Щоденник Андерсена

By Ігорь (Іgor) Стрельцов (Strelcov)

Олександр Летючий, він же дядя Саша, він же — солдат тієї війни, яку «чомусь назвали “АТО”», — надиктовує свої історії, щоденникові записи, восьмирічному Матвійкові. Про пережите. Про життя на передовій, буденно-страшне, коли звикаєш «до вигляду крові, до смерті, навіть до думки про власну смерть». Бо «смерть стала нормою життя і без цього можна збожеволіти». Але тут же — є і місце солдатському братерству, гумору, взаємовиручці. Так і про таке може розповісти тільки очевидець — в найдрібніших деталях і нюансах, невідомих «цивільним». Коли пишуть щоденник? Коли є що сказати, коли не можеш не говорити. І навіть коли говорити вже не можеш. Тому що тебе вже немає. Ти став янголом-охоронцем. Але душа, як і раніше, болить — щоденник пишеться. І дитина дала тобі ім’я — «Андерсен». Хоч все розказане — зовсім не казка…

• Language: Українська мова
• Publisher: Folio
• Release date: Jan 20, 2020
• ISBN: 9789660381766

Book preview

носа.

6 вересня 2014 року

Мабуть, це остання тепла ніч вересня. Місяць іще не піднявся, лише діамантовий пил Чумацького Шляху виблискує в небі мільярдами незвіданих світів, можливо, прекрасних, але надто далеких, тому байдужих. Млосне повітря вібрує суцільним дзюркотінням невидимого оркестру, дивовижно поєднуючись із мерехтінням зірок. Вочевидь, ці звуки і це світло об’єднують разом мільйони років. Степ затих, тамуючи подих від спостереження величної гармонії життя всього сущого. Жодна суха стеблинка не шелесне.

Та з глибини темряви почулися якісь звуки. Поступово наростаючи, вони спочатку нагадують шум води, потім тупіт копит дикого табуна, та, зрештою, — рев якихось доісторичних істот. Наче цілий табун трицератопсів, натужно ревучи, панічно біжить сюди, втікаючи від якогось велетенського тиранозавра. Тисячі маленьких скрипалів, тривожно поблискуючи великими чорними очима, переривають свої партії, поспішаючи до нірок у землі. Зірки вже не пульсують, а застигли білими цятками на поточеному міллю простирадлі чорного неба. Поступово оркестр цвіркунів витісняється гуркотом двигунів. У великому брезентовому наметі, поскрипуючи панцирними сітками старих ліжок, заворушилися солдати. Хоча солдатами цих чоловіків іще не можна назвати. Минулого тижня всі вони були слюсарями, шоферами, вчителями, «офісним планктоном», вранці ішли на роботу, увечері стомлені верталися додому, обнімали дружин, перевіряли щоденники дітлашні. На вихідних ходили з друзями на рибалку, або дивилися футбол чи дзвеніли ріжковими ключами по гаражах... І от несподівано всі разом опинилися у цьому вилинялому зеленому наметі серед військового полігону Широкий Лан. Як називають старожили цього місця — Ширлан. Голий степ південної України. Більшість із них ніколи не займалися навіть туризмом, а значить, не ночували в полі, не орієнтувалися по зірках, не вміли добувати питну воду з калюж та роси, не шикувалися в лави, ніколи не цілили бодай по мішенях... І іще багато усяких «не», що стали тепер буденною реальністю. Тепер усі вони змушені облаштовувати нехитрий побут у чистому полі без зручностей. Дехто прийшов до військкомату добровольцем, більшість привела повістка, але дискомфорт відчували усі. Віктор Прокопенков страждав від запору, в Андрія Чубчикова стався пронос, що гірше, бо не милися вже тиждень. А тут іще цей гуркіт середночі. Ревуть мотори знадвору, їм у відповідь скриплять і скриплять сталеві ліжка, прискорюючись якоюсь сумною морзянкою. Хтось зайшовся сухим кашлем старого курця, хтось просто сів на край ліжка, понуро звісивши ноги додолу.

