Він тут…

By Василь Добрянський

У редакції газети вбивають журналіста Міхо Жугая. Зранку його знайшли заколеним у вухо спицею для в'язання. У кишені знаходять записку: «Він тут». Слідчий прокуратури Нагорняк і опер Чорний починають розслідування і виявляють, що з десяток людей могли бажати смерті журналіста за його публікації. Але версію про вбивство за професійну діяльність довелося відкинути. У місто приїжджає група колишніх однокурсників Жугая, яка хоче зняти фільм про їхню молодість. Проте група також розпадається, бо вбивають сценариста Євгена Царенка. Хтось підчищає минуле колишніх друзів, ніби хоче його приховати. Або мстить… 

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Aug 19, 2022
• ISBN: 9780880038676

Book preview

Інопланетянин

1

Усі зачіпалися поглядом за труп. Міхо лежав головою на столі — з вуха стирчала довга спиця для в’язання. Тут же ноутбук, півпляшки червоного «Кіндзмараулі» — Жугай був мужиком з дивними принципами — пив тільки вино, домашнє чи фабричне, солодке чи кисле, міцне чи слабеньке, іншого напою йому не пропонуй — торохне дверима і прощай компанія. Перед носом — замацана склянка, повна попільниця бичків Леоніда Макаровича — «ЛМ». Порожня цигаркова пачка вивершувала копицю недопалків. Зліва — дешева запальничка і кілька розкиданих кружечків печива. Руки сховані під столом. Артем Нагорняк присів і зазирнув туди: нічого журналіст там не ховав, здавалось, придрімав і так його сонного закололи.

— Бачиш?… Інопланетянин, — показав на спицю експерт Ігор Ходола. — Антена з вуха стирчить.

— Ага, залетів у Грушку, — механічно погодився слідчий і роззирнувся. — Що це за кімната?

— Це наша кухня, — відповіла жінка у дверях, яка позирала на вбитого.

— У редакції є кухня. — здивувався опер Михайло Чорний.

— А ми що — не люди? — ображено підвищила голос споглядальниця. — Теж хочемо… Каву, чай випити… Бутерброд з’їсти…

Артем уважно оглянув продовгувату кімнату — газова плита, холодильник, шафа з посудом і навіть старий, у виразках і тріщинах, шкіряний диван.

— Хто виявив труп?

— Редактор. Зранку відкрив двері і…

— А де редактор? — запитав Нагорняк.

— Валідол ковтає! — відповіла все та жінка. — Він у нас… слабенький…

Артем визирнув у сусідню кімнату — зблідлий старий чоловік із загостреними рисами в оточенні прокурора Піонтковського та начальника поліції полковника Ковтуна хапав ротом повітря. Віхтик волосся, яким він накривав лисе тім’я, опустився набік і висів, як підбите крило у півня. Редактор перший прийшов зранку, відчинив редакцію, а тут така от картина — Міхо вставили у вухо антену.

— Борисе Онисимовичу, не переймайтесь дуже, — водила йому попід носом нашатирем медексперт Таміла Райцес. — Он тиск підскочив! Що тепер робити? Може, заспокійливе вколоти? Завжди ношу з собою на такі випадки.

— Хіба таке можна витримати? — зиркав на прокурора і полковника редактор. — Думав, п’яний. З Міхо часто буває. На тому дивані нерідко і спить. А бачу… Що це?… З вуха спиця стирчить!.. Жах! Кошмар!

— Все нормально. Нема чого переживати, — заспокоювала його Райцес.

— Так-так, — погоджувався редактор і шукав рукою тростину, що впала на підлогу. — У мене щодня убивають журналістів.

Піонтковський прозоро глянув на полковника й спитав:

— Ну що, Миколо Івановичу, скинемось на одному?

— Скинемось, — погодився Ковтун і зблиснув золотим зубом з-під прокурених вусів. — Редакція — це не… Це наше все! Демократичне, так би мовити, середовище. Мусимо розібратися!

