Борги нашого життя: Роман

By Андрій Гарасим and Андрій Єрмоленко

У центрі роману Андрія Гарасима «Борги нашого життя» – історія про молодих людей, які вирішують покращити оточуючий світ, не дуже переймаючись при цьому законністю своїх дій.
Головний герой роману замість обіцяної роботи піарника банку опиняється у колекторському відділі. Нова робота викликає в нього внутрішній конфлікт і разом зі своїм напарником він стає на шлях безкомпромісної боротьби за справедливість. Зрештою, в кожного з героїв роману виявляються свої неповернуті життєві борги, які прийшов час віддавати.
Це міцна гостросюжетна проза з філософським підтекстом, чіткою сюжетною лінією та несподіваною розв’язкою. Динамічні події розвиваються на тлі жорстких сучасних українських реалій. Герої роману – не янголи, але вони здатні на рішучі та шляхетні вчинки, що викликають симпатії читача.

• Language: Українська мова
• Publisher: Nora-Druk Publishers
• Release date: Jun 12, 2022
• ISBN: 9789668659782

Book preview

Андрій ГАРАСИМ

Борги нашого життя

Роман

Серія «Морок»

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших Інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

У центрі роману Андрія Гарасима «Борги нашого життя» – історія про молодих людей, які вирішують покращити оточуючий світ, не дуже переймаючись при цьому законністю своїх дій.

Головний герой роману замість обіцяної роботи піарника банку опиняється у колекторському відділі. Нова робота викликає в нього внутрішній конфлікт і разом зі своїм напарником він стає на шлях безкомпромісної боротьби за справедливість. Зрештою, в кожного з героїв роману виявляються свої неповернуті життєві борги, які прийшов час віддавати.

Це міцна гостросюжетна проза з філософським підтекстом, чіткою сюжетною лінією та несподіваною розв’язкою. Динамічні події розвиваються на тлі жорстких сучасних українських реалій. Герої роману – не янголи, але вони здатні на рішучі та шляхетні вчинки, що викликають симпатії читача.

Серія заснована в 2008 році

Дизайн обкладинки – Андрій Єрмоленко.

ISBN 978-966-2961-38-6 (Серія)

ISBN 978-966-8659-78-2 © Нора-Друк, 2016

Вся ця iсторiя, мабуть, нiколи б не вiдбулася без одного старого i кондового гебiста Василя Петровича Загоруйка, який фактично став моїм «добрим янголом», як я деякий час вважав, i взяв мене на роботу. Попередня моя робота «згорiла» буквально за пару тижнiв у кризовiй топцi нашої покращеної економiчної ситуацiї. Спочатку компанiєю ширилися чутки, що у нас можливi якiсь фiнансовi негаразди, потiм нам не виплатили зарплатню, приблизно одночасно з цим ми перестали бачити наше керiвництво, а незабаром вiдключили Iнтернет. Десь на цьому моментi я зiбрав свої речi i написав заяву на звiльнення. А вже наступного дня майже з самого ранку я сидiв з друзями в улюбленому барi i святкував своє звiльнення. Коли за кiлька днiв у тому самому барi подивився у гаманець i не побачив там практично нiчого, зрозумiв, що час шукати нову роботу. I тут мене чекало доволi прогнозоване розчарування. Роботи не було. Я перетинався зi знайомими, ми йшли пити каву (переважно за мiй рахунок), вони ставили на стiл допиту фiлiжанку, i скрушно хитаючи головою говорили щось на кшталт: «Так, так, звичайно ж, я пам'ятатиму щодо тебе, але ж ти знаєш, яка у нас ситуацiя... Марина досi не може прийти до тями, що на Рiздво ми не поїдемо до Чехiї...».

Приблизно так воно все далi i йшло – днi за днями, тижнi за тижнями. Аж раптом на мiй емейл прийшла така неочiкувана вiдповiдь на давно розiслане резюме. Один банк шукав пiарника. Що за робота не уточнювалось, але назва банку вражала. За п'ять хвилин я вже туди зателефонував. Там менi пiдтвердили цю iнформацiю i запропонували пiд'їхати. Так я i опинився на прийомi у мого майбутнього роботодавця – Василя Петровича Загоруйка, людини, за його ж власною характеристикою, всебiчно розвинутої в усiх галузях народного господарства.

I все було б чудово, якби не те, для чого саме потрiбен був пiарник. Справа в тому, що Василь Петрович очолював вiддiл повернень кредитiв, простiше кажучи – координував роботу колекторiв банку. З огляду на ситуацiю, яка склалася в країнi, даний вiддiл очевидно мав всi шанси стати одним з найперспективнiших. Звiдси можна зрозумiти i той розмах, з яким взявся Василь Петрович за його розвиток. Одним iз результатiв його активностi стало бажання мати пiарника у вiддiлi. Йому, як людинi старого гарту – а було йому вже за п'ятдесят, здавалось абсолютно слушним, що у кожнiй справi мають бути свої iдеологи та агiтатори.