То приїхали беемпешки — бойові машини піхоти — легкі танки радянського зразка: на маленькій голівці тирчить тонкий ніс гармати, довге вузьке тіло для десанту вкрите слабким панцирем, — дісталися українській армії у спадок після розпаду радянської імперії. Молода країна більш ніж на два десятиліття забула про ці цяцьки для дорослих. За цей час спритні військові чинуші досить цього добра розпродали невідомо куди, але багато лишалося законсервованим. І от час настав. Завтра всі ці трохи замучені літні дядьки і молоді хлопці учитимуться ховатися за цю тонку броню під час бою, у свою чергу захищати її від ворожої піхоти. Адже незабаром їм на фронт.

— Чому цю війну називають АТО — «антитерористична операція»? — питав удень старшого товариша якийсь хлопчина, коли, роздягшись до трусів, драїв усередині похідну польову кухню.

— Ця «операція», мабуть, стане рекордною в історії усього світу за кількістю жертв та руйнувань, — сумно зітхав чолов’яга з обвислими козацькими вусами, підливаючи воду всередину сталевої бочки на колесах. — Найгірше — цій «операції», здається, немає кінця. А тепер іще Іловайський котел.

— До цього все ще так-сяк було схоже на операцію — добровольці та нацгвардійці довбали групки російських диверсантів та місцевих бандитів, озброєних тими ж диверсантами. — Подав голос здоров’як, що курив недопалок. — Поступово наші тіснили цих горлорізів на схід, до кордону. Але Іловайськ — просто якась пекельна м’ясорубка.

— Так, я пам’ятаю ту картинку з телека, — глухо озвався з середини залізної діжки хлопчина. — Президент приймає військовий парад на Хрещатику в День Незалежності. Перед ним пропливають численні стрункі колони новенької військової техніки і щезають десь за горизонтом. Це дуже схоже на парад узимку 1941 року на Червоній площі в Москві. Бійці з параду одразу відправилися на фронт зупиняти німців.

— Але тепер це була лише красива картинка для «ящика», — озвався чоловік із довгими вусами. — Військові з Хрещатика не поїхали на фронт, бо його тоді, вважалося, й не було. Була лише певна територія Донбасу, захоплена терористами з ДНР та ЛНР. Та саме тоді все й змінилося.

— Кажуть, це були росіяни — регулярна армія з танками, гарматами, реактивною артилерією. Кажуть, випалювали землю на чорний попіл, наша техніка перетворювалася на розплавлені калюжі металу, а тіла хлопців випаровувалися в одну мить. Напалм. Від них нічого не лишилося. Абсолютно. Вони щезли, як тіні від сонця, — сумно зауважив чолов’яга, затягуючись сигаретою.

З нутрощів польової кухні виринає оголений торс хлопчини, до їжака короткої чуприни прилипли залишки пшонки:

— Мене більше всього лякає не смерть. Більше за все лякає брехня нашого керівництва. Навіть після такої катастрофи нам не говорять правди, не карають винуватців-генералів, що завели наших солдат на загибель, на безглуздий розстріл у чистому полі. Ніхто не хоче сказати правду, хоча б єдине слово — «війна»! Росія напала на Україну! Чому?

Вдень різні чутки пливуть вицвілими наметами, одні кажуть, що офіційні цифри наших утрат під Іловайськом треба множити на десять, інші кажуть, що на сто. Російські солдати, не соромлячись, викладають в Інтернет свої моторошні відео знущань над полоненими та тілами загиблих українців. Це бачить увесь світ. Це бачать вони. Особливо вразило хлопців відео, де російська солдатня мордує тяжко пораненого «айдарівця». Хлопець розпластався на траві, з кожним важким подихом відлітає його життя, його голос гасне. Та катів, що оточили його, це не турбує, вони несуть якусь маячню про православ’я, про віру, про зарплату «українським найманцям», при цьому нахабно допитуючи добровольця. Про те, що це росіяни, зрозуміло навіть з їхніх діалогів. Той, що фільмує допит, ставить українському добровольцю запитання: з якого, мовляв, ти міста, та слів українця вже не розібрати. Один з катів зриває шеврон з рукава нещасного і показує у камеру напис — «Луцьк», а «відеооператор» запитує у «колеги»: «Луцк — ето гдє?»

