Zappa. Детектив

By Сіяна Жорна

Твір «Zappa» є продовженням черги оповідань, про пригоди геніального слідчого Олега Івановича Сметани. Дії відбуваються в 2023 році, В зв'язку з початком війни Сметана змінює свою посаду приватного детектива на службовця по особливим справам служби безпеки України. Важка робота, напружений режим не збиває його з обраного шляху досягати справедливості. Події розповідають про болісні питання з якими стикнулись люди з військовими діям. Але автор старався не акцентувати на поганому, адже є такі люди як Олег Іванович Сметана. На яких можна покластись. Події взяті з реального життя.

• Language: Українська мова
• Publisher: Strelbytskyy Multimedia Publishing
• Release date: Jan 29, 2024
• ISBN: 9780880049283

Book preview

1

Великий туристичний автобус за маршрутом «Маріуполь — Лодзь» повільно наближався до прикордонного пункту «Медика — Шегині». Була перша година ночі. Український митний контроль пасажири пройшли без проблем. На черзі був польський.

— Якщо знову та блондинка на чергуванні, можна відразу повертати додому, — пожартував один з водіїв, який був не за кермом.

— Та ні, Сергію. Думаю, вона охолола. То ж були гарячі дні, черги по три кілометри. Сподіватимемося, що сьогодні хтось із пасажирів виявиться щасливчиком.

— А того разу що, везли невдаху? — хихотнув напарник.

— Поглянь, черга невелика, годину-дві почекаємо. Я поки піду ситуацію розвідаю, — і він вийшов надвір.

На дорозі, що вела до митного пункту, стояло тільки два автобуси. Коли наступний транспортний засіб наближався до залізної клітки, люди виходили з нього з багажем і заходили у службове приміщення для перевірки документів та речей. Цього разу процедура відбувалася жваво.

Уже за пів години всі стояли з іншого боку пропускного пункту. Ворота відчинялись і автобус, що пройшов контроль, прямував за своїм маршрутом.

— Бачиш, друже, сьогодні, здається, чергують порядні хлопи.

- І дівчата, сподіваюся теж.

Він звернувся до людей у салоні:

— Шановні пасажири, приготуйте паспорти!

Світлана Семенюк перетинала кордон перший раз у своєму житті. Вона боялася лише одного — фейсконтролю, бо молодий польський митник довго дивився на її фото в паспорті та на неї.

Страх поселився завдяки розповіді сусідки Валентини, коли та вперше проходила контрольно-пропускний пункт і зробила невдале фото в паспорті. Тоді автобус затримали на цілу годину — чекали на підтвердження української служби, що жінка не перебуває в розшуку. Це було б весело, якби не реакція пасажирів, котрі всю дорогу косилися з підозрою на ні в чому невинну супутницю.

Нарешті Світлана отримала свій паспорт назад і рушила до виходу.

За тридцять хвилин усі пасажири пройшли митну процедуру і з відчуттям спокою подалися в напрямку Варшави. Після важкої ночі напруга в салоні спала і подорожні пожвавішали: деякі почали ділитися своїми намірами та метою приїзду, а хтось просто мовчав.

Світлана вільно видихнула, але водночас у неї з'явилося відчуття трохи «нехорошої дівчинки». Її гризло сумління, що вона залишила родину в нелегкий час. А з іншого боку, у ній вирували свобода та легкість, неначе вона скинула важкий тягар. Жінка ще жодного разу не була за кордоном. Їй потрібна була ця поїздка, яку, власне, влаштував сам Семен. Через останні події у житті вона дуже змінилася: сильно схудла, перестала посміхатися, жартувати, засинала лише після жмені заспокійливих пігулок, повільно впадаючи у глибоку депресію, що руйнувала їй життя.

Двадцять четвертого лютого о п'ятій годині ранку в їхньому будинку раптово відчинилися всі двері та затрусилися вікна — російські ракети розтрощили військові частину, що базувалася в сусідньому селищі. Життя змінилося назавжди.

Їх житло не розбомбило, усі, на щастя, були живі, але настала геть інша реальність. Повітря почало по-іншому смакувати, наситилося частинами отрути, що осіла чорною липкою масою у грудях. Думали, що все вийде зі сльозами, але помилялися. Плакати не хотілося. Потрібні були особливі хімічні процеси, щоб ця отрута розчинилася і випарувалася. Потрібен був час.

Сімейна лікарка порадила Семену обмежити жінку від споживання інформації, змінити звичний устрій та не читати новин. Це завдання було не з легких. Забрати телефон у дружини було неможливо. Вона вранці та ввечері телефонувала сину, який був на передовій.

Кожен новий день Світлани починався з перегляду стрічки новин. А коли їхньою вулицею везли ховати чергового загиблого солдата, замовкала на добу. Семен не знав, про що жінка в ту хвилину думала та що уявляла у своїй голові: чи його похорон, чи їхнього сина.

Тож коли чоловік якось за відвертими вечірніми розмовами поділився з сусідом своєю бідою, той і порадив відправити дружину в Польщу.

— Там у неї не буде часу думати про погане, завантажать роботою по саме годі! Моя Валька як їде туди, то я відпочиваю, — розповідав Анатолій, перебільшуючи.

Чоловік знав, що приятель відпускає свою половину зі скандалом, а потім чекає Валентину, мов пес свого господаря.

Семен довго роздумував, сумнівався, не знав з чого почати. Вирішив обговорити це з сином і донькою, які порадили запитати безпосередньо в самої Світлани.

Наступного ранку чоловік, зробивши каву, покликав дружину до столу. Світлана уже знала, що в нього є розмова до неї, тому відразу вмостилася на стільці.

— Люба, як ти дивишся на те, щоб поїхати за кордон?

Жінка здивувалася:

— Ти що, Семене, у сина гроші просив?

— Та ні, нічого я не просив. Він сам переказав на картку.

— Я нікуди не поїду. У країні війна, а я відпочивати поїду? Стид і ганьба, — вона обурювалася тихим і слабким голосом, неначе стара бабця.

— Світлано, ти не зрозуміла. Я пропоную поїхати в Польщу на роботу, — чоловік заглянув хитренько їй в очі.

— Та ну, — махнула розчаровано жінка. — Хто мене візьме? Я вже не в тому віці.

— Спробуймо. Якщо знайдемо місце,