Навчи мене любити

By Олександра Войтюк

Стиль книжки — «Навчи мене любити», нагадує більше модний нині серед молоді жанр «фентезі», з поєднанням містики, елементами фантастики та заглибленням у філософію.
Це розповідь про боротьбу добра і зла.
Ростик, в душі якого ішла велика боротьба двох протилежних сил, завдяки Лесиному коханню, зміг подолати темну частину свого єства і стати одним з ангелів Всевишнього. І не тільки він…
Хто ще зміг змінитися заради любові?
© Войтюк О., 2022

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Mar 15, 2023
• ISBN: 9780880044998

Book preview

Книжка перша

Боротьба зі самим собою

Пустка. Коли ти щось крикнеш, воно відлунням рознесеться, — і пропаде. Вітер проносився зі свистом і, рвучи мій одяг, пронизував до кісток своїм холодом. Я стояв на голій скелі, яка круто обривалась у темряву. Навколо все було мертвим. Нічого живого. Лише холодна і пуста темрява. Ціпенів і насолоджувався цим моторошним мовчанням. Розкинувши руки, вдихав на повні груди повітря. Все було мені дуже рідним, щось нагадувало, але що? Я почував себе частинкою темряви. Дивно! Коли людина потрапляє у таке місце, вона розгублюється, їй стає лячно, а я насолоджувався власним світовідчуттям.

Ледь відчутний вогонь рознісся по всьому тілу, охопив моє єство і приносив насолоду. Пропекло ліву руку. Піднявши її, я побачив дивний знак, що почав виступати з-під шкіри на зовнішній частині кисті. Він був схожий на змію, яка, наче стовбур дерева, обвивала мою руку.

Раптом все почало змінюватись. Знак на руці зник. Ніяк не міг збагнути, що зі мною діється. Здаля донісся шум вітру. Проносячись над сирою землею, він залишав за собою зелені ліси, квітучі поля і свіжий аромат трав. Вихор наближався. Ось він, уже тут. З кожним кроком його наближення мені ставало гірше. До мене прилинув далекий голос. Він звучав мелодійно, з ніжністю. Але навколо нікого не було! Голос ближчав, звучав наполегливіше і я виразно почув:

— Ти таки прийшов.

— Хто ти?

— Творець.

Яскраве світло різонуло по зіницях. Інстинктивно лівою рукою я заслонився від болючого сяйва.

— Я напевно сплю.

— Це так. Твоє тіло відпочиває, але підсвідомість працює. У сні ти розкритий, як дитина і до тебе з легкістю можна достукатись.

— Хто я такий, щоб до мене звертався Творець?

— Ти здивований. Отже, не пам’ятаєш свого минулого.

— Хто я?

— Душа, якою встигли поживитися. Люцифер зробив із тебе пропащого. Колись ти був простим смертним, який піддався його спокусам — тепер належиш йому. Але Я бачу кожне своє творіння. Твоїй душі дано шанс жити, попри зловіще тавро. Злий купив тебе, зробив своїм улюбленцем, довіряє тобі, але Я хочу вдруге дарувати тобі чистоту думки.

Враз вогонь знову почав розноситись по моєму тілу, і знак чорної змії відновився на моїй кисті. Я опустив руку, котрою прикривався від яскравого світла. Тепер осягнув розумом, чому оте світло було мені болючим. Той, що говорив, не був моїм паном. Я служив іншому і не міг зрозуміти всю цінність дарованого мені привілею.

— Шанс?! Який ще шанс? Я завинив перед Тобою, а мені даровано іще один шанс?! — тут я запнувся. — Але навіщо? — запитав я сам себе вголос.

— На повернення.

Стиснув кулак, щось перемінилося у хворобливій уяві — і я крикнув:

— Ніколи!

Відповіді не було.

— Ось ми знову зустрілись, — пролунав інший голос зліва.

З темряви вийшов чоловік. Він немов виріс із неї. Його зовнішність несла якусь неприродність. На перший погляд, незнайомець видався еталоном краси: високий блондин, зі світло-голубими очима. Можна було б сказати, що цей чоловік втілення ангела. Але… Рухи того, хто виринув із темряви, були різкими та роздратованими.

Він здався мені знайомим. Склалося враження, що цього чоловіка я знаю дуже давно. Вдивлявся в чоловіка, вникаючи у його сутність. У моїй підсвідомості почали виринати спогади. Перед моїми очима постала велика битва за владу біля підніжжя темряви. Я не знаю початку цієї жахливої битви, бо приєднався коли війна була у розпалі, але, як говорили інші, цю битву розпочав один з демонів, який хотів бути охоронцем безодні. Тоді я насмілився дати виклик безсмертному. Будучи смертним, бився за владу, і наш пан це оцінив, давши мені міць, якої я бажав. Тому став Його улюбленцем. Мене здивувало, чому той, кого я подолав, прийшов до мене.

— А, це ти.

— Так, ангел, котрого ти переміг в другій війні за владу. Відтоді, як Михаїл скинув нашого господаря з неба, ти став найближчим нашому пану: приєднався до нас недавно і вже завоював Його довіру.

— Чому ти тут?

— Він послав.

— Що йому потрібно?

