Вигнанець і шляхетна полонянка

By Андрій Кокотюха

1919 рік, Катеринославщина. Колишній поліцейський-вигнанець Платон Чечель служить у петлюрівській розвідці. Виконуючи таємне завдання в глибокому ворожому тилу, Платон опиняється в пастці і дивом виривається від білих. Але ― потрапляє до рук червоних... Тепер він за крок до розстрілу. Разом із ним у полоні юна і шляхетна Дарина Ільницька. Страшно подумати, що загрожує їй. Тому Чечель робить відчайдушну спробу врятувати себе та дівчину ― береться розслідувати вбивство ворожого командира. Ціна звільнення ― знайдений вбивця. Тільки ж навряд можна вірити комісарським обіцянкам...

• Language: Українська мова
• Publisher: Vivat
• Release date: Jan 1, 2021
• ISBN: 9789669825315

Book preview

Розділ 1. Пан ротмістр гнівається

1919 рік, липень

Катеринослав¹, Катерининський проспект, готель «Франція»

— Яке ви маєте право?! Неподобство!

— Заберіть його звідси!

— Ми чекали! Люди вбачали у вас визволителів! Ставали на коліна перед вами! Закида`ли квітами! А ви що коїте?! Як поводитеся?! Я напишу скаргу самому Денікіну!

Ротмістр Луконін на видиху закотив очі під лоба. Збоку це нагадувало мавп’ячу гримасу, проте офіцер і прагнув саме такого ефекту. Добровольча армія² зайшла до міста лише десять днів тому. Контррозвідка знайшла приміщення в готелі «Франція». Роботу налагодила не одразу, але швидше, ніж Щетинін³ склав присягу й сів у губернаторське крісло. І відтоді дня не минало, аби котрийсь цивільний не погрожував скаргою.

Закону та справедливості ображені збиралися шукати не тільки в командувача, який далеко. Хтось мав намір достукатися до Шкуро⁴. Інші розважливо обмежувалися спробою прорватися до начальника контррозвідки. Громадяни, котрі сподівалися на власні довоєнні регалії, товклися в приймальні губернатора. Реалісти — для Луконіна це не було секретом — йшли найбільш перевіреним шляхом: тицяли хабарі, домовлялися про викуп. Більшість прохачів становили місцеві євреї. Не колишні великі заводчики-фабриканти, а переважно крамарі — середнячки, а то й зовсім бідні. Так, принаймні, вони визначали себе, вимолюючи відпустити їхніх родичів.

Морочити начальника відділу «Азбуки»⁵ дурницями на кшталт бідних євреїв офіцер для особливих доручень не бачив потреби. Капітан Веригін без того мав чимало справ, із яких вирішити міг у найкращому разі меншу половину. Брак фінансування тут не головне. Зрештою, грошей завжди не стає, особливо під час війни. Значно більше гальмувала ефективну роботу нестача кадрів.

Затверджений штатний розпис кожного відділу передбачав не більш як чотирнадцять посад. Із них частина — канцелярські дівиці й кур’єри. Інша частина — керівники різних рівнів, як-от Луконін, і лише десяток агентів. Бажанням служити на благо «білої справи»⁶ щиро палав кожен. Проте досвідом роботи могла похвалитися меншість. Голого патріотизму, замішаного на «вірі, царі та вітчизні», для ефективної, результативної служби було замало.

Через те ротмістр Олексій Луконін радів кожному, хто бодай трохи знався на тому, як працює хай не контррозвідка, але розшук, поліцейська система загалом. Два дні тому на службу зголосився черговий такий, ідейний доброволець із цінним для «Азбуки» не поліцейським, та все ж військовим досвідом.

Таких ветеранів Веригін виділяв із загальної маси найперше. Унтер Ігор Хомутов записався в добровольці ще минулої осені, коли місто контролювала влада Скоропадського. Утім, уже трошки більше ніж за місяць після створення Катеринославського загону гетьмана в Києві повалила Директорія. Тож перший бій новостворений корпус дав уже армії Петлюри. Не втримавши місто, добровольці виступили на Крим для з’єднання з основними силами, у які на початку року благополучно влилися та в яких розчинилися.

Але Хомутову та ще кільком десяткам його товаришів не пощастило. Під час оборони, як сам пояснив, дістав поранення, куля прошила щоку, дивом не зачепивши ока, тільки вибивши два зуби. На пам’ять лишився рваний шрам, який вчорашній доброволець частково прикрив бородою. Втім, не мав потворного вигляду. Вкупі з йоржиком вусів нагадував благородного розбійника. Ротмістр навіть прозвав його позаочі Дубровським, надто вже унтер відповідав образу, описаному свого часу Пушкіним. Та й пригод відтоді пережив не менше.

