Називай мене Мері…: Роман

By Андрій Кокотюха

Прокинувшись вранці у власній квартирі біля мертвого тіла, колишній поліцейський Олег Кобзар опиняється поза законом. Земля горить під ногами, його оголошено в розшук, ще й полюють убивці, яких направляє невідома і жорстока рука. Тільки здаватися — не в правилах Кобзаря. Врятувати власне життя і знайти справжнього вбивцю йому допомагає слідча Віра Холод — єдина, хто вірить в непричетність Олега і готова навіть порушити правила, аби відновити справедливість.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: Jun 9, 2022
• ISBN: 9789666880324

Book preview

Частина перша

НАЗИВАЙ МЕНЕ МЕРІ

1

Чекав у машині біля будинку.

Місце для засідки не ідеальне. Важко лишатися непоміченим, коли машина стоїть у дворі, просто навпроти дитячого майданчику. Там, як у роки його юності та юності батьків, за невідомо ким закладеною традицією, збиралися під вечір люди. Парочки, — цілуватися. Невеличкі компанії з пивом або чимось міцнішим. Ось і зараз у сутінках на лавці поруч із низенькою пластмасовою гіркою, які ставлять у дворах новобудов, гуртувалася трійця.

Не мужики.

Дзвінкі жіночі голоси чулися навіть через підняте віконне скло. Він міг визначити вік на слух. Лишень з уривків розмови, що долітали до нього, вирахував: зібралися подруги, плюс-мінус ровесниці його колишньої дружини. Жіночки до сорока. Хто б іще називав одна одну дівчата, нещадно, добіла, перемивав кісточки чоловікам, котрі нічого не роблять по життю й від яких усі давно втомилися, обговорював котрусь четверту, що нарешті пішла від свого, та згадував всує незнайомі йому, але, мабуть, популярні телешоу. Запросто міняли тему, перестрибували на кусючі ціни за комуналку — й так само легко верталися до телевізора.

Компанія, по маківку зайнята собою.

Але для поліції це — свідки.

Свого часу, жуючи глевкий сищицький хліб, найперше шукав таких людей, коли опергрупа виїздила на черговий убій. Сюди, на місце, після всього теж примчить поліція. Нехай телебачення, інтернет і соціальні мережі скільки завгодно розводяться про відтік професіоналів із органів, загальне зниження якісного рівня особового складу та системне нищення карного розшуку як структури. Так, це все має місце. Почалося вже на його пам’яті. Коли спитають — сам може багато розказати про те, що в розшуку справді нема кому працювати, зі злочинністю ніхто не бореться, процент розкриття найнижчий за останніх двадцять років.

Тим не менш, розслаблятися не радив би нікому й ніколи.

Собі — передусім.

Бо оперативники разом із дільничним усе одно зобов’язані закидати найбільшу, найгустішу сітку. Тому будуть вишукувати й детально опитувати всіх можливих та неможливих очевидців пригоди. Не конче бачити. Достатньо чути крики, звуки пострілів чи ударів, шум мотору.

Подібні компанії — завжди знахідка для розшуку.

Так, у березневих сутінках його навряд хтось розгледить, аби потім упізнати.

Проте колективний розум, яким є будь-який розшук, неодмінно складе розрізнені деталі в цілісну картину. Рано чи пізно поліція візьме слід. Професійний рівень тут ні до чого.

Спрацює Система.

Вона лише здається громіздкою та на позір неповороткою, кондовою.

Ще за часів своєї служби в органах встиг переконатися: найкращі злочини планують лише міліціонери. Від того, що їх уже скоро три роки, як переназвали поліцейськими, нічого не міняється. Можливо, Система поповнилася. Та не очистилася.

Цього вечора він збирався зробити в процес очищення посильний внесок.

Той, на кого чатував, затримувався. Хоча його розпорядок дня не був аж таким насиченим. Зранку на службі, потім виходив кудись на обід, міг затриматися для приватної розмови з солідного вигляду чоловіками в дорогих костюмах. Повертався й не виходив з управління раніше сьомої вечора. Далі катався центром, завертаючи тепер уже в невеличкі дорогі ресторани. Сторонні там впадали в око відразу, тож він щораз лишався в машині й чекав, поки об’єкт вийде. Міг лише припускати: у тиші подібних ресторанчиків вирішувалися питання серйозніші, ніж за обідом.

