Хвилини зо дві баяніст задумливо чухав маківку. Потім він простягнув мені пляшку:

– Тримай ось, хильни для хоробрості.

Так я й вчинив. Після чого мужик відставив пляшку вбік та махнув рукою. Жебраки навалилися на мене усією юрбою та почали бити, доки я не втратив свідомість. Втім, не виключаю, що мене били й після, мені це невідомо. Хоча навряд. Не такі вони вже й погані люди, і музика їм сподобалась.

***

Прийшовши до тями, я побачив доволі таки симпатичну дівчину, що сиділа просто на брудній підлозі переходу та розглядала мені через лінзи пенсне.

– Як ся маєте? – співчутливо спитала вона.

– Начебто все в нормі, – відповів я, попередньо пересвідчившись, що усі органи нібито на місці. Видно все ж таки мене били не дуже завзято.

Я підвівся та оглядівся, шукаючи поглядом арфу. Моє нещодавнє знаряддя праці лежало неподалік, що дивно. Причому, у цілості та схоронності, що тим більш дивно.

– Ви б не могли щось для мене зіграти, – нагадало дівча про своєю присутність.

– Із задоволенням, – така була відповідь, і ми рушили в напрямку виходу.

***

Вийшовши на поверхню, я в першу чергу відправив свою супутницю до крамниці за портвейном та крабовими паличками. Мій вигляд був надто непрезентабельним навіть для походу до сраної крамниці.

Коли провізію було закуплено, ми подумали, куди б вирушити. Спочатку я схилявся до варіанту даху найближчої висотної будівлі. Мені дуже подобаються дахи будинків. Там можна відчувати себе повністю відірваним від цивілізації. Такого враження не виникає навіть за межами міста, віддалік від яких би то не було селищ. На природі все ж таки людину не покидає відчуття можливості приїзду якої-небудь галасливої компанії, котра все запаскудить, вирубає ліс, наблює в чисту річкову воду, взагалі, відпочине у найкращих традиціях сучасного суспільства. Або, що ще гірше, заявляться менти та почнуть тебе допитувати та обшукувати. На цих дивних потвор можна очікувати де завгодно і коли завгодно. Таке враження, що вони матеріалізуються дивовижним чином із небуття, псують людям відпочинок та уходять назад тим самим шляхом, що й прибули. На даху можна сидіти на краю, дивитися вниз на машини та людей та бути цілком впевненим, що все це не має до тебе ніякого відношення. Що це зовсім інший світ, ти ж вище за нього і можеш споглядати його відсторонено, попиваючи свій портвейн та розмірковуючи про щось високе...

Кинувши погляд на свою супутницю, я, однак, зрозумів, що варіант із дахом відпадає. Хто його знає, чого від неї можна очікувати. Мені чомусь здається, що в цієї милої дівчини є схильність до суїциду. А піти із життя шляхом стрибка до безодні – один із, мабуть, найкращих засобів. Тому я запропонував їй піти до розташованого неподалік дитячого садочка. У цьому чудовому місці ми з приятелем якось поставили шекспірівського «Отелло» та розробили концепцію театру майбутнього.

Театр майбутнього замість сцені має павільйон а-ля у дитсадочку радянського зразку. Доки частина акторів на сцені (у павільйоні), інші на очах у глядачів очікують поруч, готуються, розмовляють. Таким чином ми маємо подвійну виставу – суто спектакль та підготовку до нього. Актори не повинні буди знайомі із текстом п’єси заздалегідь. Імена двох-трьох головних дійових осіб повідомляються безпосередньо перед початком вистави, інші додумуються самими акторами. Посада режисера скасована як непотрібна; актори отримують купу вільного часу, не гаючи оного на вивчення тексту; маємо цілком творчий підхід; непередбачуваність; можливість дізнатись не лише що думають глядачі про акторів, а й навпаки – чи це не чудово? Окрім того, нескінченне число варіантів постановки однієї й тієї самої п’єси. До речі, зовсім забув, грим відсутній, декорації мінімальні і одні й ті самі на весь спектакль, щодо костюмів вирішують самі актори, причому заздалегідь не знаючи, які ролі і в якій виставі вони будуть виконувати. Одні й ті самі виконавці між іншим грають одразу кілька ролей. Ось він, театр майбутнього!

Адже мистецтво повинне розвиватися, чи не так? Хоча із «Шоу Бенні Хілла» ніщо не зможе зрівнятися. «Шоу Бенні Хілла» – арт-вершина на сьогоднішній день, людство до сих пір не придумало нічого геніальнішого за це знамените поплескування старичка по лисині. Я часто передивляюся це шоу, у першу чергу очікуючи, звичайно ж, коронного номера. Іноді мої очікування увінчуються успіхом, в інший же час я насолоджуюсь іншими гранями цього геніального проекту.

Саме до дитячого садочку було вирішено попрямувати.

Портвейн нагадував вино, крабові палички – лайно, але це не мало значення. Я грав, моя душа та душа моєї арфи начебто злилися воєдино, і нам було зовсім до лампочки чи слухає нас хто-небудь. Я грав із повною самовіддачею, відмежувавшись від всього, забувши про існування оточуючого світу.