Про свої піврічні поневіряння Хомутов повідав коротко. Ще й помітно соромився. Мовляв, даруйте, пане ротмістре, похвалитися нічим. Жодних подвигів чи диверсій, жодного вбитого комуніста чи комісара. Навпаки, сам боявся бути вбитим. Тому й ховався, мов щур: спершу від петлюрівців, далі — від червоних, котрі прийшли на їхнє місце. Відсиджувався в підвалі, потім вибрався з міста, переховувався на хуторі. Але ж дочекався визволителів, пане ротмістре, готовий служити далі вірою й правдою.

Шкуро вибив «червоних» з Катеринослава, не узгодивши операції з командуванням. Тож для Денікіна захоплення міста виявилося хай приємною, але все ж таки несподіванкою. Поки основні сили підтягувалися, Шкуро утримував плацдарм самотужки. Тож бої точилися вже п’яту добу. Над містом шугали ворожі аероплани. Бомби розтрощили кам’яні торгові ряди Озерного базару⁷, залишивши, серед іншого, трупи козаків, котрі грабували крамарів за неписаним правом переможців. Канонада то наближалася, то віддалялася, замовкаючи лиш на короткі проміжки часу. І все одно роботи на стратегічних об’єктах, передусім у залізничних майстернях і портах, відновилися найперше. Їх особливо охороняли, а також, що за таких умов найголовніше, забезпечували робітників харчовим пайком. Для розбитого, виснаженого, паралізованого міста це значило чимало.

Зважаючи на фактичний стан облоги, нехай основні сили й припинять її з дня на день, перевірити нову особу ротмістр Луконін вирішив пізніше. Бо можливостей для повноцінного, правильного встановлення особи не було. Контррозвідка щойно вкомплектувала штат, тільки розгортала діяльність, і перше, до чого взялася, — виявлення залишених у тилу підпільників та диверсантів. Причому що більше місто брала армія під контроль, то строкатішим був ворог.

Катеринослав, чи не найбільше стратегічно важливе місто Південного Сходу, мав вихід не тільки на залізничні вузли, а й на дніпровські порти. Тому став перехрестям інтересів різних політичних та військових спільнот. Котрі ще й не мирилися між собою.

З одного боку, «червоні» та петлюрівці вбачали в денікінцях спільного ворога. Проте зусилля проти нього не об’єднували через протилежні ідейні позиції. Тому, воюючи з «білими», також крутилися одне в одного під ногами, здебільшого діючи на самознищення, — адже користувалися найменшою нагодою здати супротивників «Азбуці».

З іншого боку, обом сторонам заважали озброєні анархісти, передусім махновці. Ці мали на меті не так здобути політичну перемогу, бо політика їх мало цікавила, як внести хаос. Налетіти, здійняти якомога більше галасу, здобути ситуативну перемогу. Аби потім продати себе як потужну військову силу котромусь із ворогів.

Проте не Махном єдиним: у губернії, мов гриби після щедрого дощу, росли менші загони. Часто їхні отамани збирали під себе кількасот шабель. Але готові були укласти пакт про ненапад чи навіть військовий союз із усяким, хто офіційно закріпить за ними певні території. У батьки Махна апетити великі: його Революційна армія облизувалася на цілі повіти. Інші отамани обмежувалися великим селом і приналежними до нього хуторами. Веригіна вони турбували найбільше, бо домовитися селянські отамани найшвидше могли з червоними. Петлюрівців не визнавали й прирівнювали до білих, вважаючи однаковими гнобителями трудового люду. Натомість більшовики були ближчими ідейно, бо воювали проти буржуїв за панування робітничо-селянської влади.

Єднання цих двох некерованих сил, на думку Веригіна, не мало тривалих перспектив. Адже «червоні» не для того скоро вже два роки, як захопили владу, аби ділитися нею чи дозволяти створення незалежних анклавів. Проте військові перемоги та поразки залежать від становища тут і тепер. А отамани, навіть маючи за собою невелике військо, діяли на своїх теренах. Де їх, на відміну від білих та червоних, підтримувало місцеве населення.