Хоч би як там було, але за результатами спiвбесiди цю посаду було таки запропоновано менi. Вже не знаю чим, але чимось я сподобався своєму майбутньому шефовi! Здається, так завжди буває тодi, коли ти перебуваєш у роздумах, чи воно тобi реально треба. Зрештою, я назвав зарплату у пiвтора рази вищу вiд запропонованої Загоруйком, як умову моєї у нього роботи, з абсолютною упевненiстю вважаючи, що наша розмова на цьому й закiнчиться. Василь Петрович щось пробуркотiв пiд нiс i сказав, що дасть вiдповiдь до кiнця тижня. На тому й розiйшлися. Вийшовши з банку, я вiдчув якесь полегшення, оскiльки був упевнений, що бiльше нiколи не почую Василя Петровича.

Минуло кiлька днiв. Якось в обiдню пору заволав мобiльник, i коли я взяв слухавку, то, на мiй подив, почув голос Загоруйка.

– Звичайно, вашi умови є... як би то сказати, завищенi, – почав вiн пiсля привiтання. – Проте... –  i тут вiн сказав те, чого я вiд нього зовсiм не чекав. – Ми вважаємо, що не можемо так просто розкидатися справжнiми спецiалiстами, яким, я впевнений, ви є, i тому... ми приймаємо вашi умови.

Вiд здивування я, здається на мить, втратив мову:

– Ви приймаєте мої умови? I погоджуєтесь на ту суму, яку я озвучив?

– Так, приймаємо i погоджуємось. Але гадаю, що вам доведеться пiдтвердити роботою нашу довiру.

– Так, звичайно, я розумiю.

– От i добре. Чекаємо вас завтра о дев'ятiй ранку з необхiдними документами.

Коли наступного дня я зустрiвся з моїм нинiшнiм шефом, Василь Петрович стисло виклав своє бачення моєї роботи у вiддiлi. Бачення приблизно спiвпадало з баченням члена 27-ого з'їзду КПРС ролi Радянського Союзу на свiтовiй аренi. З одного боку нас, себто очолюваний Василем Петровичем вiддiл, повиннi були боятися, з iншого – Василь Петрович вирiшив психологiчно налаштувати потенцiйну «аудиторiю» на краще сприйняття нашої роботи i до «конструктиву» у «спiвпрацi» з нами. Уважно вислухавши i старанно занотувавши настанови Загоруйка, я з вдячнiстю захитав головою, подякував за вiдкритi iстини та висловив палке бажання взятися до роботи негайно. Василь Петрович вiдразу ж порекомендував менi паралельно з розробкою загального плану пiар-компанiї зайнятися i бiльш реальними справами, зокрема, пiдготувати кiлька зразкiв якоїсь вiзуальної агiтацiї, на що я, знову ж таки вдячно, хитнув головою.

Потiм ми пiшли дивитися моє робоче мiсце. Зайшли до великої кiмнати, де товклося багацько люду, i Василь Петрович показав кудись у куток – там i мало бути моє робоче мiсце. Подякувавши Василю Петровичу i отримавши вiд нього легке поплескування по плечу, я, не гаючи часу, почав розбирати свої пожитки.

Що ж, у мене з'явилася нова робота i я планував затриматися на цьому мiсцi, принаймнi до кращих часiв. Чiтко зрозумiвши зi свого попереднього трудового досвiду, що основне – не якiсть твоєї роботи, а те, як її оцiнює керiвництво, я вирiшив цiлком орiєнтуватися на смаки прiснопам'ятного Загоруйка i тому почав студiювати сайти, на яких iшлося про агiтацiю часiв соцреалiзму.

Результатом моїх пошукiв став плакат iз зображенням щасливої колгоспницi зi снопом пшеницi. Кiлька чарiвних пасiв у фотошопi, i навзамiн напису про красу соцiалiстичної працi з'явився абсолютно сьогоденний «Вiддай кредит – живи щасливо». Потiм ще був плакат з молодим агрономом з чесним та мужнiм обличчям. Трохи покрутившись на стiльцi я знайшов, як менi здалося, адекватний слоган i до цього плакату – «Робота коректора заслуговує на повагу та любов». До того ж, заодно, у мене визрiв ще один, направду поки без вiзуального супроводу, слоган, який вважав одним iз найгенiальнiших вiд початку моєї роботи на новому мiсцi: «Взятий кредит – це ваша доля, а неповернений кредит – це ваш вирок». Дуже втiшений результатами своєї роботи, я до кiнця першого дня на новому робочому мiсцi та половину наступного працював iз пiар-планом, пiсля чого вирушив до Василя Петровича продемострувати свої розробки.