– А зараз моя найкраща композиція, – урочисто промовив я, замружився та почав грати. Ніколи виконання мені ще не вдавалося так вправно. Арфа звучала божественно, я відчував себе Орфеєм чи то Талієсином.

Закінчивши перебирати струни, я ще посидів деякий час, відсторонившись від мирського. Потім розплющив очі та побачив, що слухачка загадковим чином зникла. Я посидів іще трошки у стані відчуженості, доки звук розбивання скла не вивів мене з нього…

***

Далі я побачив двох хлопців, перелізаючих через паркан, та почув брудну лайку, що доносилася з іншого кінця садочка. Не розмірковуючи, я поспішив навздогін втікачам. По-перше, те, що коїлось, викликало в мене цікавість, по-друге, матюклива публіка могла не розібратися та прийняти мене за одного з хуліганів.

  – Стояти, муділи, бля! Гірше буде! – доносилося з-за спини.

Ці двоє бігли доволі повільно та навпрямки. Складалося враження, що таким чином вони демонструють зневагу та пофігізм відносно переслідувачів. Хоча, беручи до увагу кількість останніх, це не могло не дивувати.

– Звертайте, трясця!.. – закричав я. Вони слухняно повернули, ми пробігли іще кілька сотень метрів аж доки зрозуміли, що погоні нема. Мабуть переслідувачі виявились занадто товстими та млявими людьми та не змогли подолати паркан. Так що не судилося нам того вечора отримати по обличчю та по печінці. Така вже наша доля.

Розташувавшись неподалік на лавках, ми познайомились. Точніше, познайомились умовно, адже молоді люди не схотіли називати свої справжні імена та відрекомендувалися при посередництві псевдонімів. Мені ж приховувати було загалом-то нічого, але я теж назвав свій псевдонім. За компанію.

Оскільки передати манеру спілкування цих хлопчин не видається мені можливим, достовірно приводити нашу розмову я не бачу резону. Але стислий зміст бесіди все ж таки передам, він того вартий. Виявилось, що чуваки б’ють одне й те саме скло вже втретє.

А почалось все ось як. Вирішили люди попити портвейну. Дитячий садок, як я вже казав, був цілком придатним місцем. Розташувавшись у павільйоні та вживши по скляночці, молоді люди раптом побачили картину, що заділа їх за живе. Одне з вікон дитячого садку світилося. І це в такий пізній час! Це було не просто вікно, а вікно до душової. Якась падлюка вирішила за рахунок дітей помити свою брудну сраку. Цього мої нові знайомі не могли стерпіти. Вони знайшли у околицях по цеглині, кинули їх у вікно душової та втекли.

З тих самих пір вони періодично вертаються до садочка. А коли побачать, що шибка вже вставлена, б’ють її знов. Така в них боротьба проти несправедливого буржуазного суспільства.

Розпрощавшись із завзятими борцями за справедливість та побажавши їм успіху у цій шляхетній справі, я повернувся до дитячого садочку. Як не дивно, арфу ніхто не вкрав. Я взяв інструмент та покрокував додому.

***

Наступного дня я в першу чергу попрямував до Барабашовського ринку, що є місцем з вкрай неприємною аурою та необмеженим асортиментом. Подейкують, на «барабані» можна придбати навіть танк. Особисто мені в це не віриться, а ось знайти людину, яка згодом продасть танк, гадаю, цілком реально.

День видався вельми холодним. Стискаючи змерзлими пальцями арфу, я повільно просувався крізь натовп, вдивляючись в сіру масу торговців та торговок. Реалізаторів відрізняли одне від одного расова та статева приналежність, форма одягу, колір волосся та багато іншого. Але, тим не менш, усі ці люди, тремтячі від холоду та гарячково ковтаючи із пластикових стаканчиків каву або горілку, були настільки схожими, що були подібні до однієї великої родини. Вони не цікавили мене.

Після двох годин блукання ринком я перебував у стані повного фізичного та духовного виснаження. Але цей час, як виявилось, було витрачене не марно. Раптом я побачив свою ціль.

Майже загубившись поміж прилавків із неякісним товаром, прямо на землі сидів дуже дивний віковий чоловік явно азіатської зовнішності. Скоріш за все туркмен. У першу чергу кидалось в очі відсутність перед ним будь-якого товару. Також не могло не дивувати його вбирання. Туркмен був одягнений у розшитий золотими зміями халат на оголене тіло. На ногах в нього були постолі. І це при такому-то морозі! Поруч зі старим стояв величезний термос, з якого він періодично підливав чай собі у піалу. Тобто, я звичайно ж не знав, чай це чи ні, тим не менш в мене не виникало ніяких сумнівів стосовно вмісту термосу. А ще я не сумнівався, що це і є та сама людина, що потрібна мені на даний момент. Я підійшов до туркмена, вклонився та запропонував купити арфу. Підвівшись та уклонившись у відповідь, чудернацький азіат запевнив