Це не єдине таке «кіно», вони плодяться, заповнюючи всесвітню павутину. Росіяни, заявляючи про свій великий похід проти фашизму в Україні, вже давно переплюнули своїми вчинками усяких фашистів. Бородаті попи Московського патріархату з георгіївськими стрічками на брудних рясах, рясно кроплять неохрестоносців, часом забуваючи, що ті — мусульмани і приїхали на Донбас із далекої Чечні не за «духовнимі скрєпамі», а за конкретними матеріальними благами. Це божевільний коктейль із комунізму і монархізму, мусульманства і християнства та бозна чого ще. Усе те, що заперечує і виключає одне одного, нині злилося в брудний потік і рушило з неосяжної Росії в український степ.

«Коли, коли вони встигли нас так зненавидіти? Що ми їм зробили?», — виривається в когось із чоловіків після перегляду «свіжого ролика» з Інету на мобільному. Та йому ніхто не відповів. Війна тільки в книжках красива й шляхетна, а в житті вона схожа на стару сифілітичну повію. Це в кіно перемоги здобуваються мудрістю генералів та подвигом солдатів, а в дійсності з’ясувалося — підступом і обманом, пострілами в спину, зрадою своїх і чужих.

«Це все дуже мені нагадує ту, попередню війну, коли «мудре» радянське командування зупиняло наступ німців, кидаючи під траки залізної європейської машини сотні тисяч душ наших дідів та прадідів. Невже ж знову й наші життя стануть лише сухою статистикою для істориків чи гранітними монументами братських могил?» — якось із сумом заявив на одному з привалів літній чоловік у старомодних окулярах, нещодавній науковець якогось університету.

Риплять залізні ліжка. Вже ніхто не спить, прислуховуючись до реву за тонкою бавовняною перепонкою. Це війна підібралась до них так близько, що відділяє їх тільки цей шматок брезенту. Хтось вилаявся і повернувся на інший бік, хтось, незважаючи на заборону, закурив сигарету, дивлячись у темряву над собою... Вдень вони вчаться бути солдатами, а вночі їм сниться Іловайськ, і вже не полоненого «айдарівця», а кожного з них ріжуть на шматки пришелепкуваті російські вояки. Чоловіки прокидаються і бачать цей брезент над головою. Значить, правда, це не сон, вони на війні, і вони зустрінуться з тими «відмороженими» росіянами...

Моє псевдо — «Андерсен». Раніше мене звали Олександром Летючим, та тут усі носять псевдо, навіть такі, як я — так простіше. Свої імена та прізвища, наче пальто в театрі, люди здали в гардероб, а замість номерків — отримали автомати. По завершенні «вистави» усі отримають свої імена назад, але не всі отримають назад свої життя. Фактично війна змінить кожного, та поки що вона триває і нікому з них несила її відвернути...

Спогад перший

...Мені несподівано пригадалася така ж ніч: тепле повітря бринить від гри оркестру маленьких Паґаніні. Пахощі трав потекли низиною гіркувато-солодким трунком білого туману. Ряд різнокольорових металевих вагончиків, мов велика гусінь, заснув, випроставшись серед дороги. Це було задовго до війни, коли я, іще митником, чергував на прикордонному посту «Юнаківка» рідної Сумщини, на кордоні з російською Курщиною. Так само, з темряви, наростало гуркотіння дизельного двигуна. Старший по зміні Микола Гайда пильно вдивлявся у суцільний морок. Чи міг він щось побачить? Навряд чи. Хоча я тоді приписував своєму старшому товаришу, колишньому «афганцю», надприродні якості. З чорного ряду ближньої посадки демонічним реготом несподівано залився пугач. Я сприйняв це як знак, занервував, запропонував підняти на перехоплення прикордонників, та Гайда був незворушним:

— Світло вимкнув — і заблукав. Це якийсь новачок, зараз сам з’явиться.

І дійсно невдовзі з темряви, щедро розкидаючи мозолястими колесами чорнозем, тяжко крекчучи, на дорогу видряпався старенький тракторець. Жовте світло єдиного постового ліхтаря вихопило з мороку м’яті боки іржавого причепа, ущент навантаженого буряком. Торохтун зупинився прямо перед нами. Не вимикаючи двигуна, з кабіни жваво вистрибнув високий русявий хлопець у засмальцьованій робі. Сяючи, як нова копійка, безтурботно заявив:

— Фу-ты, ну и темень, еле объехал этих хахлов, чтоб им пусто было, оформляй свеколку, таможня!