– М-да, – протягнув Василь Петрович, вiдсовуючи вiд себе роздрукiвку проекту плакату з екс-колгоспницею, що в новому життi вчасно повернула кредит.

– М-да, – протягнув вiн ще довше пiсля кiлькох хвилин мовчазного споглядання мого плаката з агрономом-колектором. – М-да, – втретє вимовив вiн, прочитавши мiй безсмертний слоган.

– Ну що ж, – озвався пiсля досить довгої паузи Загоруйко. –В принципi так, певний базис є... – здається, на цих словах я нечутно полегшено видихнув.

– Проте... – тут Василь Петрович хитнув туди-сюди головою, – дечого й не вистачає. Так менi здається. Не вистачає певної життєвостi. Можливо тому, що ти очевидно ще трохи не в курсi всiх нюансiв нашої професiї.

Тут вiн знову замовк, про щось задумався, пiсля чого продовжив:

– Можливо, було б добре, аби ти спочатку подивився, як ми працюємо, що таке наша робота... Це додало б тобi, скажiмо, певного досвiду... Що скажеш?

Я лише мовчки знизав плечима. Цього було достатньо, аби Загоруйко комусь подзвонив i попросив зайти. За хвилю до кiмнати ввiйшов широкоплечий, майже пiд два метри зростом, парубiйко. Про таких журналiсти люблять казати: «характерної зовнiшностi». Хоча було у тiй зовнiшностi щось таке, що непомiтно пiдкуповувало. Зиркнувши на мене, парубiйко запитально глянув на мого i, очевидно, свого шефа.

– Петрович, викликали?

– Так, – Василь Петрович ствердно кивнув головою. – Викликав. Знайомтесь – це Семен, а це – Андрiй.

Так i вiдбулося моє знайомство iз Семом, як в подальшому я його зватиму. А в цю хвилину Семен дивився на мене з виглядом людини, якiй нi сiло нi впало звалився на голову додатковий гембель. Василь Петрович тим часом коротко розповiв менi про Семена, який, звичайно ж, виявився працiвником колекторського вiддiлу, а також коротко ввiв Семена у курс наших справ.

– Розумiєш, Семене, цiлком очевидно, що Андрiй профi у своїй справi. Проте йому не вистачає досвiду. Йому просто на все це треба подивитися, як воно виглядає зблизька, правду життя, так би мовити. Ось тому я i викликав тебе. Я би хотiв, аби Андрiй трохи попрацював разом з тобою, очевидно, це буде корисний для нього досвiд.

– Попрацював колектором? – перепитав я Василя Петровича.

– Ну, звичайно, мова не йде про повноцiнну роботу. Ти виступатимеш як спостерiгач – на все дивитимешся збоку. Але для чистоти експерименту для оточуючих ти будеш повноцiнним працiвником. А згодом, тижнiв так за три, ти знову повернешся до своєї пiарiвської роботи...

Загоруйко сказав ще кiлька напучувальних слiв, пiсля чого ми з Семом подякували йому за виявлену довiру i вийшли з кабiнету. Де опинилися сам-на-сам.

– Слухай, реально я не був iнiцiатором цього рiшення... – знiчено знизав плечима я.

– А... – махнув рукою Семен, – Вася завжди цим славився. Щось вигадати, аби iншим розгрiбати.

Я спитав Сема, чи варто менi якось пiдготуватися до моєї нової мiсiї, на що вiн знову махнув рукою i сказав, що завтра я сам все побачу «наживо». На тому ми i розiйшлися, домовившись, що Сем заїде за мною вранцi, i ми вiдразу ж поїдемо працювати з нашими клiєнтами.

Наступного ранку прокинувся, бо мiй телефон розривався. Звичайно ж, це був Семен. Вiн уже чекав на мене внизу у машинi. Бризнувши в обличчя холодною водою i щось хапонувши на бiгу з холодильника, я спустився вниз, де побачив бадьорого, сповненого енергiї Сема.

– Привiт, – потиснув менi руку, зблиснувши бiлозубою, майже голлiвудською усмiшкою, i додав. – Ну що – готовий побути в моїй шкурi?

– Готовий чи не готовий, вибору у мене особливого немає. Та й у тебе, здається, теж. Поїхали.

– Окей, поїхали, – кивнув головою Семен, заводячи машину. Вiн широко вiдкрив вiкно зi свого боку, потiм дiстав цигарки i закурив. Я ж заплющив очi, намагаючись нi про що не думати.