Війну без такої підтримки виграти складно, не раз повторював Веригін. І раз у раз згадував всує Наполеона з його армією, яку сто років тому в Росії кусали з тилу партизанські загони. І саме вони, а не регулярна армія, деморалізована після здавання Москви, гнали ворогів назад.

Щодо петлюрівців, то тут, на думку Веригіна, усе було значно простіше.

Почати з того, що в тутешній губернії вони не встигли здобути значної підтримки. Хоча б через брак часу: надто короткою була їхня влада, аби створити в Катеринославі плацдарм. Тим не менше петлюрівське підпілля хай у меншості, але існувало. До активних силових акцій не вдавалося, більше придивлялося, час від часу агітувало. І, як повідомив нещодавно начальник відділу «Азбуки», їхні очільники з ініціативи Симона Петлюри почали зондувати ґрунт для можливих перемовин із Денікіним.

— Іменують себе самостійниками, а самостійності — нуль! — Капітан під час наради не стримував іронії, ще й склав пальці правої руки, демонструючи «нулик» наочно. — Уявіть собі, панове! Їхній так званий головний отаман хоче домовитися з нашим командувачем! Пропонують свою, як це там, — Веригін картинно наморщив лоба, сказав по складах, — ді-є-ву ар-мі-ю, аби разом бити червоних! І при тому відмовляються визнавати над собою зверхність російської монархії! Так само хочуть самостійності, ще й мають нахабство показувати якісь карти з якимись своїми державними кордонами! Панове, як вам таке сподобається: самостійники, крім усього, хочуть собі Кубань за військову допомогу! Кубань, панове офіцери!

Слухаючи це, ротмістр Луконін тоді засміявся першим.

Як і решта, він чудово розумів: у Петлюри нічого не вийде. І якщо буде йти до когось на уклін, то хіба до отаманів. Саме так, уклінно кланятися, ламати смушкову шапку. Бо банкують тут вони. Мають золоту акцію, із чим доведеться миритися. Можливо, рано чи пізно до самостійників це дійде, але хай краще пізно. Поки Добровольча армія тримала один фронт — з Червоною армією, до якої ситуативно, проте все ж не так активно долучалися сільські повстанські загони, теж переважно неоднорідні.

Фронт із Дієвою армією ще не відкрився.

Петлюра наводив містки.

Денікін тягнув час.

Тимчасовим перемир’ям між білими й петлюрівцями «Азбука» мала намір скористатися на повну. Проте діяти слід було швидше. Один план таких дій ротмістр Луконін і намагався втілити, залучивши новачка, унтера Хомутова. Уже почали обговорювати.

От де ж ти взявся, вчена твоя душа…

— Заберіть його, — повторив Луконін спокійніше.

— Ви не можете мене забрати, милостивий государю! — Чоловік, який назвався приват-доцентом⁸ Смілянським, зняв окуляри, акуратно поклав їх у нагрудну кишеню сюртука, тупнув ногою. — Ви можете мене звідси тільки винести! Так, пане ротмістре, через мій труп!

— Ваш труп, добродію, нічого не вирішить, — зітхнув офіцер. — Життя ваше не має зараз жодного значення. Війна.

— Так, на моє життя й на життя інших вірнопідданих таким, як ви, начхати! — Приват-доцент знову підніс голос, і ротмістр скривився, не любив пафосу типових шпаків⁹. — Але вам це воздасться, пане ротмістре! Сторицею воздасться!

— Мені? — Луконін для певності тицьнув себе пальцем у груди й нарешті згадав про Хомутова, що мовчки стовбичив поруч. — Унтер-офіцере, поясніть мені, чого вимагає ця особа.

— Я вам не особа! — Обурений голос Смілянського луною відбився від склепіння стелі. — Я особистість! Я лікар-хірург, до вашого відома! У Катеринославі мене знають і поважають! Я виховав і вилікував не одного…

— Досить! — гаркнув Луконін. — Із мене досить! Хтось пояснить мені, чому ця цивільна особистість увірвалася до мене в кабінет?

— Ось він сказав — то ваша компетенція! — Приват-доцент показав на Хомутова.

— Що за новина, унтере! — Ротмістр втупив у новачка здивований та водночас обурений погляд. — Третій день на службі, а вже дозволяєте собі направляти до мене якихось істериків! Ще й у той час, коли в нас важлива нарада!

— Я вам не істерик! — розорявся Смілянський.

Унтер-офіцер кахикнув.