Удома не чекали. Тож вертався близько одинадцятої.

Сьогодні він провів свого підопічного до маленького клубу на Подолі, залишив там і покотив сюди, попід будинок. Все одно приїде, не той, хто міняє звички.

22:30

Він торкнувся бейсбольної біти, що лежала поруч на пасажирському кріслі.

Жіночки, схоже, не збиралися розходитися. Чи їх теж ніхто не чекав удома, чи, скорше за все, подруги давно не бачилися, не ділились наболілим. Роки оперативної роботи навчили читати незнайомців по манері спілкування, інтонаціях, навіть уживаних наголосах. Тож він міг битися об заклад: усі троє працювали десь тут поруч.

Швидше за все, на великому базарі, одному з тих, що дають робочі місця двом третинам мешканців будь-якого київського мікрорайону. Тим більше, спального, тій частині Оболоні, яка межує з метро, названим на честь Героїв Дніпра, й плавно перетікає в одну з міських околиць. Дівчата напевне трудилися до дев’ятої. Потім ще якийсь час прибирали робочі місця, замикали їх. І ось тепер знімали стрес після дванадцяти годин невдячної, ще й малооплачуваної роботи.

Якщо той, кого він зачекався, з’явиться, а вони ще не розійдуться, — доведеться на ходу міняти план.

Там метрів тридцять до майданчика, навряд більше.

Не розгледять, але налякаються.

22:37

Здається, вже все, насиділися.

Полегшено видихнув, проводжаючи поглядом невеличку жіночу компанію, яка нарешті наговорилася й розбрідається. Одна з них зібралася викинути сміття в найближчий контейнер просто з пакетом. Інша зупинила, видерла в подруги кульок, висипала вміст у смітник, а тару акуратно потрусила, згорнула, запхала собі в сумку. Мимоволі зиркнула на його машину, ковзнула поглядом без жодної мети й цікавості, посунула далі, інтимно взявши приятельку під лікоть.

Двір спорожнів.

Він знову лапнув біту.

22:45

Темряву розітнули фари.

Неквапом заїхав знайомий джип.

Зупинився.

Прочинилися дверцята з боку водія.

Час!

У таких випадках краще діяти відразу. Не дати противнику змоги оговтатись, зрозуміти все, бодай якось оцінити ситуацію й відповідно до неї діяти. Ввімкнувши свої фари, він підсунув ближче біту й занадто легко як для людини, котра зібралася переламати руки-ноги давньому знайомому, вийшов з машини назустріч прибулому.

— Здоров, Свистуне!

— Вечір добрий… А…

Дверцята з боку пасажира в цей момент теж відчинилися.

— Оп-паньки! Лилик! — вигукнув Свистун, нарешті розгледівши, хто привітався. — Зай, ти глянь, хто тут! Скільки років! Я думав, тебе на Донбасі вбили!

— Живий.

— Та бачу! Ні, зай, ти глянь на нього! Примара у лаптях!

З машини виходила молода жінка, зовсім ще дівчина. Коротка хутряна шубка, хай не сезон. Під нею — джемпер, спідниця до колін, ботфорти на струнких ногах. Коротка гривка, Свистун завжди любив білявок, навіть фарбованих.

Чорт! Лайно!

Не сам. Такий варіант треба було передбачити.

Свідок, стороння особа, не входила в плани.

Про біту доведеться забути. А іншого плану поки не мав.

— А хто це, Дім? — голос приємний, та неприховано втомлений.

— Старий друг, Олежка Кобзар! Ми його Лиликом називали! Га-га, братан, красунчик! Я зацінив!

Розкривши обійми, Дмитро Свистун посунув на нього.

Олег Кобзар зачинив дверцята свого авто, з сумом ковзнувши поглядом по замашній дерев’яній біті.

Обдало легким запахом — Свистун на його пам’яті частенько сідав за кермо піддатим.

2

Стрижену білявку звали Міленою.

