МЕНЕ ВКУСИВ ВАМПІР

By Yurii Shynkarenko

Головний герой оповідань - "простий" хлопець, який в пошуках самого себе, подорожує збитими дорогами неправди.

• Language: Українська мова
• Publisher: Yurii Shynkarenko
• Release date: Jun 8, 2016
• ISBN: 9781310660665

Book preview

ДРУГ

Пам’яті Олександра Вакарчука

Кінець зими.

Провінційне містечко.

Під вікном скачуть пташки, шукаючи поживу в проталинах почорнілого снігу.

На камені біля пішохідної доріжки сидить мужик і грає на гармоні. Люди йдуть і кидають у картуз, що під ногами, копійки.

Хом’як каже:

– Класно грає чувак.

Я кажу:

– Мощно.

Хом’як каже:

– На ностальгію пробиває.

Я кажу:

– Да-а-а..

Хом’як каже:

– Сань, ти ж остав покурить.

Я передаю Хом’якові недопалок. У нього руки тремтять, лице запухле – вчора ми трошки перебрали.

Дядько грає справді класно.

Я дивлюся на Хом’яка. Думкою дякую Господу за те, що подарував мені такого товариша. Мені хочеться затиснути його в обійми і розцілувати. Я своє життя, не думаючи, віддав би за нього!

Я сміюся.

Хом’як теж посміхається.

Ми регочемо!

Хом’як питає, беручи до рук банку з маринадом:

– Саня, а з чого ми реготали?

Я кажу:

– Не знаю... із себе мабуть.

Хом’як жадібно п’є рідину. Витирає рукою губи. Питає:

– Саня, у тебе є мідяки?

– А навіщо тобі? – я здогадуюсь, до чого хилить Хом’як.

– Мужик класно грає...

Я кажу:

–Ти що, дурак! Тут похмелитися нема за що, на цигарках економимо...

Хом’як сміється.

Я дивлюся на друга і теж посміхаюся.

Ми регочемо!

– Це якісь неправильні бджоли, – каже, сміючись, Хом’як. – Вони несуть неправильний мед!

– Да-а-а. Хороший хрест, але не мій, – підтакую я товаришу.

А дядько все грає. Мідяки сиплються до його картуза, але від нас сьогодні він не отримає й копійки...

...Ось, друже, і виконав я свою обіцянку. Воістину – обіцяного три роки чекають! І, ти знаєш, за цей час нічого по суті не змінилося: ти помер раптово, а ми, як і раніше, вмираємо повільно, іноді агонізуючи, іноді тішачись від думки, що пережив чергового небіжчика. Вмирає і наша дружба – закономірний процес. Подивишся, ніби й хлопці ті самі, але вже й не вони. Ні, ми збираємося, хоч не так часто, як колись, намагаємося щось вигадати, але зазвичай говоримо про минуле. Ми! – пацани, які ще не забули смак грудного молока. Це жахливе видовище. І що цікаво – кожного з нас гнітить ця атмосфера, і кожен поводиться так, ніби приречений; навіть Микола, якому раніше достатньо було показати мізинця, щоб він шкірився з півгодини, тепер все більше мовчить, вперто, по-ослячому мовчить. Слова втрачають свою цінність, здебільшого через нашу зраду, вони, як і ми – приречені...

Учора надвечір приповз Міма, дуже стомлений. Вирубився на підлозі. Я тягав його, тягав, потім плюнув і пішов спати. Вранці каже:

– У мене реальність перемішалась з нереальністю.

Питаю:

– Як це розуміти?

Відповідає: «Як хочеш, так і розумій». І, далі розказує, про якогось листа, який він напише не питаючи дозволу, про камінець, котрим розбили куленепробивне скло, і тому він буде речовим доказом, про дайвера, який, колись, знайде той камінець...

Ти ж знаєш, Мишко завжди був на своїй хвилі, однак зараз це вже якась фобія. Та ми всі хворі, до того ж смертельно. У кожного з нас своя фобія, тож дивуватися тут немає з чого...

Невесела післямова вийшла... І чи взагалі післямова може бути веселою?

День Перемоги післязавтра. На свято знову всі з’їдуться. Ми знову будемо пити і згадувати минуле. Провідаємо і тебе, так що очікуй...

А мужик той ще й досі грає. Інколи я кидаю йому мідяки. І за тебе теж.

ОСТАННЯ НІЧ

Ховаючись від світла ліхтаря, я стою в тіні двоповерхової будівлі клубу, за п’ять кроків від бібліотеки. Грію за пазухою пляшку вина, чекаю на Лілю. Вітер дме північний. Добряче допікає. Зараз – за п’ять перша. Ліля повинна прийти о пів на другу, з ключем від бібліотеки, який обіцяла взяти у своєї тітки. Я чекаю. Починаю тупцювати...

Так, ранувато я приперся – не терпілося дурню. Хоча як тут всидіти на місці? Вже вчора завалився в гуртожиток, включив магнітофон, завів будильник (пацани гуртом посунули до