— Прошу вибачення, пане ротмістре, — мовив стримано, проте винувато. — Я справді порадив цьому добродієві зі скаргою йти до вас. Не направляти ж його до пана капітана. Скаржиться ж пан приват-доцент на дії його підлеглих. Отже, ваших теж. Солдат конвою застрелив якогось професора.

— То для вас він якийсь професор, ви, нижній чин! — Тепер Смілянський захлинувся словами обурення, очі запалали праведним гнівом. — Михайло Іванович Бобровський — вчений зі світовим іменем! Історик, етнограф, збирач фольклору…

— Тихо! — Ротмістр зупинив його жестом. — Вашого вченого, я так розумію, забрали в контррозвідку. — Це було не запитання, Смілянський кивнув. — І застрелили, бо намагався втекти. Здається, розумію нарешті, про що мова. Так? — знову зиркнув на унтера.

— Так точно, — сухо доповів Хомутов. — Я дозволив собі провести коротке дізнання. Проте ви справедливо відзначили: не так давно служу й не маю повноважень, аби вживати будь-яких заходів.

— Заходів? — перепитав Луконін. — Тепер зовсім нічого не розумію. Може, хтось мені пояснить нарешті, де тут собака заритий?

Унтер обсмикнув чистий, хоч і линялий френч, стукнув підборами.

— З вашого дозволу, — говорив, уже не зважаючи на Смілянського. — Я не доповів вам, бо не думав, що подібні інциденти станом на тепер мають значення. Причому, пане ротмістре, інцидент справді прикрий. Він не робить честі армії, котру місцеві жителі щиро чекали як визволительку. Якщо відновлювати порядок, то не такими методами. Повірте, я встиг вивчити тутешні настої дуже добре. Козаки налаштують народ проти влади значно швидше, ніж попередні режими. Знаєте чому? Терпець у людей урветься. Порядку прагнуть усі, хаос утомив.

— А якщо без передмов? — процідив поручик.

— Не було спроби втечі, — доповів Хомутов. — Козак зарубав професора. Так, ніби перед ним стояла не жива людина, а набита соломою лялька для рубацьких управ. Певен, доніс на професора хтось із його ворогів, бажаючи вислужитися. Звинуватили в співпраці з більшовиками. Хоча мені досить було поставити кілька запитань, аби переконатися: ніякий він не комуніст, взагалі не ліз у політику, аби працювати давали.

— Це правда! — додав із-за спини Смілянський.

— Так чи інакше, ми б розібралися, — вів далі унтер. — Я більш ніж певен, що професор відбувся б легким переляком. Хоча без нас наляканий.

— Тобто? — уточнив Луконін.

— Його встигли потримати в холодній червоні. Раніше — петлюрівці. Причина — Скоропадський збирався відродити тут науку, Бобровський був серед наближених. Клеїли зв’язок із гетьманом та німцями, таке буває. Не знав професора особисто, не довелося. Але навіть коротке слідство підтвердило: теля телям.

— Це теж правда! — знову вигукнув приват.

— Знаєте, за що козак убив професора? — Хомутов повільно перейшов у наступ, порушуючи субординацію. — Той у дев’ятсот третьому році вихрестився на Михайла Івановича Бобровського. При народженні батьки назвали його Моше. За документами — Борус Моше Ісакович. Коли козак побачив, хто там обурюється його діями, назвав професора жидівською мордою. Далі, думаю, все ясно.

Ротмістр уже скидався на чорну хмару.

— Козакові всипати батогів, — наказав коротко. — Я розпоряджуся. Шкуро ще якось рахується з контррозвідкою, тож винуватця показово відшмагають. За виконанням простежите особисто ви. Хоча, — миттю змінив рішення, — то не ваша парафія, пане Хомутов. Маєте інший клопіт, ми не закінчили розмову, — кинув злий погляд на привата через унтерське плече. — Ви все почули? Більше нічого для вас зробити не можу. Винуватця буде покарано.

— А хто поверне пана Бобровського? — Бойовий запал Смілянського миттю випарувався, войовничий доцент кудись зник.

— Оживити? — гмикнув ротмістр. — Я не Господь Бог. Та й він ще нікого не воскресив із мертвих. Надалі контррозвідка розбиратиметься в доносах ретельніше.

— Ви тримаєтеся лише на доносах, — пробелькотів приват, знову вдягаючи окуляри й розуміючи, що кари за нахабне вторгнення сьогодні уникне. — Залишаю за собою право писати скаргу вашому начальнику. І до командувача дійду.

— Щасливої дороги! — Луконін схопився за рятівну фразу. — Йдіть, добродію, не озирайтеся! Не затримую більше! Маю честь!