Й вона не дуже зраділа, коли Свистун потягнув Кобзаря до себе.

На її місці Олег так само не надто б тішився, бо це помітно розходилося з її планами. Та в його плани гостини в того, кого планував убити, теж не входили. Проте, поки мляво гарикався, шукаючи правильний вихід, зрозумів: іншого варіанту вже просто нема.

Бо Кобзар не відступиться. Й наступного разу доведеться пояснювати, чому знову отак випадково здибалися. Свистун не пальцем роблений. Знаючи, що довкола відбувається, ситуацію прорахує на раз-два. Тому третьої зустрічі може й не бути.

Думай, думай, думай…

— Я так і не вкурив, за яким хріном ти тут товкся, — спитав Свистун уже в ліфті, ставши між Олегом та Міленою й натискаючи кнопку.

Консьєржки нема.

Кодовий замок на дверях.

Плюс, добре, Олегові подобалося. Ще раніше зауважив цю обставину, коли визначався з місцем для акції. Не мало бути випадкових свідків, і тут ця блонда…

— Так, — відповів непевно. — Справи.

— Конспіратор, ага? — Свистун підморгнув білявці, та закотила очі. — Скажи ще — по роботі. Може, ти в приватний розшук подався.

Він лукавив. Чудово знав, де працює Кобзар після повернення з Донбасу.

— Ми з тобою в курсах, Дімон, який у них хліб. То в книжках усе складно написано. На ділі ще нудніше.

— Не читаю я книжок, Лилику, не читаю. Нема коли, роботи зараз по маківку, — говорячи так, він чомусь чиркнув себе ребром долоні по горлу. — Часу на особисте життя — нуль цілих, нуль десятих. В тебе як, налагодилося?

— Куди. Ще до війни, ти ж знаєш…

— Ой, не треба про війну, я вас благаю! Яка війна, мама рідна! З ким війна! То придумали все, пропаганда. Аби прикриватися, що крадуть. Ну його, ми ж дорослі хлопці з тобою.

Ліфт зупинився на восьмому поверсі. Свистун блазнювато запросив Мілену виходити першою. Вона роздратовано шарпнула Дмитра за рукав, кивком виставляючи з кабіни. Той ступив, але все одно простягнув білявці руку, мовби та була в авто чи старовинній кареті. Кобзар вийшов останнім.

— Так я тебе, брате, прокачав! — вигукнув Свистун, порпаючись у кишені в пошуках ключа. — До когось по холостяцьких справах заїхав. Колися, Лилику, колися!

Вказівний палець націлився йому в груди.

— Вгадав, — Олег розвів руками.

— Теж мені, гадалка. Циганка з картами, — пирхнула Мілена.

— То таке діло. Потрібне.

Підкинувши в’язку ключів у правиці, лівою рукою Свистун легенько ляснув білявку нижче спини, підморгнувши Кобзареві. Він думав, дівчині не сподобається. Та Мілена тримала себе так, ніби нічого не сталося. Лиш зробила крок убік. Свистун влучив ключем у шпарину, і цей жест дав зрозуміти Олегові, наскільки той п’яний.

Відчутно.

Не пару келихів вина чи пива.

Не скляночка віскі з льодом.

Усе серйозніше.

І Кобзаря влаштовувало — новий план склався, щойно зайшли в квартиру.

3

Помешкання двокімнатне.

Нічого особливого, навіть дуже нудно. Планування стандартне для забудов сорокарічної давнини. Господар відразу почав умикати світло по всій квартирі, починаючи з передпокою, у такий спосіб запрошуючи гостей проходити. Вузенький коридор завертав до великої кімнати, двері якої Свистун прочинив легким копняком.

За сучасною модою меблів тут обмаль: стандартний м’який гарнітур, скляний журнальний столик, плаский прямокутник телевізора на стіні. Куток біля вікна відгороджений справжньою барною стійкою. За нею був власне й бар: кілька напівпорожніх пляшок, коньяк та віскі, окремо — круглі низенькі склянки з товстого скла.

— Ласкаво просимо!