От уже й вирішено — начальники скооперувались, а Нагорнякові з опером Михайлом Чорним розхльобувати. Семен води, Семен дров, Семен туди, Семен знов… Міркуй та дай відповідь: яка зараза вбила найкращого журналіста району?… Не просто вбила, а проштрикнула в’язальним гачком залитий вином і зачаджений тютюном мозок Міхо Жугая — зірки місцевих газетярів. Міхо свого вартий — наліво й направо від нього діставалось малим і великим начальникам. Причому він міг напитись за чужий рахунок і розкритикувати у пух і прах.

— Хто це тут в’яже? — показав Артем на клубок шерстяних ниток і зжужмлене плетиво.

— Я! А що? — жінка повела очима у кухню, ніби в неї мали відібрати недоплетене. — Сиджу, чекаю сторінки. Плету!..

— Ви ким працюєте?

— Коректором, — представилась. — Світлана Коваль… Петрівна… Мене тут називають Теща!

— Чого Теща? — відірвався від пильної роботи — виловлював відбитки пальців на столі — експерт Ігор Ходола: ноутбук, недопиту пляшку, три гранчасті склянки, попільницю, запальничку і гору недопалків він уже реквізував і замотав целофаном.

— Маю двох дівчат. Не заміжніх, — засміялась, ніби то не її спиця стирчала з вуха колеги. — А в редакції хлопці причепились — я женюсь, я женюсь… От тобі й Теща!

Залізні нерви має! Чи це часом не вона проколола вухо невдалого жениха?… Слово за слово, щось бовкнув не по темі й прощавай-прости.

— Бачиш? Тут три склянки, — понюхав кожну експерт. — Значить, троє причащались із цієї пляшки.

— Ага, в убитого були гості! — прикинув ситуацію нічної пиятики слідчий. — Ще б візитки позалишали — і все в ажурі.

– Їхні візитки на скляночках, — протягнув, приспівуючи, Ходола.

— Таміло Прокопівно, ану скажіть мені!. О котрій годині впхали шпицю цьому… заснулому? — запитав медексперта Нагорняк, поволі налаштовуючи себе на розшук.

— Ну… Тут тепленько, кухня все-таки, — прикинула жінка, сапнула прокуреними грудьми, відкашлялась. — І конфорка горіла. З прикидкою на обстановку, думаю, годині о третій ночі. Його притулили до стола… Плюс-мінус двадцять хвилин. Точніше не скажу. Навіть після ближчого знайомства з пацієнтом. А в нього губа не дура — гарне вино пив!

— Не чіпай! — стримав її загарбливий Ходола. — Не перепаде! У морзі наллєш собі в мензурку.

— У!.. Дивись, бо там може бути яд! — порадувала його Таміла. — А спиця — як контрольний постріл.

— Ви справді так думаєте? — з інтересом поглянув на неї Артем. — Отруїли і закололи?

— Я думаю… Що я думаю, нікому не скажу, — рішуче відказала Райцес, ніби в неї вимагали відкрити інтимні секрети. — Розтин покаже!

— Чого ти така напасна? — розігнувся Ігор Антонович і приклав руку до попереку. — Ох, гріхи мої! Спина розколюється.

— Я не напасна. Я завбачлива, — відказала на той стогін. — Тут, у цьому публічному домі всяке може бути.

— Таміло, ти знаєш, що означає, коли сниться, нібито отруту наливають у твій келих? — тягнув із роботою, розхитував спину експерт.

— Не знаю! — відгризнулась.

— Це означає, — Ходола хитро усміхнувся і помахав тонким пальцем на жінку, — що хтось хоче використати твій інтимний зв’язок тобі на шкоду. Всі деталі недавньої інтрижки спливуть. І капець твоїй дівочій репутації!

— От попадеш під мій скальпель! — пожартувала, як на її погляд вдало, патологоанатом. — Поріжу, як сама схочу.