Гайда беззвучно пирснув у вуса, тільки очі блиснули веселими вогниками. Русявий на свій лад зрозумів нашу мовчанку:

— Да не тяните, ребята, я таксу знаю!

І все з тією ж щасливою усмішкою витягнув з кишені жменю пожмаканих брудних російських рублів:

— Больше не дам, — в убыток не работаю.

Гайда нишком підморгнув. Я одразу зметикував, про що мова, зник з поля зору веселого тракториста. А хлопець голосно вів далі:

— Да что вы такие серьезные! Понимаю, служба, но надо же с душой к людям. Может, и мало даю, но ведь не красная икра, а красная свекла. Каков товар — таков бакшиш!

І знову зареготав з власного дотепу.

— А хахлы там, небось, думают: кто там у них под носом прошмыгнул? Олухи! Ха-ха-ха!

— Та з нас і буряка досить, — несподівано видихнув Гайда, — ми ж не якісь там кацапські держиморди. А люди державні, привітні.

Хлопець отетерів із застиглими в руці рублями. Запала хвилинна мовчанка. Трактор тахікардійно молотив залізним серцем, трясучись на асфальті, наче в лихоманці. Можна було подумати, що цей чесний трудяга вже давно збагнув, куди його завели криві манівці перемитників, і зараз йому і соромно, і страшно за дурну витівку, в яку його втягнув цей шибайголова. Гайда дивився на хлопця, а хлопець на митника.

— Вы что-то как-то не так говорите... вы шутите, товарищ майор...

Слова тепер якось плутались у нещодавно підприємливого балакуна. Він кумедно кліпав очима, іще не зовсім розуміючи, в яку халепу втрапив.

— Та які жарти, шановний! Я ж на службі. До речі, не майор, а радник митної служби третього рангу. Майори живуть там, куди ви трохи не доїхали. Майор — це щось таке, знаєте: здалеку видно — майорить десь, значне ззовні. А в нас радники — тобто головне не мундир, а внутрішній зміст — перспектива. Щоб радити комусь-щось, треба спочатку подумати. От у даному випадку я б вам радив сховати свою валюту до кишені, бо, крім порушення митних правил, це, тягне іще й на спробу дати хабара державній людині при обов’язках.

У цей час з темряви за моєю командою вийшли двоє прикордонників.

— Я больше не буду, честное слово! — тракторист упав на коліна. Смішно відкопиливши нижню губу, часто закліпав очима, наче збирався заплакати.

— Ну, ну, ніяких сцен, — радник поклав хлопцю руку на плече. — Контрабандисти не плачуть! Не ганьби професії, синку, — потім схилився до самого вуха русака і сказав пошепки: — Спочатку прикордонники складуть на тебе протокол за порушення кордону, потім мої орли напишуть свій за спробу незаконного ввезення буряку, а вже після цього я прочитаю тобі лекцію про дружні стосунки двох слов’янських народів: звідки пішло слово «хохли», а звідки — «кацапи».

З темряви іще лунали крики невдахи-контрабандиста, поки два міцних прикордонника тягли його до свого вагончика:

— Товарищи украинцы, братья, я больше не буду...

Гайда зітхнув:

— Отак завжди з росіянами: як прижмеш — «братья», трохи попустив — «хахли». Ну що за народ!

Ці слова знову спливли на думку під наростаючий рев дизельних двигунів старих беемпешок. Чим ближче ставали звуки, тим сильніше скрипіли залізні ліжка...

15 вересня 2014 року

Пісок усюди: в повітрі, на вицвілих наметах, на формі, запорошує очі, скрипить на зубах, додає якогось гіркого полинуватого присмаку до простецької солдатської каші. З водою скрутно. Коричнюватими стали їхні обличчя і руки. Білими промінчиками бризнули зморшки біля очей. Проте самі очі й зуби світяться, як у шахтарів. Іноді їм починає здаватися, що це не пил, а попіл далекої війни, на яку лише судилося потрапити. Та це просто фантазія, бо до фронту сотні кілометрів, вони знаходяться практично в центрі України. За мирних часів відчувалося, що це найбільша європейська держава — безмежні лани, неозорі степи, бурхливі моря... а нині, після нападу Росії, земля наче зіщулилася, мов живий організм у хвилини смертельної небезпеки.