Зробивши в бік бару широкий жест, Свистун скинув плащ, жбурнув на кутик дивану, потер руки. Мілена тим часом присіла на краєчок, притиснувшись стегном до столика, й верхній одяг знімати не квапилася. Кобзар скористався нагодою, швиденько став поруч, навіть блазнювато шаркнув ногою.

— Дозвольте?

— Що? — білявка глянула на нього знизу вгору.

— Шубу вашу. Допоможу.

— Давай-давай! — заохотив Свистун. — Я тут трошки той… В таємну кімнату. Всю дорогу терплю. Будь як вдома, Лилику. Бери склянки, наливай, що бачиш. Я зараз.

Господар вийшов, причинивши за собою двері. На коротку мить запала мовчанка, її порушила Мілена:

— Навіть не знаю. Наче відчувала…

— В сенсі?

— Нічого не вийде. У вас тут чоловіча компанія.

— Ви не заважатимете. Я ж випадково нагодився.

— Старим друзям завжди є про що поговорити. Нецікаво.

Мілена підвелася.

Отак просто…

Кобзар зрадів, що все, чого хотів, складається саме собою. А білявка спершу закопилила губи, потім — стисла їх, витягнувши шнурочком, зміряла Олега черговим нищівним поглядом.

— А чого це я раптом? — пальці вже розстібали ґудзики на шубі. — Зрештою, мала плани на вечір. Свої. Через нього, — кивок на зачинені двері, — поміняла. Виглядає, тепер маю міняти плани, вечір пропав? Краще б піти тобі.

Пальці впоралися з ґудзиками.

Тепер Мілена дивилася виклично. І при світлі люстри Кобзар розгледів у її очах ті самі вогники, що у Свистуна. Тільки якщо той п’яний, білявка — ні. Від неї зовсім не відгонило алкоголем. Зате розширені зіниці були красномовніші за будь-які запахи.

— Можу компенсувати, — Олег заговорив білявці в тон.

— Компенсувати?

— Бог трійцю любить.

— До чого…

— До того, — часу вже критично бракло, Кобзар перейшов у наступ, ступив ближче, взяв краї шуби двома руками. — Плани свої поміняла вже двічі. Не страшно, якщо зміниш втретє. Добре. Хороша прикмета.

Мілена далі дивилася на нього невдоволено, з презирством — вже встигла оцінити стару шкірянку, не останнього фасону джинси, дешевенькі туфлі на товстій підошві. Але Кобзар помітив нове: бісик цікавості.

Правиця ковзнула під шубу.

Пройшлася по талії, опустилася на сідниці, ледь стиснула.

— Ти чого?

— Нічого. Або — те саме, — Олег уже не добирав відповідних слів, відпустив, молов перше, що вступало в голову, хай виглядає дурнувато. — Можемо поїхати звідси разом. До мене. Обіцяю, більше твоїх планів на вечір я не порушу. Не загадуй. Ну, як нинішній вечір змінить твої плани на все життя?

— Навіть так?

— Хтозна. Але ж спробувати можна. Таке безумство…

Ось вона — іскорка цікавості.

— Мені подобається. Ти не такий, яким видався з першого погляду.

— Перше враження ніколи не буває правильним. То їдемо звідси?

Поки говорив, двері за спиною прочинилися. Кобзар напружився, та не спішив повертатися. Навпаки, сильніше притис до себе Мілену, вже знайшов її губи своїми. Торкнувся. Вона відповіла, бо бачила Свистуна в отворі та його реакцію.

Їй подобалося.

Завелася.

— Е, стоп! Якого… Твою… Вашу мать, Кобзар! Охрініли зовсім обоє!

4

Тепер Олег дозволив собі повернутися.

Неквапом, з виглядом хазяїна становища. Заступив собою Мілену, яка в цей момент облизала губи й для чогось підморгнула Дмитрові. А той, завмерши в проході, ще не міг остаточно оцінити побачене й впоратися з несподіваними емоціями.

— Тут хтось третій. Отже, зайвий, — мовив Кобзар спокійно. — І взагалі, колего, застебни калитку.

Штани Свистуна були застебнуті.