— Тьху на тебе! — сплюнув через плече Ходола. — Не діждешся.

— Ви дасте людям працювати чи ні? — нагрянув на ту перепалку полковник Ковтун. — Порозпускали язики.

— Агій на вас! — підкинув Піонтковський. — Артеме Федоровичу, ти будеш за старшого.

— Здрастуйте! — порадів призначенню Артем. — Як тільки що… Підставляєте мою шию.

— Батьківщина тебе не забуде, — заспокоїв його Олексій Олексійович. — І журналісти напишуть гарний панегірик.

— Поетичний некролог, — уточнив віддяку газетярів Ігор Ходола. — Не кожному випадає така честь. У чорній рамочці…

— Козяче військо! — крякнув начальник поліції. — Щось у вас сьогодні гумор тугий. Позамерзали, чи що? Он вже люди у редакцію рвуться. Не пускайте нікого.

Легко йому казати — зранку, напевно, відчинив скрипучі дверці сейфу, націдив вірменського коньяку, який доставляють друзі з Одеси, пропустив через язик, поцмокуючи, та й упрів без роботи. Полковник нині посідав нову посаду. Вона називалась поза очі так: «Звідти вийшов — сюди не прийшов». Його призначили тимчасово виконуючим обов’язки начальника поліції. Щось там не зрослося у конкурсній комісії, нового керівника не могли обрати, тож Ковтун став ТВО. Це дещо дратувало старого мента, але він давно вже вирішив, що з нього досить — йде у відставку.

Якби знав, що десь там у конкурсній комісії лежить заява Нагорняка, який претендує на його посаду, то, може, з більшою повагою дивився б на нього. А що було б з прокурором Піонтковським, про це й гадати важко.

— Михайле, двері для відвідувачів закрий, — скомандував старшому лейтенантові, який терся поза спинами начальства, Артем. — Працівників локалізуй в окремій кімнаті. А я поговорю з редактором.

— Що мені робити, любчику? — стрепенулась Таміла Прокопівна. — Я забираю жмура і їду? Нам треба з ним усамітнитись.

— Викривлена в тебе любов, — буркнув Ігор Ходола, розглядаючи через збільшувальне скло танець п’явок у банці на вікні. — Хтось у редакції гірудотерапією займається.

— Це мої! Мої! — призналась коректор на прізвисько Теща. — Вчора купила в аптеці і забула. У мене варикоз на ногах, вже що тільки не перепробувала.

— Угу… Блажен, хто вірує, — благословив її на таке лікування експерт.

Редактор Борис Онисимович Волошенюк вже оклигав — з’явився осмислений погляд, щоки порожевіли, костур загупав об дерев’яну підлогу. Таки вміє Тала Райцес користуватись методами екстреної медицини — вгатить кілька кубиків демидролу і радується, що помогла.

— Проведіть, шановний, екскурсію по приміщенню, — попросив для початку Нагорняк.

— Ну… Ось тут, — розвів паличкою по кутах прокурора й полковника, аби вступились і не заважали, керівник редакції. — Вхідні двері, коридорчик і кухня. Ми кухню зробили з практичних міркувань. Не для борщів… Страх не переварюю цих запахів! В редакції має пахнути свіжою думкою.

— О! Свіжою думкою. А це що за запах? Свіжа думка? — перебив зі свого кута здивований Ковтун.

— Свіжа думка, Миколо Івановичу, — роз’яснив йому Піонтковський і взяв попід руку, — це коли ми тихенько зникнемо звідси. І не будемо заважати працювати.

На цих словах начальство суворо зиркнуло на люд, який тинявся без діла по редакції, і скрипнуло дверима на пружині. Холодний пар улетів за ними із білої хурделиці, що якраз розігралась над містом. Правильний вибір зробили, бо як би там не було, а при керівництві підлеглі тільки імітують бурхливу діяльність…

— У нас часто відбуваються прес-конференції, — продовжував роз’яснювати виробничу необхідність кухні Борис Онисимович. — А після них — фуршети. Як же тут без фуршетів обійтись? Десь же треба розкластися, приготувати, щоб по-людськи виглядало? От і урізали частину коридору під кухню.

