Мій друг Франц Йосиф

By Петро Лущик

Петро Лущик (нар. 1963 р.) — український письменник, неодноразовий лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2004, 2014, 2015, 2017). Основною темою його творів є українська історія. Вже декілька років автор співпрацює з видавництвом «Фоліо», де побачили світ його книжки «Тамплієри короля Данила», «Ратники князя Лева», «Отроки княжича Юрія», «Поміж двох орлів», «Мушкет з лілією», «Настане день, закінчиться війна...», «Манускрипт з минулого». Живе і працює у селі Сопошин Львівської області.

1855 рік, самий розпал Кримської війни. Союзні держави воюють з Росією, проте молодому цісарю Францу Йосифу І якимось чином удається зберігати нейтралітет. Та під час поїздки імперією він дізнається, що у Львові на нього готується замах. Хто бажає йому смерті? Союзні держави чи Росія? Чи, може, поляки з українцями?.. Щоб розв’язати це питання, до Львова прибуває столичний ловелас і дамський підлесник Максиміліан Рутецький, який має українське коріння. Та чи вдасться йому розплутати складний клубок інтриг, знайти замовників і врятувати Франца Йосифа?.. Про це читайте в новому романі Петра Лущика.

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Jun 6, 2020
• ISBN: 9789660389120

Book preview

Мій друг Франц Йосиф ISBN 9789660389120 Copyright © 2020, Folio Publishing

Анотація

Петро Лущик (нар. 1963 р.) — український письменник, неодноразовий лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2004, 2014, 2015, 2017). Основною темою його творів є українська історія. Вже декілька років автор співпрацює з видавництвом «Фоліо», де побачили світ його книжки «Тамплієри короля Данила», «Ратники князя Лева», «Отроки княжича Юрія», «Поміж двох орлів», «Мушкет з лілією», «Настане день, закінчиться війна...», «Манускрипт з минулого».

Живе і працює у селі Сопошин Львівської області.

1855 рік, самий розпал Кримської війни. Союзні держави воюють з Росією, проте молодому цісарю Францу Йосифу І якимось чином удається зберігати нейтралітет. Та під час поїздки імперією він дізнається, що у Львові на нього готується замах. Хто бажає йому смерті? Союзні держави чи Росія? Чи, може, поляки з українцями?..

Щоб розв’язати це питання, до Львова прибуває столичний ловелас і дамський підлесник Максиміліан Рутецький, який має українське коріння. Та чи вдасться йому розплутати складний клубок інтриг, знайти замовників і врятувати Франца Йосифа?.. Про це читайте в новому романі Петра Лущика.

Петро Лущик

Мій друг Франц Йосиф

Пролог

Можливо, комусь може видатися дивним, чому саме тепер, напередодні Великої війни, котра ось-ось сколихне Європу, мені забаглося згадати ці події шістдесятирічної давнини. Здавалося б, кому зараз яке діло до того, що могло статися, але не сталося у такому вже далекому 1855 році. Аналізуючи те, що відбувається навколо подій у Сараєві, я щораз більше переконую себе у тому, що все, що довелося пережити мені, цілком можна було повторити тепер, і не стояла б зараз імперія на порозі війни, про результат котрої можна лише здогадуватись. А те, що війна буде, знаю доконечно. Ще зранку мій онук Максиміліан, полковник Генерального штабу, повідомив інформацію, що Сербія відхилила ультиматум цісаря і Відню нічого не залишається, як оголосити Белграду війну.

Останніми днями мене не покидає відчуття якогось дежав’ю. Тоді, майже шістдесят років тому, мені, ненавченому у дипломатії і розніженому у віденських салонах юнакові, вдалося відвернути катастрофу, в котру, як от тепер, намагалися втягнути Австрію сильні світу сього. Цісар на декілька років зміг зберегти мир, щоправда, цією передишкою скористатися не зумів. Я ловлю себе на думці, чому ж тепер не знайшлося нікого, хто зумів би запобігти вбивству ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєві, як свого часу це вдалося мені. З висоти прожитих років і набутого досвіду я можу зробити єдиний висновок: відвернути замах на спадкоємця престолу можна було, але зараз настали такі часи, коли всім хочеться війни. На жаль, мої генеральські нашивки дають мені право стверджувати, що романтика і краса наших піхотних полків досить скоро буде забризкана кров’ю, а красивий алюр цісарсько-королівської кавалерії зникне при першій же зустрічі з новітньою зброєю — кулеметами.