Але він машинально, як зробив би це будь-який чоловік, зиркнув униз, потягнувся до зіпера. Лапнувши себе спереду, пересвідчився: надурили. Мілена дзвінко реготнула. Кобзар розвів руками. Господар дому почервонів.

— Ну-ну. Десь узявся на мою голову. Виліз з-під землі буквально. Сто років тебе не бачив і ще стільки б не бачити, — Свистун стиснув кулаки, посунув на Кобзаря. — Вали звідси сам, козел. Зовсім вали. А з тобою, — глянув на білявку через плече, — у нас ще буде окрема розмова.

— Він має на тебе права? — запитав Олег, не повертаючись.

— Я його взагалі сьогодні бачу вдруге! — вигукнула Мілена. — А тебе — вперше! Дістали вже обидва!

Це не входило в новий план. Ось що значить імпровізація, коли нічого не продумано.

— Ти хочеш бути тут? — говорив до дівчини, не зводячи погляду зі Свистуна.

— Хоче! — гаркнув Дмитро.

— Тебе не спитали! — білявка виступила наперед. — Тепер точно нічого не хочу! Ви — двоє психів! Я не здивуюся, якщо все розіграли наперед! Придурки!

Мілена рішуче пішла на вихід.

— Стоп! — Свистун спробував її зупинити.

— Пусти! — крикнула вона. — Я кричатиму! Сусіди почують!

Кобзар став між ними.

— Брек! Мілено, ти бачила мою машину. Спускайся, чекай на мене там, біля неї. Я прийду зараз.

— Знайшов дурну! — огризнулася білявка. — Або даєте пройти, обоє, або я викликаю поліцію!

— Забула, сучко? Поліція тут! — Свистун ударив себе кулаком у груди.

— Ах, сучка? — Мілена тупнула ногою. — Швидше дурепа, бо повелася з таким! А ти, — кивок у бік Олега, — не кращий. Пустіть, сказала!

— Ніхто не тримає, — процідив Дмитро.

— Я знайду. Їдь спокійно, — сказав Кобзар.

— Загубіться ви обоє!

Білявці ніхто не завадив пройти. Вже в дверях вона повернулася, показала чоловікам середнього пальця, перед тим облизнувши його. А потім висловила все, що думає про них. Не добираючи слів.

— Ого! — вирвалося в Свистуна.

— Нічого собі, — підхопив Олег.

На якусь мить побачене й почуте навіть примирило обох. Та щойно Мілена пішла, траснувши вхідними дверима, вони знову втупилися один в одного, мов бійцівські пси перед сигналом хазяїв.

— Далі що? — глухо мовив Свистун. — Так і будемо стояти?

— Можемо випити. Не сратися ж через якусь телицю, хай і породисту.

Дмитро зробив два кроки назад, тепер уже змірявши Олега чіпким поглядом з ніг до голови.

— А ти ж не за тим прийшов, — він тверезів на очах, до нього поверталися логіка та здоровий глузд. — Я тебе справді ціле життя не бачив.

— Два роки.

— Півтора.

— Тринадцять місяців.

— Без різниці. Ти виліз з-під землі не просто так. Ти ж не випадково тут крутишся, біля мого будинку.

— Випадково.

— Мені не розказуй! — рявкнув Свистун. — Нічого не буває випадкового! Ти чекав! Ти в засідці сидів! Ти ж у нас ветеран війни, все у войнушки граєшся! Що тобі треба?

Він посунув на Кобзаря.

— Плащ, — сказав Олег.

— Який плащ? — Свистун зупинився.

— Твій. Якщо є при тобі ствол — тільки там. Давай сюди.

Дмитро перевів подих, голосно видихнув. Зараз він протверезів остаточно, і Кобзар зосередився: надалі треба уважно стежити, контролюючи кожен його рух. Але Свистун не спішив. Зміряв поглядом відстань між собою й плащем, демонстративно повернувся, ступив за барну стійку.

— Ти правий. Треба поговорити. Все непросто, я вгадав?

— Нічого ти не вгадав.

— Ти не сам мене шукав. Тебе хтось до мене прислав. Ти придумав, як не говорити зі мною при чужих. Тому розіграв усю цю виставу, аби дівиця захотіла піти сама. То як, правильно все?