Вони сидiли рядочком на диванi, мовчки, з якимось внутрiшнiм спокоєм, спостерiгаючи за нами. Симпатична, зовсiм молода сiмейна пара. Здається, вони взяли кредит на квартиру. Квартира була невеличка, однокiмнатна. Вони купили її, коли одружилися. А одружилися за кiлька мiсяцiв пiсля того, як познайомилися. Потiм все як завжди – проблеми на роботi, а можливо й переоцiнка своїх можливостей – i з виплатою кредиту почалися проблеми.

Семен щось довго i енергiйно розповiдав їм, намагаючись бути агресивним, але принаймнi тут, з цими людьми, це йому вдавалося не дуже добре. Наостанок, очевидно зрозумiвши безрезультативнiсть своїх слiв, Семен вирiшив натиснути на больову точку. Вiн сказав, що знає, де працює молодий, i зазначив, що нам доведеться просто зараз вирушити до нього на роботу, аби переговорити з його керiвництвом. Очевидно, це таки подiяло на хлопця – вiн пiдхопився з мiсця, почав щось голосно заперечувати Семену. А той, вiдчувши, що таки намацав слабину, почав дедалi бiльше заводитися. I в якийсь момент вже перестав бути тим симпатичним здоровилом, яким я його вважав вiд початку нашого знайомства. Навiть бiльше – менi стало гидко, по-справжньому гидко через те, що я тут, у цьому мiсцi, i дозволяю йому так розмовляти з цими людьми. А Семен i той хлопець тим часом вже почали кричати один на одного, i в мене виникло бажання просто пiти звiдси. Аж раптом дiвчина, що до того мовчки сидiла на диванi, рвучко встала, пiдiйшла до свого чоловiка, i, обiйнявши його за плечi, поцiлувала. Без слiв, нiжно торкнулася губами його щоки, нiби промовляючи «заспокойся любий, все буде добре». А потiм вже, звернувшись до нас, сказала, що нiяких проблем немає, вони вiддадуть банку цю свою квартиру, оскiльки справдi не мають зараз грошей для погашення кредиту. Їм треба лише трохи часу аби зiбрати речi i пiдшукати житло, але вони не змусять нас довго чекати. А потiм вона знову заспокiйливо обiйняла за плечi свого чоловiка, який якось одразу притих i обм'як.

– Ну чого ж ви так одразу, – якось ображено видушив iз себе Семен, знову перетворившись на доброго здорового телепня, якому було за це страшно незручно.

Потiм вiн забелькотiв, нiби вибачаючись, що не треба цих необдуманих вчинкiв, що вiн теж розумiє ситуацiю, що вони мають спробувати якось викрутитися iз ситуацiї без втрати квартири. Молодi у вiдповiдь мовчали, зрештою, Семен сказав пiд нiс щось зовсiм невиразне, пiсля чого швидко попрощався i, не чекаючи вiдповiдi, попростував до дверей. Я теж швидко попрощався, щоб вискочити з квартири. При виходi я ще раз кинув швидкий погляд на молодих – вони так само взявшись за руки сидiли на диванi. I я посмiхнувся. Тому що насправдi, ми з усiма проблемами були лише дрiбницею у їхньому життi. Нiкчемною дрiбницею у порiвняннi з тим, що вони реально мали. I я навшпиньках, аби нiяк не вiдволiкати їх одне вiд одного, вийшов з кiмнати услiд за Семеном.

Ми спустилися, не сказавши одне одному жодного слова, i лише, коли сiли в машину, я порушив мовчанку:

– Двадцять днiв, – мовив я, вiдкинувшись на сидiннi.

– Що – двадцять днiв?

– Петрович сказав, що я маю займатися цiєю хернею три тижнi. Тобто двадцять один день. Зараз вже минуло майже пiвдня. Вважай, менi ще лишилося лише двадцять днiв.

Сем якось прикро на мене глянув:

– Ти б краще не рахував днi, – мовив вiн.

– Чому?

– Тому що нiхто з нас не знає, що трапиться завтра. Коротше кажучи, поїхали далi. Сьогоднiшнiй день, мiж iншим, ще не закiнчився.

До кiнця дня ми встигли побувати ще у кiлькох людей, проте я й далi перебував пiд враженням вiд цiєї першої у моєму колекторському життi зустрiчi. Настрiй у мене вiд того всього лише погiршувався. Семен, крiм розмов з клiєнтами, практично нiчого не казав, лише сердито сопiв, коли пiсля чергових вiдвiдин залазив у машину. Нарештi, майже о п'ятiй вечора мене це все по-справжньому дiстало i я запропонував Семеновi