Іще раніше я декілька разів поривався описати ці події, але щоразу мене зупиняв цісар, мотивуючи це тим, що надто мало часу минуло з тих пір і взагалі не варто дражнити гусей, особливо у час такої невпевненості. Зараз же, коли у живих не залишилося жодного свідка тих подій — і безпосередніх учасників, і непрямих, — й у час, коли будь-яка дія чи бездіяльність Відня є нічим іншим, як цугцвангом[1], я нарешті маю повне право хоча б для себе проаналізувати, чому тоді мені вдалося відвернути війну, а теперішні генерали цю можливість проґавили.

До того ж зараз цісарю не до мене і не до моїх мемуарів. Я його навіть розумію. Не дай Бог комусь пережити те, що довелося Францу Йосифу: бути свідком смерті імператриці Єлизавети, сина, дочки, двох братів, а насамкінець місяць тому загинув іще один спадкоємець. Ба більше, останнім часом він не покидає Бельведер[2], намагаючись хоча б там зберегти таку милу йому атмосферу минулого, де час наче зупинився.

Тому, напевне, нікому не буде погано від того, що я опишу події, безпосереднім учасником яких мені довелося бути.

Отже, я починаю!

І

Лемберг зустрів мене по-своєму: хмарами, що наче зачепилися за Високий замок, віднедавна названий горою Франца Йосифа, і краплями дощу, котрі невідь-як трималися у повітрі й не падали на вже й без того вогку землю. Я з жахом уявив, як виглядатиму, коли доведеться ступити на цю мокру і, безперечно, брудну дорогу, але тут, ніби за порухом якоїсь чарівної палички, підкови запряжених коней зацокали бруківкою. Одночасно загуркотіли колеса карети — я в’їхав у Краківське передмістя.

Я із цікавістю вдивлявся у вікно карети. Здавалося, безладно побудовані обабіч дороги будинки, до того ж жителі яких явно не належали до оточення магістрату міста, тим не менше утворювали на диво цілісний ансамбль, який, щоправда, не міг похвалитися красою або хоча б елементарною гармонією.

Практично усі будинки потопали у зелені садів. Деякі дерева вже заплодоносили, інші ж іще чекали свого часу.

— А ось і Гицлівська гора! — озвався мій супутник і показав на підвищення праворуч.

— Перепрошую? — не зрозумів я. — Гицлівська? Що це означає?

— Колись тут мешкав місцевий шкуродер, по-тутешньому «гицель», — пояснив супутник і вже тихіше додав: — Вона ж гора Страт.

Мені було відомо, що тут час від часу виконувалися вироки особливо небезпечним злочинцям, але знав я і про те, що востаннє це сталося чи не сорок років тому. За цей час можна було б уже й забути про це.

— Хіба тут іще досі страчують? — запитав я.

— Не далі як вісім років тому на цьому місці повісили, прошу пана, справжніх поляків Юзефа Капусцінського та Теофіла Вісь-ньовського.

— За що?

— Перепрошую пана — за шию, — спробував пожартувати супутник, але одразу зрозумів, що жарт вдався недоречний. — Пани Вісьньовський і Капусцінський лише хотіли добитися від попередника світлішого цісаря захисту від зазіхань на свої свободи.

— І хто ті люди, які намагалися так підло зазіхати на свободу поляків? Чи не русини? Ой, пане Пелчинський, здається мені, ви лукавите, — сказав я.

— Що ви, пане Рутецький! Борони Боже мене від такого! — заперечив супутник. — Ви у Львуві вперше, тому не знаєте, що тут відбувається?

— Тоді просвітіть мене, пане Пелчинський! Я так розумію, 'їхати нам залишилося небагато, але і вас важко назвати Шахерезадою...

— Перепрошую? — не зрозумів Пелчинський.

— В арабів є такий збірник казок, котрі протягом трьох років 'їхньому правителю розповідала його дружина. Кожної ночі, мушу зазначити!

— Не читав!

— Охоче вірю і насмілюся порекомендувати при нагоді все ж прочитати. Дуже забавне чтиво. То що тут не так з русинами?