— Годі з нею! З кухнею! — перебив оправдальний спіч слідчий, якому вже кортіло кинутись навздогін за вбивцею. — Від вхідних дверей хто має ключ?

— Ключ маю я… Мій заступник, — почав довгий перелік Волошенюк і поправив підбите крило на тім’ї, звично прикрив лисину — хтозна навіщо такі марні старання. — Коректор, шофер, верстальниця, прибиральниця. Міхо мав ключ, бо він тут іноді підночовував.

— Тобто, Жугай міг сам відкрити і закрити редакцію?

— Міг, але тільки ось сюди — на коридор, у кухню, у кімнату, де відбуваються фуршети, і в туалет, — костур погупав по редакції, повів за собою слідчого прокуратури. — А от за ці двері — зась! Вони під охороною. За цими дверима у нас робочі місця журналістів, комп’ютерна техніка, мій кабінет. Бухгалтерія. Сюди знають код тільки кілька людей — я, головний бухгалтер і Теща. Е-е-е, себто коректор Коваль Світлана Петрівна.

— Скільки всього у вас працівників? — Артем планував розділити редакційних на двох з Михайлом Чорним та опитати в окремих кімнатах.

— Тринадцять, — впустив палицю з непевних рук редактор і вона загриміла під шафу. — Зараз вам роздрукують список.

— Любчику! Я забираю? — нагадала про себе Райцес. — Чого маринувати? Фарш назад не перекрутиш.

— Та їдьте вже! Забирайте, — дав добро Нагорняк. — Які ви нетерплячі.

— Пацієнт, просніться, вас везуть на розтин… Мужик невдало поколупався у вусі. Тільки й того. Забираємо тіло — закриваємо діло. А мені треба з них пальчики познімати, — вигулькнув й собі з кухні багатослівний Ходола. — Організуй, Артеме Федоровичу, процес.

— Буде вам процес, — порадував його Нагорняк. — Тільки не збивайте. Бо я сам зіб’юся. Пане редакторе, де б ми поговорили?

— Йдемо у мій кабінет, — пошкандибав із костуром у закодовану зону Волошенюк. — Там і поговоримо.

За дверима слідчий побачив велику залу з робочими столами і комп’ютерами, за якими сиділи редакційні працівники — в їхніх насторожених поглядах загусла тривога. Разом із Тещею Артем нарахував дев’ять таких позирків. Далі на одних дверях було написано «Бухгалтерія», на інших — «Редактор». Артемові завжди було цікаво потрапити в чужу атмосферу, пірнути в неї, вдихнути запахи, до яких місцеві звикли і не помічають, розсекретити приховане і побачити невидиме. Це той момент, коли у фігурантів справи не буде другого шансу справити на нього гарне перше враження. Зафіксував, уловив, відчув — і не зміниш, хоч ангелом прикинься…

— Кава? Чай? — гостинно запитав господар і зморено упав у своє м’яке крісло.

— Обійдемося. Розкажіть мені про цього Міхо Жугая, — приступив до діла Артем. — Чого його так звали?

— Міхо? Від Михайла, — просто пояснив редактор і потер долонею потилицю — видно, ще тиск не спав, калатав ударами у скронях. — Якась у ньому є кров… грузинська, чи що. Був такий капітан міліції Давид Кіпіані. На мотоциклі їздив. Наводив страх по всьому району. Це дід Міхо, наскільки я розумію. А самого Міхо… Я його знаю ще з шкільного віку. Писав віршики, друкували. Потім його сім’я виїхала. Понеслась на історичну землю. Чи що… Там не склалося. Міхо закінчив філфак у Києві. І оце років десять тому… Ні, вже всі дванадцять, попросився до мене на роботу. Взяв. А чого не взяти? Толковий журналіст.