— Не маєте, — пробурчав Смілянський, проте послухався, позадкував, зник за дверима кабінету.

Наостанок усе ж наважився грюкнути.

— З ким доводиться мати справу… — зітхнув ротмістр. — Ви, пане Хомутов, більше не направляйте до мене ображених та обурених.

— До кого ж їх посилати? — поцікавився унтер.

— А треба?

— Якщо не зважати на скарги цивільних…

— Зараз війна! — Луконін не дав договорити. — Вам, добродію, мусить про неї нагадувати дзеркало! Під час війни з цивільними не радяться.

— Але рахуються.

— Ні! Ось уже де в мене ці дебати! — Ротмістр провів ребром долоні по горлу. — Треба завершити нашу розмову, вона важливіша.

— Так. — Унтер обмежився короткою фразою.

Закуривши, Луконін примостився біля прочиненого вікна.

Постоявши так спиною до Хомутова, він заговорив рівним голосом:

— Отже, вас пів року не було в Катеринославі.

— Якщо бути точним — п’ять місяців.

— До дідька математику. — Ротмістр випустив назовні, у липневу задуху, товстий струмінь білого диму. — Важливо, що вашого портрету не бачили червоні. Тут, у місті, ризиків бути впізнаним більше. Бо самі казали, записалися в Добровольчий корпус раніше¹⁰. Зате за межами Катеринослава ви, пане Хомутов, ідеальний кандидат у виконавці. Ваше завдання — знайти будь-який загін червоних партизанів. Ховаються в лісах під Павлоградом, по той бік Самари¹¹. За даними «Азбуки», діють не узгоджено, хоча всі — проти нас. Здебільшого рекрутуються добровольці, хоча ядро — призначені командири й комісари. Зазвичай останні мають прямий стосунок до їхньої ВЧК.

— З чекістами знайомий, полювали на мене.

— Тим більше, уявлення маєте. Завдання — ліквідувати командирів та комісарів. Цих, як розумієте, більш бажано. Обезголовити ворожі загони означає деморалізувати їх. А це, своєю чергою, допоможе з точки зору стратегії.

— Думаю, тут більше тактики, — мовив Хомутов.

— Хтозна. Мусимо діяти нестандартно. Війна теж не дуже звичайна. Бачите, скільки фронтів… — Ротмістр ступив до карти, окреслив зміїсту лінію олівцем. — І то не ясно, чи збережеться така лінія завтра. У вас, здається, були питання, поки не ввірвався приват-доцент. Уважно слухаю.

Унтер весь час стояв посеред кабінету, повертаючись лише за рухом ротмістра. Він знову обсмикнув френч. Заговорив тихо, але твердо:

— Ви справді вважаєте мене смертником, ваше благородіє?

— Оце новина! — Подив Луконіна був щирим. — Що це вам у голову вступило?

— Нічого не почув від вас про те, як буде забезпечений мій відхід.

Їхні погляди схрестилися.

— Унтер-офіцер забагато собі дозволяє, — мовив ротмістр неквапом. — Мені здається, ви зараз обговорюєте накази.

— А мені здається, пане ротмістре, я маю таке право, — парирував Хомутов. — Унтером я став із власної волі. До війни служив у поліції, в Одесі. Навесні сімнадцятого року, коли з тюрем випускали кримінальних злочинців, мене ледь не вбили. Довелося зняти мундир, перевдягнутися в цивільне й розчинитися з новими фальшивими документами. Тож, пане Луконін, моє приниження почалося значно раніше, ніж коли, поранений, ховався у вологому підвалі на Озерному узвозі. Благо, будинок рознесло чиїмось снарядом, крім щурів та бродячих собак, там не жив ніхто.

— Вашу історію я вже чув, — процідив ротмістр.

— Чули — та не почули. Якщо я записався унтером, це зовсім не означає, що зі мною можна поводитися, мов із нижнім чином. До вашого відома, я до перевороту служив в охоронному відділенні.

— Філером¹², якщо я вас правильно зрозумів, — гмикнув Луконін. — Служба для аристократа, слів нема.

— Звісно, така робота в білих рукавичках не робиться.

— От і зараз їх не вдягайте. Тим більше ви справді унтер. Зголосилися служити агентом. Тож виконуйте.

— Ми повинні обговорити деталі мого можливого відступу, — вперся Хомутов. — Я проти того, аби мене використали один раз. Не з моїм досвідом.