— Спочатку свого правління найясніший цісар Франц Йосиф навіть прихильно ставився до русинів, — говорив Пелчинський. — Я кажу «навіть», бо дозволив в університеті Франца Першого[3] вивчати 'їхню мову. І чим усе це закінчилося? Чим віддячили невдячні русини?

— І чим віддячили?

Мене дедалі більше цікавила ця розмова.

— Їм захотілося автономії! Ви собі можете це уявити? Автономії! І це у той час, коли імперія заледве вистояла через Угорщину! Утворили якусь свою Руську раду і почали вимагати розділити Галичину на дві частини — західну польську і східну русинську. Слава Богу, що найсвітліший цісар вчасно побачив небезпеку. Він поставив намісником Галіції мудру людину, пана Ґолуховського, який розігнав раду, спробував заборонити їхню газету «Зоря галицька», але не вдалося. Поки що.

— А до чого тут поляки? — запитав я.

— А ми, пане Рутецький, ніколи не хотіли поділу Галіції. Цей край має бути один і належати світлішому цісареві!

— І управляти ним мають поляки, — закінчив я.

Мій супутник спокійно відповів.

— Це не моя примха — це визначив сам цісар!

Тим часом карета виїхала на вулицю, яка одночасно була берегом невеликої річки Полтви, що перетинала Лемберг зі сходу на захід. Кучер повернув праворуч, і тепер ми їхали до центру міста проти течії. Час був ранній, тому перехожих на вулицях було мало, лише кудись спішили вічно заклопотані слуги і несли свій нехитрий крам дрібні торговці.

— Якщо ваша ласка, пане Рутецький, то я тут би зійшов, — сказав Пелчинський.

— Тут? — перепитав я.

— Так, до власної оселі іще далеко, не хочу зловживати вашою добротою, а тут найкраще взяти візника.

— Як скажете!

Звичайно, правила хорошого тону вимагали запропонувати відвезти свого попутника до його будинку; у себе у Відні я так би і зробив, але тут не Відень, та й причина моєї появи виключала зайвий прояв шляхетства.

Через невеликий отвір за кучером я наказав йому зупинитися. Мій слуга миттю зліз зі свого місця і поспішив назад, щоб зняти вантаж мого супутника. Поки слуга виконував свою роботу, Пел-чинський став прощатися.

— Пане Рутецький, не знаю, як висловити свою вдячність за ваш благородний вчинок, — сказав він. — Якби не ви, не знаю, скільки часу ще мені довелося б чекати на потрібний транспорт.

— Пусте, пане Пелчинський! — відмахнувся я. — Смію вас запевнити, що з вами дорога проминула майже непомітно. Ви напрочуд приємний попутник!

— Дякую за приємну оцінку. Сподіваюся, ми ще зобачимось, якщо ви затримаєтесь у Львуві, як і планували.

— Буду радий новій зустрічі!

Тим часом слуга відчинив дверцята.

— Готово, пане! — сказав він.

Пелчинський востаннє кивнув головою, надягнув невисокий циліндр і покинув салон. Крізь відкриті дверці я зауважив, що слуга поставив валізи попутника не на дорозі, а на тротуарі, чому той зрадів.

— Куди, пане? — поцікавився слуга. — Просто до намісника?

— І як ти собі це уявляєш? — відповів я. — У такому вигляді? Стомлений дорогою? Спочатку відпочинок, а вже потім справи.

— Так, пане! — згодився слуга. — Зволите одразу їхати до вашого маєтку?

— І бажано швидко!

Найбільше мені хотілося прийняти ванну і хоча б годинку відпочити, а вже потім зайнятися справами, котрі привели мене до цього міста.

Будинок, у ворота котрого через деякий час заїжджала наша карета, розташувався на одному з пагорбів, був одноповерховий і, що неабияк важливо, потопав серед фруктових дерев. Я ще не знав, скільки часу мені доведеться затриматися у Лембергу, але у червні провести цей час серед зелених дерев приємніше, аніж просто у кам’яниці на березі річки, що далеко поступається Дунаю, який перетинає Відень.

Прибуття екіпажу вигнало з будинку двох слуг і управителя. Поки один зі слуг притримував переднього коня, другий тим часом встиг відчинити дверцята карети і висунути сходинку. Я надів на голову циліндр і ступив на землю. До мене одразу ж приступив управитель — низенький повненький чоловічок, з усього видно, поляк.