— Де жив громадянин Жугай? — офіційним тоном запитав Артем.

— Дали йому кімнатку. У гуртожитку технікуму. Але він там рідко бував. Підночовував тут. А ще… — Борис Онисимович пойорзав на кріслі, вибираючи слова. — Зійшовся з нашою Анжелою Гриневич, верстальницею. Анжелка літала з військовим чоловіком по гарнізонах. Поки терпіння було. Я їй весь час казав: ухопись за розум, все життя мандрувати не будеш, осядь, заведи дітей. Хлопчика завела, а чоловіка вигнала. Міхо в неї заночував раз, потім другий… Далі дивлюсь — разом на роботу, з роботи. Коли не сваряться. Тут же колектив маленький. Усі про всіх усе знають. Не сховаєшся.

— Так, Анжела Гриневич, верстальниця… А що таке верстальниця? — поповнив блокнот новим прізвищем слідчий, який не читав газети — навіщо утруднювати себе, коли Інтернет зараз пищить з усіх шпарин.

— Верстальник… Як би це сказати? Це спеціаліст, який складає на сторінках статті і замітки, — пояснив йому, далекому від специфіки редакції, Волошенюк. — Журналісти написали — і ад’ю! Побігли. У пошуках тем і матеріалів. Журналістів ноги годують. А верстальник… Разом з коректором і черговим по номеру нерідко сидять до півночі.

— Учора сиділи?

— Ні, вчора не сиділи, бо у нас газетний день завтра. Все ще пишуть та висмоктують з пальця. Тепер не знаю, що вони висмокчуть… З цим убивством! Може номер пропустимо.

— Але давайте все-таки повернемось до вчорашнього дня і вечора, — наполіг Артем. — Хто пішов останній? Хто зачиняв редакцію?

— Я пішов приблизно о дев’ятнадцятій, — зітхнув, згадуючи, Борис Онисимович. — Читати не було що, то й сидіти сиднем нема смислу. В редакції залишились, якщо не помиляюсь, Анжела, Міхо і Теща… Е-е-е… Коректор Коваль. Анжела, до речі, теж знає код від цього приміщення. Може ще хтось був, але я не пам’ятаю.

— Це такі у вас правила? Хто хоче йде, хто хоче залишається? Кому заманеться, той повертається?

— Молодий чоловіче! — напружився редактор. — Редакція — це творчий колектив. Його не можна регламентувати і розписати по пунктах: куди, коли й навіщо. Робочий ритм виробляється сам. Он Міхо тільки вночі міг писати. І що ти йому на те скажеш? Прийде сюди, курить на кухні, п’є вино і пише. Такий у нього творчий процес. Такий у нас із ним… modus Vivendi. Я допускаю, що ти не нормативний. А ти, будь ласка, демонструй продуктивність.

— Гарний процес. Нічого не скажеш. Аж завидки беруть, — зіронізував слідчий.

— Не заздріть. То не радість, а біда, — змучено усміхнувся газетний керівник. — Ви ж бачите, чим усе закінчилось… Спицею у вухо.

— Над чим він працював?

— Не знаю. Не казав.

— Як не знаєте? — в чергове витріщився на редакційного керівника Артем. — Що у вас тут за порядки?

— Якщо хочеш добитись успіху — пусти журналіста у вільний політ, — поділився професійним секретом Волошенюк. — Зарегламентована творчість — ремісництво. Дивлюся за підсумками тижня — хто трудився, працював, шукав. А хто байдики бив.

– І що? Зовсім ніяких завдань не даєте? Того розгромити?… Того похвалити? — дивувався редакційній роботі Нагорняк.

— Не даю. Щопонеділка проводимо дискусії. Мозкові атаки. По актуальних темах. Кому яка підвернеться, припаде до душі, той і хапає. Потім тиждень або два виношує її, виколисує. Я називаю це інкубаційним періодом. За тим — вибух. На тобі! Голосна публікація. Звичайно, є обов’язкові теми. Наради, засідання, сесії. Так звана, паркетна інформація. Тут я розподіляю і ніяких ухилянь.