Свистун узяв почату пляшку віскі.

— Тепер я кажу — ти слухаєш, — вицідив Олег. — Сьогодні твій вечір. Тобі пощастило. Коли б не білявка, лишився б там, на вулиці. Чесне слово, збирався показати, що буде, як ще хоч раз зачепиш дружину й дитину Артема Головка. Особливо дитину.

— До чого тут я?

— Стули пельку! — Олег стиснув кулаки. — Я сказав — ти почув.

Кобзар захопився й ледь не пропустив — ухилився на секунду пізніше.

Пляшка мусила вцілити в голову, та удар прийняло ліве плече.

Свистун уже мчав на нього, спритно вискочивши з-за стійки.

Стрибнувши, Кобзар поточився, упав — і тут же кинув тулуб убік, дивом уникнувши ста кілограмів живої ваги, яка летіла згори.

Вони скочили на ноги одночасно.

Олег пірнув під руку, ударив знизу, діставши щелепу противника. Той встояв, хоч і гойднувся. Вдруге вдарити не встиг, бо координація ще трохи гуляла, не зважаючи на позірну тверезість. Ініціатива все одно була за Кобзарем, він не церемонився — влупив носаком у пах Свистунові. Коли той заволав від болю й зігнувся — довершив справу, зваливши Дмитра на скляний столик.

Тіло зсунулося на підлогу.

А потім Олег знову ледь не стратив: Свистунова рука ковзнула під диван, виринула вже озброєною.

Значить, пістолет не в плащі.

Або у квартирі їх два.

Відступивши, Кобзар приготувався вдарити.

Тим часом противник, укотре показуючи себе спритником, звівся на рівні, тепер тримаючи Олега під дулом. Жоден із них не боявся, що постріл можуть почути. Стрілянина й вибухи на київських — і не лише на київських! — вулицях стали прикметою воєнного часу. Яка вже чотири роки, як нікого не дивує. Лякає, та й то не всіх. А от чого не роблять люди, так це не біжать на постріли, зачувши їх. Тікають чимдалі. Й не поспішають спілкуватися з поліцією.

Кобзар відчайдушно скакнув уперед, на ходу хапаючи й різко вивертаючи Свистунову правицю донизу.

Той скрикнув — усе ж не чекав, що Олег кинеться на пістолет.

Палець натиснув на спуск від больового шоку.

Одного пострілу вистачило.

Відштовхнувши його від себе, Олег мов зачарований дивився на місце, куди влучила куля. Так ще треба вміти: стегно, пробив артерію, тепер кров текла рікою. Навіть досвідчений хірург не встиг би перетягнути рану — смерть від подібної рани була питанням кількох хвилин.

Помирав Дмитро Свистун здивованим.

А Олег Кобзар аж тепер зрозумів: насправді бажав йому смерті.

Тепер єдиному синові його друга Артема більше ніхто й ніщо не загрожувало.

5

Після себе прибрав.

Знайшов вологі серветки у ванній. Обійшов кімнату, намагаючись не ступати в криваву калюжу. Витер усюди, де брався руками. Діяв так, ніби дванадцять років не розкривав убивства, а сам скоював їх. Обдивившись усе навкруг, переконався — не залишив нічого для себе критичного. Є, звісно, одна проблема, та вона вирішиться швидко й безболісно.

Вимкнув світло. Двері зачинив, розібравшись із автоматичним замком. Потягнув на себе, почув — клацнуло, перевірив, сіпнувши за ручку. Протер після себе її також. Світло вимкнене, завтра субота, на службі Свистуна не чекатимуть.

Пощастить — за ним шукатимуть не раніше понеділка.

Сівши за кермо й запустивши мотор, Кобзар з подивом відзначив: у нього не тремтять руки. До війни йому доводилося стріляти в людей п’ять разів, з них два — влучно, на смерть. Обидва випадки начальство викрутило як необхідну самооборону, що, власне, нею й було. І мандраж відчув лише перший раз. Потім якось воно минулося.

Сьогодні він скоїв ненавмисне вбивство.