— Щасливий вітати вас у Львуві! — досить чистою німецькою мовив він.

«Поляк!» — відзначив я. Тільки вони за кожної нагоди, а то й без нагоди, не забувають нагадувати іншим, що Лемберг колись належав полякам і звали його саме Львув.

— Занесіть речі у мої покої і приготуйте теплу ванну! — розпорядився я, бо саме цього мені хотілося найбільше.

— Ванна уже готова, — відказав управитель. — Коли мені повідомили, що саме сьогодні у Львув прибуває така поважна особа, розпорядився з ночі нагріти воду. Адже я не знав, коли саме ви приїдете.

Я подивився на управителя іншими очима.

— Як тебе звати? — поцікавився.

— Яблонський! — повідомив він. — Янек Яблонський, прошу пана!

— Тоді веди мене, Янеку Яблонський!

У супроводі управителя я пройшов до відведених мені кімнат. Взагалі у моєму розпорядженні був увесь будинок і я міг зайняти будь-які кімнати, але ті, що були приготовлені управителем, ніяких заперечень не викликали.

Коли слуги занесли валізи й плетені ящики, я звелів закликати свого слугу. Він мав гучне ім’я Конрад, походив з Тіроля й ось уже років двадцять вірою і правдою служив у нашій родині. Конраду було майже сорок років, і моє життя проминуло на його очах. У його обов’язки входило завжди бути поруч мене, або хоча б поблизу, і за потреби виручати з неприємних ситуацій. Бідний Конрад невідь скільки разів так і робив, а траплялося привозив, а то й приносив мене додому. Зараз же йому довелося прибути зі мною до Лемберга.

Лише йому я довіряв розпаковувати свої речі й розвішувати у численних шафах.

Побачивши, що управитель Яблонський досі стоїть у дверях, я віддав останнє розпорядження:

— Через годину я бажаю поснідати, але не дуже багато. Звичайний легкий сніданок.

— Буде зроблено! — з готовністю озвався управитель.

— Далі. Приготуй письмове приладдя. І нехай двоє слуг будуть готові доставити кореспонденцію за адресами. Яка зараз година?

— Чверть на одинадцяту.

— За дві години карета має бути готова.

— Так, пане! — сказав Яблонський і вже хотів відкланятися, але я його зупинив.

— І нагодуй мого слугу!

Тим часом Конрад розпакував валізи і ящики, вправно розвісив одяг, обережно повісив на гачок вбрання, що знадобиться сьогоднішнього дня. Відпустивши слугу, я швидко роздягнувся і зачинив за собою двері ванної.

Боже, як мало потрібно людині, щоб знову відчути себе щасливою! Наповнена теплою водою ванна. Декілька хвилин я лежав нерухомо, занурений по самий ніс у воду і насолоджувався блаженством. Я знав, що ванна остаточно забере втому дороги і вже за годину я буду готовий до усіх несподіванок.

Коли з усіма справами було покінчено і я, задоволений життям, розвалився на широкому ліжку, можна було проаналізувати своє становище. Зараз двоє слуг щосили біжать вулицями міста, доставляючи за двома адресами щойно написані мною листи. Через годину доведеться їх навідати. Не думаю, що перший адресат дуже цьому зрадіє, але виду не покаже; у реакції другого я не сумнівався. Для успішного завершення того, заради чого я приїхав у це місто, мені потрібно, щоб обидва адресати були якомога відвертішими.

За вікнами нарешті визирнуло сонце, і незнайоме місто вже не було таким похмурим, яким воно здалося спочатку. Хоч я був тут уперше, все ж чужим назвати його не можу. За п’ять років до мого народження мій батько востаннє обійшов свій будинок, що розташувався десь неподалік цього місця, сів у карету — все, що лишилося у нього, і наказав кучеру гнати коней у напрямку до Відня. Більше тут його ніщо не тримало. Під час пологів померла його перша дружина, а син народився мертвим. Трагедія повторилася й у Відні, хоча спочатку все йшло напрочуд відмінно. У столиці йому пощастило заприятелювати з Йозефом фон Венкфейном, у котрого була єдина дочка — остання представниця давнього роду. І треба ж було такому статися, але через рік після весілля Анна фон Венкфейн також померла під час пологів. Горе було скрашене тим, що народжена дитина, хлопчик, вижила. Так 18 серпня 1830 року я повідомив світ про свою появу, повідомив голосно, і вбитий горем батько зрозумів, що для нього ще не все втрачено.