— Як гадаєте? За що убили таким дивним чином вашого Міхо Жугая? — вимовив найголовніше для себе запитання.

Борис Онисимович механічно поправив віхтик на лискучому тім’ї, склав акуратною стопочкою папери перед собою, замислено позирнув у зимове вікно.

— Редактора за що питають? За газету. Слідчого за що питають? За справу, яку розслідує. А журналіста? Журналіста чого нерідко за груди трясуть? За публікації.

— Тобто… Ви хочете сказати, що Міхо вбили за професійну діяльність, — уточнив його невиразну позицію слідчий.

— З трудом віриться, що в нашому містечку може бути таке. Але… Гіпотетично я допускаю цей варіант, — сформулював чіткіше свою позицію редактор.

— Гаразд. Тоді підійдемо з іншого боку, — запропонував Артем. — Які статті могли спровокувати вбивство? Що він таке опублікував?

— Хіба ви нашу газету не читаєте? — з допитливістю перепитав редактор. — Не аналізуєте? На предмет виявлення злочинів?

— Читаємо, аналізуємо, — поспіхом запевнив слідчий. — Але хотілось би почути з перших уст… З наголосом. Акцентовано.

— Наш відважний Міхо умів знаходити менінгіт на мою голову, — протягнув Волошенюк. — Пам’ятаєте публікацію про рейдерів, які різали метал на цукровому заводі?

— Щось таке… гм… пригадую, — невиразно промимрив Артем.

— Ну… Ви ще потім там їх арештували. То це була Жугаєва публікація!

Чия то була публікація і хто писав у газеті — Артем не пригадав, бо сам виловив одеських рейдерів і поламав їм пальці, щоб не пхали до чужого майна. Але якщо так вважає Волошенюк, то нехай буде — успішна співпраця пера і закону.

— А ще? Ще приклади? Свіжіші! — попросив поділитись творчим набутком убитого Нагорняк.

— Свіжіші, кажете? — знову глянув у зимове вікно Борис Онисимович. — От візьмемо… Незатребувані паї. Ви знаєте, що таке незатребувані земельні паї?

— Поняття зеленого не маю, — зізнався слідчий.

— Е-е-е… Тож воно й погано, — дорікнув редактор, бо зрозумів, що його газету не читають. — Незатребувані земельні паї — це ті паї, власники яких померли. А родичі не заявились. У кожному селі таких може бути десять-двадцять ділянок. По два з половиною гектари. Помножте на кількість по селу. А потім на сімдесят населених пунктів по району. І вийде… Приголомшлива площа полів! Хто ними розпоряджається? Сільські голови. Як розпоряджаються? А віддають ті незатребувані гектари в оренду фермерам. Без розголосу. Фермери платять чотири тисячі за кожен пай. Щороку. Куди йдуть грошики? По кишенях! Бо сільради не мають права займатись комерційною діяльністю. І нікому до того нема діла.

— А Міхо про це написав?

— А Міхо про це написав!

– І яка була реакція? Зацікавлених осіб?

— Гробова тиша. З прокуратури в першу чергу. З районної ради — в другу. З податкової — в третю. Нікого наша публікація не потрясла!

— Ну… Якщо не зацікавила, то навіщо вбивати? — резонно пригасив ті редакторські оклики Артем.

Поля далеко, а вбивство ось тут і розслідувати йому випало.

— Йдемо далі, — виглядав у білому вікні яскраві публікації убитого Жугая редактор.

— Йдемо! — погодився слідчий.

— Візьмемо… Вивезення піску з річок і берегів, — згадав чергову

Reviews for Він тут…

[Василь Добрянський · Rating: 5 out of 5 stars]

Детектив, що не розкриває інтригу до останньої сторінки. Персонажі живі, плутають слідчих