— Ти вже не його улюбленець, — пролунав вирок.

— Що?!

— Він попросив мене передати, що ти тепер ніхто.

Гнів розпирав мене. Я був готовий вбити посланця, але це нічого б не змінило: довго відвойовувана прихильність втрачена. Я був його улюбленцем. А тепер… І тут подумалося, що краще кинути виклик тому, кому віддали моє місце біля підніжжя темряви.

— Слухай, Аббадоне [1] , я викликаю тебе на двобій. Душа за душею. І нехай переможе найкращий.

— Душа за душею? Мг… Цей виклик мені подобається.

— Ну, що? По руках?

— Згода!

Задзеленчав телефон. Чоловік, відкривши очі, сонно подивився довкола. В іншій кімнаті апарат продовжував будити господаря. Перекинувши ноги через ліжко, чоловік сів. Телефон не замовкав. Накинувши халат і не шукаючи капців, які лежали десь під ліжком, босоніж попрямував у сусідню кімнату, де не вмовкав апарат. По дорозі він зав’язав пасок на халаті та звичним жестом, пробігши п’ятірнею по волоссі, рукою поправив зачіску. Підійшовши до столу, на якому стояв телефон, чоловік підняв слухавку.

— Алло.

— Любий, чому ти не на роботі?

— А котра година?

— Ти що, з неба впав? Вже за двадцять десята. Твій начальник до мене аж два рази телефонував. Казав, що ти не береш слухавки й питав що трапилось. Слухай, а з тобою все гаразд? Я теж довго дзвонила.

— Скільки?

— Хвилин десять.

— Угу.

— Ростику, що з тобою?

— Нічого-нічого, Лесю, я мушу бігти. Зустріньмось десь під вечір. Підемо разом повечеряти.

— Де?

— Я не знаю. А куди б ти хотіла?

— Біля мого дому є симпатична піцерія.

— Ти не могла якесь інше місце вибрати?

— Ні. Так що, біля мене о сьомій?

— Угу…

Ростик поклав слухавку і пішов на кухню. Зготувавши яєшню з хлібом, поставив чайник на газ. Коли сів за стіл і вже взявся за свій улюблений сніданок, у вітальні знову задзвонив телефон. Тяжко зітхнувши, підвівся з-за столу і попрямував до вітальні.

— Слухаю.

— Де ти пропадаєш? Шеф уже всі дроти обірвав. Говорить, що має дуже важливу справу для тебе. Здається, вбивство.

— Там підстрахуй мене. Я постараюсь якнайшвидше приїхати.

— Гаразд. Зустрінемось у відділку.

— Дякую, Олександре.

— Нема за що.

Ростик поклав слухавку і побіг на кухню доїдати сніданок.

Надворі лютувала заметіль, було ковзько. Дорогою, як завжди, затори. На вузькій смузі зібралось чимало авто. Водії сигналили, кидались перченими словечками на адресу один одного та стихії, котра не вщухала. Це часто траплялось у таку погоду. Ростик зупинив свою машину у другому ряді під мостом і спостерігав звичну картину, що поставала кожного дня перед очима громадян цього колись доволі затишного, а тепер перенасиченого автами міста.

Сам Ростик був зі Львова, а в Києві мешкав не так вже й давно. Переїхав сюди по роботі. Тут і зустрів Лесю. Ростик захопився детективною справою вимушено: життя, так би мовити, заставило. Змалку захоплювався музикою. У його вітальні ще й досі спочивало старовинне фортепіано. Це батьки йому на сімнадцятиріччя запрезентували. Вони три роки тому загинули в автокатастрофі, а фортепіано вже десять років стоїть без діла. Лише у вільний час іноді, Ростик сідає за нього, аби згадати дитинство, юність…

* * *

Аббадон стояв на даху готелю і дивився на хлопця, який добирався на самий краєчок прірви. Юнак з вигляду був роздратований, щось бурмотів і лаявся. Аббадон дочекався, поки той видряпається і, підійшовши зі спини, запитав що трапилось. Хлопець махнув рукою і сказав, щоб той відчепився. Аббадон засміявся і запропонував юнакові повернутися у безпечніше місце — розв'язати проблему в інший спосіб. Той погодився і зліз.

Аббадон знав, що хлопця турбує. Нелегко пережити зраду. Особливо, якщо це стосується кохання. Аббадон витягнув із кишені пістолет і поклав його перед хлопцем:

— Проблему можна вирішити й так.

Хлопець взяв пістолет…

Все навколо потемніло, здійнявся вітер і, простягнувши руки до неба, Аббадон зареготав:

— Ти ніколи не переможеш мене!

* * *

У відділку вирувала щоденна метушня. Дехто, зібравшись невеличкою групою біля столу одного зі співробітників, щось обговорював; хтось носився із купами якихось паперів; решта просто сиділи без роботи, спостерігаючи за своїми колегами. Ростик непомітно пробрався у свій кабінет. Зняв куртку і, кинувши її на стілець при дверях, підійшов до столу. Поскладав розкидані папери та тільки сів, як у двері постукали.

— Можна? — пролунав голос за дверима.

— Так-так.

Поріг кабінету переступив чоловік низького зросту,