Я ніколи не міг назвати себе сентиментальним, й мене ніколи не вабило сюди, а для батька Лемберг став містом, згадка про яке завжди ятрила душу, через те у нашому домі майже ніколи воно не згадувалося. Батька не стало чотири роки тому, і він так і не знайшов у собі сили повернутися сюди. Для мене Лемберг також залишився б тільки географічним терміном, якби не рішення цісаря Франца Йосифа зробити експедиційну поїздку «улюбленими краями». І треба ж було такому статися, що розв’язати проблему, не-відь-звідки повідомлену міністром-президентом Карлом Фердинандом фон Буоль-Шауенштейном цісареві, можу лише я.

Будь воно неладне, моє походження!

ІІ

Я вирішив і надалі дотримуватися ще у Кракові визначеного іміджу й намагатися не виділятися. Принаймні попервах. Тому мундир, яким я дуже пишався — білий кітель з червоними штанами, — так і залишився чекати свого часу у шафі, а натомість я одягнув коричневі картаті штани і такий же жилет. Вирішив не ризикувати білими штаньми — невідомо, куди сьогодні мені доведеться відбути, а ходити забрудненим особливого бажання не було.

Стоячи перед дзеркалом, я востаннє перевірив, чи достатньо білою є моя сорочка і чи правильно зав’язана краватка. Конрад мовчки допоміг одягнути темний укорочений фрак, почекав, поки я перевірю годинник, подав тростину і циліндр.

Тепер я був готовий до всіх несподіванок, які мені готувало це місто. Хтось інший, звичайно, висловив би своє захоплення моїм гардеробом, але від свого слуги такого я не чекав — за своє життя він встиг надивитися на багато чого: і мої туалети, що лише на день-другий відставали від останньої віденської моди, і на те, на що ці туалети невдовзі перетворювалися.

Сам же Конрад одягнув мундир тірольського стрільця і причепив на нього скромну медаль «За хоробрість», якою дуже пишався. Спочатку я хотів було заборонити йому одягати її будь-де, але зрештою відмовився від свого наміру — нагорода мого слуги була заслужена, а той факт, що простого ловеласа возить сам тироль-ський герой, надавала моїм поїздкам певної таємниці.

Годинник на міській ратуші пробив другу годину, я зрозумів, що не встигну до назначеного часу. Зрештою, мої повноваження дозволяли, ба навіть вимагали приїжджати на наперед обумовлену зустріч пізніше. Бургомістр має усвідомити, що відтепер не його чекатимуть, а йому самому доведеться почекати.

Мої приготування врешті набридли Конраду.

— Пане, нам слід поспішати! — обережно сказав він.

— Так, авжеж! Поїхали! — згодився я.

Конрад надів на голову капелюха із знаменитими тірольськими китичками і відчинив переді мною двері. Я відзначив, що управитель постарався на славу: коні були вимиті і відгодовані, карета вичищена від пилюки і багна. Поки я піднімався у салон, Конрад встиг зайняти своє місце фірмана.

Тепер я зміг по-новому роздивитися місто. Сонце вже встигло зачепитися за зеніт і розігнати набридливу мряку. Вимита нічним дощем бруківка сяяла на сонці й сліпила очі. Місто жило своїм звичним життям, незрозумілим приїжджим, але мало цим переймалося. Навіть мені, людині новій, вчувалася ледь вловна напруженість, яка зазвичай виникає напередодні якоїсь неординарної події. Що ж, подія, яку чекав Лемберг, дійсно була неординарна. Зрештою, саме через неї я і прибув у місто моїх предків.

Вузькими вуличками, явно не розрахованими на зустрічний рух двох екіпажів, я нарешті дістався до мети, причому Конраду двічі довелося криками доводити своє виключне право проїхати першим. Я не втручався у суперечку. Для цього й існують слуги, щоб захищати своїх панів, а у Конраді я аніскільки не сумнівався.

Коли коні зацокотіли бруківкою площі, я зазирнув