Самооборона, хоча хто на кого першим напав — питання. Він же збирався скалічити колишнього колегу. Нехай мав на те формальну причину, але жоден суд її не врахує. Зараз Олег мимоволі зауважив: шукає собі виправдання. Тоді як на Донбасі, куди пішов добровольцем, сумління не мучило. За лінією розмежування — ворог, який намірився вбити тебе. Коли так, ти маєш стріляти у відповідь. Бажано — влучно.

Теж, вважай, самооборона.

Убивство ворога заохочується. За це навіть нагороджують, підвищують у званні, просто поважають. Якщо, звісно, ворог знищений у бою — і це сепар, а не мирний житель, котрий опинився під перехресним вогнем і справді ні в чому не винен. Окрім того, що вимушено мешкає в зоні бойових дій.

Коли до війни Кобзареві доводилося стріляти в людей, писав потім ненависні пояснення, переживав безглузді по суті своїй службові розслідування. Тим не менш, щораз, коли ситуація вимагала братися до зброї — брався, не думаючи про наслідки. Війна ж занурила Олега в світ безкарних убивств, коли нікому нічого не треба пояснювати. Навпаки, дехто, явно надивившись свого часу воєнних фільмів, ставив зарубки на прикладах, пишаючись кожним застреленим ворогом. Чомусь не переймаючись тим, що одного разу сам наразиться на кулю. І десь там, по той бік лінії розмежування, ворожий солдат так само поставить свою зарубку.

Не дивувала тепер цілковита відсутність реакції на вбивство. Байдужість до смерті, заподіяній ворогу — своєрідний воєнний трофей.

Нічого іншого, крім хіба що кількох хвилин сумнівної слави, колишній капітан тепер уже колишньої міліції Олег Кобзар з Донбасу не приніс.

Він перетнув двір, роззираючись, мацаючи очима березневу темряву. Нікого не було, навіть вікна багатоповерхівки світилися лиш де-не-де. Зупинився прикурити, прикинув, куди виходять вікна Свистунової квартири. Зрозумів — не сюди, помешкання кутове. Неквапом оминув дім, огинаючи з правого боку. Тут уже вирахував вікна й посміхнувся сам до себе. Поруч були темні прямокутники. Сусіди, що могли почути звук пострілу, або спали, або їх узагалі вдома не було.

На місці сищика засмутився б.

Проте вбивця потішився.

Повернувся у машину, вмостився за кермо. Витяг телефон, вимкнений раніше, ввімкнув. Одразу ж озвалися повідомлення. За час, поки скоював злочин і замітав сліди, прийшло п’ять повідомлень, усі — замовлення. Пробіг очима, жодним не спокусився. Трохи подумавши, набрав номер, збережений лише в пам’яті.

Відповіли після першого ж виклику.

— Ми домовлялися, Кобзарю.

— Ця лінія в тебе захищена.

— Все одно. Твоя ні. Той, кому треба, зафіксує дзвінок.

— Абонента не визначить, Пасічнику.

— Зате при бажанні вирахує місце. І вже напевне — час дзвінка.

— Це якщо шукатимуть мене.

На тому боці Ігор Пасічник зітхнув.

— Лилику, я знаю тебе так давно, як свою дружину. Й точно краще.

— До чого…

— До того! — тон звучав невдоволено. — Коли б усе пройшло рівно, наче діти в школу, ти б мені отак відразу не озивався. Значить, пішло не так. А мені знову, Кобзарю, за тобою підчищати. Отже, якщо не підчистити, є шанс, що ти проколовся й тебе зачеплять неодмінно.

Тепер зітхнув Олег.

— Життя — воно не просте, сам же розумієш.

— Слухаю, — Пасічника попустило, як завжди траплялося в подібних випадках.

— О двадцятій десять наш друг поїхав до клубу «Торнадо», це заклад на Подолі, — він перейшов до манери рапорту. — За тиждень, що я його водив, був там удруге. Схоже, частий відвідувач, та навряд постійний клієнт.

— Це важливо?

— Це мій висновок.

— Отут ти весь, Лилику. Робиш висновки, які ніколи не стосуються основної справи. Але для чогось усе одно сушиш над цим голову.

— Завжди хочу