До військової служби привчають поступово. Підйом, шикування. Форма іще радянського зразка сидить на новобранцях якось мішкувато і незграбно. Хлопці теж себе відчувають зеленими братами Шрека з дитячих мультиків. Сніданок у довжелезному наметі, що слугує за їдальню. З пластмасовими порепаними тацями вони вишиковуються в чергу до кухаря, той довгим черпаком насипає кожному ячну кашу або макарони, іноді пшонку. Залізні миски цокотять, немов дешеві дзвони на вбогій сільській церкві, кружки-гестапівки обпікають губи чаєм, чорним, як осіння ніч, без смаку та аромату. Проте апетит на свіжому повітрі вовчий. Потім хлопці заскакують у великі вантажівки і їдуть на стрільбище. Перші дні тільки дивляться, що роблять інші. Навкруги рве атмосферу божевільний дисонанс суцільної канонади. Кулеметні черги, розриви гранат, громовиці гармат, крики інструкторів. Враження, що тут гримить зброя усіх часів. Спочатку новоприбулих ця какофонія трохи лякає, але потім звикають.

У таборі доводиться займатися не лише військовими, а й побутовими справами. Рубають дрова для буржуйок, ставлять додаткові намети, обкопують їх, щоб дощем не заливало. Проводять електрику, миють польові кухні, чистять картоплю. Трохи втягуючись і ознайомлюючись, скоро усі діляться приблизно на чотири категорії. Одні спокійно виконують свою роботу, приноровившись до нового життя. Людина — універсальна істота, що має властивість призвичаюватись до будь-яких умов. Звідси і феномен Мауґлі, вихованого вовчою зграєю. Жодна тварина на землі не виживе в чужому середовищі, крім людького дитинчати. Ми можемо перевтілитися в кого завгодно. Та навіть вихована середовищем собі подібних не кожна людина стає Людиною.

Звісно, легше звикати до кращого, але гірше — загартовує. Порвалося — зашили, зламалося — полагодили. Навіть якщо ви ніколи не робили чогось, то в умовах, коли, крім вас, цього більше ніхто не виконає, можна швидко навчитися. Та не всі так можуть. Інші скиглять на нестерпні умови без лазні й телевізора. Деякі навіть улаштовують цілі вистави, удаючи з себе істериків чи самогубців, пориваючись порізати собі вени, тільки-но б «закосити» службу. Одначе такі «вистави» тут не в тренді. На це не звертають уваги навіть замполіти. Хочеш різати — на ножа, ріж, ніхто не стане на коліна, умовляючи зупинитись. Швидко зрозумівши, що гострі «номери» не пройдуть, ці «артисти» просто починають набридати оточуючим своїм ниттям про душевні й тілесні муки. Пальчики натер, не можу ходити, помираю. І таке лікується. Ставляють у дальні караули, і стовбич собі на місці днями й ночами, тільки не ятри душу людям. Тиждень таких нарядів, дивись, підлікувався чоловік, не скаржиться і на мозолі.

Треті, — повна протилежність попереднім, — вимагають від командирів дати їм зброю і терміново відправити на фронт бити «сепарів». Мовляв, чого тут учитись, ми вже все вміємо, нічого дурно кашу проїдати, гайда воювати!

Четверті десь здобули великі пластикові баклажки з прозорою рідиною і в похмільних перервах чубляться з усіма, хто потрапляє під гарячу руку. Це досвідчені пияки, їм байдуже — війна чи мир, головне, щоб самогон був, решта — не цікавить.

З Андрієм Коробченком ми колись навчалися у Сумському політехові на фінансистів. Були найкращими друзями. Разом захоплювалися роком, бáйками, мріяли створити свій мотоклуб. Альма матер відкосила нас від армії, давши військову кафедру — навчали теорії артилерії. За весь час ми стріляли лише один раз... з автоматів. Пам’ятаю, як засушений відставний полковник в потертому кітелі пафосно заявив на одному з теоретичних занять: у разі війни — ви будете командирами. Ха-ха-ха! Воювати, з ким? «Війна» в наш прокачаний час глобалізації та комп’ютерних технологій посеред Європи — це якось зовсім архаїчно, як «мамонт» у зоології! Цей дідуган вже давно з глузду з’їхав, він навіть не знає, що таке «Віндовз»! Його самого час здати до музею «холодної війни». Ні, ми ніколи не будемо командувати гарматними розрахунками. Хіба що в електронних іграх. Вивчали зброю більше з хлопчачої цікавості, мацали техніку, як експонати музею, адже майже з такої били діди фашистів.