— Ви ще не впоралися із завданням, — нагадав Луконін. — Та гаразд, дбати про власне життя не заборонено навіть на війні. Зрештою, покажіть мені хоч одного, готового накласти головою. Кожен упевнений: куля скосить того, хто поруч, його омине. А сам він повернеться переможцем. Груди в хрестах, як то кажуть. Ви, схоже, не такий простий собі унтер-офіцер. Готовий до…

Стукіт у двері не дав господареві кабінету завершити фразу.

— Кого знову чорти принесли, — буркнув. — Не дай Господь знову якийсь приват-доцент зі скаргами.

Постукали знову, гучніше й наполегливіше. Дозволу зайти не дочекалися — сіпнули ззовні за ручку. Поріг не переступив — перестрибнув захеканий, змокрілий, але сяючий від щастя свіжоспечений керівник бюро інформаторів.

— Дозвольте, пане ротмістре!

Різниця у віці між поручиком Докучаєвим і господарем кабінету була лише п’ять років. Та дистанцію між чоловіками навіть не при підлеглих змушували тримати чини й статус.

— Ви вже зайшли без дозволу.

— Винуватий, пане ротмістре! Але є гарні новини! Рибка шалено клює! Протягом останньої години трьох наловили!

Настрій Луконіна помітно поліпшився.

Ті, кого ротмістр охрестив виловом, стояли у внутрішньому, колись призначеному для господарських цілей, дворику колишнього готелю.

Ще кілька днів тому розстрілювали просто тут. Проте начальник відділу «Азбуки» швидко заборонив страти. Постріли й передсмертні крики лякали набраних нашвидкуруч баришень-машиністок більше, ніж канонада. Все ж вона гуркотіла далеко, а стріляли поруч, ще й вікна їхнього бюро виходили в двір. Одна від вигляду трупів зомліла, і Веригіна ця новина раптом вибісила. На його глибоке й щире переконання, за два роки війни навіть цнотлива черниця перестане боятися вигляду крові й непритомніти, побачивши мерця. Але Луконін був акуратистом. Службу починав ще в жандармському корпусі, опікуючись політичним розшуком. Тож капітан змушений був визнати: страчувати ворожих агентів на тій самій території, де їх вираховують та ловлять, — перебір. На все свій час та своє місце, для шибениць існує тюрма.

Там же й стріляти краще.

Веригін схилявся до того, аби бандитську потолоч, котра гордо іменувала себе повстанцями, їхніх отаманів та полонених самостійників вішали. До них прирівнював рядових червоноармійців. Натоміть полонених більшовиків, котрі мали командирські й комісарські ранги, ставили до стіни — нехай не вважав їх справжніми офіцерами, та все ж волів виявляти бодай таку повагу. Знаючи погляди свого начальника, Луконін опинився перед складним, але достобіса цікавим вибором.

Бо троє бранців, якими похвалився Докучаєв, представляли різні ворожі групи. Вони стояли вряд, побиті й зв’язані. Поручик походжав павичем, грався шкіряним канчуком на короткому, до блиску відполірованому руків’ї. Шмагав кожного, про кого говорив, не сильно, більше задля приниження. Перший удар дістався середньому на зріст вусаневі з підбитим оком, убраному в простий селянський одяг, але взутому хай у стоптані, проте помітно добротні, міцні чоботи.

— Цього виявили на квартирі тутешнього університетського професора. Божиться, хреста кладе — племінник, небіж із села. Міняє харчі на обувку. Так і сказав — обувку.

— Нормальне слово, — знизав плечима ротмістр. — Хіба університетська професура так не говорить?

— І я про це! — Поручик знову перетягнув вусаня канчуком по плечах. — Вони обоє по-міському чешуть! Освічені, мать їх… Дурників клеять і з нас дурників роблять. Сусіди донесли: нема в професора ніякого племінника в селі.

— Сусіди знають усіх його родичів? — Луконін не мав сумніву в сказаному, просто за звичкою хотів стежити за перебігом чужих думок.

— До чужих зараз особлива увага. Народ переляканий, зрозуміло, — пояснив Докучаєв. — Аби ще цей тип, — знову удар, — не жив там зо три дні, вислизнув би. Або хоч би носа не потикав за двері, конспіратор. Люди чули й читали наказ: доповідати в контррозвідку про всіх підозрілих. Інакше самих запідозрять.

— Діє… — Ротмістр задоволено потер підборіддя, заклав руки за спину, гойднувся