Після університету наші стежки розійшлися. Я потрапив до митниці — на кордон, Андрій зробив кар’єру менеджера в одному з комерційних банків, одружився і зав’язав з байкерством. Бачилися раз на рік у дні народження.

На Ширлані Андрія, як молодшого лейтенанта, одразу призначили командиром протитанкового взводу. Після цього наступного ж ранку його і ще кількох таких же новачків повезли на стрільбище. Познайомили з протитанковим ракетним комплексом, скорочено — ПТРК. Ззовні він був схожий на поставлений горизонтально великий зелений тубус для креслень, тільки на тринозі. При запуску з туби вилітала ракета, що керувалася стрілком через дріт, який за нею тягнувся. Інструктаж був доволі коротким: вистріливши, треба було, покручуючи двома коліщатками, відхиляти політ ракети праворуч-ліворуч та вгору-вниз, поцілити в нерухому мішень — зварену металеву рамку, такий собі умовний танк за кілометр від позиції. Сивочолий майор, що проводив навчання, дав хлопцям можливість декілька хвилин покрутити ручки керування, прицілитися без пострілу. Підійшовши до Андрія, який саме припав до оптичного прицілу, сказав: «Одразу підніми трохи вище цілі, бо коли вибивний заряд виштовхне ракету з труби, ходовий двигун включиться не одразу. Це якісь там долі секунди, але ракета почне падати і ти можеш не встигнути дотягти її до цілі. Вріжеться у перший-ліпший горбок. Зрозумів?» Андрій підняв голову і трохи розгублено кивнув. Але в голові застрягло питання: а як близько від нього може впасти ця довбана ракета? Та чомусь не наважився поцікавитися про це у майора, тільки запитав:

— А з якою швидкістю летить ракета?

— Приблизно 200 метрів за секунду.

— Та що ж ми можемо встигнути за п’ять секунд?!

— Вижити або померти, синку.

Коли ракета, страшенно вибухнувши над головою, вилетіла з туби, він забув про всі настанови. Щось крутив, вів, короткий вибух, стовп пилу й диму... Все. «Дурна зброя, — муляло в голові Андрія, коли він за домашньою звичкою струшував суху траву з форми, — скільки треба з неї вистрілити, щоб поцілити куди-небудь? Цей «танк» навіть не їхав, а що буде там?»

Вони вистрілили по разу, і ніхто не довів своєї ракети до цілі.

— Ви всі сьогодні трупи, — флегматично оголосив результат майор. — Завтра продовжимо.

Але наступного ранку Андрія викликав до свого намету комбат, високий підтягнутий підполковник років п’ятдесяти, він сидів за простим письмовим столом, вивчаючи документи. Майже не відриваючись від паперів, сказав:

— Прийшла нова команда, Коробченко, тебе призначено командиром гранатометного взводу. Будеш опановувати АГС-17.

Після вчорашнього знайомства з ПТРК, Андрій вже й не знав, радіти чи сумувати цій новій абревіатурі з трьох літер.

— А що це таке? — запитав насторожено.

— Автоматичний гранатомет станковий «Полум’я».

Піднявши погляд на Андрія, командир додав:

— Це простіше, ніж керувати ракетою, от побачиш. До речі, сьогодні прибули твої підлеглі — також майбутні гранатометники, двадцять другий намет, іди знайомся.

Відкинувши перед собою вхідний клапан, що слугував за двері, Андрій зайшов до великого кострубатого намету, який нічим не виділявся серед ряду таких же, сонце й дощі давно перефарбували його брезент із темно-зеленого в пісочний колір. Усередині було трохи задушливо. Пахло тютюновим димом, старим лахміттям і всюдисущим пилом. Тут розташувалися двадцять п’ять його нових підлеглих — здебільшого молодих чоловіків. Андрій став біля входу, озирнувся і сказав:

— Я ваш командир гранатометного взводу. Я нічого не знаю, будемо вчитися разом. Де тут вільне місце?

Солдати трохи здивовано зустріли свого нового командира,